Укладач: Лещук Василь Іванович – викладач культурології, спеціаліст вищої категорії.

 

Рецензент: Луговий Богдан Васильович – кандидат історичних наук,  завідувач кафедри «Гуманітарних дисциплін» ВП НУБіП України «Бережанський агротехнічних інститут».

Бойко Олександра Іванівна – спеціаліст вищої категорії,

викладач-методист, завідувач навчально-методичної лабораторії ВП НУБіП України «Бережанський агротехнічних коледж».

 Беручи за вихідну точку зору про те, що культура - це все, що створено людиною, його друга природа, мені хотілося б визначити чи є релігія елементом культури, або вона, як стверджують теологи, результат Богооткровеня? Тому я хотів би зупинитися на феномені культури, яка властива всім народам, що розгортається в різних культурних середовищах.

Релігія виникає в історії людства разом з усвідомленням людиною самої себе і протиставленням себе навколишньої дійсності. Традиційно виникнення релігійних уявлень про світ пов'язують з процесом обожнювання природи, яка виступає по відношенню до людини як всемогутнє, вище, непідвладне, яке вимагає поклоніння. Мені здається цим можна пояснити виникнення політеїстичних релігійних систем, в яких безліч богів уособлюють різні природні стихії, наприклад, Бог Грому і Блискавки приймався за Верховне божество і стародавніми грекам (Зевс), і римлянами (Юпітер), і древніми слов'янами (Перун).

Довгий час вважалося, що релігія - плід неввічливості первісної людини, не знав законів природи і відчуває страх перед невідомим, а, отже, вона повинна зникнути з розвитком наукових уявлень про світ, на цьому будувалася матеріалістична критика релігії, що йде від французьких матеріалістів (Дідро, Руссо) і Л. Фейєрбаха, і широко розгорнута в марксистській філософії. Але вона не зникла з появою і зростанням наукового знання. 

 

Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо.

Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань - іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний

загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Походження слова "язичник" точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом "язик" (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як "народ" трактують це слово словники руської мови 17 ст.

За етимологічним словником української мови слово "язичництво" — це "віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням". Слово "язик" відповідає біблійному "гой" (євр.) або "gens" (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього "язичництва" боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього.

Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Костянтином Великим в усій Римській імперії, після чого слово "язичник" стало синонімом слова "не римлянин", "варвар", "чужинець".

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що "язичницький" означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме "чужу віру", тобто те, що у греків та римлян означало "варвар".

В літописах дохристиянські вірування звуться "поганством", а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало "селянин" (тобто людина з провінції Римської Імперії).

"Поганська" віра розглядалась як погана, примітивна.

Особливості слов'янських дохристиянських вірувань

Для дохристиян — "язичників" немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у світових релігіях, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Пантеон богів

Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські боги:

•      

Сварог — за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

•       Див — був ще стародавнішим богом ніж Сварог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див — чоловічий початок Всесвіту, світло.

•       Лада — одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі (Дани) — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.

•       Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змальовують його стрільцем.

•       Дажбог — назва бога Сонця на Русі.

•       Волос (Велес) — один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.

•       Мокоша — богиня річок і родючості.

•       Стрибог — бог вітру.

•       Рожаниці — дарувальниці життя.

•       Род — батько всього живого.

•       Сварожич — бог вогню.

•       Лела — богиня любові.

•       Попель — бог подружнього життя. •            Триглава (Тригла) — богиня землі.

•       Ярило — бог весняної родючості.

Тут важливо також згадати про існування "Велесової книги" — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.

На Русі (у Києві) язичництво існувало офіційно до введення християнства. Найвідомішими руськими богами були: Ярило (бог сонця та весни), Дажбог (бог сонця та багатства), Велес (або Волос) (бог скота), Перун (бог грому), Род (бог народження). Язичество скасував князь Володимир у 988 році, а замість нього було введено християнство східного обряду (православ'я).

Попри намагання знищити будь-які прояви язичества серед населення Русі, деякі язичеські культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякі трансформувалися у християнські обряди з елементами язичества (коломийки, веснянки, колядки, щедрівки, корогоди, свято Івана Купала, масляна) (оскільки православна церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі) та й протривали дотепер. Цікавим є те, що на території Галичини на берегах річки Збруч язичницький релігійний центр діяв до 17 століття.

Ярило, у міфології східних слов'ян бог сонця, кохання та весняної плодючості, сліди якого збереглися зокрема в народній традиції. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила - ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові - вінок квітів як символ вічності й неба. У лівій руці - пучечок житніх колосочків - знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці - мертва чоловіча голова - нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити яро. На грудях Ярило носив, згідно з повір'ям, зображення бика - символ дужої ярості й пристрасті.

Культ Ярила був поширений за Київської Русі дохристиянського часу, однак він перейшов і в християнську традицію, а як пережиток поганських часів у деяких місцях України, зокрема на Поділлі, зберігся до 20 століття у звичаях "похорону Ярила" та "гоніння шуліки" у перший понеділок "петрівки". Під впливом християнства магічна функція Ярила була перенесена на святого Юрія.

Дажбог Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Перейти до:

навігація, пошук Дажбог, або Даждьбог — син Сварога, бог Сонця. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу.

Дажбог вважався родоначальником руського народу, у Слові о Полку Ігоревім русичі звуться його внуками: "Погибашеть жизнь Даждьбожного внука". В Іпатіївському списку зазначено: "Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог". Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деяку дослідники навіть вважали його на цій підставі божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною. У весняних обрядових піснях Дажбог причетний до відмикання весни: Ой, соловейку, ти ранній пташку, 

Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?

Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав — З правої ручейки — літо відмикати,  З лівої ручейки — зиму замикати...

Велес — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. На думку академіка Б. Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися "хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали". Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.

Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками. Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська. Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру).

За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа "за межу" (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить також і те, що у "Слові о полку Ігоревім" співець Боян названий "Велесовим внуком". Із культом Велеса пов'язаний ритуал, коли на останні колоски залишали на полі, та звивали їх у "велесову" бороду.

Перун — в старослов'янській міфології бог грому і блискавки, повелитель дощу, творець земних урожаїв та покровитель хліборобства. Також він бог-воїн, справедливий і суворий месник, покровитель війська та коваль багатства. Імовірно син Сварога. Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із

київських пагорбів, був він дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса.

Густинський літопис згадує, що в руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном. В договорі 971 р. Святослав клявся іменами Перуна та Волоса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом (907 г.), Ігорем (945 г.)

Давні слов'яни вірили, що грім — то його мова, а блискавка — погляд, також вони сприймали грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому що дає родючість став такою і покровителем шлюбів. Східні слов'яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку — до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна.

Щовесни Перуну обирали "наречену" — Додолу. Деревом, присвяченим Перунові, був дуб. Костянтин Порфірородний у своїх записках відмітив що руси в часі походу на Царгород приносили під великим дубом в жертву птахів, хліб і м'ясо. Густинський літопис також свідчить, що Перуну приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба. Його зіллям була папороть.

За легендами, в ніч на Івана Купала на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу, володітиме чарами і буде вічно молодим. Тварина Перуна — вепр. Їх приносили йому в жертву. Археологи часами знаходять шматки закам'янілого дуба із втесаними в них кабанячими щелепами.

Із приходом християнства, функції Перуна перебрав на себе святий Ілля, а також частково архангели Гавриїл та Михаїл. Род Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Перейти до: навігація, пошук Род, Рід, первісний бог давніх слов'ян. Деякі вчені вважають Рода одним з найважливіших верховних богів, приймавших участь у творенні Всесвіту: згідно віруванням древніх слов'ян, саме він посилає з небес на Землю душі людей, коли народжуються діти.

В одному російському рукописі XVI в. говориться: "те ти не Рід седя на повітрі метає на землю купи й у тім народжуються діти ". Таким чином, Рід виступає Творець. Язичники саме Рода вважали творцем нового життя на Землі. Для того щоб народилися діти, язичеський бог повинний скидати з неба якісь "купи", що сприяють народженню. Найбільш ймовірно, що це слово означало просто дощові краплі ("грудие" - краплі, "грудие росное" — краплі роси, "градные купи" – дробинки граду).

Рукопис спростовує думка язичників, що виникнення життя на землі виробляється Родом, що зрошує Землю небесними краплями, унаслідок чого народжуються діти. Тут Рід виглядає Зевсом, що зійшов до Данаї золотим дощем. Далі Рід представляється не тільки продовжувачем життя, але і творцем світу.

Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і творця світу, що давав життя всьому живому, виступали автори церк. повчань 11 ст. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно дослідами Б. Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

Слов'янське поняття, позначене словом Рід, містило в собі ідею родючості, врожаю (на це вказують слова з коренем "рід"). Для слов'ян, що займаються землеробством, було повністю природно сполучити в одному понятті долю і врожай, тому що їхня доля прямо залежала від врожаю. Тому Рода треба розцінювати як дуже значне божество родючості, що велить землею.

Багато найважливіших слів, зв'язаних з поняттям споріднення і народження: походить від кореня "рід", співзвучного імені цього Бога: РІД, наРОД, РОДня, РОДичі, РОДина, батьківщина (рос. "РОДина"), наРОДжувати, приРОДа, вРОЖай.

Крім названої групи слів, існують слова з цим коренем — це позначення води, водяного джерела — "РОДища", джеРЕЛа, а також і квітів, що ростуть біля води, — лілій ("РОДій").

І остання група слів, об'єднана значеннєвим поняттям: вогненне, червоне полум'яніюче, блискавкоподібне: родиа — блискавка; рдеть, рьяный – червоніти, червоний, родъ-ство — геена вогненна ("родьство огньное" — так переводили поняття пекла слов'янські перекладачі в різних містах і в різні століття), родиа — плід граната.

Слова-омоніми, що позначають блискавку і плід граната, дозволяють усвідомити, про яку саме блискавку мова йде, — червоному круглому гранату подібна лише кульова блискавка. Зв'язок Роду з блискавкою і громом пояснює нам афоризм Данила Заточника: "Діти бігають роду, а Господь п'яної людини". Таким чином, Рід з'являється перед нами всеосяжним божеством Всесвіту з усіма його світами: верхнім, небесним, відкіля йде дощ і летять блискавки; середнім світом — природи і народження; і нижнім — з його "вогненним спорідненням". Тепер стає зрозумілим протиставлення Роду християнському богу, вседержителю Всесвіту.

У ранніх перекладах біблійної книги Буття, у якій розповідається про створення світу,          іменується "Родьство",          а        бог-творець          — "рододєлатєль".

Гельмольд повідомляв: "Серед різноманітних божеств, яким вони присвячують полючи, лісу, прикрості і радості вони (слов'яни) визнають і єдиного бога, що панує над ними в небесах, визнають, що він усемогутній, піклується лише про справи небесних, інші боги коряться йому, виконують покладені на них обов'язку, і що вони від крові його відбуваються і кожний з них тим важливіше, ніж ближче він коштує до цього бога богів". Таким

"Богом богів" у західних слов'ян іменують Свентовита, швидше за все, це одна з головних іпостасей Роду.

Вперше згадується про Рід і Рожаниць у творі "Слово святого Григорія, винайдене в толцеях про тім, како перше Погани суще языци кланялися ідолом і треби їм клали; те і нині діють" (для стислості його називають "Слово про ідолів"). Епоха Роду поставлена в цьому творі між далекою первісністю й епохою Перуна. Вона продовжувалася досить тривалий проміжок часу переходу від полювання і рибальства до землеробства і скотарства. Автор "Слова про ідолів" вважав культ Роду однієї зі світових релігий, що деякий час панувала в Єгипеті, Вавилоні, Греції, Римі і слов'янському світі. Він зіставляє Рода з єгипетським богом Осірисом.

В одному зі списків "Слова про ідолів" (Паісієвськом) є доповнення, де Рід і Рожаниці уподібнені еллінськими Артеміду й Артеміді. Однак, в античній міфології не існує бога Артеміда: єдиного чоловічого божества, близького Артеміді, — це її брат Аполлон. Отже, у пошуках аналогій Роду, автор звертається не до дрібних божеств, а до божеств найвищого рангу.

Коштовним свідченням про значимість Роду і Рожаниць є "Слово Ісайї пророка, витлумачено святим Іоанном Златоустом об поставляющих другу трапезу Роду і Рожаницям". Це повчання присвячене винятково культу Рода і Рожаниць. Рід, що прямує по небесах, розглядається як суперник біблійно-християнського Бога-Батька — творця всього сущого на Землі. Примітне згадування невідомого автора про те, що, на думку язичників, Рід "сидить на повітрі", тобто знаходиться десь на небі, у божественній сфері. Цим раз Рід зрівнюється з Ваалом, "єздящим на хмарі".

Щедрівки — величальні українські народні обрядові пісні. Виконуються під Новий Рік і під Йордан у Щедрий Вечір. Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки так само, як і колядки, величають господаря і членів його родини. У щедрівках висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл.

Поетичне слово в щедрівках і колядках виконує магічну функцію. У давніх щедрівках і колядках відбилися часи Київської Русі й збереглися образи князівсько-дружинного побуту. У щедрівках і колядках християнського циклу знаходимо мотиви біблійних і євангельських та апокрифічних оп.: картини нар. Христа, поклоніння волхвів і пастухів.

У багатьох щедрівках і колядках христ. мотиви і євангельські оп.

сполучені з життям і побутом українського селянина ("Господь волики гонить, Пречиста Діва їсточки носить, а святий Петро за плугом ходить"). Образи святих вводяться, щоб надати ще більшої магічної сили поетичній формулі. Щедрівки і колядки християнського циклу відзначаються своїм глибоким етичним змістом і великою мистецькою красою. Основні мотиви їх — християнська любов, милосердя, глибока пошана до матері.

Щедрівки відрізняються від колядок своїм неодмінним приспівом "Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на весь вечір". Багатством змісту і поетичною формою щедрівок захоплювалися українські письменники і композитори, зокрема Микола Лисенко, Микола Леонтович (відомий "Щедрик"), Кирило Стеценко, Михайло Вериківський, Костянтин Данькевич та ін.

Веснянки (гаївки) — назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. Веснянки співаються майже завжди одночасно з танцями та іграми, які мають "закликати" весну та добрий урожай. У західних регіонах України веснянки називають гагілками, гаївками. Мелодії веснянок побудовані на багаторазовому повторенні однієї-двох поспівок у межах невеликого діапазону.

Колядки — величальні обрядові пісні зимового циклу, які походять з глибокої давнини. Колядки приурочені до найголовнішого свята — зимового сонцевороту, перемоги світла і життя над зимовим мороком і змертвінням у природі. Коляди і весь обряд колядування у християнський час значною мірою перенесені на Різдвяні свята. З'явилися колядки, в яких архаїчні мотиви й образи перепліталися з біблійними (народження, життя, муки, смерть і воскресіння Христа). Окреме місце посідають церковні коляди авторського, книжного походження ("Тиха ніч, свята ніч"; "Нова радість стала"; та інші).

Колядки з'явилися ще у язичницькі часи і пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке називали святом Коляди, або Коротуна. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який намагався з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою. Ця традиція збереглася й до сьогодні. А тільки на небі сходила зоря, колядники заходили в двір, будили господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками.

Згодом, із появою християнської релігії обряд колядування був приурочений до Різдва Христового. Виникли нові релігійні колядки з біблійними образами, які також набули великої популярності в народі. За обробку та відновлення колядок бралися видатні композитори: Микола Лисенко, Станіслав Людкевич та ін. Колядки, за традицією вшановували всіх членів родини: господаря, господиню, хлопця, дівчину. Колядування поєднувалось із відповідними іграми, танцями, музикою. Колядували групами: "отаман", "звіздар", "міхоноша" та "ряжені".

Через тиждень після Коляди 31 грудня, або 13 січня (за новим стилем), відзначали Щедрий вечір (День преподобної Меланії). Цей день ще називали Меланки. За традицією, святкування супроводжувалося обходом хат із побажанням людям щастя, здоров'я і добробуту в Новому Році. Щедрували теж групами: "Меланка" і "Василь" та "Ряжені". Коли

порівняти колядки та щедрівки ("Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка"), то можна побачити ластівок, жито, посіви. Це свідчить, що Новий Рік зустрічається з весною.

На даний час під поняттям "язичництво" розуміють народні вірування та релігії, які поширені на планеті Земля. В Україні в останні десятиліття 20 століття було відновлено язичницьку релігію. В Україні та по світу загалом язичництво починає відроджуватися. Найбільш розвинені неоязичницькі рухи у Скандинавії, Прибалтиці, Росії, Польщі, Білорусі, Україні.

Дати характеристику української дохристиянської релігії надзвичайно важко. Відомостей про дохристиянську релігію дійшло до нас дуже мало, і то в джерелах дуже сумнівних. Почати з того, що автори всіх старих літературних пам’яток були християни і з ненавистю ставилися до віри старої часів дохристиянських.

Крім того, часто буває важко установити, які фрагменти в пізніших списках старих творів є автентичні, а які є пізнішими вставками переписувачів, що також, як християни, вважали потрібним згущувати фарби щодо "нечестія і поганства" старих часів. Ці переписувачі могли давати вставки від себе до старих текстів, найменше журячись правдоподібністю своїх полемічних випадів проти поганства. Так само діяли і пізніші редактори, що перередагували старіші літописні списки.

Взагалі старі літературні твори, з яких доводиться здобувати відомості про стару дохристиянську віру українців, — це пам’ятники, або літописні, або проповіді проти власне вже не "поганства", а двовір’я, себто призначені для християн, які побіч Христової віри не позбулися старих — дохристиянських обрядів. Ці проповіді здебільшого постали в XII столітті, але дійшли до нас в пізніших списках не раніше XIV століття. Літописи теж, як відомо, підлягали літературним редакціям, вставкам і переробкам; при тому треба пам’ятати, що і перші автори, і пізніші редактори, компілятори, переписувачі однодушно були тенденційно настроєні проти поганства.

Нарешті, при бідності і непевності наших відомостей про стару релігію може певним джерелом бути і такий чисто літературно-поетичний твір нашої старої письменності, як "Слово о полку Ігоревім", але й воно є пам’ятником по-християнськи настроєного дружинно-придворного середовища; автор його, а може, автори різних частин цього твору, були християни-книжники, теж не ворожі християнським тенденціям.

Отже, непевність і тенденційність всіх відомостей про дохристиянську релігію стоять поза всяким сумнівом. Але на цьому не край. Коли б тільки це, то обережною і витриманою критикою та розбором, може, удалося б відділити автентичне від пізніших вставок, правду — від тенденційного вигадування. Та трудність ускладнюється ще тим, що спочатку у християнських письменників панував погляд, що дохристиянські боги — це біси та що про них зовсім не благочестиво згадувати, і тому ті письменники, що могли ще знати про стару релігію, уникали про неї оповідати.

Коли згодом пізніше погляд на дохристиянську релігію трохи зм’якшився і в старих богах бачили вже не бісів, а "тварі", тобто речі або тварини, створені єдиним Богом і нечестиво нерозумним темним людом обожнені, то в ті часи вже автори, що припускали можливість писати про поганську віру, щоб її поборювати, фактично вже тієї віри самі не знали, або в ліпшому разі мали поняття про зовнішні вияви поганського культу, але зовсім не були усвідомлені ні про внутрішній сенс, ні про зміст поганських вірувань. Так що до успособленої тенденційності старих джерел прилучається ще й ігнорування авторів тих джерел.

При такому стані може найбільше цінними моментами в старих записах про дохристиянську віру є ті, в яких не йде мова про стару віру, про старих богів, але де оповідається про якусь важливішу подію історичного значення, а згадка релігійного характеру приходить, так би мовити, для самого автора непомітно, без того, щоб він на цьому уступі запису спеціально спинив свою увагу.

До таких записів відносяться в літописі оповідання про договори з греками. Тут, зрозуміло, всю увагу автора звернено на те, щоб оповісти про самий договір; а в кінці, як деталь, сказано, що царі візантійські на вірність договору цілували хрест, а Олег із дружиною ходили на роту і клялися своєю зброєю і Перуном, богом своїм, і Волосом, "скотьїм богом". Це сказано про договір 907 року. Про договір 945 року розповідається знову докладно, а в кінці описується присяга, що Ігор, прийшовши "на холми, де стояв Перун", клявся на зброю і золото, а християнську Русь водили присягати до церкви Св. Ілії.

Нарешті, так само в договорі 971 року Святослав клявся в ім’я Перуна і "Волоса, бога скотья". Це, власне, може і всі автентичні відомості, які маємо про стару віру, і назви двох богів — Перуна та Волоса, — очевидно, головніших богів, іменем яких князі і дружина клялися. Решта імен старих богів, що зустрічаються в літописах, правдоподібно, пізніші вставки і взагалі — матеріал сумнівний. Із наведених же вище відомостей про три договори з греками можна зробити ніби висновок, що бог Перун був головним богом князя і дружини і ним клянуться князі з дружиною.

В 945 році Ігор клянеться тільки Перуном. А в 907 і 971 роках Олег і Святослав клянуться, крім Перуна, ще й "Волосом, богом скотьїм". Обидва рази пояснення додані до Волоса, що він "бог скотій", здається, треба розуміти в тому сенсі, що скотина тоді була, так би мовити, "монетна одиниця"; замість відсутніх грошей рахували на скотину. Отже, Волос був свого роду Меркурієм, богом торгівлі, головним богом купців, і договори, що мали торговельний характер, мусили бути скріплені, крім військового елемента — князя та дружини, що клялися іменем Перуна, ще й торговим елементом із клятвою на головного бога торгівлі — "Волоса, скотья бога".

