Науково-дослідна робота на тему "Крик моєї душі" (цикл оповідань)

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки облдержадміністрації

Комунальний позашкільний навчальний заклад
«Мала академія наук учнівської молоді» Дніпропетровської обласної ради»

 

 

Відділення літературознавства, фольклористики та мистецтвознавства
Секція: літературна творчість

 

 

«Крик моєї душі»

(цикл оповідань)

 

 

 

 

	Роботу виконала: Чечель Ельвіра  Андріївна, учениця 11-А класу комунального закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів гуманітарної гімназії імені Лесі Українки Жовтоводської міської ради
	Творчий  керівник: Орлова Тетяна Михайлівна, учитель української мови і літератури комунального закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів гуманітарної гімназії імені Лесі Українки Жовтоводської  міської ради

 

 

 

 

 

Дніпро – 2022

АНОТАЦІЯ

 

Подана на конкурс робота присвячена актуальним суспільним проблемам, порушеним у власних оповіданнях циклу «Крик моєї душі».

У творі «Джес» порушується питання безпритульних тварин, жорстокого поводження з ними та вбивства.

Історія «Інакша» розкриває проблеми цькування в дитячому колективі, ролі жертви та кривдника, негативних наслідків булінгу серед підлітків.

В оповіданні «Бажання, яким не судилося здійснитись» порушені теми стосунків батьків і дітей, соціального розвитку людини, несправедливості, корупції та злочинних угруповувань. 

За мету було поставлено привернення уваги однолітків до важливих проблем соціуму для подальшого їх вирішення або припинення.

          При написанні роботи необхідним було розв’язання наступних завдань:

• проаналізувати актуальність проблем українського соціуму на сьогодні;
• донести читачам значимість вирішення суспільних питань;
• заохотити людей робити добрі справи та спонукати бути небайдужими до оточуючих.

В оповіданні «Джес» намагалася донести до читачів актуальність зазначеної проблеми. У творі «Інакша» хотіла передати, що булінг – дуже важлива проблема для дітей і підлітків. Оповіддю «Бажання, яким не судилося здійснитись» прагнула виразити свій протест щодо несправедливості, жорстокості, ворожості.  

Через власні оповідання спробувала переконати людей у необхідності щось робити, змінювати світ, змінювати себе.

Ключові слова: безпритульність, булінг. 

 

 

 

 

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА.....................................................................................................................  4

РОЗДІЛ І  Джес……………………………………..........................................................  6   РОЗДІЛ ІІ  Інакша………………………………………………………………………. 14 РОЗДІЛ ІІІ Бажання, яким не судилося здійснитись.…………………………………              18

ПІСЛЯСЛОВО… ….……………………………………………………………............ 28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕДМОВА

Життя не може бути легким. У ньому завжди є хвилини прекрасного щастя та жахливого горя. Ось чому весь наш життєвий шлях не ділиться на чорне та біле, а має благородний сірий колір різноманітних відтінків. Не існує абсолютно ідеальних янголів і переповнених тільки люттю лиходіїв у плоті з будь-якої казки. Не можна навішувати на людину ярлики, оскільки вона індивідуальна, зі своєю історією, думками та мріями.

У галузі взаємин між людиною і суспільством існують численні глобальні проблеми: екологія, охорона здоров'я, освіта, культура, алкоголізм, злочинність та інші.

Соціальні проблеми – це те, з чим стикаються всі майже щодня, оскільки кожен є маленькою, проте важливою ланкою суспільства. На мою думку, актуальними проблемами на сьогодні є безпритульність тварин та неналежне поводження з ними; цькування, що має у багатьох випадках жахливі наслідки; прояви булінгу, результатом яких є страх, безпорадність, ненависть, розпач; стосунки батьків і дітей; корупція та злочинні угруповування.  

Ці питання порушила у власних оповіданнях.  

Ще маленькою я постійно цікавилася проблемами безпритульних тварин і стану притулків для них. Заклад, у якому навчаюся, спонукає своїх вихованців допомагати братам нашим меншим. Тисячі безпритульних тварин виживають на вулицях українських міст та селищ. Замість того, щоб знайти нового господаря, люди вирішують кинути домашнього улюбленця напризволяще.

Багато дітей, підлітків та навіть дорослих стикаються з питанням цькування в колективі. Я зрозуміла, що потрібно говорити з рідними про це та не сидіти склавши руки, коли ти чи хто-небудь інший стає мішенню для знущань.

Земний світ наповнений несправедливістю та ворожістю людей. Мене дуже обурюють відсутність покарання злочинців та корупція, яка процвітає. Знявши рожеві окуляри, дивишся на багато речей із різних боків.

Сучасні українські письменники та їх твори торкаються тем підлітків. Зокрема, Сергій Гридін написав книгу «Не такий», у якій описав проблеми підлітка з надмірною вагою: головний герой вчиться приймати себе таким, який він є, і навіть допомагати іншим. Ще однією важливою книгою є «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського: розповідається про шлях молодого музиканта, який втратив батьків, сестричку та слух.

Автори так чи інакше порушують складні теми комфортного життя людини в суспільстві. Дорослим набагато простіше сприймати такі твори, оскільки на допомогу приходить життєвий досвід.

Із самого дитинства мене привчили до книг і читання, показували красу та користь від цього процесу. Щоб відволіктися від щоденного життя, почала писати твори, зокрема гостросоціальні історії. Я новачок і тільки починаю «здійматися на літературний Олімп». Перші спроби – це коротка проза. 

Мета нашої роботи — привернути увагу однолітків до важливих проблем соціуму для подальшого їх вирішення або припинення.

Для досягнення мети необхідно розв’язати такі завдання:

•    проаналізувати актуальність проблем українського соціуму на сьогодні;
•    донести читачам значимість вирішення суспільних питань;
•    заохотити людей робити  добрі справи та спонукати бути небайдужими до оточуючих.

Предмет дослідження – актуальні питання суспільного характеру.

У якості об'єкта виступає цикл власних оповідань.

При написанні роботи використовувалися загальнонаукові методи: спостереження, аналіз, узагальнення.

Новизна роботи полягає у тому, щоб на прикладі власних оповідань донести до читача порушені питання суспільного характеру.

Зміст нашого проєкту може бути використаний у майбутній учительській роботі при вивченні малої прози.

Творча робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків.

 

РОЗДІЛ І

Джес

У непроглядній, але затишній темряві почався якийсь дивний рух: із теплого лона матері  в тривожний світ із холодним білим сяйвом над головою один за одним почали виходити брати, сестри та сама Джес. Перше, що відчули собачата, був новий дивний аромат, до якого хотілося притиснутися. Усі, спотикаючись, поквапилися до теплого тіла матері, щоб зігрітися і вперше в житті відчути заспокійливі пахощі молока. Посмакувавши, крихітка заплющила оченята і заснула від уперше відчутої утоми.

