Особистісний характер пам'яті

 

 

 

 

 

 

 

 

Посібник

 

 

 

 

Тема

 

 

Особистісний характер пам'яті

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОНЯТЬ «ПАМ’ЯТЬ» ТА «ОСОБИСТІСТЬ»

1.1. Поняття "особистість" у парадигмальному контексті

1.1.1.Теоретичні моделі й типи особистості

1.1.2.Структура особистості згідно різним концепціям

1.2. Поняття "пам’ять" в психологічній літературі

1.2.1.Пам’ять як пізнавальний процес    
1.2.2.Характеристика видів і процесів пам’яті

Висновки до розділу 1 

РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІСНИЙ ХАРАКТЕР ПАМ’ЯТІ В ДІЯЛЬНІСНОМУ ПІДХОДІ

2.1.Теоретичні засади діяльнісного підходу в психології

2.2.Пам’ять та її особистісний характер в дослідженнях харківських психологів

2.1.1. Вивчення пам’яті в контексті діяльності: аналіз праць П.І. Зінченка
2.2. Інтенціональна теорія  Г.К. Середи

2.3. Пам’ять та індивідуальний досвід:  аналіз праць О.М. Лактіонова

Висновки до розділу 2 

ВИСНОВКИ 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Здатність запам’ятовувати й відтворювати інформацію здавна викликала підвищений інтерес, адже пам’ять є фундаментом успіху в науці, освіті, мистецтві, музиці та міжособистісних стосунках. Вона визначає ефективність засвоєння знань і навичок, необхідних для досягнення різноманітних цілей. У давні часи, за відсутності писемності та з дефіцитом пергаменту, люди були змушені розвивати свої здібності до запам’ятовування, що сприяло появі спеціальних мнемотехнічних методів.

 Питання про природу пам’яті, роль спогадів та їхній зв’язок із самосвідомістю супроводжують філософію та психологію з античності. Сократ і Платон вважали спогади основою самосвідомості та духовного вдосконалення, а Августин формулював душевну тріаду як «пам’ять–розум–воля». Зі становленням психології як науки дослідження пам’яті дозволило зрозуміти механізми запам’ятовування, збереження та відтворення інформації, а також створити ефективні стратегії покращення когнітивних здібностей. Як зазначає М. Й. Варій, «пам’ять розуміли як основну характеристику душі, її здатність сприймати, розуміти й орієнтуватися. І втрата пам’яті ототожнюється з втратою особистості» [1; с.309].

Наприкінці ХІХ століття Г. Еббінгауз започаткував вивчення пам’яті у «чистому» вигляді, зробивши важливий внесок у науку. Однак згодом постало питання: чи потрібна пам’ять людині поза безпосередніми життєвими ситуаціями? Відповіді на це питання сформували дві основні наукові лінії. Ретенційна теорія розглядала пам’ять як механічний процес збереження слідів, а інтенціональна трактувала її як процес відтворення та актуалізації минулого для цілей теперішньої та майбутньої діяльності. У межах інтенціонального підходу пам’ять тісно пов’язана з активністю людини, її мотивами та особистісними настановами, відіграючи ключову роль у формуванні та зміні власного «Я».

 Актуальність вивчення «особистісного характеру пам’яті» значно зросла в умовах сучасного суспільства, де психологія дедалі більше орієнтується на практичну діяльність, а глобальні зміни негативно впливають на когнітивні здібності людей. Цей виклик став особливо відчутними на тлі запровадження дистанційного навчання в нашій країні. Цей формат виявив певні обмеження, пов’язані із зниженням рівня уваги, концентрації та здатності до глибокого засвоєння інформації, що значною мірою впливає на ефективність навчального процесу.

 Виникає потреба у впровадженні науково обґрунтованих підходів, які враховують не лише «технічні» аспекти пам’яті, як-от методи заучування чи мнемотехнічні прийоми, але й особистісні чинники. До таких чинників належать мотиви, цінності, емоції, життєві смисли, які визначають, як людина сприймає, запам’ятовує та відтворює інформацію. У цьому контексті особистісний характер пам’яті виступає ключовим фактором, який дозволяє розуміти, чому одні знання стають важливими і зберігаються в пам’яті, тоді як інші забуваються.

 У теоретичному полі ця робота спирається на аналіз двох ключових теорій: «футурогенну» теорію пам’яті Г. К. Середи, яка розглядає пам’ять крізь призму майбутньої діяльності й особистісних мотивів, та діяльнісну теорію П. І. Зінченка, котра лежить в основі першої. Такий підхід дає змогу усвідомити пам’ять як багатовимірний феномен, що не лише забезпечує процеси запам’ятовування й відтворення, а й впливає на формування й розвиток самої особистості.

Мета: Здійснити теоретичний аналіз взаємозв’язку між особистістю та процесами пам’яті

Об’єкт дослідження: Взаємодія пам’яті та особистості як психічних феноменів людини.

Предмет дослідження: Психологічні механізми взаємодії між пам’яттю та особистісною мотиваційною сферою.

Для досягнення поставленої мети висунуті наступні завдання:

1.               Проаналізувати ключові підходи до розуміння понять «пам’ять» та «особистість».
2.               Охарактеризувати пам’ять як психічний процес, описавши психологічні особливості її процесів.
3.               Теоретично окреслити сутність діяльнісного підходу в радянській і вітчизняній психології.
4.               Розкрити зміст інтернаціональної теорії пам’яті Г.К. Середи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПОНЯТЬ «ПАМ’ЯТЬ» ТА «ОСОБИСТІСТЬ»

1.   Поняття "особистість" у парадигмальному контексті

 

 

Особистість є одним із провідних питань психології, оскільки саме вона дає змогу зрозуміти взаємодію людини з власним внутрішнім та зовнішнім середовищем. Існує багато визначень поняття «особистість», що зумовлено різними науковими парадигмами й багатогранністю поняття. У ХХ столітті сформувалися декілька впливових напрямів, кожен із яких по-своєму висвітлює структуру та становлення особистості.

Психоаналітичний підхід (Зиґмунд Фройд) наголошує на «ВОНО» (id), «Я» (ego) та «НАД-Я» (super-ego) (2, с. 30), де панівною структурою є «id» як інстинктоїдні прояви, а також на колективному несвідомому (архетипи), концепція запропонована Карлом Юнгом .

Неофройдизм став логічним продовженням, а водночас і опонентом класичного психоаналізу. Серед його представників особливої уваги заслуговує епігенетична теорія Еріка Еріксона, яка наголошує, що розвиток особистості залежить від соціальних обставин, а поняття «ідентичність особистості» стає центральною категорією: «воно підкреслює нерозривний зв’язок «Я» із суспільством» [2;с.46]. Погляди Еріксона, на відміну від Фройдівських, де «Id» є головуючою компонентою, акцентують на тому, що «Я» є центральною структурою, яка формує поведінку та забезпечує функціонування людини і розглядає Его як «автономну систему, що взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, уваги і пам’яті» [2;с.48]. Таким чином взаємодія особистості з соціумом переводиться з площини опозиції до співпраці.

Деякі дослідники розглядали структуру особистості як набір рис.

Серед підходів, орієнтованих на риси та диспозиції, слід згадати Гордона Олпорта, представника гуманістичної психології. За визначенням цього дослідника, «особистість, — це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним» [2;с.60].

 Центральним у його баченні є уявлення про індивідуальність кожної людини, зумовлену своєрідним набором якостей і потреб, що отримали назву рис (диспозицій). Він визначав «риси-мотиви» та «риси-інтереси» [2;с.60], тобто мотиваційні чинники, що впливають на поведінку. Особистісна риса – це готовність (диспозиція) поводитися схожим чином у різних ситуаціях.

 Він виділяє кардинальні, центральні й вторинні диспозиції, пояснюючи їх взаємозв’язок через поняття «пропріум» як внутрішньої єдності особистості. Таким чином, особистість не можна звести до простого набору окремих диспозицій — вона становить цілісну систему, яка об’єднує всі структурні елементи індивідуальності в єдність. Олпорт також запропонував концепцію «функціональної автономії» [9;с.42], яка передбачає, що мотиви, які визначають поведінку дорослої людини, не завжди пов’язані з тими причинами, через які ця поведінка з’явилася вперше. Іншими словами, в дитинстві особа могла почати діяти певним чином з однієї причини, та згодом, ця сама дія може мати абсолютно новий мотив. «Автономний комплекс» — це і є такий новий, самостійний мотив (або блок мотивів), який існує незалежно від початкових спонукань і визначає подальшу поведінку людини [9;с.42].

Таким чином, залежно від обраної парадигми (соціологізаторської чи біологізаторської тощо), формується відмінне бачення людини загалом і рушійних чинників її розвитку. Утім, попри різні інтерпретації та підходи (психоаналітичний, диспозиційний тощо), більшість концепцій сходяться на тому, що особистість постійно взаємодіє з оточенням (хоча характер цієї взаємодії тлумачиться по-різному) і розвивається як складне багаторівневе утворення. Звідси випливають декілька важливих висновків:

1.                Особистість є беззаперечно соціально зумовленою, адже без суспільних впливів її повноцінне формування неможливе.
2.                Особистість має свою структуру - У цьому контексті доречно навести думку Л. С. Виготського представника діяльнісної теорії, яку цитує С. Д. Максименко :«Структурою прийнято називати такі цілісні утворення, які не складаються сумарно із окремих частин, являючи ніби їх агрегат, але самі визначають долю і значення кожної з тих, що входять до їх складу, частин» [3;с.98].

 Це визначення, співзвучне основній ідеї гештальт-психології, яка стверджує, що ціле завжди більше за суму його частин. З цим твердженням ми погоджуємося, оскільки воно дозволяє розглядати особистість як цілісне утворення, не акцентуючи увагу однобічно на якійсь окремій складовій, а зосереджуючись на їхній взаємодії та взаємозалежності. Це сприяє глибшому розумінню особистості як динамічної системи, у якій жодна структура не може бути повністю зрозумілою без урахування її зв’язків з іншими.

 Постають питання: як біологічна істота освоює соціальні ролі та проходить процес формування як особистість у соціальному середовищі? Чи можна вважати активність суб’єкта провідним чинником у формуванні структур особистості? Відповідь на які можна знайти у визначенні генетико-психологічної теорії С.Д. Максименка, учня Г.С. Костюка: «Особистість – це людина з розвиненими функціональними новоутвореннями, яка має свій унікальний і неповторний внутрішній світ, здатна до саморозвитку, самовизначення, саморегуляції в діяльності і поведінці» [4;с. 149]. Згідно з наведеною дефініцією, активність суб’єкта відіграє ключову роль у становленні особистості, адже саме завдяки активній участі формується здатність до саморозвитку. Така активність є не лише реакцією на зовнішні стимули, але й відображенням внутрішньої спрямованості особистості, її здатності до саморефлексії та усвідомленого вибору, що визначає унікальний шлях розвитку.

Таким чином, становлення особистості — це багатовимірний процес, що інтегрує біологічну основу, соціальне середовище та активну участь суб’єкта у власному розвитку. Така взаємодія забезпечує багатогранність проявів особистості, зокрема свідомість, самосвідомість, психологічні властивості, психічні процеси, механізми саморегуляції, темперамент, спадкові задатки, а також цінності, переконання й прагнення до саморозвитку. Усі ці компоненти розкриваються та вдосконалюються через процеси навчання, соціалізації та накопичення життєвого досвіду. Протиставлення біологічного і соціального складників є недоречним, адже природні задатки реалізуються в контексті соціальних умов. Саме постійна взаємодія цих складових формує цілісну структуру особистості, яка є результатом гармонійного поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників.

Здатність людини «бути і об’єктом, і суб’єктом власного розвитку» [12;с. 85] підкреслює її активну роль у становленні себе як особистості. Ця здатність свідчить про свободу волі, можливість вибору та створення унікального життєвого сценарію, що відображає індивідуальність кожної особистості. У процесі розвитку людина не лише адаптується до зовнішніх впливів, але й активно впливає на них, продукуючи нові ідеї, приймаючи творчі рішення та адаптуючи середовище під власні потреби. Як зазначає Дуткевич, «особистість — це не тільки об’єкт впливів суспільства, але й суб’єкт власного розвитку, який здатен давати суспільству щось нове, йти далі за обставини» [12;с. 85].

 Важливість активної діяльності в становленні особистості наголошують чимало науковців. Як зазначає Варій, «на думку Г.С. Костюка, суспільні умови визначають психічні властивості особистості лише через дії самого індивіда» [2;с.100]. Тобто саме через власну активність у суспільстві людина поступово «олюднює» свої природні задатки й формує суто особистісні якості.

