. Образ храму як історичної пам’ятки та художнього символу. (урок-дослідження за романом В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» та історії храму села Десантного.)

Урок N 45( 9 клас дата проведення 19. 03. 2018 р.)

Тема. Образ храму як історичної пам’ятки та художнього символу. (урок-дослідження за романом В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» та історії храму села Десантного.)

Мета: допомогти осмислити глибину задуму письменника, панорамність зображення життя Середньовічної Франції, ознайомити дітей із історією храму рідного села з моменту перших історичних відомостей про нього і до наших днів ; розвивати навички дослідницької роботи, логічного мислення; виховувати щирість почуттів, зацікавленість твором; виховувати духовно-моральні якості, патріотизм - любов до своєї малої Батьківщини, свого народу, до України, служіння Батьківщині.

Обладнання: презентація до уроку, опорні схеми, фотографії середньовічних замків, соборів, Собору Паризької Богоматері, фотографії старого храму села Десантного та відновленого сучасного храму, карта світу .

Собор Богоматері дуже старий,

але, мабуть, він переживе Париж,

що бачив, як він постав.

Жерар де Нерваль

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань учнів.

Вчитель. Для історії століття - одна мить. Ось ми вже подумки в XIX столітті, в чудовій і прекрасній країні - Франції. На минулому уроці ми з нами відкрили для себе ще одне ім’я - Віктор Гюго.

На острові Джерсі у Ла-Манші підноситься пам’ятник Віктору Гюго. Він ніби йде проти сильного вітру: зігнувся, плащ на ньому розвівається. Письменник увесь у боротьбі з натиском океанської бурі. На роковини смерті Віктора Гюго мешканці Джерсі кладуть до підніжжя пам’ятника кілька гілок омели. Омела, за місцевими віруваннями, дає щастя живим і вічну пам’ять померлим. Вірування збувається. Російський письменник Костянтин Паустовський писав: «Це шалена, бурх-лива, пристрасна людина. Гюго перебільшував усе, що бачив у житті та про що писав. Таким був уже його кругозір. Життя складалося з гнівних та радісних пристрастей, піднесено та уро чисто висловлених. Музика його книжок так само могутня, як грім океанських приборів. Від неї здригалася земля. І здригалися слабкі людські серця. Він був не тільки лицарем волі. Він був її глашатаєм, її речником».

А до історії французької та світової літератури Віктор Гюго увійшов як славетний майстер слова, котрому були підвладні всі регістри - від ніжного шепоту закоханих до гучної промови обвинувача. Його творами захоплюється не одне покоління читачів.

II. Оголошення теми і мети уроку.

Вчитель. Глибока, досконала творчість Віктора Марі Гюго належить до вершин французької та світової літератури, має і досі велику популярність. Тому сьогодні на уроці ми розпочнемо знайомство з романом В. Гюго «Собор Паризької Богоматері». Ми розглянемо сюжет роману, місце Собору в системі образів твору і доведемо, що «Собор Паризької Богоматері» - історичний романтичний роман. Ми будемо розвивати навички дослідницької роботи, логічного мислення; виховувати щирість почуттів, зацікавленість твором, а також ми звернемось до історії рідного села і спробуємо зрозуміти, що минуле, сьогодення і майбутнє нашого села нам не байдуже.

Епіграфом до уроку є слова французького діяча культури Жерара де Нерва ля: «Собор Богоматері дуже старий, але, мабуть, він переживе Париж, що бачив, як він постав».

Що ж таке таємниче, загадкове, незвичайне криється в цій будові? Уважно погляньте на зображення собору Паризької Богоматері. Про цю споруду Гюго писав: «Романське абатство, філософічна церква, готичне мистецтво, єдиновладдя папи, розкол церкви - все розплавилось, змішалось, злилось у соборі Паризької Богоматері. Ця головна церква серед церков Парижа є чимось на знак химери: у неї голова однієї церкви, кінцівка - другої, статура - третьої і щось спільне з усіма». Гюго доводить, що архітектура в середні віки - це інформація, що передається нащадкам, доповнена кожним поколінням. «Кожна хвиля часу залишає на пам’ятнику свій намив, кожне покоління - свій пласт, кожна особистість - додає свій камінь. Тут час - архітектор, а народ - каменяр. Кожний камінь - це не тільки сторінка історії Франції, але й історії науки й мистецтва».

