Міністерство освіти та науки України

Відділ  освіти, культури і туризму, молоді та спорту

Мостиської міської ради Львівської області

 

 

 

 

 

 

 

Вчитель зарубіжної літератури  Пнікутського НВК Галадій Г.Г.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пнікут - 2019

Інформаційно – методичний посібник. Україна в долі і творчості зарубіжних письменників. Укладач  Галадій Г.Г.- с. Пнікут: Пнікутський НВК, - 2019 – с.-70. 

Рецензент: М.А. Бішко - методист відділу  освіти, культури і туризму,молоді та спорту Мостиської міської ради Львівської області 

 

Адресовано для вчителів зарубіжної літератури.

Рекомендовано до друку Педагогічною радою Пнікутського НВК

(Протокол    від  «        »   ____________201… р. №     )

 

         Методичною радою відділу  освіти, культури і туризму, молоді та спорту

Мостиської міської ради Львівської області 

         (Протокол №           ____________________________

                                            (Дата)            (місяць)              (рік)

В інформаційно – методичному  посібнику пропонуються українознавчі матеріали і методика їх використання на уроках зарубіжної  літератури,

 

                                 

 

 

 

 

                                                       Зміст

 І.  Вступ……………………………………………………………………….4

ІІ. Україна - натхнення для зарубіжних письменників

1.  Райнер Марія Рільке ……………………………………….………5
2.  Адам Міцкевич…………………………………................................8
3. Проспер Меріме …………………..…………………………………11
4. Олександр Пушкін ...……………………………………………….13
5. Микола Гоголь …………………………………………………….. 21
6.  Михайло Булгаков  ………………………………………………..24
7. Анна Ахматова………………………………………………………27
8.  Пауль Целан………………………………………………………………………………….35
9. Оноре де Бальзак………………………………………………………………………….38
10.  Шолом Алейхем…………………………………………………………………………..39
11.  Володимир Короленко………………………………………………………………..40

ІІІ.   Додатки………………………………………………………………….47

ІV.Список використаної літератури………………………………………68
 

 

 

 

 

 

ВСТУП

                 Головна мета вивчення предмета «Зарубіжна література» в загальноосвітній школі – прилучення учнів до здобутків зарубіжної літератури і культури, розвиток творчої особистості (читача), формування в неї гуманістичного світогляду, високої моралі, естетичних смаків, а також якостей громадянина України, який усвідомлює свою належність до світової спільноти.                             

                  Важливо у вивчені предмета «Зарубіжна література» показати звя’зок  зарубіжних письменників з Україною.

                Україна здавна приваблювала до себе митців світового письменства. Нашій Батьківщині присвячували найкращі свої рядки письменники різних країн та епох. І всі вони зливаються у дзвінку пісню – пісню любові до нашої землі
              Українська тема була помітним і значним явищем у світовій літературі, образ України , її природа, героїчне минуле були предметом натхнення багатьох письменників. Це сприятиме вихованню в учнів гордості за рідну землю. Відомості про перебування зарубіжних письменників в Україні, їх інтерес до нашої держави та твори про Україну завжди цікавлять учнів, пробуджують пізнавальні інтереси школярів.
                Завдання навчально-методичного посібника допомогти вчителям залучити учнів до скарбниці світової літератури. Вміщенні в даному посібнику матеріали можна використовувати на перших уроках знайомства з життям та творчістю письменника.

 
 

 

 

 

 

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

            Кожний поет, усвідомлюючи своє призначення на землі, повинен бути людиною. Такою, що повна любові, здатна подолати природні почуття ненависті, звільнитися від нього, як від скверни. Поет — це людина.
             А людина —це, насамперед, добродій, сповнений великої любові до світу, до всього живого на землі. Саме таким добродієм, чия поезія сповнена любові до людей і світу, є австрійський поет Райнер Марія Рільке, який «легким дотиком торкався душі людини, допомагаючи їй усвідомити вічність».
Поет любив мандрувати. У 1907 р. Рільке познайомився з Лу Андре-Саломе, дочкою генерала російської армії французького походження, яка народилась у Петербурзі. Вона стала одним із найближчих друзів поета на все життя. Розумна, із сильним характером, дівчина запалила Рільке своїми розповідями про Вітчизну. Разом з нею він у 1899—1900р. подорожував Україною. Поет зацікавлено знайомився з Києвом, Дніпром доїхав до Кременчука, Полтави, Харкова. Рільке був вражений красою української природи, народними піснями. Україна пробудила реальне відчуття масштабності природи, її величі й безмежності: «Згадую оце полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, і охоплює душу сум, що мене там немає». На цій землі поет знайшов зразок жаданого єднання людей і природи, землі та Бога. Україна змальована ним як чудовий край безмежних просторів із героїчним минулим,багатою історією:

Земля без меж, вітри, рівнини,
Лісів там тіні старовинні
Й незмірна неба височінь,
Пливуть тобі назустріч села
І знов зникають в далині,
Немов прожиті щойно дні
Чи пісня дзвонів невесела.

              Рільке закохався в Київ, вважав його «близьким до Бога». Особливо багато вражень отримав від Софіївського собору, Києво-Печерської лаври. Назавжди зачарували поета пасхальні ночі в соборах, прочани Києво-Печерської лаври, які проходили пішки сотні кілометрів, щоб зустрітися зі святим місцем.      

               Враження вилилися у збірки «Часослов» і «Розповіді про Господа Бога».  Із листа Рільке: «Мамо! Я вже два тижні у Києві. Перед цим побував у Ясній Поляні, родовому маєтку Л. Толстого. Безперечно, Київ — то є найсильніші враження. Це «місто близьке до Бога». Я б хотів тут оселитися назавжди. Тут мені відкрилася «одвічна руська сутність», насамперед пам'ятки культури давнини. А які тут церкви і собори, в них багато старих картин і дорогоцінних реліквій. Думаю колись здійснити переклад перлини  давньоруської літератури «Слова о полку Ігоревім». А велична лавра, її колії, печери... Це не передати словами...»
                 А ще поет любив українське малярство. Були у нього величезні враження від ікон київських монастирів. Ось як бачив Рільке живопис собору святого Володимира, який виконав Васнецов: «...Ікона абсолютно відрізняється від італійського вівтарного взірця. Вона є церковним атрибутом, як золота чаша або давня молитва... Однак той, хто заходить до Київського собору святого Володимира, повинен відразу відчути, що в цих образах існує життя». Рільке милувався картинами Левицького, Боровиковського, Ярошенка, Рєпіна. Зберігав українські сувеніри: шовкову хустку та срібний візантійський хрест.
Подорож розбудила у поетові інтерес до історії Київської Русі, козацької пісні. Рільке вражають кургани, що височіють над степом, кургани — могили минулих поколінь. Він захоплюється староукраїнською літературою та Гоголем, читає Несторову «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський Патерик».
                Пошук духовного проводиря приводить Рільке до Канева, на могилу Тараса Григоровича Шевченка. Знавець української літератури професор М. Стороженко пробудив його інтерес до поезій Тараса Григоровича. Австрійський поет зачитується творами Кобзаря.

Рільке чув розповіді про кобзарів, особливо його вразила історія життя Остапа Миколайовича Вересая, відомого українського кобзаря.  У чотирнадцятирічному віці той осліп, навчився грати на кобзі, став ходити із села до села, виконуючи пісні та думи. І саме кобзар Остап з рільковської «Пісні про Правду» своїм співом зрушує душі людей, примушує боротись за правду.
               У цілому ж подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов'янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме зустріч з Росією і Україною стала для Рільке тим поштовхом, який пробудив у ньому нове відчуття природи, реального світу. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Це та сама «жадоба реального», котра знайшла вираження в подальшій творчості поета.

 

                            АДАМ МІЦКЕВИЧ

            Про слід України в творчості поета не дадуть забути його вірші і поеми.
Починаючи з 20-х років ХІХст., твори Міцкевича широко відомі і в Україні. Ними захоплювалися Тарас Шевченко й Леся Українка, Михайло Коцюбинський та Іван Франко. Українською мовою твори поета перекладали П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Старицький, І. Франко, пізніше— П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко і найбільше — Максим Рильський.
              У 1905 році у Львові було споруджено один з кращих в Україні пам'ятників Міцкевичу (скульптори М. Таращук та А. Попель).
 

Ти не як пам'ятник над нами
У голубій височині,—
Ти з нами поруч, наш Адаме,
Ідеш в безсмертні наші дні.
 

Ти з Олександром, ти з Тарасом
Дивився мудро в даль віків,
Тому не поржавіє з часом
Ваш вічний вайделотський спів.
Ти не лише всесвітній подив,
Не тільки слава ти із слав,—
Це ж ти «Трибуною народів»
Серця народів потрясав!

 

І в час, коли земної кулі
Одна єднається сім'я,
Лунає у всесвітнім гулі
Твоє, Міцкевичу, ім'я.
 

М. Рильський «Перед пам'ятником Міцкевичу»

                            У листопаді 1824 року після викриття товариств «філоманів» та «філаретів» Адам Міцкевич прибув у Петербург, куди він за вироком був висланий під нагляд поліції.
           

Київ, Стеблів, потім Одеса, Крим, Харків... Тут пролягали шляхи хоч і вимушеної, але ж якої захоплюючої й корисної для поета мандрівки українською землею, тут відбувалося його знайомство з її мешканцями.
На сторінках поеми «Пан Тадеуш» Міцкевич залишить дорогий йому спомин про перебування на берегах Росі:
Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав,
Що сотню панночок і сотню хлопців бравих
Ховала в холодку при танцях і забавах,
Як вечір повивав блакитноводу Рось?

 За допомогою російських друзів Міцкевич одержує призначення на роботу в Одесу, звідки виїжджає в Крим. В листі  до Йоахима Лелевеля, відомого польського історика, він пише; «Але я бачив Крим! Я витримав страшенну бурю на морі... Я бачив Схід у мініатюрі». В результаті подорожі в Крим з'явилася збірка «Кримські сонети», куди увійшло 18 поезій. «Кримські сонети» називають складною чудовою симфонією, філософсько-історичною, інтимно-ліричною, сповненою завжди глибоко поетичних думок, переживань і замальовок, симфонією, що зберігає невмирущу благородну красу і звучить аж ніяк не меланхолійно.
                  Твердо лягали на папір пластичні малюнки поетичних мініатюр. Оспівуючи красу і могутність Кримської природи, Міцкевич виливає свою тугу за втраченою батьківщиною. Над усе самотньому поетові близьке море, розбурхана морська стихія гармонізує з його душевним станом, з драмою його ліричного героя.
                   Крим називають землею богів і поетів. Його південну красу оспівувало не одне покоління митців. Подорожуючи кримськими дорогами, Адам Міцкевич залишав у своєму щоденнику записи, які свідчать про те, що привертало його увагу.
                   «Алушта — одне з прекрасніших місць Криму, туди ніколи не доходять північні вітри, і подорожній в листопаді часто шукає прохолоди під тінню все ще зелених волоських горіхів...»
«Якщо з височину гір, піднесених у хмарну височінь, глянути на хмари, що пливуть над морем, то здається, що вони лежать на воді у вигляді великих білих островів. Це цікаве явище я спостерігав з Чатир-Дагу...»
Міцкевича причарувала й Волинська природа, що теж відбилося у його творчості.

                Балада «Світязь» — один із найпрекрасніших творів поета. Його не можна читати без хвилювання, бо тут мова йде і про переживання окремої особистості, і про духовну драму    цілого народу. Твір побудований   на матеріалі слов'янської   історії.     (Додаток №3)                     

ОзероСвітязь                                                  

            Світязь — одне з найпрекрасніших місць України, розташованих у Волинській області.
В Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм друзям.
Із Україною прийшлося попрощатися, залишивши згадку про ляха, який не мав наміру стати паном над українським людом.
 

ПРОСПЕР  МЕРІМЕ

Французька література другої половини XIX ст.— цікаве, складне, не-забутнє явище. Тому хочеться згадати Проспера Меріме.
Майже чверть століття, починаючи з 1848 року і до останніх днів життя, Проспер Меріме, за влучним висловом П. де Сент-Віктора, «літературно емігрував до Росії». І до України також.
В епістолярній спадщині Меріме ми весь час знаходимо згадки про Україну. То він просить «допомогти розкрити зміст однієї козацької пісні», то він пише: «Все, що читав про козаків, мене захоплює, і я хотів би знайти відомості про Богдана Хмельницького». Відсутність потрібних першоджерел у Франції не перешкодила Меріме написати низку праць про історію українського народу — «Українські козаки та їхні останні гетьмани», есе «Богдан Хмельницький».
               Знайомству з життям України Проспер Меріме завдячує своїм російським друзям — С. О. Соболевському та І. С. Тургенєву. У листах до друзів він подає захоплюючі описи різних місцевостей України, розповідає про її культуру та архітектуру. Різноманітні легенди, колоритні деталі українського побуту, що дають змогу пізнати звичаї та характери людей, використовує Меріме у своїх українознавчих працях. У статті про Гоголя Меріме звертає увагу на деяку подібність між французькими флібустьєрами XVII ст. і запорожцями із «Лжедмитрія», зокрема в сцені «Острів запорожців на Дніпрі». У цьому творі він використовує такі поняття, як «козак України», «Січ», «булава», «похідний гетьман», «бунчук», а також подає опис січового кола, що обирає свого похідного гетьмана.
Вивчати історію запорозького козацтва Меріме почав після ознайомлення зі слов'янським фольклором. Він дуже серйозно ставився до матеріалу, про який мав намір писати, старанно вивчав архівні матеріали, мемуарну літературу, літописи. Як учений-історик і письменник Меріме цікавився людиною-особистістю, котру можна було б поставити в центр художнього твору або наукового дослідження. Такою особистістю Меріме вважав українського гетьмана Богдана Хмельницького.
                «Кілька місяців тому я запропонував читачам біографію козака Степана Разіна. Добродій Костомаров, в якого я запозичив розповідь про пригоди цього героїчного ватага, описав життя видатної людини, котра, як і Степан Разін, мало знана в неслов'янських країнах, хоча, на мою думку, більше заслуговує такої слави», — так починає Проспер Меріме есе «Богдан Хмельницький».
 