 Інтеграція людини в суспільство відбувається завдяки «механізму, який виокремлювали Л.С. Виготський, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, П.Я. Гальперін та О.Р. Лурія,» [3;с. 12] – інтеріоризації, що виступає операційним процесом трансформації зовнішніх дій у внутрішні.

Отже, можна зробити такі висновки:

3.                особистість є нерозривною цілісністю біологічних і соціальних компонентів.
4.               розвиток особистості залежить від усвідомленої діяльності людини.

Узагальнюючи, розуміння різних підходів до поняття особистість, останню слід розуміти як цілісну систему, що інтегрує біологічну основу, соціальні взаємодії та активну діяльність суб’єкта, формуючи унікальну структуру, розгляд якої продовжимо в наступному розділі.

 

 

1.1.1.Теоретичні моделі й типи особистості

 

В сучасних умовах дедалі гостріше відчувається трагічний ірраціоналізм людського буття, оскільки домінування матеріальної активності призводить до руйнування особистісного "Я". Тим часом розвиток нашої молодої держави, формування нової філософії державотворення потребують значного потенціалу активності, інтелекту, духовним носієм яких є особистість. Відтак проблема особистості на сьогодні є вельми актуальною.

З огляду на необхідність пошуку нових шляхів реалізації індивідуальних можливостей, перед особистістю постає проблема інтеграції в новий універсальний центр буття з урахуванням усіх попередніх етапів формування людської цілісності. Втім, досягнення нового рівня інтеграції неможливе методом заглиблення в традиційні системи трансляції людського досвіду. Це по-перше.

По-друге, проблема особистісної активності стає ще вагомішою, зважаючи на процеси зростання відкритості суспільства і, як наслідок, змін у розумінні співвідношення матеріальної і духовної активності.

Саме тому виникає нагальна потреба побудови нової теоретичної моделі особистості, яка дозволить відобразити її цілісність, врахувати її сутнісні особливості, показати особистість як систему внутрішньо самостійну і водночас взаємопов’язану з іншими системами (суспільством, світом тощо).

Останні дослідження і публікації

Особистісний розвиток є фундаментальною і водночас складною проблемою філософських, соціологічних, психологічних досліджень. Пильну увагу їй приділяють як вітчизняні (В. Андрущенко, Л. Газнюк, Л. Губерський, О. Злобіна, М. Михальченко, Н. Соболєва, В. Табачковський, В. Циба та ін.), так і зарубіжні вчені (Г. Арендт, В. Іноземцев, Г. Кисельов, В. Козловський, К. Муздибаєв, А. Уткін та ін.) [2; 5; 6; 7; 9; 10; 11; 13; 14; 18].

Аналіз зазначених публікацій допомагає виявити різноманітні аспекти особистісної активності, її критеріїв, співвідношення об’єктивних і суб’єктивних факторів особистісного розвитку, його ціннісно-смислової спрямованості. Водночас жоден з нинішніх теоретичних підходів у дослідженні проблем особистості – історичний, соціологічний, економічний, діяльнісний – не дає змоги розглядати її як цілісну систему взаємовідносин з внутрішнім і зовнішнім світом.

Розвиваючи теоретичні напрацювання щодо вивчення особистісної активності, доцільно дослідити її особливості в сучасних умовах, визначити теоретичний інструментарій особистісного виміру сьогодення.

Теперішня динаміка людської суб’єктивності визначається чітко окресленими процесами індивідуалізації, об’єктивною ознакою яких є надмірна рухливість соціальної структури, що призводить до дестабілізації психологічних зв’язків індивіда з різними суспільними групами. В результаті розмивається традиційна модель "людини колективної", яка черпала свої мотиви, знання, моральні норми та світоглядні настанови з відносно усталених групових культур. Індивідуалізація посилює автономію особистості, необхідність самостійного вибору цінностей, які у подальшому орієнтуватимуть її активність.

В структурі активності, як правило, виділяють суспільний та індивідуальний рівень [1; 3; 15 та ін.], а розвиток активності постає як постійне розгортання протиріч між особистістю і суспільством. Тому завжди актуальною є проблема узгодження цих двох структур. Яка з них може дати ширший простір для реалізації особистісної активності?

Протягом всієї історії розвитку людської активності спостерігаємо існування двох систем: колективізму та індивідуалізму, котрі на певній стадії, за певних умов витісняють одна одну.

Наше ставлення до суспільства зазнає певних змін, тобто сучасний підхід до суспільних проблем має свої чітко окреслені особливості. Зокрема, переглядається та "береться на озброєння" традиція індивідуалізму, з якої зростала західна цивілізація і яка донедавна не знаходила належного застосування в системі цінностей українського суспільства.

Стосовно ж колективних систем можна підкреслити їх спільну рису – "свідому організацію продуктивних сил суспільства для виконання певного соціального завдання" [17]. Ідеологи таких систем свідомо принижували значення особистісної активності, посилаючись на те, що особистість не завжди прагне до суспільної мети.

Власне, тут і зароджується конфлікт між індивідуальною і колективною свободою. Усі види колективізму прагнуть організувати суспільство в цілому, підпорядкувати всі його ресурси задля досягнення єдиної мети і, як правило, відмовляються визнавати будь-які сфери автономії, де особистість та її активність є само-цінними. Зрештою, за таких умов особистісна автономія якщо й існує, то лише формально.

У реальному житті люди постійно здійснюють ціннісний вибір. Визнаючи певні загальні критерії (загальнолюдські цінності), особистість щоразу здійснює свій вибір. Але там, де всі засоби належать державі, "суспільний підхід" починає домінувати у прийнятті рішень.

Колективістська система цінностей ставить людину у залежність, зокрема, від держави у виборі засобів для досягнення особистісних цілей. Саме держава, відповідно до своїх пріоритетів, визначає, що і скільки виробляти, кому і які блага надавати. Звужується не лише свобода споживчого вибору, а й свобода вибору професії, роботи, місця проживання. Це свідчить про розмивання, зникнення сфери приватного життя, захищеного законом, де людина – повновладний господар своїх рішень.

У тих світоглядних системах, де суспільство або держава поставлені над особистістю, їхні цілі загалом суперечать розвитку особистості і спрямовані переважно на її підкорення. Справжніми громадянами можуть вважатися лише ті, чиї інтереси співпадають із суспільними. За таких обставин цінною стає лише особистість, яка належить до певної групи і не відхиляється від її приписів і норм. Відповідно й будь-які індивідуальні цінності стають у колективістській філософії стороннім тілом.

Дух колективізму відчувається і у Заратустри: "Тисяча цілей існувала дотепер, бо існувала тисяча людей. Але все ще немає ярма для тисячі ший, все ще немає єдиної мети у людства. То ж скажіть, якщо немає у людства мети, хіба це не означає, що немає людства?" [12, с. 61].

Прагнення ототожнити себе з групою найчастіше виникає у індивіда внаслідок почуття власної неповноцінності. При цьому групова приналежність сприяє відчуттю переваги над людьми, котрі не входять до складу цієї групи. Насправді, діючи від імені групи, особа, з одного боку, звільняється від багатьох моральних обмежень, які стримують її поведінку всередині групи. З іншого боку, "сучасна людина все частіше схильна вважати себе моральною, тому що переносить свої вади на досить широкі групи".

Не принижуючи ролі колективізму, який мав важливе значення на ранніх етапах розвитку людського суспільства, необхідно підкреслити, що сучасний індивід прагне до уособлення, автономії, прояву особистісної активності. Не виключено, що така активність перетвориться на колективну діяльність, якщо її цілі задовольнятимуть приватні потреби індивідів.

Загалом колективна свобода виступає як зовнішня, як крок (етап) до справжньої індивідуальної свободи, на рівні якої розгортається особистісна активність.

Отже, свобода особистості несумісна з верховенством однієї мети, яка підкоряє все реальне життя суспільства. Його моральні принципи стають дієвими, коли особистість вільна, коли вона спроможна самостійно вирішувати проблеми. Більше того, заради дотримання таких принципів вона добровільно нехтує власною вигодою.

За словами Дж. Мільтона, якби будь-який вчинок зрілої людини був продиктований, вимушений чи нав’язаний, то що була б доброчинність, як не порожній звук, якої б похвали заслуговувала моральна поведінка, якої вдячності – поміркованість і справедливість? Моральні переконання, власне як і цілі та ідеали людей, не підлягають владно-законодавчому визначенню. Так, ще у етичній концепції І. Канта знаходимо поняття "моральної автономії" особистості, тобто її моральної активності. У протилежному випадку виникає ідея примусового ощасливлення людей.

Кожному членові суспільства має бути надано можливість самостійно вирішувати, що для нього вигідне, а що навпаки. Роль держави у такому випадку – турбота про рівні стартові умови для самореалізації громадян.

Водночас вважається етично неприйнятним, коли громадяни не беруть участі у виробленні спільних рішень, які безпосередньо стосуються їх благополуччя і щастя. Це ущемляє не лише їхні інтереси (вони можуть забезпечуватися навіть за умов деспотичного правління), а саму спроможність висловлювати свої судження, свобода якої є морально очевидною для кожного. Визнання такої очевидності державою встановлює "громадянську автономію".

Йдеться, насамперед, про правову свободу, яка, за І. Кантом [8, с. 79], базується на трьох апріорних принципах:

•                   свободі кожного члена суспільства як людини;
•                   рівності всіх як громадян;
•                   самостійності кожного як громадянина.

Таке тлумачення свободи з обов’язковим визнанням правової автономії кожного члена суспільства є вельми актуальним для формування концепції правової держави та правової демократії. Водночас "натовп, маса не є демократією.

Демократія – це перетворення хаотичної кількості на певну само-дисципліновану якість" [4, с. 65].

На думку автора, розвивати "само-дисципліновану" особистість, спроможну не перетворюватися на "атом натовпу", тобто сформувати адекватного суб’єкта демократичного процесу можливо лише за умов особистісної свободи. Отже, свобода – це стан людини, яка може діяти на підставі вибору у всіх сферах своєї життєдіяльності. Цей стан передбачає дещо більше, ніж незастосування зовнішнього втручання. Багатозначність свободи відображується в різних поняттях.

Слова, які вживаються сьогодні для означення громадянської і політичної свободи, утворені від латинського слова libertas. Спершу це поняття набувало переважно юридичного значення. Зокрема, воно вказувало на соціальний стан дитини, яка народилася від вільних батьків, а не від рабів.

Зрозуміло, що народитися з правами вільної людини ще не означає бути вільною або такою залишитися з часом. Первинний стан вільно-народженого може перерости у стан вільного громадянина, людини, яка контролює свої бажання, думки, почуття. Це інша свобода (англійською freedom) – індивідуальна свобода дії та думки, де перша (libertas) виступає передумовою другої – справжньої свободи, досягнення якої повинне стати головною метою розвитку нашого суспільства.

Якщо поняття індивідуальної свободи розглядати з точки зору формування його первинного значення, то з’ясується, що англійське freedom має давнє походження – від санскритського слова, яке означає "любити". Рання інтуїція санскриту визначала свободу як любовне співвідношення двох: я люблю тебе так, що не хочу, щоб ти був моїм рабом; хочу, щоб ти був самим собою, без того, щоб я тебе визначала, змінювала, впливала на тебе.

Варто підкреслити, що глибинна сутність людини закладена саме в цьому понятті свободи, яке базується на взаємній і внутрішній повазі особистості, а не на підкоренні однієї людини іншою.

Концепція негативної свободи [16] трактує її як певне звільнення від чогось або від когось. Саме тому в боротьбі за свободу увага, як правило, приділяється ліквідації віджитих форм примусу і влади, які, знову ж таки, відображають зовнішні перешкоди, блокуючи повну реалізацію особистісної свободи.

Українське поняття свободи включає як суспільний, так і індивідуальний рівні. Причому специфічним є використання слова "вільний", тобто такий, що в змозі керувати своїми діями, думками, почуттями – бути, зрештою, самим собою. Простежується взаємозв’язок понять "вільний" і "воля". Власне, вольовим зусиллям і є прийняття певних рішень.

Цілий ряд рис активної особистості є похідним від волі: в сенсі прийняття рішень – це самостійність і відповідальність, в сенсі (само) реалізації – це наполегливість, самовладання тощо. Завдяки волі об’єднуються і проявляються зовнішній і внутрішній світ особистості, хоча сама воля не визначається однозначно ні зовнішньою, ні внутрішньою необхідністю особистості. Вона може вибирати між різними цілями та способами дії. В результаті свобода особистості є свободою вибору і самовизначення.

