Несу в душі свою найкращу мрію

                                       Літературно-музична композиція

                           Несу в душі свою найкращу мрію

                         (за творчістю Б. Лепкого)

     Святково прибраний зал. Посеред сцени – на вишитому  рушнику портрет Богдана Лепкого, обрамлений жовто-синьою стріч кою. Під портретом слова:

 

  Я несу тобі, матінко моя,

  Часточку душі, часточку свого „я”.

     Богдан Лепкий.

 

Ведуча:   Дорогі друзі, як ви знаєте, 9 листопада є Днем  української писемності, тому в ці дні проходять різні заходи, приурочені цьому дню. У нас це подвійне свято, тому що доля 150років тому подарувала нашій писемності талановитого митця – Богдана  Сильвестровича Лепкого.

 

Ведучий:  Б.Лепкий – це поет і новеліст, драматург і романіст, публіцист і критик, збирач народної творчості і її популяризатор, історик і філософ, літературний дослідник і невтомний пропагандист творчості Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського,  М.Гоголя та ін.

 

Ведуча:  Досить сказати, що він написав ґрунтовне дослідження про Великого кобзаря і видав понад 20 томів української класичної літератури, перекладав твори російських, польських, німецьких, англомовних і скандинавських письменників. За обсягом літературної спадщини Богдан Лепкий поступається тільки Іванові Франку.

 

Ведучий: Великої шани заслужив Б.Лепкий як учений і педагог, громадський діяч і професор кафедри української літератури в Ягеллонському університеті. Він був членом українських наукових інститутів у Варшаві, Кракові, Берліні, Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові, почесним членом товариства „Просвіта”.

Ведуча:   Проте ім’я письменника протягом радянських часів замовчувалося, і не дивина, що ціле покоління українських читачів не мало можливості познайомитися з його творчістю.

 

  Ведучий: І все ж… час бере своє. До українського читача з когорти незаслужено призабутих повертається ще одне чесне ім’я – Богдан Сильвестрович Лепкий.

 

Ведуча:    Народився  Б.Лепкий 9 листопада  1872 року на хуторі Кривенькому, неподалік від села Крегулець, що належало тоді до Чортківського повіту на Тернопільщині. Його рід веде свій початок з 16 століття, в ньому були і священики, і вчителі гімназії, і редактори, і фольклористи-етнографи, і письменники.

 

Ведучий: В родині Лепких панував культ книги, витав дух любові до історії рідного краю, до обездоленого народу.

        Батько майбутнього письменника, Сильвестр  Лепкий  був сільським священиком, знаним серед своїх парафіян як гуманна, високоосвічена людина. Він мав поетичний дар, писав вірші, які підписував псевдонімом Марко Мурава. Він перший прищепив синові любов до людей, до літератури, до мистецтва загалом. Мати, Домна Глібовецька, теж відзначалася вихованістю і високою культурою, була закохана в народну пісню, гарно співала і грала на гітарі. Її музикальність  передалася синові – старшому Богдану і меншому Левкові, який згодом став широковідомим  композитором.

 

     Ведуча: Богдан ще малим опанував гру на скрипці, чудово співав, знав безліч народних пісень. Разом із сільськими хлопцями відривав красу народних звичаїв і традицій, вбирав у серце народну словесність – джерело народної мудрості, а також  навчився відчувати і бачити біль і страждання свого народу.

     

     Читець:   Заспів

                     Колисав мою колиску

Вітер рідного Поділля

І зливав на сонні вії

Степового запах зілля.

 

Колисав мою колиску

Звук підгірської трембіти,

Що від нього зорі меркнуть,

І росою плачуть квіти.

 

Колисав мою колиску

Голос недалеких дзвонів,

І веселий спів весільний,

І сумний спів похоронний.

 

Колисав мою колиску

Крик неволеного люду,

І так в серце вколисався,

Що до смерті не забуду.

 

 Ведуча: Основи наук отримав в Бережанській гімназії, що мала добрі педагогічні сили. Тут він велику увагу надав малярству, до якого мав великі здібності, вчився в талановитого художника Юліана Шашкевича, а після закінчення гімназії – в Паризькій академії мистецтв. Це був момент, коли юнак опинися на роздоріжжі і не знав, чому віддати перевагу: літературі чи образотворчому мистецтву. Правильно зорієнтуватися допоміг свояк, пись- менник Андрій Чайковський. Б.Лепкий переводиться  на філософський факультет Віденського університету, де вивчає філологію. На початок 90-х років припадає виникнення низки його поетичних творів, пройнятих тугою за рідним краєм.

