Науково-дослідницька робота на тему "З історії імен"

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

    ПОЛТАВСЬКИЙ БАЗОВИЙ МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

ПОШУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА

РОБОТА

«З  історії  імен»

                                               Керівник: Дворнік С.І.

                                               Підготувала Бєлан Анна

       ПОЛТАВА

ПЛАН

1. Вступ.
2.   З історії імен.
3.   Варіативні особливості українських імен.
4.   Історія виникнення патронімів.
5.   Джерела українських прізвищ.
6.   Власні назви у літературі.
7.   Імена наших пращурів.
8.   Імена і сучасність.

ВСТУП

...взагалі без імення ніхто між людеіі т.

ґЛ'Ш-Т

Хто б не родився на світ —родовита

людина чи про. .

Кожного з них. породивши, іменням

батьки наділяюп: Гомер, Одіссея

Сучасна офіційна форма іменування людини - явище порівняно пізнього часу. Кожен компонент, з яких ця форма складається, - ім'я, ім’я по батькові та прізвище, має свою історію й специфіку побутування як в офіційному вжитку, так і в усній народнорозмовній традиції.

Процеси становлення й еволюції формули іменування особи тісно пов'язані із звичаями й особливостями духовної культури народу, його історією. У системі наших власних найменувань, що склалась протягом минулих віків, знайшли відображення різні сторони суспільної, господарської, культурної і мовної діяльності народу на різних історичних етанах. Тому імена і прізвища українців є одним з важливих джерел для дослідження мови, історії, матеріальної і духовної культури нашого народу.

З історії імен

Є безліч різних - наукових і антинаукових, релігійних і антирелігійних, жартівливих і серйозних - визначень слова людина. Серед них є таке: людина - де творець імен. І насправді, ще не було відкрито на землі жодного найвіддаленішого від цивілізації племені, яке б не знало імен, не мало назв і для людей, і для тварин, і для своєї місцевості. І в той же час ми, як правило, дуже мало знаємо про вживані на Україні імена, ще менше - про імена інших народів.

У складі сучасних імен дослідники виділяють кілька шарів.

Система імен, що побутує у російського, українською і білоруського народів, формувалася протягом багатьох століть. Основу її складають імена християнського календаря. Звичайно, були в людей імена і до прийняття християнства. їх підказували, здебільшого, різні обставини родинного життя.

У

Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, небажаного - Неждан, Нечай, перший син діставав ім’я Одинець, третій у сім’ї - Третяк і т. п. В іменах відображалися певні риси людей (Буг), пора року, коли дитина з’явилася на світ (Зима), віра в магічну силу імені, спільного із назвою рослини, тварини тощо (Береза, Лев, Орел, Сокіл) та ін. Імена з негативним емоційним забарвленням давалися як застережний захід: за уявленням наших пращурів, погані імена (Горе, Захворай) оберігали дітей від дії злих сил. У дохристиянський період поряд з одноосновними іменами функціонували і двоосновні з компонентами -слав. -мир. -волод, -гост, -бор: Милослав, Радослав, Володимир, Всеволод, Ратибор та ін.

“Щоб згинуло ім’я твоє, як слина!” - таке прокляття кидають левіти співцеві Єлеазарові у драматичній поемі Лесі Українки “Вавілонський полон”. Слова “знаю ім’я твоє”, “знаю всі імена твої” часто повторювались у давніх заклинаннях. У цих словесних формулах яскраво відбились властиві багатьом народам світу давні вірування в магічну силу імені, його нерозривний зв’язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов’яни. Тому часто нарікали дітей назвами звірів - Вовк, Ведмідь, Зубр, вважаючи, що такі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарним ім’ям (Некрас, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно не сподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спокої.

Деякі давньослов’янські язичницькі вірування і забобони, пов’язані з вибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатний сербський філолог Вук Караджич в укладеному ним “Сербському словнику...” 1818 р. під словом вук (вовк) написав: “Коли у якої-небудь жінки діти довго не живуть, тоді дитині дають ім’я вук - вовк (щоб відьми не могли її звести з світи з світу і тому й мені дали таке ім’я)”.

Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні слов’янські імена з другим компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, -жир, і под.: Всеволод, Володимир, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир і т. п.

До прийняття християнства імена простих людей були дуже близькі до загальновживаних слів тогочасної мови, бо, власне, звідти й бралися. Усього таких імен, за джерелами, що дійшли до нас, було близько 70.

Як же проходила заміна одних імен іншими? Адже не могла вона пройти у ті часи по всій Русі швидко й безболісно. Виявляється, що першими змінювали імена князі й бояри: вже в кінці XIII ст. у них було переважно одно християнське ім'я. Решта населення переходила на нові імена дуже повільно; дохристиянські, язичницькі імена трималися аж до XVII ст., коли вони почали втрачати значення імен і частково переходили у прізвиська, а частково забувалися. І аж десь у 80 - 90 рр. XIX ст. в середовищі російської інтелігенції деякі дохристиянські імена знову “оживають”. Такі, як Олег, Ярослав, Святослав, Ігор, Вадим, Всеволод, Світлана. Відомі нам з історії імена руських князів теж запозичені, але з інших джерел. Так. ім’я Борис походить від імені болгарського царя Богориса, який прийняв християнство у 864 р. Ім’я Гліб запозичене з давньоскандинавської мови (там його відповідник Готліб означав “нащадок бога”). Звідти ж запозичене ім'я Ігор (відповідник Інгвар означав “заступник”, “оборонець”). Такі імена, як

4

Владислав, Всеволод, Святослав, Ярослав, утворилися на слов'янському грун:і. Вони начебто прозорі, але не поспішайте з тлумаченням: ім’я Володимир ми б розклали на “волод(іти) мир(ом)”, та помилились би, бо спільнослов'янський корінь волд- справді означав “влада”, але мер - це “славний, славетний” іу літописах Вол од и м е ръ).

Імена з другою частиною -слав також прозорі: Владислав (влад-і і -слав .

Святослав (свят- і -слав), Ярослав (яр- і -слав), Ізяслав (ізя- від ізяти - це форма сучасного слова “взяти”), В’ячеслав (вяче- “більше”; у нас не зберегло. -:, але є в інших слов’янських мовах).

Давньоруські - Володимир, Всеволод, Ростислав, Людмила та ін., у те- у. числі тільки з грецької мови тину Богдан, Віра, Надія, Любов, і окремі і\:.:л. скандинавського походження, то побутували в Древній Русі - Ігор, Олег, Ольге.

У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на гм і. давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського : староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім’я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім’ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов’янськими іменами. І не тільки в X ст., а й пізніше дитина одержувала церковне ім’я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим “мирським”, іменем. У літописах натрапляємо на такі записи: під 11⁷~р. “родися у Игоря сынъ и нарекоша имя ему в крещеньи Андреянъ, а княжее Святославъ», під 1113р. “преставиея князь Михаилъ, зовомый Святополк». під 1 164р. “Константинъ, а мирськы Добрило” та ін.

Писемні пам’ятки староукраїнської мови засвідчують випадки паралельного вживання двох імен аж до XVI - XVII ст. “Маючи два імені - церковне- християнське і слов’янське автохтонне, - зазначає М. О. Демчук, - іменований, згідно з забобонними віруваннями наших далеких предків, знаходився, таким чином, під захистом двох протилежних містичних начал - християнського і традиційного поганського. Церковно-християнське ім’я несло йому покровительство відповідного церковного святого (і ім’я це він зобов’язаний був мати як християнин), а слов’янське автохтонне ім’я несло йому відповідне, переважно захисне або профілактичне побажання батьків і було даниною давньої, ще поганської традиції. За свідченням писемних пам'яток, сила традиції буде настільки великою, що, маючи два імені - церковно-християнське і слов'янське автохтонне, багато осіб фігурували тільки під другим, хоча це не є доказом відсутності першого імені. Церковно-християнські імена були, але, очевидно, б побуті не вживались, або, згідно з відомим повір’ям, приховувались. Відмічене явище спостерігається в українській писемності майже до кінця XVI ст.” Яскравим прикладом цього може бути найменування Богдана Хмельницького, загальновідомого під автохтонним слов'янським ім’ям Богдан, хоча гетьман мав : церковно-християнське ім’я Зіновій.

Що ж стосується церковно-християнських імен, запозичених з Візантії, то довгі віки їх постійного вживання зробили свою справу - вони стали звичними.

своїми. ■ Християнські імена грецького, латинського і с'іарогвреіїського походження мали спеціальну слов'янську форму, гак звану канонізовану, тобто узаконену церквою форму, зафіксовану в святцях, календарному церковному списку святих. Але в живомовній народній стихії канонізовані форми імен зазнавали адаптації, пристосування до звукової і словотворчої системи рідної мови. В результаті виникали відмінні від канонічних народні варіанти християнських імен. В імені Федір важко впізнати канонічну форму Теодор (Феодор). в Панасі - Атанасія (Афанасія), в Якимі - Іоакима, в Остапі - Свстафія. Змінились запозичені імена згідно з місцевими мовними особливостями і в інших народів. Адже такі різні, на перший погляд, імена, як східнослов’янське Іван, польське Ян, фінське й естонське Хан, англійське Джон, французьке Жан, походить від одного імені, яке в давній Іудеї вимовлялось як Иоханаан і означало "божа благодать”, “божий дар”. Те саме значення має наше ім’я давньогрецького походження Федір і слов’янське Богдан.

Основна частина чоловічих і жіночих імен, які широко вживаються й сьогодні, прийшли до нас разом з християнством. Після його поширення на наших землях на дівати дітей дозволялося лише тими іменами, які були узаконені релігією, оголошені справжніми, "правильними”. Усі інші імена вважалися неканонічними (це були імена людей, належних до іншої віри) або просто язичницькими.

А звідки ж узялися ці канонічні імена? Греки візантійської доби, від яких і прийшло до нас християнство, зібрали у себе найкращі, на їх думку, за значенням і звучанням імена тих народів, з якими у них буди торгївельні і культурні зв’язки. Поряд з іменами давньогрецького походження у цей список потрапили давньоєврейські, давньоєгипетські, сірійські, вавілонські, латинські імена і навіть імена, про походження яких ми й досі нічого не знаємо. Було додано - дуже мало - слов’янських імен. Всього в цьому канонічному списку було понад 800 чоловічих імен і десь 250 жіночих.