Ми знову виходимо на проблему ціннісного вибору особистості. З одного боку, він базується на системі суспільних норм і правил, які особистість здебільш не вибирає і певною мірою має підкорятися їй, з іншого – ціннісна позиція особистості формує систему критеріїв, якими керується її воля. Ці суттєві моменти досить суперечливі. За умови розвитку пасивної позиції особистості спостерігатиметься квієтив – мотивація до повного безвілля, безучасті, або резин’янція – безмовна смиренність, покірність долі тощо.

У всіх проявах активності особистості умовою її реалізації є самовизначення, само-рефлексія, які, зрештою, і становлять зміст вибору – акту свободи волі.

Таким чином, свобода є умовою саморозкриття особистісного "Я". Разом з тим, "Я" не може бути вільним від стосунків з іншими людьми. Можна обрати об’єктивний шлях відчуження від людей, від суспільства взагалі, але неможливо знехтувати духовним досвідом людства (вплив традицій, релігії, мистецтва, науки на особистість). Формувати та утверджувати свою особистість – це означає визнавати і поважати в інших здатність оцінювати себе як особистість.

Спільне буття людей є лише зіткненням, розпадом і розсіюванням для того, хто не досяг єдності "Я", обираючи свободу (роздвоєність особистості призводить до розуміння і використання оточуючих як засобів для задоволення швидкоплинних потреб). Свобода як основа "Я" стає основою і для міжособистісного розуміння та єдності.

 

1.1.2.Структура особистості згідно різним концепціям

 

Перш ніж розглядати різні концепції структури особистості, варто уточнити відмінність між кількома суміжними поняттями. Поняття «людина» вказує на біологічну природу суб’єкта, на його статус носія вищих психічних функцій і свідомості. «Індивід» підкреслює видові характеристики, тоді як «особистість» фокусується передусім на суспільній сутності людини, її самосвідомості й активній діяльності. Нарешті, «індивідуальність» відображає унікальне поєднання рис та особливостей, притаманних конкретній особистості, її інтересів, звичок тощо.

 К.К. Платонов вважав, що «особистість – це конкретна людина як суб’єкт перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього» [7,с. 206]. Він запропонував власну ідею про ієрархічну структуру особистості, яку називав «функціонально-динамічна структура особистості» [3,с. 102], розглядаючи її як складну відкриту та саморозвивальну систему. Він виділяє чотири підструктури:

1.               Соціально зумовлені змістовні риси (спрямованість, мотивація, моральні якості) У спрямованості відображаються як моральні якості й відносини особистості, так і її потреби та потенційні (або актуальні) мотиви діяльності;
2.               Особистий досвід (знання, навички, вміння, звички здобуті навчанням) Відіграє важливу роль у прояві індивідуального розвитку особистості та засвоєнні накопиченого людством історичного досвіду;
3.               Підструктура форм відображення - індивідуальні особливості психічних процесів (пізнавальних та емоційних, таких як емоції, відчуття, мислення, уява, сприйняття, почуття, воля та пам’ять). Залежить від біологічних особливостей особистості, взаємодіє з іншими підструктурами та формується через вправи.;
4.               Біопсихічні» властивості (темперамент, статеві й вікові характеристики) Ці властивості значною мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку, а не від соціальних впливів.

 Структура відображає співвідношення біологічної та соціальної основи в особистості - вищі рівні включають у себе нижчі, що також віддзеркалює філогенез психіки, проте не зводяться до їх суми: «переходи від ступеня до ступеня здійснюються як стрибки на основі появи системних якостей» [2;с. 96] Спрямованість є важливою категорією, яка поєднує несвідомі установки та схильності особистості з її усвідомленими структурами, а також охоплює відображення внутрішнього світу і поведінкові аспекти. Таким чином, Платонов показує, що соціальні (моральні, ціннісні) аспекти особистості, хоч і спираються на природні задатки та індивідуальні особливості психіки, проте формують новий рівень організації, де виникають якісно нові системні характеристики.

 За твердженням К.К. Платонова, «усі відомі властивості (риси) особистості можна віднести до згаданих чотирьох підструктур. Наприклад, риси, «переконаність» і «зацікавленість», належать до підструктури спрямованості особистості». Деякі риси особистості є результатом взаємодії кількох підструктур. Наприклад «морально вихована воля» формується на перетині підструктур спрямованості і форм відображення» [7;с. 207]. Це підкреслює, що особистість не можна звести до ізольованих компонентів, оскільки вони всі пов’язані між собою, створюючи цілісну й динамічну систему.

Таким чином, К.К. Платонов виділяє чотири основні підструктури (спрямованість, досвід, форми відображення, біологічні властивості) та дві додаткові — характер і здібності.

Г. С. Костюк також наголошує на тісному зв’язку особистості з діяльністю, вказуючи, що «попри всі відмінності, властивості особистості мають спільні структурні компоненти – знання, мотиви та способи дій» [7;с. 82].

Таким чином, за Г. С. Костюком, особистість не пасивно відображає зовнішні впливи суспільства, а розвивається передусім завдяки власній діяльності, у процесі якої відбувається засвоєння соціального досвіду. Зовнішні відносини переходять у внутрішні риси особистості, проте результат цього переходу обумовлений суб’єктивними чинниками: ставленням індивіда до власних дій, їхнім особистісним змістом, а також внутрішньою позицією. Тому «одні й ті самі зовнішні обставини можуть по-різному вплинути на розвиток різних людей» [7;с. 184].

Таким чином психіка людини за своєю природою є особистісною, а сама особистість розкривається та трансформується в процесі діяльності. Це зумовлює унікальну історію становлення кожної людини й відкриває можливість творчого впливу на власний життєвий сценарій.

 

2.   Поняття "пам’ять" в психологічній літературі

 

Пам’ять визначають через процеси закріплення, зберігання, відтворення та забування минулого досвіду.

 Багато дослідників характеризують пам’ять як «наскрізний» процес, що забезпечує спадкоємність психічних явищ і об’єднує всі пізнавальні процеси в єдину цілісну систему.

 Різні психологічні школи пропонують своє бачення механізмів пам’яті:

Асоціативна теорія пояснює запам’ятовування утворенням зв’язків (асоціацій) між одночасними або схожими враженнями, що одночасно виникають у свідомості. Вона виділяє три типи асоціацій: за суміжністю, за схожістю й за контрастом. Хоча такий підхід дає змогу зрозуміти принципи згадування, він не враховує вибірковість і цілеспрямованість процесів пам’яті. В своїй праці «Мимовільне запам’ятовування» П.І. Зінченко описує першопочатки асоціативної парадигми пам'яті (Гартлі) як механістичний підхід, де пам'ять розглядалася не як динамічний процес чи діяльність, а як пасивний продукт, що формується через суміжність у часі. Цей підхід не враховував складності психічних процесів, активності людини, її цілей, мотивації та контексту. Пам’ять трактувалась як механічне утворення зв’язків, незалежне від свідомої діяльності чи інтелектуальної роботи. Діяльність людини з предметами вважалася несуттєвою для формування асоціацій. Дослідження пам'яті в межах асоціативної теорії виявили три типи асоціацій: за схожістю (зв'язок між подібними фактами), за суміжністю (зв'язок між фактами, що слідують один за одним), і за контрастом (зв'язок між протилежними фактами). Завдяки асоціаністській теорії були відкриті й описані механізми та закони пам'яті. Наприклад, «закон забування» Г. Еббінгауза.

 Проте, експериментальний підхід асоціоністів, як у роботах Еббінгауза, зосереджувався на вивченні пам’яті через механіку асоціацій, ігноруючи складність взаємодії суб’єкта з реальним світом. Пам’ять досліджували за допомогою «чистих» асоціацій, через запам’ятовування безглуздих складів, що, за Зінченком, суттєво збіднювало розуміння пам’яті. Як зазначає він у своїй монографії: "Зведення пам'яті до механіки асоціацій усувало необхідність розглядати пам'ять у залежності від обставин життя та діяльності людини"[8;с.13]. Зінченко критикував обмеження асоціаціоністського підходу, наголошуючи, що пам’ять неможливо ізолювати від свідомої діяльності. Оскільки свідома діяльність є ключовою у формуванні глибоких і осмислених асоціацій.

 Гештальтпсихологія акцентує на цілісності. Основний постулат цього напряму психології полягає в тому, що системна організація цілого визначає властивості й функції складових його частин. Цей принцип спочатку застосовували до процесів сприйняття, а згодом перенесли й на пам’ять, підкреслюючи важливість організації матеріалу при сприйнятті для формування слідів у мозку. У контексті дослідження пам’яті це означає, що під час запам’ятовування і відтворення матеріал постає як цілісна структура, а не як випадковий набір елементів, утворених на асоціативній основі. Основу запам’ятовування, за Келером, визначає структура самого матеріалу, а «фактор суміжності є вторинним утворенням по відношенню до організації, її частковим, спеціальним випадком»[8;с.20]. З позицій гештальтпсихології, динаміку запам’ятовування й відтворення пояснювали так: у певний момент виникає «установка» на запам’ятовування або відтворення, яка “оживляє” у свідомості цілісні структури (гештальти). На їхній основі людина запам’ятовує чи відтворює матеріал. Ця установка керує процесами й визначає відбір потрібних відомостей. Експерименти підтвердили, що схожі або структуровані елементи запам’ятовуються краще, ніж різнорідні. Гештальтпсихологія критикувала попереднє розуміння асоціації як зовнішнього механічного зв’язку. Проте вона зводила успішність пам’яті виключно до організації матеріалу, ігноруючи її специфічні закономірності. «Келер вказував на значні відмінності у запам’ятовуванні безглуздих складів у порівнянні зі змістовним матеріалом, пояснюючи це рівнем організації самого матеріалу»[8; с. 21]. Організацію матеріалу розглядали як основний чинник, а не як одне з умов роботи пам'яті, що впливає на її процеси та ефективність. Що було хибним, за думкою Зінченка, оскільки «взаємодія суб’єкта з матеріалом визначає осмисленість запам’ятовування, а не лише структурованість матеріалу» [8; с. 21].

 За К. Левіном, особливості когнітивних процесів, такі як збереження та забування, залежать від напруги або розрядки потреб. Дослідження Блюми Зейгарник показало, що незавершені завдання краще запам’ятовуються через напругу, яка залишається, поки дія не завершена. Марія Овсянкіна встановила, що люди природно прагнуть повернутися до незавершених дій, щоб зняти цю напругу, навіть, коли їм заборонено. Незавершеність створює внутрішню потребу, яка підтримує активність у пам’яті та спонукає до дії. Схильність завершувати завдання залежить від рівня мотивації, особливо якщо вона має внутрішній характер.

 Сучасні емпіричні дослідження підтверджують вплив особистості на пам’ять. Наприклад, результатами дослідження Вейсі Кан, проведеного у межах методики «Великої п’ятірки» (п’ятифакторної моделі, що ґрунтується на ідеях диспозиційної теорії Олпорта та розроблена Полом Костою й Робертом МакКрейем), виявлено, що риса «відкритість до нового досвіду» позитивно корелює з епізодичною пам’яттю в усіх вікових групах [14]. Це свідчить про те, що пам’ять суттєво залежить від особистості.

 Фізіологічне підґрунтя пам’яті (І. П. Павлов) спирається на пластичність кори великих півкуль, здатної утворювати тимчасові нервові зв’язки (умовні рефлекси). Запам’ятоване зберігається в мозку як слід певних збуджень. Досягнення мети дії підкріплює утворений зв’язок, а гальмування цього зв’язку призводить до забування.

 Теорія радянської психології – діяльнісна ґрунтується на принципі єдності свідомості та діяльності, що має свої коріння в культурно-історичній теорії Л.С. Виготського. Цей підхід базується на аналізі взаємодії індивіда з предметом пам’яті, закономірності пам’яті визначаються не лише зв’язками між елементами матеріалу, його структурою чи процесами обробки й закріплення, а насамперед тим, як індивід працює з цим матеріалом і яке значення він має у структурі його діяльності. Ця теорія визнає досягнення інших підходів і дозволяє інтегрувати їх для пояснення природи та закономірностей пам’яті. В межах цього підходу пам'ять визначається як «активність індивіда, хоч далеко не завжди усвідомлювана. [10; с. 280] Вона може набувати вигляду мнемічної діяльності, яка підкорена меті щось запам’ятати чи відтворити, але найчастіше входить до складу іншої діяльності, обслуговує її» [10; с. 280].

