20 квітня о 19:00Вебінар: Мобінг (цькування) у педагогічному колективі: ознаки, юридичні аспекти, алгоритм подолання

Особливості розвитку української культури кінця XVII –І половини XVIII століття

Про матеріал

Урок-презентація результатів групової самостійної дослідницької роботи «Творимо міні-підручник самі». Урок має полікультурне спрямування.Учитель пропонує учням спробувати себе в ролі авторів особливого міні-підручника. Матеріал підручника має відображати міжкультурну взаємодію, взаємовпливи, діалог культур історичного періоду, що розглядається. Учні об'єднуються в групи відповідно до плану теми (складається учнями під керівництвом учителя). Їм пропонується вибрати з можливої інформації (публікації вчених-дослідників історії української культури) якомога більше такої, яка б відповідала принципу полікультурності.

Перегляд файлу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема. Особливості розвитку української культури  кінця XVII –

                                 І половини  XVIII століття

Мета:  

Навчальна:

  • забезпечити глибоке і всебічне оволодіння знаннями про особливості розвитку  культури власного народу кінця ХУІІ – І половини ХУІІІ століття як умови інтеграції в інші культури, її головні досягнення в галузі освіти, науки, літератури і мистецтва;
  • дослідити міжкультурні впливи та взаємодії в культурному житті зазначеного періоду, прослідкувати тенденції «українська культура – донор і українська культура – реципієнт»;
  • забезпечити  засвоєння школярами того цивілізаційного потенціалу, який країни-сусіди визнають за свій здобуток на українських землях, а також культурного скарбу імперських націй, який постав працею українців.

Розвивальна:

  • розвивати навички самостійної дослідницької роботи, вміння аналізувати й узагальнювати історичний матеріал, робити висновки;
  • навчати учнів способам добору матеріалу для уроку історії на засадах принципу полікультурності;
  • сприяти формуванню полікультурної компетентності.

Виховна:

  • формувати в учнів почуття національної самосвідомості, гідності, честі через розвиток історичної пам’яті;
  • формувати усвідомлені, позитивні ціннісні орієнтації особистості учнів по відношенню до української культури, полікультурної за своєю природою;
  • виховувати почуття прекрасного, інтерес до історії культури.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Форма уроку: урок-презентація результатів групової самостійної дослідницької роботи «Творимо міні-підручник самі».

Обладнання: мультимедійний проектор, диск з ілюстраціями, портретами видатних діячів української культури  кінця ХУІІ – І половини ХУІІІ століття, публікації істориків в мережі Інтернет, «Книга для читання з історії України», підручник «Художня культура. 10 клас», «Історія України: неупереджений погляд.Факти.Міфи.Коментарі.» харківських учених під кер. Петровського, настінна карта «Українські землі у 17-18 століттях».

Міжпредметні зв’язки : художня культура, українська література, музика, громадянська освіта.

Коментар до підготовчої роботи. Учитель заздалегідь пропонує учням виконати цікаве і оригінальне завдання – спробувати самим створити міні-підручник з теми «Особливості української культури кінця ХУІІ – І половини ХУІІІ століття». Мотивація для виконання даної роботи наступна.

Слово вчителя: « Минулися часи, коли науковці мали працювати й мислити у річищі однієї «єдино вірної» ідеології. Можна тільки вітати жваві, а подекуди гострі дискусії, зокрема такі, що обговорюють проблеми історичного минулого, способи вивчення та на писання історії. Але при всій повазі до авторів підручника з історії України для 8 класу (та й для інших класів) поки що превалює тенденція подати історію для учнів у традиційному, запропонованому ще раніше Михайлом Грушевським руслі – як історію етнічних українців, а точніше – як «шлях українського народу до незалежності». Такий висновок зробила група херсонських вчених-суспільствознавців: «Серед численних повстань та відроджень губляться нудно і поверхово написані розділи про культуру, якій завжди перешкоджали, але вона усе ж досягала високого (неодмінно західноєвропейського) рівня розвитку».  А саме духовна культура  дає   душевну врівноваженість, відкриває у людині найблагородніші почуття, формує їх і розвиває,  долає звірячі інстинкти, ненаситну жадобу помсти.

Україна належить до держав із полікультурним середовищем, що формувалося на її теренах протягом століть. Одне покоління залишало після себе культурні традиції, інше, удосконаливши їх, передавало наступним, причому це відбувалося в умовах співіснування різноетнічних груп.

