Науково-дослідницька робота "Історія Кирило – Мефодіївського храму та деяких його ікон"

Про матеріал

Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній вперше розкрито історію, походження та значення ікон, розміщених у Кирило – Мефодієвському храмі. Практичним значенням роботи є те, що зібраний матеріал передано до шкільного музею, він може використовуватися під час проведення виховних годин та загальношкільних заходів.

Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки України

Відділ освіти Марківської райдержадміністрації

Марківська філія МАН України

Відділення: історія

Секція: історичне краєзнавство

Історія Кирило – Мефодіївського храму та деяких його ікон

Роботу виконала:

Драгниш Анна Михайлівна,

учениця 10 класу

Ліснополянської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Науковий керівник:

Скиба Ірина Іванівна,

вчитель зарубіжної літератури

Марківка - 2017

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………….…………………………………………….. 4

РОЗДІЛ 1 ПАРАФІЯ - НЕОБХІДНА УСТАНОВА В УСТРОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ……………………………………………………………………………... 6 1.1. Історія парафій та їх роль в житті людей ……………………………………... 6 1.2. Сєвєродонецько – Старобільська єпархія УПЦ ……………………………… 7

РОЗДІЛ 2 КИРИЛО – МЕФОДІЇВСЬКИЙ ХРАМ СЕЛА ТИШКІВКА ………... 9 1.1. Історія створення та функціонування…………………..……………..………. 9 2.2. Відродження храму …………………………………………………..………… 13 РОЗДІЛ ІІІ ІКОНИ ТА ЇХ ІСТОРІЯ ……………………………………………… 15

3.1. Виникнення ікон ……………………………………………………………….. 15 3.2. Ікони Кирило – Мефодіївського храму ………………………………………. 16 ВИСНОВКИ………………….……………………………………………………... 25 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………….. 26 ДОДАТКИ ………………….………………………………………………………..27

Тези

науково – дослідницької роботи «Історія Кирило – Мефодієвського храму та деяких його ікон»

Автор: Драгниш Анна, учениця 10 класу Ліснополянської ЗОШ І-ІІІ ступенів Марківської районної державної адміністрації Луганської області, село Лісна Поляна

Науковий керівник: Скиба Ірина Іванівна, вчитель Ліснополянської ЗОШ І-ІІІ ступенів Марківської районної державної адміністрації Луганської області, кваліфікаційна категорія – «спеціаліст першої категорії», Марківська філія МАН України

Відділення: історія, секція: історичне краєзнавство

Церква впродовж усього періоду її існування мала безпосередній вплив на життя переважної більшості населення України. У всі часи людського буття релігія в Україні була органічною часткою людського життя, невичерпним джерелом наснаги.

Актуальність обраної теми обумовлена необхідністю познайомитися з культурою моєї маленької Батьківщини, щоб знати і розуміти, хто ми і де наше коріння, з яких джерел проростає сучасна культура.

Мета: дослідити значення храмів та ікон, донести їх роль як у житті українського народу, так і в житті моїх земляків.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній вперше розкрито історію, походження та значення ікон, розміщених у Кирило – Мефодієвському храмі.

Практичним значенням роботи є те, що зібраний матеріал буде передано до шкільного музею та може використовуватися під час проведення виховних годин та загальношкільних заходів.

Під час написання наукової роботи я познайомилася з безцінними шедеврами іконопису, навчилася розрізняти їх за призначенням та типами зображення, більше дізналася про історію створення та функціонування храму.

ВСТУП

Вивчення історії релігії та церкви в Україні є одним із актуальних завдань, які стоять перед сучасними дослідниками. Історія релігії нерозривно пов'язана з загальною історією суспільства. Церква впродовж усього періоду її існування мала безпосередній вплив на життя переважної більшості населення України.

На сучасному етапі розбудови незалежної і суверенної Української держави виключно важливим є переосмислення багатьох проблем нашої історії, які ще в недавньому минулому піддавались фальсифікації або ж взагалі замовчувались.

Досягнення в Україні на початку 1990-х років реальної свободи віросповідань та будівництво незалежної демократичної держави привели до активізації вивчення релігійних рухів, різних течій православ’я й державно-церковних відносин у вітчизняній історіографії.

Церква у суспільно-політичному житті завжди займала провідне місце, відігравала важливу роль у культурно-освітніх, духовних процесах. Неодноразово відомі факти, коли Церква консолідувала націю у період втрати державності, у час загрози бути завойованими іншими державами. «Якби Бога не було, то його слід би було вигадати», – писав Д. Дідро.

Християнство для українців це не тільки віра, це – традиція.

Дива не треба шукати в невідомих краях. Вони зовсім поруч - у чудових українських храмах! Ніде не зібрано стільки прекрасного як у них. Церкви втілили найвищі здобутки духовності, а також архітектури і малярства. В монастирях писали цікаві літописи, творили музику, працювали побожні люди. А скільки дивовижних переказів, чудотворних пригод пов'язано з храмами. Церков в Україні дуже багато. Варто придивитися до будь-якої з них, розпитати про неї в людей. І неодмінно відкриється щось гарне, хвилююче, те, що западе в душу.

Тож, досліджуючи значення храмів та ікон у житті людини, я поставила собі за мету донести їх роль як у житті українського народу, так і в житті моїх земляків.

Об’єктом дослідження моєї наукової роботи є історія Кирило – Мефодіївського храму та значення і роль деяких ікон, які збереглися у церкві здавна.

Предметом дослідження є роль Кирило – Мефодіївського храму у житті моїх сучасників.