Наступного дня Джес прокинулася від голоду і потяглася до грудей матері. Біля неї вовтузилися інші «діти», змагаючись, щоб першим ухопитися за солодкий сосочок. Як добре було біля теплого маминого боку поспати, а потім знову цмулити молочко, а ще так кортіло побачити те, що чув носик. І ось на десятий день свого життя вона розплющила очі й побачила вбрання мами й братів та сестрички, рудо-сіре, кошлате й м’яке.

Ім’я Джес  їй дали якісь дивні істоти, що не були схожі нічим на неї: ці дивні тварини не мали хутра, іклів, кігтів, хвоста й ходили на двох задніх лапах, замість чотирьох. Незважаючи на химерний вигляд, звірі без хутра були лагідними та завжди чимось підгодовували, прибирали безлад і чухали животик. Після смачного сніданку Джес зі своїми братиками та сестричкою почала бешкетувати. Усі їх витівки – це біганина один за одним, фальшиве покусування, перекочування по підлозі.

Як тільки минуло півтора місяця від народження цуценят, до будинку їх господаря прийшли незнайомі люди, почали розглядати їх, ставлячи безглузді запитання, а потім забрали двох братиків та  сестричку. Наступного дня також прийшли люди, але не ті, що були вчора. Цей день був останнім, коли Джес бачила свою матусю.

Її взяла жінка з витягнутим обличчям та дуже худими руками, що аж було видно кожну жилочку.  Її тембр голосу не подобався Джес через гучність та хрип. Коли цуценя із теплого кубла матері взяли холодні руки, Джес тявкнула від невдоволення й намагалася вирватися з чіпких рук неприємної на вигляд жінки. Проте пані вибухнула реготом, оголивши великі, пожовтілі від цигарок зуби. І все-таки ця неприємна для Джес істота забрала її з рідного дому до свого будинку, несучи під осіннім пальтом, хоч надворі була вже середина зими.

А вдома до них  підбігла маленька дівчинка, яка, схопивши цуценя, лагідно обняла його та голосно почала сміятися, кружляючи по тісному коридору. Хоча й жилося собачаті несолодко в будинку сім’ї небагатих господарів , але завжди було що поїсти, та й ставилися до нього всі мешканці квартирки досить лагідно. Проживши так два місяці, Джес набрала вагу, лапи і шия стали м’язистими.

Одного дня, а саме  п’ятого березня, під час прогулянки з дівчинкою цуценя загубилося і, опинившись надворі, почало замерзати від різкого холодного вітру. Джес намагалася знайти за запахом свою маленьку господиню, але спроби виявилися марними. Витрачені безрезультатно години здавалися цілою вічністю.

Крім нещадного холоду, голод зморював тіло та розум бідної істоти. Джес підходила до людей з надією, що їй  дадуть хоча б що-небудь з’їсти. Але, як виявилось, не всі люди були охочі допомогти безпритульним тваринам. Дехто з них не тільки проганяв малятко  геть, а й бив нещасну тваринку.

Джес сиділа під мокрим каштаном і спостерігала три типи перехожих: тих, хто дивився зверхньо, з якоюсь огидою або робили вигляд, що не бачать брудне, худе й ледве живе цуценя; тих, котрі без жалю штурхали ногами  беззахисне собача; найменшим, на жаль, виявився той тип людей,  які  намагалися хоч як-небудь допомогти безпритульній тварині. Увесь час Джес надіялася, що її знайдуть та заберуть додому любі господарі, які годували та доглядали. Іноді вона серед якихось собак бачила сіро-руду шерсть – кидалася бігти за нею, сподіваючись, що то її мама. Але марно.

Так бідолашне цуценя прожило ще декілька місяців, аж доки одного доленосного дня прийшов чоловік, що тільки зовні був схожий на тих людей, у яких колись жило цуценятко. Отож, незабаром Джес змінила своє місце проживання, але життя в будці зі щілинами, крізь які можна було протиснути палець, та ланцюг не давали бігти туди, куди їй хотілося. Хліб із смальцем і яка-небудь вода стали для неї розкішшю. Побої палкою чи іншими предметами ввійшли у звичний розпорядок дня. Джес дістала нове й менш приємне для неї самої ім’я – Жужа. Найбільшим подарунком для неї був той день, коли чоловік, забувши, що годував її, дав ще одну миску якогось незрозумілого варива, від якого тхнуло. Але через постійний голод та страх, що господар згадає про попередній прийом їжі, собака з’їв усе, що було в мисці.

За весь час поневірянь і страждань Джес із гарного та пухнастого цуцика перетворилася на виснажену, ледве живу, з рідкою від хворобливості шерстю істоту. Проте справжнім жахіттям для бідного створіння було те, що будка не захищала ні від холоду, ні від дощу. Становище тварини майже не змінилося від життя надворі серед похмурих та непередбачуваних перехожих.

Якось так трапилося, що чоловік уранці не вийшов із дому. Для Джес це б нічого не означало, проте саме на світанку вона отримувала більшу частину свого денного пайку. Саме тому собака не міг дочекатися, щоб  побачити господаря на подвір’ї. Це був не перший раз, коли він пропускав час годування тварини. Тому тільки під кінець другого дня Джес висмикнула залізяку, котра слугувала таким собі закріплювачем для ланцюга, та підбігла на весь свій страх до дверей хати.

Через різкий специфічний запах собака почав гавкати, намагаючись привернути увагу сусідів, але багато хто з них ігнорував те, що відбувалося на подвір’ї сусіда. Лише декілька добровольців вирішили перевірити, чому такий гвалт здійняв собака.

Через деякий час до подвір’я будинку під’їхали два автомобілі: група швидкої допомоги та поліцейська машина для констатації смерті чоловіка. І тільки після трьох годин метушні люди звернули свою увагу на голодну та тремтячу від холоду животину. Ніхто з присутніх не погодився забрати собаку до себе хоча б на короткий термін. Джес не бажала покидати дім, до якого встигла вже звикнути, навіть попри жахливі спогади. Одна жінка з натовпу запропонувала прогнати собаку з двору, щоб звільнити місце для нових господарів. Нічого не залишалося Джес, крім бігти геть із місця, де вона провела значну частину свого життя.

Знову розпочалися чергові блукання  вулицями, які бурхливо кипіли людськими потоками. Джес розуміла, що їй пощастило хоча б на коротку мить відчути те, що деякі навіть не бачили й уві сні. Зараз вона сумувала про той час, що вона провела в будинку чоловіка, котрий забрав її з вулиці. Тварина знову зневірилась у людській любові та вірності, проте все одно в її серці залишалася надія. Чергове завдане людьми зло вже не так сильно вплинуло на світогляд істоти, яка і звідала в своєму житті любов і байдужість, милосердя і жорстокість.

А якось Джес зустріла того, імені якого вона ніколи так і не дізналася. Цей дивний гість ненадовго затримався в її житті, проте змінив його кардинально. Після цієї доленосної зустрічі Джес відчула дивний рух усередині себе: життя зароджувалося в  ній. Два місяці голодна, знесилена та  вагітна тварина блукала вологими і прохолодними вулицями міста, котрі ще не встигли остаточно відтанути після морозної зими.