Письменник вважав Хмельницького вмілим дипломатом, досить освіченою людиною, яка знала кілька мов. Змальовуючи особисте життя Богдана Хмельницького, Проспер Меріме дійшов висновку, що гетьман українського народу — це патріот, безмежно відданий козацтву. Все його життя кровно пов'язане з історією України, її визвольною боротьбою. Завдяки працям Проспера Меріме про історію українського народу в 70-хроках XIXст. посилився інтерес до України французьких учених-фольклористів, істориків, літературознавців. Під впливом його досліджень 1869 р. Французький Сенат ухвалив вивчати в школах Франції курс історії України.
Меріме один з перших ознайомив французьких читачів з українською та російською літературами . Під впливом І. С. Тургенєва, який переклав «Народні оповідання» Марка Вовчка для росіян, Меріме почав таку ж роботу для французів. В одному з його листів читаємо: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До речі, вони легко можуть викликати у кріпаків бажання випустити кишки своїм панам... Я розважався, перекладаючи "Козачку"».
Меріме мав намір перекласти рідною мовою кілька творів Марка Вовчка і все ж не наважився показати французьким читачам «роз'ятрені криваві рани» героїв оповідань української письменниці.
              А чи був знайомий Проспер Меріме з Марком Вовчком? Жодних підтверджень того немає, хоч підстави для такого припущення існують. У1860— 1863 рр. Меріме і Тургенєв перебували в Парижі, а в цей час там майже постійно жила українська письменниця, яка підтримувала приятельські стосунки з Тургенєвим.

Саме він познайомив Марка Вовчка з французькою літературно-мистецькою інтелігенцією, серед якої міг бути і Проспер Меріме.
Отож, своїми дослідженнями з історії українського народу, своєю увагою до його літератури Проспер Меріме сприяв взаєморозумінню й повазі одного народу до іншого.
 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОЛЕКСАНДР ПУШКІН

 

             Олександр Пушкін , геній російської поезії, який царською волею змушений був познайомитися з багатьма українськими містами, всім серцем закохався в історію України, її традиції, звичаї, в її природу, що знайшло відображення в його творчості.

6 червня 2019 року виповнюється 220 років від дня народження Олександра Пушкіна. Начебто не кругла дата, але все-таки щось схоже на ювілей. Якогось особливого відзначення її в Україні не передбачається. Та не виключено, що знайдуться політично стурбовані русофони, яким заманеться «гідно відсвяткувати» цей ювілей. Хоча, можливо, вони того Пушкіна «проходили» лише в школі. Ось, Севастополі, Пушкіну вже й пам’ятник збираються ставити. А щоб великому росіянину комфортно почувалося, навіть оголосили Севастополь вільною від української мови територією. Не відстає і «Русское культурное общество» у Львові: теж хоче бачити Пушкіна в бронзі (у камені, у гіпсі…)!

Звісно, при цьому ніхто не переймається тим, яке відношення мав Пушкін до України, як він сприймав Україну та українців, яка українська проблематика знайшла відображення в його творах. Питання ці далеко не другорядні для розуміння творчості поета. Однак вони не знайшли належного осмислення в літературі.

За радянських часів з’явилося кілька робіт про перебування Пушкіна на українських землях. Тема «Пушкін і Україна» знайшла відображення в роботах академіка О.Білецького, деяких інших авторів. Звісно, осмислення цієї теми відбувалося в ключі радянсько-проросійської апологетики: мовляв, Пушкін – найбільший поет нашого «найстаршого брата». А ще він – поет-революціонер.

За роки нашої незалежності, наскільки відомо, в Україні цією темою ніхто серйозно не займався, як, зрештою, і в Росії.

Як відомо, дитинство, юність поета були пов’язані з Петербургом і петербурзьким оточенням. Після помітної перерви 1820-их років «перевихований» Пушкін, уже як апологет імперії, знову повернувся в Петербург, де і жив до кінця своїх днів. Тобто, саме Петербург визначив світосприйняття поета і, зрештою, основні моменти його творчості.

Але чи можна тодішній Петербург сприймати як «автентичну Росію»? Передусім, це була імперська столиця, своєрідне «стовпотворіння вавилонське», в якому перемішалися різні народи. Тодішня імперська еліта навіть намагалася спілкуватися «інтернаціональною» французькою мовою, а не російською. Значну й впливову частину петербуржців складала «українська діаспора». Не дивно, що українці фігурували в оточенні Пушкіна – Кочубеї, Вільєгорські, Політики… Без сумніву, вони впливали на поета, «підказували» йому теми з української історії. Саме в цих «діаспорних» впливах варто шукати корені пушкінської «Полтави».

У травні 1820 р. Пушкін (правда, не зі своєї волі) опинився на українських землях. Фактично то було заслання, яке в літературі часто подається як гоніння на поета за його вільнодумство. Дійсно, молодий Пушкін дозволяв собі у віршах критикувати петербурзьку верхівку. Молодість є молодість. До того ж він обрав собі за ідеал поета-бунтаря Байрона, якого хотів наслідувати в житті. Зрештою, декому з високопоставлених це набридло. І поета послали на «перевиховання» на південь.

Варто враховувати, що Пушкін належав до верхівки петербурзького світу. Це був потомственний аристократ. Його, звісно, могли «пожурить за шалости», але серйозно карати не збиралися.

Південне заслання, яке частково пройшло на українських землях, аж ніяк не було обтяжливим для Пушкіна. Візьмемо хоча б один такий факт. Перед від’їздом з Петербурга  він отримав усього лише… тисячу карбованців «проїзних» – чималенька на той час сума, за яку можна було прожити не один рік. На півдні Пушкін ніби виконував чиновницькі функції, отримуючи за це чималу платню. Він вважав себе великим поетом і тому не переймався чиновницькими обов’язками, робив те, що хотів, нерідко створюючи проблеми для своїх начальників. Коли ж новоросійський генерал-губернатор Михайло Воронцов, людина загалом ліберальних поглядів, спробував у 1824 р. змусити Пушкіна попрацювати на чиновницькій ниві, це викликало бурхливу реакцію ображеного генія: як це так — мене, поета, примушують займатися чимось «земним»?! І Пушкін подав у відставку. Так закінчилося його південне заслання.

    Фактично заслання стало благом для поета. Та, власне, чи було це заслання? Воно, за мірками пізніших часів, нагадує таку собі чотирирічну стипендію. Завдяки цій «стипендії», Пушкін міг подорожувати, набиратися нових вражень і, звісно, творити. Що не кажіть, а російське самодержавство не скупилося підгодовувати таланти. Щоб потім мати можливість їх використати. Пушкін не був тут

винятком. Він став таким собі царським                                      

  грантоїдом. Не авторські гонорари, а щедрі            Пам’ятник Пушкіну в Одесі                                                                                           

дотації від царя-батюшки забезпечували основні доходи поета. Тому не дивно, що він поступово еволюціонував від «бунтаря» до апологета російського самодержавства.

Але давайте повернемося до так званого  південного заслання. Більша його частина пройшла в Молдавії, у Кишиневі. Проте Пушкін часто бував і на українських землях. Першим пунктом його перебування на півдні став Катеринослав (Дніпропетровськ). Побував він у Олександрівську (Запоріжжі), проїжджав через українські причорноморські степи, був на Кубані, де мав можливість спостерігати за життям та побутом українських чорноморських козаків. Тривалий час жив у Криму, близько року — в Одесі. Бував також у Києві, Тульчині. Немало часу провів у Кам’янці (нині райцентр Черкаської області), де спілкувався з майбутніми декабристами. Щоправда, останні не ризикнули прийняти поета в своє коло. У літературі можна знайти думку: мовляв, вони оберігали генія, не хотіли, щоб його, у випадку поразки повстання, репресували. Та, очевидно, справа була не тільки і не стільки в цьому. Реально Пушкін не був корисним для декабристів, а його дуже вільна, іноді непрогнозована поведінка могла створити для них небажані проблеми.

Час південного заслання став продуктивним періодом для Пушкіна-поета. Тут він написав чимало віршів, поеми «Кавказький бранець», «Брати-розбійники», «Бахчисарайський фонтан», почав писати поему «Цигани» й роман у віршах «Євгеній Онєгін». Також планував написати своєрідну епопею про розбійницьку вольницю, вступом до якої і стали «Брати-розбійники», а також історичну епопею, яка б інтерпретувала давньоруську історію. Перший задум, судячи з усього, визрів після спостереження за вільним життям на півдні, за життям козацтва. Наприклад, на Пушкіна великий вплив справила втеча в Катеринославі двох в’язнів, які перепливли через Дніпро. За цією подією він сам спостерігав. Щодо другого задуму, то він, очевидно, визрів під впливом спостережень за святинями Києва. Правда, ні перший, ні другий задуми так і не були реалізовані.

Перебуваючи в Україні, Пушкін сприймав цю територію як російську. Українські реалії або не знайшли відображення в його творах південного циклу, або отримали російську інтерпретацію. Наприклад, Київ в уявленні поета сприймався як «святиня русских городов».

Та все ж було одне яскраво виражене українське зацікавлення Пушкіна. Це – І. Мазепа. У січні 1824 року поет, перебуваючи в Одесі, дізнався, що в Бендерах живе селянин Микола Іскра, котрий пам’ятає шведського короля Карла ХІІ. Пушкін вирішив з допомогою цього 135-річного старика розшукати сліди могили Мазепи. Він зустрівся зі старожилом, намагався своїми розпитуваннями довідатися щось про Мазепу. Однак Іскра не лише не міг вказати йому бажану могилу чи місце поховання, але взагалі розвів руками: мовляв, навіть такого імені не чув.
Власне, «українським твором» Пушкіна можна вважати «Полтаву». Нема сумніву, що цей твір, написаний у 1828 р., задумувався раніше, ще під час перебування на півдні. Враження від України, її природи звучать у «Полтаві». Однак поему важко назвати проукраїнською. У ній Пушкін свідомо дискутує з Байроном і особливо Рилєєвим, які зображували Мазепу в позитивному плані, репрезентуючи його як борця за волю України. Пушкінська «Полтава» з позицій «старшого брата» прославляє суперника Мазепи – царя Петра. Загалом, це був один із перших апологетично-імперських творів Пушкіна. Цікаво, що російська критика без особливого захоплення сприйняла його. Негативну оцінку твору дав В.Бєлінський.

Ще однією гранню теми «Пушкін і Україна» були стосунки поета з М.Гоголем. Відомо, що Гоголь обожнював Пушкіна. У першій половині 1830-их років вони багато спілкувалися. Немає сумніву, що Пушкін суттєво вплинув на Гоголя. Він навіть підказував йому сюжети окремих творів – «Ревізора», «Мертвих душ», допомагав у час роботи над петербурзькими повістями. Однак варто задуматися, яким був цей вплив. Фактично Пушкін сприяв русифікації Гоголя, відходу його від української проблематики і зверненню до російської.

Звісно, немає сенсу заперечувати великої поетичної майстерності Пушкіна (дехто це іменує геніальністю). Однак своєю творчістю він служив Російській імперії. Особливо це було видно в останні роки життя поета. Щодо України, то ставлення його до неї було далеко не найкращим. А щодо впливу Пушкіна на українську культуру, то воно, радше, було негативним, ніж позитивним.

         З глибоким обуренням писав він про Катерину, яка „знищила назву „рабство", а роздарувала близько мільйона державних селян... і закріпостила вільну Малоросію".

           В 1821 році з 7 січня до 8 лютого, як і щороку, в Києві відбувався контрактовий ярмарок. Сюди з'їжджалися з Польщі, з Росії, з України, з Туреччини комерсанти, шляхтичі для своїх операцій, тут також відбувались гульбища, карточна гра, бали, концерти і вистави. По всіх дорогах до Києва вже в січні на санях і возами везли товари, провіант, їхали кріпаки-лакеї для обслуговування господарів. Тодішня статистика показує, що на кожного приїжджого на контракти пана припадало двоє людей, що обслуговували його.

             По дорозі до Києва Пушкіну доводилося проїжджати через старі історичні українські міста, про які згодом він буде писати і згадувати в статті про історію України: Сміла, Коноплянка, Городище, Корсунь, Москаленська, Богуслав, Каракаші, Вінцетова, Красне, Гребінки, Васильків, Вета, і, нарешті, в'їхав він з либідської сторони до Києва.

— Як ти тут? — спитав Орлов у Пушкіна, зустрівши його в Києві.

— Язик до Києва доведе,—відповів той.

— Бережись, Пушкін, щоб не вислали тебе за Дунай...

• Може бути, і за-Прут".

Останні слова Олександр Сергійович сказав двозначно, бо ж він приїхав до Києва без дозволу уряду.

               30 липня 1824 року Пушкін виїхав з Одеси. Знову троє поштових коней мчать його вигорілим і з'їденим сараною степом до Миколаєва (За тих часів існувала сувора регламентація поштових запряжок : кожний чин мав право на певну кількість коней. Пушкіну, як чиновникові X класу, дозволялося їхати трьома кіньми, а Воронцову, наприклад, двадцятьма. Розминаючись, нижчий рангом мав звертати з дороги перед старшим).

                Миколаїв завжди цікавив Пушкіна, в його творах знаходимо такий запис про це місто: „Якось Потьомкін, незадоволений запорожцями, сказав одному з них: — Знаєте ви, хохлачі, що в мене в Миколаєві будується така дзвіниця, що як почнуть на ній дзвонити, то аж на Січі буде чути. — То не диво, — відповів запорожець, у нас на Запоріжжі є такі кобзарі, що як заграють, то аж у Петербурзі затанцюють..."