Коли вище приведені міркування можуть здаватися дещо хиткі, то всі інші здогади про стару релігію українського народу ще менше певні; а оскільки опрацювання і досліди над виясненням тої релігії все ж проводяться досить енергійно, то із обережності краще подати деякі думки і висновки окремих дослідників, не беручи відповідальності за їх непомильність.

Вже Буслаєв, займаючись питанням про стару дохристиянську релігію слов’ян, бачив у ній дві доби: стару — з головним богом Сварогом і нову — з богами Перуном і Волосом. Перша стара доба була ніби загальнослов’янська, чи праслов’янська, друга — власне руська. Це останнє твердження Буслаєва було заперечувано, бо ім’я бога Волоса зустрічається у південних та західних слов’ян. Але на загал думку про два періоди в дохристиянській міфології: старий — з богом Сварогом на чолі і новий — з головним богом Перуном, прийняли і академік М. Грушевський, і В. Корж, який рішуче стоїть на тому, що ім’я Сварога не є вигадкою, бо в XI — XIII століттях вигадати його було нізвідки.

Навпаки, проф. Є. Анічков уважає, що бога Сварога не було зовсім, що це ім’я постало від імені Сварожич, що він зовсім не був богом, а був вогнем при стодолі. Тому коли в літописі з’являються пізніші вставки з іменами богів князя Володимира Великого, то імені Сварожича немає.

Але, гадає Є. Анічков, що коли був вогонь-Сварожич, то пізніше могли для нього придумати батька — бога-царя Сварога. Але разом із тим Є. Анічков вважає, що і культ бога Перуна дуже недавній, власне заведений Володимиром Великим як культ головного бога держави, якому мали підлягати всі інші боги тих народів, що підлягали Київській державі Володимира. Тому, вважає проф. Є. Анічков, Володимир підніс значення бога Перуна як головного бога держави і як символ державного об’єднання у Києві, а свого дядька Добриню послав воздвигнути бога Перуна і в далекому Новгороді — своєму найдальшому, але важливому для Києва пункті на шляху із варяг в греки.

М.   Грушевський       відкидає      новаторство         Володимира         в        ділі насадження культу Перуна, що, як видно, був у князів і дружини головним

богом — і за Олега, і за всіх князів Ігоровичів (які, до речі, себе тоді ще Рюриковичами не називали і легенди про Рюрика ще не знали. Ця легенда про Рюрика, Синеуса і Трувора є значно пізніший варіант київської легенди про трьох братів Кия, Щека і Хорива, що також не була легендою дуже старою, а була легендою, правдоподібно, вже літературного походження).

Так само і Є. Голубинський вважає, що Володимир нічого нового в дохристиянській релігії не запроваджував, що Перун стояв і за Ігоря та Святослава і "Володимир не мав потреби ставити там Перуна, або він тільки замінив застарілу статую на нову". Що ж до посилки Добрині з метою поставити статую Перуна у Новгороді, то Голубинський питається: "Що це може значити, це поставлення одного ідола, як не те, що на початку кожного князювання було у звичаї поставляти по головніших містах по новому ідолові, або просту безглуздість, що вифантазувалася у літописця (або його пізнішого переписувача) для його власної мети?".

Так, кожна точка, кожне твердження щодо старої дохристиянської релігії українського народу викликає у найповажніших дослідників діаметрально протилежні погляди і твердження. Так, більшість російських дослідників вважає, що принесення людей у жертву Перунові практикувалося. Є. Анічков це рішуче твердить в своїй монографії "Язычество и древняя Русь", але це переконання у нього виростає з того, що людські жертви давно тривали в північних московських нетрях, де волхви різали богам "старую чадь". Але практика у фінських народів не може бути доказом практикування людських жертв у Києві.

Факт людської жертви вважає доведеним і А. Шахматов у випадку 983 року, коли дружина Володимира хотіла принести в жертву Перунові сина одного з дружинників — Тура, що виявився християнином і не згоджувався видати свого сина, теж християнина, на заклання. Це ніби викликало обурення всієї дружини, що умертвила і батька, і сина; в особі батька, що звався Тур або Тури, Шахматов бачить першого святого мученика на Україні, а в назві Турової божниці бачить церкву, присвячену цьому першомученикові Турові.

Але і відносно цього факту академік М. Грушевський зовсім слушно ставить питання: "Чи не маємо тут до діла просто із спогадами про забиття варяга-християнина за зневагу старих богів і чи не з’явилася людська жертва як наслідок літературного опрацювання під впливом книжних взірців?" Таке питання тим більше слушне, що релігійний фанатизм у колі сповідників многобожжя є річчю незнаною.

Прихильники многобожжя, як правило, не переслідують богів інших племен чи народів, а навіть коли ті племена собі і покоряють, то щонайбільше вимагають, щоб і боги покорених племен визнали зверхність богів племені-переможця. Тому племена переможців своїх головних богів оточували меншими богами племен переможених. Якогось же переслідування на ґрунті різнобожжя не було.

Легенди про намагання нав’язати своїх богів — це здебільшого вигадки пізніших християнських письменників. Навпаки, релігійний фанатизм є властивий сповідникам Єдиного Бога (іудеям, християнам, магометанам), що вважають свого бога єдино істинним і справжнім, а всіх інших богів — або просто бісами, або, в кожнім разі, богами неправедними. Тому всі переслідування християн звичайно мали під собою ґрунтом християнський фанатизм і непошану християн до поганських богів та зневажання тих богів з боку християн.

Пізніше ж християнські автори, звичайно, справу обертали і фанатизм приписували поганцям, а самих християн представляли як невинних жертв поганського бузувірства, мучеників, що невинно постраждали. Подібне християнське літературне опрацювання легенди, як гадає акад. М. Грушевський, могло мати місце і в київській події з Туром. І взагалі, акад. М. Грушевський висловлюється в тому сенсі, що існування на Русі IX — X століть звичаю приносити, в певних особливих випадках людські жертви видається все ж таки сумнівним.

Крім такої розбіжності думок у дослідників старої дохристиянської релігії, підноситься ще одна думка, що взагалі порушує питання про єдину релігію цілого населення Київської Русі. Так, Є. Анічков гадає, що не можна говорити про релігію цілого населення, а тільки про кілька релігій. Так, релігію з головним богом Перуном Є. Анічков вважає за релігію князя та його дружини; міське торгове населення мало релігію з головним богом Волосом, а сільське населення мало ще інші вірування, якими миродайні державні чини того часу просто не цікавилися і про них не згадували.

До князювання Володимира Ігоревичі мали свого бога в себе у дворі теремному, де трималися із своєю дружиною, з якою жили спільним життям і почували потребу, щоб всі члени дружини і князь були зв’язані одною вірою. Тому в справах віри князь радиться з дружиною, через те Святослав не хотів приймати християнства, що дружина його тому противилася.

Коли ж все-таки до складу дружини входили християни, то це вносило небажаний розклад, і коли нарешті Володимир із дружиною перейшли на християнство, то почасти також і для того, щоб знищити в колі дружинників різницю в вірі. Коли раніше Володимир виніс статую Перуна із теремного свого двору на горб, то цим призначив бога свого і своєї дружини для загального почитання як головного бога держави. Цим актом, як каже Є. Анічков, Володимир із дружиною "із збройної сили обернувся в політичну владу".

Поставивши Перуна як головного бога держави, оточили його іншими богами, богами народів, що підлягали Київській державі, і ті боги мусили скоритися перед Перуном, як молодші боги, подібно як їхні народи корилися під владою Києва. Цим ніби пояснюється, що коли Володимир із дружиною перейшли на християнство і скинули Перуна, то людність поставилася до цього байдуже, як до зміни князівського ритуалу, що населення менше обходить. Тому офіційне охрещення пройшло легко. Але елемент, що стояв в опозиції до князя та дружини, став у опозицію і до

християнства та всякі стихійні та політичні нещастя (голод, мор, війна, посуха тощо) приписував зраді старим богам і час від часу підіймав заворушення.

Зі введенням християнства прийшла нова християнська ієрархія, а стара державна ієрархія перейшла в опозицію, провадила протихристиянську агітацію в народних масах, появлялась час від часу в містах, але, не маючи успіху, не уміючи організувати свого руху, терпіла поразки і відступала від міст до народних мас.

Яким було коло богів Володимирових, так би мовити, менших богів із Перунового кола, сказати важко. Старіші редактори літопису тих богів не перелічують. Але ті старіші редакції укладалися більше ніж через півстоліття після введення християнства.

Перелічення тих богів прийшло в літописних списках пізніших редакцій, що прийшли через сто-півтораста літ після введення християнства. Очевидно, таким літописним свідоцтвом багато віри надавати не можна, і в ліпшому разі в іменах перелічуваних богів треба бачити почасти поетичну вигадку, почасти казкові перекази, а найпевніше — це імена богів, що жили в народних віруваннях різних племен і народів, підлеглих Київській державі, — жили побіч офіційно визнаного християнського Бога. Очевидно, це були імена богів, яких треба було знизити, скомпрометувати, представити давно скинутими богами.

Отже, перелік богів вперше зустрічається, як гадають, тільки в третій редакції Київського літопису, що складалася не раніше самого кінця XI століття (1095 року); в цій редакції вперше з’являється опис бога Перуна та імена менших богів, що стояли побіч нього. Тут сказано, що Володимир поставив "кумири" — "Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат, и Хърса, Дажьбога, Стрибога, Симарьгла, Мокошь"...

Отже, цю звістку літопису ми не маємо ніяких підстав трактувати як дійсний опис подій, що мали місце за більше ніж сотню років перед тим, як зроблено цей запис, але можемо найбільше взяти на увагу, що імена, тут наведені, були знані через 100 — 150 років після прийняття християнства, і, очевидно, християнські письменники вважали потрібним їх поборювати. Це тим більше правдоподібно, що подібні імена вставлено і в поучення проти двоєвір'я, так зване "Слово некоего Христолюбця", і в перекладену з грецької мови повість про "ходження Богородиці по муках", і, нарешті, деякі з цих імен зустрічаються в "Слові о полку Ігоревім".

Коли на протязі півтора — двох століть християнство закріпилося в містах постійно, то християнські проповідники вже боролися не з прихильниками поганської віри, а з обивателями, що вважали себе за християн, але не розумілися на християнській догматиці і трималися старого ритуалу. Часто прихильниками того ритуалу були і християнські священнослужителі. Проти них направляли свої проповіді освічені християнською книжністю проповідники.

Що ж до "Слова о полку Ігоревім", то цей поетичний пам’ятник XII ст. власне вже називає не богів, а їхнє потомство, їхніх внуків: Бояна називає "Велесов внуче", вітри — "Стрибожі внуці", двічі згадуються сили "Дажьбожя внука". Можна думати, що автор "Слова" деяких богів очоловічує, не вважає більше за богів, а просто за визначних предків своїх сучасників.

В не зовсім ясному реченні названо ім’я бога Хорса, але, очевидно, під цим треба розуміти якусь територію на сході від Київської держави, мешканці якої ще не прийняли християнства, а поклонялися Хорсові. В Дажьбогові дехто хоче бачити бога сіверян, що складали Ігореве військо, і ніби тому Ігореві полки називаються внуками цього бога.

Але коли в розумінні позитивних відомостей про нашу дохристиянську релігію багато непевного і неясного, то, навпаки, можна з певністю винести кілька тверджень характеру негативного, а саме про те, слідів чого у нас ні в літературі, ні в переживаннях не збереглося. Так, з певністю ні про яку генеалогію богів дохристиянських у нас говорити не доводиться.

Навіть всі боги, що в літературних джерелах названі, всі чоловічого роду; богинь зовсім немає. (Можливо, що богинею була якась неясна "Мокошь", але це, правдоподібно, божество якогось фінського племені, що підлягало Київській державі.) Ще характерніше, що немає ніяких натяків на існування дуалізму, тобто двох начал (добра і зла). Всі боги добрі, всі дбають про благо людини. Деякі боги, може, трохи небезпечні, але ніколи не злі. Коли начало зла прийшло з християнством на Україну (у вигляді диявола чи сатани), то і цей образ на Україні втратив свою демонічну могутність і в уяві українського народу обернувся в істоту досить нещасливу.

Коли князь і дружина прийняли християнство офіційно в кінці X століття, то християнська ієрархія підняла боротьбу з новооберненими християнами міста та продовжувала її кілька століть, домагаючись викоріняти поганські обряди, або двовір’я. Що ж до селянських мас, то приведення їх до християнської віри взагалі треба датувати на кілька століть пізніше, а зі слідами двовір’я ще велася боротьба у XVIII і XIX століттях. Але ця боротьба провадилась, так само з поганською обрядовістю, отже, із зовнішніми виявами, а внутрішнього змісту тих обрядів уже не розуміли, як не розуміли і християнські проповідники XII століття.

Взагалі що стосується до вірувань селянської верстви, то старе аристократичне письменство, як і взагалі вищі класи населення, ними зовсім не цікавилися і в старих літературних джерелах шукати звісток про них не приходиться.

За відомостями про вірування селянських мас треба звертатись до матеріалів етнографії, які можуть трохи пролити світло в цій ділянці. Народні звичаї, перекази, взагалі матеріал фольклору українського, досить багатого, досліди старіших пережитків у фольклорі подекуди проливають світ на деякі риси народних дохристиянських вірувань. Але щодо висновків із фольклорного матеріалу, то треба бути дуже обережним.

Здебільшого прийнято думати, що релігійний культ українського селянства — це був культ природи, правдоподібно, сполучений більше із Сонцем, ніж із Місяцем. Принаймні, основні українські обряди сполучені з поворотами Сонця: колядування та щедрування — з зимовим поворотом Сонця на літо, веснянки — з весняним рівноденням, купальська справа — з літнім поворотом Сонця на зиму, і коляда — з осіннім рівноденням. Так, ніби уцілів народний сонячний календар. Але дехто з фольклористів знаходить якісь менш виразні пережитки, що вказували б і на місячний культ.

Звичаї похоронні й поминальні вказують на віру в загробне життя померлих. Мабуть, виявлявся культ природи і в тому, що народна фантазія заселяла ліси, води, поля, болота різними потворами та духами, що під впливом християнства злилися в поняття нечистої сили, але це належить до явищ порівняно недавніх.

В кожнім разі, на селі як християнство, так і сполучене з ним поняття про чорта порівняно недавнього походження і, як констатує Ф. Вовк, поняття про чорта тісно сполучене з біблійними та середньовічними теологічними поняттями. Український чорт, як, зрештою, і його західноєвропейські родичі, — нещасливий бідолаха, що на превелику силу заселює свої володіння кількома заблудними душами. Це жалюгідна істота, недогадлива, що завжди потрапляє в неприємне для себе становище... Ця відсутність у світогляді українського народу — як у найдавніших часах, так і пізніше — начала зла як рівнозначного з добром, лихого духу, що постійно бореться з духом добрим, накладає характерну печать на увесь народний характер і на всю народну культуру.

Народні маси, що довго зоставалися чужими християнству, як кажуть етнографи, зберегли найбільш старовинні вірування, що сполучені з культом небесних світил, а все інше має пізніший і, очевидно, наносний характер. Це дозволяє нам думати, що християнство в центрах і пізніше на селах лягло на Україні на ґрунт, вільний від усякого фетишизму.

Правдоподібно, цим треба пояснити і те, що на Україні ніколи не було сектантства, що зароджується, як відомо, на ґрунті обмежено-формального ставлення до предметів ушанування.

Із всіх ухилів від православної віри на Україні поза державнополітичною акцією спостерігалися тільки рухи чисто раціоналістичні — соцініанство в минулому і баптизм у сучасності.

Досліди дохристиянської релігії на Україні проводяться вже від давнього часу, але головним їх успіхом треба вважати те, що вони розвіяли чимало легенд і неправдивих тверджень про стару дохристиянську релігію, але зате дуже мало збагатили наші правдиві відомості про неї. Можна сказати, що ці досліди виявили, як мало ми знаємо про стару релігію і як обережно треба ставитись до відомостей про неї.

 

Література

1.      Аничков Е. Язычество и древняя Украина-Русь. СПб., 1914.

2.      Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1927.

3.      Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1904. Т. 1.

4.      Корж В. Владимировы боги // Сб. Харьк. ист. -филол. об-ва, Харьков, 1903. Т. 18.

 

 

Основи християнського віровчення

Християнство (від грецьк. christos — помазаник, Месія) зародилося в  ст. н. е. у Палестині як одна із сект іудаїзму. Це споконвічне споріднення з іудаїзмом — надзвичайно важливе для розуміння коренів християнської релігії — виявляється й у тому, що перша частина Біблії, Старий Завіт, — священна книга як іудеїв, так і християн. Друга ж частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою.

Поширюючись у середовищі євреїв Палестини і Середземномор'я, християнство вже в перші десятиліття свого існування завойовувало прихильників і серед інших народів. 

Християнство як нова релігія виникло в східній частині Римської імперії і згодом розповсюдилося в усьому світі. Виникнення і поширення християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації, занепаду її основних цінностей. Ця релігія спочатку була вираженням протесту рабів і найбідніших прошарків населення проти рабовласницького ладу, але потім християнське вчення привабило й інші, більш заможні прошарки населення, що розчарувалися в римському суспільному устрої. В основу християнської релігії лягла віра в спокутну місію Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людства. Християнство пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього спасіння: відхід від зіпсованого, гріховного світу в себе, усередину власної особистості; грубим плотським задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а зарозумілості й марнославству «сильних світу цього» — свідома смиренність і покірність. У залежності від способу життя, дотримання всіх релігійних канонів, віри в друге пришестя Христа кожному віддасться за заслугами: кому страшний суд, кому небесна кара, кому царство Боже. 

У перших християнських громадах уже відзначалася та єдність, шо простежується також у пізніший період. Члени християнських громад намагалися думати не тільки про себе, але й про долю всього світу, молитися не тільки за своє благо, але і про загальне спасіння. Членами громад ставали люди різних національностей, що визначило подальший розвиток християнства як світової релігії, яка не знає ні національних, ні мовних кордонів.

Головною особливістю християнської моралі є те, що догмати християнського віровчення вважаються незмінними, а основні норми моралі зберігають свою силу в кожному новому поколінні віруючих людей. Християнська мораль містить у собі сукупність правил, які регулюють взаємини між людьми. 

Наступним кроком у розвитку поняття «церква» стала ідея її непогрішності: помилятися можуть окремі християни, але не церква. Пояснюється теза тим, що церква одержала Святий Дух від самого Христа через апостолів, які заснували перші християнські громади. 

Починаючи з IV ст. християнська церква періодично збирає вище духівництво на так звані Вселенські собори. На цих соборах розроблялася і затверджувалася система віровчення, формувалися канонічні норми і богослужбові правила, визначалися способи боротьби з єресями. У християнську мораль була включена сукупність норм, що регулюють взаємини між людьми в родині, громаді, суспільстві. Такими виявилися старозавітні й євангельські заповіді й інші моральні настанови, які в сукупності й склали те, що офіційно було схвалене і назване церквою кодексом християнської моралі. 

Перший Вселенський собор, що відбувся в Нікеї в 325р., прийняв християнський Символ віри — короткий звід головних догматів, що складають основу віровчення. Християнство розвиває визрілу в іудаїзмі ідею єдиного Бога, носія абсолютної доброти, абсолютного знання й абсолютної могутності. Два центральні догмати християнства говорять про

триєдність Бога і боговтілення. Відповідно до першого, внутрішнє життя божества є відношенням трьох «іпостасей»: Отця (безначальної першооснови), Сина, або Логосу (значеннєвого й оформлюючого принципу), і Святого Духа (животворящого принципу). Син

«народжується» від Отця, Святий Дух «походить» від Батька. При цьому і «народження» і «походження» мають місце не в часі, тому що всі особи християнської Трійці існували завжди — «предвічні» — і рівні за достоїнством — «рівночесні».

Людина, відповідно до християнського вчення, створена «за образом і подобою» Бога. Однак гріхопадіння, вчинене першими людьми, наклало на людину пляму первородного гріха. Христос, прийнявши хресні муки і смерть, «спокутував» гріхи людей, постраждавши за весь рід людський.

Тому християнство підкреслює, що страждання очищають людину, будь-які обмеження своїх бажань і пристрастей також призводять до очищення, «приймаючи свій хрест» людина може перемагати зло в собі самій і в навколишньому світі. У такий спосіб людина не просто виконує Божі заповіді, вона перетворюється, одухотворяється і стає ближчою до Бога. У цьому полягає призначення християнина, у цьому є його виправдання жертовної смерті Христа. З цим поглядом на людину пов'язане характерне тільки для християнства поняття «таїнства» — особливої культової дії, за допомогою якої «під видимим образом передається віруючим невидима благодать Божа», тобто яке покликане реально ввести божественне в життя людини. У християнстві визнано сім таїнств — хрещення, причастя, сповідь (покаяння), церковний шлюб, миропомазання, єлеєосвячення (соборування), священство (посвята у священнослужителі).

Спочатку християнство зазнавало гоніння. Окремим віруючим довелося пройти через важкі випробування: тюремні ув'язнення і катування («сповідники») або вони були засуджені до смерті («мученики»). Ці особи почали шануватися в християнстві як святі. Згодом ідеал мученика стає в християнській етиці центральним. 