Сучасна соціально-культурна та соціально-політична ситуація в Україні характеризу­ється глибоким переосмисленням минулого, активізацією історичної пам’яті. Ідеї толерантності, терпимості, інтеграції культур, вироблення спільних людських гуманістичних цінностей стали орієнтирами держав ХХІ століття. Люди мають усвідомити, що полікультурність є однією з переваг держав-соціумів.»

 Учитель пропонує учням спробувати себе в ролі авторів особливого міні-підручника. Матеріал підручника має відображати міжкультурну взаємодію, взаємовпливи, діалог культур історичного періоду, що розглядається. Учні об’єднуються в групи відповідно до плану теми (складається учнями під керівництвом учителя). Їм пропонується вибрати з можливої інформації (публікації вчених-дослідників історії української культури) якомога більше такої, яка б відповідала принципу полікультурності. Презентувати сторінки міні-підручника на наступному уроці, підібрати необхідні ілюстрації, підготувати їх до демонстрації за допомогою мультимедійного проекту. З числа учнів, які навчаються на високому рівні створюється художня рада для оцінки роботи дослідницьких груп.

 Оскільки матеріал, підготовлений групами, досить об’ємний, можна провести спарені уроки.

 

 

 

 

 

 

 

 

Епіграфи уроку:

«Справжньою основою єднання людей є духовна,

а не родова, природна чи економічна спільність».

К.Ясперс,

німецький філософ

 

«…своєрідна та унікальна українська культура

майже завжди гармонійно вписувалась

у культурне середовище іншого народу,

жила і функціонувала в ньому,

не втрачаючи своєї цінності…,

щедро ділилася власними культурними надбаннями,

розвивалась і квітла, спадкоємно переймаючи

від інших культур все життєдайне, людяне…»

В.П.Андрущенко,

український соціолог  

Хід уроку

І. Етап орієнтації. 

  • Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя. Що спонукає нас  заглядати в глибину століть? Мабуть, прагнемо  збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і надихаючі цінності, створені нашими предками. Їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворча святиня, до якої знову і знову припадаємо, черпаючи з неї сили і віру.  Забувати або нехтувати ним – означає  зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.

Вивчаючи історію української культури, треба мати велику толерантність, як тепер кажуть, терпіння. Над історією не плачуть і не сміються, її розуміють. Надіюсь, що під час виконання  творчої роботи -  створення міні-підручника ви зосереджували  увагу не на критиці лютих ворогів українського народу, що, безперечно, були впродовж віків, а  на тому, як у таких  умовах ця культура однак вижила, розвивалась і продовжує давати світу шедеври мистецтва, зразки гуманізму, високої моральності. Інакше ми ризикуємо перетворитися в месників, ненависників інших народів, шовіністів, витрачаючи сили і час на неперспективну і неблагородну справу. Необхідно самому вчитися і людей навчати добру».

  • Орієнтація учнів у курсі, розділі.

Українська культура кінця XVIІ – І половини  XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Пригадайте, які історичні події відбулися в даному періоді? Яким було геополітичне становище українських земель?

Варіант відповіді учнів : кінець ХУІІ – І половина ХУІІІ століття – це час, на який припадає кінець Руїни, гетьманування Івана Мазепи на Лівобережжі, поступова втрата автономії українських земель, відновлення козацтва на Правобережжі. На карті учні показують, до складу яких держав входили українські землі.

Слово вчителя: Так, дійсно, це час, що вмістив у собі кілька історичних діб – поділ українських земель між кількома державами, руїну, втрату завоювань, спроби одного з видатних гетьманів Івана Мазепи встановити порядок і спокій в українських землях.  Але в культурному відношенні був надзвичайно плідним. Незважаючи на складні політичні обставини, на українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’явилася архітектура, що не поступалася гармонійністю та пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика.

ІІ. Етап покладання мети.