                 Проїжджаючи в останній раз через Україну, Пушкін пересік її по самій середині. Через Київ, навпростець, йому не дозволили їхати, бо там граф Вітте рознюхував про діяльність декабристів. Маршрут Пушкіну дали на вісімдесят верст довший. Він дугою обминав Київ і Київщину, де Південне товариство декабристів готувало план повстання і вбивства Олександра І.

                З Миколаєва Пушкін поїхав степом на північ уздовж правого берега Інгула. Шлях був чумацький, поштовий і торговельний. Того літа в серпні цим шляхом проїздив, прямуючи з чумаками на південь, десятирічний хлопець Тарасок з батьком своїм Григорієм Шевченком, і тут дороги Пушкіна і Шевченка зустрілися.

               Зробивши в семи напрямах 19 подорожей по Україні, проїхавши 5700 верст, О. С. Пушкін протягом 1820 — 1824 років ознайомився з Чернігівською, Полтавською, Катеринославською, Таврійською, Херсонською, Подільською, Київською і Волинською губерніями (За тодішнім адміністративним поділом). Поет проїхав через 124 населених пункти. Половину цих міст, містечок, сіл він проїхав двічі або тричі, а маршрути між Кишеневом, Одесою, Миколаєвом він повторив кілька разів. Зупиняючись кожного разу для переміни поштових коней, він перебував у селі не менше двох-трьох годин, а в деяких містах ночував.

                  В 1824 році поета вислали в Псковську губернію. Враження від України почали оформлюватися в творчі задуми, в художні образи. Олександр Сергійович почав збирати друковані праці про Україну.

                   Ще в листах з Кишинева і згодом він не раз просив друзів, знайомих, родичів розшукати і прислати йому ту чи іншу книжку, зв'язану з Україною.

Грунтовно вивчивши Україну, в 1828 році Пушкін написав поему Полтава".

Поема Полтава" показує історичну обізнаність автора, знання українського фольклору і свідчить про великі враження поета від прекрасної природи України.

                  Пишучи Полтаву", Олександр Сергійович користувався чотиритомною історією Д. І. Бантиш-Каменського. Читав про Мазепу у Вольтера, Байрона, В. Гюго. Декабрист К. Ф. Рилєєв своєю поемою „Войнаровський" вплинув на Полтаву", не зважаючи на протилежні тенденції обох цих творів. З повісті Е. Аладіна Кочубей" Пушкін запозичив ряд дрібних деталей, а також ім'я героїні — Марія.

            Багато критиків говорили, що Полтава" була написана Пушкіним нещиро, з наміром демонструвати свою політичну благонадійність. Одначе, таке припущення неправильне; в ідеології поеми нема нічого, що б розходилося з справжніми переконаннями Пушкіна.

             Деякі письменники хотіли зробити з нього (Мазепи) героя свободи... Історія представляє його як честолюбця, закоренілого в підступах і злочинах... пам'ять його... не може втекти від прокляття людства".

                 І справді, слово Мазепа" в народній мові стало синонімом найпідлішої людини. Художні якості Полтави" являють собою природний і великий етап у розвитку пушкінської поезії. Сам автор в тридцятих роках уважав Полтаву" найзрілішим із своїх творів.

                Особливо яскраві в поемі картини української зоряної ночі, Дніпра, степів, високих київських тополь чудової природи України. Тут зі всією силою виявились враження поета від 4-річного перебування на Україні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МИКОЛА  ГОГОЛЬ 
 

Великі Сорочинці - місце народження М. Гоголя. Великі Сорочинці, розташовані неподалік Миргорода на Полтавщині, увійшли в історію як місце народження М. Гоголя, бо саме тут, у скромному будиночку повітового лікаря М. Трохимовського, 20 березня (1 квітня) 1809 року народився майбутній письменник. 1911 року скульптором І. Гінцбургом тут споруджено пам'ятник М. Гоголю, а з 1929 року відкрито музей.
                   Родовий маєток - село Василівка. (У далекому минулому Василівка - родовий маєток Лизогубів. Тетяна Семенівна Лизогуб, взявши шлюб з Опанасом Дем'яновичем Гоголем - дідом Миколи Васильовича Гоголя, 1781 року отримала від батька хутір Купчинський, який згодом перейменували у Василівку на честь батька майбутнього письменника. Тут він провів перші десять років життя, успадкувавши від батька, Василя Опанасовича, почуття гумору, хист оповідача, любов до театру. Мати, Марія Іванівна, палко вірила в талант сина.

У дванадцять років Гоголя привезли в Ніжин до гімназії вищих наук, яку ще називали ліцеєм. Разом із Гоголем навчалися Нестор Кукольник, Євген Гребінка - майбутні поети. Тут здружився він з Олександром Дашлевським, майбутнім письменником, та іншими. Україна стала для нього початком життя і творчості. Тут уперше він вийшов на сцену, зігравши роль дуже старого діда, написавши п'єсу з українського життя. Ніжин став духовною і творчою колискою письменників. Не випадково, мабуть, тут встановлено перший пам'ятник Гоголю, створений ще 1881 року талановитим українським скульптором Парменом Забілою, відкрито перший музей Гоголя, зібраний у стінах ліцею студентами Історико-філологічного інституту під керівництвом викладача П. А. Заболожського.
                  М. Гоголь у Києві. (По-справжньому М. Гоголь пізнав Київ вже після Петербурга й Москви, хоч бував у цьому місті ще 1827 року. Коли в Києві у 30-ті роки XIX століття відкривається університет, завдяки зусиллям Пушкіна й Жуковського призначають ректором українця
М. Максимовича, друга Гоголя, ботаніка та фольклориста. На прохання автора "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Пушкін клопочеться про надання Гоголю кафедри загальної історії. Сповнений планів і мрій, Гоголь вже планує писати історію України і натхненно пише Максимовичу: "Туди, туди, у Київ, давній, прекрасний Київ! Він наш..."
               Проте питання про призначення Гоголя у Київ так і не було вирішене. Та Микола Васильович бував у Києві, любив гуляти його вулицями, часто бував біля Андріївської церкви та у Печерській лаврі. Після перебування у Києві Гоголь переробив "Тараса Бульбу". З містом пов'язана і друга перлина гоголівської прози - "Страшна помста". Останній раз він був у Києві 1848 року.)
М. Гоголь в Одесі. (Уперше М. Гоголь побував в Одесі перед останнім приїздом до Києва 1848 року. Він повертався з Єрусалима на Батьківщину морем разом з російським консулом в Сирії К. М. Базілі, своїм ліцейським приятелем. Костянтин Михайлович Базілі - один із тих випускників Ніжинського ліцею, які разом із Гоголем становили його гордість. Син грецького патріота, який під загрозою страти втік до Одеси, Базілі став не тільки видатним російським дипломатом, але й ученим-поліглотом, спеціалістом з Близького Сходу, людиною широкого мислення. Спілкуванням із цією людиною М. Гоголь завжди дорожив. Удруге письменник приїхав до Одеси, щоб провести тут зиму 1851 року. Тут він здружився з акторами місцевого театру. Тепло Одеси зігріло його, вселило надії на завершення роботи над другим томом "Мертвих душ". І Гоголь весь поринув у цю роботу. В Одесі досі збереглися будинки, де перебував Гоголь.)
Отже, з Україною пов'язане не тільки дитинство Гоголя, його юність, але й роки зрілості. З Україною пов'язана практично вся творчість М. Гоголя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ

Батько майбутнього письменника Афанасій Іванович Булгаков походив із сім'ї сільського священика Орловської губернії. Діти священнослужителів мали право отримувати освіту безплатно, але — тільки духовну. Тому й Афанасій, блискуче закінчивши в 1881 році Орловську семінарію, продовжив навчання в Київській духовній академії.
У 1890 році Афанасій Іванович обвінчався з Варварою Михайлівною Покровською, яка працювала вчителькою в місті Карачеві Орловської губернії. Після одруження молода пара приїхала жити до Києва. Тут, в будинку на вулиці Воздвиженській, 15 травня народився первісток, якого назвали на честь дідуся по матері й покровителя Києва архістратига Михайла.
                   Вихованням дітей (їх було семеро) займалася мати, а також саме життя, обставини, навколишнє середовище. Діти росли в атмосфері лагідності та доброзичливості. Мати не обмежувала свободи дітей. Головне, що вона зробила — це виховала в дітях оптимізм, любов до життя й до людей, а також велику працелюбність.
                У ті часи батьки не поспішали з початком шкільного навчання: вважалося, що дитина має «дозріти» — хто раніше, хто пізніше. У 1900 році дев'ятирічного Мишка віддали в підготовчий клас Київської 2-ї гімназії, де працював учителем співу та регентом брат батька Сергій Іванович Булгаков. Там же малий хлопчик вперше прочитав поему М. В. Гоголя «Мертві душі», і Гоголь увійшов у його душу назавжди.
                 У серпні 1901 року Михайло успішно склав іспити за підготовчий клас і був зарахований до найвідомішого на той час середнього учбового закладу Києва — 1-ї гімназії.
                 Окрім російської класичної літератури, з домашньої та гімназійної бібліотек, у круг читання Михайла входило багато книг світової класики. Він дуже любив Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Салтикова-Щедріна, Чехова, Діккенса.
                 Після закінчення гімназії Михайло вирішив вступати на медичний факультет Київського університету: адже лікарями були і брати Варвари Михайлівни, і друг сім'ї І. П. Воскресенський.
Київський університет носив ім'я князя Володимира Святославовича. Час навчання письменника припав на період активної участі студенства у політичних баталіях. Заняття нерідко переривалися антиурядовими виступами студенства з приводу важливих політичних подій у Києві, Росії і в самому університеті.
                    У навчанні на медичному факультеті багато часу виділялося практичним заняттям, які проходили в університетських клініках. Але Михайло в той час дуже захопився театром, мріяв стати актором, почав глибше пізнавати театральне мистецтво, мову, життя. Можливо, це захоплення стало причиною того, що довелося повторити академічний курс в університеті. Відвідування лекцій тоді було вільним, однак навчання -платним. При необхідності, можна було повторити курс, і «вічний студент» вважався явищем звичайним.
Хоча власне, винен був не лише театр. У 1908 році із Саратова до Києва приїхала ровесниця Михайла Тетяна Лаппа. Вона зупинилася у своїх родичів, які були знайомі з Варварою Михайлівною. Дружба Тасі та Михайла почалася з прогулянок по Києву, зі знайомства з його живописними місцями. А потім прийшла любов. Тася часто приїжджала до Києва, переписувалася з Михайлом.
26 квітня 1913 року вони обвінчалися в церкві Миколи Доброго на Подолі. Жили в Києві, на деякий час виїжджали до Саратова, до батьків Тасі, але знову повернулися до улюбленого міста.
                    Восени 1913 року Михайло відвідував лекції на третьому курсі. А 1 серпня 1914 року почалася перша світова війна. Події швидко докотилися до мирного Києва. Життя міста швидко перебудувалося на військоий лад. Весною 1916 року Михайло Булгаков добровольцем пішов на фронт — лікарем у військовий шпиталь, з ним поїхала і дружина — сестрою милосердя.
Так для молодого лікаря почався новий етап у житті: амбулаторні прийоми хворих, операції, стаціонарне лікування, керування невеликою лікарнею.
        У лютому І 918 року Булгаков був демобілізований за станом здоров’я і повернувся додому, до Києва. У Києві він побачив, як стрімко трансформувалося театральне життя, організовувалися нові клуби, відкривалися нові театри.

          У 1919 році М.Булгаков знову потрапив під мобілізацію й опинився на Північному Кавказі. Там він тяжко захворів, ледве вижив і з тих пір назавжди залишив кар'єру лікаря, змінив професію. Булгаков писав і ставив п'єси на провінційній сцені у Владикавказі. Потім переїхав до Москви, писав сатиричні твори. Але все життя письменник пам'ятав і сумував за Києвом. Свою любов до рідного міста він виражає майже у всіх творах: і в оповіданнях «Червона корона» й «Незвичайні пригоди лікаря», і в романі «Майстер і Маргарита», і в «Театральному романі», і в п'єсах «Дні Турбіних», «Біг» та ін.
Помер Михайло Булгаков у 1940 році. У Києві досі пам'ятають і люблять талановитого письменника, на Андріївському узвозі створено музей в будинку де жила сім'я Булгакових.