Візантійські християнські імена, або імена християнського календаря, запозичені разом із введенням християнства на Русі у X ста ІД і канонізовані • узаконені) церквою і зафіксовані у спеціальних книгах (святцях) імена давалися дід час хрещення. Візантійські імена, крім давньогрецьких, охоплювали давньоримські і давньоєврейські, а також незначну частину імен тих народів, з якими греки візантійської епохи підтримували торгівельні і культурні зв’язки. До візантійських імен належать, наприклад, популярні на Україні імена Іван, Олексій. Михайло, Григорій, Петро, Федір, Ганна, Олена, Катерина. На українському мовному грунті вони набули специфічного звукового оформлення, обросли різноманітними варіантами і вже давно не сприймаються як запозичені.

Шлях, яким приходили до нас канонічні імена, однаковий: з греко- зізантійських джерел через старослов’янську мову в давньоруську. А от більш раннє життя слів, що лягали в основу канонічних імен, досить строкате. Подиві : вся: Ілля ("сила божа”), Єлизавета ("богом присягаюсь”). Іван ("бог помилував”) у грецьку мову потрапили з давньоєврейської. Валентин свого часу було утворено від латинського дієслова "валере” - “бути сильним”, "мати значення": Віїалій від латинського прикметника "віталіс" - "жиіієвий”. Антон

6

виводиться віч римського родового імені, корінь якого пов язується в таким;: поняттям^, як "купую взамін, збільшую ціну”.

Ми зовсім не відчуваємо оцінності в наших іменах, а в первісному їх значенні переважала оцінність: Василь (грецьке, “царський”), Геннадій (грецьке, “благородний"), Дмитро (грецьке, "Деметрии”, присвійний прикметник від імен: богині землеробства і родючості Деметри). Жіночі імена грецького походження теж можуть бути певним чином "розі пнфроваи і”. Катерина - "чи сі а". І ринд. (Ярина, Орися, Оришка) - "мирна”, Анастасія (Мастя) - від "воскресіння”. Зі на':'.;.. (Зіна) утворене свого часу від імені бога Зевса, Галина (Галя) - "спокл:-ж. ясніша”, Зоя - "життєва”.

Проте далеко не всі імена вдалося розшифрувати. Про ім’я Алла, напрнк.х. д у словниках відомості подані дуже обережно: "Можливо пов'язане з грецьким "чужий”, "інший”; в російській мові могло асоціюватись з прикметником альт ” Ще менше відомостей подають словники про ім’я Інна. Це скоріше здогад, а не пояснення: “І іове неканонічне ім’я неясного походження; могло утворитися шляхом виділення кінцевої частини з таких імен, як Ніна, Альбіна, Ангеліна і подібних”.

Вживаючись протягом довгого часу, імена змінювалися майже до невпізнапня. Так, наприклад, ім’я Андрій (з грецької означає "мужній, сміливий” зустрічається у нас і як Андрось, Андрусь, Андрух, Андрушко, Андрашкю. Андрієць. Андріях, Андріяш, Япдрій, Япдрух. Ім’я Агрипина. запозичене ; латинської мови, де означало "жінка з род\ Агріппи", тобто високородна жінка, стало у нас Горпиною, простим жіночим ім’ям дожовтневого села.

Нові імена, які почали з'являтися після Жовтневої революції, коли церква була відокремлена від держави і батьки здобули право давати дітям імена, шс виходили за межі канонічних. Нові імена увічнювали революційні поняття, події’ Воля, Свобода, Слава, Октябрина, відображали зв’язок з іменами та прізвищ.:'.';: вождів: Енгельс, Енгельеина; Маркс, Владлен, Вілен, Віль, Ленінслав. Ленін.:. Нінель, Владилена, закарбували події та явища соціалістичного б\ття: Кім (Комуністичний Інтернаціонал Молоді), Ленера (Ленінська ера) та ін. Імена- Н 0 О Л О П З ІУІИ П О і 10 В111 о в в л и с я з и рахунок назв квітів: Лілія, Піонія тощо. Іменами ставали слова тип) Геній. Ідеал. Новела, Іскра та под. Як показує мовна практика, перевірку часом витримали далеко не всі імена-неологізми 20-х років.

У 20 - 20-ті роки нашого століття, як гриби після дощу, виростали нові, щойно створені імена і переосмислювалися старі. Серед них ново запозичен: імена: Віх і орд. Пенні, Алла. Арт\ р. Гдуард, відродилися давньоруські - Русд-Д-:. Лада. Поясних гьея це тим, що люди нарешті звільнилися з-гіід влади церкви, код:-: доводилося погоджуватися на незугарні імена святих, в день "іменин” яких дитина народилася (пам’ятаєте бідну Нимидору?).

Серед нових імен було багато дивних (один лікар назвав своїх близнюків Ланцет і Пінцет), та проіснували ці новотвори порівняно недовго: одне діло, якщо дівчину називають Рената, а вкладають у це ім’я три слова "революція. на> ка. труд” - і зовсім інше, коди дівчину називають Ідея або Комуна (а й такі імена були свого часу).

7

Збереглися в тої пори і продовжують вживатися імена, створені від імені і прізвища вождя революції: чоловічі імена - Владлен, Вілен. Влади ден. жіночі - Нінель, Вілена, Леніна. Збереглося ім'я Кім - абревіатура від назви "Комун іетичн і і й і нтсрнаціонал молоді".

Імена запозичені із західноєвропейських мов, типу Альберт. Арнольд. Артур. Вільгельм, Франц, Жанна. Елеонора та под. їх поширенню сприяли популярні твори зарубіжної художньої літератури, преса, радіо, кіно. Так. на честь героїнь трагедій Вільяма Шекспіра дівчаток називали Дездемоною, Джульєттою. Офелією. на честь героїні опери Джузеппе Верді “Травіага" - Віолеттою за ім. Надмірне захоплення іншомовними іменами, що було характерне для 20 - 30-х років, уже в 40-х роках різко спадає.

Індивідуальні імена-новотчадри, які виникають у колі тієї чи іншої родини. До таких, наприклад, можна віднести ім’я Вальжанна, згадане у творі І. Григурка "'Ватерлінія":

А. Вальжанна - це хто з таким чудним ім’ям? - Донька. Ім’я - подвійне. Жінка хотіла Жанною назвати, а я Валентиною. Вирішили пі ти на компроміс.

У наші дні переважна більшість імен, якими називають новонароджених, належить до системи традиційних імен, успадкованої від попередніх поколінь, але естетично відпіліфованої.

Варіативні особливості українських

імен

Великою фонетичною і словоі вірною різноманітністю відзначаються розмовно-побутові варіанти імен. На різних територіях України, крім спільного фонду цих варіантів, якими користуються усі представники нації (вони фіксуються і в пропонованому словнику-довіднику), існує і свій набір скорочених, здрібніло-песі л ивих і а згрубіло-зневажливих найменувань.

Дослідник імен сучасних говорів Закарпаття П. П. Чучка констатує, що 270 імен, які функціонують серед українського населення цього краю, реалізуються у 2200 варіантах. Наприклад, 70 варіантів мас ім'я Ганна, серед них і місцеві типу Аннуца. Анда, Анцина, Аньча, Ганизя, Ганішка, Ганьча, Ни.зя, Онизя, Онуша та ін. Понад сто розмовно-побутових варіантів імені Іван засвідчила Л. В. Кракалія в буковинських говорах. Деякі з них виникли в процесі багатовікових контактів у країнського народу з молдавським, як-от: Іеануца, Озон, Івоніка, Івонел. Пор. ще варіанти імені Марія: Маріука. Марі куца, Маріуца, Маріца, Маріучка, Марійора, Марцьола тощо. Місцеві риси мають розмовно-побутові імена й інших регіонів країни.

Спільна для всієї України система імен має на окремих територіях свої особливості, (і силу ряду історичних, політичних та географічних факторів деяка специфіка імен помітна на західноукраїнських землях. До складу імен, які функціонують серед корінного українського населення, особливо на межі з іншими етнічними регіонами Закарпаття, увійшли угорські запозичення (Иовшка.

8

ГІішта. Фері, імрі. Тібор. Гіза. Жужа), чеські (Важена, Влас, а >. пол ж.; (Юзи:-;. Броня, Каея). румунські (Дань. Флорі й, Думіка, Ни кора, Ля на. Ну ц.. і. німе.::.:. (Вілі, Руді, Гсрміна, Еерта, Иоганка) та ін. На Буковині виділяється грюю імен. нс властивих іншим територіям України: Теофій, Дністрян, Донекій. Оі.юме::... Арманія, Фопега та ін. У середовищі українців зустрічаються молда.ю.жі і ме.~..-. Віоріка. Лівія, Родіка, Фі.лінія, Манолія і под.

У вживанні загальнонаціональних імен на території різни \ лате т

відображаються відповідні місцеві фонетичні та морфологічні риси. На і. рик.:.......

деяких говірках південно-західної групи ім’я Дмитро звучить як Емитро. Маж як Маришя; ілько, Омелько: Ангін - як Гилько, Гомелько, Гантін. Ормдч відмінок чоловічих імен типу Микита, Кузьма, Микула має в серел: : карпатських говорах закінчення -ом (Микитом, Кузьмом, Микулом) замість (Микитою. Кузьмою, Миколою); у східно карпатських і покутеько-буковинеж говорах зустрічаються усічені кличні форми Марі, Гафі, Мико (замість Му Гафіє, Миколі») та ін. Існують також деякі діалектні відмінності і в творе:, варіантів імен (див. нижче).

Певні фонетичні й словотворчі відмінності мають також імена ;■ близькоепоріднених мовах і навіть у діалектах однієї мови. Так, основний наб:г імен трьох братніх східнослов'янських народів - російського, українського : білоруського -- є спільним, але форми імен - і офіційні і, особливо, зменшені, пестливі - мають в кожній мові виразні національні особливості. Характерною фонетичною рисою українських імен є, наприклад, заміна церковнослов'янсько.л початкового а на о: Олександр, Олексій, Опанае, Оверко, Ониси.м та ін. у російській мові відповідно Александр. Алексей. Афанасий, Аверкий, Анисим ж ін.), заміна початкового є на я, о: Олена, Омелян, Явдоха, Ярема, (рос. І ле ... Емельян. Евдокия, Еремей); до кінцевих приголосних у багатьох чоловічих іменах в українській мові додається о: Данило, Дмитро, Карпо, Марко, Михайло, Павло. Петро, (в російській мові Даниил, Дмитрий. Карп. Кирилл, Марк, Михаил. Павел. Петр) тощо. Популярне сьогодні, ім’я Ірина побутувало в говорах української мови у фонетичній формі Ярина, згадаймо героїню Шевченківської поеми “Невольник”: "А Ярина, мов тая ялина при долині, похилилась...”