 Учитель наголошує на тому, що після уроків вивчення історії української культури кінця ХУІІ – І половини ХУІІІ століття учні оволодіють глибокими і всебічними знаннями про досягнення українського народу в  галузі освіти, науки, літератури і мистецтва; зможуть використовувати результати дослідження своїх однокласників про  міжкультурні впливи та взаємодії в культурному житті зазначеного періоду, характеризувати культурні досягнення, розпізнавати найвідоміші пам’ятки архітектури та образотворчого мистецтва, стисло описувати їх;  розвинуть  навички самостійної дослідницької роботи, вміння аналізувати й узагальнювати історичний матеріал, робити висновки; навчаться способам добору матеріалу для уроку історії на засадах принципу полікультурності; зацікавляться історією культури,  отримають позитивні ціннісні орієнтації щодо культури власного народу, гордитимуться своїми знаменитими у всьому світі предками – діячами науки і мистецтва.

ІІІ. Етап проектування (цей етап пройшов під час  попередньої підготовка до уроку – випереджувальні завдання, консультація учителя, складання плану, підбір літератури).

ІУ. Етап організації виконання плану діяльності.

Дослідницькі групи презентують результати своєї роботи за планом:

  1. Освіта. Києво-Могилянська академія.
  2. Книгодрукування і розвиток літератури: поезія, богословські твори, літописна та історична проза.
  3. Мистецтво:

а) графіка, живопис;

б) музика, театр;

в) архітектура, скульптура.

Вступне слово вчителя.

Ще із XV ст. деякі вихідці з українських земель стали активними учасниками і співтворцями європейського культурно-освітнього простору, відомими гуманістами та просвітителями, вченими, ректорами навчальних закладів (Юрій Дрогобич-Котермак, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан та ін.). Саме гуманісти та їхні учні з України були провідниками нової системи цінностей західноєвропейського суспільства, що включала демократизм, суспільно-корисну діяльність, служіння батьківщині, захист автентичності рідної культури. Так, ще С. Оріховський, підкреслюючи своє українське походження, наголошував на важливості пізнання культурних особливостей різних народів, що сприятиме налагодженню порозуміння між ними. На українській території збиралися, синтезувалися, переосмислювалися і поширювалися на інші слов'янські землі суспільно-політичні, культурні та наукові ідеї Західної Європи. Перебуваючи в орбіті духовного життя західноєвропейських країн, Україна виступала оплотом європейської цивілізації на Сході. Давайте надамо слово вашим однокласникам для презентації результатів їх досліджень. Учасники художньої  ради будуть виконувати роль експертів, а представники груп – роль уважних слухачів. В  кінці уроку підведемо підсумки, якими ж були особливості розвитку української культури в даному історичному періоді та сформулюємо висновки.

Група І. Освіта. Києво-Могилянська академія

Аналіз освітнього простору періоду розбудови національного шкільництва у кінці XVII - XVIII ст. дозволив вченим-історикам констатувати, що в цій царині відбулися зміни, зумовлені переходом від Середньовіччя до Нового часу, від Реформації до Контрреформації та Просвітництва.

Географічне положення України та історичні умови її існування суттєвим чином позначилися на перебігу культурно-освітніх процесів. На думку дослідника освіти цього періоду  С. Йосипенка, діалог із західноєвропейською цивілізацією позначався взаємообумовленим характером: з одного боку, запозичення загальноєвропейських моделей ученості сприяло розвитку світоглядної толерантності в українському суспільстві; з іншого - провідним засобом міжкультурної взаємодії було навчання української молоді в європейських університетах.    Історики твердять, що багато молодих людей не тільки зі старшинських і шляхетських родин, а й із простих козаків навчалося в університетах Кракова, Праги, Геттінгена, Лейпцига, Рима, Парижа, Лондона.

Сучасні дослідники сходяться на думці про досить високий рівень української культури у XVIII ст. Це був період становлення та оформлення різнорівневої мережі навчальних закладів, яка виглядала таким чином:   

  • початкову (січові, полкові, церковно-парафіяльні, монастирські, школи мандрівних дяків);
  •  середню (колегіуми);
  •  вищу ланки (Києво-Могилянська академія, Львівський університет);
  •  заклади професійної освіти (цехові, музичні, художні школи).

Початкова освіта.

Лівобережна і Слобідська Україна в XVII -  першій половині  XVIIІ ст. мала досить високий рівень освіти народних мас. Майже кожне село мало свою початкову школу.    Дітям  з  багатих  родин  зазвичай  приватні  уроки  давали мандрівні дяки, а деяким з них –   і  вихованці Києво -Могилянської

колегії. 