 Фізична й біохімічна теорії вбачають механізм пам’яті в електрохімічних і молекулярних змінах у нервових клітинах (зокрема в РНК), що дає змогу зберігати відомості практично необмежений час. ДНК, попри роль носія генетичної пам’яті, у деяких випадках також може брати участь у процесах прижиттєвого запам’ятовування.

 Пам’ять відіграє ключову роль у житті, виконуючи функції накопичення та збереження особистого й колективного досвіду, що є основою виживання як індивіда, так і людства в цілому. Вона створює відчуття безперервності часу, пов’язуючи минуле, теперішнє й майбутнє; допомагає розпізнавати знайомі об’єкти, явища та ситуації у повсякденності; дозволяє узагальнювати групи предметів через порівняння окремих образів із подібними. Також пам’ять забезпечує спадкоємність між результатами минулого й планами на майбутнє, сприяючи цілісності психічних процесів і даючи можливість оперувати знаннями про навколишній світ навіть за їхньої фізичної відсутності [5;с.8].

 Таким чином, пам’ять є складним феноменом, розвиток якого пов’язаний із ускладненням людської діяльності як у філогенезі, так і в онтогенезі. Вона зберігає та відтворює індивідуальний досвід, базуючись на нейрофізіологічних і біохімічних процесах мозку. На рівні окремої людини пам’ять працює як процес, що опосередковується мнемічними діями і є частиною пізнавальної діяльності. У контексті особистості пам’ять виконує роль інструмента, який допомагає людині формувати власне життя.

 

 

1.2.1.Пам’ять як пізнавальний процес

Пам'ять – психічний пр-с відображення предметів і явищ дійсності у психіці Л. в той час, коли вони вже безпосередньо діють на органи чуття.

Види пам’яті

Як основа для виділення різних видів пам’яті виступає залежність її характеристик від особливостей діяльності, в якій відбуваються процеси, запам’ятання, збереження і відтворення.

І. За характером психічної активності, що переважає в діяльності

Рухова - Пам’ять на різні рухи та системи рухів. Забезпечує формування практичних та трудових навичок, а також навичок ходи, письма тощо.

Емоційна - Пам’ять на почуття на емоційні стани. Емоції та почуття, що пережиті людиною та збережені у пам’яті, виступають або як спонукання до певної дії, або як такі, що утримують від дій, що у минулому призвели до негативних переживань.

Образна - Пам’ять на образи, що виникають в результаті сприймання: зорова пам’ять, слухова пам’ять, дотикова пам’ять, нюхова пам’ять, смакова пам’ять.

Абстрактно-логічна - Пам’ять на думки, що відображають смисл і логіку ситуацій, подій, явищ, повідомлень, текстів. Причому цей смисл виражений словом.

ІІ. За часом збереження матеріалу

Короткочасна - Збереження інформації протягом часу до 20 секунд у вигляді первинного образу пам’яті (на основі механізму зворотної біохімічної реакції (див. таблицю «Теорії пам’яті»)). Первинний образ пам’яті – образ матеріалу, який щойно сприй-нято – відображає об’єкт досить точно у його деталях.

Довготривала - Необмежене у часі збереження інформації після її багаторазового сприймання і відтворення у вигляді уявлення. Уявлення – образи предметів, явищ, ситуацій, відображають узагальнену сутність цих об’єктів.

Оперативна - Збереження матеріалу, який необхідний для досягнення мети конкретної дії. Причому, коли дію досягнуто, цей матеріал вважається неактуальним і відкидається. Термін зберігання інформації на рівні оперативної пам’яті не має визначених часових меж і залежить лише від часу, який затрачений на досягнення мети дії.

ІІІ. За характером цілей діяльності

Мимовільна - Запам’ятання і відтворення, в якому відсутня спеціальна мета запам’ятати або пригадати інформацію. Відбувається через те, що дана інформація певним чином при-вернула увагу суб’єкта Довільна - Цілеспрямоване запам’ятання і відтворення інформації. У цьому випадку процеси запам’ятання і відтворення виступають як спеціальні регульовані мнемічні дії.

ІІІІ(4). За мірою усвідомлення матеріалу

Механічна - Запам’ятання матеріалу, смисл якого суб’єктом не усвідомлюється («зазубрювання»).

Асоціативна - Запам’ятання матеріалу за допомогою встановлення асоціативних зв’язків (пов’язування його з певним матеріалом, який для суб’єкта має особистісний смисл).

Смислова (логічна) - Запам’ятання матеріалу не буквально, дослівно, а через виділення його суттєвого смислу (логіки).

Пам'ять – психічний пр-с відображення предметів і явищ дійсності у психіці Л. в той час, коли вони вже безпосередньо діють на органи чуття.

До індивід. відмінностей пам’яті відносять:

1. Швидкість запам’ятовування. Визначається кількістю повторень, що необхідні тій чи іншій людині для запам’ятання певного об’єму інформації.

2. Точність зап. Виражається у здатності запам’ятати інформацію без викривлення.

3. Міцність запам. Виражається у збереженні матеріалу, що був закріплений та у швидкості його забування.

4. Готовність до відтворення. Виражається у тому, наскільки легко і швидко людина може довільно пригадати у влучний момент той матеріал, який їй зараз необхідний.

В залежності від того, який матеріал краще запамятов. виділ. 3 типи памяті:

1. Наочно-образний - тип пам’яті, коли у вищій нервовій діяльності людини переважає перша сигнальна система.

2. Словесно-абстрактний – тип пам’яті, коли у вищій нервовій діяльності людини переважає друга сигнальна система.

3. Змішаний – тип пам’яті, коли у вищій нервовій діяльності людини перша і друга сигнальні системи співвідносяться приблизно на однаковому рівні.

 

1.2.2.Характеристика видів і процесів пам’яті

 

Запам’ятовування є першим етапом обробки інформації, під час якого відбувається закріплення нового матеріалу. Воно може бути довільним або мимовільним, механічним чи осмисленим, а також безпосереднім або опосередкованим.

 Запам’ятовування поділяється на мимовільне і довільне залежно від наявності свідомого наміру запам’ятати матеріал [10;с.290]. Мимовільне запам’ятовування відбувається без спеціальної мнемічної спрямованості (цілі запам’ятати), коли індивід не використовує жодних прийомів і здається, що інформація запам’яталася сама собою.

 Довільне запам'ятовування відбувається завдяки мнемічній спрямованості, що визначає мету та спосіб роботи з матеріалом[10; с.291]. Тобто, таке запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Ефективність цього процесу залежить від використання мнемічних дій, таких як групування за змістом, створення асоціацій, проговорювання чи складання плану. Мнемічні дії впливають на точність, повноту і тривалість запам'ятовування, забезпечуючи орієнтацію в матеріалі.

 Ефективність запам’ятовування також залежить від здібностей людини, її віку, інтересу до матеріалу, значущості задачі, а також від характеристик самого матеріалу, таких як структура, обсяг і складність.

Під час запам’ятовування людина спирається на зв’язки між елементами матеріалу. Глибина сприйняття цих зв’язків варіюється, тому розрізняють механічне і смислове запам’ятовування.

 Механічне запам’ятовування полягає у закріпленні матеріалу без розуміння його змісту чи логічних зв’язків. Воно, як і довільне запам’ятовування, залежить від мнемічної спрямованості, але не використовує мнемічних дій.

 В онтогенезі пам’ять рухається від механічного до смислового запам’ятовування опановуючи мисленнєві процеси. Під час смислового запам’ятовування людина виявляє закономірні та причинно-наслідкові зв’язки між об’єктами, виділяє головне, встановлює взаємозв’язки між частинами матеріалу та поєднує нову інформацію з уже відомою [5; с.52].

Збереження — процес пам’яті, що забезпечує утримування результату запам’ятовування впродовж певного часу. Але інформація не зберігається в пам’яті як «нерухомий вантаж»[5; с.54], а піддається обробці – мнемічним операціям: аналізу, систематизації, доповненню, узагальненню, перегрупуванню.

 Відтворення — це процес пам’яті, який полягає у відтворенні образу предмета чи матеріалу, сприйнятого раніше, але не присутнього в даний момент, зазвичай у формі його реконструкції. Відтворення як і збереження буває мимовільним (коли людина не має на меті щось згадати і згадує під впливом образів, думок чи виконуваної діяльності) і довільним. При довільному відтворенні існує мета тому цьому виду відтворення «притаманна вибірковість» [5; с.57]. Тобто людина уникає випадкових асоціацій, зосереджуючись на тій частині знань, яка відповідає завданню відтворення. За результатами досліджень Ф. Бартлетта було доведено, що відтворення інформації має реконструктивний характер «творчо зміненої моделі запам’ятованого, що Бартлетт називав схемою» [5; с.57]. Схема — це спосіб організації сприйнятої інформації, який базується на попередньому досвіді людини, що сприяє ефективному запам’ятовуванню. Під час відтворення можуть спостерігатися різні відхилення від оригіналу: заміна змісту на схожий за значенням, доповнення, спотворення змісту, скорочення або об’єднання частин, розділення пов’язаних елементів, узагальнення деталей чи, навпаки, деталізація скороченого матеріалу.

 Складовими відтворення є впізнавання, пригадування і згадування.

 Впізнавання — це процес пам'яті, який полягає у встановленні відповідності між об'єктом, що сприймається в даний момент, та раніше сформованими уявленнями про нього. Механізм впізнавання полягає в порівнянні характеристик сприйманого об'єкта з «еталонним образом»[5; с.58], який зберігається у довготривалій пам'яті людини. Впізнавання може бути повним, коли об'єкт ідентифікується за всіма ознаками, або частковим, якщо лише за деякими з них. Воно також може бути впевненим, із чітким усвідомленням, що об'єкт «той самий», чи невизначеним. Хибне впізнавання виникає під впливом афективних станів, фізичних (втома), певних установок або порушень свідомості.

 Пригадування — це свідомий процес відтворення інформації шляхом активного пошуку та відновлення збережених у довготривалій пам’яті даних за відсутності об’єкта пригадування. Під час пригадування відтворення включає не лише процеси пам’яті та сприйняття, а й активно задіює мислення. Завдяки залученню мисленнєвих операцій «реконструктивна функція відтворення»[5; с.60], посилюється, оскільки людина не просто повертає інформацію незмінною, але й часто адаптує її до актуальних потреб або обставин.

 Згадування — це процес, під час якого людина відновлює у пам’яті образи свого життєвого досвіду, часто емоційно забарвлені. Воно може відбуватися як мимовільно через асоціації, так і свідомо, коли виникає цілеспрямоване бажання пригадати особисті моменти чи події.

 Забування — це процес пам’яті, за якого знижується чіткість і скорочується обсяг інформації, закріпленої у довготривалій пам’яті, що іноді призводить до повної або часткової неможливості її відтворення. «Контекстуальна флуктуація» [5; с.65] є одним із ключових факторів забування. Інформація запам’ятовується разом із зовнішнім і внутрішнім контекстом, але зміни у світі й самому індивіді — його емоціях, думках і ставленні до себе — впливають на здатність згадувати.

Забування також може бути спричинене інтерференцією, коли схожі спогади в пам’яті накладаються одне на одне, ускладнюючи процес їх відтворення.

 Мотивоване забування виникає, коли людина мимоволі позбавляється спогадів, які викликають дискомфорт. За Фрейдом, це явище називається «витісненням» [5; с.68] і є захисним механізмом, що переміщує небажані думки в підсвідомість. Свідоме ж усунення таких спогадів має назву придушення.

 

Висновки до розділу 1

 Отже, у ході нашого аналізу ми ознайомилися з підходами до розуміння понять «особистість» та «пам'ять». Визначили, що «особистість» розуміється як На основі культурно-історичної теорії Л.С. Виготського підсумуємо, що розвиток особистості відбувається через набуття нових психологічних якостей в процесі активної взаємодії людини з культурним середовищем. Біологічні (підсвідомі) фактори відіграють лише початкову роль у формуванні загальнолюдських рис, тоді як духовно-культурні фактори (надсвідоме) визначають основний напрямок розвитку. Між цими двома аспектами знаходиться активна діяльність самої людини, яка призводить до формування новоутворень. Тому, особистість є складною інтегральною системою, де біологічне й соціальне поєднується з активністю самої людини.

 Важливим є погляд К.К. Платонова, котрий розглядає «функціонально-динамічну структуру особистості» як таку, що змінюється з часом, модифікуючи склад власних компонентів і взаємозв’язки між ними, проте водночас не втрачає своїх основних функцій. У цьому контексті пам’ять, будучи одним із пізнавальних процесів, слід розглядати як інтегральний елемент цілісної системи особистості. Тобто вона не може вивчатися відокремлено, адже особливості запам’ятовування, збереження і відтворення матеріалу великою мірою залежать від загальної динаміки особистісного розвитку.