 

 

                                            АННА АХМАТОВА

Чи знаєте ви, що мати великої Анни Ахматової похована на Хмельниччині, в селі Слобідка-Шелехівська Деражнянського району? І що там є дуже затишний, багатий на меморіальні речі музей поетеси, розміщений у колишньому маєтку її тітки?
Будинкові «тітки Вакар», як називала Анна свою родичку, понад двісті років, проте він добре зберігся. Його оточує парк, точніше — те, що вціліло з далеких часів, коли тут було «дворянське гніздо». Ахматова приїздила сюди не раз. Уперше — семирічною дівчинкою. А потім іще принаймні двічі — 1906 року і 1912-го. Про ці сторінки біографії поетеси дослідники згадують рідко. А тим часом, «слобідсько-шелехівські» сюжети Анни Ахматової вельми цікаві.
                  Власне, тоді вона була ще не Ахматовою, а Анею Горенко. В Одесі (місті моєї юності!) поетесу вважають стовідсотково «своєю», оскільки народилася вона в дачному будиночку на Великому Фонтані, біля моря. І хрещена була в Преображенському соборі. Її батько був морським інженером — красенем і ловеласом, чиї численні романи «на стороні», зрештою, й зруйнували родинне життя Андрія Антоновича та його дружини Інни Еразмівни, яка на той час встигла народити шестеро дітей. Анна мала двох братів і трьох сестер.
                   Виходило так, що приїзди в Слобідку-Шелехівську були пов’язані з драматичними моментами в житті Анни. 1906 року розлучилися батьки, і тепер мати — з її абсолютною житейською непрактичністю — опинилася в скрутній ситуації, коли стали серйозно дошкуляти матеріальні труднощі. А в липні померла від туберкульозу сестра Інна. Анні ж щойно виповнилося сімнадцять. Вона, жителька Царського Села, приїхала в Київ складати іспити у Фундуклеївській гімназії. У Києві жили родичі, в тому числі й «тітка Вакар» — Анна Еразмівна Вакар, яка в Слобідці-Шелехівській мала дачу. Поруч, у сусідньому селі Літки, таку ж дачу мала її сестра. Старий Еразм Стогов подарував по маєтку кожній із дочок — не вистачило тільки матері Анни, Інні Еразмівні.
У Слобідку-Шелехівську Анна приїхала з «рубцями» на серці: вона щойно пережила любовну драму. Та ще й яку! Хотіла навіть накласти на себе руки, оскільки той, кого вона покохала — студент Петербурзького університету Володимир Голенищев-Кутузов — виявився холодно-байдужим до її почуття.
Скільки пристрастей уже звідало серце Анни! Вона вже давно пише вірші, проте час літературного дебюту ще не настав. Утім, він уже зовсім близько: на сторінках журналу «Сиріус» Гумільов незабаром надрукує її поезію «На руке его много блестящих колец...»
                     У музеї, під склом, є гіпсовий зліпок її руки. У молодості в Анни було бліде обличчя, довге темне волосся — і прекрасні білі руки...
Склавши іспити, вона поїхала в Євпаторію, до улюбленого свого моря. А потім знову повернулася в Київ. Треба було закінчувати гімназію. Взагалі-то, Анні «світив» Смольний інститут у Петербурзі, — однак у його стінах вона затрималася ненадовго, всього на кілька тижнів. Її відрахували, помітивши одного разу, як вона — сонна! — блукала коридорами інституту.
И  вот я, лунатически ступая,
Вступила в жизнь, и испугалась жизнь, —
напише Анна Ахматова через багато- багато років. У неї це й справді було десь до 13—14 років: лунатизм. У найновішій біографії поетеси лунатизм Ані Горенко пояснюється втратою внутрішнього спокою, викликаного розладом між батьками та хворобами й смертями двох сестер . Отже, влітку 1906 року Аня Горенко поселилася в Києві. Колись — ще в далекі 1840-ві! — тут, у канцелярії генерал-губернатора Д.Бібікова, служив Еразм Стогов, її дід по матері, який устиг чимало зробити для благоустрою міста.
Аню прийняла родина Вакарів. Проте в тітки вона почувалася не дуже затишно, про що невдовзі й написала Сергієві фон Штейну, чоловікові своєї сестри Інни: «До мене тут усі дуже добре ставляться, проте я їх не люблю. Надто ми різні люди. Я все мовчу і плачу, плачу і мовчу. Це, звичайно, видається дивним, але оскільки інших недоліків я не маю, то користуюся загальною прихильністю» (із листів Анни Горенко до С.Штейна )
Листи до Сергія фон Штейна — кардіограма її душі київського періоду. Її думки часто залітають у Царське Село, де вона мріє побувати бодай на Різдво. Найголовніший же мотив листів — Володимир Голенищев-Кутузов. Анна переповнена почуттям до свого коханого, якому немає ніякого діла до її страждань. Наполегливо просить Штейна вислати їй його фотографію, зізнаючись: «я досі люблю В.Г.-К. І в житті немає нічого, нічого крім цього почуття. У мене невроз серця від хвилювань, вічних терзань і сліз».
Нарікань на розладнане здоров’я багато. Безсоння, серцеві напади, запаморочення... Одного разу, коли родичі поїхали з Києва у свій маєток на Поділля, Анна впала, втративши свідомість, на килим, а коли прийшла до тями — не могла сама роздягтися, ще й привиддя якісь марилися перед очима! «З серцем у мене зовсім погано, і як тільки воно заболить, ліву руку зовсім відбирає», — скаржиться Анна Горенко своєму другові.
Їй часто здається, що вона нікому не потрібна. Тому в листах домінують апокаліптичні настрої: думалося навіть про смерть. Якось згадала, що рік тому, в Євпаторії, хотіла повіситися — проте тоді нічого не вийшло: «цвях вискочив із вапняної стінки». «Мама плакала, мені було соромно — взагалі кепсько...»
Тепер так само почувалася зле. «Грошей немає. Тітка пиляє», — таким було повсякдення. «Тітка Вакар... мене не терпить», — вирішила Анна. Її гнітять розмови про політику, рибні обіди, крик дядька. «Я не можу винести цього обману, який обплутав мене... Пошвидше б закінчити гімназію і поїхати до мами». Хоча звідтоді, як вона залишила Царське Село, минуло лише півроку.
Атмосфера в домівці Вакарів так гнітила Анну, що, зрештою, вона перебралася жити до своєї кузини, Марії Змунчилли. Це одна з київських адрес Ахматової: вулиця Мерінгівська, 7, квартира 4 (нині — вул.М.Заньковецької).
Вона палила — очевидно, в ті часи це було екзотикою. Потім — на радість родичів — кинула. А загалом, нічого доброго в її київських буднях, судячи з листів, не було. Суцільна душевна неприкаяність і зосередженість на власних стражданнях. Вони явно перебільшені («Я скінчила життя, ще не починаючи»; «я вбила душу свою, і очі мої створені для сліз...»). Так, зрештою, буває в юності, коли перші драми здаються кінцем світу. Причина добре відома: отрута нерозділеного кохання. Саме ці слова й написала одного разу Сергієві фон Штейну гімназистка Аня Горенко.
Звісно, її не оминали увагою зацікавлені погляди ровесників і дорослих чоловіків. Але що з того?! Кузен Дем’яновський освідчується «кожних п’ять хвилин», тільки Анні він нагадує набридливу муху. Поет Федоров (старший за Анну на цілих двадцять років!) цілував її, «клявся, що любить», — а їй запам’яталося, що Федоров, цілуючи, «знову пах обідом»... Голенищев-Кутузов — ось хто поселився в її серці по-справжньому!
Хоча, хтозна, чи так уже й по-справжньому. Адже в серці Анни знайшлося місце і для іншого. І в якусь мить вона вирішила, що саме цей Інший — її доля. «Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він любить мене вже три роки, і я вірю, що моя доля бути його дружиною. Чи люблю я його, я не знаю, але здається мені, що люблю». Під цими рядками з листа до того ж таки С. фон Штейна — дата: 2 лютого 1907 р. Враження таке, що відбувається сеанс самонавіювання: Анна віддає себе в полон фатуму. Почуття Гумільова для неї важливіші, ніж власні. «Він так любить мене, що навіть страшно», — вирішила київська гімназистка, отримуючи гумільовські листи з Парижа. Цього їй достатньо для щастя. Вона все ще чекає від фон Штейна фотографію Голенищева-Кутузова — а тим часом думає про одруження з Nicolas. Батько, може, проти шлюбу, і тоді вона втече з дому і повінчається таємно!
Фантазії в цій її грі з Долею хоч відбавляй. І підсвідомого намагання подолати власні сумніви — також. Проте час ішов, а сумніви не зникали.
У травні 1907 року Анна закінчила Фундуклеївську гімназію і наступної осені тут же, в Києві, вступила на юридичне відділення Вищих жіночих курсів при університеті Святого Володимира. Важко уявити, чим саме був зумовлений такий вибір. Ахматова згодом писала, що їй подобалися історія права й латинь, — і не більше.
                     Минуло ще півтора року. Сюжет її дивного, затяжного роману з Гумільовим нарешті наблизився до розв’язки. Виглядало так, що закоханий поет «вимучив» Анну своєю «страшною» любов’ю-облогою, а вона сама себе — ваганнями. Тричі — тричі! — наражаючись на її відмови, Nicolas хотів покінчити життя самогубством, і, зрештою, Анна остаточно здалася. Сталося це восени 1909 року, після літературного вечора, в якому брали участь і петербурзькі друзі Гумільова. Анна й Микола зайшли в ресторанчик поруч із нинішньою Європейською площею (стояв він на тому місці, де тепер Український дім) — і саме там вона сказала «Так», погодившись пов’язати свою долю з Гумільовим.
                Украй цікава в цій історії послідовність подій.
Рівно за тиждень до вирішальної зустрічі з Анною Микола Гумільов стрілявся на дуелі з Максиміліаном Волошиним. Причиною їхнього конфлікту була, звичайно, жінка. Звали її Єлизавета Дмитрієва. У літературному Петербурзі довгий час не знали, що Дмитрієва і загадкова поетеса Черубіна де Габріак — це одна й та ж особа. Єлизаветі подобалося «крутити голови» кільком чоловікам одразу; вона навіть вирішила, що однаково любить обох. Гра серцями закінчилася пострілами біля Чорної річки, тієї самої, де колись стрілялися Пушкін із Дантесом.
                  Тоді, 22 листопада 1909 року, життя Гумільова й Волошина врятував щасливий випадок. Хоча — хтозна, чи то була проста випадковість. Секундант Волошина граф Олексій Толстой згодом розповідав, що фактично рятівником двох поетів був його батько, який навмисно «насипав у пістолети подвійну порцію пороху, через що посилилася віддача в момент пострілу й істотно зменшилася точність влучання»
                Ну, а вже 28 листопада Микола Гумільов виступав із читанням власних поезій у залі київського Купецького зібрання. Разом з ним до Києва приїхали друзі-літератори — той-таки Олексій Толстой, Михайло Кузмин (ще один секундант у день дуелі!), Петро Потьомкін...
Чи знала про всі ці драматичні події Аня Горенко? Очевидно, знала, адже про дуель багато писалося й говорилося.
                25 квітня 1910 року Анна Горенко й Микола Гумільов повінчалися в церкві Микільської слобідки за Києвом, на лівому березі Дніпра. Тоді це був Остерський повіт Чернігівської губернії. Церква була дерев’яна — невеличка, по-домашньому затишна, з вишитими рушниками над іконами (зруйнували її в 1960-ті, коли будувалася станція метро «Лівобережна»). Нікого з родичів на вінчанні не було — вони вважали цей шлюб приреченим. Та й недарма ж самі молодята подалися вінчатися подалі від зайвих очей!

             Молоді поїхали в Петербург і поселилися в будинку Гумільових. А далі... пристрасне почуття поета швидко вигасло (можливо, тому, що «фортеця» була взята?). Сімейні обов’язки стали обтяжувати його, — і через півроку Микола Гумільов подався в свою улюблену Африку. На кілька місяців. «Ми надто довго були женихом і нареченою, — пояснювала згодом Ахматова. — Коли ми одружилися в 10-му році, він уже втратив свій пафос...» (Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. — М., 1997. — Ч.1. — С.187).
              Її самотність давала імпульс поетичному натхненню. Коли Гумільов повернувся з Африки, він не впізнав віршів своєї дружини. Вона стала Поетом. Саме тоді, за його відсутності, було написано переважну частину віршів, які й склали першу збірку Анни Ахматової «Вечір» (1912).
                ...І ось у травні 1912 року Анна знову гостює на Поділлі. Два роки сімейного життя принесли їй чимало печалі. Весільна подорож за кордон швидко закінчилася — і почалися будні «розлюбленої» молодої жінки. Зрештою, вони з Гумільовим дали одне одному цілковиту свободу і сповна нею користувалися. В Анни зав’язався роман з художником Амедео Модільяні, з яким вона якось познайомилася в Парижі.
                  Втім, сімейний корабель продовжував плисти. Гумільови щойно повернулися з подорожі Європою. Анна чекає на дитину. На літо вона їде до родичів на Поділля. У Слобідці-Шелехівській зупиняється мовби «по дорозі», оскільки далі має їхати до кузини Марії Змунчилли в сусідній «маєток Літки». Факт цей достеменний — його засвідчила сама поетеса: «З Києва я поїхала в маєток моєї кузини — в Подільську губернію — маєток Літки» (Див.: Черных В. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — Ч.1. — 1889—1917. — М., 1996).
               У Літках Анні являлася поетична муза. Ось один з її віршів травня 1912 року — щедрий на зорові деталі, меланхолійно-печальний за настроєм, адже ключовим у ньому є несподіваний суїцидний мотив.
 

Здесь все то же, то же, что и прежде,
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать.
Тихий дом мой пуст и неприветлив,
Он на лес глядит одним окном,
В нем кого-то вынули из петли
И бранили мертвого потом.
 

        Драматургія переживання ліричної героїні тут цілком парадоксальна: смерть уявляється їй «великим торжеством», щасливим вивільненням. Голос глибоко самотньої рефлектуючої душі, якій відоме втішання стражданням, — ось що таке ці рядки, написані в Літках!
                    Здається, у ті ж таки дні 1912 року написався і вірш «Я научилась просто, мудро жить». У ньому, на відміну від попереднього, тріумфує вітальний настрій. Маленькі радощі буття загострюються усвідомленням минущості й тліну всього сущого, — проте які все ж таки емоційно розкішні знаки гармонії з тим, що оточує тебе тут і зараз! З небом, криком лелеки на даху, лопухами в яру, жовто-червоною китицею горобини, пухнастим котом, вогником десь удалині...
 

Навчилась цінувати я життя,
Дивитись в небо і молитись Богу,
Бродити вечорами забуття,
Щоб непотрібну скинути тривогу.
Коли в яру шепочуть лопухи
І никне горобини лист осінній,
Вірші складаю про смiшнi гріхи
Та про життя веселе і весільне.

Я повертаюсь. Лине до долонь 
Пухнастий кіт, розчулено муркоче.
І радісно спалахує вогонь
На вежі лісопильні, що гуркоче. 