 

    Читець: Часом, буває, на чужині

Мені присняться гори сині,

Ліси зелені, ниви срібні

І люди щирі, непі хлібні,

Прихильні серцем і свої –

Присняться іноді мені.

 

Ведуча: Ностальгія за Поділлям, за Україною, що прийшли в гості до поетової музи в його юнацькі роки, згодом назавжди оселяться в його серці,  буде постійно нагадувати про себе і в Кракові, і в Зальцведелі, і в Берліні – всюди, куди кидала його доля.

 

   Читець:  Розривалось серце моє,

Як прощався я з тобою, мій краю!

Розривалось серце моє

На куски. І бігме, що не знаю,

Чи на світі що гіршого є,

Як туга за тобою мій краю!

Чи на світі що гіршого є,

Понад біль, коли тріскають струни,

Ті, що серце взяли твоє

Від дитини молодої до труни.

І всім, що рідне, кохане, своє.

Чи на світі що гіршого є,

Коли рвуться сердечнії струни?

 

Ведучий: Ностальгія за рідним краєм, його чудовою природою спонукають його перевестися на Україну у Львівський університет.

 

       Пісня „Така чудова нічка”

  (на слова Б.Лепкого)

Така чудова нічка,

Неначе сон о раю.

Чи єсть що краще в світі –

Ей-Богу, я не знаю!

 

Хотілось би вселенну

До серця пригорнути,

Що гарне пам’ятати,

А що лихе – забути.

 

Й кричати:  зупиніться,

Часу бездонні ріки!

Ах гори! Хоч присніться,

Коли засну навіки.

 

Ведучий: Відчуваючи необхідність творчої праці на користь рідного народу, Лепкий багато пише, переважно вірші, оповідання, п’єси, перекладає твори німецьких і польських письменників.

 

  Поет:      Ні! Я не лізу на котурни,

На пальцях в небо не здіймаюсь,

Не роблю з свого серця урни,

Огнем бенгальським не займаюсь.

 

Я не дивлюсь на світ звисока,

Брудною не ходжу товпою,

Закутаний у плащ пророка

               Не ходжу стежкою крутою.

 

А йду у світ з бажанням волі,

З любов’ю ясного простору,

Я чую радість, чую болі,

Я розумію душу хвору.

 

Моя ж душа, як струна тая,

Багата на всілякі тони,

На ній і коломийка грає,

І похоронні дзвонять дзвони.

 

Мені байдужі всі правила,

Всі штучні строфи, ритми, рими,

Всі поетичні мотовила,

Покриті пасмами скрутними.

 

          Поет:  Я пишу те, що чую, бачу,

Що в серце або в мозок впало,

Часом сміюся, часом заплачу,

Сміху немного, сліз немало.

Напишу – от і легше стане,

Немов тягар скотився з груди –

А як що вдасться непогане,

То прочитайте, добрі люди!

 

Ведучий:  Закінчивши в 1895р.Львівський університет, Б.Лепкий вчителює в Бережанській гімназії – викладає українську і німецьку мову і літературу.

 А в 1899р. разом з дружиною, Олесею Лепкою, переїжджає до Кракова, стає лектором української мови і літератури в гімназії, а пізніше – професором Ягеллонського університету.

 

Ведучий: Як зазначив Федір Погребник: „Доля судила Б.Лепкому кілька десятиліть бути послом української культури в Польщі, а польської – в Україні, все своє життя він віддав великій і благородній справі – налагодження дружніх взаємин між українцями і поляками, збагаченню культурного взаємо обміну між ними.”

 

  Ведучий:  Богдан Сильвестрович часто приїздив до Львова, приєднується до літературної групи „ Молода Муза”.

      Один із учасників „Молодої Музи” П.Корманський зауважив: „ Жодне помітне свято не обходиться без читання ним ( Богданом Лепким ) власних творів. Струнка, гарна й певна себе постава, милий, м’який, ліричний голос, пафос, який так легко промовляє до чуття навіть дерев’яних людей, - все те робило Лепкого найбільш популярною порсоною на галицькому грунті.”

 

 Ведучий:  В цей час одна за одною виходить його поетичні збірки, літературні дослідження. Він працює для України, „ щоб ми в багні не застрягли, щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю боронити,” вірить в кращу долю батьківщини.

  

  Читець:  Не трать надії! Ще твій край

Буде, неначе в Бога рай,

Неначе свято, мов неділя,

Колосся повний, повний зілля,

І миру тихого й любові.

А гомін каже: „Край твій в крові!”