Національна мовна специфіка кожного народу виявляється також у сфер: творення ; і; .би і. ю-пес і .лівих форм імен. Гак. у говорах російської .мов;: Олександра називають Алекеашею, Сашею. Санею, Сатурою, Шурою. Шуриком, в українській Сашком. Олесем, Лесем, Лес и ком.

Характерною рисою східнослов'янських мов є надзвичайне розмаї: ^- - здрібніло-пее ідивих форм імен. Часто вживані імена побутували в уснорозмовн.й народній стихії у численних варіантах. За спостереженням Р. И. Керсти. : пам’ятках української мови XVI ст. фіксується до 40 продуктивних суфіксальних варіантів власних імен, зокрема здрібніло-пестливі форми з суфіксом —;о (Иванко), -єн (Еаврилец), -ик (Дмитрик). -чик (Наумчик). -ка (Савка), -аж (Петраш), -хно (Сахно), -уда (Петруда). -ач (Лукач), -ина (Петрина) та ін. У староукраїнський мові поширеним було також усіченим основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, ІОр замість Хведорь. Клименгь. Юри.й.

ч

Великою варіативністю у творенні похідних від особові.х власних імен характеризуються деякі говори сучасної української мови. Як знаме н П. П. Чучка. на Закарпатті жіноче ім’я Ганна мас понад 70 розмовних .-.аріан і і в: Аннуца. Анппчка, Аннуея, Лнуша. Аннушка, Анюрка, Анипека . Дні нице, Аннуца. Андя. Анніка. Ганя. Ганька. І 'аниско. Ганьча, Ганьчуша. пшд. І [Гщя. Онйзя. Онуша тощо. Ім’я Микола побудут на цій же території у така' формах: Миколка, Миколав, Микол ай. Миколайко, Миколаїк, 'Миколайцы.-. Мику да. Ми кулик, Ми-кульцьо, Никола, Ни кора, Никоцьо, Ко ця, Коцьр та ряд інших.

Слід відзначити і таку властивість українського народного іменника, як вживання здрібнілих форм імен у функції повних. Б. Грінченко у списку імен, доданому до "Словаря української мови”, пише: “Дуже часто імена, що ( та формою зменшеними, вживаються народом, як основні, такими є, напри клан. Грицько, Харько, Химка та ін.”. Зазначену народну традицію широко відображає українська класична література. Можна назвати хоча б відомих літературних персонажів - іипових представників тогочасного українського селянства у творах І. Нечуя-Левицького: Палажка. Параска, Карно, Лаврін, Мелашка, Мотря, Настя. Василь, Ганна. Марина, Одарка, Петро, Маруся, Онися, Олеся, Олекса, Оришка, Охрім, Домаха, Зінька та ін.

Використання повної канонізованої форми імені у щоденному спілкуванні сприймалося у народном) середовищі як порушення звичаю. Так, коли один з представників зденаціоналізованого прошарку селянства Терешко Бубка робить спробу "кулюурно” позалицятись до дівчини (“Чом же не подасте мені руки, Варваро ОмелькІвно?”), то одержує гаку відповідь: "Хіба ж я свята, щоб мене Варварою звали“? Мене звуть Варкою” (1. Нечуй-Левицький, “Хмари”).

Зневажливе ставлення до народно розмовних форм особових власних імен як до “мужицьких” належить характеристичних рис місцевого русифікованого панства, зображеного у творах Г. Квітки-Основ’яненка. Порівняймо, наприклад, реплік)' поміщиці Аграфени Семеиівни Опецьковської з п’єси “Шельменко- денщик”: “...Вообрази, что хозяйка меня и теперь так же называет, как до моей поездки в Петербург: Горлинка! Ах, какая малороссиянка!».

За народною традицією, сучасний словник "Власні імена людей” Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківеької подає імена Кость, Олекса. Гнат, Панас. Наталка, Одарка та інші як рівноправні офіційні варіацій поряд з іменами Костянтин, Олексій. ігнаі (Іптатій), Опанас (Афанасій). Наталія. Дарина та інші.

Розмовні форми імен лишаються основним джерелом поповнення офіційного і в наш час. Так. до недавнього часу ім’я Леся вживалося лише як пестлива форма повних імен JІариса, Олександра, Олена, але, за вимогами батьків, які хотіли записати ім'я дочки в документах саме в такій формі, ім’я Леся набуло прав повного імені. У згадуваному вище словнику-довіднику ім’я Леся винесено в реєстр з такою позначкою: "скороч. варіант від ряду імен (Лариса. Олександра та ін.), який все частіше фіксують як документальне ім'я на честь у країнської поетеси Лесі Українки”.

Статусу офіційного набуло в наш час і ймення Олеся, а також паралельні сторми чоловічого імені - Олесь. Лесь, що раніше побу ту вали лише як здрібніло- пест.шві варіанти повного імені Олександр. На усталення цих імен у ролі

10

офіційних цс. і и кі їй вплив мали літературні наймення видатних ; країнеьких пиеьмеппикп? і діячів культури, таких як Лесь Мартович (докумен та. юно ім'я га ім’я по батькові Олекса Семенович), Лесь Курбас (Олександр Степани.>н д. Олесь Гончар (Олександр Терентійович).

Зростання культурного рівня народу, посилення зв'язків міста і села сприяють нівеляції діалектних особливостей у сфері найменування, унормування

загальнонаціонального репертуаре імен.

Імена в залежності від ситуації мовлення можуть висіу папі ; найрізномані тніших видозмінах. І Іоруч з офіційними повними документальні: .v іменами ієн vio гь розмовно-іюбу і ові (скорочені, чи усічені, здрібніло-11ЄС1 Лі: .і і . згрубіло- шеважливі) їх варіанти.

Явище варіантності властиве і документальним імена.'-:. Загальнонаціональні варіанти доку метальних імен виникли у процесі ос воєн.-: я давніх запозичень і відображають взаємодію літературно-книжної та усно- розмовної традицій у розвитку української мови.

Історія виникнення патроніміє

Ми настільки звикли, що усіх дорослих звуть на ім’я і по батькові, що для нас ці гри слова - ім’я, по-батькові, прізвище - здаються споконвічними узвичаєними ознаками дорослосіі та офіційності. /\ всі Петровичі, Івановичі, Олександровичі і Степановичі розчулено зітхають, пригадуючи той неповторний час, коли їх звали Саньками. Петьками і Тимками без усяких там "овичів”...

історія суфікса -ліч. -оиич довга і не така вже проста. Спочатку, у давньоруській мові він свідчив, що слово з цим суфіксом - назва молодої тварини (сокол и ч, левич, голубич). У XVI ст. акти ВІЗУЮ! ься інші суфікси для цієї ж ролі (у російській Мові - мышонок, ко гонок, в українській - мишеня, кошеня), які витіснили слова з старим суфіксом - пч. В XI - XII ст. цей давній суфікс ще вживаються для називання князівських дітей: в літописах зустрічаємо Василько Росіиелавич. ігор Яроелавич. Але це не були наші по батькові, це скоріше були слова того ж ряду, що: попович, царевич, тобто "син такого-то” (часто ці слова ставилися перед іменем, а не після, як це робиться тепер). І тільки значно пізніше слова цього гину творення стали тим, чим вони є тепер, - назвами по-багькові.

А був же такий час, коли цей -вич був дорожчий за бу дь-яку нагороду, коли він був у нас тим самим, чим у німців фон. а у французів де. А було це років гриста з ому, у її часи, коли лише царя Іван Васильович та ще хіба кількох з сауюї верхівки, а навіть представника знатної родини Воронових звали нєповниуі по батькові ("полуотчеством”): "Иван Федоров сын Воронцов». За часів царині Катерини II офіційно було встановлено, кого і як слід називати: чини перших п’яти класів було називати на -вич, а з 6 до 8 класу включно - неповним по батькові (ГІеір Осипов Васильєв), усіх інших лише на ім’я. Звідси, мабуть, у російській моїл зберігається підкреслена пошанніеть при називанні людини дише по батькові. Ось промовистий приклад: син бідного лікаря Базаров ("Батьки і діти” І. С. Тургенева), називаючи себе в дворянському середовищі, каже "Гвгений Васильєв”, а делікатний співрозмовник тут же підхоплює - "Надеюсь.

любезнейший Евгений Васильевич...», начебто стираючи грань між собою і ним, проведену Базаровим. Суворо регламентованим було вживання імен по батькові на -ич, -ович, -евич у середньовічній Російській державі. Звертатися за двочленною формулою (ім’я + ім’я по батькові) можна було тільки до князів, царів та наближених до них осіб. Сам Московський государ вказував, кого слід писати з -вичем. За часів Катерини II було видано указ, який обмежував право іменуватись по батькові на -вич вузьким колом людей. В указі зазначалось: “Особ первых пяти классов писать полным отчеством; лиц от шестого до восьмого классов включительно - полуотчеством, а всех остальных - без отчества, только по имени». Слід пояснити, що за Петра І всі державні цивільні й військові чини було розподілено на 14 класів від генерала-фельдмаршала і канцлера (особи 1 класу), до колезького реєстратора і прапорщика (особи XIV класу). Отже, Іваном Петровичем в офіційних документах можна було іменувати лише канцлера, радників і генералів. Усі інші чини задовольнялись так званим “полуотчеством» на-ов, -ин: Іван Маликов або Іван Петров син Маликов.

Соціальна градація визначала й склад тогочасної офіційної формули найменування особи. Зокрема, бояр у середньовічній Росії іменували за тричленною формулою, близькою до сучасної (індивідуальне ім’я + повне ім’я по батькові на -вич + родове ім’я), поміж середніх верств (поміщиків і заможних купців) поширеною була двочленна формула (індивідуальне ім’я + ім’я по батькові на -ов, -ин).

У російських офіційних документах соціальна диференціація у вживанні “отчеств» і «полуотчеств» збереглась до самої революції. Безсмертний зразок бюрократичного стилю державних установ минулого століття залишив нам М. Гоголь. У скарзі на сусіду, яку подав до повітового суду його знаменитий персонаж Іван Іванович, письменник точно відтворює, іронізуючи, тогочасні формули російської ділової мови, у тому числі офіційне іменування особи: “И потому прошу оного дворянина Ивана, Никифорова сына, Довгочхуна, яко повинного в зажигательстве, в оскорблении моего чина, имени и фамилии и в хищническом присвоении собственности, а паче всего в подлом и предосудительном присовокуплении к фамилии моей названии гусака, ко взнисканию штрафа».