Завдання, які я ставлю перед собою при написанні наукової роботи:

Узагальнити та систематизувати всю інформацію з даного питання.
Дослідити історію церкви села Тишківка.
Показати значення храму та ікон у повсякденному житті моїх земляків.

Вивчаючи обрану тему, я зрозуміла, що історію та культуру своєї маленької Батьківщини потрібно знати для того, щоб зрозуміти, хто ми і де наше коріння, з яких джерел проростає сучасна культура. Цим і обумовлена актуальність моєї роботи.

ЇЇ практичною цінністю є те, що зібраний матеріал можна буде використовувати під час проведення виховних годин та загальношкільних заходів.

Структурно робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та додатків.

У першому розділі порушено питання організації парафій та визначення їх ролі у житті наших пращурів.

У другому розділі висвітлено дослідження історії храму Святих Кирила та Мефодія.

У третьому розділі розкрито роль, значення та призначення ікон, які є невід’ємною частиною нашого храму.

РОЗДІЛ І

ПАРАФІЯ - НЕОБХІДНА УСТАНОВА В УСТРОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Історія парафій та їх роль в житті людей

Найголовнішою церковною організацією є парафія. Із сукупності парафій складаються округи, із благочинних округів створюються єпархії, а із єпархій складається помісна церква. Об'єднання ж помісних церков – утворює єдину Вселенську Православну церкву.

«Парафією в православній церкві називають сукупність православних християн, які складають, з відому церковної влади помісної церкви, спільноту для задоволення своїх релігійних потреб, і для цієї мети вони мають церкву або храм, при якому є священик» [2, с.187].

Парафія - це необхідна установа в устрої православної церкви. Кожен прихожанин може користуватися засобами приходу, це і є основою того, що християни об'єднуються в громади, де зручно і без перешкод задовольняють свої релігійні потреби. Парафія має значення не тільки для церкви, як установи, але й для кожної окремої особи. В ній усі члени, користуючись засобами церкви, розвиваються та удосконалюються у християнському житті. Через посередність парафії кожен член вступає у спілкування з єпархією, помісною та вселенською церквами. Маючи таке значення для окремих членів, парафія в той же час необхідна складова частина єпархії, помісної та вселенської церкви, за своїм устроєм вона є первісною формою церковного закладу, яка включає в себе всі риси церкви вселенської. Від великої цільності та повноти устрою, від розвитку громадської діяльності залежить життєвість, самостійність та міцність устрою єпархії, помісної та вселенської церкви. Ось чому необхідно цей процес починати з організації парафії. Розвиток моральної особи та суспільного життя може бути

нормальним лише там, де є можливість повного розвитку в парафії діяльності, основаної на моральних поривах.

Тільки церква може дати фундамент для організації таких союзів, а церковні громади дають можливість повного розвитку морального життя та діяльності

людей.

Первісне походження парафій, як релігійних громад, співпадає з часом заснування християнської церкви. Перші послідовники Ісуса Христа утворювали із себе першу релігійну громаду. Із збільшенням числа послідовників в різних місцях, де тільки вони перебували в значній кількості, утворювались особливі християнські громади, на чолі кожної з яких був або єпископ, або апостол. Коли ж число членів громади складалося з настільки значної кількості, що всі вони не могли збиратися разом, тоді первісна громада подрібнювалася на окремі менші громади, які мали самостійний устрій. У містах такі громади також організовувались під безпосереднім керівництвом апостолів, але оскільки з плином часу число віруючих збільшувалося по навколишніх містах та селах, то вони не могли збиратися кожного разу для спільного богослужіння, саме тому стали утворюватися окремі громади. Таким чином первісні громади вирізняли із себе окремі парафії. В III та IV ст. вони окреслювалися географічно, відповідно до адміністративного устрою країни. Спочатку межі громад встановлювалися звичаєм, а потім визначалися правильно місцевими законами. Таким чином організовувалися громади та парафії, які є основними закладами та громадськими об'єднаннями устрою церкви.

1.2. Сєвєродонецько – Старобільська єпархія УПЦ

Сєвєродонецька і Старобільська єпархія — єпархія Української православної церкви (Московського патріархату), яка об'єднує парафії і монастирі на території Біловодського, Білокуракинського, Кремінського, Марківського,

Міловського, Новопсковського, Попаснянського, Сватівського, Старобільського і Троїцького районів, а також міст Лисичанськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк.

Кафедральним містом єпархії є місто Сєвєродонецьк.

У травні 2007 р. за рішенням Священного Синоду УПЦ Лугансько-Старобільська єпархія була розділена на дві самостійні: Лугансько-Алчевську і

Сєверодонецько-Старобільську.

У складі єпархії діє два монастиря:

Свято-Сергіївський монастир, чоловічий, заснований у 2003 р., знаходиться у місті Кремінна.
Старобільський монастир на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість», жіночий, заснований у 1863 р. як жіноча громада, що була перетворена в 1886 р. у монастир, закритий у 1921 р., відновлений у 1992 р. Він знаходиться у місті Старобільськ.

Архієреї Сєвєродонецько - Старобільської єпархії:

єпископ Серафим (Залізницький) (4-10 червня 2007).
Пантелеймон (Бащук) (10-27 червня 2007).
Іларій (Шишківський) (29 липня – 14 грудня 2007).
Агапіт (Бевцик) (14 грудня 2007 - 20 грудня 2012).
Пантелеймон (Поворознюк) (20 грудня 2012 — 5 січня 2013).

