«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо , і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».

«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо , і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».

«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо , і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Ці слова українського політичного діяча тридцятих років  В’ячеслава Липинського є дуже актуальними сьогодні.

Україні – тридцять років. Це ще дуже молода держава. І дісталась вона нам не успадок, а була виборена довгою, запеклою боротьбою наших предків. Боротьбою, як на полі бою. Бо збереглася українська мова, традиції, пісні, історія.

Українська мова дуже милозвучна, багата на мовні засоби, які роблять наше мовлення співучим та ніжним. Ніщо не заважає нам добре знати рідну мову і вивчати декілька інших. Бо, як говорять «скільки мов ти знаєш, стільки раз ти людина». Багато видатних письменників боролися за рідне слово, за рідну мову. Вони пожертвували своїм добробутом, здоров`ям і навіть життям, щоб зберегти рідне українське слово. Сюди можна віднести таких людей як-от: Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Микола Хвильовий та багато інших, які не один рік присвятили боротьбі за свою мову та незалежність. Скільки ж образ і гніту вони пережили, репресій і терору. Багато з них не побачили схід сонця. Наші великі мислителі слова, які не здобули визнання в своїй країні змушені були шукати себе за кордоном. Стоїть питання, чому? Тому, що у нас не було підтримки, єдиного голосу, спільної мети.

На даний час в нашій державі багато людей, які все роблять заради власної вигоди. І навіть не задумуються, які невтішні наслідки можливі. Це є приклад – війна. Адже той президент, який почав війну, напевно схотів збагатитися. Та не подумав добре. Скільки солдатів в АТО забрали. Жінки залишились вдовами, діти без рідного батька. Але життя постійно ставить перед нами випробування. Події останніх років примусили кожного із нас відчути свою причетність до своєї країни. Я вважаю, що у кожного громадянина є свій обов`язок перед державою, і ми повинні гідно виконувати його. Наша свідомість постійно змінюється Революція Гідності та Майдан потрясли не тільки Україну, а й увесь світ. І до сьогодні ми не лишаємось осторонь. І, звичайно, не треба чекати, коли хтось щось почне змінювати  на краще. Тепер, коли над Україною нависла загроза, людям треба ставати справжніми українцями, і долучатися до загальної справи. І тут прикладом для кожного з нас можуть бути волонтери, небайдужі люди, добровольці.

Ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі не схочемо бути нацією. Адже є такі люди, які вважають себе «вищими» за когось іншого. І, звичайно ж, вони над ними можуть бути і морально, і фізично знущатись. Та є люди, які з цим явищем борються. І навіть великий державно-політичний діяч, філософ Цицерон твердив «Держава – це здобуток народу, і вільна справа всіх її громадян», і я твердо з цим погоджуюся. Моя країна продемонструвала Європі та всьому світу, що ми міцна і сильна духом нація, яка навчила поважати себе і змусила відстояти свій вибір. Якщо людина любить свою державу, тоді вона і зможе зробити її кращою. І навіть заперечень цьому не може бути. Вона бодай щось може зробити корисне для своєї матінки-землі. В кожній країні мешкають мільйони людей, і якщо вони щось зроблять корисне для країни, тоді вона стане красивішою та кращою.

Кожен громадянин повинен захищати та не давати в полон свою рідну землю. І на кінець хотілося б згадати слова української поетеси Ліни Костенко, яка стверджувала, що нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирають мову. Якщо ж мова росте та розвивається, то разом з нею утверджується і нація. Зберігається те, що є дуже важливим для кожного із нас. Тобто почуття прекрасного в рідній мові, відчуття єдності із земляками, прагнення гордості за Батьківщину, за своє, рідне та неповторне. Цінуймо і любімо свою Україну та молімо Господа про мир на землі!