Так як «Собор Паризької Богоматері» — це історичний романтичний роман, з’ясуємо деякі теоретичні поняття.

Словникова робота.

Романтизм - стиль доби і напрям культури на межі XVIII—XIX ст., творчий метод, для якого характерні протиставлення дійсності й романтичного ідеалу, змалювання незвичайних героїв у незвичайних обставинах, заглибленість у внутрішній світ людини.

Роман - велика форма епічного жанру літератури: складний за будовою прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Роман історичний - твір, в основі якого історичний сюжет, у художній формі відтворює якусь епоху, певний період історії. У ньому історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт - із художньою вигадкою, історичні особи - з вигаданою

Учитель. Важко сказати з упевненістю, коли у Гюго виник задум написання цього роману. Без сумніву, що над сюжетом і головними темами твору письменник працював протягом великого проміжку часу. Коли ми відкриємо першу частину роману, то можемо прочитати наступне...

Докладніше про історію написання цього роману нам розкажуть історики.

1-й історик. На початку 1831 року Гюго завершив роботу над «Собором Паризької Богоматері». Цей великий роман він написав за шість місяців. По суті, йому потрібно було все записати й скомпонувати, оскільки матеріал він збирав і обдумував три роки; прочитав чимало історичних праць, хронік, хартій, грамот; вивчив Париж Людовіка XI, оглядав те, що збереглося від старих будівель тієї доби. І знав Собор, його гвинтові сходинки, таємничі кам’яні коморки, старовинні й тогочасні документи. У цьому романі, сподівався він, усе буде історично точним: обстановка, люди, мова. І все-таки цей твір - плід уяви, фантазії.

2-й історик. Адель Гюго, дружина письменника, залишила нам яскраву розповідь про важку працю письменника в осінні і зимові місяці 1830-1831 років: «Он купил себе бутылку чернил и огромную фуфайку из серой шерсти, в которой тонул с головы до пят, запер на замок свое платье, чтобы не поддаться искушению выйти на улицу, и вошел в свой роман, как в тюрьму. Он был грустен. Отныне он покидал свой рабочий стол только для еды и сна. Единственным развлечением была часовая послеобеденная прогулка с друзьями, приходившими его навестить, им он читал иногда написанное за день. После первых глав грусть улетучилась, он весь был во власти творчества: он не чувствовал ни усталости, ни наступивших зимних холодов; в декабре он работал с открытыми окнами. 14 января книга была окончена. Бутылка чернил, купленная им в первый день работы, была опустошена; он дошел до последней строчки и до последней капли, и у него даже мелькнула мысль изменить название и озаглавить роман «Что содержится в бутылке чернил...»

Вчитель. Дія роману відбувається у XV столітті в середньовічній Франції, яка стоїть на порозі Відродження. Починається твір з опису строкатого міського натовпу, соціальних низів. Перед читачами розгортаються масові сцени й картини життя середньовічного Парижа. Що ж це був за час для Франції?

3-й історик. Кінець XV століття в історії Франції - болючий перехід від феодальної роздрібленості до зміцнення монархічної влади. Навіть у великих містах не відчувалося єдиної королівської влади. Основою суперечностей за феодалізму була власність. Феодали об’єдналися у таємний союз, організатором змови був герцог Бургундський Карл Сміливий. Цей феодальний хижак безперервно воював із сусідами, захоп¬люючи їхні землі. І Людовик XI у боротьбі з супротивниками не гребував жодними засобами: вдавався до брехні, підкупу. Любив говорити: «Хто не вміє прикидатися, той не вміє царювати». Боротьба між Людовиком XI і Карлом Сміливим тривала 12 років. Зрештою король зазнав поразки і змушений був підписати принизливий для нього мир. Проти підбурив проти Карла Сміливого сусідів. У війні з ними герцог Бургундський загинув. Позбувшись головного супротивника, король згодом поодинці розправився з іншими. Полонених, які потрапляли до його

рук, Людовик XI багато років тримав у залізних клітках, де вони не могли навіть випростатися на весь зріст.

Вчитель. Як ці історичні факти викладені в художній формі, ви побачили, читаючи роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». Звичайно, Франція - це насамперед Париж, де майже кожна споруда - подвиг історії. Париж - це і старовинний архітектурний ансамбль Палацу правосуддя, це і найголовніше місце столиці - площа Згоди, ,це і вулиця Свободи, Люксембургський палац, Лувр і, певна річ, Собор Паризької Богоматері.