А чи не виникло у вас такого питання: невже усі оті де, фон, Ван означають те саме, що й наші сьогоднішні -овичі. Звичайно, ні. І в ті давні часи, коли присвоєння -овича було схоже на посвячення в рицарі, супроводжувалося царською грамотою, вони різнилися своїм значенням. Частка де у французів означала не просто “пан такий-то”, а “пан - господар володінь таких-то”. Це саме у німців означав фон. В Англії людина, яка одержує звання лорда, взагалі відмовляється від свого прізвища, змінюючи його назвою дарованих земель.

Боролися свого часу за ці префікси, суфікси і частки скрізь однаково запекло, не гребуючи ніякими засобами.

Назви людей за ім’ям батька, так звані пагроніми, відомі ще з давньоруського періоду, хоча в минулу історичну добу вони за своєю функцією не були цілком тотожними сучасним іменам по батькові, які входять до складу загальноприйнятого у нашій країні повного офіційного найменування людини.

Патроніми зустрічаємо у найдавніших писемних пам’ятках східних слов’ян. Так, нащадків князя Ігоря у давньоруських літописах іменують Ігоревичами, князя Мстислава - Мстиславовичами. Ізяслава - Ізяславичами тощо. Під найменням по батькові (Ярославна) відома героїня давньоруського епосу “Слово о полку Ігоревім”. У літописах трапляються й поодинокі випадки творення форм на -ич від імені матері. Позашлюбного сина Ярослава Галицького літописець називає за ім’ям його матері - Олег Настасьич.

Спосіб іменування осіб назвами, утвореними від імені батька за допомогою суфіксів -ич, -ович, -евич, уже в період Київської Русі мав виразний становий характер. Ним мали право користуватися лише представники соціальної верхівки суспільства. Почесним привілеєм вважались найменування по батькові на -ич, - ович, -евич і в пізніші часи - у XIV - XVIII ст.

У староукраїнських пам’ятках вони вживаються лише стосовно представників князівських і шляхетських родів, а також міської ремісничої і купецької верхівки.

Як атрибут привілейованості тричленна формула іменування особи певний час побутувала і на Україні: “На Україні, так само, як і в Білорусії, - зазначає дослідник української антропонімії М. Л. Худаш, - тричленне іменування спостерігається також як своєрідна прерогатива соціальної верхівки, а у XVI - XVII ст. - заможного міщанства, яке в писемних пам’ятках, очевидно, і в побуті, охоче вживає патріархальні, традиційні іменування по батькові на -ич, -ович, - евич часто разом з третім компонентом, де може виступати назва за місцем походження, професією, заняттям, або якимось прізвиськом”.

В цей же період під впливом російської мови звичай вживати імена по батькові на-ович, -евич, -івна, -овна у функції шанобливої форми іменування осіб набув поширення і на Лівобережній Україні, що знайшло відображення у творах Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Згадаймо, як величали односельці, конотопську відьму: “...Ніхто не смів її не тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її по йменню: Семенова або пані Зубиха” або головного героя оповідання “Знахар”: “...И каждый, участвуя в приношении, вприбавок не называет уже знахаря просто Данилом, а величает, как и других почетных в слободе людей, по отчеству; вот и пошел он «Радивоновичем». Герой п’єси Г. Ф. Квітки-Основ’яненка “Щира любов” наймит Микола не сміє називати дружину, що займає вище соціальне становище, за ім’ям: “Заприсягаюсь... любити вас, Олексіївно, шанувати, почитувати вас, не як є ви моя жінка, а як проти мене господиня”. Так може звернутися і дівчина до нареченого, виявляючи цим повагу до нього: “Семеновичу! Бачу я, що ви мене дуже любите” (“Сердешна Оксана”).

Проникнення в український антропонімікон російських форм імен по батькові на -вич засвідчує й перша граматика української мови, складена Олександром Павловським на початку XIX ст. Як зазначає автор граматики, паралельно з антропонімами на -вич широко вживались питомі українські іменування сина за батьком, утворені від батькового імені за допомогою суфікса - енко, що пізніше були офіційно закріплені в українській мові в іншій функції - у функції прізвищ. "Отечественные имена, - пише О. Павловський у граматиці, - кончающиеся в Российском языке на -вичь у малороссиян имеют свое окончание

на -енко, которые часто означают их и фамилии, например: Гриценко, Хведорёцко, Онопрієнко, Карпенко, Павленко. Однако же если они хотят кого попестить, то из уважения к нему говорят так же Григоріевич, Хведорович, Онухрієвич, Карпович, Павлович”.

Якщо назви синів за батьком мали в уснорозмовній народній стихії досить численні словотворчі варіанти, то наймення дочок здавна побутували на всій території України в одній формі - вони утворювались від імені, прізвиська або назви професії батька за допомогою суфікса -івна. Такі назви широко відображення і у фольклорі (“У містечку Богуславку, Каньовського пана, там гуляла Бондарівна, як Пишная пава”), і в художній літературі (порівняймо наймення дівчат у творах Г. Квітки-Основ’яненка: Одарка Макотрусівна, Пазька Левусівна, прикажчиківна, Дротівна Маруся, хорунжівна Олена, Явдоха Горшковозівна, Галочка Таранцівна та І. Нечуя-Левицького: Могря Довбишівна, Настя Тогіілківна, Уляна Редьківна, Якилина Бондарівна та ін.).

Але поступово діапазон вживання тричленних іменувань на Україні і в Білорусії було звужено, особливо на західноукраїнській території, яка входила до складу шляхетської Польщі, де діяла двойменна антропонімічна система.

Не типовість тричленної формули найменування особи для народного середовища, властиве українському селянству сприйняття цієї форми як чужої і панської яскраво відображають відомі рядки Шевченківської поеми “Юродивий”, в яких поет блискуче пародіює офіційне тричленне іменування представників російської суспільної верхівки - київського генерал-губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова та харківського генерал-губернатора князя Долгорукова:

Во дні фельдфебеля-царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п’яний Долгорукий

Украйну правили.

Показово, що московські канцеляристи, вважаючи імена по батькові на -вич виключним привілеєм російської аристократії, переінакшували на “полуотчества” відповідні найменування українців і білорусів, причому помилково поширювали цей звичай і на ті антропоніми з суфіксами -ович, -евич, які в XVI - XVII ст. уже перейшли з розряду імен по батькові у розряд спадкових прізвищевих назв. Так, посли Богдана Хмельницького, які в українських грамотах звуться Герасим Яцкович, Павел Обрамович, Самійло Богданович, у документах московських канцелярій іменуються Герасим Яковлев, Павел Аврамов, Самойло Богданов. Родову прізвищеву назву великого гетьмана Литовського Григорія Олександровича Ходкевича московські бояри у посланні до нього переробили за зразком російських “полуотчеств” на Хоткеева. Богданові Хмельницькому московські канцеляристи неодноразово робили зауваження, що він “непристойно величається ім’ям по батькові на -ович (Михайлович).

Зафіксовані в пам’ятках XIV - XVIII ст. патроніми походять від різних форм християнських імен: Семенъ Игнатовичъ, Дорофей Омилияновичъ, Федоръ Карповиъ, Яцко Патрикиевичъ, Никита Онанковичъ (від Онанко - Анания) та ін.

14

Чимало імен по батькові, засвідчених пам’ятками, утворено від язичницьких, дохристиянських імен: Вяковичь, Маличті, Грибовичь, Шиловичь, Зубовичі, Путиловичъ, Радичъ, Немировичі (від Вячко, Маль, Грибть, Шило, Зубь, Путило, Радь, Немирь).

У староукраїнських писемних пам’ятках трапляються й іменування, утворені від слів, що вказували на заняття батька (Антонь Гребенниковичь, Ивашко Попович ь, Горингь Сьітниковичь тощо) або його етнічну чи територіальну приналежність (Федорь Сербиновичь, Юрко Черкасовичь, Процко Пинчуковичь, Федорь Русиновичь та ін.).

Традиція шанобливого звертання до старших людей за ім’ям по батькові (Трохимович, Гаврилівна) зберігається у неофіційному вжитку і в наш час.

Джерела українських прізвищ

Прізвищем ми називаємо оформлену офіційним документом родову назву людини, яка приєднується до її імені і яку людина одержує після народження або в шлюбі та, як правило, передає своїм нащадкам.

Від прізвищ відрізняється прізвисько - воно живе в усному мовленні і не підтверджується жодними документами.

Довгий час люди не мали прізвищ у сучасному значенні слова, користувалися вони в основному іменами (Олег, Святослав). Лише зрідка зустрічалися додані до імен назви, які можна розглядати як прізвища (в 1068р. літопис називає тисяцького Коснячка; в 1071р. воєводу Яна Вашатича; в 1113р. тисяцького Івана Чудиновича та ін.). Та це, імовірніше, індивідуальні прізвиська, які не переходили на нащадків.Уперше з’являються в українських пам’ятках ділової мови (грамотах XIV - XV ст.) прізвища у сучасному розумінні: князь Іван Васильович Чорторийський, пан Іван Чорний, пан Волчко Рогатинський та інші. Це все прізвища князів, магнатів - власників великих земельних маєтків. Вони купували і продавали свої маєтки, записували їх у спадок дітям, а такі юридичні дії потребували оформлення відповідними документами, самого тільки імені було вже замало.

Незабаром така ж необхідність покликала до життя появу прізвищ. У жителів міст - не закріпачених людей, які займалися переважно якимось ремеслом або торгівлею. У містах вони були власниками будинків; належали до цехів, платили державні податки - і все це вимагало оформлення документами, у яких, крім імені, потрібне було й прізвище. Протягом XVI - XVII ст. родові прізвища закріпилися серед більшості жителів українських міст (так з’явилися Бондарі. Гончарі, Ковалі, Колесники, Кравці, Кушніри, Муляри, Пекарі, Міняйли, Крамарі та ін).

Ще один стан почав наділятися прізвищем ^ь‘в масовому порядку” - це духовенство. 1732р. було встановлено правило: кожен, хто закінчує духовну семінарію, має вийти з неї з прізвищем. Усі такі прізвища мали одну форму - вони закінчувалися на -ський. Як же утворювалися ці попівські прізвища? Якщо у семінариста було прізвище або прізвисько до цього додавався суфікс - (ов)сякий (Розум - Розумовський), суфікс міг додаватися до імені батька (Федір -

5

Федоровський), до назви сел. (Березів - Березовський), давалися прізвища й за назвою церкви, церковної парафії (церква св. Тройці - Троїцький), додавався суфікс і до перекладених грецькою і латинською мовою прізвищ (було Надеждин, стало Сперанський).

З 70-х років XVIII ст. вводиться звичай давати прізвища бурсакам за церковними святами (Введенський, Воскресенський, Богоявленський, Покровський та ін.). Якщо в семінарії, скажімо, вчилося три брати, то кожен з них одержував інше прізвище.