Ішов час. Умови епохи і культури змінювали політико-ідеологічний контекст християнства, в результаті чого воно розпалося на безліч різних течій, з'явилися різновиди християнства, які конкурують між собою, — «віросповідання». Так, у 311р. християнство стає офіційно дозволеною, а до кінця IV ст. при імператорі Костянтині — панівною релігією, що ця IV ст. при імператорі Костянтині — панівною релігією, що знаходиться під опікою державної влади. У цьому ж столітті між східним і західним християнством намічається розкол. У 40-х pp. V ст. спостерігається поступове ослаблення Західної Римської імперії, що закінчується, зрештою, її катастрофою. Це сприяло тому, що вплив римського єпископа (папи) значно зріс. У 1054 р. відбувся поділ православної і католицької церков, з'явилися римо-католицька і православна церкви. В основі розколу лежав конфлікт візантійської теології священної держави — підлеглого щодо монарха положення церковних ієрархів і латинської теології універсального папства, що прагнуло підкорити собі світську владу.

Уже в V—VII ст. у Візантії, у ході так званих христологічних дебатів, відокремився монофізитський напрямок християнства. На відміну від діофізитів (більшість християн), які визнають в Ісуса Христа дві природи — божественну і людську, монофізити вважали Христа не боголюдиною, а Богом. На Халкідонсь-кому Вселенському соборі монофізити зазнали поразки, а їхнє вчення було засуджене як єресь.

У V ст. виник також інший напрямок — несторіансгво (від імені константинопольського патріарха Несторія), яке вчило, що Ісус не Бог і не боголюдина І людина, що стала обителлю божества. Як і монофізитський напрямок, нестор. анство засудили як єресь на Ефесському соборі.

Після загибелі Візантії в 1453 р. під натиском турків-османів головним оплотом православ'я стає Русь.

На Русі першим кроком назустріч до християнства стало хрещення Києва князем Володимиром і Новгорода Добринею. Широкому прийняттю цієї віри сприяло освоєння північних територій наприкінці XVIII ст. На хвилі переселення християнство поступово поширилося і затвердилося на всій території Русі.

Надзвичайно важливим етапом у православній історії був також і час життєдіяльності Сергія Радонезького. У цей період культ Трійці став однією з головних соціальних ідей, символом і прапором національного об'єднання, вченням про перебудову життя на нових моральних началах. 

Після перемоги на Куликовому полі Русь швидко міцніла економічно й політично. У 1448 p. Собор російських архієреїв, незалежно від Константинополя, звів на кафедру митрополита Московського і всієї Русі єпископа Рязанського Іону. У такий спосіб був покладений початок автокефалії, самостійності Російської Церкви. 

Патріаршество в Россії було встановлено за часів Бориса Годунова. У 1589 р. митрополит Іов став першим патріархом на Русі.

У XVІІ ст. суперечки про норми обрядової практики призвели до розколу у результаті якого від православної церкви відокремилося старообрядництво.

На заході ідеологія і практика папства викликали протягом середніх віків чимраз більший протест як із боку світських верхів (особливо німецьких імператорів), так і серед низів суспільства. До початку XVI ст, цей протест у різних прошарках населення оформився в рух Реформації — антикатолицький рух. Продуктом Реформації став протестантизм. 

Основні напрямки в християнстві

Православ'я

Розглянемо        основні       форми         віровчення християнства,      що утворилися в процесі історичного розвитку християнського світу.

Православ'я — одне з найбільших у світі віровчень, поширене серед багатьох народів, що розмовляють різними мовами. Це один із трьох основних напрямків християнства, який історично склався, сформувався як його східна гілка. Поширене воно головним чином у країнах Східної Європи, Близького Сходу, на Балканах.

Богословські основи православ'я сформувалися у Візантії, де воно було панівною релігією в IV—XI ст. 

Основою віровчення визнане Священне писання (Біблія) і Священний переказ (постанови, затверджені сімома Вселенськими соборами в IV—VIII ст., а також праці найбільших церковних авторитетів, таких як Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іоаин Дамаскін, Іоанн Златоуст). На долю цих отців церкви випало формування основних положень віровчення.

Основу православного віровчення склав Нікеоцаргородський Символ віри, що був затверджений на перших двох Вселенських соборах 325 і 382 р. Ці основи віровчення (догмати) сформульовані в 12 членах (параграфах), у них викладені уявлення про Бога як творця, його ставлення до світу, людини, сюди ж були віднесені уявлення про триєдність бога, боговтілення, спокуту, воскресіння з мертвих, хрещення, загробне життя й т. ін.

Усі догмати      церква        оголосила   абсолютно істинними, незаперечними, вічними, повідомленими людині самим Богом. Пізнання Бога повинне досягатися не стільки розумом, скільки усім своїм життям, основою його пізнання повинна стати віра.

Важливе місце в будь-якій релігійній системі займає релігійний культ. Під культом мається на увазі релігійне шанування різних предметів і надприродних істот, у формі таїнств, обрядів, жертвоприносин і т. ін. У православ'ї дотримуються таїнств, під час яких, за вченням церкви, на віруючих сходить особлива благодать. Церква визнає сім таїнств. 

1.           Хрещення — одне г головних таїнств, що символізує прийняття людини в лоно християнської церкви. Віруючий при триразовому

зануренні тіла у воду із закликанням Бога-Отця, і Сина, і Святого Духа отримує духовне народження. 

2.           Таїнство причащання, або святої євхаристії, займає важливе місце в християнстві. Віруючі куштують так зване причастя, що складається з хліба і вина, вірячи в те, що вони вкусили тіла й крові Христової і такий спосіб прилучилися до свого божества.

3.           Таїнство покаяння — визнання і каяття у своїх гріхах перед священиком, що прощає винного від імені Ісуса Христа.

4.           Таїнство миропомазання — своєрідна допомога Божа, що допомагає людині зберегти душевну чистоту, отриману при хрещенні, яка зростає і зміцнюється в духовному житті. Полягає миропомазання в тому, шо тіло людини змазують ароматичною олією, що і передає божественну благодать.

5.          

Таїнство священства має особливий сенс для християнської церкви. Це таїнство відбувається при посвяченні в духовний сан. Право здійснення цього таїнства належить тільки єпископові, тому що тільки енископ може передати тому, хто посвячується, особливого роду благодать, якою з цього обливого роду благодать, якою з цього моменту володітиме новий священнослужитель протягом усього свого життя.

6.           Таїнство шлюбу утвердилося в християнстві одним із иайостанніших (XIV ст.). Церковний шлюб — єдина істинна форма шлюбу, тобто світський шлюб церквою не визнається. Таїнство шлюбу відбувається в храмі при вінчанні, молодих настановляють на довге і щасливе спільне життя від імені Ісуса Христа.

7.           Таїнство єлеєосвячення (соборування) здійснюється над хворою людиною і полягає в змазуванні її тіла оливою (єлеєм), що вважається священною. Такою дією закликається до хворого благодать Божа, шо зціляє від душевних і тілесних хвороб, тобто від гріхів.

Православна церква також надає великого значення святам і постам. Свята освячені в церковних календарях і, як правило, жоден день у році не проходить без того, щоб не відзначалася та або інша подія. У день цієї події встановлюються особливі пісні, молитви й обряди. Піст, як правило, передує великим церковним святам. Суть посту — «очищення і відновлення людської душі», приготування до важливої події релігійного життя. Великих багатоденних постів у російському православ'ї чотири: перед Великоднем, перед днем Петра і Павла, перед Успінням Богородиці й перед Різдвом Христовим.

 

Найбільш шановане загальнохристиянське свято — Великдень. До нього примикають двунадесяті свята — 12 найзначніших свят православ'я: Хрешення Господнє, Стрітення, Благовіщення, Преображення, Різдво Богородиці, Введення в храм Богородиці, Успіння Богородиці, Трійця (п'ятидесятниця), Вхід Господній до Єрусалима, Вознесіння Господнє, Воздвижения хреста Господнього і Різдво Христове.

Католицизм

Найбільш розповсюдженим християнським напрямком є католицизм. Слово «католицизм» означає — загальний, всесвітній. Слід сказати, що католицька церква завжди прагнула стати єдиною християнською церквою, що поєднує на основі католицьких догматів під верховенством тгапи Римського всіх християн.

Католицизм бере свій початок від невеликої римської християнської громади, першим єпископом якої, за переказом, був апостол Петро. Процесс відокремлення католицизму у християнстві почався ще в ІІІ—V ст., коли наростали і поглиблювалися економічні, політичні, культурні розходження між західною і східною частинами Римської імперії.

Початок поділу християнської церкви на католицьку і православну розпочало суперництво між римськими папами і константинопольськими патріархами за верховенство в християнському світі. Близько 867 р. відбувся розрив між папою Миколою І і константинопольським патріархом Фотієм. 

Католицизм, як один із напрямків християнської релігії, визнає її основні догми й обряди, але має ряд особливостей у віровченні, у культі, в організації. 

Основою католицького віровчення, як і всього християнства, прийняті Священне писання і Священне сказання. Однак, на відміну від православної церкви, католицька вважає Священним сказанням постанови не тільки семи перших Вселенських соборів, але й всіх наступних соборів, а крім того — папські послання і постанови. 

Центром католицизму й резиденцією його глави, папи Римського, е Ватикан, місто-держава, розташоване в центрі Риму. Римський папа визначає доктрини з питань віри й моралі. Його влада вища за владу Вселенських соборів. Папа призначає з представників духівництва різних країн католицьких ієрархів — кардиналів і єпископів. Колегія кардиналів (конклав) обирає зі свого середовища шляхом таємного голосування папу (довічно), що за католицьким віровченням є «вікарієм Ісуса Христа, спадкоємцем святого Петра, вищою главою Вселенської церкви, західним патріархом, примасом Італії, архієпископом і митрополитом Римської провінції, суверенного міста-держави Ватикану».

На відміну від православної, католицька церква по-своєму тлумачить деякі догмати. Так, у Символі віри, визнаному православною церквою, у догматі про Трійцю сказано, що Святий Дух походить від БогаОтця. Католицький догмат проголошує, що Святий Дух виходить і від Батька, і від Сина. Сформувалося і своєрідне вчення про роль церкви в справі спасіння. Вважається, що основа спасіння — віра і добрі справи. Церква, за вченням католицизму (у православ'ї цього немає), має скарбницю «надналежних» справ — «запас» добрих справ, вчинених Ісусом Христом, Богоматір'ю, святими, благочестивими християнами. Церква має право брати з цієї скарбниці необхідну частину «добрих справ» і приділяти її тому, хто її потребує: відпустити гріхи, дарувати прощення і т. п. Звідси розвинулося вчення про індульгенції — відпущення гріхів за гроші або за які-небудь заслуги перед церквою, а з цього виникли правила молитов за померлих і право папи скорочувати термін перебування душі в чистилищі. 

Догмат про чистилище, проміжну ланку між раєм і пеклом, виник ще в І ст. й існує тільки в католицькому віровченні. Душі грішників, вільні від смертних гріхів, горять там в очисному вогні (ймовірно, це символ мук совісті й каяття), а потім одержують доступ до раю. Термін перебування душі в чистилищі може бути скорочений добрими справами (молитвами, пожертвуваннями на користь церкви), що роблять на пам'ять про померлого його рідні й близькі.

На відміну від православного віровчення, у католицькому є догмати про непогрішність папи (прийнятий на І Ватиканському соборі в 1870 р.); про непорочне зачаття Діви Марії (1854 р.), про тілесне піднесення Діви Марії (1950 p.).

Католицьке віровчення, як і православне, визнає сім таїнств, але й тут є стотні розходження. Причащання здійснюється прісним хлібом, а не квасним, як прийнято в православних. Для мирян допускається причащання як хлібом і вином, так і тільки хлібом При здійсненні таїнства хрещення окропляють водою, а не занурюють у купіль. Миропомазання (конфірмація) проводиться у віці 7—8 років, а не у віці немовляти. При цьому підліток одержує ще одне Ім'я, яке він вибирає собі сам, а разом з іменем — образ святого, вчинки й Ідеї якого він має намір свідомо наслідувати. Таким чином, здійснення цього обряду має служити зміцненню у вірі. 

У православ'ї обітницю безшлюбності приймає лише чорне духівництво (чернецтво), у католиків безшлюбність (целібат) обов'язкова для всього духівництва

Центр культу — храм Основні елементи культу — свята й пости, що регламентують побутовий уклад життя парафіян.

Один із найбільш важливих і урочистих постів — Різдвяний піст (адвент). Він починається в першу неділю після дня святого Андрія — 30 листопада, відзначається трьома богослужіннями, опівночі, на світанку й удень, що символізує Різдво Христа в лоні Отця, у лоні Богоматері й у душі віруючих У цей день у храмах виставляють ясла з фігуркою дитини Христа для поклоніння.

На II Ватиканському соборі (1962—1965 р.) почався процес аджорнаменто — відновлення й осучаснення всіх сторін життя церкви.

Протестантизм

Протестантизм — один із головних, поряд із православ'ям і католицизмом, напрямків християнства. Протестантизм охоплює безліч самостійних сповідань і церков.  Історія протестантизму по-справжньому починається з виступу Мартіна Лютера (Німеччина, 1483—1546 р.) проти індульгенцій. Він першим розірвав стосунки з католицькою церквою, сформулював і відстояв основні положення протестантської церкви. Лютер виступив проти претензій католицького духівництва на контроль віри і совісті на правах посередника між людьми й Богом. Ці положення виходять із того, що можливим є безпосередній зв'язок людини з Богом. Виступи Лютера були почуті й сприйняті суспільством надзвичайно гостро.

Суть протестантизму полягає в тому, що людина може врятувати свою душу тільки вірою, яка дарується Богом, без посередництва церкви. Один з основних догматів протестантизму полягає в тому, що спасіння людини відбувається лише через її особисту віру в спокутну жертву Ісуса Христа. 

Лютеранська реформація проголосила вчення про загальну рівність усіх віруючих перед Богом 3 таїнств визнаються хрещення й причастя. Віруючі відкидають авторитет   папських     декретів      і         послань,     не підкоряються самому папі. Протестанти відкидають ченців, прела-тів, хресне знамення, священні шати, ікони, вимагають скасування відособленого стану священиків, не визнають культу Богородиці, чистилища, богослужіння складається з проповідей, спільних молитов і співу псалмів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнане Священне писання, яке кожен віруючий міг трактувати за власним розумінням. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, і вона стала настільною книгою прихильників реформованого християнства.

У Біблії мовиться: «Праведний вірою живий буде». Ця ідея лягла в основу сформульованих Лютером головних принципів Реформації. Він записав їх у вигляді 95 тез, обнародуваних 31 жовтня 1517 р. Тези написані на північних дверях Замкової церкви Віттенберга, а дата 31 жовтня стала святковою для протестантів.

У першій половині XVI ст. реформаційний рух почав швидко поширюватися за межами Німеччини, він відразу ж був підхопле«ий у Швейцарії, і дав поштовх до розвитку нових різновидів реформаційного руху — цвінгліанства і кальвінізму.

Цвінгліанство більш рішуче порвало з обрядами католицизму:

причащання почало розглядатися як простий обряд, чинений у пам'ять про смерть Ісуса Христа, де хліб і вино є лише символами його тіла й крові. На відміну від лютеранської церкви, в організації цвінгліанської був уведений республіканський принцип: кожна громада самостійна й обирає собі священика сама.

Кальвінізм одержав більше поширення через висунуту ним нову й сміливу течію. Організатором її став Жан Кальвін, що у своєму вченні спирався не на Євангеліє, а на Старий Завіт. Одним із головних догматів кальвінізму є вчення про «приречення»: усі люди, згідно з непізнаваною божественною волею, поділяються на обраних і засуджених; ні вірою, ні «добрими справами» людина не може нічого змінити у своїй долі: обрані призначені до порятунку, їм приготований рай, відкинуті — до вічних мук, тому йдуть до пекла. Вчення про приреченість грунтується на положенні, шо Ісуса Христа теж Бог призначив страждати за наші гріхи.

Кальвіністи відмовляються від церковної ієрархії, зовнішніх атрибутів католицького культу: ікон, вбрання, свічок і т. ін., визнають старшин (пресвітерів), проповідників, співи, читання й коментування

Біблії.

Пресвітери й проповідники складали консисторію, що займалася справами громади.

Послідовники протестантських церков кальвіністської орієнтації (кальвіністи, або реформатори) мали широкий вплив у Шотландії, Нідерлаидах, на півночі Німеччини, у Франції, в Англії. 

Основний принцип іншого напрямку — конгрегаціоналізму (від лат. congregaiio — з'єднання) — повна віросповідальна й організаційна автономія кожної конгрегації. Конгрегаціоналізм розповсюджений у Великобританії і її колишніх колоніях. Прихильників кальвінізму, англійську буржуазію, називали пуританами. На відміну від кальвіністів, пуритани заохочують до проведення служб і проповідництва всіх мирян.

Проповідують принцип мирського й релігійного колективізму, тому одержувачем благодаті вважають усю громаду, при цьому кожна громада повинна бути абсолютно вільною у виборі віросповідання.· Вчення про приреченість долі людини й ідея непогрішності Біблії для них не такі важливі, як для кальвіністів.

У Шотландії утвердилася пресвітеріанська церква, що виросла з кальвінізму. Пресвітеріани (від грецьк. presbyteros — найстарший) — помірні пуритани. Парламент Шотландії в 1592 р. прийняв рішення зробити це вчення державним. Єпископство ліквідоване, на чолі церковної громади — пресвітер, що обирається членами громади. Громади поєднуються в союзи, місцеві й державні. Обряд зводиться до молитви, проповіді пресвітера, співу псалмів. Літургія скасована, не читається ані «Символ віри», ані «Отче наш». Святами вважаються тільки вихідні дні.

Пресвітеріанська церква виходить із визнання єдиновладдя Христа в громаді віруючих і рівноправності всіх її членів.

Англіканська церква — державна церква Англії. Реформація тут почалася не як народний рух, а з ініціативи правлячих верхів. У 1534 p., після розриву місцевої католицької церкви з Римом, англійський парламент проголосив незалежність церкви від папи й оголосив її главою короля Генріха VIII. Тобто церква була підпорядкована королівській владі, за умови, що король не має права проповідувати слово Боже й робити таїнства. У середині XVI ст. було введене богослужіння англійською мовою, скасовані пости, вилучені ікони й образи, перестала бути обов'язковою безшлюбність духівництва. Були збережені літургія і деякі інші обряди, хоч і з застереженнями, визнавався католицький догмат про рятівну силу церкви, а також залишився недоторканним єпископат. Склалося вчення «середнього шляху», тобто середнього між римським католицизмом і континентальним протестантизмом. Основи англіканського віровчення відбиті в «Книзі загальних молитов».

Найбільш масовим за кількістю послідовників е баптизм (від грецьк. baptize — занурюю у воду, хрещу). Вчення прийшло до нас у 70-і роки XIX ст. Воно виступає за хрещення людей тільки в дорослому віці, коли людина може свідомо вибрати собі віру. Баптисти визнають єдиним джерелом віри.

Священне писання, утверджуючи принцип виправдання вірою.  Вчення відкидає культ святих, ікони. Богослужіння в них максимально спрощене і складається зі співів, молитов і проповідей. Євангельські християни зберігають чотири обряди: хрещення (для дорослих), причащання у вигляді хліболамання, шлюб, та рукопокладення (священство). Хрест для євангельських християн не є символом для шанування.

Рух адвентистів (від лат. adventus — пришестя) виник у 30-х роках XIX ст. у США, у період найжорстокішої економічної кризи, масового

безробіття. У такій ситуації пророкування про друге пришестя Ісуса Христа для страшного суду над живими і мертвими сприймалося як спасіння. Найбільш численними серед них є адвентисти сьомого дня. 

Така загальна картина виникнення протестантизму й розвитку основних його напрямків.

Причини розколів церкви численні, складні, і при цьому не завжди ставилися благі цілі, не завжди дотримувалися інтереси народу. Можна впевнено сказати, що головною причиною цих розколів були людський гріх, нетерпимість, неповага до людської волі, зіткнення різних ідеологій, а також розвиток нових суспільних відносин.

Сьогодні керівники як західної, так і східної церков прагнуть до подолання пагубних наслідків багатовікової ворожнечі. Так, у 1964 р. Папа Римський Павло VI і Константинопольський патріарх Афінагор урочисто скасували взаємні прокльони, висловлені представниками обох церков у XI ст. Покладено початок подоланню гріховної роз'єднаності західних і східних християн.

На початку XX ст. поширився так званий екуменічний (від грецьк. Oikumenе — населяю) рух. Сьогодні цей рух здійснюється головним чином у рамках Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ). Одним із найбільш активних членів ВРЦ є Російська Православна Церква. Єдність церков — це насамперед усвідомлення того, що усі віруючі читають одне Євангеліє, що усі вони — Його учні і, нарешті, що всі люди — діти єдиного Бога. Тому християни повинні прагнути поєднати все краще, здобуте в історії кожної Церкви. Почуття християнської любові не повинне поєднуватися з неприйняттям або ворожнечею по людей іншої віри або невіруючих.

Література

1.   Лубський В. І. "РЕЛІГІЄЗНАВСТВО" Київ "Вілбор" 1997 р.

2.   Каутский К. І. "ІСТОРІЯ ХРИСТИЯНСТВА" М. 1990 р.

Буддизм   є        релігійно-філософським         вченням      про    духовне пробудження, яке виникло в VI столітті до н. е. в Азії.

Засновником буддизму був Сіддхартха Гаутама. Послідовники ж даного Навчання його називали "Дхарма» або «Буддхадхармой» (Вчення Будди). Термін «буддизм» створили європейці в XIX столітті.