1-й історик. Гюго стверджує, що Париж XV століття вже був містом-велетнем. Виникло місто на острові Сіте і декілька століть існувало як острів з двома мостами та двома мостовими вежами, що були одночасно воротами і фортецями. Пізніше місто перекинулось через річку, його загородили, і воно почало рости догори. Двори на вулиці звужувались, площі зникали, будинки пе-рестрибували через огорожі і розбігались по передмістю. У XV столітті Париж був розділений на 3 міста, що відрізнялися одне від одного: Сіте, Університет і Місто. В Сіте знаходився Собор Паризької Богоматері, в Місті - Лувр і Ратуша, в Університеті - Сорбонна. Ці три частини створювали єдине ціле. «Всі будови були самобутні, геніальні, доречні і дуже гарні», - пише автор.

2-й історик. Париж неможливий без Гревського майдану, на якому серед інших важливих споруд розміщено місце страти злочинців: ганебний стовп, шибениця, гільйотина та різні механізми тортур. На західному боці Гревського майдану знаходиться Роландова башта, в якій «щурина нора» — келія, де добровільно заточувалися ті, хто піддавав себе великій скорботі або великому покаянню. В ті часи кожна завершена будівля займала майже стільки місця під землею, скільки і над землею. Кожне місто мало своє сховище: злочинці, які потрапляли до нього, вважались врятованими. Місце страти і тортур, місце добровільного ув’язнення, підземні споруди-в’язниці, місця-сховища злочинців - все це символи феодальної доби та церковної догматики, це їх потворне обличчя, їх жахлива вдача, що все частіше обдурюють натовп бездушністю, свавіллям, безчестям.

3-й історик. Місто було зібранням феодальних володінь, що поділяли його на частини різної форми і розміру. Так, у Парижі було на той час 140 землевласників з правом збирання податків і ще 25 землевласників з правом судової влади. Паризькому єпископу належало 105 вулиць, настоятелю церкви Нотр-Дам- де-Шан - чотири. Всі феодали та церковники лише умовно визнавали короля, а почували себе хазяїнами. Спроби встановити загальноміське законодавство були нездійсненними. Місцеві та судові управління змішувались, стикались, переплутувались, нашаровувались одне на одне, а щільна мережа нічних дозорів, караулів, постів була марною, бо крізь неї вільно проникали грабіж, розбійництво, бунт. Такий адміністративний устрій доводить безпорадність феодального міста, потребує сильної єдиної влади.

Вчитель. Взагалі Париж неможливо уявити без Нотр-Дам де Парі. По всіх країнах світу куполи церков та соборів сягають у небо. А Собор Паризької Богоматері не такий. Його краса - чудове кам’яне вбрання. Навіть легендарні будівлі Парижу не можуть конкурувати з величними стінами Собору. Кожний камінчик цієї споруди про щось промовляє. Дивлячись на Собор знизу, ніби виростаєш разом з ним. Чисельні башти та башточки, тоненькі, стрункі — плід титанічної праці їхніх творців — усі підпорядковані єдиній меті - викликати бажання піднестися якомога вище, підвести очі до Бога.

Учень (виразно читає). В однойменному романі Віктор Гюго так описує цю споруду: «...Усі гармонійні частини прекрасного цілого, зведені одна над одною у п’ять величезних ярусів, розгортають перед очима, багатообразно і водночас пластично, свої незліченні деталі скульптури, різьби й карбування, міцно пов’язані у спокійній величі цілого. Все це — величезна кам’яна симфонія, колосальне творіння однієї людини й одного народу, єдине й складне, немов вірші «Іліади», з якими воно споріднене, чудовий твір спільних зусиль цілої епохи, на кожному камені якого відбиті сотні вияви фантазій робітника, керованої генієм художника; одне слово, це рід

могутнього й плідного творіння людського, подібного до творіння божественного, у якого воно перейняло його подвійний характер: різноманітність і вічність».

Вчитель. Так написати могла тільки людина, безмежно закохана у свою країну. Не випадково в Парижі, в Пантеоні, своєрідному мавзолеї, де поховані найвідоміші діячі Франції, на гробниці Віктора Гюго встановлено національний прапор Франції.