Зустрівши сьогодні прізвища Константинопольський, Кипренський, Коринфський, ми думаємо: здалеку, видно, предки цієї людини прибули до нас. А насправді ці прізвища давалися семінаристам у другій половині XIX ст. коли дозволено було урізноманітнювати їх введенням “класичних” назв.

Основна маса населення України - селянство - довго залишалася без справжніх прізвищ. Та й навіщо були прізвища кріпакам? Щоб відробляти панщину або платити чинш поміщикам чи монастирям, вистачало імен та вуличної клички. Пам’ятаєте, як давалося таке прізвище героєві “Гайдамаків” Т. Шевченка:

“А прізвище?”

“Прізвища немає!”

“Хіба байстрюк? Без прізвища - Запиши, Миколо,

У реєстр. Нехай буде...

Нехай буде Голий,

Так і пиши!”

“Ні, погано!”

“Ну, хіба Бідою?”

“І це не так”.

“Стривай лишень,

Пиши Галайдою”.

При складанні купчих, ревізьких списків здебільшого послуговувалися прізвиськами. Пошлемося на Гоголя. Ось Чичиков виторгував у Коробочки померлих кріпаків і складає список їх для купчої грамоти: “Деякі селяни дещо здивували його своїми прізвищами, а ще більше прізвиськами... Особливо вразив його якийсь Петро Савеліїв Неуважай-Корито, так що він не міг не сказати “Та й довгий!”. Інший мав причеплиний до імені “Коров’ячий кирпи”, інший звався просто Колесо Іван”. Виходить, що і й у середині XIX ст. не всі селяни мали офіційне прізвище. Цей клас набував, постійні родові імена поступово.

У другій половині XVIII ст., коли на східноукраїнських землях було скасовано гетьманство (1764), повністю ліквідовано рештки давнього суспільно- політичного ладу та замінено його загальнодержавними порядками, а західними землями заволоділа Австро-Угорщина (1772), була впроваджена обов’язкова військова служба як у російській, так і в австрійській арміях. Новобранців записували обов’язково на прізвище (найчастіше це було прізвисько, вулична кличка). Коли ж ум людини ні прізвища, ні прізвиська не було, полковий писар творив його сам: за ім’ям батька або за тими ознаками, які привертали увагу. З

16

другої половини XIX ст. імена по батькові на -вич поширились у побутовому спілкуванні і серед інших верств населення Росії. Але їх аристократичне походження знайшло відображення у сфері застосування цих форм - у народно розмовній мові вони побутували як підкреслено шанобливі форми звертання до поважних осіб або людей старшого віку.

Матеріалом для творення українських прізвищ були, як свідчать дослідники, чотири джерела: імена (Іванів, Іванків, Іванців, Івасів, Івашко, Ічашків, Іван усів, Іваницький, Іванишин, Івасишин, Іваськевич, Іваненко, Іванюк, Іваниця... і так до ста прізвищ лише від цього імені); назви місця проживання чи походження (Волошин, Німчук, Шведик, Бойко, Дулібець, Волинець, Подолян та ін.); назви постійного заняття (Козак, Писаренко, Шинкар, Шаповал, Гречкосій та ін.); індивідуальні ознаки (Дебелий, Здоровега, Головатий, Заіка, Біловус, Мовчан. Скорик га ін.).

Чи слід знати походження свого прізвища, його первісне значення, його правильне написання? Обов’язково треба. До свого прізвища, яке прийшло до нас минулого, слід ставитися з пошаною, бо воно несе на собі печать вашого славного трудового роду. І не байдуже повинно бути людині, як записане її прізвище, як наголошують його, як відмінюють. Правильність написання і наголошення можна перевірити у книжці Ю. К. Редька "Довідник українських прізвищ” (К., 1969).

А зараз кілька побіжних зауважень.

Склад українських прізвищ надзвичайно строкатий: тут є іменники - загальні назви (Кравець, Сокіл, Гуща), прикметники (Поважний, Потужний, Сірий), дієслова (Світай), звуконаслідувальні слова (Кібкало, Сокотун), складні слова різного типу творення (Непийвода, Товсоліс), запозичені (тюркське Тугай, болгарське Христова) та ін.

Саме через гаку багатоманітність їх складовідмінювання прізвищ іноді викликає сумніви. Нагадуємо, що відіменні прізвища - і чоловічі, і жіночі, - що закінчуються на -а, -я, відмінюються як звичайні іменники такого ж типу творення: Гуща, як груша; Балка, як онука та ін. Решта від іменникових прізвищ відмінюється, як іменники другої відміни, жіночі прізвища не відмінюються зовсім; порівняйте: "Ми побували в бригаді Степана Бойка” і "Виступи сестер Бойко користуються великою популярністю”.

Ужиті в множині прізвища позначають родину, сім’ю: "Чоловік чим скоріше городами подався до подвір’я Самойленків".

На запитання: звідки беруться і чому взагалі існують подвійні і потрійні прізвища, однозначно відповісти не можна - усе залежить від традицій і правових норм конкретного народу і певного часу. Так, в Іспанії, наприклад, традиція вимагає, щоб у людини було не одно, а кілька прізвищ а до того ж ще й кілька імен. Якщо у людини лише одно ім’я і одно прізвище - значить, це людина низького, не знатного роду. Для нас прізвище відомого кубинського шахіста - просто Касабланка, а у себе на батьківщині він мав два імені Хосе-Рауль і два прізвища: Касабланка-і-Гаупера (перше прізвище батькове, друге материне).

Російські дворяни двома прізвищами розмежовували різні відгалуження давніх родів (були, наприклад, просто Воронцови, були Воронцови-Дашкови і Воронцови-Вельямінови). Полководець М. І. Кутузов офіційно іменувався князь

17

Голенищев-Кутузов-Смоленський. Рід Івана Іларіоновича походить від Василя Голенища, давній засновник роду - Кутузов, а за боротьбу з Наполеоном він дістав почесний титул князя Смоленського. Так назбиралося аж три прізвища.

Ми знаємо, що псевдонім - це несправжнє, прибране прізвище. Воно, на відміну від справжнього прізвища, яке переходить від батька до сина, буває найчастіше придумане самим письменником, актором, художником. Давайте перевіримо, чи справді письменники та інші люди завжди самі придумують собі другі прізвища?

Справжнє прізвище Бориса Полевого - Кампов. Це типове попівське прізвище (прадід письменника був попом), утворене вже відомим нам способом: російське прізвище Полевой, було в семінарії перекладене на латинську мову, де кампус - “поле”. Коли майбутньому письменникові було 14 років, він приніс до редакції газети матеріал, який зацікавив редактора. Почувши прізвище хлопця, той сказав: “Підпиеуйся-но ти, друже, Польовий”.

Олександра Гриневського в школі прозивали скороченим прізвищем - Грін; так він потім і підписував свої твори. Схожу історію розповідав Семен Аршакович Тер-Петросян, легендарний Камо: “Коли я вчився в Торійському міському училищі, друзі жартома почали називати мене Каму або Камо після того як я, одного разу, відповідаючи на запитання учителя, замість чему сказав кому”. Антошею Чехоне назвав А. П. Чехова учитель закону божого Таганрогської гімназії отець Покровський, який мав звичай жартівливо переінакшувати прізвища своїх учнів. Сергій Миронович Костриков дістав свій псевдонім теж від редактора Владикавказької газети “Терек”, в яку він дописував з 1912 року. Псевдонім створювали так: узяли календар, почали переглядати російські імена, шукаючи найрідкісніше, і зупинилися на імені Кір; так з’явився псевдонім Кіров. Так само в редакції газети “Придніпров’я” у 1913р. було створено псевдонім українському письменникові, якого ми знаємо, як Івана Ле. Його звали Іван Мойся, і був він родом із села Мойсинці на Черкащині. Свій допис він підписав не розбірливо (хоч теж не своїм ім’ям), в редакції його прочитали як Ле... і так надрукували. Письменник узяв собі цей підпис як псевдонім. Отже, не завжди письменники самі придумують собі псевдоніми; часом їх створює оточення.

Поставимо під сумнів і те, що псевдоніми з’являються лише у дорослої людини, а з власним прізвищем людина народжується. Придивимося уважно до прізвищ відомих діячів стародавнього Риму: Публій Овідій Назон, Квінт Горацій Флакк, Марк Туллій Цицерон. У кожного з них є власне ім’я, родове ім’я і прізвисько, своєрідний псевдонім, який давали дитині одразу після народження і вживали разом з двома першими. А тепер перекладемо: Назон - “носатий”, Флакк - “капловухий”, Цицерон - “з бородавкою” (сісего буквально “горошинка”; у нього була бородавка на обличчі).

Спробуйте встановити, де ім’я а де прізвище або прізвисько (псевдонім) у таких трьох всесвітньовідомих людей: Мікеланджело Буонаротті, Рафаель Санті, Данте Аліг’єрі. Відповіли? А тепер перевірте себе: Мікеланджело - вигадане прізвище, Буонаротті - справжнє, Рафаель - вигадане, Санті - справжнє; Данте не прізвище, а ім’я псевдонім, що його взяв собі на честь діда по матері поет. До того ж це ім'я скорочене, діда звали Дур анте (прізвище поета - Аліг’єрі).

18

У багатьох письменників минулого подвійні прізвища. Чому? Найчастіше буває, що одне з цих двох прізвищ справжнє, а друге - псевдонім, яким письменник користувався певний час, а потім приєднав його до прізвища або прізвище до нього. Напишемо їх так: прізвище поза дужками, псевдонім - у дужках: Мамин (-Сибіряк), Салтиков (-Щедрін), Новиков (-Прибой), (Нечуй) - Левицький, (Степняк) -Кравчинський, Афанасьев (-Чужбинський), (Дольд) - Михайлик. Проте (Карпенко) - (Карий), бо справжнє прізвище І. К. Тобілевич - сюди не потрапило, Карпенко утворене від імені батька, а Карий взято з “Назара Стодолі” Т. Шевченка, де є персонаж - Гнат Карий.

У розмові про псевдоніми нас за кожним поворотом чекає несподіванка. Так, ми звикли, що Козьма Прутков - це псевдоніми трьох братів Жемчужникових і О. К. Толстого, а от що реальна особа з їх оточення так звалася - знає мало хто. А Козьмою Прутковим звали слугу братів Жемчужникових.

1 ще одна - остання - дивина. С псевдонім - дуже авторитетний, який називає всіх - і нікого. Це Ні коля Бурбакі. Група французьких вчених уже давно випускає багатотомну працю з вищої математики. І хоча статті з окремих питань написані у ній різними людьми, на обкладенім кожного тому стоїть дише одне ім’я - Ніколя Бурбакі, людини, яка ніколи не існувала, проте завжди користувалась величезним авторитетом.