Існує думка, що буддизм визнаний найрізноманітнішими народами з абсолютно різноманітними традиціями. Якщо не розуміти даний напрямок, то неможливо зрозуміти великі культури Сходу - китайську, індійську культури, а також культури Монголії і Тибету, які просто пронизані буддизмом до їх самих підстав.

Основна кількість послідовників буддизму перебувати в країнах Південно-Східної Східної та Південної Азії: Китаї, Індії, Бутані, Камбоджі, В'єтнамі, Кореї, Монголії, Лаосі, Непалі, Таїланді, М'янмі, Тибеті, Японії та Шрі-Ланці. У Росії буддизм, як правило, сповідається жителями Бурятії, Калмикії і Туви. А за останні час буддійські громади з'явилися в СанктПетербурзі, Москві та інших містах.

В основу буддизму покладено вчення про 4-х благородна істина:

про страждання, про причини та походження страждань, про припинення страждань і усуненні джерел страждань, про шляхах до припинення страждань. Був запропонований серединний, або Вісімковий Шлях для того, щоб досягти Нірвани. Цей шлях пов'язаний з трьома видами плекання чеснот: мудрістю, зосередженням і моральністю. Практика проходження цими шляхами призводить до припинення страждань і знаходить найвищу точку в нірвані. Існують велика кількість розбіжностей у думках між різними буддійськими школами касаемо езотеричних моментів Вчення Будди і незначні відмінності в певних правилах для ченців.

Згідно з переказами, Будда надавав дуже велике значення правильному розумінню суті і етиці. Будда - це не Бог, а тільки його наставник і вчитель для всіх живих істот, яким необхідно слідувати шляхом Нірвани для того щоб досягти духовного пробудження - Бодхі, і в результаті побачити реальність і правду. Буддійські системи медитації і пізнання - це не «божественні» дари, але вони є ключем для того щоб зрозуміти справжню природу розуму, яку повинен виявити кожна людина в ході шляху, який проповідується Буддою.

Традиційно буддизм ділитися на Тхераваду і Махаяну, на Велику, Вчення найстаріших і колісницю.

Відмінна риса Махаяни - це вчення про Бодхичитта - прагненні всіх живих істот до порятунку, яке являє собою безмежну любов і співчуття до них; і виникало понятті Бодхісаттви - істоти, яке готове відмовитися від досягнення Нірвани для того, щоб врятувати всі живі істоти.

Махаяна включає китайський і тибетський буддизм, а також кілька буддійських шкіл.

Послідовники Махаяни ділять буддизм на власне махаяну - Велику Колісницю і хинаяну - Малу Колісницю. Назва «хинаяна» було введено для позначення буддистів, які обмежені тільки лише прагненням до індивідуального просвітління, і, як правило, в історичній полеміці застосовувалося з іншими, не існуючими нині, школами раннього буддизму для того щоб пояснити поняття Бодхичитта.

Тхеравада є єдиною збереглася зі шкіл раннього буддизму. Застосування по відношенню до неї терміна «Хинаяна» є некоректним. Тхеравадою активно використовується таке поняття як метта-бхавана, яке є аналогічним поняттю Бодхичитта в Махаяне, і не підпадає під визначення Хінаяни.

У тибетському буддизмі також існує поняття «ваджраяна» (тантричний буддизм чи Алмазна колісниця). Іноді вона вважається окремою, третій колісницею, а іноді - однієї зі шкіл Махаяни. Ця гілка є досить поширеною в Тибеті, Непалі, та Японії.

Буддизм, який поширений серед мирян і відрізняється від буддизму, який проповідується в утвореної чернечому середовищі, має назву вульгарного або простонародного.

Історія поширення буддизму в Україні

Незважаючи на те, що буддизм у його поверхневих формах був відомий в Україні досить давно завдяки регулярним контактам українського козацтва з калмиками, що сповідають буддизм, інтерес до буддизму в його філософсько-етичних аспектах виник в Україні в середовищі культурної і наукової інтелігенції лише в XIX столітті. Глибше ознайомлення українців із буддизмом було перервано в радянський період, коли переслідувався будь-який інтерес до духовних учень, що бодай якось відрізнялися від комуністичної ідеології. У результаті, такий інтерес не міг бути повноцінно вдоволений, а тим більше перерости в певні організаційні форми. Тому перші в Україні відкриті систематичні лекції з буддизму, духовні проповіді й наставляння з буддійських практик відносяться до 1989 року, коли силовий та ідеологічний тиск радянської системи значно послабшав. Тоді ж в Україні пройшли перші буддійські посвяти та з'явилися перші мирські послідовники буддизму, що пройшли канонічний обряд прийняття буддійського Прихистку в Трьох Коштовностях – Будді, Вченні (Дхармі) й Громаді (Сангсі).

Ця діяльність велася, в основному, в трьох областях Східної України: Донецькій, Луганській і Харківській. Саме такий територіальний розподіл імовірно був обумовлений найменшим впливом традиційної християнської культури на масову свідомість мешканців цих індустріальних регіонів. Це підтверджується, зокрема, й тим фактом, що наразі саме в цих областях зосереджена найбільша кількість громад і релігійних центрів неправославних конфесій: протестантських (різних течій), мусульманських, іудейських та буддійських.

Перша в Україні офіційно зареєстрована буддійська громада була організована в м. Донецьку в 1991 році. На сьогодні в Україні існує близько сотні буддійських громад і груп, 38 з яких мають офіційну реєстрацію і статус юридичної особи. Найчисленніші громади й групи належать до тибетського напрямку буддизму – тантричної традиції Ваджраяна ("Діамантова Колісниця"). З них найбільш поширені громади Карма Каг’ю, головного відгалуження тибетської школи Каг’ю-па. Вони об'єднані у всеукраїнський релігійний центр "Українська Асоціація Буддистів Школи Карма Каг’ю". В Україні духовна практика цього центру орієнтована винятково на мирян. Громади й групи послідовників цього напрямку є майже в усіх обласних містах України. Офіційним друкованим органом "Української Асоціації Буддистів Школи Карма Каг’ю" є часопис "Буддизм сьогодні".

Наступною за кількістю як громад, так і послідовників є також тибетська школа Нінгма-па, перші українські громади якої об'єдналися в 1993 році з метою максимально ефективного поширення буддизму в Україні у всеукраїнське духовне управління "Буддійський духовний Орден Лунг-жонг-па" (у перекладі з тибетської "Охоронці Заповідей"). Діяльність цієї школи в Україні орієнтована як на мирську, так і на традиційну чернечу модель буддійської духовної практики, саме тому в селищі Ольгинка Волноваського району Донецької області будується буддійський монастир. Громади школи Нінгма-па були першими в Україні, що почали систематичну проповідь буддизму й одержали офіційну реєстрацію. Офіційним друкованим органом буддійського духовного Ордену Лунгжонг-па" є газета "Левовий рик", виданий також перший номер буддійського просвітницького часопису "Дао". Також ця організація має свій веб-сайт "Нінгма в Україні" (www.ningma.agava.ru та www.ningma.kiev.ua), який на сьогодні є однією з найдокладніших російськомовних інформаційних баз з питань буддизму і входить у міжнародне кільце буддійських сайтів "Dharma-net".

Третьої за кількістю послідовників і громад в Україні є школа Дзогчен, яка, як окрема школа буддизму, оформилася на Заході наприкінці XX століття зусиллями Чог’яма Намхая Норбу, тибетського лами в еміграції . Як і Карма Каг’ю, ця школа в Україні орієнтована на буддистівмирян.

Ці три школи наразі є основними осередками поширення буддизму в Україні.

Крім них існує також кілька громад і груп інших буддійських традицій:

•           школа Сон – корейське відгалуження школи Чань або ж Дзен;

•           Нітірен-сю – японська школа, представлена в Україні духовним Орденом Ниппондзан-Меходзі;

•           групи й громади, що не мають чіткої орієнтації на ту чи іншу буддійську школу і заявляють про себе як про таких, що належать до традиції Махаяна ("Велика Колісниця").

Наші спостереження протягом більш як п'ятнадцяти років показали, що як в Україні, так і на всій європейській частині пострадянського простору існує кілька основних мотивацій, згідно з якими люди починають цікавитися буддизмом:

•           інтерес до екзотики, прагнення підняти особисту значимість шляхом приналежності до чого-небудь "таємного", "езотеричного", "тантричного". Як правило, велика частина людей з подібною мотивацією втрачає свій інтерес до буддизму, коли стикаються з його вимогами серйозної особистої практики; 

•           ставлення до практики буддизму, як до частини психологічної підготовки в різних видах східних військових мистецтв, хоча це й не зовсім правильно з погляду розстановки пріоритетів. Проте більшість із людей, що прийшли до буддизму на підставі цієї мотивації, переймаються буддійськими практиками досить глибоко й серйозно; саме групи східних єдиноборств є тими основними центрами, через які буддизм найчастіше проникає в молодіжне середовище;

•           інтерес до буддійських психотехнік як до методів зміни своїх психологічних якостей, рішення особистих психологічних проблем. Ця мотивація була й залишається однією з основних у країнах Західної Європи й у США. В Україні також спостерігається тенденція до збільшення числа людей, що приходять до буддизму з цією мотивацією.

Останнім часом ми спостерігаємо значне посилення інтересу до буддизму саме як до системи, що дає практичні плоди вже в цьому житті, "тут і зараз", а не в загробному чи потойбічному світі. Те, що це саме практичний інтерес до філософсько-психотехнічних аспектів буддизму, а не звичайне прагнення людей до "екзотики", свідчить той факт, що ні серед керівництва буддійських громад, ані серед маси звичайних буддистів практично немає представників національних меншин, що проживають в Україні (буряти, калмики, корейці, китайці, тувинці) і для яких є традиційним сповідання буддизму в його ритуально-обрядовій формі.

Ми вважаємо, що це дуже важлива тенденція, оскільки вона веде до усвідомлення       в        суспільстві реальної     цінності      буддизму    як загальнолюдського надбання, а не як екзотичного східного культу.

Проблеми розвитку буддизму в Україні

Однією з головних проблем поширення буддизму не тільки в Україні, але і взагалі в західному середовищі, є, з одного боку, його вимогливість до особистої практики Вчення. Це вимагає досить високої культури мислення й прагнення до самовдосконалення. З іншого боку, незвичність буддійської символіки й ритуалів (особливо в їхній тантричній версії) для західної людини часто створює певні перешкоди для розуміння сутності Вчення Будди.

Відсутність, на відміну від країн Західної Європи й Америки, досить великої діаспори вихідців із країн, де буддизм є традиційною релігією (Японія, Китай, Корея, В'єтнам, Таїланд, Індія) чи, на відміну від Росії, де є досить численні національні меншини компактного проживання, що традиційно сповідають буддизм (буряти, калмики, тувинці) – ставить перед буддистами України завдання, що в інших західних країнах не стояли настільки гостро.

Необхідні тривалі свідомі зусилля як традиційних буддійських Учителів, так і їхніх українських послідовників для адаптації символіки, термінології та ритуалів до культури, ментальності й сучасного способу життя в Україні. Оскільки одним з основних постулатів буддизму є неприхильність до суто зовнішніх форм поширення Вчення, то це завдання є цілком здійсненне й певна робота в цьому напрямку вже досить давно ведеться деякими українськими буддійськими організаціями.

Значним гальмом у розвитку і поширенні буддизму в Україні є практично повна відсутність вітчизняної наукової школи буддології і, як наслідок цього, відсутність української буддійської термінології, що значно утруднює переклад буддійських канонічних і філософських текстів на українську мову. Це тим більше сумно, що сусідня Росія переживає "ренесанс" вітчизняної науковий буддології: щорічно перекладаються й видаються праці буддійських Учителів, ведеться серйозна науководослідна робота, систематично здійснюються закордонні контакти з традиційними буддійськими центрами, саму Росію щорічно відвідують і дають наставляння всесвітньо відомі буддійські Вчителі.

Факт відсутності української наукової буддології прикрий ще й тому, що буддійська філософія зробила (і робить донині) помітний вплив на різні західні філософські течії. Отже, вивчення філософії у вищих навчальних закладах не може вважатися, на мій погляд, повноцінним без знання основ філософії буддизму.

Також великою проблемою є і те, що в наукових колах ще нерідко зустрічається недостатнє розуміння буддизму як системи у першу чергу, психотехнічної, де всі ритуально-обрядові, морально-етичні та філософські аспекти підлягають винятково одній мети – зміні й очищенню людської свідомості, приведення його до найвищої точки досконалості й гармонії, що умовно йменується Просвітлінням.

Вузько спеціальний філософський, культурологічний чи історичний підхід не дає повноцінної картини ні самого Вчення Будди, ні розуміння суті діяльності окремих буддійських Учителів як давнини, так і сучасності, ні механізмів різних течій і шкіл буддизму, ні динаміки розвитку й поширення буддизму в сучасному світі.

Наукові дослідження в цих галузях також не можуть вважатися повноцінними без достатнього рівня компетентності в питаннях буддизму, історії і культури країн Південно-Східної Азії, де буддизм зробив найістотніший вплив на всі сторони життя.Ще однією проблемою, що серйозно сковує поширення буддизму в Україні, є фактична нерівність в Україні різних конфесій. Незважаючи на те, що як українська Конституція, так і Закон України "Про свободу совісті і релігійні організації" декларують рівність різних конфесій, у дійсності ця рівність розглядається державними структурами за принципом "усі рівні, але деякі – рівніші". І мова тут іде не тільки про буддизм – подібні проблеми виникають, особливо в областях Східної України і в Республіці Крим, і в різних протестантських Церков, ба навіть у православних Київського Патріархату та в греко-католиків. Так, наприклад, Державний комітет України у справах релігій відмовив греко-католицької церкви заснувати в Донецькій області єпархіальне управління лише на підставі того, що донецька держадміністрація вважала це "недоцільним", і це притому, що в Донецькій області існує кілька десятків греко-католицьких громад. Знадобилася публічна заява кардинала Гузара, щоб це рішення було переглянуто. На підставі такого ж формулювання про "недоцільність" Державним комітетом із справ релігій відмовлено в офіційній реєстрації єдиному в Україні буддійському духовному навчальному закладу – Буддійської академії України. Причому, незважаючи на рішення Верховного Суду України про незаконність цього відмовлення, Держкомітет у справах релігій і до сьогодні під різними приводами відмовляється реєструвати цей навчальний заклад.

Подібна ж історія триває вже протягом восьми років із реєстрацією буддійського монастиря Шейчен-лінг у Донецькій області. Незважаючи на те, що він був освячений і de faсto діє з 1993 року, і Донецька рада у справах релігій, і Державним Комітетом зі справ релігій відмовляються реєструвати його на підставі того, що (цитую витримку з офіційної відповіді Донецької облдержадміністрації) "За останньою інформацією Державного комітету України у справах релігій віронавчальна доктрина буддійської громади "Храм Шейчен-лінг" включає деякі ще недостатньо відомі в Україні методи трансформації свідомості і внутрішніх енергій". І це при тому, що ця громада належить до школи Нінгма-па – широко відомої і найдавнішої зі шкіл тибетського буддизму, одним із верховних ієрархів якої є Його Святість Далай-лама XIV.

Особливо приголомшливий випадок сваволі з боку державних структур стосовно буддійської громади відбувся в місті Харкові: у буддійської громади Ордену Ніппондзан-Меходзі був забраний діючий більше двох років монастир, що був у цьому місті. При цьому робилося це не за рішенням суду, а за рішенням місцевої держадміністрації.

Незважаючи на те що стаття 161 Кримінального Кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за "образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями", у пресі зустрічаються публікації, де буддизм обзивається "сатанізмом", а буддисти – "екстремістами" і "терористами".

Можна з упевненістю говорити про те, що в Україні існують два види закону стосовно так званих "нетрадиційних" конфесій: один вид – це офіційні законодавчі акти, покликані показати обличчя владних структур у привабливому для української і міжнародної громадськості демократичному світлі, і другий вид – неписані закони реальної практики виконання законодавчих актів. Суть цієї практики стосовно

"нетрадиційних" конфесій досить ясно сформулював у своєму інтерв'ю газеті "Кримська правда" голова Ради у справах релігій при Раді Міністрів Республіки Крим В. А. Малиборський, що на питання кореспондента про рівність у правах усіх конфесій, зафіксованому в українському законодавстві, відповів: "Гадаю, законодавці поспішили саме з таким підходом. Результат бачимо в наявності, як то кажуть. Треба було вивчити досвід Європи. Є чимало повчальних прикладів. Наприклад, у Греції православ'я є, по суті, державною релігією. Щоб побудувати культовий будинок іншої конфесії, не православної, треба крім державних архітектурних погоджень одержати "добро" головного православного архієрея. Прозелітизм – переманювання віруючих з однієї конфесії в іншу – вважається в Греції злочином і карається законом". Не дивно, що при фактичній наявності в Криму біля десятка буддійських громад, жодна з них не зареєстрована офіційно.

Проблема складних взаємин між буддійськими громадами в Україні й українською владою пов'язана, на мій погляд, насамперед з тим, що з падінням комуністичної ідеології українські владні структури залишилися без ідеологічної опори, звідси і прагнення створити нову обов'язкову для всіх ідеологію, однією зі складових якої є "панівна роль" традиційного православ'я. Ідеї ж демократії для владних структур України абсолютно далекі, оскільки найбільший відсоток чиновників – це старі кадри, виховані на комуністичній ідеології. Особливо яскраво це видно в середовищі чиновників, що мають відношення до Державного комітету України в справах релігій і до обласних Рад у справах релігій: практично всі керівники цих структур були причетні до придушення релігійної свободи в Україні в радянський період. Досить наочним є такий факт: головним релігієзнавчим експертом Держкомітету в справах релігій є пан Козловський І. О. – відомий у релігійних колах Донецької області як людина, що активно фабрикувала в радянський час за замовленням КДБ релігієзнавчі експертизи, на підставі яких вироблялися масові арешти й осуди віруючих різних конфесій. Сьогодні ця людина готує нові кадри релігієзнавців на базі Донецького державного інституту штучного інтелекту. Навряд чи світогляд цих новоспечених “релігієзнавців” будуть відрізнятися особливою віротерпимістю й демократизмом.

Також дуже часто можна стикнутися з неправильним ставленням до буддизму , як до фактора, ворожого для відродження національної української культури. Особливо це відчутно в українських націоналпатріотичних колах. Таке ставлення є частиною ширшої проблеми – підхід до духовно-релігійних течій лише з вузької ідеологічної точки зору. Релігійні вчення розглядаються з погляду їхньої застосовності в ідеологічній і політичній боротьбі, у той час як завдання будь-якої духовної течії це стояти над всякою політичною й ідеологічною упередженістю, не даючи тим самим ідеологам і політикам вийти за рамки загальнолюдських духовних принципів. Історичний досвід уже показав, що всякий раз, коли релігійні принципи підкорялися швидкоплинним політико-ідеологічним інтересам – це неминуче приводило до духовної деградації тієї нації, де це відбувалося.

Мають місце і достатньо часті прояви конфесійної нетерпимості з боку представників найбільш розповсюдженої в Україні православної церкви Московського Патріархату, що користається значною підтримкою з боку органів місцевої влади і членів обласних держадміністрацій у Східній Україні. До нас неодноразово надходила інформація, що православні священики Московського Патріархату, а також і Української Автокефальної Православної Церкви в бесідах зі своїми віруючими називають буддизм не інакше, як "сатанізмом".

Ще однією істотною проблемою є спекуляція на буддизмі в чисто комерційних цілях, створення груп і сект, що прикриваються буддійською термінологією з метою експлуатації своїх послідовників. Діяльність подібних організацій типу сумно відомої "Аум Сінрікьо" чи його менш відомого вітчизняного аналога – "Білого лотоса" з центром у місті Черкаси – помітно дискредитує Вчення Будди в масовій свідомості й служить прекрасним виправданням для чиновників, що перешкоджають діяльності справжніх буддійських організацій.

Останнім часом ця проблема вже не стоїть так гостро багато в чому через працю російських буддологів і перекладачів буддійської літератури, оскільки завдяки десяткам виданих у Росії творів буддійських Учителів різних традицій уже досить проблематично спекулювати на браку інформації про буддизм.

 

Література

1.     Кочетов А. Н. «Буддизм» М., Политиздат, 1968.

2.     Крывелев И. А. «История религий» Т. 2 М., "Мысль", 1988.

3.     Александр Мень. «История религии» М., 1994.

4.     Бублик «Релігієзнавство», К., 2000

5.     Лубський, «Релігієзнавство», К., 1997

6.     Калінін, «Релігієзнавство», К., 2002

Іслам: Напрямки, течії, секти 

На початку VII століття н.е. в Аравії, що вважалася в ті часи околицею цивілізованого світу, несподівано з'явилося невелике, але сильне, ідейно спаяне військо. Це військо протягом декількох років захопило величезні простору - від Середньої Азії до Іспанії. Народи Близького і Північного сходу, Північної Африки, Піренейського півострова були на деякий час об'єднані в гігантську державу - Арабський Халіфат, піддані якого засвоїли принесену з Аравії віру. З плином часу халіфат подрібнили на окремі самостійні держави. Політична карта Близького і Середнього сходу неодноразово змінювалася, деякі країни регіону опинялися в залежності від європейських держав, проте все ніколи підкорені арабами країни (крім Іспанії) до цих пір зберегли релігійну спільність. Іслам поширився у регіонах, де арабських завойовників ніколи не було, наприклад, в Індонезії, Малайзії, в деяких країнах Чорної Африки, в Поволжі.