З 5 січня 2013 року архієреєм став єпископ Сєвєродонецький Никодим (Барановський) (додаток А) .

РОЗДІЛ ІІ КИРИЛО – МЕФОДІЇВСЬКИЙ ХРАМ СЕЛА ТИШКІВКА

Історія створення та функціонування

Храм - це місце молитви і спасіння людини, острів Божого світла і добра, краси, людської жертовності і високого творчого злету, але разом з тим – визначна пам'ятка культури.

Так склалася доля, що я народилася і мешкаю разом з батьками в невеличкому мальовничому селі Тишківка Марківського району Луганської області.

Зацікавившись історією заснування своєї маленької Батьківщини, я поринула в далекий, таємничий світ, який відкрився багатогранною спадщиною, культурою та архітектурою минулих років.

Візитною карткою Тишківки можна сміливо вважати величаву і прекрасну споруду, що височіє на околиці села - храм Святих Кирила та Мефодія, що був збудований ще на початку минулого століття. Ця красива споруда епохи модерну надихнула прослідкувати історію її виникнення, простежити встановлення українського церковного будівництва та іконопису з часів заснування Київської княжої Русі, козацької доби до початку XX століття (додаток Б). Переселення народу в Слобідську Україну розпочалося за часів правління московського царя Олексія Михайловича з Право - і Лівобережної України, яка була тоді під польським пануванням. В той час переселилась велика кількість українців, вони населяли багато міст, слобід, сіл і хуторів, які власне і склали з себе Слобідську Україну.

Кирило-Мефодіївський храм села Тишківки налічує сторічний період свого нелегкого життя, про який мені вдалося почути під час зустрічі з легендарною людиною нашого села - пенсіонером, колишнім вчителем історії Мамаєм Миколою Михайловичем (додаток В).

Він майже все своє життя збирав і систематизував матеріал про історію села, історію воздвиження церкви, пам'ятає людей, які були очевидцями тих подій та отримав в спадок працю власного вчителя, людини закоханої в свою працю, що, власне, і вирішило його долю.

Слухаючи розповідь Миколи Михайловича, я поринула в невідоме минуле, зокрема, побудови Кирило-Мефодіївського храму. Кінець XVIII - поч. XIX ст. Тишківка переживала не найкращий період свого існування, але була багатонаселеною. На її території проживало близько двох тисяч чоловік, та, не дивлячись на це, вона мала статус хутора, так як не мала власної церкви. Не було і школи, тому що в ті часи, за умовами адміністративно - територіального поділу, школи відкривалися в тих селах, де існувала церква, тому що вони носили назву церковно- приходських. Обов'язковим предметом для навчання був закон Божий, а його, безумовно, мала викладати духовна особа, тобто батюшка.

Микола Михайлович продовжує «...І задумали верховоди змінити статус хутора на село, закласти та збудувати церкву, відкрити школу для власних дітей, давши їм початкову, повноцінну освіту. Це, власне, також давало можливість зберегти етнічний і багаточисельний склад села.

Першим кроком на шляху до поставленої мети було зібрання общини в 1900 році, на якому обговорювалося питання побудови Тишківської святині і збору коштів. Рішенням громади виділили два общинних поля, які оброблялися практично всіма жителями нашого хутора близько 15 років, а зібране збіжжя (пшеницю, жито) вивозили продавати на ярмарок власними волами та кіньми. На допомогу тишківчанам прийшли і жителі сусідніх сіл так званого Острогозького полку - марківчани, курячани, лимаряни, кабичани та кризьчани, які за рахунок пожертвувань внесли вагомий внесок у дану справу (на території цих сіл вже деякий час існували власні церкви).

У далекому 1905 році (коли була зібрана певна сума коштів, що дозволяла

розпочинати будівництво) верховоди хутора звернулися до Харківської Єпархії з проханням дозволу на закладення церкви у Тишківці. Отримавши його,

звернулися до молодого архітектора Покровського Володимира Миколайовича, який тільки розпочав свою творчу трудову діяльність (1905) на даній посаді. І саме наша церква стала його першим в житті проектом на архітектурному поприщі (додаток Г). У майбутньому, на зразок цього проекту, було збудовано ще чотири церкви в різних регіонах України. Але так склалося, що до теперішніх часів збереглася лише наша.

Перед громадою, яка зібралася на місці спорудження майбутньої святині, де мала закладатися перша цеглина, Савелій Якович, майстер, який керував будівництвом, виголосив урочисту промову, що в майбутньому, до речі, стала майже пророчою: “Господа старики, закладывайте церковь, но служить в ней будете недолго.”».

Не дивлячись на всі політичні негаразди і зміни, що визрівали в тогочасному суспільстві, люди довгі шість років впевнено, крок за кроком йшли до своєї давньої мрії.

Фундамент храму було закладено у 1905 році. Щоб розпочати виготовлення будівельного матеріалу, вапно та пісок із сусіднього кар'єру возили волами на експертизу до Харкова. Підтвердивши якість даних зразків, приступили до виготовлення цегли. Процес був важким і тривалим: шляхом випалення вапна з крейди, що гасилася яйцями, які справно кожного дня приносило все місцеве населення із власного господарства, отримували цеглу. Вона мала нестандартні розміри. Але і це ще не все, вже готову цеглу знову везли до Харкова для проведення експертизи з метою перевірки якості технології виготовлення. Харківські майстри займалися зведенням будівлі, а практично всі допоміжні роботи виконували селяни та місцева молодь 12-18 років. Працювали на заводі, підвозили вапно та пісок, доставляли цеглу із заводу до місця забудови, ставши тісним ланцюжком, із рук в руки.