І закінчимо ми розмову про псевдоніми всесвітньовідомим псевдонімом - Ленін. Багато хто вважає, що цей псевдонім, яким Володимир Ілліч часто користу вався до революції, поряд з іншими псевдонімами, а після революції лише цим, - взято було в пам’ять про Ленський розстріл. Але вперше Володимир Ілліч вжив його у 1901р., тобто задовго до названих подій. Дослідники вважають, що цей підпис він міг вибрати за аналогією (один з псевдонімів Плеханова - Волгін). Підтверджує цю думку той факт, що вперше так був підписаний лист до Плеханова, який міг потрапити до рук охранки.

Власні назви у літературі

А у вас ніколи не виникало бажання довідатися, звідки взялися такі знамениті “прізвища”, як Баба-Яга, Дід Мороз, Кощей Безсмертний? Як ви думаєте, хто з них “панського” роду, а хто “селянського”, і ще - хто з них молодший, а хто старіший?

Хоч усі вони й живуть у казках, та істоти вони дуже неоднакові. Так, найстаріша серед них Баба-Яга. З’явився цей казковий персонаж у дуже віддалені від нас часи, коли ще в тій прамові, яку ми звемо праслов’янською, було слово з коренем єгт-, що означало “злий, противний”. Це слово не дійшло до нас, хоч сліди його є в багатьох мовах: у поляків на злу, в’їдливу жінку кажуть - єндза, чехи Бабу-Ягу звуть - Єзінка, Єжибаба; є цей корінь і в неслов’янських мовах. Аж страшно подумати, скільки поколінь дітей лякали Бабою-Ягою, якщо слово яга корінням сягає таких давніх часів!

Кощей теж давній персонаж, проте корені, від яких могло бути утворене його ім’я, збереглися в російській мові. Одні виводять його від і кость, інші - від костить, костерить - лаяти. Ще інші - від тюркського коші - “невільник, раб”.

19

Наймолодшим серед цього казкового товариства виявився Дід Мороз (йому менше двохсот років), проте у нього є попередники, значно старші за нього. Деякі дослідники вважають, що образ Сайта Клауса (новорічного роздавача подарунків в Європі й Америці) в перекладі - “святого Миколая”, бере свій початок у дуже віддалені часи, коли у давніх германських племен існував свій бог - Водан, який начебто жив десь на півночі і часом з’являвся, роздаючи подарунки.

Звичай дарувати на Новий рік подарунки - дуже давній, люди вкладали у цей звичай надію на благополуччя і багатство, а задатком тут начебто був новорічний подарунок. Потрапивши до нас, Санта Клаус - святий Миколай - злився з нашими казковими образами - Мороза Морозовина, Мороза-Морозенка, Морозка і поступово набув рис усім знайомого Діда Мороза.

Народна пісня увібрала в себе коло імен, які освоювалися, узвичаювалися і шліфувалися протягом багатьох століть. Деякі з народних пісень, побудованих на грі іменами, нагадують собою своєрідні словнички.

У народній пісні виявляється гідна подиву винахідливість у варіації імен, у створенні цілих гнізд емоційних найменувань. Недаремно серед багатьох позитивних рис людської вдачі народ вирізняє й уміння гарно називати близьких.

Велике розмаїття іменних пестливих варіацій може розкриватися в тексті однієї пісні:

•   Чи є дома Галюся,

Чи немає?

Нехай вийде наулицю,

Гей, погуляє!

•   Вже немає та Галочки І не буде,

Десь забрали та Галюню Гей, чужи люде.

Ім’я у народній пісні нерідко супроводиться ніжними прикладками- епітетами, сповненими глибокої симпатії до його носія: “Іванко-золото”, “Ничипорко-колосочок”, “Ой Янку мій, Янку, Хрещатий барвінку” та ін.

Не менше значення для вивчення репертуару імен, їх варіантів, деяких тенденцій найменування, а також для популяризації уже призабутих імен має художня література, зокрема поезія. Поет Терень Масенко у заспіві до другої книги роману “Степ”, густо населеного образами поетових сучасників, пише: Книга часу - це щастя й трагедія,

Пам’ять друзів - як чистий ромен,

Мого серця енциклопедія

Із любові і рідних імен.

Можна, справді, говорити про поетичну енциклопедію імен, створену зусиллями багатьох майстрів слова. “Імен чимало дзвенить по світу дзвоном золотим” (М. Рильський), і кожен з поетів оспівує особливо дорогі народові чи особисто йому.

20

Прагнучи зображувати не лише сучасників, а й ‘‘людей, давно померлих, воскресити у простоті і красоті людській” (М. Рильський), поети воскрешають також імена, які можуть привернути увагу подружніх пар, допомогти розімкнути досить вузьке коло масових імен нашого сьогодення.

У творах майстрів поетичного слова імена - не тільки звичайне найменування конкретних осіб, у них часто відчувається особливе семантичне наповнення і виразне стилістичне забарвлення. Поезія, як і фольклорні жанри типу прислів’їв, приказок, підносить окремі імена до рівня символів. Таким символом героя-велетня - представника східнослов’янських народів стало ім’я Іван:

>1 - воїн, Великий Іван...

...Я житиму в стягах, в сказаннях билинних!.. (І. Нехода);

У тканині поетичного твору імена можуть стати зручним засобом вирізнення представників рі зних народів:

Це ж новочасні миру голуби -

Оці лункі, стрімкі аероплани,

Які на дужих раменах несуть

Не атомну а чи водневу зброю,

А мирних, працьовитих, невсипущих

Іванів, Янів, Жанів, Гансів, Джонів,

Марій і Мері, Катерин, Катрін, -

І в грудях розливається тепло,

І прагнуть руки рідної роботи! (М. Рильський.)

Художня література, як і народна лірична пісня, надає іменам особливого звучання:

Зелена нічка промчала на конях,

Землю туманами вкрила...

Спи, моє щастя,

Спи, моя доню,

Спи, моя Ларонько мила (Д. Луценко).

Письменники немовби заохочують нас замислитися над змістом слова, що стало основою імені, фіксують багатство його похідних, як-от у рядках, присвячених носіям імен Роксолана, Борис, Михайло:

Султан: Роксолана - то, значить, русинка...

Т воя мова і мудра й проста (Л. Забашта);

Той хлопець у кепці, в сірім пальтечку - то був син Гордія Отави - Борис, Борисик, Тзоря (П. Загребельний); Чому його називали Мишунею? Та тому, що ніяке інше ім’я до нього не пасувало - ні Михайло, ні Мишко, ні Михась. Лише - Мишуня (Ю. Яновський).

Художня література може бути одним із джерел вивчення динаміки найменування людей у певні історичні періоди. Саме в художніх творах знаходимо контексти, які допомагають розв’язувати складні питання відмінювання чи наголошення імен.

У давній пісні - “Максим козак Залізняк”, у новій - “Матрос партизан Железняк”... Проходять роки, десятиліття, століття, епохи, а в мовах залишаються імена - вони в речах і поняттях, у географічних назвах і термінах. Ми часто й не знаємо про те, що слово, яким ми повсякчас користуємось, - ім’я людини, що за цим словом стоїть чиєсь життя - з його злетами й падіннями, радощами й печалями...

Якщо лише перерахувати слова - назви предметів і понять, які були свого часу прізвищами або іменами їх винахідників, то спочатку навіть важко повірити, що це прізвища - настільки звичними, “безликими” стали вони. Погляньте на них: дизель (прізвище німецького інженера, який сконструював цей двигун), ампер (прізвище французького хіміка А. Ампера), ват (прізвище англійського фізика Дж. Уатта), ватман (прізвище власника англійської паперової фабрики Ватмана), вольт (прізвище італійського фізика А. Вольта), герц (прізвище німецького фізика Генріха Герца), ом (прізвище-німецького фізика Г. С. Ома), рентген (прізвище німецького фізика В. К. Рентгена), ундервуд, ремінгтон (прізвища конструкторів друкарських машинок). У назвах електротехнічних мір - прізвища видатних учених, це - кулон, гаусс, генрі, фарада. У назвах літаків - прізвища їх конструкторів (Лавочкін, Іллюшин, Яковлев, Тупо лев). Навіть за назвою такого музичного інструмента, як - саксофон, стоїть прізвище бельгійського майстра - Адольфа Сакса. Так само від прізвище Шарля Пате, французького комерсанта, засновника фірми, що випускала звукозаписувальну апаратуру, утворене слово патефон (друга частина обох слів: грецьке фоне - “звук”).

Порлянемо на назви пістолетів - індивідуальної зброї. Браунінг дістав назву від прізвища винахідника - американського конструктора Д. Браунінга. Кольт названий за прізвищем американського зброяра С. Кольта. Маузер - за прізвищем німецьких інженерів-винахідників і підприємців братів Маузер. Наган - револьвер системи бельгійського зброяра Нагана. А ще є берданка - рушниця системи американця Бердана, прийнята на озброєння в російській піхоті у 1869р. Шрапнель названа так за прізвищем англійського генерала, який увів новий вид снаряда, зарядженого картеччю.

Імена наших пращурів

Які ж імена були найпоширенішими серед наших пра-Дідів?

Львівський мовознавець Р. І. Осташ провів дослідження відомих козацьких “Реєстрів”, складених після Зборівської угоди 1649р. і виданих О. Боденським у 1875р. “Реєстри” зберігають імена й прізвища (правильніше, за термінологією М.

и

Л. Худіша, “прізвищеві назви”, оскільки “прізвище” в сучасному розумінні цього слова - явище пізнішого часу) понад 40 тисяч козаків з Наддніпрянської України. За підрахунками Р. І. Осташа, у “Реєстрах” зафіксовано близько 200 імен. Основне навантаження припадає на 120. За частотою вживання вони розподіляються у такій послідовності. Першість належить двом іменам - Іван (1 1% від загальної кількості імен), Василь - 6%. Далі йде 9 імен, кожне з яких має частотність 2 - 3%. Це Федір, Степан, Грипько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій). Близько 1% набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнаг, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин; 0,5% - Кіндрат, Левко, Лук’ян, Марко, Матвій, Микита, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько (похідне від Яків).

Поширення таких імен в народному антропоніміконі всієї території України засвідчує і фольклор:

Я нікого не любила,

Тільки Петра та Данила,

Грицька, Стецька та Степана Вийду заміж за Івана.

І українська класична література: “Перерахували себе, та й начислили, що є їх чотири Івани, один Микола і один Михайло” (Марко Черемшина. “Бо як дим підоймається”).