Сьогодні на землі іслам сповідують близько мільярда осіб. Тому іслам - поряд з християнством і буддизмом - називають світовою релігією. 

 

Засновник ісламу

Засновником ісламу був пророк Мухаммед. Він народився в 570 році н.е. При створенні свого вчення пророк спирався на три основні релігії, поширені тоді в Аравії: семітичні язичництво, іудаїзм і християнство. 

Мухаммед почав свою релігійну діяльність в Мецці, яка була на той час великим релігійним і торговельним центром регіону. Головною релігійною святинею Мекки був храм Кааба з Чорним каменем. У храмі зберігалися зображення племінних богів. Все це зробило Каабу об'єктом паломництва арабів. 

Першими віруючими стали найближчі родичі Мухаммеда, його слуги і раби. Між прихильниками нової релігії і язичниками в кінці кінців виник конфлікт. Пророк був змушений тікати в сусіднє місто Ясриб (Медину). Здавалося, ставши ізгоєм, Мухаммед повинен був потрапити в повну залежність від взяли його. Але сталося інакше. Племена, що населяли Ясриб, сповідували різні релігії. Серед них були язичники, іудеї і християни, і жителі міста і околиць часто не могли домовитися один з одним. Мухаммеду, який не належав ні до однієї з пануючих в Ясриб релігій, вдалося стати свого роду арбітром у суперечках між громадами.  Таким чином, Мухаммед отримав можливість поширювати свою релігію. У Ясриба склалася мусульманська громада - умма, що стала ядром майбутнього арабської держави. Ставши на чолі Ясриба (згодом містапророка-Медіни, де він був похований в 632 році) Мухаммед підпорядкував собі всю Аравію, в тому числі і Мекку після ряду битв з мексиканцями був укладений договір. Вони визнали владу пророка, прийняли іслам. При Мухаммеда іслам був єдину, монолітну релігійну систему. Після смерті пророка виникло питання про верховної влади. Наступники пророка - халіфи - повинні були стежити за тим, щоб люди жили відповідно до Корану та Сунной. 

Серед мусульман почалася боротьба за владу. Третій халіф Осман - був убитий заколотниками. Четвертий халіф - Алі був визнаний далеко не всіма мусульманами. Алі був не тільки найближчим соратником Мухаммеда, але і родичем пророка - його двоюрідним братом. Багато хто з прихильників Алі вважали, що спорідненість з пророком дає йому і його нащадкам-виключне право на владу, що вони одні мають успадкованої від

Мухаммеда здатністю бути посередниками між Богом і людиною.  У ході боротьби Алі з Омейядами (родичами Османа) в кінці VII століття з'явилося течія в ісламі - харіджити. 

Напрями, течії, секти 

Одним з головних напрямків ісламу є сунізм. Його прибічники називають себе ахль ас-сунна (люди Сунни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Сунітом є той, хто визнає перших чотирьох халіфів законними, хто не сумнівається у достовірності хадисів (оповідань про Мухаммеда, що входять до Сунну) і дотримується ритуальних, побутових та соціальних правил. В даний час велика частина мусульман - суніти. 

Вже в VII-VIII століттях в ісламі починає виділятися містичне напрямок - суфізм. Суфії (від слова «суф», що означає грубу вовняну накидку, в яку вони одягалися) - це своєрідні мусульманські ченці. Перші релігійні громади суфіїв з'явилися в Іраку (Куфа, Басра, Багдад) та Сирії на початку VII століття, потім вони швидко поширилися всюди від Іспанії до Індії. Пригнічуючи, а то й лякаючи правовірних своїм незвичайним виглядом і дивною поведінкою, суфії спочатку викликали насторожене ставлення до себе, підозра й навіть переслідування влади. Присвятивши себе Аллаху, прагнучи піти від мирських справ, відмовляючись від майна і від земних уподобань, угамовуючи свої почуття і пристрасті, суфії як би протиставляли себе звичайним правовірним і вважали необов'язковим для себе ті норми життя, обряди й умовності, які були обов'язкові для останніх. Проте з часом до суфіям звикли. Суфії стали почувати себе в ісламському світі більш впевнено; офіційні власті визнали їх і, більше того, стали широко використовувати їх авторитет і заклики підкоритися волі Аллаха. Суфізм поширився в Південній та Південно-Східної Азії, а також у Туреччині. 

У XVII столітті аль-Ваххаб і його прихильники - ваххабіти, прагнучи повернути ісламу первозданну чистоту, стали виступати проти мирських розваг, а також проти посередників-духівників у взаєминах з Аллахом. Їх ідеологією став суворий монотеїзм. Ваххабіти енергійно боролися проти всього, що суперечило їх переконанням, у тому числі проти шанування святих місць. Виступивши під гаслом джихаду, ваххабіти розгромили ряд аравійських міст, включаючи Мекку (де вони знівечили священний Чорний камінь у храмі Каабі).

Після смерті Алі політична опозиція набула характеру релігійносектанского руху, що протистояло сунізму. Надалі з цієї секти розвинувся шиїзм. Шиїти вірять, що Мухаммед, наділений божественною благодаттю, передав її своїм нащадкам. Для шиїтів важлива святість не тільки пророка, але і Алі, авторитет якого базувався на його особистих якостях. Набула поширення легенда, що архангел Джебраил просто переплутав Мухаммеда і Алі, так як вони були дуже схожі. Відповідно до цих принципів у шиїтів склалося уявлення про святих імамів. Імамом може бути тільки Алідів - нащадок пророка з лінії Алі. Шиїти створили свій кодекс священних текстів. Вони визнають канонічний текст Корану. Однак вони не задоволені тим, що в цій книзі не відображена роль Алі. 

Однією з найбільших шиїтських сект є алавіти. Її засновником вважається Мухаммед Ібн Нусайр. Вчення алавітів являє собою змішання елементів шиїтського віровчення і християнства. Згідно з ученням алавітів, Бог втілення трьох іпостасей (Сенс, Ім'я, Врата), які періодично втілюються в пророків. Як і багато інших шиїтські секти, алавіти визнають перенаселення душ, відкидають деякі обряди і моральні заборони ісламу. Вони обожнюють Ісуса, шанують християнських апостолів, справляють християнські свята (Різдво, Великдень).  Іслам як спосіб життя 

Основним кредо ісламу є широко відома і часто вживається фраза: «Немає бога крім Аллаха і Мухаммед пророк його». У цьому вислові чітко і виразно виражена ідея монотеїзму, доведена до свого найбільш послідовного завершення саме в ісламі. Тільки один Аллах - бог єдиний і безликий, вищий і всемогутній, мудрий і всемилостивий, творець всього сущого і його верховний суддя. Слово і волю Аллаха, його заповіді і суть вчення доніс до правовірних великий пророк Мухаммед.

Роль Мухаммеда у виникненні ісламу важко переоцінити. Далеко не один пророк стояв біля колиски всієї мудрості ісламу, всіх приписів Корану і норм шаріату (все це створювалося протягом довгих десятиліть і ідейних уявлень, що існували і розвивалися задовго до ісламу), але саме Мухаммед був засновником нової релігії, визначив її основні параметри та сформулював суть її принципів. 

Джерела віровчення

Основні ідеї та принципи Мухаммеда зафіксовані в Корані, основному джерелі мусульманського віровчення. Відповідно до загальноприйнятої в ісламі традиції, текст Корану був поведан пророку самим Аллахом за посередництвом Джебраила (біблійного архангела Гавриїла, який служив в якості посередника між Богом і людьми). Аллах не раз передавав свої священні заповіді через різних пророків - Мойсея, Ісуса, нарешті, Мухаммеда. Цим ісламське богослов'я пояснює і численні збіги текстів Корану і Біблії: переданий через більш ранніх пророків священний текст був спотворений іудеями та християнами, які багато чого в ньому не зрозуміли, дещо втратили, перекрутили, тому тільки в своїй останній версії, авторизованій великим пророком Мухаммедом , правовірні можуть мати вищу і безперечну божественну істину. 

Ця легенда про Коран, якщо очистити її від божественного втручання, близька до істини. Основний зміст Корану так само тісно пов'язане з Біблією. Але пояснюється все набагато простіше, ніж те намагається робити мусульманське богослов'я. Сам Мухаммед книжок не читав, в тому числі і Біблії. Однак, ступивши на шлях пророка, він через посередників дуже старанно ознайомлювався зі змістом іудо-

християнських текстів, що оповідали про той самий єдиний і всемогутній бога, якого під ім'ям Аллаха став почитати Мухаммед. Переробляючи їх у своїй свідомості і вміло поєднуючи з арабської національно-культурною традицією, Мухаммед саме на цій основі будував свої перші проповіді, які будучи потім записані його секретарями-писарів, лягли в основу Корану. Дослідники Корану чимало потрудилися над вивченням цієї книги, історії та обставин її виникнення і оформлення, її канонізації. На думку одного з кращих знавців арабської культури академіка І.А. Крачковського, спеціально досліджував і переклав Коран на російську мову, в тексті Корану, незважаючи на відмінність мови і стилю окремих його розділів, можна відчути певну єдність головного змісту, основної ідеї, висхідній до проповідей Мухаммеда. Фахівці розрізняють серед глав (сур) Корану дві основні групи - мексиканську, висхідну до проповідей починав свій пророчий шлях Мухаммеда, коли ще мало хто визнавав його вероучителя, і медичну, що базується на висловах вже широко визнаного і почитавшегося засновника ісламу. 

Коран складається з 114 різних за характером та обсягом глав. Якщо виключити першу з них, невелику молитву, часто повторювану правовірними і грає роль в ісламі роль християнської молитви «Отче наш», то всі інші 113 глав розташовані в ньому в порядку убутного обсягу, так що останні з них, найменші, складаються всього з декількох рядків, тоді як перші є цілі трактати, розділені на сотні невеликих абзаців.  За характером ці трактати дуже різноманітні. Поряд з перекладанням біблійних історій тут можна знайти міркування про порядок розлучення, поряд з описами історичних подій періоду протистояння Мекки і Медіниміркування про світобудову, про взаємовідносини людини зі світом надприродних сил. Багато місця приділяє Коран основам мусульманського права, зустрічаються в ньому і лірико-поетичні тексти, і міфологічні сюжети. Словом, Коран, як і Біблія, це свого роду божественна енциклопедія, звід знань, заповідей і інструкцій мало не на всі випадки життя. 

Друге джерело мусульманського віровчення - Сунна, свого роду священний переказ про життя і діяльність пророка. Сунна складається з хадисів, що оповідають про висловлювання пророка з того чи іншого конкретного приводу, його вчинки або невисловлених одобрениях. Отже, канонічний текст Корану і численні хадіси Сунни - ось та документально догматична база, на якій покоїться віровчення ісламу, світогляд і поведінку мусульман. 

Сімвол віри ісламу

Коран і Сунна були доступні далеко не кожному - їх вивчали й аналізували лише порівняно деякі грамотні й освічені мусульмани. До широкого загалу простого народу, неписьменних селян заповіді ісламу доходили лише в усній формі проповідей і у вигляді священних заповідей, що складали обов'язковий для кожного правовірного комплекс правил поведінки, насамперед релігійного.

Основних обов'язків мусульманина іслам налічує п'ять: сповідання, молитва, піст, милостиня і хадж. 

Принцип сповідання - Центральний в ісламі. Щоб стати мусульманином, достатньо дотримати саме його, тобто урочисто вимовити фразу про те, що немає бога окрім Аллаха і Мухаммед його пророк. Тим самим людина стає покірним Аллаху, мусульманином. Але ставши їм він повинен дотримуватись обов'язків правовірного. 

Молитва - обов'язковий щоденний п'ятикратний ритуал, від якого можуть бути звільнені лише хворі, немічні та малі діти. Ті хто не молиться п'ять разів на день - не вірні. Молитву належить здійснювати на зорі, опівдні, після полудня, при заході сонця і перед сном. Частіше за все її здійснюють індивідуально, рідше - групами, звичайно в мечетях (не менше 40 чоловіків, жінки в мечетях не моляться). Там же по п'ятницях і в дні свят - урочисті богослужіння, якими керують шановані в ісламській общині керівники - імами. Перед молитвою правовірний зобов'язаний провести обряд очищення. Якщо немає води, наприклад в пустелі, можна очиститися піском. Це розмежування, в чистому місці на спеціальному килимку і звернувшись у бік Мекки. 

Перед здійсненням молитви слід обов'язково заявити (вголос або про себе) про свій намір здійснити молитву. Потім той, хто молиться стоячи здіймає руки, вкладаючи одну в іншу, присідає, знову встає і здіймає руки догори. Після цього він опускається на коліна і робить земний уклін, супроводжуючи все це невиразним бурмотінням формули сповідання віри і першої сури Корану. 

Під час кожної з п'яти щоденних молитов мусульмани повторюють свого роду молитовний ритуал (ракат) по два, а то й три, чотири рази. По п'ятницях число ракатів зростає, а під час посту досягає часом двадцяти. Крім п'яти обов'язкових щоденних молитов, правовірні здійснюють додаткові - за померлих, з нагоди вступу в шлюб, народження дитини, важливого підприємства або починання. 

Щоб правовірні за своїми поточними справами не забували про час молитви, в містах і селах споруджуються високі мінарети при мечетях, а служителі муедзини гучними голосами сповіщають про те, що час молитви настав. Якщо молитва здійснюється в мечеті, що прийшли туди зобов'язані здійснювати обмивання в спеціальному басейні з проточною водою, встановленому на подвір'ї. При молитві в мечеті всі стають обличчям до спеціальній ніші - міхраб, що вказує бік Мекки, і роблять Ракати, повторюючи всі рухи стоїть попереду них (теж обличчям до Мекки) імама.  Пост. У мусульман лише один головний і обов'язковий посаду, але зате він триває цілий місяць. В арабських країнах цей місяць називається рамадан, а в Туреччині, Ірані, Афганістані трохи інакше - рамазан. 

Мусульманський посаду своєрідний: цілий день не можна ні їсти, ні пити, ні тим більше розважатися, палити і т.п. Єдине, що дозволено ковтати власну слину. 

Шаріат описує правила поста до найдрібніших подробиць. Порушенням утримання вважається не тільки навмисне введення або випадкове потрапляння в рот, глотку, тим більше в шлунок найменшого кількості їжі, води або іншої рідини, а в горло - навіть пилу, диму чи пари, а й прийняття ліків. Заборонені та медичні процедури, пов'язані з введенням всередину лікувальних препаратів - уколи, клізми і т.п.  Однак всі перераховані вимоги повинні виконуватися лише вдень. У

темний час доби, з вечора до ранку, пост переривається. Коран так визначає добовий час посту: «Їжте і пийте, поки не стане відрізнятися перед вами біла нитка і чорна нитка на зорі, потім виконуйте пост до ночі».  У шаріаті перераховані поважні причини, за якими можна відступити від дотримання посту. Так, рамадан не обов'язковий для хворих, людей похилого віку і неповнолітніх. Від посту вільні вагітні і годують грудьми жінки. Проте всі, хто пропустив пост, за винятком дітей і невиліковно хворих, зобов'язані відшкодувати його, коли відпадуть ці поважні причини: або заплатити спокутування шляхом роздачі милостині біднякам, або

«отпостіться» в будь-який інший місяць, крім рамадана.  Увечері про закінчення денного утримання сповіщають по радіо і телебаченню. Іноді за старою традицією в провінційних містечках про це сповіщає постріл з гармати. Починається вечірнє розговляння - іфтар. Влітку це близько восьми, взимку - близько п'ятої вечора. Усі, хто поститься зайняті в цю годину їжею. Вулиці порожніють. 

У сучасному житті дотримуватися посту особливо важко тим, хто працює на заводах, фабриках, будівництві, транспорті: трудитися натщесерце цілий день на повну силу навряд чи хто зможе. Тому у великих містах пост тримають не все. Тим не менш період рамадана негативно позначається на багатьох сферах життя мусульманських країн: в цей час падає ділова активність, знижується продуктивність праці, зводяться до мінімуму всі громадські та культурні заходи.

Милостиня. Кожен імущий зобов'язаний раз на рік ділитися своїми доходами, виділяючи частину їх у якості милостині на користь бідних. Крім обов'язкової милостині, сприймати як очисного ритуалу імущих і обчислюється звичайно в кілька відсотків їх річного доходу, існує і додаткова милостиня, що виражалася у вигляді відплати окремим особам, подаяння жебракам, дарування на упорядковані потреби - будівництво мечетей, шкіл, лікарень. 

Хадж - П'ятий і останній із обов'язкових стовпів віри, причому найменш обов'язковий        з        усіх. Вважається,         що     кожен         здоровий мусульманин раз в житті може відвідати святі місця в Мецці і вклонитися Каабі. 

Територія Мекки вважається священною. Перш ніж вступити на неї, паломник повинен привести себе в стан «освітлення» (іхрам). Він здійснює обмивання всього тіла - одягається в особливий одяг. Вона складається з двох шматків тканини; один служить поясним одягом і обертається навколо стегон - виходить щось на зразок спідниці до колін або трохи нижче. Інший шматок закриває груди і ліве плече, кінці зав'язуються під пахвою на правому боці - це щось на зразок шалі. Обидва шматка не повинні мати швів - «не знати, що таке голка». Такий одяг існувала в арабів до ісламу, вона схожа також на шати древніх євреїв.

Голова залишається непокритою. Взуттям можуть бути тільки сандалії.  Разом з чоловіками у хадж можуть відправлятися їх родички. Спорідненість має бути засвідчена документами. Одяг паломниць повністю закриває фігуру, покриває голову, щоб не було видно волосся. Відкритими залишаються тільки кисті рук і обличчя. 

Найбільший мусульманське свято - свято жертвоприношення. Він відзначається в останній день хаджу. Основний зміст цього свята - жертовне заколювання тварини: кожен заможний мусульманин ріже сам або просить зарізати вівцю або бика і роздає м'ясо біднякам. Свято триватиме чотири дні; ці дні у всіх мусульманських країнах неробочі. Усюди готують м'ясні страви, влаштовують багатолюдні і рясні трапези. Бідні люди їдять досхочу, а багатії роздачею дарового м'яса спокутують свої гріхи і заспокоюють совість. 

Деякі мусульманські богослови розглядають в якості ще одного - шостого «стовпи» релігії війну проти «невірних» - джихад, яка була однією з головних обов'язків мусульманина, всієї мусульманської громади на першому етапі історії ісламу. Проте починаючи з IX-X століть поняття «джихад» (первісне значення - «старання», «старанність») наповнилося новим змістом. З'явилося уявлення про вищу форму джихаду як внутрішньому, духовному самовдосконаленні на шляху пізнання Аллаха. Втім, про розширювальному тлумаченні цього поняття свідчить і раннеісламская поезія. Так, поет Джаміль у своїх віршах заявляє, що його любов до Оспіваний їм Бусайне-не що інше, як джихад. Нині в багатьох мусульманських країнах джихадом називають боротьбу за подолання економічної і культурної відсталості, за прогрес у суспільних відносинах.

Шаріат  

Шаріат означає «шлях», «проходження». За утвердившемуся в ісламській літературі думку, шаріат визначається як сукупність звернених до людей приписів. 

Шаріат - це звід релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни, що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права. Мусульманське право єдине: воно не підрозділяється на цивільне, карне, релігійне. Тісно пов'язане з релігією і обумовлений у своїх основних принципах авторитетами Калама, це право, перш за все, релігійне, враховують і норми звичаєвого права, адату.  Шаріат спирається на Коран і Сунну, свого роду склепіння і кодекси ісламського законодавства. 

Мусульманське право, на відміну від інших правових систем, не є самостійна галузь науки. Воно аж до найдрібніших деталей-невід'ємна частина релігії ісламу. Ілме шарате (законоведініе) поділяється на дві частини: ілме калом і ілме фекха. Ілме калом (вчення про віру) викладає правила і постанови про основні принципи релігії. Фекха означає пізнання, осягнення. Це ісламська доктрина про правила поведінки мусульман (юриспруденція, мусульманське право). Ілме фекха (мусульманське правознавство) включає в себе практичні вчення про віру і постоновленія з побуту мусульман. Фекха складається з трьох частин: ебодот, ма'омелот і укубат. Ебодот-практичне вчення про віру: про обряди, про молитви, посту, паломництві, милостиню та ін Ма'омелот-(відношення, зіткнення) розглядає питання неправомірної поведінки, тобто покарання, а укубатпокарання. 

Приписи шаріату численні і строгі. Вони визначають всі норми взаємовідносин людини в сім'ї та суспільстві, регламентують майже всі деталі його побуту і разом зі звичайним правом (адатів) створюють настільки густу мережу обов'язкових приписів, що це вже саме по собі гарантує конформність поведінки правовірних. Зрозуміло, не всі і не завжди дотримуються норми шаріату. У мусульманському світі, як і всюди, трапляються порушення і злочини. Однак суворість кримінального законодавства та особливо покарань шаріату не тільки вражає, але виявляє помітний дисциплінуючий вплив. 

Шаріат регулює цивільні взаємовідносини, порядок вирішення майнових спорів, стягнень і покарань у разі порушення релігійних приписів, норми поведінки, відправлення культу, ритуалу і т. п. Згідно шаріату, дії людей поділяються на шість основних категорій: 

. обов'язкові (за невиконання яких слід покарання); 

. рекомендовані (тобто бажані, але не обов'язкові); 

. дозволені; 

. негожі, (тобто осуджені, але не карані); 

. заборонені; 

. карані 

Основні цінності ісламу 

Перша, найважливіша цінність в ісламі - релігія. 