Висновок. Зображуючи Францію XV століття, письменник піддав нищівній критиці необмежену владу короля й ненажерливих феодалів. Робота над романом розпочалася напередодні Липневої революції 1830 року. Народне обурення і протест проти останнього з Бурбонів, подальші липневі події перегукуються з подіями, зображеними в романі. Злам Середньовіччя і початок Відродження - такий же глобальний історичнии період, як і перетворення монархії на республіку. Читаючи роман, ми відчуваємо велику любов до християнства. Прихильністю Гюго до християнської віри пояснюється вибір назви твору і головного героя-символа - Собору, величної культової споруди, навколо якої і в якій відбуваються основні події роману.

Виступ підготовленого учня про історію храму села Десантного.

Літописні документи донесли до нас як світлу історію виникнення, так і сумну історію закриття і розорення храму.  Кам'яний храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці був побудований в 19 столітті. До 1791 року на землях Кілійського району були поселення монахів. У 1791 році за дозволом Кутузова почалося заселення цих земель простими жителями. А в 1779 році було засновано село Галелешти. Згодом у 1811 році відбулося відкриття приходу. 1822 рік – рік закладки першого каменю  храму. 26 листопада 1826 року імператор Микола I затвердив земельні угіддя села Галелешти до Нікольського храму міста Кілії. А на 1828 рік уже існувала церква з дзвіницею. У храмі було три престоли: центральний , південний  і північний. Цей прекрасний трьохпрестольний храм був розписаний фресками з історії православних свят, а всередині храмової огорожі прихожан зустрічали доглянуті квітники. ( див. додаток А)

1832 рік – час освячення села. 4 травня в 1880 році Приход відвідав єпископ Павел(Лебедов), який пізніше став архієпископом, а 5 листопада цього ж року було відкрито церковно-приходську школу  для хлопчиків і дівчаток.

В 1909 році майбутній митрополит Сирафим привіз ікону Анни Кашинської з частками її мощей і були благословлені всі жителі села. Перші  настоятелі храму того  часу були священник Деонісій, а також священник Мунтян, який прослужив в храмі 25 років, але з приходом радянської влади піддався репресіям зі сторони комуністів і лише завдяки родичам урятувався (вночі тайно був вивезений в Молдову)

9 липня 1915 року в День явлєнія Казанської ікони Божої матері здійснився хресний хід і  моління про дарування перемоги російському озброєнню, так як на той час йшла війна.

З 7 по 21 лютого 1892 року було благословення святейшим Сенодом без церковної грамоти старого села Галелешти.

З 1960 року літопис храму почав відраховувати трагічні, повні мученицького сповідання дні. Навколо вже повним ходом йшла богоборча компанія, спроби захистити православні святині від закриття і розорення жорстоко придушувалися. Закривалися храми і йшли гоніння на віруючих по всьому повіту. Але ще деякий час віруючим вдавалося відстрочити закриття храму, і молитви  підносились в його стінах. У 1961році храм був закритий, розграбований і переобладнаний  під зерновий склад. Дзвіниця і огорожа були розрушені. Бруд  покрив незмивним мороком колись білосніжні  стіни, а унікальні фрески виявилися вкриті чорно-коричневим соляровим мастилом ... У шаленому пориві вандалізму нові господарі Десантного ( нова назва села) скинули з даху купол з хрестом, і храм був обезголовлений.

Протягом довгих  десятків років, розорений і зганьблений, храм чекав свого нового відродження. В кінці 80-х років,  після десятиліть духовної кризи, Православ'я перестали піддавати негласному гонінню. І з'явилася надія: храму в селі - бути! Довго точились суперечки про те, чи відроджувати старий храм, тобто на тому ж фундаменті, де був збудований старий храм, чи будувати на новому місці. Відбулась не одна  сходка жителів села.Емоції кипіли, але здоровий глузд переміг. Мешканці вирішили: «Храму бути на тому місці, що і 200 років тому і це буде саме відродження старого храму!»