Незмінним лишався набір найуживаніших імен до самої революції, для прикладу можна навести імена дітей в селянській родині Івана Гончара, батька відомого скульптора Івана Гончара: Хросина, Дунька, Грицько, Іван, Клим, Михайло, Василь, Семен (Україна. - 1989. - №4. - с. 13).

Як ми вже зазначили, у дореволюційній Росії обряд наречения новонародженого належав церкві. Під час церковного обряду хрещення піп обирав із святців, календарного церковного списку святих, ім’я для новонародженого. Процес наречения дитини не був лише формальним ритуалом, він розглядався як духовне прилучення людини через ім’я до релігії. Ім’я в християнській релігійній традиції виконувало сакральну функцію. Святий, за ім’ям якого було наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небесним заступником. У церковних календарях і етимологія кожного імені, тому значення їх було загальновідомим. Характерним є, наприклад, обігрування етимологічного значення імен для староукраїнської поезії. Так, у вірші на день народження Василя Томари Гр.Сковорода пише: “І не з наймення лише, будь і ділами Василь” (ім’я Петро походить від грецького реіга- скеля, камінь).

У православних святцях, на відміну від католицьких, на кожен день року припадає, як правило, поминання кількох святих, отже піп мав можливість вибору імені з-поміж кількох. Деякі імена згадувались у святцях неодноразово, іноді понад 10 разів(імя Іван поминалось 79 днів на рік, лише в січні були дні Іоанна Предтечи, Іоанна Кушника, Іоанна Златоуста тощо), інші були рідкісними, екзотичними. Згадаймо в цьому зв’язку історію наречения героїні повісті І. Нечуя- Левицького “Микола Джеря”: “Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на

23

її неслухняного батька й надавав його дітям таких іменів, що всі люди на селі ніяк не могли убг ати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою”.

Цікаві факти появи у деяких закарпатських селах рідкісних імен, викликаної протистоянням уніатської і православної церков, наводить у праці “Антропонімія Закарпаття" П. П. Чучка (с. 41 - 42): “Прагнучи відмежуватися від уніатів чи навіть протиставитися їм, деякі православні попи самовільно надавали селянським дітям такі імена, які серед уніатів цієї місцевості не функціонували... Таким чином у цих селах (Драгово, Копашново, Теребля, Чумальово та ін. на Хустині і Тячівщині. - Л. М.) з’явилося багато біблійних, переважно старозавітних, імен типу Авраам, Веньямин, Герасим, Давид, Дем’ян, Інокентій, Єлисей, Иов, Лазар, Макарій, Назарій, Пантелеймон, ГІарфеній, Саватій, Самуїл, Сахаріи, Серафим, Соломон, Філімон, Варсавія, Гликерія, Діонісія, Сфросинія, Макрина, Рахиля, Ребека, Саломія, Таїса, Февронія та ряд інших”.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції було ліквідовано церковний список і введено свободу вибору імені. У 20-х роках іменник значно розширився й оновився. Оновлювання здійснювалося за рахунок запозичення західноєвропейських імен Альберт, Артур, Едуард, Еміль, Роберт, Альбіна, Гертруда, Елла, Елеонора, Ельвіра, Емілія, Емма, Жанна та ін.; повернення давніх імен Олег, Ігор, В’ячеслав; створення нових, Зокрема абревіатурних, наймень Вілен (з ініціалів Володимира Ілліча Леніна), Владлен (з рос. Владимир Ленин), Кім - “Комуністичний Інтернаціонал молоді”; Рем - “революція, електрифікація, машинобудування”,Рев мира - (рос. революция мировая), ГІятвчет - (рос. п’ятилітка в четыре года) та ін.

У нових іменах знайшли відбиття революційні події, атрибутика революції, настрої масового ентузіазму, сподівань на швидку індустріалізацію країни. Дітей називали такими іменами, як Революція, Інтернаціонал, Авангард, Геній, Граніт, Іскра, Май, Майя, Воля, Титан, Зоря, Індустрія, Електростанція, Енергія, Електрифікація, Мартен, Трактор і т. п. Щоправда, побутування таких імен не набуло масового характеру, більшість з них не витримала перевірки часом і вже в 30-х роках вони почали щезати. Лишились у вжитку лише деякі з новостворених імен, такі як Вілен, Владлен, Світлана, Октябрина, Майя та деякі інші.

Значно суттєвішими виявилися малопомітні в той час глибинні масові процеси, які відбувались у вживанні імен і які призвели до значної перебудови старого іменника. Уже в 30-ті роки у містах вийшли на перше місце за частотою вживання імена Володимир, Юрій, Ніна, Валентина, Галина, тоді як популярні до революції Іван, Василь, Ганна, Марія з’являлися рідше. У селах цей процес протікав повільніше, але й там у 30-х роках першість зайняли жіночі імена Валентина, Ніна, Галина, Тамара, залишивши далеко позаду Ганну, Марію і Євдокію.

У наш час, як зазначає російський мовознавець В. А. Никонов, усталився досить постійний і компактний набір імен. Спостерігається, крім того, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплює переважну більшість новонароджених. Гак, за підрахунками В. А. Никонова, які він провадив за

даними загсів, у м. Ульяновську п’ять найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор) і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті народжених у 1967р. хлопчиків та дівчаток.

Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість у 1967р. і в м. Києві. Дані про це опублікував мовознавець В. І. Кононенко у “Вечірньому Києві” від 18 квітня 1967р. У замітці зазначалось: “У 1967р. в Києві було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Якщо ж не брати до уваги імена, що було вжито одноразово, то кількість жіночих імен зменшиться до 31, чоловічих - до 38. А “Словник власних імен людей” містить близько 1400 імен. Більше того, п’ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Назаля) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор”.

Отже, цілком добровільно обираючи ім’я для дитини, ми, не усвідомлюючи цього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити.

Але чи можна вважати позитивним таке відчутне звуження кола популярних імен? Звичайно, ні. З кількох причин. Насамперед воно призводить до появи численних тезок. Сьогодні часто можна почути від виховательок дитсадків і вчителів нарікання на одноманітність імен нашого наймолодшого покоління. В одній групі дітей буває стільки Саш або Наташ, що вихователі змушені звертатись до чотирьох-п’ятилітніх малюків за прізвищами. На уніфікованість дитячих імен звертають увагу й письменники. Так, у гротескно-сатиричній повісті “Пух” Вал. Шевчук пише: “Таксі сколихнуло сонну тишу околиці, і таксистиха схвильовано вибігла надвір, сподіваючись того, чого вже перестала сподіватися. Але таксі не зупинилося біля її двору, проминуло й рябу Надьку на камені, за машиною чкурнув щосили босякуватий Олежик з десятком інших Олежиків й п’ятіркою Лен”. Не самі імена - Олег і Олена - нічим не гірші за інші, висміює тут письменник, а їх надмірну популярність, внаслідок якої ім’я втрачає своє основне призначення - виділяти.

Другий негативний момент цього явища - забуття споконвічних народних традицій у сфері іменування.

Микитки та Васильки та Олесі

І кожен третій на ім’я Іван,

При тихім Пслі, при голубому плесі

Замурзаний і войовничий клан, -

писав А. Малишко про імена своїх ровесників. Чи часто зустрінемо сьогодні хлопчиків з такими іменами? А жіночі ймення? Куди поділись улюблені народні імена Дарина, Соломія, Софія, Уляна, Христина та інші? Не потрапила в десятку найпоширеніших імен навіть Марія, а це ж те ім’я, яке не лише у нашого народу, а і в багатьох інших протягом століть вважалось найкрасивішим, овіяним легендою, поезією. М. Рильський присвятив цьому йменню одну з кращих своїх поезій:

25

Єсть ім’я жіноче, м’яке і ясне;

В йому і любов, і журба, і надія;

Воно як зітхання бринить весняне:

Марія.

Стандартизація охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був багатий наш народ. Петра кличемо Петею, начебто не взивали його наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася - Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця.

Прикро, що явище забуття українських народних форм імен навіть “узаконюється” у підручниках для наймолодших школярів, про що писав на сторінках “Літературної України” (1986. - 18 лют.) літературознавець М. Косів: “А з якого мовною регіону добираються форми дитячих імен: Маша, Наташа, Саша, Лара, Рома. Шура, Вова, Віта, Коля, Вася, Миша (за “Букварем” Б. С. Саженюк, М. Т. Саженюк), які поступово витісняють споконвічні й загальнонародні: Маруся, Марійка, Наталка, Олесь, Лесик, Ромчик, Миколка, Володя, Василько, Михась і т. д.”.

Таке “узаконення” спостерігається і в діяльності деяких працівників загсів і сільрад. Неодноразово до інституту мовознавства АН УРСР приходили скарги від батьків на працівників загсів південних районів України, які відмовляли їм у реєстрації імені Оксана, вважаючи “правильною” лише форму Ксенія. І це при тому, що ім'я Оксана здавна побутувало на Україні як одне з найпопулярніших жіночих імен. Більше того, воно стало надбанням і російського іменника. “Словник російських особових імен” Н. О. Петровського подає, поряд з ім’ям Ксенія, і ймення Оксана як запозичення з української мови, що набуло і в російській мові прав повного офіційного імені.

Імена і сучасність

Найновіші дослідження, проведення на території України, повідомлення з багатьох місць республіки дають уявлення про ті процеси, що відбуваються у найменуванні новонароджених нині. Вони в основному близькі до тих, що спостерігаються в Росії та Білорусії.

Є підстави констатувати повну відсутність соціальної диференціації особових імен на Україні (однаковим набором імен користуються в родинах робітників, колгоспників та інтелігенції), інтенсивне зближення міського і сільського іменного репертуару. Очевидне прагнення батьків до збагачення, оновлення сучасного складу імен, що значно звузився у порівнянні з попередніми поколіннями. 1 в містах, і в селах чітко окреслюється група панівних імен, окремі

26

з яких можуть у той чи інший рік відрізнятися частотою реєстрації, заступатися іншими, аде сама група імен-улюбленців різко вирізняється на тлі імен обмеженого чи поодинокого вжитку. Лідерство по всій Україні тривалий час тримають імена Андрій, Віктор, Віталій, Володимир, Дмитро, Євген, Ігор, Олег, Олександр, Сергій, Юрій; Ірина, Людмила, Марина, Наталія (Наталя), Олена, Ольга, Світлана, Тетяна. Останнім часом до імен масового поширення долучилися Максим, Роман, Руслан, Алла, Валентина, Вікторія, Ганна (Анна), Інна, Оксана, Юлія. Не обійдені увагою батьків, хоч використовуються рідше, ніж вищезгадані, імена Анатолій, Антон, Богдан, Вадим, Валерій, Василь, Владислав, В’ячеслав, Геннадій, Григорій. Констянтин, Леонід, Микола, Мирослав, Назар, Павло, Петро, Станіслав, Тарас, Ярослав; Галина, Віра, Катерина, Любов, Лариса, Лідія, Лілія, Марія, Надія, Яніна.