Пізніше деревину та керамічну плитку, яку було замовлено на Харківському заводі Бергенгейма, що надходили з Харкова до Старобільської залізниці, привозили у хутір. Кожного року, коли завершувався сезон

будівництва, проводилася «консервація» будівлі: стіни, які було зведено, покривалися очеретом і заліплялися глиною та піском, що служило захистом від руйнувань, спричинених примхами кліматичних умов. Місцеві жителі згадували, що сам архітектор Покровський В.М. неодноразово відвідував своє майбутнє дітище, щоб на власні очі переконатися у довершеності проекту.

Настав довгоочікуваний час завершення будівництва. Храм було освячено у 1911 році Київською єпархією. Кирило-Мефодіївському храму була подарована іменна Плащаниця, прибув до хутора і перший духовний наставник.

Восени була відкрита на селі церковно-приходська школа. І життя ввійшло в нове русло: до церкви потяглися парафіяни, діти розпочали навчання у власному селі, змінився і статус хутора, він був перейменований на село, тобто вищу за своєю адміністративною структурою одиницю. Багатолітня тяжка праця почала приносити свої плоди.

Жовтнева революція 1917 року зробила докорінний перелом в політичному, економічному і суспільному житті країни. Згодом ці події докотилися і до мого села, змінилося релігійне життя та освіта. Церква, за наказом Радянської влади, припинила виконувати свої традиційні функції. З приходом колективно-колгоспної системи господарювання, прекрасна архітектурна споруда була перетворена на сховище для збереження колгоспного зерна. Саме це і дало змогу церкві вціліти.

Змінилася і правляча верхівка. Колишні верховоди не бажали миритися з новою владою, і, відмовившись вступати до колгоспів, були вислані до Сибіру. Така доля спіткала й прадіда Мамая М.М., Олексіїнка Івана Володимировича. Одним із активних родів села - був рід Дерев'янченок. Багато людей пам'ятають Харлантія Дерев'янченка, який служив у царській гвардії. Це був кремезний чолов'яга понад 2-х метрів зросту, з крутою вдачею і стійким характером.

Церква функціонувала до 1929 року, доки не помер батюшка. Його поховано неподалік, на церковному цвинтарі (імені ніхто не пам'ятає, але всі знають, що до нього зверталися як до Стрижа, ймовірно це було його прізвище.

Могила зруйнована під час Великої Вітчизняної війни). Храм закрили. «Були скинуті хрести (не наша людина хрести скидала). Також викинуто ікони, після чого люди багато з них забрали додому», - згадує Микола Михайлович розповідь матері (додаток Ґ).

Сергієнко Прокіп Васильович, який був псаломщиком у церкві, тепер проводив службу у себе вдома, а також зберігав хрест та срібну напрестольну чашу. В 1956 році він помер, а неоціненні скарби залишив своєму онукові. Збереглася до наших часів і іменна Плащаниця - впродовж 70-ти років її переховувала у власній господі Меженська Євдокія Трохимівна. Хрест і дзвони були зняті. Зі слів старійшин села, дзвін спочатку був відданий в пожежну бригаду села Курячівка. Він довгі роки сповіщав про пожежу. Згодом його передали до Луганська, після чого про нього ніхто нічого не чув.

2.2. Відродження храму

Декілька років тому церковна парафія направила до нашого храму батюшку Олега - молоду, енергійну та дієву людину. Він зробив спробу відбудови споруди: були зібрані і повернуті деякі церковні атрибути і церковне начиння, яке довго і старанно зберігало не одне покоління людей з дореволюційних часів. Храм почав віддновлюватися, виконувати свої функції, проводити служби, обряди, релігійні свята (додаток Д).

Та ось ще один несподіваний поворот долі...

Оксана Кондратьєва народилася на Марківщині. Закінчила Східноукраїнський національний університет імені Даля, а потім Рейнський університет імені Фрідріха Вільгельма в Бонні (Німеччина). З 2004 року живе і трацює в Лондоні. Займалася живописом з англійським художником Флемінгом в Лондонському університеті мистецтв. З 2006 року Оксана займається дослідницькою роботою і художньо-естетичними аспектами храму святих просвітників Кирила та Мефодія.

Ще в семирічному віці, одного разу побачивши цю величну споруду, вона буквально в неї закохалася. Не дивлячись на те, що був не дієвим, храм непогано зберігся. Повернувшись до нього через багато років, художниця була вражена: переживши дві війни, радянський атеїзм, зерносховище у своїх стінах – святиня не змогла вберегтися від варварів ХХІ століття. Було зруйновано одну з основних прикрас – купола. Саме тоді у неї виникла ідея особистої участі у долі цього храму. Уже в 2008 році Оксана Кондратьєва, зібравши всю необхідну документацію, домоглася внесення нашої церкви до Державного реєстру культурної спадщини України.

На почесному місці у храмі розташована ікона Тишківська Богородиця, написана Оксаною Кондратьєвою і подарована церкві у 2010 році (додаток Е).

Зараз церква радо зустрічає прихожан. Проводяться молебні, вшановуються святі великомученики, зберігаються церковні традиції (додаток Є).

Мешканці Тишківки власноруч намагаються підтримувати храм святих Кирила та Мефодія – прибирають, прикрашають квітами. Хрест на самій верхівці кілька років тому встановили теж власними силами і вірять в те, що Господь не залишить чад своїх.