 Пам’ять як процес охоплює кілька аспектів: запам’ятовування, збереження, забування, відтворення. Запам’ятовування може бути мимовільним або довільним, збереження - короткочасним або довготривалим. Відтворення буває прямим (безпосереднім) або опосередкованим (асоціаціями). Пряме відтворення, своєю чергою, може бути результатом повторного сприйняття (впізнавання) або виникати спонтанно (ремінісценція).

 Розгляд процесів пам’яті дозволяє охарактеризувати її як складний психічний процес, що виконує ключову роль у функціонуванні психіки. Вона забезпечує не лише накопичення, збереження й відтворення досвіду, а й його активну реконструкцію та адаптацію до актуальних завдань і умов життя. Пам’ять тісно пов’язана з іншими пізнавальними процесами (сприйняттям, увагою, мисленням, мовленням) та із загальною психічною організацією й спрямованістю особистості.

 Іншими словами, минуле в пам’яті не постає статичним набором фактів; воно набуває нового значення в світлі сьогодення, особистісних настанов і мотивів людини. У цьому плані промовистим є концепт Г. Олпорта про «автономні комплекси», які виникають на певному етапі життя й визначаються передусім актуальними умовами, а не суто історією розвитку.

 Таким чином, теоретичний аналіз понять «особистість» й «пам’ять» свідчить, що:

 Ґрунтуючись на положеннях культурно-історичної теорії Виготського та К.К. Платонова з його концепцією функціонально-динамічної структури особистості, особистість не можна звести лише до біологічних чи винятково соціальних чинників: вона є багаторівневою й рух розвитку відбувається (диференціюється) від більш простіших форм (вроджених) до ускладнених (набутих) форм.

 Розвиток особистості відбувається передусім через діяльність, у межах якої формуються нові структури (знання, уміння, морально-ціннісні якості), а пам’ять у цьому процесі виступає провідним механізмом засвоєння й переосмислення досвіду.

 Пам’ять відіграє ключову роль у розвитку особистості, виконуючи три основні функції: збереження досвіду, що формує уявлення про себе і світ; забезпечення зв’язку часу, який підтримує відчуття власної цілісності; та використання знань для адаптації, саморозвитку й прийняття рішень.

 Пам’ять може функціонувати як цілеспрямована мнемічна діяльність або бути невід’ємною складовою інших видів активності, сприяючи їхній ефективності та цілісності. Отже, пам’ять є не статичним процесом, а динамічною системою, яка формується через діяльність, розвивається й взаємодіє з іншими психічними процесами, виконуючи ключову роль у розвитку та функціонуванні особистості.

 Пам’ять не є «сховищем» фактичного матеріалу: відтворення завжди пов’язане з теперішнім контекстом, а інформація реконструюється з огляду на сучасні цілі, мотиви та установки.

 Таким чином, з першої половини ХХ століття в психології утвердилася концепція, яка розглядає системність психіки, свідомість і несвідоме як функціональні органи діяльності суб’єкта, що сформувалися в процесі його адаптації до навколишнього світу. Відповідно, вивчення закономірностей психічних явищ без урахування діяльності вважалось недоцільним.

 Далі ми зосередимося на детальнішому розгляді діяльнісного підходу, розвиненому П. І. Зінченком. Уважаємо його найбільш всеосяжним, адже він трактує пам’ять як складову психіки та особистості в контексті діяльності, а також як здатність, що розвивається й взаємодіє з іншими психічними процесами.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ОСОБИСТІСНИЙ ХАРАКТЕР ПАМ’ЯТІ В ДІЯЛЬНІСНОМУ ПІДХОДІ

2.1.Теоретичні засади діяльнісного підходу в психології

 

Культурно-історична теорія Л.С. Виготського стала основою діяльнісного підходу в радянській психології. Відповідно до цієї концепції, вищі психічні функції формуються в процесі соціальної взаємодії та еволюціонують із базових елементарних функцій, що свідчить про їхній генетичний зв’язок. Центральним поняттям теорії є інтеріоризація, розроблена ще П. Жане, — це процес переходу психічних функцій із зовнішньої, соціальної форми (інтерпсихічної) до внутрішньої (інтрапсихічної). Вищі психічні функції, включаючи пам’ять, формуються через використання знаків-засобів, як-от вербальних і предметних, що дозволяють регулювати процеси запам’ятовування та відтворення. Натуральна (до-мовна) пам’ять трансформується в опосередковану (знаками), яка стає довільною та самостійною формою мнемічної діяльності. Інтеріоризація супроводжується трьома ключовими процесами: заміщенням функцій, зміною базових механізмів і формуванням нових психологічних систем. У результаті цього процесу пам’ять набуває здатності запам’ятовувати на основі понять.

 Проблемою розвитку пам’яті займався генетичний метод вивчення пам’яті, що враховував провідну діяльність у різних вікових періодах та взаємодію зі сприйняттям, мисленням і емоційно-вольовими процесами.

П.П. Блонський запропонував генетичну теорію розвитку пам’яті, згідно з якою види пам’яті (рухова, емоційна, образна, логічна) у філогенезі з’являються послідовно, а в онтогенезі формуються з раннього віку. Так, моторна пам’ять розвивається найраніше, починаючи з умовних рефлексів у немовлят, і відповідає автоматизованим діям. Афективна пам’ять фіксує емоційний досвід, наприклад, страх чи радість, і проявляється рано, навіть у тварин. Образна пам’ять формується на другому році життя, досягаючи розвитку в дитинстві, але слабшає у дорослих. Логічна пам’ять виникає останньою, з 3-4 років, і продовжує розвиватися до підліткового віку. «Різні види пам’яті є не статичними шарами, а динамічними рівнями, які демонструють взаємозв’язок і перехідність. Моторна пам’ять асоціюється з рухами без участі свідомості, тоді як логічна пам’ять — із мисленням». (Блонський, ст 26)

 О. М. Леонтьєв трактував пам’ять як продукт історичного й соціального розвитку, що в онтогенезі переходить від мимовільної природної форми до складної опосередкованої діяльності, пов’язаної з мовленням і мисленням, і запропонував експериментальний метод для вивчення процесу опосередкування пам’яті. Дослідження О.М. Леонтьєва було присвячене вивченню процесу запам’ятовування за допомогою методу "подвійної стимуляції". Учасникам надавали два ряди стимулів: об’єкти (слова) та засоби для запам’ятовування (картинки). В одній серії випробувань учасники запам’ятовували слова без додаткових засобів, а в іншій могли використовувати запропоновані картинки. Леонтьєв виявив закономірність розвитку запам’ятовування, яку назвав "паралелограмом розвитку". Ця фігура відображає зближення результатів у крайніх вікових групах (дошкільників і дорослих) та максимальне розходження у школярів, що свідчить про поступовий перехід від натуральної до складної опосередкованої пам’яті.

 Закономірність результатів дослідження полягала також в тому, що у дошкільнят обидва види запам’ятовування є мимовільними, оскільки вони не здатні приймати мнемічну мету, що надалі було підтверджено дослідженням Зінченка. Леонтьєв трактував мимовільне запам’ятовування як "безпосереднє", проте, за П. І. Зінченком, це спрощує його характеристику, адже навіть мимовільний процес завжди опосередкований специфікою діяльності, у якій він відбувається.

 У теоретичних дослідженнях Леонтьєва було проаналізовано предметний зміст діяльності, її структуру та будову, що окреслило основні напрями вивчення психічних процесів.

 Діяльність ним розглядалася як складна взаємодія її основних компонентів: мети, умов (способів) і мотиву. Мета визначає об'єкт, на який спрямована діяльність, умови вказують на контекст і способи досягнення мети, а мотив слугує джерелом спонукання суб’єкта до активності. Ці компоненти є динамічними й можуть змінювати свої ролі: наприклад, спосіб досягнення мети може стати самостійною метою, а мета – перетворитися на засіб. Такі взаємозв’язки дозволяють діяльності адаптуватися до різних умов і контекстів, забезпечуючи її гнучкість і результативність.

Структура діяльності формується взаємозв'язком між операціями, діями та самою діяльністю. Операції відповідають умовам і засобам, дія пов’язана з конкретною метою, а діяльність є інтегрованим процесом, у якому поєднуються дії, спрямовані на досягнення цілей через різні операції. Таким чином, діяльність завжди має предметний зміст, який визначає її спрямованість і характер.

Функція пам’яті у цьому контексті полягає у вибірковому закріпленні досвіду та його подальшому використанні для досягнення цілей. Цей процес залежить від змісту діяльності й динаміки нервових процесів, що забезпечують формування асоціацій і систем тимчасових зв’язків. Таким чином, діяльність виступає центральною категорією в розумінні функціонування пам’яті. Предметний зміст, структура й умови діяльності визначають характер процесів запам’ятовування, збереження та відтворення досвіду, інтегруючи фізіологічні й психологічні аспекти в єдину систему.

Тож, основними структурними компонентами діяльності є:

1.                Ціль – результат, на досягнення якого спрямована діяльність.
2.                Способи – прийоми, операції та матеріали, що забезпечують досягнення цілі.
3.                Фон – зовнішні умови, у яких відбувається діяльність, але які безпосередньо не впливають на її ціль або способи.
4.                Мотив – причина й сенс діяльності, що спонукають до її виконання.

Ці компоненти діяльності — мета, умови, способи та мотив — визначають її предметний зміст. Предметність діяльності виявляється через те, що кожен із цих компонентів має матеріальну основу (предмети, ситуації або їхні характеристики). Матеріал, задіяний у діяльності, може виконувати різні ролі: бути частиною мети, способом досягнення або слугувати фоном, тоді як мотив зазвичай перебуває за межами конкретної ситуації. (ст 170 – 177 Зінченко).

У діяльнісному підході пам’ять трактувалася як активний, хоч і не завжди усвідомлений процес. Яка може проявлятися як окрема мнемічна діяльність, що має на меті запам’ятати або відтворити інформацію, але здебільшого функціонує в межах іншої діяльності, виконуючи обслуговуючу роль.

Далі ми розглянемо діяльнісний підхід до вивчення закономірностей мимовільного та довільного запам’ятовування, започаткований П.І. Зінченком, який став логічним продовженням попередніх теоретичних і експериментальних досліджень. У роботах Зінченка єдність пам’яті та діяльності аналізувалася у двох взаємопов’язаних аспектах:

1.               залежність пам’яті від діяльності, в рамках якої вона відбувається;
2.               розгляд запам’ятовування як особливого виду людської діяльності.

 

2.2.Пам’ять та її особистісний характер в дослідженнях харківських психологів

 

У сучасних умовах реформування системи освіти в Україні, із введенням зовнішнього незалежного тестування, значно виросла роль набуття фактичних знань у середній школі, разом з тим вміння застосовувати їх на практиці, творчо вирішувати поставлені завдання відступили на другий план. Водночас в українському суспільстві існує гостра потреба у творчих особистостях, здатних мислити самостійно, знаходити нестандартні рішення певних проблем. Тому залишається актуальним завдання підвищення творчої та пізнавальної активності учнів, організація у процесі навчання дітей спеціальних умов для становлення творчої особистості. Для вирішення цього завдання необхідний пошук принципово нових методів навчання.

Важко представити грамотно побудований процес навчання, створення нових розвиваючих технологій, а також програм, спрямованих на корекцію пізнавальних здібностей, без врахування закономірностей функціонування пам'яті. Привчити до творчого вирішення різних завдань, переосмислення первинних уявлень, прищепити смак до постійного пошуку здатне вивчення літератури в школі. Тому в проблемі розвитку у дітей здатності до активної творчої діяльності в даному дослідженні був обраний один конкретний аспект – розкрити роль пам`яті в літературно-творчій діяльності суб`єкта.

У світлі сучасних знань пам`ять розглядається як найважливіша умова ефективності цілеспрямованої діяльності людини. Перехід до вивчення мнемічних процесів у взаємодії зі всіма стpуктуpними компонентами діяльності характерний для більшості сучасних вчених. Д. Hоpман (1969, 1972) розглядає пам`ять як основу системної організації досвіду особистості та її поведінки: процеси пам`яті виконують головну роль у прийманні та пеpеpобці інформації, її систематизації та відтворенні, у формуванні пpогpам діяльності. Р. Аткінсон (1980) розглядає пам`ять як відкриту систему, яка містить сенсоpні, розумові й моторні процеси та організовує їх для розв’язання певних завдань.