Релігія, як відомо, є одна з форм суспільної свідомості - сукупність духовних уявлень, що грунтуються на вірі в надприродні сили та істоти (богів, духів), які є предметом поклоніння. 

Другою цінністю ісламу є життя. В ісламі життя сприймається як Божий дар, як найцінніша зі всього того, чим наділив Бог всяка жива істота. Дарування життя і позбавити її - виняткова привілей Бога Мусульманин ніколи не повинен забувати про те, що життя - Божий дар, і для мусульманина вважається священним обов'язком жити справжнім життям і завжди бути готовим повернути її назад з легкою совістю на першу вимогу Бога. 

В ісламі самогубство так само заборонено, як і незаконне позбавлення життя іншої людини. Прощенню за самогубство підлягають лише особи, що вдалися до цього в результаті яких-небудь розумових захворювань. 

Шаріат передбачає три категорії людей, чиї дії залишаються безкарними: спляча людина, людина страждає божевіллям, дитя не досягла зрілості. 

Надзвичайно суворо в ісламі карається навмисне вбивство. За вчинення умисного вбивства Коран передбачає смертну кару у вигляді кровної помсти. Шаріат забороняє особисто вершити суд. Право кровної помсти може бути реалізовано лише після винесення обвинувального вироку, що підтверджує навмисний характер скоєного вбивства. Позбавлення людини життя за недозволеним обставинам шаріатом віднесено до гріхів першого порядку, тобто до смертних гріха. Особа, що позбавила людину життя не в оплату за інше життя, буде перебувати в пеклі вічно. 

Третьою цінністю ісламу є власність. Праця в ісламі має дуже важливе значення. Саме результатом чесного, сумлінного праці є власність. Осуджується перебування в неробство; людина не повинна бути тягарем для інших. Безчесним поведінкою вважається паразитування в суспільстві. В ісламі категорично заборонено жебрацтво. Згідно з переказами, які підлягають неухильному виконанні, просити подаяння дозволено тільки лише трьом категоріям людей: того, хто перебуватиме в безвихідній ситуації, хто багато заборгував і хто взяв на себе борг і не може виплатити її. Працездатні особи повинні самі заробляти собі на життя, а не існувати на чужі милостині, що вважається вкрай ганебним явищем. В ісламі не проводитися різниця між видами робіт. Будь-яка суспільно корисна праця шанована. Головним критерієм є законний характер праці. Кожен мусульманин повинен заробляти собі на життя і творити свою власність тільки законним гідним способом. Незаконним і недостойним способом існування вважається заробляння із заподіянням шкоди іншим людям. Такий спосіб вважається нечистим - харам, навпаки, чесно і справедливо зароблене вважається чистим - хала. 

В ісламі право власності охороняється і гарантується шаріатом. У сучасних ісламських державах власність поділяється на дві форми: приватну і державну. Посягання на власність карається досить суворо.

Покарання у шаріаті класифікується на: Худуд, Касас, дійат і тазір.  Худуд мовою релігійно-правових норм означає визначення покарання згідно божественному праву. Мета Худуд згідно з мусульманськими нормами є залякування. До Худуд відносяться: побиття камінням, відсікання частин тіла, тілесні покарання, розп'яття. Ця група покарань застосовувалася, наприклад, за вчинення умисного вбивства, розкрадання, згвалтування. 

Тазір-система видів покарань, що накладаються на розсуд судді, має на меті виправлення винного. Покарання за тазір призначається тоді, коли характер вчиненого діяння і особу винного дають суду підстави вважати, що його виправлення можливе. Тазір буває чотирьох родів і ступенів. До тазір відносяться: ув'язнення, тілесні покарання, різні види штрафу. 

 Етикет прийняття їжі, заборони, приписи та обряди

В ісламі існує свій кодекс пристойності. Особливо детально розроблений він у їжі. Брати їжу і питво покладається тільки правою рукою. Ліва вважається «нечистою» - нею сякаються. Тільки правою рукою слід передавати страви та інші прилади співтрапезникам. При їжі їжу рекомендується брати трьома (або більше) пальцями, але ніяк не двома.

Різати хліб ножем забороняється потрібно його ламати руками. 

Широко відомо, що в ісламі існує як би «сухий закон»:

мусульманам заборонено вживати спиртні напої, і в цьому є своя логіка: п'яний не може здійснювати намаз, бо молитву не можна починати нечистим, до числа яких завжди ставилися і п'яні. Для мусульманина вважається тяжким гріхом не тільки вживання вина, але навіть присутність при п'яному застілля. Один з хадисів говорить: «Вино - джерело гріхів. Той, хто випив вина, втрачає розум. Він не знає бога, не визнає ні чиїх прав, нікого не поважає, навіть своїх рідних і близьких ... »Є й харчові заборони. Мусульмани не повинні їсти свинину, вживати в їжу кров і падаль. Заборонені також азартні ігри: азарт спалює людини і відволікає його від обов'язків.

До числа приписів шаріату належать норми, що стосуються прав і становища жінки. Про ці права, точніше, про безправ'я жінок в ісламських країнах відомо чимало. Офіційна процесуальна норма шаріату прирівнює двох        жінок          до      одного чоловіка     (зокрема,    при    засвідченні). 

Правовірні, по Корану, мають право брати дві, три, навіть чотири дружини (якщо мають кошти утримувати їх), не рахуючи рабинь-наложниць, кількість яких практично не обмежена. Крім того, чоловік завжди має право на розлучення і тим самим - на заміну дружин. Дружина права на розлучення не має, вона зобов'язана погоджуватися з будь-яким рішенням чоловіка, в тому числі й у випадку розлучення. Дружина і рабиня повинні дотримуватися вірність своєму панові, перелюбство жорстоко карається. Щоправда, практика побиття невірної дружини каменями - це норма адату, ніж офіційно канонізованого шаріату. Однак у випадку, якщо невірність дружини доведена, підтверджена свідками, закони шаріату настільки ж суворі й нещадні до провинилася. Разом з тим в Корані і нормах шаріату зафіксовані і певні права жінки - як цивільні, так і майнові. Так, жінку, у тому числі і рабиню, не можна позбавити її дитини (у разі розлучення з дружиною, продажу рабині), якщо останній має потребу в її звільнення. Практично це означає, що до семи років дитина за будь-яких умовах залишається з матір'ю, надалі він може бути взятий батьком, але не беззастережно, не при будь-яких обставин. За жінкою визнаються певні права при розділі майна, спадкування, розлучення. Дружина у мусульман не приносить із собою приданого, але, хоча плата за дружину, калим - це теж практика адату, ніж канонічна норма шаріату, жінок, у тому числі і малолітніх дівчаток, їхні родичі часто продавали, дарували, словом, використали майже як товар , що мав вартість і ціну. Норми шаріату і особливо адату передбачають обов'язкове самітництво жінок. Одяг мусульманки повинна володіти певними якостями і відповідати ряду умов, що є абсолютно необхідним: 

1.)        Жіночий одяг повинна приховувати все тіло жінки за винятком особи і долонь. Закривати обличчя необхідно лише в одному випадку - якщо на ньому присутні фарба або макіяж. У всіх інших ситуаціях закривати обличчя необов'язково. 

2.)        Жіноче вбрання не повинно бути прозорим і матеріал для нього слід підбирати щільний, через який не можна розглянути колір шкіри або нижній одяг. 

3.)        Одяг повинен бути широкою і просторою, а не вузькою і облягає. 

4.)        Жіночий одяг не повинна бути викликає і кидається в очі.  Жінкам практично завжди був закритий шлях до освіти, до будь-якої громадської діяльності. 

З усіх приписів ісламу, які найбільш суворо дотримуються населенням мусульманських країн - це обряд обрізання. Хлопчиків приблизно в семирічному віці, коли вони вважалися вже виходять з-під материнської опіки, піддавали цієї операції, коріння якої сягають, мабуть, до обрядів ініціації древніх. Обрізання було відомо семітським племенам з незапам'ятних часів і вважалося важливим обрядом у євреїв, які піддавали цієї операції 8-денних немовлят. В ісламі обряд обрізання семирічних (рідше більш старших) хлопчиків служить, як і в іудеїв, свого роду символом релігійної приналежності і 'вважається обов'язковим. Цей обряд символізує дорослішання дитини, перехід його в нове, «доросле» стан. Витерпіти біль-справа честі хлопця, якого задовго готують до операції, роз'яснюючи йому всю ритуальну важливість. Після обрізання хлопчик більше вже не повертається на жіночу половину будинку: його відокремлюють від сестер і долучають до чоловіків сім'ї. Як і інші обряди, обрізання зазвичай супроводжується святом, на який з'їжджається безліч родичів з відповідними подарунками з нагоди свята.  Ще один важливий сімейний обряд в житті мусульманина - весілля. Молодих зазвичай вінчає один із служителів ісламу, який, здійснюючи церемоніал, найчастіше читає четверту суру Корану, де викладаються основні положення ісламу про місце, права та обов'язки жінки в сім'ї та суспільстві. Здійснює обряд імам або мулла від імені ісламу ніби скріплює союз молодих, перетворюючи його в офіційно визнаний і має силу закону шлюб. 

Урочисто, знову-таки зі спеціальними ритуальними обрядами, наголошується в сім'ї мусульманина і народження дитини, особливо сина. І нарешті, останній з серії обрядів, супутніх мусульманину протягом всього його життя, - похорон. Цей мусульманський похоронний обряд зберегла багато доісламських традицій. «Поспішайте ховати своїх мертвих, - говорив Мухаммед .- Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведні в земному житті. А якщо вони були хибні, то тим самим ви швидше віддаліться від них, засуджених горіти в полум'ї пекла ». Тому тіло покійного в мусульманських країнах зазвичай ховають протягом 24 годин після смерті. Померлого обмивають, натирають пахощами, загортають у саван (Кафа) з білого полотна. Саван зав'язується біля голови і ніг. Труну або похоронні носилки накривають чорним покривалом, несуть головою вперед. Небіжчика кладуть в могилі по-різному, виходячи з місцевих народних звичаїв. Але якщо ховають у труні, тіло повинно лежати або головою, або правим боком до Мекки. Пам'ятників на могилі зазвичай не ставлять, обмежуючись суворим кам'яним надгробком у вигляді круглого або чотиригранного стовпа. 

Свята в ісламі 

Як правило, всі сімейні обряди мусульман супроводжуються святами. Однак крім сімейних свят в ісламі існують і загальні, що стосуються всіх і що продовжуються часом по кілька днів. Один з таких загальних релігійних свят - Ураза-байрам, свято розговіння, що припадає на перший день місяця після місячного посту в Рамазанов. Це свято триває три дні, протягом яких кожен з правовірних звітує за місяць посту: наскільки ретельно він дотримувався приписи, вивчав текст Корану, умиротворяв свою душу, приборкував пристрасті, роздавав милостиню і т.

д. Якщо він допустив порушення посту, то зобов'язаний у відшкодування сплатити штраф, найчастіше у вигляді жертви барана, верблюда або у грошовій формі. 

Інший великий мусульманське свято припадає на 70-ий день після закінчення посту. Це курбан-байрам, велике свято жертвопринесення. Знову ріжуть худобу на честь Аллаха і в ім'я райського майбутнього. Свято Курбан-байрам - найбільш тривалий, він тягнеться не менше чотирьох днів. Інші свята коротше. Так 12 числа місяця рабі-альавваля відзначається день народження пророка. У мечетях в цей день відбувається богослужіння. Правовірні на честь пророка влаштовують бенкети, збирають пожертви. 

Історичні передумови і проникнення ісламу на територію України

Проникнення ісламу в Україну почалося ще у часи правління Праведного халіфа Умара ібн ал-Хаттаба (634–644 рр.). Після перемоги арабів над перською армією при Нехавенде близ Хамадана у 642 р. Сасанидська імперія перестала існувати як системне ціле і був відкритий шлях арабському проникненню у Причорномор'є через Кавказ. Про існування інтенсивних торгівельних зв'язків між русичами і арабами та іншими мусульманськими народами свідчать середньовічні арабські автори Ібн Фадлан, ал-Масуді, Ібрагім Ібн-Якуб.

У 643 році арабський полководець халіфа Умара Сурака ібн-Амр вторгся на територію сучасного Дагестану де арабські війська зупинилися близько укріпленого міста Дербент, заключивши договір з його правителем Шахрияром, згідно з яким він має охороняти кордони від військ Хозарського каганату. Арабо-хазарські війни другої половини VII — початку VIII сторіччя сприяли розповсюдженню ісламу, як у прикордонних областях, так і в центральних районах країни.

Перші відомості про мусульманський світ, про мусульман, перші знання про іслам пращури сучасних українців здобули під час торговельних операцій, мандрівок та воєнних походів. Русичі мандрували до Ітиля найчастіше через Десну, Сейм та Оскол. Так виникав прямий контакт з країною, яка зазнавала величезного впливу арабськомусульманської культури. Ознайомленню Київської Русі з ісламом також сприяли і військові походи русичів на Схід, де вони вступали в контакти з представниками мусульманської цивілізації. Це наприклад похід київського князя Володимира на «срібних» (Волзьких Булгар) булгар у 985 р. де іслам було проголошено державною релігією у 922 році.

Далі слід зазначити, що завдяки віротерпимій політиці імперії Чингізідів, після монголо-татарського нашестя, іслам продовжив своє існування і розвиток у Поволжі, Хорезмі та Причорномор'ї. Поступово іслам став домінувати на цих територіях, а згодом його стали приймати впливові владноможці та керівники (наприклад, хан Узбек прийняв іслам в 1313 році) чий вибір був обумовлений прагненням незалежності від Монгольської імперії. 

У північно-східному Причорномор'ї процес розповсюдження ісламської релігійно-філософської і політичної систем, в результаті якого народи, які прийняли іслам долучилися до ісламського суперетносу, активно відбувалися в період з VII до XV сторіччя. У домонгольський період (VII–XIII ст.) іслам у Причорномор'ї розповсюджувався в основному шляхом поступової ісламізації різних тюркських племен і народів, переважно належних до кипчакської групи тюркських мов. Головну роль у розповсюдженні ісламського вчення на просторі Половецького степу грали «периферійні» філософсько-культурні центри — Дербент і Волзька Булгарія, а також середньоазійські міста Хорасана і Мавераннахра. Арабські міста центра ісламської цивілізації (в тому числі навіть такі філософсько-культурні центри, як Багдад, Дамаск і Каір) на цей процес вплинули значно менше .

Своєрідна кульмінація ознайомлювального періоду — «вибір вір» Великим князем Київським Володимиром (X ст.), внаслідок якого Русь стала християнською, а шлях ісламові на її землі було перекрито на століття. В подальшому хвилі мусульманства, що накочувалися на країну, наштовхнулися вже на християнізовану Русь з її за суттю державною релігією.

Першими мусульманами на території Київської Русі були представники народів, що кочували від Приазов'я до Дону. Середньовічні літописи недвозначно повідомляють, що предки сучасних осетин — алани вже на початку 8 ст. прийняли іслам. Саме їхні поховання, здійснені за мусульманським обрядом, знаходять сучасні археологи на південному сході України. Точні свідчення про постійне перебування мусульман у Київській Русі відносяться до ХІ ст., коли на службі у київського князя була кіннота з мусульман-печенігів..

Другий період визначається як військово-колонізаційний. Йдеться про осідання на постійному місці народів, що сповідують іслам, а також колонізаційну політику Оттоманської імперії в Північному Причорномор'ї й Подністров'ї. Під цим розуміється закріплення в Криму частини татарської Орди. Кримський півострів став основним ареалом поширення ісламу на землях, що ввійшли нині до складу незалежної України. Саме тут зародилася і зміцніла унікальна мусульманська цивілізація. У Криму іслам став державною релігією Кримського ханства, що зберігало свою повну або часткову незалежність понад 300 років.

Саме на землях Криму в період з 13 по 16 ст. відбувалося формування кримців як окремого етносу зі своєю релігією — ісламом. Кримський півострів тривалий час був основним південним шляхом, яким населення Подніпров'я отримувало відомості про іслам та мусульман. Іслам прийшов сюди разом з новими тюркомовними народами і приніс з собою тим іншої культури.

У Криму поширився сунізм ханафітського мазхабу. Ханафітами були хани Золотої Орди, саме ця правова школа ісламу була державною релігією Османської імперії.

Літописи повідомляють про поселення в Україні, коли вона була в складі Великого князівства Литовського, значного числа мусульман з Криму, приведених звідти за військовим правом князем Вітовтом. Перша мечеть, що достовірно існувала в Україні, була зведена у місті Острозі на веління князя Костянтина Острозького (16 ст.) для мусульман, що перебували в нього на службі^[1].

Період Кримського ханату

Найяскравіші сторінки історії ісламу на землях України пов'язані з Кримом. Саме Кримський півострів став головним ареалом поширення ісламу на землях, що входять до складу нинішньої України. Саме тут започаткувалася й зміцніла унікальна мусульманська цивілізація, найпівнічніша з усіх після зруйнування Московією Казанського ханату 1552 р. Саме тут іслам перетворився на державну релігію Кримського ханату, який зберігав свою повну або обмежену незалежність протягом більше як 300 років.

Іслам практично з перших років свого побутування на Кримському півострові справив      надзвичайно        глибокий    вплив          на      формування кримськотатарського народу — одного з двох автохтонних народів України. Адже на землях Криму в період з XIII по XVI ст. відбулося формування кримських татар як окремого етносу зі своєю релігією — ісламом. Водночас Кримський півострів на довгий час залишався головним каналом, по якому населення Подніпров'я дізнавалося про іслам та мусульман.

Історично підтверджувана поява ісламу в Криму пов'язана з приходом сюди татаро-монгольського війська в 1223 р., коли тут був утворений улус (область, намісництво) Золотої Орди. Саме кочові тюркські етноси прийняли дещо пізніше іслам. Поява тюрків на півострові історично йшла двома шляхами: спершу із суходолу — кочовніки та з моря — туркисельджуки. Ще за довго до приходу в Крим, перебуваючи в кочовому стані, степовики дотримувалися шаманізму — багатобожжя. Втім, стикаючись із мусульманським світом, татаро-монгольські хани побачили в ісламі привабливу для себе релігію, могутній духовний засіб для консолідації народу і побудови на основах шаріату системи політичної влади.

Одним із перших поборників ісламу став молодший брат хана Батия — золотоординський хан Берке (1209-66). Прийнявши іслам особисто, він почав активно запроваджувати його в кримському улусі, всіляко сприяючи наверненню у нову віру населення півострова. Цей процес особливо посилився з того моменту, коли Берке віддав у частку турецькому султану Із-ед-Діну фортецю Судак і турки почали освоювати південне узбережжя.

Однак остаточна перемога ісламу в Криму пов'язана з ім'ям хана Узбека (1313-42), який офіційно запровадив іслам як державну релігію на півострові і зробив адміністративним центром нового улусу Золотої орди місто Крим (нині Старий Крим). Сам він деякий час жив у Криму, являючи підданим взірець дотримання догматів ісламу. Як зазначає М. Кирюшко, завершив процес ісламізації населення Криму легендарний Тамерлан (1336–1405). Скинувши золотоординьського хана Тохтамиша. Після завершення золотоординського періоду своєї історії Кримський улус виділився в самостійне державне утворення, на основі якого й виникло незалежне ханство. З 1427 р. панівною стала династія ханів з роду Ґіреїв (Ґіраїв)^[1]. Також в той період були засновані турецькі колонії в Азові, Очакові, Білгороді-Дністровському, Кам'янці-Подільському тощо.

Важлива звістка про мусульман в Україні пов'язана з перебуванням на її теренах хана Золотої Орди Тохтамиша зі своїм двором. Він проживав у Києві і його передмісті в 1396–1399 рр., після невдалої спроби завоювати незалежність від Тамерлана. У 20-х роках 14 ст. у Києві протягом близько сорока років постійно перебувала група мусльман у складі загону ординців на чолі з баскаком. Про це повідомляє Новгородський літопис. Мусульманський загін залишив Київ після поразки від литовських військ Ольгерда в 1363 р. Боротьба українців і їхніх південних сусідів за реальні земні блага мала лише зовнішню форму релігійного зіткнення. Однак насправді релігійні питання і суперечки на наступному етапі історії (15-16 ст.) відігравали символічно-знакову роль. Завдання поширення ісламу серед українців у той період мусульманами практично не ставилися. Обабіч Великого Кордону йшла боротьба за виживання, за території, за владу над людьми.

Передумови закріплення ісламу в Криму пов'язані з приходом сюди частини монголо-татар у 1223 р., коли в Криму було утворено окремий улус (область, намісництво) Золото ї Орди. От саме ця частка тюркського етносу, що осіла тут, і прийняла дещо пізніше іслам. На момент приходу до Криму татари дотривалися шаманізму, багатобожжя (ширк).

Проте, контактуючи з мусульманським світом, хани побачили в ісламі могутній духовний засіб для консолідації молодого народу та побудови в державі міцної системи політичної влади на засадах шаріату (юридичної системи ісламу). Остаточне утвердженя ісламу в Криму відбулося за хана Узбека (1313–1342), котрий офіційно запровадив іслам як

державну релігію на півострові. Сам хан деякий час жив у Криму, вважаючись зразком дотримання вимог ісламу. Завершив ісламізацію тюркомовного населення Криму легендарний Тамерлан (1336–1405).