 Ініціаторами відродження храму стали Дубська Наталія Іванівна, Більченко Марія Іларіонівна, Лебедко Катерина Пилипівна, Логвинов Ілля, Бантиш Максим. Не один поріг їм довелось «оббити», щоб  було приняте рішення про будівництво храму. Ініциативна група їздила в ієпархію на зустріч з владикою і отримала позитивну відповідь, що дозволяла почати будівництво.Але на заваді стали радянські функціонери, які категорично забороняли відновлення храму на старому місці мотивуючи це тим, що поряд вже побудована школа і тінь від храму буде закривати освітлення школи.Знову і знову люди звертались і до голови одеської обласної ради народних депутатів,і до районної ради, зібрали 600 підписів односельчан, які теж виступали за відновлення храму на старому місці.(див. додаток Б). І під  натиском людей чиновники погодились на проведення референдуму, який відбувся 20 січня 1991 року. На цьому референдумі люди висловились більшістю голосів за будівництво храму на старому місці, тобто це було посуті відновлення старого храму так, як було вирішено розкопать фундамент і повністю відновити конструкцію храму, який стояв на цьому місці.

Пройшло 5 років, але це були не просто роки напруженої праці - це були роки беззавітного служіння Православ'ю, тижні реалізації тієї неусвідомленої спраги спілкування з Богом, якої Десантне було позбавлене багато десятиліть.

6 жовтня 1996 року відбулося перше Богослужіння  спочатку у переобладнаному невеликому приміщенні старої школи поряд з храмом, будівництво якого ще тривало.

В 2012 році відбулося освячення храму Митрополитом Одеським й Ізмаїльським Агафангелом.

Це визначна подія не тільки для прихож нашого села,а й для всіх православних нашої області, які розділили цю радість разом з нами. Митрополит високо оцінив здобутки і досягнення парафіян щодо зведення величного і красивого храму, а тому після завершення молебню вручив низку церковних благословенних грамот активним парафіянам, постійним благодійникам і фундаторам храму за активну участь у житті громади, за вагомий внесок у розбудову парафії. Окремо митрополит подякував за добру працю отця Олександра, вручив йому наперсний хрест та побажав і надалі віддано працювати із готовністю до самопожертви в ім’я блага Православної Церкви. (див. Додаток В)

Перед тим, як перейти до безпосередньої роботи з текстом, складемо пам’ятку.

Автор: Віктор Гюго (1802—1885)

Країна. Франція.

Твір. «Собор Паризької Богоматері».

Дата написання- січень 1831 р.

Жанр- романтичний історичний роман.

Художній напрям- романтизм.

Естетичні принципи: зображення життя в його контрастах, відображення реалій життя, потворне відтіняє красу.

Проблематика: духовне життя, християнська віра, кохання, мораль.

Провідна думка: християнство врятує людей, зробить людину людиною, критика необмеженої влади короля і ненажерливості дворянства.

Конфлікт: боротьба між силами добра і зла, між пасивним народом і здатними на все феодалами.

Сюжет: красуня Есмеральда стає предметом обожнювання двох чоловіків -антиподів: архідиякона Клода Фроло і дзвонаря Квазімодо. Проте Есмеральда закохана в ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Ревнуючи циганку до Феба, архідиякон звинувачує дівчину у чаклунстві, і її засуджують на смерть. Квазімодо рятує Есмеральду від шибениці і переховує в Соборі Паризької Богоматері. Клод Фролло переслідує дівчину; вона гине, лищаючи розбитим серце Квазімодо. Дзвонар, помстившись Клодові за смерть Есмеральди, помирає з туги й безвиході.

Вчитель. На сторінках роману перед нами розгортаються масові сцени й картини народного життя середньовічного Парижа. Свято на честь прибуття фланрських послів, постановка містерії поета-невдахи Гренгуара, карнавальна процесія з «папою блазнів» на чолі, нарешті, Двір чудес, соціальна клоака колишнього Парижа, — всюди в центрі натовп. Картини тогочасного народного життя сповнені руху й експресії, кольорових контрастів і гри світлостей, - це також «живописний романтизм» в прозовому й історичному планах. Натовп не безликий. У ньому виразно виокремлю-ються постаті - Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло.

У романі є ще один образ, функціонально надзвичайно важливий, — образ Собору Паризької Богоматері. Він - не просто місце дії твору, а й його ідейно-композиційний центр, грандіозний символ епохи, який виражає її зміст і колорит, і ширше - її філософсько-історичну місію.