РОЗДІЛ ІІІ

ІКОНИ ТА ЇХ ІСТОРІЯ

3.1. Виникнення ікон

За преданням, першу ікону написав євангеліст Лука. Після гострих суспільних суперечок стосовно ікон у Римській імперії (іконоборство), дозвіл на використання їх у церковному і суспільному житті був офіційно прийнятий в 787 р. на VII Вселенському соборі в Нікеї. Ікони виконували спеціальною технікою за традиційними приписами: липову, дубову або кипарисову дошку закріпляли тонким полотном і покривали кількома шарами левкасу (алебастр з клеєм), шліфували і за певним порядком створювали малюнок, золочення, розпис яєчною темперою, а в кінці покривали покостом (оліфою) [1, с.17].

«За сюжетами ікони можна розділити на:

ікони Святої Трійці — символічні і «за пророчими видіннями» зображення троїчного догмату;
ікони Христа та повязаних з ним подій, серед яких виділяються ікони Спасителя і зображення євангельських подій за участю Христа. Серед останніх окрему групу становлять «страсні» ікони, що розповідають про страждання і розп'яття Христа;
Богородичні ікони, серед яких умовно виділяють ікони Марії та ікони богородичних свят.

Додаткові ілюстрації зазвичай оповідають про історію зображених по центру осіб чи подій, або ілюструють інший, пов'язаний з ними текст. Серед подібних ікон називають житійні ікони (ікони з житієм), ікони з діяннями, ікони зі сказанням, ікони з акафістом,» - розповідає отець Спиридон (додаток Ж).

Серед ікон виділяють чудотворні — відмічені незвичайними явищами; мироточиві (виділяючі миро); зцілюючі. В іконах можуть розміщувати у спеціальних мощевиках мощі святих.

Українці завжди мали у своїй хаті образи. Помешкань, де б не було святих зображень, у давнину, мабуть, не існувало. Ікони були прикрашені найкращими рушниками, що свідчить про особливо шанобливе ставлення до них господарів. Адже українці завжди були богомільними, тим більше, що з нашої Батьківщини поширювалося хрещення східного світу.

Велику роль іконам український народ відводив невипадково. У період формування християнського мистецтва у Візантії цим словом позначалось будь-яке зображення Спасителя, Богоматері, святого, ангела чи події у священній історії. Люди це робили для того, щоб було краще молитися.

В Україні зібрано кілька колекцій ікон. Велика колекція домашніх ікон є основою приватного Музею Якубовських у Києві. На Житомирщині в місті Радомишлі існує приватний Музей української домашньої ікони, котрий є частиною історико-культурного комплексу «Замок Радомисль». В експозиції і фондах музею нараховується до 5 тисяч ікон. Це найбільша на сьогодні колекція українського сакрального мистецтва в Європі. Засновник музею — заслужений лікар України, доктор Ольга Богомолець (додаток З).

Унікальна колекція волинського іконопису представлена в Музеї Волинської ікони в Луцьку, безцінною перлиною збірки якого є Холмська Чудотворна ікона Божої Матері, унікальна пам'ятка візантійського мистецтва ХІ-ХІІ ст., одна з найшанованіших християнських святинь (додаток И) [1, с.23].

3.2. Ікони Кирило – Мефодіївського храму

Свята Православна Церква на прикладі святих дає нам, нині живучим, яскравий приклад відданого служіння Богу та його святій Церкві. Тих святих, які

своєю проповіддю навертали багатьох людей до Христа, Церква іменує рівноапостольними.

Серед невеликої кількості святих, яких так називають, для слов’ян особливе значення мають святі брати Костянтин і Мефодій, які зробили надзвичайно важливу справу – переклали богослужіння рідною, зрозумілою для слов’ян мовою. Часом бувають у житті ситуації, коли людині залишається сподіватися тільки на допомогу Божу. Але й просто помолитися на благо рідних і близьких ніколи не зайве. Часто, приходячи в храм чи церкву, ми бачимо перед собою безліч ікон. На всіх зображені святі, яким моляться про різні речі. Вважається, що кожній іконі потрібно молитися з певними проханнями. Але люди, не обізнані в релігійних правилах, рідко коли знають призначення кожної ікони. Я, під час дослідження, дізналася, якій іконі, що є у нашому храмі, про що молитися.

Надбрамна ікона рівноапостольних Кирила і Мефодія зустрічає прихожан з благословінням в їх осягненнях духовного знання та в їх жаданні науки життя та вчення Спаса нашого Ісуса Христа (додаток І).

Святі Кирило та Мефодій, брати із міста Солуни, – просвітителі слов’ян, створили слов’янську азбуку та церковно-слов’янську мову. Вони канонізовані й почитаються як святі і на Сході, і на Заході. До них звертаються з молитвами про дарування дітям розуму та бажання навчатися, про допомогу у навчанні. Також цей образ захистить від вторгнення іншої віри, від наступу на віру істинну, від проникнення лженавчання та єресі. В період відродження віри наших пращурів, коли усе в нашому духовному житті ледь-ледь налаштовується, звернення до тих, хто своєю діяльністю сприяв духовній та культурній просвіті слов’янського світу, буде вельми доречним.

Іверська ікона Пресвятої Богородиці, яка знаходиться на вході до нашого храму, належить до перших ікон Пречистої Діви, написаних апостолом Лукою (додаток Ї). Це одна з найбільш відомих і шанованих у Православному світі ікон Богоматері.