Ковтаю зрідка тишу, мов вино.
Лелеки крик – і слідом вже лечу я.
Якщо постукаєш у двері чи вікно, – 
Мені здається, навіть не почую.

                                                                         Переклад Миколи Сисойлова

18 вересня Анна Андріївна народила Льову — їхнього з Миколою Гумільовим сина. Мине час — і він стане знаменитим вченим. Книги Льва Гумільова й досі не сходять з «розвалів» «Петрівки» у тому самому Києві, де укладався крихкий, як ранній лід, сімейний союз його батька й матері.
В автобіографічних нотатках А.Ахматової, навіяних спогадами про юність записано: «всі вважають мене українкою». По батькові вона й була українкою, хоча й стала російською поетесою з татарським літературним псевдо: «Ахматова». Цілком можливо, що «голос крові» таки озивався в ній — принаймні, тут, в українській стихії Літок чи Слобідки-Шелехівської. Хіба без цього «голосу» вона змогла б відчути і перекласти «Зів’яле листя» .

ПАУЛЬ  ЦЕЛАН
 

Чернівці — столиця буковинського краю. Вони дали світові таких видатних людей, як Федькович, Кобилянська, Емінеску, інших відомих майстрів культури і мистецтва.
          Спробуємо засвітити зірку, що належить чудовому поетові, який повернувся до нас із забуття, — Паулю Целану(справжнє ім’я Пауль Анчель).
«Упродовж тривалого часу Пауль Целан був загадкою для своїх читачів, загадкою, яка, можливо, не розгадана ще й до сьогодні. Загадкою було його життя. Загадкою було те, що він став німецькомовним поетом, хоча ріс і навчався в краї, який був заселений переважно українцями, але офіційно на-лежав на той час до Румунії», — так пише про поета дослідник його творчості Петро Рихло.
Народився Целан у Чернівцях, 23 листопада 1920 року на вул. Василька, 5 і прожив там більшу частину свого життя.

           Виріс у єврейській родині, де розмовляли переважно на івриті та німецькою, але добре володіли українською, румунською, французькою. Відвідував дитсадок, потім навчався в школі, згодом у ліцеї. Ще в дитячому віці Пауль Целан знав напам’ять чимало казок братів Грімм і буковинських легенд. А в 15 років настільною книгою поета став «Фауст» Гете.
                 Надзвичайно важко пережив Пауль Чернівці. Будинок, в якому         Целан звістку про смерть батьків, які наприкінці

            жив поет                         1942 року були депортовані  в Задніпров’я і

замордовані в одному з концтаборів. Ці трагічні події стали однією з провідних тем його творчості.
                  Головними образами у поезіях П.Целана є мати й Україна, які нероздільні для поета і за якими він болісно сумує.            «Ніколи не забуду буковинських криниць, цих вічних витоків життя, скрип їхніх ковб звучатиме для мене неземною музикою…» Пауль Целан

Кривавила, мамо, та осінь мене,
Палив мене сніг;
Я серце шукав, щоб заплакати ним.
Знаходив я подих, ах, того літа...

Поет дивом вцілів серед кривавого хаосу Другої світової війни. По закінченні гімназії вивчав медицину у французькому місті Тур, романістику та англістику у Чернівецькому університеті. В 1948 році опинився в Парижі, там і завершив свою освіту. Став доцентом германістики в Еколь-нормаль (вища педагогічна школа), випускав свої поетичні книжечки.
Поет, який так мріяв про свою домівку, повернувся до нас із забуття. До недавнього часу ми мало що знали про Пауля Целана — тільки з початку 90-х він прийшов у нашу літературу. Поет повернувся додому, але вже у бронзі, задумливий, сумний, з ледь помітною посмішкою на губах. Цей пам'ятник на розі вулиць Головної і провулка Гребінки створив у 1992 році скульптор Іван Салевич. На будинку № 5 по вулиці Василька (нині Саксаганського) встановлено меморіальну дошку. Наші дослідники побували там і відшукали ці пам'ятні місця, віддавши шану поетові.
                  Пауль Целан повернувся до нас у збірці «Меридіан серця», яку випустило видавництво «Прут». Його життєвий і творчий шлях відображено в альбомі «Чернівці. 1408 — 1998». У ньому можна знайти яскраві сторінки біографії поета, його фотографії, рукописи поезій.
Свій останній притулок поет знайшов на цвинтарі одного з паризьких передмість, неподалік від міжнародного аеропорту Орлі. Гул реактивних літаків, що доноситься з аеропорту, не стихає ні вдень, ні вночі. Але ніщо не заглушить його щирого, довірливого поетичного голосу, меридіан якого пройшов через мільйони людських сердець. Цей голос торкнувся і нас.

ОНОРЕ ДЕБАЛЬЗАК
 

 

28 лютого 1832 року в житті Бальзака трапилася подія, яка мала для нього дуже важливі наслідки: він отримав листа з Одеси від прихильниці його творчості. Підпис був інтригуючий — «Іноземка». Через деякий час надійшов і другий лист. Його відправником була багата польська аристократка, російська піддана графиня Евеліна Ганська. Почалося постійне листування, що тривало близько 15 років. Восени 1833 року в Швейцарії вони познайомилися особисто; пізніше зустрічалися ще. Улітку 1843 року Бальзак уперше вирушив до Росії, зустрівся з Е. Ганською в Петербурзі й супроводжував її в подорожі Німеччиною та Італією. Усі свої надії письменник пов’язував з одруженням із коханою жінкою, але вона була заміжньою, і йому довелося чекати, поки та овдовіє. Ганська й після того зволікала зі шлюбом, боячись утратити свої багаті володіння.

Щаслива для Бальзака подія відбулася 14 березня 1850 року в Бердичеві. Незабутні враження привіз письменник з України, яку він відвідував двічі. Прекрасний Київ,мальовничі села, родючі ниви, веселі селяни… «Всюди я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому дуже весело, безтурботно і майже завжди з піснями»,— писав він.

 Це надихнуло його написати роман «Селяни» та «Лист про Київ».
“ Київ – це вічне місто…Я бачив також справжні степи! Там починались гумусні землі України – землі чорні і масні. Як тільки перетнеш Карпати, одразу ж починаються ці поля і простеляються вони аж до Чорного моря ”
О. Бальзак.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ШОЛОМ АЛЕЙХЕМ  (ШОЛОМ НАХУМОВИЧ РАБИНОВИЧ)

        Шолом-Алейхем – єврейський письменник. Народився 18 лютого 1859 року в місті Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської області).              

 Дитячі роки минули у містечку Воронькові Полтавської губернії.

 У 1880-1882рр. працював рабином у Лубнах.

 У 1883-1887рр. жив і працював у Білій Церкві.

 У 1887-1890рр., 1893-1905рр. жив у Києві.

 Після пережитого в 1905 році єврейського погрому  емігрував за кордон.

Меморіальна дошка на будинку у Львові, в якому у 1905 р. жив письменник 

Творчість Шолома-Алейхема підняла єврейську літературу на рівень світової. Найбільш відомі твори письменника «Хлопчик Мотл», «Тев’є-молочник», «Пісня над піснями» перекладені багатьма мовами світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВОЛОДИМИР КОРОЛЕНКО

           Володимир Короленко народився 15 липня 1853 року в Житомирі. У Рівному навчався в місцевій гімназії. Останні двадцять років провів у Полтаві.

               Ім’я В.Г.Короленка (1853–1921) тісно пов’язане з Україною. Він навчався спочатку в польському пансіоні в Житомирі, пізніше – в Житомирській гімназії, а закінчував навчання в Ровенській реальній гімназії. Восени 1900 року сім’я Володимира Галактіоновича переїхала до Полтави. Тут він прожив до кінця своїх днів. У Полтаві функціонує літературно-меморіальний музей імені В.Г.Короленка, його ім’ям названа вулиця, на якій знаходиться музей.

               У 2005 році викладачі кафедри зарубіжної літератури підготували музейну експозицію, присвячену полтавському періоду в житті і творчості письменника, й відкрили музейну кімнату Короленка в ПДПУ (ауд. 416).

               Ця кімната використовується не лише як приміщення, де проводяться заняття. Тут проходять засідання літературознавчих гуртків, екскурсії, присвячені життю і творчості письменника, засідання секцій короленківських конференцій, які стали традиційними на філологічному факультеті педуніверситету. На стендах вміщені унікальні фотографії, документи, чимало яких потрапило до музейної кімнати з фондів Полтавського музею Короленка, які ілюструють основні події в житті письменника полтавського періоду. Окрім стендів, на стінах музейної кімнати можна прочитати відомі висловлювання Короленка і про Короленка, наприклад:

        «Радію тому, що він живе серед нас як якийсь титан, якого не можуть торкнутися всі ті негативні явища, на які так багаті наша література й життя».

                                                                                                               Іван Бунін

         «Ім’я Короленка викликає у мене глибоку повагу...»          Ромен Роллан

 «Не одне покоління сприймало Короленка і як свого вчителя, і як власну совість».                                                                                         Сергій Залигін

                                              Полтава часів В.Г. Короленка

               Дочка письменника С.В.Короленко пригадувала: «Переїзд до Полтави восени 1900 року був щасливою подією в житті нашої сім’ї. В.Г.Короленко, який виріс в Україні, любив її клімат і природу». 

               Полтава славилася своїм культурним життям. На початку 1900-х років у Полтаві діяли 9 бібліотек, 5 клубів, краєзнавчий музей, відділ музичного товариства та ін. 1900 року був відкритий театр, розрахований на тисячу місць. У ньому, крім сезонних труп, виступали такі відомі актори, як В. Коміссаржевська, М. Савіна, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька, М. Кропивницький. Серед творчої інтелігенції Полтави були засновник українського реалістичного роману Панас Мирний та ініціатор пересувних художніх виставок академік живопису Г. М’ясоєдов та ін.

                                                       Дім В.Г. Короленка

                Спочатку сім’я В.Г.Короленка оселилася в домі голови земської управи П.Старицького на Олександрівській вулиці, де прожила майже три роки. Улітку 1903 року В.Г.Короленко з родиною переїхав у будинок лікаря О. Будаговського по Мало-Садовій вулиці, 1 (нині вулиця В.Г.Короленка).

 «Батько не міг безвиїзно жити в Полтаві. Йому доводилося часто виїжджати для редакційної роботи в Петербург, а влітку — на відпочинок. Але сюди він повертався «додому».

             У Полтаві до В.Г. Короленка відразу потягнулися представники інтелігенції. Приходили до нього й прості селяни, робітники. Двері його будинку завжди були відчинені для тих, хто потребував доброї поради, підтримки. Письменник ніколи не шкодував свого часу, щоб допомогти людям. Міське населення нерідко називало В.Г.Короленка «губернатором», поважаючи його як людину, котра завжди брала відповідальність на себе.

В.Г.Короленко – громадський діяч

                У Полтаві часто змінювалися губернатори, і всі вони з підозрою ставилися до Короленка.  На початку 1900-х років у Полтаві та інших містах прокотилася хвиля єврейських погромів. В.Г.Короленко не міг не викрити ці злочини. Завдяки його слову весь світ дізнався про ганебні факти. Слово захисту В.Г.Короленка врятувало не одне життя.

                      У грудні 1905-го — січні 1906-го рр. на Полтавщину був направлений каральний загін, який очолював статський радник Філонов, котрий мав наказ вогнем і мечем знищити будь-які прояви волі серед селян. Філонов отримав особливі повноваження: «Патронів не шкодувати, жертви не рахувати». В.Г.Короленко не міг змовчати. 12 січня 1906 року в газеті «Полтавщина» був надрукований «Відкритий лист статському раднику Філонову», у якому письменник сміливо викривав жорстокість уряду і захищав право селян на волю й справедливість.

                У 1913-му році в Києві розглядалася судова справа Бейліса. Письменник-громадянин не міг стояти осторонь цієї події. В.Г.Короленко . Його зброєю, як завжди, стало слово. У Києві він написав 15 статей, викриваючи тогочасну судову систему. Бейліс був виправданий, і в цьому неабияка заслуга В.Г.Короленка.

              Наприкінці жовтня 1918 року в Полтаві з ініціативі і під керівництвом В.Г. Короленка була організована Ліга порятунку дітей.

 В.Г.Короленко був почесним головою Полтавського Політичного Червоного Хреста. Він завжди захищав жертви насилля за будь-якої влади.

                 В.Г. Короленко був організатором колоній для безпритульних дітей у Полтавській губернії. Улітку 1921 року В.Г.Короленко обраний почесним головою Всеросійського комітету допомоги голодуючим. В.Г. Короленко брав участь у врятуванні жертв радянського терору. Останнє клопотання письменника-трибуна припадає на 16 грудня 1921 року, за 9 днів до його смерті.

                 25 грудня 1921 року В.Г.Короленко помер. Три дні Полтава прощалася з митцем. День його похорону був оголошений у місті траурним. Зупинилися всі промислові підприємства, не працювали установи, школи, театри і кінотеатри, бібліотеки. Деякі організації й приватні особи замість вінків на могилу митця робили внески від його імені для голодуючих. Понад 100 тисяч мешканців Полтави й сіл проводжали в останню путь свого улюбленого письменника. Ця дорога стала шляхом у Безсмертя.

«Після смерті В.Г. Короленка люди не забули його. Сюди, у його квартиру, постійно приходили й мешканці Полтави, і приїжджі, для того щоб побачити місце, де він жив...».

Літературна діяльність Короленка у Полтаві

            У Полтаві Короленко завершив цикли сибірських оповідань («Государеві ямщики», «Феодали», «Останній промінь») та інші твори.

             З осені 1905 року і до останніх років свого життя письменник працював над «Історією мого сучасника».

Короленко – публіцист

               У Полтаві Короленко написав 100 публіцистичних статей, серед яких «Сорочинська трагедія», «Побутове явище». «Війна пером», – так називав письменник свою публіцистичну діяльність. У статті «Сорочинська трагедія» він описав криваві події 1905 року і засудив жорстокі дії карального загону, що прибув для придушення бунтівників.