Не трать надії! Близький час,

Ще вчує світ Господній глас,

Господній він побачить палець,

І встане люд твій, як страждалець,

Як мертвий Лазар з домовини.

 

     Читець:Хоч  зламані списи

Й подертий стяг,

Високо їх неси

В своїх думках!

 

Високо їх неси

В своїх думках –

Синам передаси

На новий шлях.

 

Хоч нині чорна ніч,

Так завтра день,

Гони розпуку пріч,

Співай пісень!

 

Широких, як простір

З землі до зір,

В побіду правди вір

В побіду вір.

 

   Ведучий:  Осінню 1912 р., йдучи вулицею, професор Богдан Сильвестрович у надвечірньому небі побачив відлітаючих журавлів. Їх пронизливе курликання зливалося з болючим лементом на вокзалі галицьких і буковинських емігрантів, які відправлялися на чужину. У серці поета, чуйного до народного горя, народжувалися зворушливі слова про злиденних журавлів емігрантів.

   Так був написаний вірш „Видиш, брати мій”. Скоро він став народною піснею, мелодію до якої написав брат поета – Левко Лепкий.

 

Учні виконують пісню „Видиш, брате мій”

 

Ведучий:  Літом 1917р. після відступу з Галичини царських військ, Б.Лепкий відвідав Львів. Бережани, бачився з рідним братом-січовим стрільцем Левком Лепким. Закарбувалися в серці народні рани. Багато віршів цього періоду пов’язано з національно-визвольним рухом, присвячені січовим стільцям.

 

Хлопці в стрілецьких костюмах із свічками засвіченими:

 

  Стрілець 1:        Лежимо у гробах при дорозі,

Де за долю боролись і впали.

Браття! Знайте, що ми не втривозі,

Лиш спокійно і гордо конали.

   Стрілець 2:              Браття, знайте, що ми не просили

Ані ласки в кого, ні пощади,

Лиш боролись, пок’стало в нас сили, -

Це говоримо вам для розради.

   Стрілець 3:       Нам не жаль ні життя молодого,

Що лягло, мов той квіт під косою,

Ані мрій, ні кохання палкого,

Що взяли ми в могилу з собою.

   Стрілець 1:             Нам не жаль, бо лягли ми за діло,

Гідне жертви життя і кохання,

„За Україну, душу і тіло”

ми не даром співали зарання.

   Стрілець 2:        Тож не жалуйте нас, не ридайте

(По нас тужить калина у лузі),

Ви чим скорше до праці ставайте,

Щоб леміш не заржавів у плузі.

    Стрілець 3:            Щоб шляхи не покрились тернами,

Щоб пощерблені мури не впали,

Щоб наш ворог не сміявся над нами,

Що ми даром так славно вмирали.

 

    Ведучий:   В цей час активно Б.Лепкий працює над історичними творами, зокрема з постаттю Івана Мазепи – повісті: „Вадим”, „Каяла”, „Крутіж”, тетралогія – „Мазепа”, тяжку долю нашого народу та його визначних героїв.

 

Сценка  (уривок з трилогії „Мазепа”, повісті „Мотря”)

 Дійові особи: Кочубей та його дочка Мотря

Мотря: Тату!

Кочубей: Що, доню?

Мотря : Чи довго воно ще буде?

Кочубей: Що таке?

Мотря: А те, щоб ми терпіли таку зневагу. Наш край, наш дім заїзний, хто хоче, той і з дороги звертає. А ми ж якась нібито окрема держава.

   (Кочубей покивав головою)

Кочубей: Що ти такими речами журишся, Мотре? Це мене дуже дивує. То не жіноче діло. Лишіть такі турботи нам, мужчинам. Тобі б краще про гідного мужа подбати.

Мотря: Тату! (дрижачи голосом)

 Коли мені це мати говорить, то не дивуюся, бо мати мене не любить. Але ви, тату, ви хочете мого щастя, а не хочете мене зрозуміти. У мене честь дорожча від усіх наших маєтків. Я не турбуюся собою, моя турбота –Україна, хочу бачити її не приниженою і не опльованою, а вольною і славною. Ви, генеральний суддя, по гетьмані перший у нас чоловік, і тому я вас спитала, а ви збуваєте мене чим-будь, як дитину. Хотіли мати панночку-хуторяночку, то не треба було мене вчити, не треба було давати книжок на чужій мові в руки, тепер мені уже замало голки й нитки, замало навіть барвінкового вінка, я більшого бажаю.

Кочубей: Мені турботи бажаєш ти, дочко.(сумно і суворо)

Мотря: Спокою вашого хочу, тату. За життя спокою, а по смерті, а по смерті доброї слави для Василя Кочубея, більш нічого.