Сучасна вітчизняна психологія концентрує увагу на вивченні ролі пам'яті в організації і регуляції когнітивних процесів і діяльності в цілому (С.П. Бочарова, Р.М. Грановська, В.П. Зінченко, Т.П. Зінченко, В.Я. Ляудіс, М.А. Кузнєцов, Г.К. Середа, Т.Б. Хомуленко та ін.). У дослідженнях С.П. Бочаpової (1981, 1990) продуктивні (регулятивні) та когнітивні функції пам`яті розглядаються в єдності, а також простежується їх роль в організації всіх основних компонентів цілісної діяльності: сенсорних, інтелектуальних, мотоpно-мовних. Такий підхід наочно характеризує пам`ять як базову функціональну систему, яка забезпечує регулювання та організацію діяльності. Дослідження Р.М. Гpановської (1974), Л.М. Веккеpа (1981), Б.Ф. Ломова (1981) багаторазово підкреслювали роль пам`яті як наскрізної та базової функції в організації ансамблю психічних процесів, тому що в стpуктуpі будь-якої дії пам`ять є обов`язковим і найважливішим компонентом, який містить еталони, коди та засоби діяльності – основу функціонування інших компонентів діяльності. Пам`ять, таким чином, розглядається як один з центральних механізмів регулювання діяльності. Однак у теоріях пам'яті як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників відсутня відповідь на питання про те, яку роль виконує пам'ять в процесі творчої діяльності людини, які механізми її участі в регуляції творчої діяльності.

Запропонована модель функціонування пам'яті в структурі літературно-творчої діяльності відповідає сучасним уявленням про роль пам'яті в різноманітній діяльності індивіда: "…єдність саморегульованої системи діяльності людини обумовлена, перш за все, функціями пам'яті – регулятора видової і придбаної поведінки. Всі сенсорні, інтелектуальні та моторно-мовні операції одночасно і по черзі пов'язані з мнемічним блоком, а за його допомогою і між собою – в єдиний контур функціональної системи". Модель заснована на положеннях про існування короткочасної оперативної і довгочасної пам'яті.

Короткочасна оперативна пам'ять є певним сховищем обмеженого об'єму в мнемічній системі і виступає центральним комутуючим блоком, з`єднуючи різні аспекти діяльності: когнітивні, моторні, мотиваційно-спонукальні, психофізіологічні і суб'єктивні – в цілісну функціональну систему, призначену для вирішення конкретного завдання. Під довгочасною пам'яттю розуміється система асоціативних мереж минулого досвіду, які зберігають певні установки особи. Модель відображає послідовність і взаємодію психічних процесів, що здійснюють підготовку задуму літературного твору і його реалізацію.

 

Рис. 1. Функціонування пам'яті в структурі літературно-творчої діяльності

 

У структурі літературно-творчої діяльності людини можна виділити чотири основні блоки: перцептивний, мнемічний, інтелектуальний і моторний, кожен з яких містить певну систему функцій. Перцептивний блок здійснює відбір вражень під впливом образів, що зберігаються в довгочасній пам'яті, уявлень, різних рівнів мотивації, які активізуються суб'єктом в умовах літературної творчості. У короткочасну пам'ять потрапляє лише та інформація, яка усвідомлюється, співвідноситься з актуальними інтересами і потребами людини, привертає до себе його підвищену увагу. Пам'ять є регулятором перцептивного процесу, визначаючи його спрямованість як в авторській, так і в читацькій літературній діяльності. Актуалізація і включення в перцепцію раніше пережитого досвіду складає сутність художнього сприйняття навколишнього світу, дозволяє суб'єктові зайняти позицію співтворчості з автором в процесі читання літературного твору. Мнемічний блок включає роботу оперативної короткочасної пам'яті і довгочасної пам'яті. Оперативна короткочасна пам'ять здійснює витягнення інформації з довгочасної пам'яті і включає її в розв’язання поставленої задачі. Ця інформація лежить в основі побудови програм подальших дій. За допомогою короткочасної пам'яті інформація про кінцеві результати поступає в довгочасну пам'ять для тривалого зберігання. Оперативна короткочасна пам'ять функціонує протягом всього часу роботи над твором, включаючись у всі процеси і забезпечуючи їх необхідною інформацією. З врахуванням цього факту, динаміка всіх інших процесів зображена на фоні безпосереднього зв'язку кожного з них з обома видами пам'яті, виступаючими в ролі стимуляторів кожної дії і реєстраторів, що фіксують її результат.

Довгочасна пам'ять є інформаційною базою творчої діяльності – "інформаційним тезаурусом", зберігаючи протягом тривалого часу засвоєні людиною знання, системи образів, естетичні ідеали, соціальні цінності, мотиваційні установки, навики практичної діяльності, принципи відбору нової інформації, впорядковані знання слів і інших вербальних символів, їх значення і зв'язки між ними, правила маніпулювання цими символами, поняттями, зв'язками. Таке уявлення відповідає положенням, прийнятим в сучасній психології пам'яті. Так, П. Ліндсей і Д. Норман говорять про дві складових пам'яті, одна з яких являє собою банк даних, а друга – механізм їх інтерпретації: "Від неї залежить оцінка повідомлень, що приходять, запам'ятовування нових даних, відповіді на питання і пошук інформації, необхідної для того, щоб вирішувати завдання, говорити, мислити і керувати повсякденною діяльністю". Інтелектуальний блок містить наступні операції: уявлення образу результату дій, побудову програми дій, реалізацію плану, оцінку результату. Після виникнення під дією певних стимулів попередньої моделі-задуму майбутнього твору відбувається побудова програми його здійснення – розробка плану і перехід до його практичної реалізації: вибір семантичних одиниць, правил їх комбінування, актуалізується необхідна для практичного виконання програма моторних дій. Оцінка результатів – це співвіднесення їх з уявленнями, що зберігаються в довгочасній пам'яті. На цьому етапі інформація піддається обробці, в яку включаються розумові операції: аналіз, синтез, порівняння. Якщо в процесі оцінки встановлюється невідповідність отриманого результату орієнтирам, що зберігаються в довгочасній пам'яті, робота над твором продовжується.

Моторний блок містить операції, які здійснюють письмове словесне оформлення твору.

Як видно на рис. 1, певний пусковий момент вмикає процес побудови образу результату літературно-творчої діяльності – попередньої моделі-задуму твору. Необхідно відзначити, що такий пусковий момент може бути як витікаючим ззовні, так і внутрішнім, тобто викликаним потребами індивіда. Безпосереднім поштовхом до виникнення задуму можуть бути, наприклад, враження, що викликають думки про людей та їх життя; враження, в яких автор бачить певну естетичну цінність і які можуть стати вихідним матеріалом для створення художнього твору. Задум може виникнути в результаті обдумування соціальних і етичних проблем, що хвилюють суб'єкта, причому безпосередньо пов'язаних з його власним життям, таких, що мають для нього особисте значення. Імпульсом до виникнення задуму можуть послужити також літературні джерела і усні розповіді. В ході цього процесу під кутом зору домінуючої мотивації і з врахуванням минулого досвіду відбувається побудова (або вибір з пам'яті) образу результату дії (формування моделі-задуму), який узгоджується із завданням, витікаючим з домінуючої мотивації й із специфіки пускового моменту. Подальший розвиток процесу літературної діяльності може протікати по-різному залежно від ситуації. Розробка задуму може взагалі не відбуватися, суб'єкт може просто намітити "орієнтири" подальшої діяльності, відкладаючи їх розробку на деякий термін; частина таких орієнтирів може бути відкинута подальшим ходом діяльності або мимоволі уточнена під впливом всіляких зовнішніх і внутрішніх чинників. Стрілками показано, що подальший розвиток дії кожного разу спрямовується позитивним або негативним підсумком звірення продукту діяльності із задумом. Інформація про результат дії після кожного етапу поступає по лінії зворотного зв'язку в мнемічний блок, який у взаємодії з інтелектуальним зіставляє задум, що зберігається в довгочасній пам'яті, з отриманим результатом. Таким чином, робота над твором закінчується або продовжується його коректування, якщо це необхідно.

Процеси пам'яті забезпечують, таким чином, створення й утримання попередньої когнітивної моделі-задуму майбутнього літературного твору. Будучи базовою функціональною системою, пам'ять включається як необхідний елемент в протікання всіх інших психічних процесів, виконуючи не лише функцію зберігання, але також прийому і відбору вхідної інформації, її інтерпретації на базі минулого досвіду суб'єкта, прогнозування, формування представлення мети і плану її практичної реалізації, оцінки результатів. Тому реалізація функцій кожного психічного процесу в структурі творчості, а також взаємозв'язок між ними неможливі без участі пам'яті. Даний підхід дозволяє представити всі функціональні рівні роботи пам'яті як ланки однієї мнемічної системи і розглядати її регулятивну роль у здійсненні творчої літературної діяльності людини.

 

2.1.1. Вивчення пам’яті в контексті діяльності: аналіз праць П.І. Зінченка

У центрі уваги досліджень П.І. Зінченка був аналіз залежності мимовільного запам’ятовування від змісту, структури, цілей, мотивів і способів діяльності. Запам’ятовування розглядалося як результат цілеспрямованої діяльності, яка відіграє важливу роль у житті людини. На відміну від зарубіжних досліджень, цей підхід не обмежував мимовільне запам’ятовування лише явищами, пов’язаними з відволіканнями.

 Тож, для розуміння закономірностей мимовільного запам’ятовування аналізували його в умовах реальної діяльності, яка має іншу мету, окрім самого запам’ятовування, а не як ізольований процес. Досліджуючи залежність запам’ятовування від діяльності, поступово вирішувались різні завдання, кожне з яких потребувало застосування окремих груп методик вивчення пам’яті. Перше завдання полягало в експериментальному підтвердженні залежності мимовільного запам’ятовування від діяльності. Для цього матеріал організовували так, щоб у одному випадку він був безпосередньою частиною діяльності, а в іншому — лише потрапляв у поле сприйняття, діючи на органи чуття.

 Учасники виконували завдання з класифікації картинок чи чисел. Результати показали, що об’єкти, які були предметом діяльності, запам’ятовувалися краще. У додаткових експериментах виявили, що запам’ятовування залежить не від уваги, а від характеру діяльності: обробка змісту стимулів сприяє кращому їх запам’ятовуванню. Фонові подразники запам’ятовуються значно гірше, ніж об'єкти, залучені в діяльність. Закріплення об’єктів у пам’яті вимагає взаємодії суб’єкта з ними, яка може варіюватися від мимовільних реакцій до свідомих дій. Головною умовою є орієнтовна реакція, що допомагає суб’єкту виділити об’єкт для подальшої активності.

 Надалі дослідження мимовільного запам’ятовування зосереджувалося на вивченні впливу місця матеріалу в структурі діяльності на мимовільне запам’ятовування. Матеріал міг бути або об’єктом цілеспрямованої діяльності (метою), або умовою для її досягнення (способом). Ця різниця впливає на характер активності: дії, спрямовані на мету, є свідомими, тоді як способи виконуються автоматично, як навички. Дослідники припустили, що різниця між діями, спрямованими на мету, та способами її досягнення, повинна вплинути на характер запам’ятовування того самого матеріалу.

 У першій частині експерименту учасники вирішували задачі з готовими числами, які виступали способом досягнення мети, у другій — самостійно придумували задачі, де числа були метою. У третій, контрольній, серії числа надавалися експериментатором. Найвищі показники запам’ятовування були у другому експерименті, що вимагав свідомої активності, а найнижчі — у першому, де числа виконували допоміжну роль. Контрольний експеримент підтвердив, що матеріал краще запам’ятовується, коли є метою діяльності. Дослідження показало, що ефективність запам’ятовування залежить від того, чи є матеріал дією або операцією, а зміна цих відношень впливає на продуктивність мимовільного запам’ятовування. ( ст 232 Зінченко) З цього випливають наступні висновки:

 Якість запам’ятовування залежить від ролі матеріалу в діяльності. Якщо матеріал є основною метою дії, він запам’ятовується чітко й детально. У разі, коли матеріал є лише способом досягнення мети (операцією), запам’ятовування відбувається узагальнено, схематично та менш точно.

 Динаміка між дією та операцією впливає на запам’ятовування. У процесі діяльності відносини між дією (свідомою активністю) та операцією (автоматизованою складовою) змінюються. Ці зміни визначають, наскільки ефективно матеріал буде запам’ятовуватися. Коли операція перетворюється на дію, запам’ятовування покращується, і навпаки.