 У 1910 році Короленко написав серію нарисів «Побутове явище», які були спрямовані проти смертної кари без суду і слідства. У роки революції та громадянської він пише серію нарисів «Землі! Землі!», у яких у центрі його уваги – біди селян і земельна реформа.

Українська тема у творчості В.Г. Короленка

            Волелюбність і талановитість українського народу, його героїчна історія і національна культура, краса навколишньої природи знайшли багатообразний відбиток у численних художніх та публіцистичних творах В.Г. Короленка («Історія мого сучасника», «Ліс шумить», «Судний день», «У поганому товаристві», «Сліпий музикант», «Парадокс», «Без язика», «Марусина заїмка», «Сорочинська трагедія», «Мазепа і Котляревський» та ін.).

               В оповіданні «Ліс шумить» (підзаголовок «Поліська легенда») В.Г. Короленко творчо використав народні пісні й перекази, створив із них прекрасний високоідейний сплав. Відкривається воно величавою картиною українського пейзажу: «Лес шумел... В этом лесу всегдастоял шум — ровный, протяжный, какотголосокдальнегозвона, спокойный и смутный, кактихаяпесня без слов, какнеясноевоспоминание о прошедшем...».

                Химерно-сміливе переплетіння комічної фантастики з реальними побутовими картинами українського села, ілюзія живої народної сповіді, зверненої до тісної аудиторії слухачів, — прикмети оповідання „Судний день”. Епіграфом до нього письменник узяв слова Т. Шевченка:

«Огонь погас, а місяць сходить.

В яру пасеться вовкулак».

                Український селянин Матвій Лозинський, пристрасний шукач правди і чесний трудівник, — головний герой повісті „Без язика”, у якій розповідається про духовну трагедію його співвітчизників.

              В оповіданні «У поганому товаристві» знайшли відображення рівненські спогади В.Г. Короленка.

                Мелодії народної пісні, що звучала то коханням і смутком, то спогадами про минулі страждання і славу, то молодою відвагою розуму й надії, наповнюють душу головного героя повісті „Сліпий музикант”.

 Нариси „Наші на Дунаї”, „Турчин і ми”, „Нірвана” присвячені життю українців на чужині.

В.Г. Короленко й українська культура

                 Своєю біографією і творчістю В.Г.Короленко був пов’язаний з українською культурою.  Тісні, дружні стосунки споріднювали В.Г. Короленка й українських письменників-сучасників П. Грабовського, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І. Тобілевича.

               Перша зустріч російського письменника і М. Коцюбинського відбулася в Полтаві 1903 року на відкритті пам’ятника І. Котляревському. Багато років майстри слова обмінювалися творами. У журналі „Русское багатство” В.Г. Короленко друкував оповідання М. Коцюбинського „На камені”, „Цвіт яблуні”, „Він іде”.

                Зворушлива дружба російського письменника-гуманіста і Панаса Мирного належить до періоду життя В.Г. Короленка в Полтаві. Даруючи В.Г. Короленкові I том своїх творів (1903 р.), Панас Мирний писав: „Славному письменникові землі Руської Володимиру Галактіоновичу Короленкові на знак щирої подяки і глибокої пошани...”.

                В.Г. Короленко цікавився українським сценічним мистецтвом і читав п’єси, подаровані І. Тобілевичем. Щоразу, коли І. Тобілевич приїздив у Полтаву з трупою П. Саксаганського, він постійно відвідував Володимира Галактіоновича і приносив йому квитки на спектаклі. У родині Короленків збереглися спогади про те, як вони відвідували театр, захоплювалися прекрасним виконанням українських п’єс і виконавським талантом М. Заньковецької.

              Письменник-демократ В.Г. Короленко неодноразово виступав на захист прав і свобод української мови, підкреслював велику роль І. Котляревського у її становленні.

Українські мотиви звучать у багатьох творах Володимира Короленка: «Сліпий музикант» (Додаток №1), «Судний день», «Історія мого сучасника», «Ліс шумить», «У поганому товаристві», «Без язика».

 

 

 

                                                                                                  Додаток №1

Український національний колорит у повісті В.Г.Короленка «Сліпий музикант»

Тема уроку: «Йому вклоняється у шані Україна». Володимир Галактіонович Короленко «Сліпий музикант».

  Мета: допомогти  учням усвідомити роль України в  житті і творчості російського письменника В.Г. Короленка, навчити визначати актуальні проблеми у прочитаному творі, висловлювати своє ставлення до порушених питань, розкривати їхню актуальність,  характеризувати  ставлення персонажів повісті «Сліпий музикант» до світу, природи, людей, мистецтва; розкривати  внутрішні поривання, мрії й прагнення персонажів; формувати громадянську компетентність; виховувати небайдужість за долю іншого і світу загалом.

    О б л а д н а н н я: портрет письменника і виставка його книг, комп’ютер, фотоматеріали  про    музей В. Г. Короленка,  презентація, Біблія, буктрейлер за повістю «Сліпий музикант».

Епіграф №1     Черпаю сили з рідної землі,
                           Святої мудрості учусь в свого народу.
                           І так живу, що світ болить в мені
                           У полум’ї  незгасної любові.
                                                                     Олеся Омельченко.

Епіграф №2   Людина створена для щастя, як птах для польоту.

                                                                  В. Короленко

Хід  уроку

І. Мотивація навчальної діяльності.

Слово учителя

Сьогодні, коли в Україні триває війна, коли кожної хвилини гинуть люди, ми з вами продовжуємо боротьбу за найкращі людські якості: доброту, співчуття, милосердя, які оселяються у наших душах завдяки добрим, мудрим книгам.               (Слайд №1- 2)

У новелі «Парадокс» В. Короленко писав: «Людина створена для щастя, як птах для польоту». (Епіграф уроку). Ця фраза відома багатьом, але не всі знають другу її частину: «Тільки щастя не завжди створене для неї». Проблему щастя вирішує письменник  у своїй книзі «Сліпий музикант», яка побачила світ у 1886 р.

Для чого ж створена людина? Чи здатна особистість чинити супротив обставинам? Звідки брати сили, щоб боротись за щастя?  Що становить щастя людини? Як їй стати щасливою? У чому ж воно, те щастя людське, яке воно і де його знайти? Над цим питанням  ми замислюємося разом із письменником і деякі відповіді отримаємо в процесі наших досліджень.

(Слайд №3)

ІІ. Повідомлення теми і мети уроку

ІІІ. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу.

 (Слайд №4)

1. Учитель.

У Полтаві на тихій вуличці стоїть маленький будиночок, що потопає     у буйній зелені старого саду. Усі полтавці добре знають цей будинок і називають   «домом Короленка». Саме тут 1920 року оселився із сім’єю відомий російський письменник В. Короленко. Полтавська земля стала його останнім притулком. Він похований тут-таки, у садку. На могилі завжди живі квіти.                                                (Слайд №5)

2.Повідомлення учня   

В.Г.Короленко . Життєвий шлях.

(Слайд №6)

3. Повідомлення учня «Короленко й Україна»

Майже 30 років Короленко прожив далеко від України, та завжди пам’ятав про цю землю. Письменника вабила «виразна, сильна, багата» українська мова, він любив, знав, цінував народну творчість. Любив Шевченкові поезії.

Переїзд до Полтави зблизив Короленка з видатними діячами української культури - Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Іваном Тобілевичем. Поміж творів, у яких звучить українська тематика - «Історія мого сучасника», «Діти підземелля», «Ліс шумить», «Без язика», «Сліпий музикант», «Епізоди з життя шукача».

(Слайд №7)

Книга, з якою ви знайомилися самостійно й презентацію якої готували

– не проста.

4. Спостереження над текстом художнього твору

Складання сюжетного ланцюжка за повістю «Сліпий музикант».

• Що вказує на те, що події відбуваються в Україні?

Очікувана відповідь

На  південному заході України в сім’ї багатих сільських поміщиків Попельських  народжується сліпий хлопчик. …

..Петрусь любить слухати гру конюха Йохима на дудці.

…А дядько Максим просить Йохима співати сліпому паничу народні пісні.

Попельські  їдуть до маєтку  Ставрученків. Вони зупиняються біля могильної  плити, під якою похований козачий отаман Гнат Карий, а поряд із ним-сліпий бандурист Юрко, що супроводжував отамана в походах. Усі сумують за власним минулим.

Петро важко хворіє. Після одужання  він оголошує, що поїде з дядьком Максимом до Києва, де братиме  уроки  у відомого музиканта

А Петро тим часом  потайки від матері  разом із убогими сліпими іде в Почаїв. У цих мандрах Петро пізнає світ в його різноманітті і, переживаючи чуже горе, забуває про свої страждання.

Минає три роки. Петро стає відомим музикантом. Численна публіка збирається слухати сліпого музиканта, про долю якого вже ходять легенди. 

Серед публіки і дядько Максим. Він прислухається до імпровізацій музиканта, в які вплітаються мотиви народних пісень.

5. Творча робота

1) Група «музикантів» презентує уривки мелодій, які міг грати музикант Петро Попельський (наприклад, «Імпровізації» П. Чайковського) Підготовлений учень виразно читає фрагменти твору, де змальовано звучання музики.

2) Група «художників» презентує виконані власноруч ілюстрації до твору В. Короленка «Сліпий музикант» і добірку репродукцій картин відомих художників (пейзажі), які могли б ілюструвати цю повість . Підготовлені учні виразно читають фрагменти твору, де описані пейзажі.

(Слайд № 7 - 13)

6. Створення семантичної карти звуків української весни

(Слайд № 14)

- Визначте засоби художньої виразності( епітети, порівняння, метафори), які використовує митець для відтворення природи?

7. Випереджальне завдання (розповідь про кобзарів)

(Кобзар - український народний мандрівний співець – музикант (часто          сліпий), який виконував свої пісні та думи в супроводі кобзи (бандури). Мистецтво кобзарів набуло розквіту в XVI - XVII ст., коли український народ вів боротьбу за незалежність. До найвідоміших кобзарів належали О.Вересай, П.Носач, Ф.Холодний та ін.).

 (Слайд № 15)

- Чому Петрусь так полюбив цю просту музику? (Музика Йохима передавала те, що вже було знайоме хлопчику: шум вітру, спів птахів, в ній звучав біль душі простої людини та всього українського народу, котрий мріяв про краще життя. Слухати дудку Петрусь міг годинами. Цей простий інструмент був в змозі виразити біль та гірку долю простої людини. Петрусь в музиці простого конюха відкрив для себе життя народу, землі).                                                      

                                                      (Слайд № 16)

- Яка українська народна пісня згадується в повісті?

- Знайдіть і зачитайте у тексті рядки, в яких говориться про українську пісню. («Це не хлопські пісні… Це пісні дужого, вільного народу.»)

     8. Прослуховування пісні «Ой, там на горі та женці жнуть»

(Слайд № 17)

- Хто і чому саме дядько Максим заохочував інтерес Петруся до української народної пісні? (Робота з епіграфом №1).

(Слайд № 18 - 20)

9. Презентація картини «Сліпі» Пітера Брейгеля Cтаршого (Нідерланди,  яка втілює образ людства,що заблукало в духовній пітьмі й не може знайти свій шлях.               (Слайд № 21)

 Люди спотикаються й падають…Обличчя сліпих потворні, бо вони втілюють не фізичні,а моральні вади. У Біблії сказано: «Облиште їх    , вони  - сліпі поводирі сліпих; а  якщо сліпий веде сліпого , то обидва вони впадуть у яму». Художник стверджує, що людство має внутрішньо прозріти й знайти вихід. Про це пише у своїй повісті й В. Короленко

10. Міні-диспут «У чому полягає людське щастя? Чи таке воно, як його бачать герої повісті В. Короленка?»

(Слайд № 22- 23)

•  Хто з героїв твору носить українське прізвище?
• Розкажіть про минуле дядька Максима.
• Понівечивши тіло дядька Максима, чи понівечили австрійці його душу?
• Що його більше мучило: каліцтво чи життя без шансів на боротьбу?

                                            (Слайд №24 - 26)

11. «Мозковий штурм»

•  За якими ознаками  визначається національний колорит твору ?

(Опис природи, імена персонажів, одяг, історичні факти, речі побуту, музичні інструменти, традиції  тощо)

•                   Наведіть приклади мови, одягу персонажів твору.

(Панич, хлоп, пика, свитка, шапка зі смушок, вишивка, цур тобі тощо)

ІV. Рефлексія. Бесіда.

– Які сторінки історії України свідчать про її героїчне минуле?

– Що ви дізналися про життя мандрівних співців?

– Що ви дізналися про народні інструменти, народних співців із тексту?

– Що таке національний колорит?

– Із якою метою автор використовує у повісті українські народні пісні? Робота у загальному колі

Заповнення таблиці

Народні образи	Історія України	Традиції
Слуга Іохим, старий козак,  Хведько, Федір  Кандиба	Запорізька Січ, гайдамака Ігнат Карий, сліпий поет-козак Юрко, булава, бунчук, сагайдак, Садик-Паша, кошевий, убогі співці, бандуристи	Народний танець «Козачок», пісні «Ой, там на горі женці жнуть», «З-за крутої гори..», корчма, вечорниці, сопілка з верби, чуприна

3 .Зачитування вчителем уривка із передмови до збірочки поезій «Сік дикої груші»  сліпої львівської поетеси Тетяни Фролової:

«Бачити світ… це не для мене. Власне не зовсім для мене. Бо я сліпа. Очима я не можу побачити сонце, небо, квіти і дику грушу. Очима – ні. Я світ бачу серцем, всім своїм єством, вбираю його, причащаюся від його краси і за все дякую Богу: і за квітку, і за травину, за пташиний спів і за те, що я здатна все це відчути, немов і справді побачити».