Народила Джес  четверо цуценят уже у квітні. Тепер вона  стала матір’ю. Перші тижні їх життя мати нікого не підпускала до любих її серцю. Проте незабаром вона зрозуміла, що краще б кого-небудь із її синів узяв хтось до себе додому. Забрали трьох, а четвертого, худорлявого та хворобливого на вигляд, ніхто не бажав доглядати, оскільки всім хотілося  здорового й симпатичного цуцика.

Джес бачила смуток в очах своїх дітей, коли вони востаннє дивилися їй у вічі. Вона згадала своє минуле: як її забрали із затишного рідного дому, відібрали у матері, яка дивилася їй услід і розуміла, що це їхня остання зустріч. Серце знову защеміло, заболіло нестерпним болем, душа палала вогнем, хотілося втекти геть і забутися, але зараз вона не мала цього права, оскільки в неї залишився син, якого треба годувати.

Увесь час матір думала, що ж станеться з її дітьми, як саме складеться їх доля та чи будуть вони більш щасливими, ніж поруч із нею, із рідною ненькою. Думка, що її забудуть, змушувала кровоточити  серце. Проте якраз кровинка під боком не давала їй змиритися з життям і залишитися в забутті подалі від усіх. Тепер Джес, як матір, повинна була не тільки захищати від загроз зовнішнього світу, а й забезпечити свого нащадка їжею та водою. Проте якщо раніше їй і самій ледве вистачало, щоб не померти від повного виснаження, а тепер із новим статусом було ще складніше вижити у світі байдужих облич перед небезпекою невідворотності жахливого майбутнього.

Джес пощастило, що свого сина народила саме навесні. Його виховання припадало на літо, коли тепло і є що-небудь перекусити. Проте собака щоразу, коли помічав хоча б за три метри  якусь істоту, починав дуже сильно хвилюватися за безпеку свого чада та намагався якось захистити від імовірної загрози. Ще в юності Джес зрозуміла, що найкраще ночувати в тих районах, де найспокійніший рух людей, що і спрощувало життя.

Проте в пошуках їжі собака з цуценям все одно повинні були змінювати своє місце проживання. В одному місці вони затримувалися максимум на два тижні, а потім знову ж продовжували свою виснажливу подорож у пошуках кращого. В одному з таких районів, у будинку-коробці, жила звичайна сім’я зі своїми скелетами в шафі.

Надворі йшов ще по-літньому теплий дощ, проте блискавки та грім ніяк не переконували матір маленької Міли відпустити доньку на вулицю гуляти з друзями, а й навіть – навпаки.

Крізь велике вікно у спальні дівчинки можна було побачити все: вранці та ввечері спостерігався нестримний рух квапливих робітників, посеред днини — школярів, що ледве плелися додому, оскільки там їх чекало виконання домашніх завдань.

Мама відмовилась умикати телевізор, тому Міла сиділа біля вікна, за письмовим столом, і водила пальцем по склу, немов справжній художник писав черговий свій шедевр. І ось вона помітила дивні плями, котрі трохи ворушилися. Цими цятками за склом виявився собака, який захищав своє цуценя від нестримного потоку води. Розгледівши тільце маленької тваринки, дівчинка пообіцяла собі, що наступного дня, безсумнівно, піде до них та дасть чогось, щоб підживити бідолашних. Дитина любила доглядати тварин, але не мала хатнього улюбленця.

У той самий час, коли більшість людей тільки спостерігала за дощем із своїх квартир, Джес тремтіла від холоду й ледве стояла на своїх чотирьох лапах. Страх, що її син може змерзнути та промокнути до самих кісточок, змушував нещасне створіння стояти біля нього, немов справжня фортеця. На щастя, дощ ішов не весь день. Увечері весь нестримний потік води раптом зупинився – й полетіли на землю лише три краплини...

Наступного ранку Міла вийшла надвір, прихопивши з холодильника шматок ковбаси та трохи хліба. Джес і її син були в нестямі від радості, коли побачили, що принесли такий смаколик. Цуценя майже не жувало, а ковтало всі харчі. Собака трохи боязливо підійшов, понюхав руки і їжу, а потім лагідно взяв шматочок хліба та ковбаси і швидко з’їв.

– Ой, а як вас звати?! – раптом промовила Міла. – Що це зі мною таке?! Собаки ж не вміють розмовляти.., – розгублено сказала й опустила на мить очі, немов вибачаючись.

– Може, тоді я вас називатиму Альма та Мухтар? – із трохи ніяковою посмішкою вигукнула дівчинка.

 Потім Міла раптом схаменулася та побігла додому, кинувши наостанок повний надії погляд, який говорив, що їхня зустріч відбудеться незабаром.

Наступного дня прихопила з собою кістки, що залишилися з-під смаженої курки. Собаки радісно закрутили хвостами та підбігли до маленької Міли, дивлячись їй прямо в очі. Смачно наївшись, Джес облизнула руки дівчини. Проте раптом із вікна почувся голос матері... Міла швидко забігла до під’їзду та піднялася ліфтом нагору, на поверх, де знаходилася квартира.

– Міло! Донечко! Якщо ти просто годуєш безпритульних тварин, то це похвально, проте потрібно попереджати й радитися зі мною. Якщо тобі хочеться забрати цих собак додому, то доведеться змиритися з тим, що це неможливо, доки ти не подорослішаєш, — з порога говорила мати.

– Мамо! Але я і так уже самостійна й достатньо доросла. Будь ласка, дозволь мені забрати хоча б цуценя. Воно ще маленьке і його легко буде видресирувати.

– Не вірю я чомусь твоїм словам. Якщо я побачу, що ти притягнеш хоча б одну тварину додому, то можеш забути про відпочинок на морі цього року.

– Але, мамо, ти не можеш дорівнювати життя істот на якийсь там відпочинок на морі.

– Міло, не смій ставити мої слова під сумнів! Як ти розмовляєш з матір’ю?! Чи тебе ми з татом не вчили не грубити старшим, особливо батькам?! Усе! Я зрозуміла... Іди негайно в куток! І щоб я не чула жодного слова про тих собак! Зрозуміла?! – кричала матір.

 Дівчинка глянула на матір очима, повними сліз, і гордовитою ходою направилася до кутка.

– О, ні. Я так це не залишу. Нізащо! Я заберу спочатку Мухтара, а потім і Альму. Я досягну своєї мети будь-яким чином! Проте яким саме способом? – думала Міла, стоячи в напівпітьмі.

Через деякий час дівчинка вийшла знову на подвір’я та забрала Мухтара додому. Віднесла до ванної кімнати, щоб відмити з нього весь бруд. Трохи пововтузившись, Міла взяла стару чисту ганчірку і витерла мокрого цуцика. Згодом дала води та нагодувала. Мухтар, чистий та ситий, солодко задрімав.

Увечері з роботи прийшли батьки. Мати, побачивши, що її донька привела додому безпритульну тварину, довго сварилася з нею. Напруга в сім’ї тривала два тижні, проте згодом було оголошено перемир’я. Міла насолоджувалася своєю перемогою. Проте думка про матір Мухтара не давала спокою душі дівчинки. Щодня вона бачила її.