Історія ікони наступна. У ІХ ст., під час царювання грецького імператора Феофіла, потьмареного іконоборчою єрессю, лютувало гоніння на святі ікони. Шанувальників їх розшукували, піддавали тортурам і вбивали. Зображення святих знаходили скрізь, викидали із храмів і будинків, рубали на куски і спалювали. Щоб зберегти святині від наруги і знищення, благочестиві люди ховали їх, опускали у води річок, вручаючи долю ікон Божій волі. Так сталося і з Іверським образом.

Щоб не допустити наруги і знищення святині, благочестива жінка, зі сльозами помолившись до Богородиці, пішла до моря і опустила ікону у воду. І сталося диво - святий образ не впав у воду, а став прямо і в такому положенні рушив по хвилях на захід. Втішена цим видінням, вдова подякувала Богові і Пречистій Матері Його.

Ченці Іверської обителі якось побачили на морі полум’яний стовп, що сягав своєю вершиною неба. Охоплені здивуванням і жахом, вони не могли рушити з місця і тільки промовляли: "Господи помилуй"! Декілька днів і ночей підряд повторювались ці видіння. З усіх навколишніх монастирів зібралися пустельники. І чим ближче наближались вони до неї, тим більше ікона віддалялась. Після ревної молитви тутешнього преподобного старця Гавриїла, Пресвята Богородиця явилася йому і сказала: ”Сповісти настоятелю та братії, що Я хочу дати їм образ Мій для покрову і допомоги, тож увійди в море і йди з вірою по хвилях: тоді всі пізнають любов Мою і благовоління до вас” [1, с. 20].

Ранком усі монахи з молебним співом пішли до берега, старець безбоязно пішов по воді і сподобився прийняти на руки чудотворну ікону. Її поставили у влаштовану на березі каплицю і три доби звершували перед нею молитви. Потім перенесли в соборний храм монастиря. Наступного дня ікони не знайшли на тому місці, де поставили, а виявили над монастирськими воротами. Її віднесли на попереднє місце, але на ранок вона знову опинилась над воротами.

Так повторювалось кілька разів, поки нарешті Пречиста Діва знову явилася преподобному Гавриїлу і сказала: ”Перекажи братії, що Я не хочу, щоб мене

охороняли, але Сама буду вашою Хранителькою в цьому житті і в майбутньому. Я випросила для вас у Бога Мою милість, і доти, поки ви бачите Мою ікону в обителі, благодать і милість Сина Мого щодо вас не зменшиться” [1, с. 21].

Братія, почувши від Гавриїла про це видіння, сповнилась невимовної радості. Ченці збудували надбрамну церкву на честь Богоматері, Хранительки обителі, на тому місці, яке Вона вподобала для перебування Її ікони. Там чудотворна ікона перебуває донині. Вона ще називається "Портаітісса"- "Вратарниця", а за місцем свого явлення на Афоні – Іверська.

Ще одна з найвідоміших ікон Пресвятої Богородиці - чудотворна ікона, іменована "Всецариця" (по-грецьки – "Пантанасса"), знаходиться у церкві на почесному місці (додаток Й).

Це невеликий образ, оригінал якого датований XVII століттям. На іконі середніх розмірів зображена Пречиста Діва Марія в багряному одіянні, що сидить на царському троні. На руках її - Богодитя з сувоєм в лівій руці і з благословляючою правицею. Правою рукою Пречиста Діва вказує на Свого Сина як на Спасителя всіх людей. Німб Христа Спасителя прикрашений грецькими буквами: "Він" - що Існує. Німб Божої Матері і Христа прикрашений красивим узором з емалі. На задньому плані ікони – два Ангела Божих, які з благоговінням осіняють крилами Пречисту Діву Марію і простягають до неї руки.

Ікона виконана в яскравих кольорах: багряне одіяння, золотий фон, що символізують саму вічність, і емалеві німби, зроблені в білосніжному, темно-синьому, червоному і бірюзовому тонах.

16 квітня Православна Церква прославляє ікону Божої Матері "Нев’янучий цвіт" (додаток К). Про цю чудотворну святиню не так багато відомостей. Свою історію вона починає з Афону, її появу на святій горі відносять до ХVІ- ХVІІ століття. На іконі Пресвята Богородиця на одній руці тримає Ісуса Христа, а в другій - білу квітку, яка символізує нев’янучий цвіт дівоцтва і непорочності Пречистої Діви, до Якої так і звертається Свята Церква: ”Ти єси Корінь дівування і Нев'янучий Колір чистоти” [3, с. 9].

Одним з найбільш широко використовуваних зображень Святих, які розміщені на центральному іконостасі, є ікона Божої Матері з мечами. Її часто називають «Семистрільна» (додаток Л). Також вона відома під назвою «Пом'якшення злих сердець». На іконі зображена Божа Матір на самоті. В руках вона тримає мечі, сім чи шість штук, залежно від варіації образу, вони начебто встромлюються їй в груди. Таке їх розташування є певним символом страждань Матері.

Ножі можуть розташовуватися в трьох позиціях: • три зліва і чотири праворуч;
• по три над долонями і один в центрі, під ними, рукояткою донизу (саме така ікона і є у нашому храмі);

• по три з кожного боку.

Її сила полягає в тому, що вона здатна зцілювати недуги і захищати людей від негативу. Ікона відома легендою про свою появу, коли зцілила чоловіка, який знайшов її під східцями дзвіниці.
Також образ відганяє погані думки і допомагає впоратися з негативними емоціями. Сила ікони не залежить від того, чи була вона освячена, чи ні – це настільки сильний образ, що можна використовувати навіть звичайну копію або вишиту картину.