 Щоб з’ясувати, чи залежить запам’ятовування від змісту матеріалу незалежно від його місця у діяльності, провели наступне дослідження. У дослідженні учасники працювали з рядами слів, де перше слово мало різні зв’язки з іншими: понятійні «по зв’язках», конкретні «по властивостях» та випадкові «по першій літері». Найкраще запам’ятовувалися слова, що мали понятійні зв’язки в першій серії (7 із 10), а найгірше — випадкові. Експеримент показав, що запам’ятовування залежить не лише від місця матеріалу в діяльності (чи є він метою чи умовою), але й від його змістовності та зв’язку з попереднім досвідом. Понятійні зв’язки краще інтегруються завдяки їхньому зв’язку з попереднім досвідом. (ст 249-261 Зінченко)

 Досліджувались закономірності мимовільного запам’ятовування залежно від способів діяльності, які можуть бути простими чи складними, забезпечувати обробку матеріалу на поверхневому або глибокому рівні, спиратися на попередній досвід і бути як розрізненими, так і систематизованими. Результати показали, що продуктивність запам’ятовування залежала від активності та глибини осмислення: чим змістовніша і складніша робота, тим краще запам’ятовувалися слова.

Аби дослідити як впливають мотиви на мимовільне запам’ятовування, враховуючи особливості цілей і способів їх досягнення. Було досліджено, як різні мотиви впливають на виконання одного завдання, і як один мотив впливає на різні завдання. Для цього використовували три задачі на придумування слів: за змістовними зв’язками, за властивостями предметів і за першою літерою – з інструктуванням про перевірку інтелектуальних можливостей або у формі гри. Найпродуктивнішою для запам’ятовування була перша задача, що вимагала активного мислення, тоді як третя була найменш ефективною. Навчальний мотив забезпечував краще запам’ятовування у перших двох задачах, де школярі зосереджувалися на змістовній стороні завдання, тоді як у грі увага зміщувалася на досягнення перемоги. Тому висновок такий, що продуктивність запам’ятовування залежить від змістовності задачі та її зв’язку з мотивом: чим ближче завдання до мотиву, тим вищі результати. Продуктивність мимовільного запам’ятовування визначається не лише завданням чи мотивом, а передусім тим, як мотив співвідноситься із задачею в конкретній діяльності.

 

2.2. Інтенціональна теорія  Г.К. Середи

У радянській та вітчизняній психології пам’ять розглядалася у взаємозв’язку з операційною, мотиваційною та цільовою структурами діяльності. П. І. Зінченко встановив, що продуктивність запам’ятовування залежить від місця матеріалу в структурі дії. Мимовільна пам’ять є «продуктом діяльності», а довільна — «спеціальною мнемічною діяльністю». Г. К. Середа виявив суперечності у трактуванні пам’яті як діяльності в межах діяльнісного підходу. Мимовільну пам’ять вважали «побічним» результатом діяльності, що викликало сумніви в її розумінні пам’яті як діяльності загалом. Він критикував розмежування між нижчими (натуральними) і вищими (культурними) функціями, зазначаючи, що процеси, які стали довільними, залишаються вищими, навіть якщо вони відбуваються мимовільно, оскільки мимовільна пам’ять, незважаючи на її спонтанність, є складовою культурних і вищих функцій, якщо вона спирається на знаки та мову. Таким чином за думкою вченого пам'ять є і «дією» і її «продуктом». (ст 7 Іванова).

 Г. К. Середа пропонує підхід, за яким пам'ять стає не просто наслідком діяльності, а її активним елементом. Вона не лише зберігає минуле, але й забезпечує виконання дій, підпорядковуючи їх інтенціям та цілям. Цей підхід підкреслює майбутню спрямованість пам’яті, її інтеграцію у процес планування та організації діяльності. Г. К. Середа писав, що майбутнє є "мотивом" теперішнього, а минуле — його "способом" або "операційним складом". У співвідношенні до попередньої дії операція є згорнутою формою всього її змісту. В операції певної дії закодовано весь зміст попередньої дії. Таким чином, Г. К. Середа розглядав пам’ять як психічний процес, що опосередковує зв’язок між поточними і майбутніми діями через зовнішню діяльність. Основою пам’яті є операції часового співвідношення, які регулюються цільовими і мотиваційними установками, забезпечуючи збереження досвіду для досягнення майбутніх цілей.

 Середа вводить поняття стратегічної задачі і визначає її як узагальнену або "вузлову" мету, що задається на початку діяльності. Вона не дає конкретного уявлення про результат, а лише окреслює напрямок пошуку. Ця задача виступає орієнтиром, спрямовуючи учня на роботу з матеріалом у вигляді проблеми чи питання, яке потрібно вирішити. У ході навчання учень спершу бачить лише приблизне рішення, проходить через низку дій, а потім повертається до стратегічної задачі, вже маючи конкретний результат.

 Стратегічна задача проявляється у конкретно-образній формі, а мимовільне запам’ятовування, за Середою, виникає завдяки тому, що загальна мета, яка перевищує межі окремої дії, змушує зберігати її результати як засіб для виконання наступних завдань і досягнення кінцевої цілі. Тобто людина зберігає проміжні результати не заради них самих, а для їх подальшого використання, що забезпечує послідовність і цілісність діяльності. Цей підхід ілюструє, як пам'ять виступає інструментом організації майбутнього, спрямованим на досягнення довгострокових цілей.

 Таким чином стратегічна задача виконує роль пізнавального та організуючого мотиву, який надає сенсу системі взаємопов’язаних дій і забезпечує зв'язок між мотивом і метою. На думку Г. К. Середи, вона створює внутрішню установку на збереження інформації, яка буде потрібна в майбутньому. Вчений припускає, що механізм запам’ятовування діє як фільтр, фокусуючи увагу та закріплюючи лише ті результати, які стануть необхідними для продовження діяльності.

 П. І. Зінченко, продемонструвавши операційний зв’язок між довільною та мимовільною пам’яттю (спільність на рівні механізмів, способів і прийомів, які залучаються у процесі обробки матеріалу), підштовхнув Г. К. Середу до припущення про наявність мотиваційного зв’язку та залежності цих видів пам’яті. Середа вважав, що неусвідомлена установка на збереження важливої для суб'єкта інформації, притаманна пізнавальній діяльності, визначає мимовільне запам'ятовування, тоді як у довільній пам’яті вона трансформується в усвідомлену мету. Він також наголошував на існуванні перехідних форм між цими двома типами запам’ятовування, які відрізняються рівнями усвідомлення установки. Мнемічне завдання, хоч і може мати стратегічний характер, зосереджується на збереженні структури та форми матеріалу.

 Г.К. Середа запропонував «принцип фільтра» як універсальний механізм пам’яті, що діє на різних рівнях (короткочасна, довготривала, оперативна пам'ять). Відповідно до мети дії, здійснюється селекція необхідної інформації, яка регулюється мотивами та цілями діяльності. У короткочасній пам’яті інформація поділяється на «цільову» (релевантну) та «фонову» (нерелевантну). Таким чином, закріплення матеріалу є не просто слідом минулого, а процесом, детермінованим перспективними цілями.

 Г. К. Середа розглядав усі процеси пам’яті, включно зі збереженням, як реконструюючі: пам’ять постійно адаптує досвід до нових умов. У його системно-діяльнісній моделі пам’ять виступає механізмом організації індивідуального досвіду, спрямованим на підготовку до майбутньої взаємодії зі світом.

 Як було нами зазначено раніше, у науковій традиції того періоду переважала ретенційна тенденція. Подібне трактування властиве фізіологічним, біохімічним концепціям, а також багатьом філософським і психологічним теоріям від Аристотеля до Жане. На противагу ретенційному підходу існував мало представлений в науці інтенціональний. Першоджерелом інтенціонального (цільового) підходу є Бартлетт, який на основі своїх дослідів, розвинув твердження, що пам'ять є процесом реконструкції, тобто не є простим сховищем «слідів». Що наштовхнуло Г.К. Середу на розробку теоретичної моделі пам’яті в якій і була представлена інтенціональна тенденція.

 Діяльнісний і особистісний підходи перетинаються в понятті мотиву: згідно з діяльнісним підходом, задоволення потреб здійснюється через діяльність, де мотив виступає як усвідомлена потреба. Принцип фільтру, запропонований Григорієм Кузьмичем, полягає у селективному відборі інформації на основі мотиваційних установок, що дозволило сформулювати проблему «пам’ять і особистість».

 На думку Г.К. Середи, мета дії як свідомий намір не охоплює несвідомих механізмів пам’яті, тому не може виконувати роль системоутворюючого фактору. Він запропонував модель пам’яті як інтегративного механізму, що забезпечує співвідношення між поточними та майбутніми актами діяльності. Ця модель включає три рівні: семантичний (надсвідомий, визначає сенси), цільовий (свідомий, формує завдання) та операційний (несвідомий, відповідає за виконання дій). Передача програм діяльності від вищих до нижчих рівнів здійснюється шляхом трансформації розгорнутих дій у компактніші (автоматичні) операції. Вирішальним фактором продуктивності пам’яті в будь-якій діяльності є початковий рівень її перспективної орієнтації, який визначається смисловими утвореннями різних рівнів і стратегічними завданнями (найзагальнішими цілями пов'язаних між собою дій).

 Запропонований вченим принцип «оборотної семантичної воронки» описує рух інформації між рівнями: від мотивів і сенсів через цілі до операцій і зворотно, коли результати дій інтегруються у смислову систему. Завдяки цьому система розвивається: вищий рівень отримує функціональне збагачення лише після проходження інформації через нижчий рівень. Тільки структурований і збагачений зміст із нижчого рівня може повернутися й інтегруватися у смислові утворення, одночасно будучи продуктом і умовою їхнього розвитку. Таким чином, нижчі рівні не лише виконують задані програми, але й коригують їх на місці, у точці взаємодії з реальністю. Основна організація досвіду здійснюється через несвідому діяльність пам’яті, де програми діяльності передаються шляхом трансформації дій в операції. Пам’ять не лише зберігає, а й адаптує досвід до майбутніх завдань, забезпечуючи єдність минулого, теперішнього й майбутнього. Мотиваційно-потребова спрямованість задає орієнтацію на майбутнє, яка є ключовим системоутворюючим чинником пам’яті. Наприклад мнемічна установка є формою орієнтації на майбутнє, адже завдання запам'ятати передбачає подальшу необхідність відтворення.

 Пам’ять, підпорядкована «верховним керуючим системам» (мотиваційно-смисловим утворенням особистості), організовує індивідуальний досвід, актуалізуючи саме ті його аспекти, які відповідають пріоритетам людини. Як зазначає Середа: «Скажи мені, хто ти, і я скажу тобі, що ти пам’ятаєш», адже особистість визначає зміст пам’яті. Водночас самі «верховні інстанції» теж змінюються під впливом того, що відбирається й переробляється пам’яттю: «Скажи мені, що ти пам’ятаєш, і я скажу тобі, хто ти». За інтенціональною теорією, головна функція пам’яті — включати минулий досвід у майбутню діяльність, зумовлюючи його реконструкцію згідно зі зміною цілей особистості. Орієнтація на майбутнє (неусвідомлена спрямованість на майбутні події) визначає відбір і збереження інформації, роблячи пам’ять не тільки репродуктивним, а й творчим механізмом становлення особистості.

 Отже, представлена вченим концепція футурогенної природи пам’яті, трактує її як процес, спрямований на майбутнє. Центральним елементом цієї концепції є системна організація дій, де кожен результат попередньої дії служить основою для виконання наступної, формуючи послідовний ланцюг, що веде до стратегічної мети. Постановка стратегічного завдання допомагає не лише визначити кінцевий результат, але й окреслити шлях його досягнення. Принцип фільтра виступає ключовим механізмом пам’яті, що здійснює відбір необхідної інформації на основі майбутніх цілей і завдань. Пам’ять утримує лише ті результати, які потрібні для подальших дій, а цей процес визначається мотивами та цілями. Таким чином, запам’ятовування залежить від мотиваційно-потребової настанови, спрямованої на майбутнє. Темпоральна функція пам’яті відповідає за співвіднесення попереднього досвіду з майбутніми завданнями. Вона слугує механізмом, що об’єднує минуле, теперішнє та майбутнє, спрямовуючи діяльність на досягнення кінцевої мети. При цьому для пам’яті важливе не лише дотримання часової послідовності, але й змістовне наповнення діяльності, яке визначає її напрям і функцію.

 Таким чином, Г.К. Середа в своїх дослідженнях виокремив дві основні функції пам’яті:

 1. Функція хронологічної організації досвіду «темпоральна» — сприяє впорядкуванню подій і явищ у часі, допомагаючи людині орієнтуватися у власному досвіді та встановлювати зв’язки між подіями в часовому контексті.