Джес лежала на асфальті, але не спала. Міла ховала їжу під столом, клала на бильце стільчика і виносила до неї. Смуток в очах собаки заворожував та змушував перехожих відчувати те саме, що й вона. Майже весь день Джес лежала, думаючи про свою долю та про те, як склалося життя в кожного з її дітей, сподіваючись, що їм  не прийдеться виживати на численних вулицях і бачити байдужість в очах тих, хто зобов’язався доглядати та любити.

Десь усередині себе собака відчував, що всім його нещастям прийде кінець, тому левову частку часу проводив, згадуючи всі події зі свого життя. Коли дівчинка приносила поїсти та попити, тоді тільки Джес піднімала свою голову, щоб не вмерти з голоду. Проте все-таки трагічний день для тварини настав дуже швидко.

 Саме в цей день собака бачив уві сні, де він ще маленьким цуценям п’є молоко з грудей матері, яка пахла монею та від якої віяло теплом. Із-за рогу виїхав легковий автомобіль, який швидко рухався. Не дивно, що водій не помітив собаки, котрий спав на асфальті. Мить, лише одна мить – і ось прийшов кінець життя знедоленої істоти, для якої щастя – це лише хвилина.

Коли Міла виглянула у вікно, побачила мертвого собаку. Дівчинка вже не могла нічим йому допомогти. Цілими днями дитина ридала у своїй кімнаті, тому мама відразу вмовила свого чоловіка поховати бідну тварину. Мілі здавалося, що Мухтар розуміє: його мами більше нема серед живих і він ніколи її не побачить, не відчує усю теплоту її тіла.

Мухтар прожив доволі довго й весь час вірно служив своїм господарям. Він завжди пам’ятав свою любу матусю і все, що вона зробила для нього. Інші брати та сестри прожили щасливо й згадували своє дитинство з трепетом у душі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

Інакша

Ранні промені сонця пробивалися крізь вікна до маленької кімнатки. Перший осінній день віяв теплом і надією на веселе та безтурботне шкільне життя. Орися повільно розплющила очі, піднялася з ліжка, взувши домашні капці. З кухні почувся голос мами. Швидко поснідавши, дівчинка піднялася зі столу та підійшла до раковини, щоб помити посуд. Але мати сказала, що треба поспішати до школи й встигнути підготуватися до свята Першого дзвоника. Очі майбутньої школярки засяяли: її мрією було хоча б раз у житті взяти дзвоник у свої руки, але для цього не достатньо бути найгарнішою. Десять волосин, ненароком вирваних мамою, тепер лежали на долоні дівчинки. Голова боліла від двох туго заплетених косичок з бантиками, спина тріщала від великої ваги рюкзака. Орися швидко взулася й вибігла на двір. Мати дивилася на свою милу донечку з неприхованою гордістю: тепер з’являться нові друзі, з якими вона буде спілкуватися та товаришувати. Квапливо завівши дочку до класу, жінка відправилася на роботу, не гаючи ні секунди. Орисі було сумно, бо її ненька не змогла залишитися з нею, оскільки мала працювати, щоб забезпечити їх обох (батько помер, тільки-но як народилася вона, Орися).

Перший день для дівчинки пройшов прекрасно, незважаючи на маленькі невдачі. Проте, як виявилося, діти можуть бути дуже жорстокі по відношенню до тих, хто якось відрізняється від них. У класі був один хлопчик, якому сподобалася Орися. Дівчинку, яка не знала, як саме можна захистити себе від фізичного насилля з боку інших, чекали побої у туалеті для дівчаток. Орися не скаржилася матері, тому що боялася, що побої стануть сильнішими та частішими. А найголовніше, вона не розуміла, чому заслужила таке ставлення до себе. Страх, нерозуміння причин того, що відбувається, і відраза до самої себе через слабкість перед кривдником...

Аня не була найрозумнішою у класі, проте хитрість і підступність лилися з неї через край, тому дівчина не залишала слідів на тілі Орисі. Проте такий спосіб для відвернення уваги Славка від такої потворної простачки, на думку кривдниці, не дав вагомих зрушень. Ані стало нудно просто погрожувати та гамселити Орисю, тому вирішила діяти рішучіше: зробити свою жертву повністю самотньою та перетворити на посміховисько. Можливо, це вплив батьків-алкоголіків або звичайна заздрість змусили дівчинку стати монстром. Орися розуміла, що їй потрібно шукати вихід із цієї ситуації. Дівчинка боялася, що правда розіб’є матері серце. Ось чому вона знову мовчала, коли почалася нова хвиля під’юджування з боку Ані та її свити. Це вже було не фізичне, а психологічне насилля, що робили Орисю більш вразливою, ніж коли-небудь. Тепер приниження обраної жертви міг споглядати весь клас, а отже, і той, через котрого все це жахіття було розпочато. Ніхто не заступався, навіть всі насміхалися над безсиллям дівчинки, яка тепер більше була схожою на звіра, загнаного в кут. Анна відчувала приємну насолоду від досягнення своєї мети, тому припинила відкрито брати участь у цькуванні Орисі. Тепер залишався лише неприємний присмак від усього, що вона зробила. Цькування потроху почали вщухати, але траплялися поодинокі випадки групових насмішок. Орися все одно почувалася, немов сполохана тваринка: кожне слово, жест і поза співрозмовника не давали спокою. Страх нових принижень заполонив усе єство дитини.

Пройшов час. Орися, затаївши в глибині душі образу на кривдників, з жертви почала перетворюватися на жорстокого монстра, який кривдив слабших. Це надавало сили її внутрішньому чудовиську. Побої, вирвані сторінки книг і зошитів, псування ранців, дратування стали найголовнішими способами для самоствердження та здобуття авторитету серед однолітків. Проте виявилося, навіть якщо стати успішним у класі, то все одно знайдуться сильніші та ті, хто буде протистояти як-небудь.

Дівча потоваришувало з компанією трьох хлопчаків. Одного разу Орися вирішила заступитися за нового друга, щоб зупинити постійні бійки хлопців, але результат перемовин виявився непередбачуваним: Василь, почувши, що саме його вважають винуватцем усього, що відбувається між ним і Семеном, став злим, немов сам чорт, і штовхнув дівчинку на парту. Орися впала на спинку дерев’яного стільчика. Вона не могла дихати: стільчик потрапив у проміжок між ребрами. Пройшло декілька секунд, аж коли Орися зрозуміла, що потрібно швидко піднятися. Ніхто з тих, хто сидів у класі, не допоміг і не зупинив кривдника. Знову вона стала жертвою. Дівчинка побігла до туалету вмитися та прийти до тями. Вона глянула в дзеркало і почала плакати не зупиняючись. Пролунав дзвоник, тому Орися швидко протерла своє обличчя руками й побігла. Спокійно зайшла до класу, немов ридань і штовханини не було, але червоні очі говорили самі за себе. Тепер в Орисі з’явився новий сильний ворог, якого вона боялася. З іншими дівчатами мала не такі дружні стосунки, як, наприклад, із хлопцями. Ляльки ніколи не давали такого ж захоплення, як нова модель якого-небудь автомобіля. Іграшки не завжди подобалися, оскільки цікавішими для неї були книги та енциклопедії про тварин, які жили задовго до появи на Землі людей. Любов до книг зробила Орисю трохи відлюдькуватою, тому що не всім подобалося вести розмови про раціон харчування того чи іншого створіння. Вона не могла відкритися нікому через страх, що її знову засміють.