Казанська ікона Божої Матері — одна з найбільших святинь Православної Церкви. Казанська ікона Богородиці є однією з найвідоміших і найшанованіших ікон Божої Матері на теренах Східної Європи. Вона з'явилася 1579 року під час царювання Іоана Васильовича - IV в Казані, при Московському митрополиті Антонії та Казанському архиєпископі Єремії, для укріплення віри Христової серед магометян, які населяли Казанське царство. Дев'ятирічній дівчинці Мотроні Богородиця наказала сповістити духовну і світську владу міста, щоб вони взяли ікону Її з глибин землі, і вказала саме місце на пожарищі згорілого будинку батьків дівчини, де і перебувала ікона. Так чудесно був явлений ще один образ Пресвятої Богородиці.

Ікона Казанської Пресвятої Богородиці за типом належить до ікон Одигітрія – Путеводительниця. І справді, багатьом нашим співвітчизникам вона не раз вказувала вірний шлях. За доброю традицією саме цим образом благословляють на шлюб молодих батьки, довгим списком чудес супроводжується цей образ Богоматері – один з найулюбленіших на Русі.

Історія нашого образу Казанської Пресвятої Богородиці досить цікава. Коли з храму було викинуто образи, її взяла у свій будинок одна родина. Минав час, господарі перебралися до дітей, а будинок у них купила родина Коссе. Ольга Михайлівна знайшла там і образ, який залишився від господарів. Вона розповідає: «Ікона була вся чорна, майже не видно було зображення. Коли почали відбудовувати церкву, я віднесла її туди. Ікона декілька разів падала на підлогу, доки не знайшли для неї місце. І сталося диво – образ не тільки не падав, а став поступово світлішати, доки не прийняв свій звичайний вигляд» (додаток М).

Ікона Господу Ісусу Христу – свого роду посередник між миром Божественним та мирським (додаток Н). Як правило, християни віддають перевагу поясним зображенням Ісуса Христа, права рука якого складена в благословляючому жесті, а ліва тримає Євангеліє – символ Господнього вчення. Подібний образ відомий як Спас Вседержитель, або Пантократор – він являє участь Сина Божого в долі кожної людини, нагадує про те, що Він милосердний і лагідний, але і строгий.

Образ Ісуса Христа обов’язково знаходиться у кожному православному храмі. Як правило, він розміщується в центральній його частині. У Кирило – Мефодіївському храмі таких ікон п’ять. Створені вони у різні часи та різними іконописцями, імена яких, на жаль, не відомі. Образ Господа відображає період проповідництва Христа: волосся гладко зачесане і спадає прямо на плечі, невеличка борідка та вуса обрамляють обличчя. Правицею Він благословляє, а у лівій руці тримає Євангеліє.

Перед цим образом моляться про зцілення тяжких недугів, просять допомоги в тяжких ситуаціях, про вказання вірного шляху для прийняття важливого

рішення, навіть такого, від якого може залежати людська доля. Завдяки молитві перед зображенням Ісуса Христа будь-яке прохання донесеться до небес значно швидше. Ікони Спасителя - це символ одвічно чистої віри усіх християн.

Традиція почитання, а отже і традиція іконографії святого Миколая на українських землях бере свій початок ще з часів офіційного прийняття християнства у Київській Русі. Найдавнішу ж ікону цього святого у Львові датують початком XIV століття, і зберігається вона у Львівському національному музеї ім. А. Шептицького. Та, ймовірно, найстаршою іконою св. Миколая могла бути храмова ікона львівської церкви св. Миколая. Перекази кажуть, що жив чудотворець на межі III-IV століть (іноді називають приблизні дати життя: 260-343 рр..). Був він єпископом у місті Мир в Лікії (Анталія, Туреччина), звідки й походить його прізвисько — Мирлікійський. Св. Миколая зазвичай зображають у повний зріст, сивим і високочолим, що символізує його мудрість. Він має коротку бороду і єпископське облачення. У руці святий тримає відкрите або закрите Євангеліє (додаток О).

Єдині два перекази житія святого, які збереглися від монаха-студита Івана з Константинополя (V ст.) та cвятого Андрія Критського (VII ст.), переповідають, що Миколай по смерті батьків отримав дуже великий спадок, проте увесь роздав потребуючим. Навіть після своєї смерті він продовжував творити чуда і допомагати людям. Досі старші люди переказують, що Св. Миколай відмінний від усіх інших святих тим, що дуже швидко приходить на допомогу. Миколай зазвичай був шанований у всіх українських церквах. Він завжди вирізнявся серед інших ликів своєю особливою добротою.

Святитель Миколай Чудотворець (Микола Угодник) особливо шанується православними віруючими. Цей святий вважається найнаближенішим до Бога і є посередником між Всевишнім і людиною, саме тому молитви, звернені до нього, є сильними і ефективними.

Мої односельці особливо почитають цей образ. Бабуся розповіла, що коли померла мати Мамая М.М., бабуся Улита, яка почитала цього святого, завжди схиляла перед ним коліна у молитві, ікона мироточила 40 днів.

Існує особлива молитва до Миколая Чудотворця, яка здатна виконати будь-яке добре бажання людини. Звертатися зі своїми проханнями до святителя можна в будь-який час. Але, як стверджують віруючі, молитви будуть швидше почуті саме в дні пам’яті Миколи Чудотворця — 19 грудня і 22 травня. У дні, звані в народі днем Миколи Зимового і Миколи Літнього. Нерідко його зображали у парному образі з Параскевою-П’ятницею, яка є однією з найстаріших ікон XIV-XV ст.