1-й історик. Собор Паризької Богоматері, який почали зводити в 1163 р. й завершували на початку XV ст., став феноменом готичного стилю. Стрільчасті шпилі, різнобарвні вітражі, статуї святих, центральна розетка («троянда»), химери - все це задаровувало героїв роману. Понад два століття тисячі каменярів, скульпторів, малярів виводили цей величний символ неповторного таланту кількох

поколінь французьких майстрів, який сам Гюго назвав «величною кам’яною симфонією». У соборі поєднуються різні архітектурні стилі - романський, стиль раннього середньовіччя, і готичний - стиль пізнього середньовіччя. За законами естетики, різнорідні стилі не можуть гармонійно зливатися в художнє ціле, між ними виникає напруженість, яку Гюго трактує філософськи - як боротьбу влади й народу. Романський стиль символізує абсолютну владу догми, готичний - руй-націю влади. Архітектура вже не належить духовенству. Це архітектура, символічне значення якої - «свобода, народ, людина». Статуї святих, єпископів, королів співіснували у Соборі із зображенням химер і страховиськ. Красиве співіснувало з потворним, і все це відтіняло красу храму, підкреслювало божественну силу добра, що має отримати перемогу над злом. У самому соборі закладено контраст (змішення стилів). На контрасті побудовані й описи вражень, які справляє на людей Собор (жах або захоплення).

Собор символізує роль догматичної церкви - опори феодалізму та фатум - долю героїв роману.

Учитель. Віктор Гюго роману дав назву собору, найсвятішої споруди міста. Середньовічна церква мала неабияку владу над почуттями людей. Письменник, людина цивілізована, передова, захоплюється собором, витвором людського розуму, людських рук. «Патріарх французьких соборів, шляхетний та величний, що являє собою величезну кам’яну симфонію, колосальний витвір і людини, і народу, єдине і складне, чудове поєднання всіх сил цілої епохи, - пише Віктор Гюго, - фантазія робітника, геній художника, витвір, подібний творінню Бога: різнобарвний і вічний ...»

Собор - культова споруда для виконання релігійних обрядів. Сюди люди йдуть із завмиранням у серці, з врою у світле, добре, вічне, з надією на захист та підтримку вищих сил, з любов’ю до Бога та його провідників на Землі - культових служителів. Тут люди сповідаються, очищаються, намагаються подолати в собі хтивість.

Та саме собор у романі стає ареною жахливих подій, саме собор уособлює в собі фатум, долю героїв роману, та чомусь не щасливу і радісну, а саме загибель головних героїв.

Висновок. Отже, Собор виростає до образу-символу. Використовуючи прийом контрасту, автор на тлі піднесеного, духовного розглядає історичний процес як боротьбу добра і зла. Такий художній прийом з особливою силою підкреслює кризу феодалізму і його головної ідео-логічної опори - католицької церкви.

Вчитель. Собор - живий організм, він служить людині чи то на добро, чи на зло. Гюго поселив у соборі двох людей. Хто ж саме?

Учень. Клод Фролло у двадцятирічному віці був призначений священнослужителем Собору Паризької Богоматері. Спочатку його образ приваблює читача. Він наділений неабиякими розумовими здібностями; серйозно і відповідально ставиться до навчання. У 18 років закінчив 4 факультети, досконало знав теологію, право, медицину, вивчав латину, грецьку та давньоєврейську мови.

Клод Фролло любив Собор Паризької Богоматері побожно, любив його внутрішнє значення, прихований зміст, пов’язану з ним легенду, його символіку, його загадковість - все, що уособлює деспотичну владу. В одній із веж собору архієпископ спорудив потаємну келію, про яку говорять: «Там палахкотить саме пекло!». Він проводив хімічні досліди, шукав філософський камінь. З роками Клод Фролло стає все більш поважною людиною, більш знаючим вче¬ним, більш суворим священнослужите¬лем і все більш похмурою людиною. Він користувався недоброю славою: його вважали чорнокнижником. Особливо нетерпимим він був до жінок та занадто до єгиптянок і циганок, домігшись від єпископа указу про заборону циганкам танцювати на площі біля собору.

Вчитель. Отже, людина ставала монстром. А Собор - святая святих віруючої людини - надійно приховувала подвійну мораль архієпископа, чий образ поступово і переконливо демонструє крах церковної догми.

А хто ж такий Квазімодо?

Учениця. Квазімодо - потвора, напівлюдина. Він любив собор за красу, за статуру, за гармонію - все те, що символізує свободу. Собор з дитинства був для Квазімодо «гніздом, домівкою, батьківщиною і всесвітом». «Між цим створінням і будівлею була якась таємнича гармонія».