Усунувши хана Тохтамиша, він включив півострів до складу своєї величезної імперії. У своїй політиці Тамерлан спирався на мусульманських духовних осіб і всіляко сприяв зміцненню позицій ісламу.

Згодом, після завершення золотоординського періоду своєї історії, Кримський улус виокремився в самостійне державне утворення, на грунті якого й виникла незалежна кримська держава. З 1427 р. вона перебувала під владою династії ханів з роду Ґіреїв (Ґіраїв).

У 1475 р. почався новий період в історії ханства. У цьому році правителі Криму визнали владу султану Османської держави, як халіфа — правителя усіх мусульман. Усі вищі духовні особи призначалися за участю представників халіфа і щодня його ім'я вихвалялося в кримських мечетях слідом за ім'ям Аллаха. Але, за законами Османської держави, династія Ґіраїв вважалася знатнішою, ніж династія самих Османів й мала посісти на троні, у разі усікновення Османів по чоловічій лінії. Впливовою силою в ханстві стали вищі духовні особи. Головним серед них був муфтій. Він вважався другою персоною після намісника султана і входив до складу Державної ради — Дивану. Це представник духовенства став верховним тлумачем законів шаріату. В його руках було призначення і зміщення суддів (каді), що давало йому прерогативу майже необмеженого впливу на все суспільно-економічне життя населення. І якщо в Крим надсилалися цінні подарунки від зарубіжних правителів, то муфтій отримував їх на рівні з ханом. Самостійно міг він вести і листування з закордоном.

Відбулося зрощування світської державної та релігійної влади, що передбачається Шаріатом. Муфтієм (керівником) мусульман почали вважати хана. Духовні особи стали впливовою політичною силою в державі. Муфтій Криму входив до складу Державної ради імперії — Дивану. Далі місця на ієрархічних сходинках обіймали кази (судді за шаріатом), мудариси (відповідальні за навчання в мусульманських школах — мекіебе), імами, шейхи (голови мусульманських братств), суфу (члени братств або пустельники). Вони піклувалися про просвіту кримчан у дусі ісламу, навчали дотримання його приписів, виховували правовірних мусульман і сумлінних підданих. Іслам став основою духовного життя кримсько-татарського народу. Практично в усіх значних поселеннях діяли мечеті, яких налічувалося не менше як 1,5 тисячі. Мусульмани Криму були послідовними сунітами, хоча подеколи з Північного Кавказу сюди заносили суфізм, а в Євпаторії (Кезлев) мешкали дервіші. Провідним авторитетом з питань мусульманського права, головою улемів (богословів) був шейх-уль-іслам, титул якого запроваджено в Османській імперії в 1424 р.

Весь час існування Кримського ханату у державі панувала атмосфера віротерпимості. На території держави вільно діяли православні, католицькі, грецькі, вірменські церкви та монастирі, єврейські й караїмські синагоги.

Під впливом ідей і норм ісламу сформувалася національна культура кримського (киримли) народу, його побутові традиції, мова, спосіб життя, система освіти й виховання дітей; розквітнули письменство, книжкова справа, музика, різьблення по каменю та дереву, орнаментальне мистецтво й особливо архітектура. Цінними пам'ятками мусульманської архітектури багате м. Ескі Кирим (Старий Крим) з мечетями Узбека та Бейбарса, Куршун-Джамі й Тахтали-Джамі, з медресе, караван-сараями та фонтанами. Чимало пам'яток мусульманської культури є в м.Бахчисарай — у колишньому адміністративному центрі ханату: палац, мечеті, багата в минулому збірка мусульманської літератури середньовіччя. Центрами мусульманської цивілізації Криму також були Карасувбазар (Білогірськ),

Кефе (Феодосія), Кезлев (Євпаторія) з його унікальною мечеттю ДжумаДжамі (1552).

Розквітла ціла плеяда блискучих діячів мусульманської культури. До них насамперед належали хан Ходжа-Девлет-Гірей, Ремаль-ходжа, Сеїд-Мухаммад-Різа та багато інших.

З давніх часів (вірогідно, з доісламських) у Криму побутувала місцева традиція відвідування особливо шанованих місць. Хоча Коран і засуджує такі форми поклоніння, все-таки ця традиція збереглася в Криму протягом століть аж до трагічних для кримських татар днів травня 1944 р. Надто шанувалися такі поісламізовані святині: азіз (пам'ятний знак) Інкерманський у межах сучасного Севастополя, азиз Саглик-су поблизу цього міста; неподалік від Бахчисарая та Чуфут-Кале об'єктами поклоніння були тюрбе (мавзолей) Мелек-Гайдер та Ґазі-Мансур. Місцева традиція вшановує перших мусульман — сахаба — сподвижників пророка Мухаммеда, що приходили до Криму з місіонерською метою. Неподалік Симферополя знаходиться Кирк-азіз, де у великій печері шанувалося поховання сорока шахидів-мучеників, котрі загинули за іслам. Паломництво також здійснювали до іншого азизу поблизу Акмесджіт (Симферополя) — Салгир-баба, а також до нині безіменного азизу поблизу лиману Мойнаки в Євпаторії. Поблизу азизів звичайно оселялися шейхи, інколи й дервіші, які виконували обряди для паломників. Втім, офіційне вчення ісламу заперечує нашарування місцевих культів.

Крим як форпост мусульманської цивілізації відіграв помітну роль у поширенні ісламу серед ногайців на південно-українських землях. З ним пов'язані чи не всі найяскравіші сторінки історії ісламу на землях нинішньої України. Проте з Кримом пов'язані як й криваві століття кримської агресії проти України, так й не менш кривавих походів українських козаків на Крим.

Мусульманські народи Причорномор'я й Україна в XVI–XVIII ст

З входженням земель Київської Русі до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а згодом до Речі Посполитої східний канал одержання відомостей про іслам практично втратив своє значення. Визначальним став південний напрям. Однак, на жаль, подальші контакти українців з мусульманами відбувалися в епоху гострих воєнних конфліктів. На довгий час доля ісламу на південно-українських землях стала цілком залежати від політичних відносин і наслідків воєнних дій поміж ханським Кримом, гетьманською Україною, царською Росією та султанською Туреччиною.

Відносини України з південними сусідами, що сповідували іслам, мають давню історію, сповнену як світлих, так і драматичних сторінок. Вони доносять до нас відблиски майже трьохсотрічної кривавої трагедії — нападів кримців і ногайців на землі України й нападів українського козацтва на землі Кримського ханату.

Однак ці війни не носили суто релігійного характеру, адже вони велися не заради навернення супротивника до своєї віри. Насамперед це прояв боротьби між двома різними цивілізаціями, що не було дивиною у середньовічному світі.

Становище змінюється з початком османського періоду Кримського ханату. Клерикалізація цієї держави надала яскравого релігійного забарвлення всім військово-політнчним діям ханату. Кримська влада бере на озброєння ідею розподілу географічних територій на «дар уль-іслам» (стан, світ ісламу) та «дар уль-харб» (стан невірних, явурів). Виправдання експансії на землі українців почали відшуковувати не у сфері економічних інтересів, а в релігійних міркуваннях. При цьому у «невірних» не вбачали тоді тих, кого необхідно навернути до ісламу. Поняття «явур» слугувало своєрідною позначкою, відмінністю, символом чужого, не свого, того, кого припустимо перетворити на невільника.

Кримці не висували перед собою іншої мети, окрім військовоекономічної. Вони не прагнули культурно або релігійно закріпитися деінде на північ від місць свого помешкання, заснувати для українців якісь просвітницькі центри. Іслам залишився внутрішньою справою південних сусідів України, які практично, на ділі не прагнули до його впровадження тут. Засоби мирного навернення до ісламу в цьому регіоні не застосовувалися.

Складні історичні колізії призводили до того, що частина українців, котрі потрапляли в неволю, приймали іслам. Турецькі архівні джерела засвідчують масове осідання українців з числа полонених у Туреччині. Вони, прийнявши іслам, отримували волю, ставали домоправителями, ковалями, конюхами, садівниками тощо. Частина невільників залишалася в Криму. Рабство тут було не довічним. З часом ці невільники ставали вільними (лише із забороною виїзду), заводили господарство. Жінка, яка народила дитину, також ставала вільною, прийнявши іслам. У літопису Самійла Величка згадується про кілька тисяч звільнених козаками колишніх невільників, котрі не схотіли разом з визволителями повернутися на Вкраїну, змінити свою нову віру. Аж до початку XX ст. в Криму ще згадували про чотири великих поселення Ак-Чора (кримською мовою «білий раб»), в яких жили нащадки українських невільників, які повністю асимілювалися, прийнявши культуру, мову й релігію своїх господарів. Вживались у мусульманське середовище й ті заробітчани, котрі приходили сюди з України самостійно — «аргати» й «ренчпери». Стосовно поширеної у нас думки про яничарство (стало синонімом запроданства й манкуртства), то служіння етнічних українців в яничарському корпусі є дуже маловірогідним, бо із слов'ян туди найохочіше добирали босняків. Вони й становили основу цього корпусу.

Приблизно з кінця XV ст. виникають осередки мусульманської цивілізації на південних землях України, які проіснували до загарбання їх російськими військами, а також на Поділлі. Мусульманські громади в різні часи були в Хаджибеї (Одеса), Азаку (Азов), Аккермані (БілгородДністровський), Кара-Кермені або Ачі-Кале (Очаків), а також у Кам'янціПодільському, де збереглися мінарет і мінбар, привезені з Туреччини. У м. Шаргороді зберігся мінарет, прибудований до синагоги. Залишки турецької мечеті знайдено в Меджибожі. У сфері мусульманського впливу опинилися й райони Південної Бессарабії, які входять нині до складу України.

Проте існування цих осередків мало скороминучий і недовгий характер. Вони перебували в самоізоляції від місцевого населення, відгороджувалися від чужого для себе етно-конфесійного середовища. Мусульмани трималися відчужено від української культури. Тому йдеться лише про проживання мусульман на півдні України, а не про мусульманську колонізацію краю.

Іслам на території України у XIX–XX ст

Мусульмани на території України у складі Російської імперії

Іслам є наднаціональною релігією, але на території України він виявився тісно пов'язаним з національним самозбереженням і відродженням тюркомовних народів, які мешкають на українських землях^[5]. Наприклад, в умовах Російської імперії іслам діяв як фактор етнічного, національного самовираження й самозбереження мусульманських народів, що допомагало їхнім представникам усвідомлювати свою відмінність від немусульманських етносів. Для волзьких і кримських татар, чеченців і дагестанців, представників тюркомовних народів Середньої Азії, котрі мешкали в Україні, іслам став силою, що сприяла збереженню їх як нації, охороні їхньої національної культури від асиміляції в етнічному та етноконфесійному середовищі. Така здатність ісламу спостерігається і в XX ст.

З включенням гетьманської України й ханського Криму до складу Російської імперії мусульмани Криму, а також окремі мусульмани, котрі оселялися на наших землях протягом XIX ст., були поставлені на межу етнічного виживання. Перед ними постала загроза національної асиміляції та примусової християнізації. Зазнаючи поразок у борні з Російською імперією, Туреччина за Кучук-Канарджийським договором від 10 червня 1774 р. визнала незалежність (від себе) Кримського ханату. Росія визнала ж тільки духовну владу султана над кримцями (киримли) як халіфа усіх мусульман. Однак і цей релігійний зв'язок обірвано 8 квітня 1783 р., коли з фіктивною самостійністю ханату було покінчено і приєднано його до Росії.

Кримську державу, старішу від Московської, також ліквідували. З цього моменту почалися систематичні утиски ісламу і мусульман, що поступово послабило позиції «релігії Пророка» в Криму. З падінням ханату було знищено державну структуру з її теократичною владою. У 1833 р. сталася трагічна для культури мусульман подія — організоване з ініціативи влади масове спалення старовинних кримських книг (друге було в 1929 р.)^[1]. Мусульмани Криму почали вимушено покидати свою історичну

Батьківщину і їхати до Туреччини та інших країн світу. Пік еміграції до Туреччини припав на 1860–1862 роки. З 1783 до 1917 р. з Криму емігрувало майже 4 млн мусульманського населення.

З початку XIX ст. з Криму виселили вглиб Росії багатьох мулл та імамів, яких забирали саме за те, що вони мали авторитет серед віруючих. Тим, кого було вислано, назавжди заборонялося повертатися — вздовж кордону Криму розставили спеціальні вартові пости. За всіма хаджі у Криму встановили відкритий нагляд. Паспорт на виїзд у хадж можна було отримати лише з дозволу новоросійського генерал-губернатора або губернатора таврійського.

З 1836 р. посісти духовну посаду міг лише той мулла, котрий відзначався «надійністю, вірністю та доброю поведінкою». Тим, хто бував у Туреччині, взагалі заборонялось обіймати будь-яку духовну посаду. Татарин, який вчився за кордоном, не міг стати муллою. Та навіть навчання в прогресивних, європейськи орієнтованих медресе — Гелеєвському та Хусаїнівському так само перекривало шлях до духовної діяльності. Муфтія обирали всі татари, але лише з трьох кандидатів, затверджених губернатором. У 1876 р. міністр внутрішніх справ остаточно заборонив видавати паспорти для здійснення хаджу. У 1890 р. проведено остаточне відчуження вакуфних земель, які давали кошти на релігійні потреби мусульманських громад (вакф — майно, надане державою для матеріального забезпечення мусульманської громади).

До початку панування Російської імперії тут в кожному селі, де діяла мечеть, функціонували й приходські школи — мектебе. Практично їх налічувалося більше як півтори тисячі. В кожній школі навчалося 600–700 учнів. На 1890 р. залишилося лише 275 мектебе, при тому, що нових, світських шкіл відкрито не було, а гроші, зібрані серед віруючих на облаштування мусульманської гімназії, — вилучено. На кінець XIX ст. діючими лишилося 23 медресе — мусульманські школи середнього типу. Так втілювалася в життя лінія уряду Росії на те, що іслам є терпимою, але другорядною, небажаною релігією.

За часів панування Російської імперії провадилася послідовна політика знищення основ мусульманської цивілізації Криму. Зруйновано або перетворено на казарми більше як 900 мечетей. Невдовзі після подій в м. Карасувбазар примусово скликали й вирізали чимало мусульманських вчених. У 1883 р. відбулося перше велике спалення старовинних книг киримли (друге — у 1929 р.).

Незважаючи на систематичні утиски, мусульманська культура Криму жила далі й навіть оновлювалася. Зразком мусульманської культури XX ст. стала творчість Ісмаїл-бея Гаспрали (Ісмаїла Гаспринського). Його зусиллями в Криму творилася релігійно-культурна реформа, наслідком якої мала стати нова система освіти мусульман. У 1881 р. Гаспринський видає книгу «Російське мусульманство», а з 1883 р. — тижневик «Терджіман» («Перекладач»), в яких відстоює ідеї просвіти серед мусульман

Гаспринському належить утопія про створення десь в Європі високорозвиненої мусульманської країни, яка б поєднала духовні цінності ісламу з європейським гуманізмом. Його учнями та послідовниками зроблено спробу інтегрувати ідеї Ісмаїл-бея Гаспрали в цілісне культурологічне вчення — джадідизм. Послідовники його були розсіяні вимушеною еміграцією або переслідуваннями. Діяльність Ісмаїл-бея Гаспрали значною мірою сприяла збереженню національної гідності народу киримли, послабляла історично зумовлену недовіру між цим народом та українцями.

Внаслідок економічної міграції протягом XIX ст. починається розселення в Україні представників народів, котрі традиційно сповідують іслам. На українських землях оселяються вихідці з волзьких («казанських») татар. Чисельність переселенців вимірюється десятками тисяч. У промисловому поясі України — на сході та півдні формується своєрідна діаспора тюркомовних народів в Україні.

Після перемог «російського воїнства» на Кавказі з'являються на українських землях репатріанти з Кавказу. Найвідомішим серед них є, безумовно, славнозвісний імам Шаміль. Герой національного опору чеченського й дагестанського народів, він був суфійським учителем, належав до тарикату (братства) «Накшбандійя». В державі, яку він створив і яка короткий час існувала, Шаміль прагнув поєднати вимоги шаріату та місцевих традицій.

Царський уряд дозволяв мусульманам мати свої мечеті (але в обмеженій кількості). Тому найчастіше мусульмани, крім мечетей, мали ще й молитовні будинки. Так, наприклад, на Донеччині на початок XX ст. функціонувало дві мечеті — в м. Луганську та Макіївці, а в поселеннях — ще кілька молитовних будинків. У м. Києві татари жили на Подолі, Лук'янівці, у Святошині. На вул. Мирній стояв молитовний будинок. У 1910 р. заклали фундамент мечеті, якої так і не збудували. В Києві було дозволено мати 2 мусульманських кладовища. Мусульманські громади діяли в багатьох містах України — Катеринославі, Харкові, Запоріжжі, Миколаєві та в інших, за кордонами Російської імперії — у Львові та в ін.

Мусульманське життя за умов тоталітаризму

Одним з найдраматичніших періодів в історії ісламу стало міжвоєнне двадцятирічча. Важливу роль в практичній реалізації релігійної політики по відношенню до мусульман зіграла Центральна Комісія у справах культів при ЦИК Кримської АССР. На засіданнях Комісії опрацьовувалися доктринальні принципи національно-релігійної політики по відношенню до мусульман, приймалися рішення про закриття мечетей, формулювалися задачі для діяльності «Союзу войовничих безбожників».

Рівень релігійності народів, які жили у Кримській АССР в міжвоєний період був різним. Менший у росіян і українців, але більший у кримців. Аналітичний звіт кримського ОК РКП(б) за січень-квітень 1925 року констатував:

Религиозность среди татар очень велика, что особенно сказывалось в связи с предстоящими праздниками. Мечеть посещали все за исключением комсомольцев. Постились все, даже учительство. Предсельсовета и т.д. и если даже не постились, то это скрывали от населения, дабы не подорвать свой авторитет. Часты попытки нелегального преподавания Корана. 

З однієї сторони більшовики намагалися представити себе визвольниками від національно-релігійного гноблення мусульман, але з іншої, більшовицька доктрина прагнула замінити собою релігію, мінімізувати іслам у житті киримли, виховати нове покоління молоді — свідомих комсомольців. В якості компромісу Центральна Комісія у справах культів при ЦИК Кримської АССР, дозволила викладати основи віровчення, але тільки хлопчикам, які досягли 14 років і при мечетях. В інформаційному звіті «Стан релігійного руху у Криму» характеризують події 1927 року так:

«Мусульманское духовенство внутри себя делиться на 2 ориентации: регисистов и прогрессистов. Первое является более реакционной и антисоветской… Вторая же ориентация прогрессистов является более лояльной к советской власти и разделяет учёбы молодёжи в советском духе, а также просвещение деревни» 

Середина 1920 років відрізнялася певним послабленням негативної дії держави. Одна з причин була в тому, щоб в рамках політики коренізації не стимулювати невдоволення і супротив зі сторони кримців. У 1928 році у Криму функціонували 495 мечетей, нараховувалося 546 служителів культу, діяло 7 шкіл з вивчення Корану^[6]. Від критики релігії на початку 1920-х років пропагандисти-киримли відмовилися, продовжуючи критику окремих священнослужителів. Глибинна причина була в тому, щоб коренізація привабила симпатії селянства. Ця еволюція фігурує у звіті про антирелігійну роботу «татарської» секції з лютого 1923 року по березень 1924 року.

Отже, із встановленням комуністичної влади в Криму розпочався масований наступ на релігію, зокрема й на іслам. Антирелігійна діяльність відбувалася в різних формах. Це були лекції, в деяких випадках театральні вистави. У масовому порядку закривалося багато мечетей. Більшовицька влада намагалася показати ситуацію так, що це самі представники мусульманської спільноти відмовляються від від будівлі мечеті. Але підспудно, використовуючи податкові механізми, складність процедури періодичної реєстрації, більшовицька влада створювала громаду віруючих у безвихідь. Теж саме відбувалося з мусульманськими школами — мектебе і медресе, репресувалося духовних осіб, які ще були.

Будівлі ліквідованих мечетей влада намагалася розібрати, а «будівельний матеріал»   передавали у        державний фонд,          котра використовувала його для будівлі громадських об'єктів. В ряді випадків будівлі пристосовувалися під школи і клуби.

У 1920-роках ця антирелігійна діяльність була дуже акуратна. Після процесу по «справі Вели Ібрагімова» почнеться кампанія боротьби з «буржуазним націоналізмом» і антирелігійна робота значно активізується.

Більшовицька пропаганда прямо пов'язувала відданість ісламові з «соціалістичною несвідомістю» та «буржуазними передсудами». Віруючих примушували на відступництво від віри батьків, вони жили в очікуванні репресій. Було створено штучні умови для припинення організованої діяльності мусульманських громад. Протягом 30-х років весь мусульманський актив репресовано, розстріляно або вислано майже все мусульманське духівництво, причому під фарисейським приводом, що вони очолили націоналістичні рухи після «знешкодження» їхніх політичних керівників.

Насильницьки   зачинялися мечеті,        руйнувались        або прилаштовувалися під склади, майстерні, гаражі тощо. На середину 80-х років не збереглося жодної. Більшість з них або зовсім зруйновано, або вони не підлягають відновленню.

У 30-ті роки безжалісно знищувалася самобутня мусульманська цивілізація Криму: ліквідовано писемність, заборонено до вжитку арабську графіку,         збиралися й        знищувалися        книги,         скасовано   систему мусульманської освіти, заборонено суд за шаріатом.

