Неповторна поезія осені

                                       Неповторна  поезія  осені

      До нас у гості завітала чарівна золота осінь. Добридень, барвиста осене! І  нехай із кожним днем темрява приходить усе раніше й раніше, приємних моментів з осінню все більше й більше. Дні стали коротшими. Але земля-матінка  хизується золотим яскравим килимом з опалого листя, яке активно шелестить під ногами. Приємно відчувати шелест опалого листя, повівання осіннього вітру якщо не в лісочку, то в присадибному садку. Зовсім не хочеться  думати про холодний дощ  чи  північний вітер, від них не сховатися…

      Знову осінь зачаровує нас своїми барвами й ароматами, квітами й туманами, розмаїттям смаків і звуків. Знову вона наповнює душу затишком, спогадами, бажанням миру й добра, думками про земне й вічне і світлою журбою. І все те незмінно й невидимо перетворюється в натхнення для майстрів слова та їхніх читачів. На часі такі цікаві та задумливі вірші, як осінні поезії  Ліни Костенко, Євгена Плужника, Івана Франка, Василя Симоненка, Максима Рильського, Анатолія Костецького, Надії Красоткіної, Миколи Вінграновського, Анатолія Качана, Олександра Олеся, Тараса Шевченка й багатьох  інших відомих українських поетів. Отже, читаймо й надихаймося чудовою красою разом із поезіями митців! Працюймо зі словом і виховуймо майстрів слова, котрі сьогодні ще сидять за партами, але вже розуміють, відчувають красу українського слова…

*** Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!   Ліна Костенко

***Сю ніч зорі чомусь колючі,
як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»
Сю ніч квітка питала квітку:
– Що ж це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
а сьогодні вже восени!   Ліна Костенко

***Що за диво — осіння палітра!
Сум і радість в пейзажі звучить.
Онде квітка остання розквітла,
Павутинка в повітрі летить.
Листя золотом щирим палає
Під промінням осіннім палким.
Вітерець між гілками зітхає,
Зачарований дивом таким.
Ну а небо — безмежне і синє
Заворожує серце умить.
Подих вітру — і листя осіннє
Все летить, все летить і летить…  Надія Красоткіна

Поезія серця: про любов

*** Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль,
І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі… І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: — Прощай! —
І хитає над шляхом порожні гнізда грачині.   Ліна Костенко

***Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова…  Ліна Костенко

 Жовте листя, немов перину,
стеле осінь мені до ніг.
Полюбив молоду дівчину,
полюбив, як умів, як міг.

Полюбив не за чорні брови,
не за вроду, немов весну,
а за щиру, гарячу мову
і за душу її ясну.

Полюбив — як сказать, не знаю,
та й потреби у тім нема,
я щасливий, що я кохаю,
ну, а решта мені дарма.   Василь Симоненко

Осінній клен

    Знов  золоті листочки  клена
летять на землю  і на мене,
такі тендітні  та сумні.

    Летять, кружляючи крилато,
і, мов сліди  качиних лапок,
лягають тихо на землі…   Анатолій Костецький