Квазімодо став схожим на Собор Паризької Богоматері, «він наче вріс в будівлю, перетворився в одну з його складових частин». Він здавався не тільки мешканцем, а й змістом собору. Не тільки його тіло, а й дух формувався на зразок собору. Любов і відданість собору скалічили Квазімодо остаточно: ставши з 14 років дзвонарем, він втратив слух. Глухота зробила його німим. Його вдача стала злою, всі його фізичні вади призвели до того, що він став дикуном з почуттям покидька. Тільки дзвони робили його щасливими.

Вчитель. Присутність цієї дивної істоти наповнювала собор подихом життя і загадковістю. Забобонний натовп стве-рджував, що Квазімодо наче випромінював якусь таємну силу, що оживляла каміння собору, і собор здавався покірним і слухняним. Із зникненням Квазімодо собор став порожнім, бездиханним, мертвим.

Висновок. Ми побачили, що собор уособлює символіку своєї епохи, боротьбу старого і нового, добра і зла, наче жива істота, він голубить і кривдить, пок¬риває і розвінчує, символізує той контраст, на якому побудований роман.

Вчитель. Яку ж роль відіграв Собор у житті головних героїв?

Учень. Квазімодо судилося бути справжньою душею Собору. Він краще від будь-кого розуміє музику його дзвонів, йому здаються рідними фантастичні скульптури його порталів. Автор зазначає: «Собор був його оселею, його лігвом, його оболонкою. Між ним і старим храмом було стільки глибокого взаєморозуміння, стільки фізичної спорідненості, що Квазімодо приріс до Собору, як черепаха до свого щитка. Шорсткі стіни храму стали його панциром». Квазімодо уникав людей, бо від них мав лише знущання та прокльони, від людської ненависті він ховався у Соборі, де все говорило про доброту, розуміння та любов, яких йому так не вис-тачало. «Храм був заселений мармуровими статуями королів. Святих, єпископів, які не сміялися йому в лице і завжди дивилися на нього спокійними і доброзичливими очима. Статуї страховиськ та демонів теж не мали до нього ненависті: він був надто подібний до них. Вони охоче глузували з інших людей. Святі були його друзями і благословляли його; страховиська були його друзями і оберігали його. Тому Квазімодо подовгу й щиро виливав перед ними свою душу. Сидячи чи навпочіпки перед якоюсь з цих статуй, він інколи годинами розмовляв з нею. Коли хтось приходив, він утікав, немов коханець, зненацька захоплений під час серенади». Собор допомагає розвинутись тим паросткам духовної краси, що з’явилися в душі Квазімодо під впливом кохання до Есмеральди.

Учениця. Саме в Соборі знайшла притулок і захист ця нещасна жертва церковного бузувірства. Чарівну Есмеральду спіткала страшна і трагічна доля: її оточують бруд і потворність, хоча дівчина

всім серцем прагне до краси, світла, кохання. Саме спокій і гармонія, які панували в Соборі, зменшували гіркоту страждань Есмеральди, лікували її змучену душу: «Величні лінії його архітек-тури, релігійний характер усіх предметів, що оточували молоду дівчину, благочестиві й світлі думки, які ніби видихало це каміння з усіх пор, благотворно впливали на неї всупереч волі. Звуки, що долинали з храму, мали в собі стільки благодаті, були такими урочистими, що заколисували її хвору душу».

Учень. Клод Фролло, відправивши Есмеральду на шибеницю, прагне втекти від самого себе, від людей, від Бога. Страшні моральні тортури завдавали йому нелюдських мук. Напівпритомний Клод пробродив, не знаючи де, цілий день і лише вночі насмілився повернутися до Собору й зайти в храм. І тут «його маячення чи безумство досягло такого ступеня напруженості, коли зовнішній світ перетворюється для нещасного на своєрідний Апокаліпсис, видимий, відчутний, жахливий. Коли він кинувся бігти по церкві, йому здалося, що церква теж захиталася, заворушилася, зарухалася, ожила, що кожна товста колона перетворилася на величезну лапу, яка тупала по підлозі своєю широкою кам’яною стопою, і що весь гігантський Собор перетворився на казкового слона, який пихтів і ступав своїми колонами-ногами, з двома хоботами-баштами й величезним драпуванням замість попони». Сили зла, що керуючись вчинками Клода Фролло, кинули виклик Собору — символу світла, добра, християнства. І Собор ніби висловлює своє незадоволення, попереджає, що архідиякона буде покарано.