Після однієї з найтрагічніших подій XX ст. — насильницької Депортації кримських татар у 1944 р. — почалася така сама насильницька асиміляція їх. Обрусіння та атеїзація провадилися паралельно. Тому іслам у середовищі спецпереселенців залишався не тільки засобом задоволення релігійних потреб, він став могутнім стимулом підтримки пам'яті народу про своє минуле, про свою Батьківщину. Радянська влада прагнула знищити навіть саму пам'ять про життя мусульман тут колись. З усіх довідників, енциклопедій, підручників вилучено матеріали про мусульманську державу в Криму, про її релігійно-культурне життя. В масовому порядку зносилися кладовища, а надгробні камені закладали в підмурки нових будинків. У материковій Україні також було закрито всі мечеті та молитовні приміщення мусульман.

За роки радянської влади релігійне життя мусульман в Україні повністю придушили. Згідно із звітами уповноважених у справах релігійних культів з кінця 40-х років і аж до кінця 80-х років в Україні не було жодної мусульманської громади або ж зареєстрованої групи мусульман. І це в той час, коли в сусідній Білорусі, де незрівнянно менше мусульман, ніж в Україні, громади мусульман діяли в трьох областях і були зареєстровані ще в 60-ті роки. Те саме було зроблено в Литві, де громаду мусульман зареєстрували за радянських часів у Каунасі. Але цього не робилося протягом більш як 40 років в Україні, де, як вважала радянська влада, начебто й не було потреби в організації віруючих мусульман.

Іслам на початку незалежності України (90-ті роки XX ст.)

Віруючі мусульмани здобули можливість вільно сповідувати свою релігію лише в Україні, що стала незалежною. Перші громади мусульман відновили діяльність на початку 90-х років, існуючи спочатку самостійно, спираючись на допомогу ДУМЕСу — організації мусульман, яка діяла на території Росії.

Однак вже в 1991 р. утворено Кадіат з наданням йому статусу мухтасибату, тобто самостійної в канонічному плані адміністративної одиниці, очолюваної імамом-мухтасибом. Пізніше було створене Духовне управління мусульман Криму (Муфтіят Криму). Першим на посаду муфтія Криму обрано Сеїтджеліл-ефенді Ібрагімова. Кадіат мусульман Криму об'єднує переважно віруючих з числа кримських татар. Очолює нині ДУМК муфтій Еміралі-ефенді Аблаєв. ДУМК, яке за кількістю вірних, є найбільшою мусульманською організацією України, є головним духовним центром мусульман.

В Україні діють ще два центри духовного життя мусульман. Насамперед це ДУМУ — Духовне управління мусульман України (існує з 1993 р.), яке очолює вихідець з ЛівануТамім Ахмед (м. Київ). Більшість громад, що не увійшли до складу ДУМУ, об'єдналися навколо Асоціації незалежних громад мусульман, головою котрої є Р. Брагін (м. Донецьк). Проте є громади, які не входять до жодного із названих організаційних центрів. Загалом в Україні нині діє більше 280 мусульманських громад у різних її областях.

Усе повнішим стає нині релігійне життя мусульман України: діє Ісламський університет (Київ), виходять газети «Мінарет» та «Аль Баян», відкрито Ісламський культурний центр (Київ), Донецький центр ісламу та ін. Мусульмани України прагнуть до виконання гуманістичних приписів своєї релігії, до гармонійних відносин а іншими конфесіями, що діють у нашій державі.

Нині розпочався якісно новий етап історичного буття ісламу на теренах України — поступового проникнення ісламу у середовище східнослов'янських народів — етнічних українців та росіян. Для них іслам не є фактором, що підтримує їхню національну самосвідомість. Для українців і росіян, котрі звернулися до ісламу, він є підсумком їхніх світоглядних пошуків. Тому нині іслам в Україні стає для окремих людей фактором світоглядного самовизначення особи. Звернення слов'ян до ісламу бачимо лише в містах переважно півдня та сходу нашої країни.

Іслам в сучасній Україні (XXI ст.)

Станом на 2008 рік кількість мусульман в Україні перевищила 0,5 млн осіб і продовжує зростати за рахунок повернення до ісламу представників народів, що його традиційно сповідували, а також демографічних та міграційних процесів і навернення до релігії ісламу нових мусульман з-поміж українців та росіян. Кількість мусульманських громад на початок 2008 р. досягла 1138, понад три чверті з яких знаходяться в Автономній Республіці Крим. Ісламські організації мають у країні 5 духовно-адміністративних центрів:

•       Духовне Управління мусульман Криму (ДУМК);

•       Духовне управління мусульман України (ДУМУ);

•       Духовний Центр мусульман України (ДЦМУ);

•       Релігійне управління незалежних мусульманських громад України «Київський муфтіят»;

•       Духовне управління мусульман України «Умма» (ДУМУ

«Умма»);

•       Духовний центр мусульман Криму

 

Література:

 

1.                 Історія релігії в Україні/ За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — Київ: Знання, 1999. — 735 с. — (Вища освіта XXI століття)

2.                 Кондратюк Г. Н. Деятельность ЦИК Крымской АССР в реализации религиозной и национальной политики в отношении крымских татар (2030-е годы XX века) // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Іслам та ісламознавство в Україні». — Донецьк: ЦРДМДУ, 2012. — 132 с. — С. 65-70.

3.                

Микола Кирюшко. Передмова. Іслам у поліконфесійній Україні // Іслам і сучасний світ: Роботи учасників другого та третього Всеукраїнського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених ім. А. Кримського / упорядник М. І. Кирюшко. — К.: Ансар Фаудейшн, 2009. — 320 с. — С. 9-14. 4. Вадим Стецюк. Кам'янець-Подільській у складі Османської імперії (1672–1699 рр.) // Іслам і сучасний світ: Роботи учасників другого та третього Всеукраїнського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених ім. А. Кримського / упорядник М. І. Кирюшко. — К.: Ансар Фаудейшн, 2009. — 320 с. — С. 121–140.

5.                 Андрій Домановський. Візантійсько-руська торгівля у творах арабських письменників IX–X ст.: елементи нової інтерпретації старих даних // Іслам і сучасний світ: Роботи учасників другого та третього Всеукраїнського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених ім. А.

Кримського / упорядник М. І. Кирюшко. — К.: Ансар Фаудейшн, 2009. — 320 с. — С. 141–166.

6.                 Мария Лобанова-Гулак, Александр Тортика. Торговля Восточной Европы с мусульманскими странами и Доно-Донецкий речной путь в середине VIII — середине Х ст.: историографисеские традиции и реальность // Іслам і сучасний світ: Роботи учасників другого та третього Всеукраїнського конкурсу ісламознавчих досліджень молодих учених ім. А. Кримського / упорядник М. І. Кирюшко. — К.: Ансар Фаудейшн, 2009. — 320 с. — С. 167–196.

 

Неорелігійні течії в Україні, їх класифікація.

I.             Неохристиянські рухи на загальнохристиянській основі

До них належать запозичені з-за кордону різноманітні міжнародні християнські місії, секти, новітні церкви (Міжнародна християнська місія, Християнська місія «Еммануїл», Армія спасіння, Лівобережна церква Христа, Церква Христа святих останніх днів (мормони), Християнська церква «Калварі Чапел», Євангельська церква США, Біблійна баптистська церква, Церква скелі, Церква «Філадельфія», Вогняний кущ, Месіанська релігійна община «Дім Бога Всемогутнього», Київський християнський центр «Нове життя», Християнська церква «Хвала і поклоніння» тощо). Цей напрям репрезентують відроджені християнські об'єднання українського походження, зокрема Спілка християнської міжконфесійної згоди «Логос» і Собор євангельських церков. До цієї групи так само можна приєднати таке проросійське неохристиянське утворення, як Церква Воскресаючої Богородиці (Богородична церква) або Церква Матері Божої Перетворюваної.

II.          Релігії орієнталістського напряму. Вони переважно репрезентовані неоіндуїзмом («Товариство Свідомості Кришни», Місія «Світло душі», Товариство Шрі Ауробіндо, Товариство ведичної культури, Міжнародне товариство «Всесвітня чиста релігія» (Сахаджа-йога), Київський центр Шрі Чін-Моя, прихильники Саї Баби тощо) і течіями буддистського толку (дзен-буддизм, тибетський буддизм, власне буддизм, ламаїзм). 

III.       Езотеричні об'єднання (Реріхівське товариство, Асоціація «Живої етики», послідовники Олени Блаватської, Данила Андреева, Олеся Бердника).

IV.      Неоязичництво (РУНвіра, рідновіра, Великий вогонь).

V.         Синтетичні неорелігії (Віра бахаї, Велике Біле братство, Церква об'єднання Муна).

VI.      Сайєнтологічні рухи (Діанетика-фонд Хаббарда, АСТІКА, «Вогнена квітка» В. Калінаускаса, система Порфирія Іванова, різні психотехніки), які умовно можна віднести до релігійних течій. Зазначена класифікація неорелігій в Україні умовна. Проте вона покликана полегшити орієнтацію в океані нетрадиційних рухів і сект. Більшість з них перебувають лише в зародку (група неорухів китайського й японського походження), однак більшість уже відома в Україні своєю "діяльністю. Українське неоязичництво, у тому числі РУНВіра, Великий Вогонь, Ладовірство, виникло в другій половині ХХ ст. на ґрунті інтересу до національних вірувань і традицій давнього, дохристиянського періоду історії України. Засновники цих культів виходять із того, що тільки язичницькі дохристиянські культи є природними для менталітету українця, і намагаються систематизувати, реформувати їх, пристосувати до сучасних умов. Представники цих культів наголошують на особливому місці України та українців у світовій історії та підкреслюють національний характер своєї релігії на противагу релігіям світовим.

Більшість нетрадиційних релігій, поширених в Україні, виникли в середині чи наприкінці ХХ століття. Їх віровчення мають переважно синкретичний та еклектичний характер, через що ці напрямки важко аналізувати й класифікувати. Загалом усі вони схильні до поєднання та синтезу елементів традиційної й нетрадиційної, часом навіть екзотичної релігійності (якою, скажімо, для європейців є релігійні вчення Сходу); релігійної та наукової термінології; світоглядних принципів і психофізичних практик (медитація, уживання галюциногенів і подібне). Важливим для поширення цих рухів є те, що вони пропонують незвичні, небуденні способи вирішення життєвих проблем людини, а також використовують нетрадиційні проповідницькі та місіонерські технології, пристосовані до умов урбаністичного, індустріального суспільства, з використанням засобів масової комунікації.

Оскільки нетрадиційні релігії є як релігійним, так і культурним феноменом, їх можна класифікувати за аналогією з елітарною, народною та масовою культурою. Нетрадиційні релігії -- це своєрідна масова релігійна культура, яка залишає від елітарної (теологічно-світоглядних систем) і народної (традицій, обрядів, свят, культів) тільки те, що є зручним і доступним для масового сприйняття й поширення, витісняючи інші релігійні культи завдяки своїй простоті та позірній небуденності.

Неохристиянські течії виникли в середині ХХ ст. здебільшого як відгалуження протестантизму. Їх віровчення базуються на визнанні Біблії основним віросповідним джерелом та особи Ісуса Христа центральною фігурою своєї доктрини. Характерним для них є: критика ортодоксального християнства за відхід від первісних традицій; оголошення своєї церкви, секти єдино істинним рухом за відродження й порятунок християнської віри; досконале знання тексту Біблії, дозвіл віруючим її вільно читати та інтерпретувати; визнання особливої місії (харизми) за своїм лідером, який вважається пророком, посланцем Бога. Зараз в Україні налічується понад 70 таких течій -- християнські місії «Еммануїл» і «Нове життя», Церква Єднання, Церква Христа та інші.

Релігійні течії орієнталістського та сайєнтологічного характеру можна назвати синкретичними, оскільки вони апелюють не до однієї культурно-релігійної традиції, як неохристиянські, а до кількох, у тому числі, як випливає із самої назви (орієнталістські), до східних релігій: Міжнародне товариство свідомості Крішни, АУМ Синрикьо. Багато які секти звертаються до містицизму та оккультизму -- Бахаї, діанетика Хаббарда, теософія, антропософія і т. ін. Серед синкретичних напрямів трапляються так звані тоталітарні секти, як, наприклад, відоме в Україні «Велике біле братство». Ці секти прагнуть не тільки заповнити релігійнодуховне життя людини, а й узяти під контроль усю повноту її буття у світі, різко протиставляючи власні релігійні принципи загальновизнаним правилам соціального співжиття, схиляючи своїх членів до асоціальної поведінки -- розриву стосунків із сім'єю, нехтування суспільними обов'язками тощо. Межа між тоталітарними та нетоталітарними сектами часто є дуже умовною, тому, хоч багато нетрадиційних культів є небезпечними для суспільного устрою, обмежити їхню діяльність законодавчо, не порушуючи при цьому прав свободи совісті, майже неможливо.

Неорелігії в Україні: розвиток, пріоритетні ідеї

З'явившись в Україні як частина світового релігійного процесу, нетрадиційні вірування успадкували ті риси, які характеризують неорухи взагалі і в будь-якій країні.

Найсуттєвішим для неорелігій є те, що вони не обмежені рамками однієї релігії і певною мірою спрямовані на міжрелігійний синтез. Підвищена здатність до універсалізму і синкретизму -- головна особливість більшості сучасних релігійних рухів. Ці релігії в головній тенденції нагадують двохтисячолітньої давності християнство, яке ввібрало в себе здобутки сучасної йому епохи, акумулювавши їх і витворивши універсальну систему ідей, цінностей, принципів світорозуміння та світоставлення. За своїми організаційними принципами неорелігії є дуже відкритими, оскільки об'єднують людей на основі добровільності, незалежно від їхніх віку, раси, національності, статі, віросповідання, соціального стану, професії чи роду занять, політичних переконань, освіти тощо. Крім загальних характеристик, наявним в Україні релігійним неорухам притаманні й певні специфічні ознаки. Останнє визначається передусім умовами, в яких функціонує неомістицизм, і водночас особливостями суб'єкта, що сприймає віровчення будь-якого напряму. Якщо в Європі та Америці неорелігії з'явилися за умов послаблення традиційної релігійності і тому стали наслідком занепаду авторитету традиційних церков і сект, то у нас поява неомістицизму збіглася з періодом релігійного відродження, а тому може розглядатися і як наслідок кризи традиційних релігій, водночас як прояв піднесення та плюралізації релігійного життя.

Порівнюючи темпи поширення неорелігій в Україні та інших країнах, слід зазначити відносну стриманість цього процесу. Це пояснюється тим, що після періоду тривалої так званої безрелігійності з «дозволом» відкрито вірити в Бога більшість людей звернулася до звичних релігій -- християнства, іудаїзму, ісламу. Крім того, для країн Заходу неокульти були мовно адаптовані, що певною мірою визначило вибуховість їх для релігійного життя.

В Україні ж, навпаки, мовний чинник відіграв гальмівну роль. Оскільки неомістична література тривалий час існувала лише в англійському варіанті, то це не сприяло її поширенню, а відтак і обмежувало чисельність прихильників різних неорелігійних течій. Проте сьогодні ситуація істотно змінюється. Виникли численні переклади неомістичних видань не лише російською, а й українською мовою, їхня кількість з часом зростає. Це, безумовно, сприятиме поширенню неорелігійних публікацій.

Якщо на Заході неокульти виступили певною релігійною альтернативою існуючим традиційним релігіям, тоді на наших теренах вони з з'являлися як протест проти комуністичної ідеології, як форма дисидентства. Ще й нині деякі з них перебувають у внутрішній еміграції щодо України. Над ними тяжіє традиція попередніх років. У перехідний період неомістицизм має компенсаційний характер, оскільки він своїми віроповчальними та моральними принципами прагне заповнити той духовний вакуум, що утворився після панування комуністичної ідеології, тобто компенсує альтернативу комуністичній вірі. Все це є привабливим як для послідовників того чи іншого віровчення, так і для розчарованих у політичній ідеології.

Неорелігії в Україні мають не лише дисидентську, а й суто прикладну спрямованість. На відміну від Заходу, де вони поширювались в умовах вільного й тривалого розвитку неомістицизму, внаслідок чого відбулася навіть певна його секуляризація, в Україні знання про оздоровчу техніку йоги, медитації прийшло в неорелігійній формі. Невігластво у сфері нетрадиційних методів оздоровлення, ірраціональних форм пізнання світу абсолютизувало неомістицизм, оголосивши його єдино правильним рецептом щастя. Засіб був сприйнятий як мета. Для численних послідовників неорелігій останні виступають не як форма пошуку Бога, Абсолюту, Світового Розуму, а як спосіб вирішення особистих проблем за рахунок використання різноманітних оздоровчих методик і медитацій. Останні тією чи іншою мірою наявні в культі всіх нетрадиційних вірувань. Тому такі неокульти, як інакодумання, інакоставлення, можуть перетворитись на своєрідну релігійність.

Особливістю впровадження нетрадиційних релігій в Україні можна вважати й те, що майже всі неорухи прийшли сюди через посередників: не з батьківщини релігійного руху, а з інших країн, не від гуру (вчителя), а від його західних учнів. Поки що поява майже всіх неорелігій в Україні є вторинною, не «апостольською». Однак тенденція може змінитися, якщо поодинокі відвідини індійських, корейських, китайських та інших учителів з часом набудуть певної системи. Тоді потреба в посередництві відпаде.

Відносна легкість проникнення в Україну і сприйняття неорелігій пояснюються, зокрема, специфікою вітчизняного менталітету, який через географічне розташування України -- її граничний стан між сходом і заходом, півднем і північчю -- був відкритий різноманітним впливам. Це сформувало у нашого народу особливий плюралізм світогляду, терпиме ставлення до інакомислення. Загальна ідея нетрадиційних рухів -- поєднання сходу та заходу через об'єднання всіх релігій -- отримала в Україні підтримку в настроях і бажаннях здолати розмежованість християнства на три православні церкви, греко-католиків, католиків, множину напрямів протестантського руху. За умов міжконфесійних конфліктів синкретизм та універсальність неорелігій стають певною мірою привабливим чинником для віруючих інших конфесій. 

Як цілком позанаціональні релігійні неорухи, крім неоязичництва, значного поширення набули поміж українців, росіян та інших національностей у східних і південних районах України, де міститься найбільша кількість громад та їхніх членів, серед яких відсутні чи значно послаблені християнські та національні традиції.

Крім етнічної специфіки, склад неосект в Україні має деякі інші особливості. Якщо в інших країнах приплив до неорелігій відбувався за рахунок віруючих, які йшли по шляху переосмислення офіційних церковних доктрин і релігійного культу, їх раціоналізації чи розмивання системи догматичних релігійних норм, то в нашій країні в неорелігійні рухи об'єднувалися переважно невіруючі, тобто ті, хто не був обтяжений релігійною традицією, не мав до цього попереднього містичного досвіду. Тому послідовники неорелігій в Україні у своїй вірі не так глибоко переконані, як, скажімо, їхні західні одновірці. До цього можна додати, що коли на Заході неомістицизм мав вплив на широкі верстви населення, внаслідок чого соціальний склад неосект був неоднорідний, то в Україні коло посвячених виявляється вкрай обмеженим. Це передусім художня і технічна інтелігенція, в тому числі вчителі, науковці природничих галузей, спортсмени тощо. У них, як правило, низький рівень гуманітарної освіти і багато амбіцій. Оскільки духовний голод не задовольнявся здобутими офіційно знаннями, вони орієнтувалися на езотерику (таємне вчення), яка без високого загальнокультурного рівня сама собою мовчазна. Завдяки духовним потребам цих людей, які постійно ставили перед собою питання про сутність буття (особистого, етнічного, вселюдського), про життя і смерть, про добро і зло, прагнули до самовизначення та самовдосконалення, вони приходять до такого досвіду трансформації, який практикують філософія чи релігія.

Основною формою організації неомістицизму в Україні залишається громада, гурток. Українські організації ще віддалені від створення одновірцями виробничих одиниць у галузі промисловості, торгівлі чи сільського господарства, хоча такі корпоративні (вузькогрупові, відокремлені) об'єднання дуже привабливі. Поки що вони є формою духовного спілкування. Нетрадиційні рухи в Україні мають також свої особливості в культурі, в організації, у відносинах з державою та громадськістю. Багато з них перебувають у стані формування. Тому незавершеність процесу передбачає його постійне вивчення.

Література

1.   Єришев А.О. Релігієзнавство: Навч. посібник. -- Розд. 9, 10. -- К.: МАУП, 1999.

2.   Калінін Ю.А., Харьковщенко С. А. Релігієзнавство: Підручник для студ.

вищ. шк. -- К.: Наукова думка, 1997. 

3.   Щекин Г.В. Религии мира. -- К.: МАУП, 1995.

4.   Миронов А.В., Бабинов Ю.А. Основы религиоведения: Рабочая книга преподавателя и студента. Учеб. пособие. - М.: НОУ, 1998. - 328 с.

5.   Основы религиоведения Учеб./ Ю. Ф. Борунков, И. Н. Яблоков, М. П. Новиков, и др.; Под ред. И. Н. Яблокова.- М.: Высш. шк., 1994.- 368 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                       

 

 

Дохристиянські вірування в Україні.......................................................... 3

Християнство................................................................................................ 27

Буддизм.......................................................................................................... 42

Іслам............................................................................................................... 54

Неорелігії в Україні....................................................................................... 92