Низький уклін і шана нашим матерям

                        Низький уклін і шана нашим матерям

         Весна вкотре  владно вступила  у свої права. Щедре весняне сонце посилає на землю-матінку теплі ласкаві промені, які зігрівають  усе: навколишній світ, зеленіючі дерева та кущі; квіти, які буяють усіма кольорами райдуги – від ніжно-білої конвалії до яскраво-червоних тюльпанів та блідо-фіолетових фіалок. Їм тільки не під силу зігріти людську душу…

         Плодові дерева, мов сором’язливі наречені, одягають неповторне весняне вбрання: вишні- сніжно-біле, таке ніжне, що рука вагається, доторкнутися до нього, чи ні; абрикоси блідо-рожеве, пишне, яблуні – пурпурово-рожеве з білим відтінком… І над усім цим розмаїттям кружляють бджоли й травневі жуки, гудуть дружно, гучно, ніби всьому світові сповіщаючи, як приємно й радісно їм збирати цілющий нектар після тривалого зимового відпочинку. Аромат весняного цвіту такий неповторний, свіжий, що від нього паморочиться голова. Він не може порівнятися з найкращими парфумами світу… Бачиш таку красу навколо себе – і весь світ здається радісним, оновленим, прекрасним і безтурботним.

         Весняні дива творяться і в лісі. Після міста лісове повітря по-особливому прекрасне, чисте і свіже. Ніби кожен листочок, кожна травинка, кожна квіточка дихає озоном… Ось вітерець неквапно похитує сизувато- фіолетові бузкові віття, що охайними кущами оселилися між сосен. Неповторний бузковий аромат приваблює джмелів, різних жучків та комах.

         Он на сосні примостився лісовий лікар  у червоній шапочці, неподалік сіла сойка. І над усім цим розкинулась лагідна голубінь весняного неба з білими кучерявими хмарками. Раптом почувся голос (чи то так тільки здалося ?) зозулі. Один, два, три…І кому вона тепер роки накує?.. Глибоким болем штрикнула в серце думка: комусь іншому, тільки не мамі..

         Знову весна панує над білим цвітом, а матуся вже не зрадіє їй, першому весняному цвіту, весняній заметілі, весняним квітам… Перша весна без мами… Матуся не запитає, чи виросли тюльпани й чи вже квітують, чи гарна царська корона, чи великий дощ пройшов і чи є ще калюжі… І затужить-заплаче за своєю власною, рідною, такою далекою домівкою, у яку вклала стільки сил, праці й здоров’я … Плакатиме невтішно, гірко, як плачуть малі діти за втраченою назавжди дорогою іграшкою.

     …Не вірилося глибокої осені, що невеличкий горбик землі на цвинтарі – це все, що лишилося від мами. Холодно було на вулиці, холодно на душі… Німою й пустою стала квартира, кімната, у якій мама жила, відпочивала. Болить і завжди болітиме серце… Мама завжди й терпляче чекає  нас. Уважно вдивляється у край кладовища з невеликого фото на табличці. І коли нарешті бачить дітей чи внуків, які йдуть до неї, її обличчя мов аж пом’якшає, мов здригаються стулені вуста й теплішають очі. Вона й побігла б назустріч, обійняла б кожного, притисла б міцно до грудей, якби могла… А як же хочеться почути рідний голос, хочеться, щоб мама запитала про щось: про успіхи чи невдачі, радощі чи неприємності, а ще більше розповіла й порадила! Не підніметься, не побіжить, не побіжить… На жаль, час невблаганний… Але чому він забирає найкращих і найрідніших, найдорожчих?

         Здається, мама жадібно вдивляється в рідні обличчя, очима розпитує й очима радить. До щему в серці жаль тих хвилин і годин, яких не вистачило за життя матусі, найріднішої у світі людини для розмови, спогадів про минуле чи прогнозувань на майбутнє, спілкування з правнучкою. Не вистачило, і вже їх ніколи не буде, ніколи, бо час – невблаганний…

         Уперше весна не приносить бажаних радощів від пробудження й оновлення всього живого, квітування й буяння природи. Думками  переношусь далеко, туди, де був колись рідний дім, де пройшли дитинство та юність. Затишне подвір’я на сільській вулиці недалеко від ставу, чисте й доглянуте, невеликий сад, город, квітники з яскравими червоними, жовтими, багряними трояндами, які змінювали червоні троянди та білі зірочки нарцисів; з голубими очицями хрещатого барвінку… У наших квітниках завжди росло багато квітів: одні відцвітали, інші вабили очі буйним квітом. Ми любили їх і з задоволенням доглядали…

        Висока тополя біля хати, яка дрібно шелестіла від вітру сріблястим листом. Вона така стрімка, що видно її  верхівку з будь-якого кінця села, схожа на своєрідний маяк, загубитися неможливо. Згадую  розлогу грушу на городі, рясні горіхи, вишні та яблуні, щедрі на плоди абрикоси; виноград на подвір’ї й чорна смородина в садку – усе це було, це частина нашого життя й залишиться з нами назавжди. Це наша пам'ять, точніше – найкраща її частина. Гірко усвідомлювати, що це залишилося в минулому й немає до нього вороття. Якщо барвінок тягнеться до людських осель, то чому ж нам, дітям, не судилося жити в батьківському домі?

         Мамо, матінко, рідненька матусю! Ніщо й ніколи не зітре твого образу з моєї пам’яті, з моєї свідомості. Ти завжди дивитимешся на мене очима мого сина,     посміхатимешся вустами моєї донечки… Це твій благословляючий погляд супроводжуватиме мене в дорозі, допомагатиме у вирішенні проблем, буде розрадою у хвилини горя чи смутку… До тебе звертаюся в радісні миті свого життя й дякую за все: за подаровану можливість пізнати світ, відчути щастя кохання й блаженну мить материнства, за науку спілкування з людьми, моя святине, моя радосте й любове, єдина моя й найрідніша!.. Низько вклоняюся долі твоїй, складаю шану турботам і всеобіймаючій силі материнської любові, сива ластівко моя, рідна берегине родинного тепла…