Наступного року до класу прийшла новенька. Ангеліна приїхала із села і була простодушною дівчинкою. Орися боялася, що нову подругу можуть образити ті, хто принижував її раніше, тому розповіла про всю ієрархію у класі: хто з ким товаришує, а хто ворогує. Дружба дівчат ставала міцнішою.

 Але прийшла і перша сварка. Орися помітила свою подружку, яка весело спілкувалася з тією, яка глумилася над нею перед класом раніше. Відвівши Ангеліну вбік, подалі від усіх зацікавлених поглядів роззяв, дівчинка вибухнула. Ангеліна тільки посміхалася. Орися промовила щось крізь зуби – і тут її шия опинилася обвитою двома руками, які душили її. Спроби послабити хватку противника були марними, проте дівчина все одно намагалася звільнитися. На щастя, зайшли діти разом з учителем. Ангеліна випустила з рук шию Орисі. Цього разу дівчина не мала можливості сховати сліди від насилля з боку кривдниці. Знову для Орисі настав час зневіри в дружбі. Вона ще більше закрилася в собі.

 Її життя тепер було схожим на камеру ізоляційного типу, аж поки до класу не перейшла Софія, сором’язлива, тиха та спокійна на перший погляд. Але було щось у ній те, що трохи відштовхувало. Попри свої перестороги, Орися все-таки вирішила потоваришувати з новою однокласницею. Ледве Софія перейшла поріг, Ангеліна почала насміхатися. Увесь клас, звичайно ж, не став підтримувати новеньку однокласницю, тому приниження набувало колективного характеру. Проте були й ті, які або не брали участі, або захищали дівчину від нападок Ангеліни. Таких оборонців було лише двоє: Орися та Дмитро.

 Тих, хто відкрито захищав Софійку, чекала хвиля негативу. Для Орисі було звичним таке життя, проте для Дмитра шквал прилюдних образ став поштовхом для переведення до іншої школи. Учителі дізналися, що відбувається. Ангеліна вирішила схитрувати на свою користь, тому назвала винними Софію та Орисю. Але все одно зачинатель цього конфлікту був покараний.

Під’юджування почало поступово стихати. Але всім відома приказка про затишшя перед бурею.

Надворі була зима. Усі готувалися до святкування Нового року як у школі, так і вдома. Учителі обирали ведучих і тих, хто буде виступати зі своїми номерами. Класний керівник вибрав Софію та Орисю ведучими від класу, що спричинило обурення Ангеліни та Ані. Знову почалися образи та скарги на дівчат, начебто ті не мають ораторських здібностей або вони злісні порушниці правил поведінки. Проте, на превеликий жаль для Ангеліни та Ані клас погодився з кандидатурами Софії та Орисі, тому тільки у двох незадоволених був зіпсований передноворічний настрій.

До кінця навчального року дві подруги терпіли та відбивалися від цькування кривдниць. Нерви Орисі уже почали давати збій, тому, коли чергова образа полетіла в її бік, вона облаяла кривдницю, яка відразу ж пішла скаржитися вчителю. Усе закінчилося тим, що зауваження дівчинка так і не отримала.

З кожним роком дівчата ставали дорослішими, і звичне колись під’юджування стало всім нецікаве. Але в серці Орисі все одно залишився неприємний осад. Навіть після випуску зі школи вона згадувала цькування в школі з острахом, немов знову перетворювалася на маленьку й беззахисну істоту.

  Колишні кривдники виросли: одні створили сім’ї, інші стали на слизький шлях.

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ

Бажання, яким не судилося здійснитись

– Агов, хто-небудь, викличте швидку допомогу! Дівчині стало погано! Гей, люди! Питання життя і смерті! – кричав незнайомець людям, які проходили повз із кам’яними обличчями або дивилися із широко розплющеними очима на лежачу на підлозі дівчину й чоловіка у відчаї, як на якусь прем’єру нової вистави.

Один хлопець усе ж таки зателефонував до лікарні й повідомив, що на сто шістнадцятій стріт Стейшн дівчина, якій приблизно двадцять років, знепритомніла. Карета швидкої допомоги прибула через п’ятнадцять хвилин після виклику і відвезла Дженнет до лікарні Маунт-Синай. У цей же час вона, але у формі нематеріальної субстанції, бачила все і не розуміла, що з нею трапилося і чому люди не чують її слів. Під час намагань лікарів у кареті швидкої допомоги покращити стан хворої Дженнет сиділа поряд зі своєю фізичною оболонкою й думала, що з нею буде далі, чи саме ось так має закінчитися її нікчемне життя без батьківських повчань і постійних зауважень, без сестри, яку батьки ледве не на руках носять, а її, Дженнет, терпіти не можуть. У кареті швидкої дівчину підтримували в стабільному стані й довезли без будь-яких пригод: поклали на каталку і з неймовірною швидкістю почали готувати до операції у кардіохірургічному відділенні. На щастя, операція на серці пройшла успішно. Батьки і сестра за дверима чекали... Дженет, не дивлячись на родичів, почала розмову із собою:

– Навіщо вони приїхали до мене? Їхнє его вже втратило силу над ними?! Можливо, Кейт стала не такою ж доброю, працьовитою, комунікабельною, як була колись?! Думала, вони знають, що я саме їх не хочу бачити у житті, більше ніколи після випускного вечора.

– Агов, Дженнет! Я ж не помилилася начебто?!

– Ти хто така? І звідки ти знаєш моє ім’я? Чому мене ніхто не бачить і тільки ти зараз мене  помітила?

– Гей, зачекай, зачекай! Я не встигаю відповідати на твої запитання. Мене звати Люсі Вінс. Я знаю твоє ім’я, тому що почула його від лікаря. Бачу тебе, бо я також привид. Ти ще не є справжнім привидом, але приблизно через двадцять років будеш ним.

– Агов, мені тільки  двадцять один рік.

– Ой, вибач. Я не знала! Чесно! Просто тобі треба змінити гардероб, зачіску, макіяж, зробити хоч якийсь манікюр і сходити до гарного косметолога. Ти можеш повернутися у своє тіло, якщо цього дійсно захочеш, тому що маєш усі шанси бути живою, а ось я не мала жодного.

– Добре. А чому ти про це говориш? Ти вважаєш, що я маю такий вигляд через свій внутрішній стан?

– Я хотіла підбадьорити та допомогти, не мала наміру тебе образити. Розумієш, твоє становище мені дуже знайоме.

– Про яке становище ти говориш?

– Про родину: батьків, сестер, братів. Твій погляд видав тебе. Мої рідні також безперервно повчали і контролювали мене, але я вирішила збунтувати і пішла в коледж, який знаходиться далеко від дому, тому зосталася без вічного і нестерпного контролю, хоча й ненадовго. Давай я допоможу тобі, а ти – мені. Згода?