 2. Оцінково-смислова функція («фільтр») — здійснює відбір і структурування досвіду відповідно до його значущості для життя. Цей механізм визначає, яка інформація буде збережена як важлива для майбутніх завдань, а яка може бути забута. Пам’ять у цьому контексті виступає не лише сховищем інформації, а й активним процесом її переробки для реалізації цілей майбутньої діяльності.

 На противагу класичному діяльнісному підходу, Середа підкреслює, що пам’ять завжди активна, навіть за відсутності конкретного мнемічного завдання. Вона постійно переробляє, адаптує та інтегрує інформацію з досвіду, забезпечуючи її динамічне збереження. За його словами, ця «текучість» є основним законом функціонування пам’яті, тобто в пам’яті інформація не зберігається в незмінному вигляді.(8)

 На думку Григорія Кузьмича, досвід як основа формування особистості набувається двічі: спочатку через зовнішні взаємодії зі світом, а потім через внутрішню інтеграцію уявлень про нього. Якщо цей досвід зберігається в розрізненій формі, він втрачає цілісність і не сприяє розвитку особистості. Пам’ять виконує роль механізму, що об’єднує елементи досвіду в суб’єктивну єдність, яка стає внутрішнім середовищем формування особистості.

Тому пам’ять, за Г. К. Середою, утримує в собі весь накопичений досвід у вигляді цілісної картини – системи досвіду, в якій вся інформація не існує як хаотичний набір даних. Вона структурована у вигляді взаємопов’язаних елементів (знань, спогадів, навичок), які впорядковані відповідно до важливості, значення чи частоти використання. Проте цей досвід не існує як окремі, повністю розгорнуті фрагменти, а представлений у формі згорнутого коду — своєрідного «психологічного інтегралу». Цей код є спрощеним відображенням усього попереднього досвіду, з яким пам’ять працює. (13, 9)

Виходячи з викладених уявлень, Г.К. Середа визначав пам’ять «як психологічний механізм системної організації індивідуального досвіду, який є необхідною умовою для здійснення майбутньої діяльності» [ с. 4 ].

 Г. К. Середа також досліджував специфічні феномени пам’яті (ефекти «краю», Ресторфф, ремінісценції, інтерференції) та припустив їхню спільну природу. Він експериментально показав, що інтегроване опрацювання матеріалу зменшує силу цих ефектів, а автономне, навпаки, посилює. Важливим є послідовний перехід від «розпізнавання цілого» (виокремлення контрастних частин) до «організації середини», що дозволяє, наприклад, долати негативну інтерференцію. Змінюючи умови й пізнавальні завдання, можна змінювати «ранг» важливості фрагментів, тим самим експериментально керуючи ефектами. Отже, Середа довів єдність їхнього механізму та можливість регулювання через мотиваційно-змістову перебудову діяльності.

 Підсумовуючи, можна сказати, що Г. К. Середа надав пам’яті суттєво нове значення, визначивши її як механізм системної організації досвіду, що має дві ключові функції: темпоральну (упорядкування в часі) та оцінково-смислову (фільтр). Його теорія ґрунтується на двох тенденціях: інтенціональності (спрямованості пам’яті в майбутнє) та реконструктивності (безперервному перетворенні досвіду). Учений довів, що мнемічна продуктивність дії залежить від організації системи дій, а відбір (фільтрація) результатів відбувається відповідно до майбутньої мети та стратегічного завдання, що регулюється мотивами й цілями. Відповідно, мотиваційно-потребова установка, орієнтована на перспективу, є визначальною умовою запам’ятовування. При цьому не лише особистість детермінує пам’ять (тобто її зміст і розвиток), а й сама пам’ять впливає на формування й реконструкцію досвіду людини. Щоб вивчати взаємозв’язок пам’яті та особистості, Середа пропонував дві дослідницькі стратегії: (1) вивчати вплив особистості на пам’ять, змінюючи чи виявляючи мотиви й смислові установки людини і спостерігаючи, як вони позначаються на запам’ятовуванні, та (2) фіксувати вплив пам’яті на особистість шляхом надання людині значущого для неї матеріалу і стеження за реконструкцією її цінностей і норм під час відтворення.

 

2.3. Пам’ять та індивідуальний досвід:  аналіз праць О.М. Лактіонова

 

За теорією О.М. Лактіонова індивідуальний мнемічний досвід складається з оперативної, довгочасної, історичної та біографічної пам’яті, що забезпечує почуття цілісності особистості, осмисленості діяльності та формує ідентичність. В процесі структурування спогади об’єднуються в узагальнені кластери, що може пояснювати феномени помилкового згадування, змішування спогадів та інверсій. На процес узагальнення, а також забування інформації в довготривалій пам’яті, на думку Лактіонова, впливають зміни цілей та мотивів. При цьому найбільш міцно запам’ятовуються спогади про події, що мали особистісну значущість та цінність. Доступні до свідомої репрезентації спогади пов’язані з сучасним суб’єкта та певним чином впливають на діяльність особистості.

Біографічна пам’ять за О.М. Лактіоновим складається з трьох загальних часових періодів, що визначаються суб’єктивно: новий досвід та умовне сучасне, минулий досвід активного особистісного становлення або “ретро-пам’ять”, що формує особистісні сценарії поведінки та забезпечує цілісність особистості, а також ранні спогади дитинства, що утворюють латентну, найбільш інтегровану структуру. О.М. Лактіонов привернув увагу до особливостей впливу емоцій на процеси пам’яті. За результатами його досліджень негативні емоції сприяли забування або активному узагальненню, пов’язаних з ними подій. М.А. Кузнєцов досліджував емоційну пам’ять в межах діяльнісного підходу, визначаючи її як функцію емоційної установки та підкреслюючи її зв’язок з мотиваційною сферою особистості. Згідно з думкою Кузнєцова емоційна пам’ять, окрім сигнальної функції в процесі діяльності, також здійснює інтегральну функцію через фіксування досвіду, що згодом вбудовується в структуру особистості та визначає її відношення до себе та інших [9]. Результатом емоційної пам’яті є почуття, яким властива предметність, модальність, узагальненість, системність та формування через афективне спілкування протягом розвитку. В процесі емоційної пам’яті відбувається поступова “кристалізація” емоцій, коли закріплюються міцні зв’язки між емоціями та образами, що їх викликали. Таким чином, почуття набувають ієрархічної когнітивно-афективної структури, що складається з різноманітного досвіду, пов’язаного з певним об’єктом. Складна структура почуттів пояснює іноді амбівалентне або протирічне ставлення особистості до певних явищ.

 

Висновки до розділу 2

Основні результати досліджень пам’яті з позиції діяльнісного підходу виявили залежність запам’ятовування від активної, цілеспрямованої діяльності. Ефективніше запам’ятовується матеріал, що є частиною основної мети діяльності, менш ефективно — той, що належить до умов або способів її досягнення, і зовсім неефективно — фоновий матеріал. Закономірність отримала назву «ефект діяльнісного опосередкування пам'яті». Ефективність запам’ятовування залежить від змістовності, активності та різноманітності способів обробки матеріалу, а також від тісного зв’язку між метою й мотивом діяльності. Ці закономірності дозволяють покращити процес запам’ятовування шляхом оптимальної організації діяльності та її структурних компонентів.

 

 

 

Середа

Основним чинником, який визначає організацію пам’яті, є не усвідомлена ціль дії (наприклад, конкретне завдання, яке необхідно виконати), а глибший рівень — смислова визначеність діяльності.

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

У межах діяльнісного підходу пам’ять розглядається як невід’ємна частина активної взаємодії людини зі світом, де вона виконує не лише функцію збереження, а й стає рушійним механізмом розвитку й адаптації. Згідно з культурно-історичною теорією Л. С. Виготського, вищі психічні функції (зокрема пам’ять) постають через інтеріоризацію — перехід від зовнішніх, соціально зумовлених форм до внутрішньої, довільної та опосередкованої діяльності. П. П. Блонський у межах генетичного методу вивчення пам’яті описав послідовний розвиток різних її видів (рухової, емоційної, образної, логічної), а О. М. Леонтьєв показав, що перехід від натуральної до культурної форми пам’яті відбувається завдяки опануванню знаковими засобами й мовленням.

П. І. Зінченко детально проаналізував залежність мимовільного запам’ятовування від змісту й структури діяльності. В експериментах він виявив, що матеріал запам’ятовується краще, якщо він є метою дії або логічно пов’язаний із нею, і гірше, коли виступає лише засобом чи залишається фоном. При цьому важливим є характер діяльності (глибина смислової обробки, ступінь активності). Такий підхід дає змогу керувати процесами пам’яті через варіювання мотивів, цілей, способів та умов діяльності.

Подальший розвиток ідей діяльнісного підходу здійснив Г. К. Середа, запропонувавши інтенціональну (футурогенну) концепцію, де пам’ять постає як механізм, орієнтований на майбутнє. Основними її функціями він називав темпоральну (упорядкування досвіду в часі) та оцінково-смислову (фільтрування змісту відповідно до мотивів). Пам’ять не тільки зберігає попередній досвід, а й реконструює його з огляду на перспективні завдання й стратегічні цілі особистості. Коли результат попередньої дії стає засобом для наступної, так звана «мнемічна селекція» детермінується майбутніми мотивами.

Отже, діяльнісний підхід показує, що пам’ять формується й функціонує в тісному зв’язку з діяльністю, потребами та мотивами особистості. Використання цього підходу відкриває ширші можливості для дослідження та цілеспрямованого управління процесами запам’ятовування, відтворення й трансформації досвіду.

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1.                Варій М. Й. Загальна психологія.: підр. [для студ. вищ. навч. закл.] ]/ [3-тє вид.]. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 1007 с.
2.               Варій М. Й. Психологія особистості.: Навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592 с.
3.               Максименко С.Д. Генеза здійснення особистості. : – К.: Видавництво ТОВ "КММ", 2006, – 240 с
4.                Диференційна психологія. Видання 2-ге, перероблене і доповнене: підручник/ за загальною редакцією академіка С.Д. Максименка. Київ: «Видавництво Людмила», 2023. 572 с.https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/
5.               Заика Е.В., Кузнецов М.А. Психология и педагогика памяти. – Харьков: Изд-во «ПромАрт», 2018. – 659 с.
6.                Середа Г. К. (1990). Проблема «память и личность» // Вестник Харьк. ун-та. № 344. 1990. https://ekhnuir.karazin.ua/server/api/core/bitstreams/31b2ff53-0a20-42be-8a9f-14b302093178/content
7.                Рибалка В. В. Теорії особистості в вітчизняній філософії, психології та педагогіці: посібник. — Київ, Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2015. https://www.academia.edu/
8.                Зінченко П. І. Непроизвольное запоминание. — Москва: Директ-Медиа, 2010. https://djvu.online/file/yUfvc4ll3vkjb
9.                Теоретичні основи психології особистості : навч. посіб. / М. В. Папуча, М. М. Наконечна. – Ніжин : НДУ ім. М. Гоголя, 2018. – 60с. http://www.ndu.edu.ua/storage/2021/zahal_psy_lib/60_Papucha_Teoretychni_osnovy_psykholohiyi_osobystosti.pdf
10.          М ’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навч. посіб. — 3-тє вид., випр. — К.: Вища шк., 2004. — 487 с.
11.           Блонский П. П. Память и мышление / Наркомпрос, Гос. науч.-исслед. ин-т психологии. - М. ; Л. : Гос. соц.-экон. изд-во, 1935. - 213, [1] с https://ia600800.us.archive.org/15/items/.pdf
12.           Загальна психологія. Теоретичний курс. [текст] навч. посіб. / Т. В. Дуткевич. – К.: Центр учбової літератури, 2016. – 388 с. https://files.znu.edu.ua/files/TSUL/0041000.pdf
13.           Иванова Е.Ф. Теория памяти Г.К. Середы как развитие идей школы П.И.Зинченко // Культурно-историческая психология. 2009. Том 5. № 2. С. 23–37. https://psyjournals.ru/journals/chp/archive/2009_n2/23526
14.           Kan, W. (2023). Associations between Big Five personality traits and episodic memory performance in young, middle-aged, and older adults: Evidence from immediate and delayed word recall tasks. Personality and Individual Differences, 202, 111967. https://doi.org/10.1016/j.paid.2022.111967
15.           Avtora. Сайт для студентів та учнів URL: https://www.avtora.com.ua (дата звернення: 05.06.2026)