Вчитель. Чим є Собор в романі? (Собор - символ духовності, вічності, християнської культури, християнства, що має вивести людство на шлях добра і справедливості).

III. Закріплення вивченого матеріалу.

Бесіда.

1. Яке місце займає Собор у системі образів твору?

2. Чому жанр визначено як історичний романтичний роман?

Висновок. Собор є центральним образом роману, світлим образом духовності й віри. Роман побудовано на антитезі. Герої, їх почуття, вчинки, їх ставлення до життя і навіть враження від Собору протиставлені один одному. Весь роман можна назвати великим протистоянням добра і зла, світлого і темного, краси та потворності.

3.Чи викликало у вас інтерес до історичного минулого свого народу, свого села заснованому на православній традиції, культуруі? Чи цікавим для вас було дослідження нашої учениці?

Висновок. Минуле, сьогодення і майбутнє нашого села нам не байдуже. Доброта, милосердя, працьовитість, сімейне і соборне братство формувалися в православному побуті і тому вивчення справжньої історії життя і традицій українського народу, народної культури неможливо без вивчення основ православної культури. З великим інтересом знайомимся з духовною культурою України і зокрема нашого села.

IV. Підсумок.

V. Домашнє завдання.

Знати зміст 4 та 7 книг роману, опрацювати статтю в підручнику.

Зібрати матеріали для характеристики образів Квазімодо, Есмеральди, Клода Фролло.*

 

 

 

 

 

Література

1. Андре Моруа. Олімпіо, або життя Віктора Гюго.- М.: Художня література., 1971. – 447с.
2. Напливайко Р.С. Віктор Гюго. – К.: Дніпро, 1976. – 147с.
3. Наливайко Р.С., Шахова К.О. Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба романтизму. – Київ: Заповіт, 1997. – 463с.
4. Матвіїшин В.Г. Гюго // Українська літературна енциклопедія.: В5Т. – К.: Головна реалізація УРЕ, 1988 – Т.1 с.529

 5. Сайт Одеської  Єпархії Української православної церкви «Православна    Одеса» http://eparhiya.od.ua/

6. Бондаренко В. Світська школа і церква в сучасній Україні: у пошуках співпраці // Освіта . - 2005. - № 45. - C. 13

 

Спогади жителів села Десантне:

1. Свідчення Більченко Марії Іларіонівни 1926 р. н.; народилась в с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл.; освіта:  7 класів; працювала в колгоспі, у ланці; пенсіонерка; вдова. Проживає за адресою: с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл., вул. Миру, 14 Записано 15.09.2017р. Крамар Г.Ю.

2. Свідчення Дубської Наталії Іванівни1938 р. н., народилась в с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл.; освіта:  7 класів; працювала в колгоспі, у ланці; пенсіонерка; вдова. Проживає за адресою: с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл., Записано 15.09.2017р. Крамар Г.Ю.

3. Свідчення Крамар Лариси  Іванівни 1963 р. н., народилась в с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл.; освіта: середня спеціальна; працювала в дитячому садку «Сонечко» . Проживає за адресою: с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл., вул. Молодіжна,Записано 10.10.2017р. Крамар Г.Ю.

4. Свідчення Крамар Юрія Івановича 1963 р. н., народився в с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл.; освіта: середня спеціальна; працював в колгоспі . Проживає за адресою: с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл., вул. Молодіжна,Записано 10.10.2017р. Крамар Г.Ю.

5.Свідчення настоятеля Десантненського храму Покрову Пресвятої Богородиці отця Олександра 1960 р. н., народився в м. Донецьку; освіта вища. Проживає за адресою с. Десантне Кілійського р-ну Одеської обл.,вул. Записано 15.10.2017р. Крамар Г.Ю

6.Свідчення Камбур Валентини Іванівни 1940 р.н. ., народилась в с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл.; освіта: середня спеціальна; працювала в  колгоспі бугалтером . Проживає за адресою: с. Десантне Кілійського р-ну Одескої обл., вул. Сонячна,Записано 10.10.2017р. Крамар Г.Ю.