– І що мені може запропонувати привид мертвої дівчини?

– Я можу зробити так, щоб твоя «люба» сім’я не заходила до палати до того моменту,  як ти не вийдеш із цих стін. Ну як тобі мій план?

– Божевільний план. Але чи маю я кращий варіант?! Я згодна! – сказала Дженнет, потиснувши руку Люсі.

Дженнет ще раз подивилася на Люсі, кивнувши на знак прощання, і відразу направилася до палати №5. Ледве розплющила свої очі, вони здавалися такими важкими, немов кожна з повік важила тонну. Медсестра, побачивши, що дівчина прийшла до тями, повідомила лікарю, який згодом підійшов до ліжка хворої:

– Ну, що ж , Дженнет Астор, як ви себе почуваєте? Оцініть свій біль від одного до десяти.

– Думаю, що я цілком у повному порядку, окрім того, що в мене трохи болить серце. Це повноцінна трійка!

– Ну, добре. Відпочивайте, не хвилюйтеся. Усе минеться дуже швидко. Бажаю скорішого одужання!

– До зустрічі, лікарю Вудс! – промовила Дженнет.

– Нарешті пішов! Показує, який він привітний, але якщо б була однією із знедолених, то він би й оком не моргнув, як я померла б тут, на кушетці. Такий дивний сон сьогодні був.

– Ого, а я не думала, що ти розмовляєш із собою так часто. Тобі краще б поспілкуватися із живими людьми, – з широкою посмішкою сказала Люсі, лежачи на ліжку поряд із Дженнет.

– Значить, це все-таки був не сон! А я уже почала думати, що божеволію.

– Не хочу перебивати хід твоїх цікавих припущень. Але запитаю, чи пам’ятаєш, що вчора я тобі сказала?

– Звісно ж, пам’ятаю. Ти сказала, щоб я забрала твій щоденник в архіві лікарні. От тільки я не розумію, чому ти не можеш забрати його сама.

– Бо привиди не можуть доторкнутися до тих речей, які пов’язані з ними.

– А що будемо робити після того, як я принесу його тобі?

– Не знаю. Може, ти мені допоможеш із цією авантюрою?

– О, ні. Я не просилася допомагати привиду та ще й досить ненадійному.

– Ну, будь ласка.

– Я погоджуся, якщо ти будеш слідувати моїм правилам. Домовились?

– Гаразд. Я сподіваюся, що ти не будеш наглядати за мною, як орел за кроликом?! Привиди також мають приватне життя.

– Навіщо мені здалися подробиці ще й твого життя, свого цілком вистачає.

До палати зайшла медсестра.

– Я зникаю звідси. До зустрічі. Не забудь про щоденник.

Два тижні для Дженнет проминули непомітно. Люсі не відвідувала її за час перебування в лікарні. І тільки в день виписки Маунт-Синай Люсі Вінс з’явилася перед Дженнет.

– Вітаю із вивільненням із цієї в’язниці для тимчасово хворих і немічних людей! Я сподіваюся, що ти готова до пошуку в архіві лікарні мого щоденника. Якщо щось потрібно, ти можеш звернутися до мене!

– Дякую за привітання! Я не знаю чи готова, але чимскоріше я це зроблю, тим швидше  забуду про всю цю ситуацію, як про дивний і страшний сон.

– Можеш не поспішати.

– Ні, я цілком готова. Отож, партнере, до справи!

– Ходімо, щоб твій запал передчасно не вичерпався. Тільки не хвилюйся, я покажу шлях до архіву.

Після того як Дженнет і Люсі перейшли з одного корпусу до сусіднього й піднялися сходами на другий поверх, вони підійшли до кабінету №149.

– Я заходжу!

– Зачекай! Ти ж начебто розумна дівчина?! Треба вимкнути камери відеоспостереження та подивитися, чи всі вийшли на обід, та відчинити двері для тебе, оскільки крізь стіни проходити ти ще не навчилася.

– Добре! Буду чекати.

– Усе, готово! Не стій, оскільки всі повернуться до того, як ти встигнеш знайти та прибрати до рук мій щоденник у цьому розсаднику пилу та в пеклі для алергіків. Швидше, відчиняй двері!

– Зачекай, зачекай. Не бентежся, будь ласка.

– Агов, відчиняй двері й нашвидку заходь до архіву! Годі стояти й дивитися на двері, неначе вони зроблені із чистого золота.

Дженнет направилася до полиць із літерою “Л”. Обережно гортала формуляри та документи пацієнтів лікарні.

– Ось, знайшла! - викрикнула Дженнет, піднявши щоденник Люсі вгору.

– Ходімо звідси! Не забудь зачинити двері на ключ та ввімкнути відеокамери.

Дженнет поспіхом вийшла з архіву, спостерігаючи за Люсі, яка вмикала камери й робила все можливе, щоб ніхто не зміг помітити їхнього маленького правопорушення. І Дженнет, і Люсі квапливо пройшли до зали очікування.

– Давай зараз вирішимо, що будемо робити з твоїм щоденником.

– Гаразд, але я не впевнена, що результат моїх довготривалих роздумів тобі буде до вподоби.

– І що ж саме мені не має сподобатися?

– Мені скоріше за все доведеться працювати з напарником, а ти мій єдиний шанс.

– Зрозуміло... Я не знаю, що й сказати на це. Я тобі можу подати свою руку допомоги тільки за умови, що ця місія протриває щонайбільше місяць і ти не будеш мене відволікати від екзаменів. Ну, і як тобі мої вимоги?

– Я ладна прийняти будь-які примхи вередливої дівчини, яка вчасно не встигла подорослішати й буде весь свій вільний час проводити, читаючи книжки й конспекти.

– Чому ти вирішила, що весь мій вільний час займає тільки одне-єдине навчання?! Я маю достатньо друзів в університеті, з якими спілкуюсь.

– Скажи тоді мені, чому твоїх друзів не було в лікарні?

– Добре, зізнаюсь. У мене немає жодного друга, і мій час займає не тільки навчання, а й перегляд телесеріалів чи кінофільмів.

– Схоже, із соціальним саморозвитком у тебе дуже погані справи. Якщо ж ти не заперечуєш, то я б могла тобі з цим допомогти.

– Гірше вже не буде... Отож я згодна.

Після цього Дженнет направилася до своєї уже колишньої палати, щоб забрати речі. Вона поклала майже одразу щоденник униз свого рюкзака й почала чекати лікаря. Через певний час Дженнет уже виходила з лікарні й шукала найближчу автобусну зупинку, щоб доїхати до своєї маленької квартирки, яку знімала третій рік.

– Ну, нарешті! Я удома! – з умиротвореним відчуттям викрикнула дівчина.

– Я думаю, що твій крик крізь ці тоненькі стіни всі твої сусіди почули. Знаєш, хоча твій дім і не схожий на великий замок, тут доволі затишно.

– І знову ти! Я ж хотіла відпочити хоча б на три години від тебе і твого набридливого голосу.

– Потім будеш відпочивати! А зараз тобі краще витягти мій щоденник.