Помітно, що основною тенденцією розширення сучасного іменного репертуару є активація вживання імен традиційного вітчизняного фонду. Молоді батьки відновили у своїх правах призабуті імена Арсен, Артем, Гліб, Данило, Денис, Ігор, Іван, Ілля, Інокентій, Кирило, Микита, Остап, Платон, Родіон, Тимофій; Апастасія, Антоніна, Дарія, Євдокія, Єлизавета, Марія, Соломія, Уляна, Ірина, хоч такі традиційні імена, як Григорій, Клим, Лев (Левко), Марко, Степан, Федір, Яків; Зінаїда, Зіновія, Зоя, Марта, Мар'яна, Поліна, Раїса, Софія, Таїса, Таміла, Тамара новонароджені дістають порівняно рідко.

У пошуках свіжих імен, які б вирізнялися на тлі масових, подружні пари звертаються також до імен з виразним поетичним забарвленням типу жіночих Зорина, Зоряна, Калина, Маїна, Сніжана, Юнія, Розалія. Оновлюється іменний репертуар і за рахунок запозичень з мов сусідніх народів. С зарубіжні імена Альберт, Едуард, Еміль, Ернест; Анжела, Анжел іка, Елеонора, Ел і на, Ельвіра, Ельза, Емма, Еріка, Жанна, Жанетта, Іоланта, Сабінатощо.

Основними мотивами, які в наш час визначають обрання імені для немовлят, є:

1. Родинна традиція, за якою сина чи доньку називають іменем батька, дідуся, матері, бабусі чі когось із близьких родичів.
2. Вшанування іменем дитини видатних осіб, літературних персонажів, кіногероїв, спортсменів тощо: Юрій, Герман, Павло, Адріан, Валентина - імена піонерів космосу. Фідель - вождь кубинського народ} та ін.
3. Милозвучність імені, його легкість у вимові. Більшість із популярних жіночих імен, наприклад, має “лелійні” сонорні звуки л, н: Алла, Аліна, Ганна (Анна), Наталія (Наталя), Олена, Ольга, Світлана, Юлія, Яніна.

На тлі спільних тенденцій сучасного найменування людей, властивих трьом східнослов'янським народам, проявляється деяка своєрідність у функціонуванні імен на Україні. Вона найбільш очевидна у сфері жіночих імен: подружні пари досить часто звертаються до жіночих імен утворених від чоловічих (Адріана, Богдана, Василина, Віталіна, Володимира, Іванна, Леоніда, Михайлина, Павла, Романа, Руслана та ін.); активізується вибір давньоруських і слов'янських

27

складних імен с компонентами -мир, -слав: Дзвенимира, Дзвенислава, Златослава, Зореслава, Квітослава, Мирослава, Ярослава та под.

В Український іменний репертуар широко входять імена, пов’язані з конкретними історичними особами, з видатними діячами Української культури. Багато юних громадян дістає ім’я Богдан на честь Богдана Хмельницького. Переважно на Україні побутує ім’я Роксолана (Роксоляна), яким було названо у XVI ст. українську дівчину Настю Лісовські (вважають, що воно буквально означає “русинка”), захоплену в рабство кримськими татарами і продану в гарем турецькому султанові. Ставши дружиною Сулеймана першого, Роксолана відігравала шачну роль у політичному житті Туреччини.

Усе частіше зустрічається ролі документального ім’я Леся, яке батьки дають дівчатам на честь видатної поетеси Лесі Українки, набули значного поширення імена Тарас, осяяне славою і генієм Тараса Шевченка, Оксана і Соломія, що увінчують пам’ять про українських чарівниць співу - Оксану Петрусенко і С о л о м і ю К р у ш е л ы н щ ь ку.

Спеціальний кореспондент газети “Молодь України” розповів про зустріч з молодим подружжям про із Зоряного, в якого народилася донька: Назвали як? - Оксанкою. - Українці? - Ні, естонці”. Оксаною називають дівчаток і в казахських та ін. родинах:

На березі доні плескали в долоні:

Тату, назад повертай! - Шахмат і Аслан, Дозіра і Зулейха,

Оксана і Куралай (І. Драч).

На сторінках центральної та республіканської преси з’являються публікації, у яких порушуються важливі питання, що стосуються сучасного стану найменування новонароджених . Багатьох бентежить звуження кола імен, поява численних тезок. Цікаву дискусію під назвою “Ім’я - життю окраса” провела газета “Молодь України”. її підсумував академік І. К. Білодід. Він зауважив:

“Поряд з іншими галузями естетики існує також естетика слова, імені. Вона формується на основі історичного досвіду, історичних емоцій, під впливом кращих зразків художньої літератури, мистецтва, національних традицій, культури народів світу, тобто спадщини інтернаціонального характеру. І ця мовна естетика ні в якому разі не повинна обмежуватися вузьким колом”. Ось чому слід подбати про “пропаганду” всього арсеналу імен, яким володіємо. Це потрібно і для всього суспільства. Адже ім’ям користуються не тільки його носії, але й громадськість. А часом багато батьків називають своїх нащадків лише “по- модному”. і іро результати зовсім не замислюються. Добре, звичайно, що нині вже ніхто не нарече своїх дітей такими іменами, як, наприклад, Люксша, Тракторина, Демаркація, Комбайн, Полюс і т. п. Але не можна обмежуватися лише Толиками, Ірами, Вовами і Тетянами та ще десятком інших.

Слід підкреслити, що естетика імені передбачає не лише розмаїття імен, красу їх звукової оболнки, багатство похідних варіантів, якими можна висловити ніжність до своїх дітей, а й те, як поєднується обране ім’я з батьківським, як пасує

28

до прізвища. Важко, зокрема, припасувати іншомовне чи виразно '"поетичне” ім’я до вітчизняних форм по батькові та колоритних прізвищ, і це стає об’єктом дошкульного глузування. Можна згадати героїнь гуморески Остапа Вишні “Сумні веселощі” Музу Сидорівну Непідтикану і Немезиду Кіндратівну Полудрабок чи слушне заувження Федора Маківчука: “Часом декотрі палаті з мамашами які підберуть уже своєму нащадкові ім’ячко, то тільки держись. Скажімо, прізвище в нащадка типове українське Макітра, а ім’я йому притулили чисто англосакське - Джон. От і виходить такий собі чудернацький гібрид Джон Євлампійович Макітра”. Варто також приглядатися, чи не викликає якихось небажаних асоціацій поєднання ініціальних літер і, звичайно ж, слід пильно стежити за тим, щоб у документи не потрапляли імена, по батькові та прізвища, написані без дотримання правил правопису (Валентіна Іллінішна Деріземля замість Валентина Іллівна Дериземая, Пьотир Андреевич замість Петро Андрійович і под. ).

Практика свідчить, що під час реєстрування дітей іноді виникають конфлікти між батьками і працівниками загсів, зокрема тоді, коли батьки безпідставні) пропонують фіксувати недокументальні варіанти імен. Мають рацію ті працівники загсів, які відмовляють батьків від реєстрації замість повного імені його скороченого чи пестливого варіантів на зразок Алик, Жора, Вігя, Віка, Надя, Шура. Хоч деякі із скорочених імен стверджені словниками-довідниками як документальні (Діна, Ліля, Неля і под.), носії таких імен, особливо дорослі, відчувають незручність у багатьох життєвих обставиниах. По-перше. їм досить часто доводиться відповідати на запитання: "‘А яке ж Ваше повне ім’я?”, по-друге, скорочені чоловічі імена не завжди придатні для того, щоб ним називали по батькові. Для маленького хлопчика, наприклад, ім’я Алик, яке так подобається нині батькам, цілком годиться, воно на місці у колі сім’ї і серед друзів. Дорослого ж чоловіка називати Алик Володимирович не дуже зручно, а величати його дітей (стане ж він колись батьком!) Миколою Аликовичем чи Ольгою Аликівною вже зовсім незвично. В побуті на Україні називають Аликами Олексіїв, Олегів і Олександрів, одним із цих імен і слід реєструвати хлопчиків в документах, залишаючи ім’я Алик для неофіційного вжитку. На непередбачені ускладнення наражають своїх синів батьки, які вимагають реєстрації імені Жорж, Жора замість Георгій.

Особове ім’я - це юридично зафіксоване слово, за допомогою якого (разом із формою по батькові та прізвищем) здійснюється індивідуалізація, чи, як кажуть фахівці, легалізація особи. За існуючими в нашій країні законами, батьки зобов’язані зареєструвати дитину протягом місяця після її народження. Зафіксована в актовій книзі і в свідоцтво про народження тричленна формула має бути точно відтворена в наступних документах особи. Порядок присвоєння імені новонародженому визначається законодавством.

До вибору імені батькам слід ставитися з усією відповідальністю, щоб не довелося їх дітям у майбутньому порушувати питання про зміну імені в юридичному порядку. Варто пам’ятати, що працівники загсів не мають права виправляти ім’я немовляти в актових книгах і свідоцтвах про народження у тих випадках, коли батьки спершу за взаємною згодою обрали ім’я, а потім розчарувалися у ньому.

На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну традицію? пов’язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу зберігається традиція наречения першого сина іменем діда, а другого - іменем батька. Отже, давши дитині ім’я свого батька чи мазері, ви не лише вивити цим свою любов і повагу до них, а й продовжите житія імені у колі вашої родини, створите певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і ваші діти.

Короткий список літератури

1. Антропонимика. - М. : Наука, 1970. - 360с. Баскаков Н. А. Русские фамилии тюркского происхождения. - М. : Наука, 1979. -279с.
2. Белецкий А. А. Лексикология и теория язикознания : (Ономастика). - Киев : Ивд-во Киев, ун-та, 1972. - 209с.

3. Бондалетм В. Д. Русская ономастика : Учеб, пособие для студентов пед. ин-тов. - М., : Просвещение, 1983. - 224с.
4. Бурячок А. А., Паламарчук Л. С., Русанівський В. М., Тоцька Н. I. Довідник з українського правопису. - 3-тє вид., випр. й доп. - К. : Рад. шк„ 1984. -280с.

5. Масеико Л. Т. Українські імена і прізвища. - Знание. - К., 1990. - 47с.
6. Скрипник Л. Г. Власні імена людей. - Наукова думка. - К. - 1985. -