• Який висновок ви можете зробити після прочитаного і почутого ?

VІ. Підсумок.  Слово вчителя.

 «Людина народжена для щастя, як птах для польоту» (Епіграф №2)       Створена для щастя, але щасливою не створена. Це залежить від неї самої, від її розуміння щастя, від її зусиль. Цьому вчить «Сліпий музикант».

1. Перегляд буктрейлера за книгою В.Г.Короленка «Сліпий музикант».

   V. Д о м а ш н є   з а в д а н н я. Створити  міні-проект «Шлях  патріота», на якому вказати  справи, які ви вже зробили, і ті, які  плануєте зробити  для  того,  щоб  на  рідній землі  запанував мир.    (Слайд 27)

 

 

                                                                                                            Додаток №2

Українські історичні постаті у творчості зарубіжних письменників.

Тема: Дж. Гордон Байрон. Поема «Мазепа», її історична основа та

романтичний міф. Риси романтичного героя в образі Мазепи.

Мета: допомогти учням зрозуміти текст поеми Байрона, з’ясувати ознаки

          історизму та романтизму у творі; розкрити риси романтичного героя в

          образі Мазепи; розвивати навички самостійної  та дослідницької

          роботи; компаративного аналізу тексту; виразного читання, логічного

         та креативного  мислення, переказу; виховувати зацікавленість до історичного            минулого своєї країни; виховувати в учнях  особистісні риси громадянина України.

Обладнання: портрет Мазепи, репродукції картин  Л. Буланже «Муки Мазепи»,   Е. Делакруа «Мазепа на помираючому коні»,   О. Верне «Мазепа серед вовків», тексти поеми «Мазепа» Д. Байрона  (переклад Д. Загула),   аудіозапис симфонічної поеми Ф. Ліста «Мазепа».

Тип уроку:комбінований

Епіграф           Історія не дала йому корони, як він того бажав.

Проте поезія обдарувала його, без його відома,

королівством,   набагато кращим, ніж ті, які має

політика.  Супротивники ненавиділи його,

проте жінки любили,   церква прокляла його,

але поети освітили.

                               М. де Вогює “Мазепа. Легенди та історія”

Хід уроку

І. Організаційний етап

Налаштування на роботу.  Прийом «Позитивчик»

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

Вступне слово вчителя (слайд №1)

 Особистість українського гетьмана Івана Мазепи протягом довгого часу викликала неоднозначне ставлення. Починаючи з переходу гетьмана на бік шведського короля, в Україні його вважали зрадником,  відкрито ненавиділи, читали анафему (прокляття) в церквах.

 Зараз прийшов час відродження української свідомості, переосмислення історії,  і змінилося ставлення до І. С. Мазепи. Його називають патріотом, мудрим керманичем. Після Богдана Хмельницького він найдовше тримав булаву…

 Наш урок сьогодні незвичайний. Ми аналізуватимемо  твір англійського письменника Байрона, твір, головним героєм якого є один із небагатьох національних героїв, слава про  якого вийшла за межі рідної землі.. Цей образ став  традиційним для європейського мистецтва –літератури, живопису, музики…

Вслухайтеся в звуки мелодії. По безкрайньому  степовому простору хвилями котиться легенький вітерець. Навколо ні душі. Та ось з’являється дикий кінь. Його біг    шалений.  Доноситься  важкий тупіт копит. вчувається тривожне  дихання вершника.. Це звучить уривок із симфонічної поеми «Мазепа»  угорського композитора Ф. Ліста.

Серед літераторів одним із перших до образу Мазепи звернувся Д. Байрон. (слайд №2)

Зверніть увагу на портрет Мазепи. Мистецтвознавці вважають, що це один із перших портретів гетьмана. Він знаходиться в Успенському соборі Києво – Печерської лаври. Автор  портрету невідомий, можливо, це був монах.

ІІІ. Актуалізація опорних знань

1. Бесіда. («Мозкова атака») (слайд №3)

• Що знаєте ви про Мазепу?
• Що відомо вам про особисті якості Мазепи?

ІV. Оголошення теми, мети, завдань уроку

Історики – дослідники відзначають інтелігентність і вишуканість гетьмана. Крім рідної, української, він знав добре ще 6 мов: польську, латинську, італійську, німецьку, французьку і татарську. Мазепа був чудовим оратором, книголюбом (мав одну із найбільших бібліотек в Україні), він дбав про видання книг. Грав на бандурі, писав вірші. Одним словом, незвичайна особистість. Тож і не дивно, що образ Мазепи був традиційним для європейської літератури. Темою сьогоднішнього уроку є «Мазепа» Байрона. Чого ви очікуєте від сьогоднішнього уроку?

V. Вивчення нового матеріалу (слайд № 1)

1. Повідомлення теми та завдань уроку.

Запишіть тему уроку. Сьогодні ми ознайомимося із однією  із найвідоміших поем світової «мазепіани» (творів, головним героїв яких є Мазепа) – байронівським  «Мазепою», із її історією написання.  Поглибимо поняття про романтичного героя і з’ясуємо, якими романтичними рисами наділив поет свого героя. Дослідницька група учнів презентує свою роботу – вони самостійно прочитали поему українського класика В. Сосюри «Мазепа», провели спостереження над текстами обох поем,  порівняли погляди на українську історію і ставлення до історичної постаті Івана Мазепи англійського і українського поетів. Кожен із вас отримав матеріали до уроку,  ми будемо користуватися ними, а деякі матеріали упорядковувати.

2. Робота над темою уроку

1. Слово вчителя:  Байрон не бував у Україні. Проте текст поеми свідчить, що він мав певні  уявлення про її природу та історію, про козаків. Україну, як і Грецію, він відносив до особливого романтичного світу, так званого Сходу. Як і багато романтиків, Байрон захоплювався незайманою природою, стихійною і дикою, на яку ще не наклала відбитку цивілізація і поетизував її. А ще…

Картка - інформатор Історія написання поеми Байрона «Мазепа» Англійський поет – романтик написав поему «Мазепа» 1818 року в Італії, де Байрон жив тоді в еміграції. Опублікована  вона була в червні 1819 року в Лондоні. Сюжет про українськогогетьмана поет відшукав в «Історії Карла ХІІ» французькогописьменникадобиПросвітництва Вольтера. Вольтер, перебуваючи у вимушенійеміграції у великійБританії (1726 – 1729) дужецікавивсяособистостями Карла ХІІ і Петра І. Цііменабулитоді на слуху, як і недавняподія, щошокувала всю Європу: несподівананищівнапоразкашведівпід Полтавою (1709). Саме там Вольтер і почав збиратиматеріали  до своєї «Історії Карла ХІІ», щобула завершена 1731 року. І поміжінших до ньогопотрапилаінформація про «якогось» Мазепу. Ось цікількарядківпрози Вольтера, присвяченихнашомуземлякові. «Мазепа, родом ізПоділля, служив пажем Яна Казимира при йогодворі, здобувпевнийєвропейськийполиск. Любовнийзв’язокйогоюнацькихроків з дружиною одного польського магната буловідкрито, і чоловікйогокоханки з помсти наказав прив’язати Мазепу голого до дикого коня і пустититварину на волю. Кінь походив з України і примчав Мазепу назад у степи, напівмертвоговід утоми та голоду. Його взяли на себе місцевіселяни; віндовгозалишався в них і відзначився в кількох походах на татар. Завдякисвоємурозумові й освітівін став шанованимсередкозаків, славайогозростала, так щоврештіцеспонукало царя проголоситийогогетьманомУкраїни» («Історія Карла ХІІ», розділ ІV).

3) Бесіда.(слайд № 8)

-   Коли і де   була написана поема «Мазепа» Байрона?

• Що поклав в основу поеми «Мазепа» Байрон?

Учитель. Поширена думка серед літературознавців, що ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі і була завезена до Франції.  Вольтер у  «Історії Карла ХІІ» імені коханки Мазепи не вказав, назвавши її  «дружиною одного польського магната». У поемі Байрона – першій поемі про гетьмана -  вона стала Терезою. У сучасному літературознавстві ця поема трактується як твір, що започаткував «міф Мазепи», котрий згодом поширився в численних інтерпретаціях.

4) Робота над теоретичними літературознавчими поняттями.  (слайд № 9)

- Що таке поема?- До якого жанру поеми належить «Мазепа» Байрона? - В чому полягає історизм твору?         (слайд №7)- Які риси, як правило, притаманні романтичному герою?-  Визначте композицію поеми «Мазепа». ( слайд № 10)

5) Індивідуальне випереджальнезавдання. ПоділітьсповідьМазепи на частини. Дайте заголовок кожнійчастині. Якими цитатами можнапроілюструватикожнучастинусповіді? Виразнопрочитайте6) Аналіз образу головного героя. - Виразнозачитайте портрет Мазепи. Як характеризує себе сам герой?-Звернемося до нічноїсцени в степу післяПолтавськоїбитви. Прочитайте, як Мазепу характеризує автор. Як веде себе Мазепа? Якійогодії? - Як ставиться до Мазепи Карл ХІІ? Якими характеристиками наділяє?

7) Узагальнення  спостережень за літературним героєм.  (слайд № 11)

  Образ Мазепи

(схема)

 

Королівський паж                                           Гетьман

 

 

 

• Висновок:   „ Образ  Мазепи-гетьмана не просто багатший й цікавіший за Мазепу-коханця, перед нами два різні характери”

  Соломія Павличко (слайд №12)

8)  Мазепа – романтичний герой  «байронічного типу»(слайд № 13)

10) Символіка  поеми.

В романтичних творах завжди присутні символи. (слайд № 13)

- Які символи використовує Байрон? (Індивідуальне повідомлення)

                   СИМВОЛИ                    

                   Доля   

 

Дикий кінь                                   Природа

 

                 Сонце                  Кінь  

11) Образ Мазепи в образотворчому мистецтві( слайди № 14, 15, 16)

 - Перегляд репродукцій картин Делакруа, Верне, Буланже.

12) Завдання:  Співставте репродукцію картини Верне «Мазепа» та поему Байрона

- Що спільного і чим різняться ваші уявлення про епізод «Опис нестримного бігу коня», який ви прочитали в поемі Д. Байрона із тим, що зобразив художник на полотні?

13) Образ Мазепи в світовій літературі (індивідуальні повідомлення)(слайди № 17, 18, 19, 20)

14) Мазепа в музиці(слайд № 21)

15)Створення сенкана «Мазепа» під музику Ф. Ліста  (слайд № 22)

VI. Узагальнення вивченого матеріалу

1) Вправа «Вільний мікрофон»(слайд № 23)

- Мазепа – романтичний герой, тому що …

- Найбільшеменіподобаютьсятакіриси характеру Мазепи,  як …. , тому що ….

2) Заключне слово учителя. Поети різних країн і часів оспівали Мазепу. І скільки б багато ми про нього не читали, не чули, не говорили, не знали – постать українського гетьмана завжди буде цікавою і знаходитимуться митці, які змальовуватимуть ту чи іншу грань його незвичайної особистості. Ось як, наприклад, сучасний український поет Л. Федорук.

3. Виразне читання учнем напам’ять вірша

Іван Степанович Мазепа. Хто він?

Як жив, творив? Що був за чоловік?

Вкраїнської землі разючий промінь

На чужині скінчив в неславі вік.

Крізь товщину років його шукаю

В Батурині, в Бендерах, вигнанні.

Як мало про життя Мазепи знаю!

І соромно, і боляче мені.

Про нього пишуть світові поети

І ще писатимуть багато літ.

Один із загадкових на планеті,

Що залишив такий яскравий слід!

Страждання чашу він налив по вінця,

І хоч важка, та випив всю до дна.

Горджуся тим, що був він українцем,

І що у нас вітчизна з ним одна.

 Важко не погодитися із поетом. Мазепа, «разючий промінь вкраїнської землі», залишив «яскравий слід». У нас із ним одна Вітчизна. Він був українцем. А це важливо. Постать Мазепи – зразок людини сміливої вдачі і могутньої волі. Не одне покоління українців не менше, ніж ми  з вами,  буде пишатися своїм предком, про якого знає  світ.  

VII. Оцінювання роботи учнів на уроці

VIII. Домашнє завдання. (слайд № 24)

1. Познайомитися із життєписом А. Міцкевича.
2. Виразно читати твори  із «Кримських сонетів»: № 4 «Буря», № 6 «Бахчисарай», № 8 «Гробниця Потоцької», № 14 «Пілігрим» (один вивчити напам’ять).
3. Індивідуальне завдання.  Підготувати повідомлення «Міцкевич і Україна».

 

 

                                                                                                               Додаток №3

Українські  фольклорно-національні традиції у творах зарубіжної літератури.

Тема. Утвердження любові до батьківщини й героїзму в баладі А.Міцкевича «Світязь». Символічні образи, елементи фольклору у творі

Мета: поглибити знання учнів про творчість А.Міцкевича, ознайомити з баладою «Світязь», довести утвердження любові до батьківщини й героїзму в баладі, з’ясувати символічні образи твору та елементи фольклору; закріпити знання учнів про жанр балади, розкрити фольклорно-національні традиції в творі, розвивати вміння виразного читання, аналізу художнього твору, виховувати кращі моральні якості людини.

Тип уроку: вивчення та первинне закріплення знань і способів діяльності.

Хід уроку

I.Актуалізація опорних знань

Повторення відомостей про баладу.

Балада (фр. ballade, від прованс. ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. В основі балади лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називалималенькою поемою.

             Балада виникла у ХІІ-ХІІІ ст.. як любовна пісня до танцю у Провансі.

Балада зазнала розквіту в творчості Ф. Війона (1431—1463). .Балади писали видатніпоетиІталії Данте й Петрарка, Бернс, Гете, Шіллер, Гайне, Гюґо, Жуковський, Пушкін, Міцкевич. В Україні до жанру балади зверталися П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, С. Руданський, Ю.Федькович І. Франко, Леся Українка, Б. Грінченко, А. Малишко, І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник.