– А щодо моєї  адаптації серед людей ти не забула?

– Тобі слід розпочинати першою діалоги, а якщо людина не хоче спілкуватися з тобою, намагайся не нервувати її своєю присутністю. А найкращий спосіб — це взяти мене до університету.

– Тоді завтра я і прихоплю твій щоденник. Тільки не розумію, чому ти ще досі блукаєш по землі.

– У всіх є свої незавершені справи...

– Ну, а як мені зрозуміти, якими були твої так звані «незавершені справи»?

– Могла й здогадатися! Усі мої «хотіння» записані в щоденнику.

Наступного дня Дженнет поклала у свій рюкзак щоденник Люсі. Поспіхом поснідавши, вибігла на зупинку. Застрибнувши в автобус, дівчина заплатила за проїзд та сіла на вільне місце. Вийшла біля станції метро.

Придбавши квиток на швидкісний потяг, побігла до зупинки. Після того як дівчина дійшла до студмістечка, вона попрямувала до головного корпусу свого університету. Забігши в кабінет, вона сіла в другому ряді парт, щоб було добре чути викладача і конспектувати потрібну їй інформацію.

Наступний день почався так само, але коли вона заходила до кабінету, побачила Люсі, яка махала їй рукою.

– Агов! Іди сюди! Ти ж хочеш зустріти нових живих друзів, а не привидів та іншої нечисті замість них?!

Після почутих слів Дженнет попрямувала туди, де сиділа Люсі. Наступну пару намагалася контактувати з одногрупниками, але в неї це виходило не дуже добре.

Одного дня після тривалих намагань знайти друзів в університеті Дженнет із щасливим вереском забігла до квартири, де на ліжку влаштувалася Люсі.

– Люсі, ти не повіриш! У мене завтра буде справжня вечірка з моїми новими друзями!

– Нарешті, гидке каченя стало прекрасним лебедем! Ну, і скільки твоїх товаришів завітає до нас завтра? Скажи хоча б, як їх звати?

– Усього буде десять: Сара, Бен, Остін, Крісті, Лора, Мері, Джастін, Шелдон, Маргарет, Хлоя. Оскільки вже завтра буде вечірка, то ти б не могла мені трішки допомогти з організацією свята?

– Гаразд! Як там твої справи із виконанням своїх бажаних і божевільних ідей самовираження, не здійснених ще за життя?

– Я майже дісталася останнього пункту своїх забаганок. – Постривай, що це тільки що було? – скрикнула Люсі, не відриваючи очей від свого  щоденника.

– Що сталося? Невже остання дія складна для втілення в життя?

– Гірше! Замість останнього пункту з’явився інший. І тут говориться: «Знайти вбивцю!!!»

– Що? Тебе вбили? Як? У палаті лікарні?

– Скоріше за все що так. Я пам’ятаю, як почала приходити до тями, але в той самий час, коли побачила, що хтось біля мого ліжка стояв і споглядав за мною, ось так і заснула не пробуджуючись. Наступного ж ранку моє бездиханне тіло знайшла медсестра. Лікар визначив, що в крапельницю було введено смертельну отруту.

– Це може означати тільки одне: міг бути той, хто спеціалізується на фармації і має доступ до небезпечних речовин.

Цілий день Дженнет шукала будь-яку інформацію про людей, які мають доступ до отруйних субстанцій, і про продаж в інтернет-магазинах, де можна придбати все, що заманеться нелегальним шляхом. Люсі не могла прийти до тями і весь час намагалася згадати хоча б ще якусь деталь, але все було марним. Прокинувшись о сьомій ранку, Дженнет знову взялася за пошуки додаткової інформації про список відвідувачів палати, в якій сталося вбивство. Все ж таки довготривала наполеглива праця принесла свої плоди.

– Агов, Люсі, у мене є відео з камери  лікарні Маунт-Синай. Отже, ми швидко можемо визначити, хто є справжнім убивцею.

– Це чудово. У мене з’явилися деякі  припущення щодо нашого злочинця. Ти ж пам’ятаєш, що я приїхала в Нью-Йорк, тому мені довелося влаштуватися на роботу, щоб самостійно платити за своє навчання в університеті. Я працювала фрілансером, писала статті про найважливіші події у місті, тому в мене було занадто багато недругів. Мабуть, моя смерть була пов’язана з останньою справою.

– І хто ж був причетний до справи, за яку ти взялася?

– Там фігурували дуже відомі особи міста та країни.

– Схоже, що корупція. Ти пам’ятаєш імена причетних до грошових махінацій чи ні?

– Таке відчуття, неначе в мене часткова амнезія, й дуже тяжко згадати останній рік свого життя як людини. Я відчуваю усім своїм єством, що це було в рідному містечку. Про те, яким чином Ессекс має відношення до мого журналістського розслідування,  не маю жодного уявлення.

– Отже, ти хочеш сказати, що нам потрібно відправитися до Ессекса? Якщо так, то треба зараз же замовити квитки на літак до Монтпілієра, а потім звідти рушити до Ессекса автостопом.

– Усе ти правильно розумієш, проте не забувай, що платиш тільки за себе одну, оскільки всі інші мене не побачать. Чого стоїш?! Замовляй скоріше квитки в обидва боки!

– Зачекай... Готово! У понеділок, о сьомій годині ранку, буде відправлення літака до Монтпілієра. Мені треба тільки скласти одяг до валізи... - промовила Дженнет. Через десять хвилин було спаковано старенький чемодан.

– Добраніч! Побачимося вранці.

– До завтра! Спробую не турбувати тебе.

За три години до вильоту Дженнет прокинулася й нашвидкуруч одягла джинси й футболку.

– Дженн, ти вже готова? Гаразд, тоді бери свою валізу й рушаймо до аеропорту.

– Зачекай! Не жени коней! Я ще не встигла поснідати й замовити таксі.

– Краще б поспішити. Не забувай, що в аеропорту ти маєш пройти перевірку багажа на наявність заборонених предметів і речовин. Агов, а ти не забула покласти в сумку документи?

– Я ще вчора їх поклала у свій рюкзак. Не хвилюйся. Якщо будемо запізнюватися, то я зателефоную до адміністрації аеропорту й повідомлю про таку ситуацію.

Через десять хвилин Дженнет зачинила квартиру й поспіхом викликала таксі до свого будинку. Авто швидко приїхало. Вона поклала в багажник автомобіля свій чемоданчик. Згодом таксі рушило та приїхало на парковку біля аеропорту. Усі перехожі бачили тільки одну дівчину, що виходила з автомобіля та прямувала до будівлі аеропорту, хоча насправді Дженнет ішла із ще однією особою жіночої статі, невидимої для очей людини. Вона намагалася поводити себе так, ніби була одна, щоб не викликати небажані підозри. Тому дівчина не розмовляла з примарою, щоб нікого не лякати. Дженнет швидко пройшла перевірку на наявність сторонніх речовин у багажі й направилася до свого пасажирського літака. Цей політ далеко нічим не відрізнявся від  звичного, окрім того, що вона намагалася не дивитися туди, де знаходилася Люсі, яка завжди боялася літати і в неї інколи траплялися жахливі паніки від хвилювання. На диво, пілот швидко й успішно здійснив посадку в Монтпілієрі. Після прибуття до аеропорту Дженнет направилася шукати транспорт, яким можна було б поїхати до міста, а там шукати автобуси для подальшої подорожі. Через шість годин автобус довіз Дженнет до рідного міста Люсі. Під час прогулянки вулицями Ессекса Люсі наштовхнулася на хлопця.