Кочубей: Це багато, це дуже багато, Мотре.(відповів і похилив голову, ніби під великим тягарем) Нам треба коритися, дочко, бо так, видно сам Господь хоче. Такого нам пана післав, що перед ним тільки корися.

Мотря: Ви про царя, тату?

Кочубей: Авжеж, що не про когось другого.

Мотря: На Україні паном гетьман, а не цар.

 

     Читець : О краю мій! Свята руїно,

Новітня Троє в попелах!

Перед тобою гну коліна

І кличу: Боже в небесах

За кров, за муки, за руїну

Верни, верни нам Україну!

Верни нам нашу прежню волю,

І добре ім’я нам верни,

Людською кривдою важкою

Землі святої не скверни,

Досить вже кривди, муки й болю –

Верни нам вітчизну, верни!

 

   Сценка  (уривок з трилогії „Мазепа”, повісті „Мотря”)

    Дійові особи: Мазепа та Мотря

Мотря: Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав.

(Гетьман вагається: казати чи ні, Мотря зауважила вагання)

Не відповідай. Може мені не треба знати. Я з цікавості спитала. Жінки, Євині дочки з роду цікаві. Не кажи, не треба! Пощо мені мішатися до твоїх діл. Я не поможу тобі. Ти сам найкраще знаєш, що і як робити.

Мазепа: Щоб ти, Мотре знала, як я тебе люблю і як я довіряю тобі, слухай.  Почуєш, чого ні Орлик, ні Войнаровський не знають, чого догадувалася одна тільки людина на світі, - моя мати. Царське ярмо надто угнітає народ і мене. Проливаємо кров не за будуче наше щастя, а лише за гіршу недолю. Помагаємо Петрові побити шведа, а забуваємо, що буде це біда над нами.

Побідоносний цар запряже нас до свого тріумфального воза, як рабів, щоб тягли його колісницю.

(Мотря стрепенулась. Очі роз’яснились. Гетьман встав. Заглянув за одні двері, за другі. Ближче підступив до Мотрі.)

В мене гадка - рятувати Україну. Петро занапастив її колишню волю, зреформує, скасує гетьманщину, нашле своїх юдей, - хочу порвати з Петром...

Злегка нав’язую  нитки через третіх людей з Карлом і Станіславом, щоб, як прийде час, долю свою зв’язати з ними. Не ради влас- ного пожитку, навіть не тому тільки, щоб тебе на престолі посади- ти, лиш для визволення країни, для її будучого добра, - клянусь Богом святим! (останні слова – натхненно, шепотом)

Мотря провела рукою по очах, ніби впевнялась, чи це не сон. Глянула кругом себе, а тоді вхопилайого руку і притулила до уст.

Мазепа: Мотре, що це ти робиш!

Мотря:  Дякую тобі за себе, за батька свого, за всіх винних і невинуватих нашому нинішньому горю. Дякую, що зробив мене гідною почути таке важке слово. Це більша честь для мене і більша ласка, коли б ти мене до престолу повів. Дякую тобі!

Мазепа: (пригорнув Мотрю до себе) Бідна, бідна моя…

Мотря: (зірвалась рівні ноги)Не бідна я, Іване Степановичу, бо ти обдарував мене нині добром найбільшим у світі, довір’ям своїм ти розпалив переді мною нову зорю надію. З нею я най- чорнішої ночі не боюся. Поїду, куди повезуть, до мами так до мами, а хочуть у монастир, хай буде монастир, бо з надією поїду. І не злякаюся самоти, велика думка мені за товариша стане.

Не до жінки тобі нині, не піклуватися тобі такою химерною дівкою, як я.  Ти весь посвятися ділу, посвятися Україні.

 

Ведучий: Останні роки життя Б.Лепкого видалися тяжкими, бо припали на час фашистської окупації Польщі. Старий, хворий письменник не тільки втратив місце в університеті, а й зазнав переслідування. Це наблизило його кінець. Помер Богдан Лепкий 1941 року, похований на Раковецькому кладовищі.

 

Ведучий: Доля щедро обдарувала Б Лепкого. І він не змарнував свого таланту, мовлячи словами І.Франка,

…все, що мав

  Все віддав для одної ідеї

  І горів, і яснів, і страждав,

  І трудився за неї.

      Ідея ця – це ідея суверенності України.

 

Ведучий: Можливо, коли б не було таких палких патріотів як Б.Лепкий, такої щирої молитви за неї, - ми  ще б і досі мріяли про волю.

 

                     Пісня „ Вальс січових стрільців”.