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

Вчитель. Розповідь під музику «Полонез Огінського» .

             Доля поляка  Адама Міцкевича була такою ж сумною, як і ця мелодія, написана його земляком М. Огінським, коли той, як і Міцкевич, проти своєї волі змушений був покинути батьківщину, вічно блукати світом і плекати надію на зустріч з вітчизною, яку все життя так палко любив.

(Життєві шляхи А. Міцкевича тісно переплелися з долею різних країн і народів: народився на хуторі Заосьє  Новогрудського повіту в Білорусії, навчався в Литві у м. Вільно, зараз Вільнюс, на чотири з половиною роки (з квітня 1824 до травня 1829) насильно був відправлений на проживання в Росію, мандрував українськими дорогами й стежками. Відвідав Київ, Харків, Одесу, Єлизаветград (тепер Кропивницький), Крим. Понад двадцять п’ять років проживав  у Франції, помер у Константинополі і тільки через 35 років після смерті потрапив на рідну землю, яку обожнював. У 1890 р. його прах знайшов упокій у польському некрополі у крипті Вавелівського замку в Кракові.

2.Відео про пам’ятник Міцкевичу у Львові

3. Стратегія «Продовж речення».

- Адам Міцкевич народився в …

- Причина вигнання польського поета з рідної землі - …

- На Україні Міцкевич побував в …

- Балада – це …

- До збірки «Поезії» ввійшли такі балади Міцкевича …

3. Демонстрація фільму «Світязь. Місто на дні озера»

Бесіда.

• Ваші враження від перегляду відеофільму.
• Чи зрозуміли ви суть прослуханого на білоруській мові?
• Спробуйте переказати текст.

4. Повідомлення географа про озеро Світязь на Україні.

             Світязь - зеро Волинської обл. неподалік кордону з обл. Гродненською і Люблінською, між с. Шацьк і Пульмо. Світязь - найглибше озеро України, а також найбільше за об'ємом прісноводне озеро в країні. Рибна фауна багата. Це чудове озеро різко відрізняється характером своєї чистої і прозорої води від сусідніх дрібних озер і боліт, харчується могутніми глибинними ключами артезіанської води. У 1887 р. вода Світязя без видимої причини піднялася і стала затоплювати навколишні селища. Тому був прокопаий канал до сусіднього оз. Перемут. З озера Світязь випливає кілька струмків в сусідні озера і болота; саме приток не має і лежить вище інших місцевих водойм. Існує багато легенд та переказів про озеро.

5. Повідомлення географа про озеро Світязь в Білорусі.

             Світязь — озеро в Гродненській області Білорусі, розташоване на кордоні Новогрудського і Корелицького районів за 20 км на південний схід від Новогрудка. Озеро знаходиться на вододілі басейнів Німану і Щари, в басейні річки Мовчадзі на території Світязького ландшафтного заказника.

Близько Світязя немає великих озер і річок, в нього не впадає жодна річка, а витікає лише Своротва — приплив Мовчадзі. Практично завжди рівень води в озері однаковий. Озеро знаходиться на південному схилі Новогрудської височини на висоті 258 метрів над рівнем моря і має форму, схожу на колесо.

Поблизу нього росте велика кількість реліктових рослин. В озері поширені плотва, краснопірка, карасі, щуки, піскурі, окуні, але переважають лини. В даний час Світязь використовується виключно в рекреаційних цілях, дозволена любительська риболовля. Існує багато легенд та переказів про озеро.

6. Коментар учителя про історію створення балади Міцкевича «Світязь».

Отож, існують два озера Світязь в двох братніх слов’янських країнах.

З цими озерами пов’язано багато народних легенд, переказів, повір’їв, які сягають сивої давнини. Географічні реалії наближають легендарне минуле до дійсності, показують, що життя слов’ян має глибоке коріння в історії.

Легенда про озеро Світязь

               Тут, де зараз озеро, шуміло казна-коли багате місто, панував у якому Туган. Давні та безвольні були ті часи, нерідкими були січі і напади. І от — прокотився новий переполох. На землі сусіда князя Мендога посунуло невідоме воїнство. Закликає Мендог підтримки у славетного Тугана, і князь, відданий ратній обітниці, зігнавши сміливих ратників, рушає в дальню путь. Та вже за брамою князя зупиняє дума, що полишає своє місто без захисту. Скорботний вертається він до міста й повідомляє про власний неспокій доньці. Дівиця утішає отця: вона виділа чудне сновидіння, у котрому явився їй ангел і пообіцяв надійний захист місту. Послухався отець доньки. Повисла безмісячна ніч на спустіле місто, і під її покровом недруг підступив до міських стін. Охоплені страхом, мешканці кидаються до княжого палацу. У безнадії звертає благаючий погляд до небокраю князівна:

• Як оминути люту кару?.

Нас убережи від неї,

Громовицею вразь із превисокої хмарини,

Чи сховай під землею!

             По сих словесах місто провалилося під землю, а на його місцині виникло озеро.

              Купавами-квітами  вийшла на ньому невинна врода. Чужі ратники, розпалившись у січі, заходились прикрашати отим квітом обладунки. Та усяк, хто сягав у воду за чудесними квітами, умирав, убитий жахливим недугом.

Таку легенду розказала мешканка підводної яскині нахабному поміщику, котрий, відважившись розкусити одвічну таїну озера, сіткою витягнув химерне створіння на берег.

               Польський поет Адам Міцкевич любив бувати на берегах Світязя, його вабила чарівність, таємничість, загадковість озера. Свою баладу «Світязь» поет присвятив Михайлові Верещаку.

Литовський варіант легенди про Світязь, знайдений А. Міцкевичем на побережжях білоруського Світязя (з подібною назвою існує два озера — на Україні й в Білорусії), поліг в основу його балад «Світязь» і «Світязянка», створених у 1820—1821 роках у Плужинах. Ось так, і наше озеро має відношення до імені славетного польського віршописця, правда відносно, через сказання, що рівною мірою стосується двох озерних братів — білоруського і українського.

Коли читаєш твір Міцкевича, наче бачиш це чудове озеро: 
                        Станеш, затримавши подих: 
                        Зорі побачиш вгорі й під собою, 
                         Місяць у небі і водах.  І поринаєш у світ легенди... 

                         8. Читання експозиції балади Адама Міцкевича в перекладі М.Пригари.

9. Бесіда за змістом прочитаного.

– Де відбуваються події?

– Яким ми бачимо озеро?

– Чому воно лякає уночі?

– Що чути з озера?

– Чи розуміють люди, що відбувається?

10. Коментар учителя.

                В експозиції звучить схвильована й емоційна розповідь про озеро Світязь, з яким пов’язано так багато древніх легенд і сказань. Міцкевич – майстер таємничого змісту, що досягається передовсім за рахунок виразного пейзажу-змалювання стихії води, яка вабить своєю таємницею. В описі Світязя поет органічно поєднав казку і реальність, сучасність і таємницю давнини, що загалом властиве для його творчого стилю. Згадка про нечисту силу, про бенкети сатани, характерна для поетики романтизму, ще більше посилює напруження, викликаючи почуття жаху, яким так майстерно оперували романтики.

11. Робота над сюжетом балади.

( Учитель ставить запитання, учні відповідають цитатами з тексту балади)

- Кого рибалки спіймали в сітях?

- Чому вони не загинули на відміну від інших, охочих дізнатися таємницю озера?

- З яким проханням звернувся князь-сусід до Тугана?

- Як Світязянка заспокоїла батька?

- З якими словами звернулася княжна до ангела?

- На що перетворилось місто Світязь та його жителі?

12. Евристична бесіда.

- Яке враження справила на вас балада?

- Зачитайте опис озера Світязь.

- Чому поет робить його таким детальним?

- Порівняйте фотокопію озера Світязь із описом Світязя у баладі Міцкевича.

- Чи вдалося поету водночас показати красу, небезпеку і чарівність природи? Що для цього поет використав?

( Відповідати за допомогою методу «Прес»:

Я вважаю, …

Тому, що …

Наприклад, …

Отже, …)

- Яку таємницю зберігало озеро?

- Від імені княжни описати місто Світязь.

- Чому князь Туган із військом вирушив із міста?

- Нагородити епітетами княжну, доньку Тугана.

- Перед яким вибором опинилися люди?

- Як це їх характеризує?

- Визначити тему та ідею балади.

(Тема: показ боротьби польського народу за незалежність.

Ідея: уславлення патріотизму простих людей)

- Доведіть, як в баладі утверджується любов до батьківщини і патріотизм.

13. Дослідницька робота.

Завдання 1

- Визначити композиційні елементи балади.

Експозиція: опис озера Світязь.

Завʼязка: бажання дізнатися про таємницю озера.

Розвиток дії: поява князівни, розповідь про Туганову державу, напад ворогів.

Кульмінація: небажання потрапити в неволю та добровільна смерть.

Розвʼязка: біле латаття як згадка про подвиг народу.

Завдання 2

-Довести, що «Світязь» за жанром є балада.

Завдання 3

- Яке місце в баладі відведено місцевому колориту?

                Балада «Світязь» побудована на матеріалі слов’янської історії, легендаризованої, поетизованої митцем у дусі романтизму.У даній баладі, як і в інших ранніх творах, багато місця відведено місцевому колориту. Місцевий колорит – це сукупність достовірних деталей, які передають географічні й національні особливості місця подій, атмосферу й обстановку новогрудських країв. Невипадково тут згадуються реальні географічні місця: озеро Світязь – одне з найпрекрасніших місць України; Новогрудок- містечко, яке нині входить до складу Білорусі (Міцкевич народився неподалік від нього); Плужини – маєток, де проживав Михайло Верещак, брат коханої поета. Про місцевий ландшафт свідчать назви місцевих сіл: Царини, Заосьє, Рута, Щорси, руїни замків, бори, дороги, вибалки. Прикмети Новогрудського регіону, томоміміка, а також одяг, звичаї, діалект надають емоційній атмосфері твору відчуття достовірності, передають екзотичність волинсько-української природи. Це дозволяє письменникові наблизити легендарне минуле до дійсності, показати, що життя слов’ян має глибоке коріння в історії, для того, щоб жити далі, треба знати про те, що було, бути гідним пам’яті своїх предків.

14. «Коло думок».

- Чи правильно вчинили жителі міста?

- Чи був у них інший вихід?

- Якби у вас була можливість, щоб ви порадили?

Коментар учителя.

                У баладі утверджується любов до батьківщини і героїзм. Жителі міста – люди сміливі, горді. Вони обрали волю і смерть, але не скорилися ворогові.

- Що спільного з погляду фольклорних традицій у баладі Міцкевича «Світязь» і баладах Шевченка?

Коментар учителя.  У «Світязі» Міцкевича рибалки неводом витягують з води жінку ( «Кучері білі, уста, мов, корали…». ЇЇ можна порівняти з героїнею балади  Т. Шевченка «Русалка». Народні повір’я про русалок в обох творах набувають іншого осмислення, ніж у фольклорі. У баладах Шевченка «Русалка», «Лілія», «За байраком байрак» фантастичне, виняткове постає не як об’єкт зображення, а як поетичний засіб узагальнення трагічного соціального становища героїв. Щось подібне бачимо і в баладі «Світязь», де образ жінки конкретизується через сюжет: жінка розповідає, що в своїй «прірві підводній» білопінні вали поховали місто, «Туганів державу». Згадаймо, що героїня балади «Лілея» Т.Шевченка, яка виявилась «байстрям» пана, гине від розлюченого натовпу («Я умерла \ зимою під тином, \ А весною процвіла я \ Цвітом при долині, \ Цвітом білим, як сніг, білим!»). Бачимо, що обидва поети використали широко відомий в народній творчості мотив перетворення дівчини після смерті в лілею. Хоча тематика в обох поетів різна: в А.Міцкевича – історико-патріотична, в Т.Шевченка – соціально-побутова.

Учитель Лілія (купава) – символ цноти, чистоти, непорочної краси. Водночас вона – символ смерті, відданості, помсти покійника, квітка Пресвятої діви.

- Білі купави у баладі Міцкевича «Світязь» уособлюють духовну красу народу, який бореться за свою волю. Поет розвинув традиційний фольклорний мотив «помсти покійника» у мотив «помсти квітів». У такий спосіб автор показує продовження боротьби за свободу, карає гнобителів, закликає всі народи звільнитися від поневолення.І ці тендітні квіти наче звертаються до нащадків – а що зробили ви для своєї Батьківщини? 
      ...Закінчена балада, але ні сучасникам Адама Міцкевича, ні нам не дає спокою це запитання. І в цьому, я впевнена, заклик поета, громадянина і патріота.

IV. Підсумок уроку

- У чому секрет балади Міцкевича «Світязь»?

- Виконання тестового завдання на знання змісту балади.

V. Домашнє завдання

- Намалювати ілюстрації до балади (за бажанням).

- Повідомлення про Р.Л. Стівенсона (творча група).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
 

1. Андрєєва О.В. Зарубіжні письменники й Україна // Зарубіжна література в школі.-2005, № 21.
2. Вакулюк П. На вівтарі святої любові.//Зарубіжна література. -2002 р.- №34 .
3. Гвоздикова І.С. Українські мотиви у творчості зарубіжних поетів// Зарубіжна література в школі.-2005 р.-№15-16.
4. Ізарський О. Райнер Марія Рільке й Україна. // Зарубіжна література. – 2003р.-№36.
5. Міхальов О.Д. Усі зарубіжні письменники.- Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2006 р.
6. Нечволод Л.І. Нетрадиційні уроки. Зарубіжна література. – Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС,2008 р.
7.www.ae-lib.org.ua.
8. www.wikipedia.orq