– Леонарде?! Це ти?! О Боже, як я могла забути про тебе?! Ти ж... – зрозумівши, що коханий не чує її слів, сказала Люсі з сумною посмішкою на обличчі та сльозами в очах.

– Алло, Пенні! Це я, Леонард. Я хотів зайти до тебе! Так. Розумію, що нам не варто часто зустрічатися, щоб не викликати зайвих підозр. Але вважаю, що це варто того, – із нестриманим поспіхом промовив хлопець і швидко пішов іншою вулицею містечка, звернувши за ріг найближчого будинку.

Люсі послідувала за Леонардом Бернсом, а Дженнет загубила її із поля зору. Дівчина йшла за хлопцем, розглядаючи будівлі, паркани, дерева... Звернувши вліво на вузьку доріжку, Леонард відчинив дверцята ганку та зайшов у маленький двір. Привид швидко опинився в раніше знайомому будинку Пенні Дарк.

– Пенні... Пенні? Хто ж ти така? Чому я не можу згадати?

– Агов, Леонарде! Я тут! Поверни свою голову в мій бік, будь ласка!

– Декілька днів тому із архіву Маунт-Синай було викрадено щоденник Люсі. Тільки я не розумію, кому це потрібно?! Якщо хто-небудь дізнається, що сталося із Люсі, то можна не чекати всемогутнього прощення. Це ж ми винні! Я не стерплю такого життя і розповім про нашу причетність до скоєння злочину.

– Не гарячкуй! Тихіше, тихіше... Якщо це не результат істерики, а голос твого здорового глузду, то я, хлопчику, скажу, що тобі не «поздоровиться». Якщо ти розкажеш про все поліції, то скоріше за все ти сядеш за грати. Чи ти забув нашу угоду?

– Не смій мені погрожувати! І якщо з ними щось станеться, то...

– Ти помреш як і Люсі, якщо розповіси все поліції.

          – Ти погрожуєш?! Думаєш, я не записав нашу розмову на телефон?! До зустрічі у в’язниці! Сподіваюся, всі твої керівники також сидітимуть за ґратами! – вигукнувши, вийшов із будинку хлопчина із божевільно радісним обличчям.

Люсі ще досі була в будинку колишньої подруги й  чула розмову Пенні з тими, хто замовив її убивство.

– Пенні, як ти могла?! Ти ж була для мене, як сестра! Значить, ти також причетна?! Гаразд... Тепер я розумію, що всі мені брехали, навіть ти... Я все згадала…

Після цих слів Люсі опинилася перед Дженнет. Їй хотілося плакати, ламати все, бігати, в неї усе боліло всередині, немов вимерло, а потім ожило. Дівчата мовчки поверталися додому. Люсі розуміла, що їй треба все розповісти Дженнет і поліції. Через день Дженнет пішла до відділку поліції із заявою про повторне засідання суду. Оскільки у Дженнет були всі докази, які б підтверджували вину злочинців, та Леонард зізнався у скоєнні злочину, то засідання суду не забарилося. Дженнет найняла гарного адвоката, який допоміг хлопцеві отримати невеликий, порівняно з іншими причетними, строк. Депутатів та інших державних службовців, винних у смерті Люсі та корупції, було заарештовано із вилученням майна. Пенні було довічно ув’язнено, оскільки дізналися, що вона була причетною до багатьох убивств. Хоча Пенні розповіла про всіх своїх замовників вищого округу, проте умови її ув’язнення не змінилися.

Люсі була спокійною, що її убивці отримали по заслузі. Дженнет здобула вищу освіту та переїхала до Вашингтона, де зараз і працює чиновником.

Але пам’ятайте, що історія ніколи не закінчується, оскільки вона змінюється щодня, щогодини, щохвилини та щосекунди...

ПІСЛЯСЛОВО

Із багатьох соціальних проблем зробила спробу проаналізувати ті, які, на мою думку, є дуже актуальними.

Безпритульні тварини – це результат, а не джерело проблеми. Це питання своїми діями спричинили люди, спочатку взявши в дім тварину, а потім відмовившись від неї. Проблемою стало неконтрольоване розмноження тварин, до яких усі по-різному ставляться: одні намагаються годувати та прилаштувати, інші обурені гавкотом зграй, а подекуди трапляються й випадки жорстокого поводження та вбивства безпритульних тварин.

Із досвіду життя: не так давно був випадок, коли двоє молодих людей, хлопець та дівчина, знущалися над маленьким кошеням, а своє жорстоке поводження з бідолашною тваринкою зняли на камеру телефона й виклали в Інтернет. Небайдужі свідки цього дійства вирішили звернутися до поліції, надавши неспростовні докази у вигляді відео, яке шкуродери не встигли видалити. Згодом у ході розслідування виявилося, що в пари було ще двоє домашніх улюбленців: собака, доля якого нікому не відома, та кошеня, яке знайшли з відірваною нижньою губою. На щастя, кошеня передали до рук волонтерів з притулку.

Комунальних притулків у країні небагато, а ті, які існують, знаходяться в жалюгідному стані й можуть вмістити в себе всього лише кілька десятків тварин.

Отже, соціальну проблему стосовно безпритульних можна вирішити, але за умови гуманного та законного впливу. На мою думку, можна знайти вихід із питання жорстокого поводження з тваринами, якщо політико-законодавча база буде орієнтуватися на захист прав братів наших менших також.

Про це я намагалася розповісти в оповіданні «Джес», донести до читачів актуальність зазначеної проблеми, достукатися до небайдужих сердець.

Цькування - чергове за своїми наслідками соціальне питання, оскільки воно трапляється найчастіше серед дітей і підлітків, психіка яких не встигла ще повністю сформуватися та зміцніти.

Проблема цькування мене глибоко вражає, тому в оповіданні «Інакша» намагалася передати, що булінг – дуже важлива проблема для дітей. На сьогодні залишається критичним питання насильства, зокрема цькування та проявів агресії до особистості з метою її принизити.

На жаль, це питання вічне.

В оповіданні «Бажання, яким не судилося здійснитись» хотіла привернути увагу читачів до проблем стосунків батьків і дітей, соціального розвитку людини, несправедливості, корупції та злочинних угруповувань.

Я не змогла залишитись осторонь цих проблем і спробувала через власні оповідання висловити свій погляд на них, спробувала переконати людей у необхідності щось робити, змінювати світ, змінювати себе.

Найважливіше – помисли та вчинки, а великі вони чи ні – хоч трава не рости.

Сподіваюся, що мої твори допоможуть поглянути на соціальні проблеми з іншого боку та змінити погляд на способи їх вирішення або припинення.