У східних слов'ян свята Параскева тісно пов'язана з давнім язичницьким образом богині Мокоші (додаток П). Її шанували як хранительку жіночих традицій, цілительку хвороб, заступницю вагітних і породіль, а також господиню земної вологи.

Параскева шанується як покровителька всякої жіночої зимової роботи, а тому має й інші назви: Льоняниха, Трепальниця. Саме від цього дня жінки приступали до зимових видів роботи: прядіння, тіпання льону, шиття, вишивання.

Якщо день пам'яті святої припадав на п'ятницю, відзначали особливе свято − Параскеву П'ятницю. Крім того, в народі святу називали Параскевою Грязнухою за те, що цей день зазвичай буває сирим, дощовим.

Як і Богородиці, на Покрову дівчата промовляли Параскеві П'ятниці молитви про заміжжя, гарного нареченого, щасливе сімейне життя, а також зцілення від жіночих хвороб, зубного, головного болю, лихоманки. Достовірно невідомо, ким і коли була написана ікона «Невипивана чаша», адже до пори до часу вона ховалася від людських очей. Але, розглядаючи образ, можна відзначити, майстер, що її створив, належав до візантійської школи (додаток Р).

Славна ікона по іконографії відноситься до найдавніших зображень Божої Матері - "Оранта", тільки Бог-Дитина написаний стоячи в чаші. Це Чаша Причащання, що виливає на тих, хто до неї з вірою припадає, всі благословення,

даровані грішному роду людському спокутним подвигом Ісуса Христа. Матір Божа з піднятими догори руками молиться за всіх грішників і призиває до невичерпного джерела духовної радості й відради. Вона сповіщає, що Неупиваєма Чаша небесної помочі та милосердя приготована кожному, хто до неї вдається.

Залежність від чогось - бич сучасного світу. Багато людей страждають від алкоголізму, наркоманії, згубної тяги до азартних ігор або переїдання, роблячи нещасними своїх близьких. Зрозуміло, вони намагаються боротися з цим - але сучасна медицина часто виявляється не в силах їх зцілити. Адже подібні проблеми викликані не фізіологічними особливостями, а психологічними та навіть духовними труднощами, втратою моральних орієнтирів, розчаруванням у вічних цінностях. Тому і звертатися за допомогою необхідно до тих, хто лікує душу, а не тіло.

Ікона, яка розміщена у нашому храмі, стала досить відомою. Вона почала мироточити майже перед війною, подивитися на неї та помолитися перед образом приїздили з багатьох місць. Зараз на іконі теж іноді з’являються крапельки роси.

Ікони нагадують нам про Бога та його присутність. Ми віддаємо пошану не самій іконі, а зображеному на ній лику. А молитва до ікони є спілкуванням не з деревом чи папером, а з особою, зображеною на них.

ВИСНОВОК

Сучасна епоха, характерною ознакою якої є злам стереотипів мислення, формування нових світоглядних орієнтацій, ставить передусім проблему пошуку духовних орієнтирів. За умов культурно-національного відродження України актуалізується проблема своєрідності українства, з’ясування особливостей не тільки українського менталітету, а й духовних феноменів, Української православної церкви зокрема. В історії українського народу православна церква відігравала і продовжує відігравати донині досить важливу роль, збагнути яку намагалося не одне покоління дослідників.

Працюючи над роботою, я впевнилася, що у всі часи людського буття релігія в Україні була органічною часткою життя, невичерпним джерелом наснаги. Віра підтримувала людей, давала їм спокій та надію.

У своїй роботі я поетапно дослідила та розкрила роль церкви та ікон, їх значенням у духовному житті моїх земляків.

Під час написання наукової роботи ближче познайомилася з історією Кирило – Мефодіївського храму, поглибила свої знання про історію та значення ікон, навчилася розрізняти їх види. Впевнилася, що найдавніші духовні традиції у нашому краї гармонійно співіснують з сучасністю.

Розумію, зараз всі заклопотані своїми власними проблемами, не до історії. Не кожен знаходить час, щоб навідатися до храму, відчути святість образів і просто помилуватися витворами художнього мистецтва. А так хочеться вірити, що невдовзі життя стане кращим, ми станемо більш уважними один до одного, більш милосердними.

Я дуже пишаюся тим, що тишківська земля, моя маленька Батьківщина, зберегла таку прекрасну пам’ятку історії, архітектури і культури, як наш неповторний храм Кирила та Мефодія. Сподіваюся, наступні покоління збережуть його первозданну красу і величність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Александрович В. С. . Ікони, українські ікони // Енциклопедія історії

України. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 3 : С. 433.

2. Виговський Л. Церква як фактор формування громадянського суспільства в Україні // Наука. Релігія. Суспільство. – 2004. – № 2. – С. 187-193.
3. Решетніков. Ю. Релігія в публічні сфері: виклики і можливості //Людина і світ. – 2004. – № 10. – С. 8-11.
4. Церква в Українському суспільстві. Матеріали соціологічного дослідження / За ред. В.П. Перебенесюк – К.: "ВІП", 2004. – 52 с.

5. Сєвєродонецько – Старобільська єпархія УПЦ. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://ukrburshtyn.com/ua/blog/ikona-bogorodicy-neupivaemaya-chasha.html

doc

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Скиба Ірина Іванівна

Пов’язані теми

Історія України, 10 клас, Виховна робота

Додано

16 березня 2020

Переглядів

1031

Оцінка розробки

Відгуки відсутні