Багато іноземних мандрівників, які перебували в Україні у XVII-XVIII ст., висловлювали своє захоплення «цивілізованістю і освіченістю українців», зауважуючи, що козаки - «люди вчені, кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії». Найвідомішим джерелом є щоденник сирійця Павла Алеппського, який засвідчує досить значну кількість письменних людей в Україні. Італійський історик і юрист Бісачіоні Майоліці в книзі «Історія громадянських воєн»  також підкреслював, що українці - це «найшляхетніші лицарі» і «вмілі хлібороби», яким властивий великий потяг до освіти. Подібні свідчення висловлювали датський мандрівник Ю. Юст, німецький дипломат Ф.Х. Вебер та ін. Німецький філософ та етнограф І. Гердер пророкував українське велике майбутнє в європейській спільноті, як «новій Елладі».

Середня освіта.

Чернігівський колегіум.  На початку ХVIII століття на території Дитинця було споруджено будинок колегіуму з чотирьохярусною соборною дзвіницею, справжньою перлиною українського зодчества.                

                                        

 У ті часи, у розпорядження колегіуму було передано Борисоглібський собор і келії колишнього домініканського монастиря. Колегіум, або як його називали «Чернігівський Олімп», було відкрито за ініціативи архієпископа Іоанна Максимовича на базі Новгород-Сіверської слов'яно-латинської школи, яку перевели до Чернігова. Це був перший навчальний заклад вищого рівня на Лівобережній Україні.

 Першими його вчителями стали вихованці Києво-Могилянської академії – відомі релігійні та культурно-просвітницькі діячі, письменники, поети. Серед них вчителював і український поет другої половини 17 ст. О. Бачинський-Яскольд, який належав до Києво-Чернігівського культурного осередку.

Чернігівський колегіум складався з шести класів або шкіл, як їх тоді називали. З 1748 року було введено дворічний клас філософії. У перших трьох класах учнів навчали риторики, красномовства, історії та географії, а також іноземним мовам. Учні колегіуму вивчали також польську, грецьку, німецьку, французьку мови. Учні в оригіналі читали римських класиків Цицерона, Плінія, Горація та інших.

  В останньому дворічному класі опановували філософію Аристотеля. Крім мовних дисциплін, до програми навчання було включено арифметику, геометрію, а також історію та географію. Навчання велося латинською мовою. У колегіумі навчалися діти козацької старшини і простих козаків, духівництва, учні з сусідніх областей Росії та Білорусії.

  Випускниками Чернігівського колегіуму були відомі на той час люди: український і російський письменник, перекладач Г.С. Винський, Данило Самійлович Самойлович, який згодом став українським лікарем, основоположником вітчизняної епідеміології, членом 12 іноземних академій наук. Після Чернігівського колегіуму Самойлович здобував освіту в Київській академії, Петербурзькій медичній школі та Страсбурзькому університеті. Згодом, у Лейденському університеті він захистив дисертацію з питань хірургії та акушерства. Самойлович також взяв активну участь у війні з Туреччиною. В одному з боїв, коли впав, скошений кулею, полководець Олександр Суворов, Самойлович під градом куль, ризикуючи власним життям, надав допомогу пораненому.

Сучасний вигляд Чернігівського колегіуму

Зараз у колишньому приміщенні колегіуму знаходиться архітектурно-історичний заповідник «Чернігів Стародавній».

 

Харківський колегіум.

Одночасно Харків стає культурним, науковим та просвітнім центром на Сході України. В 1726 році з Бєлгорода в  місто переведено архієрейську школу, створену випускником Києво-Могилянської академії єпископом Єпіфанієм Тихорським за допомогою князя Голіцина. Ця школа   одержала назву слов'яно-греко-латинської, а пізніше перетворена в Харківський колегіум, який став центром освіти та науки на півдні Росії. В його стінах навчалося багато юнаків, що стали згодом видатними діячами науки та культури.

 

Харківський колегіум

Тут отримали знання "перший з природних росіян" доктор медицини та хірургії Григорій Іванович Базилевич, талановитий майстер перекладу, поет, бібліотекар Імператорської публічної бібліотеки Микола Іванович Гнедич - відомий перекладом на російську мову знаменитої "Іліади" Гомера.

Випускниками Харківського колегіуму були професор Московського університету, його ректор, видатний природодослідник Іван Олексійович Двигубський, "кумир московського студентства" відомий історик, журналіст і критик Михайло Трохимович Каченовський та інші.

 Переяславський колегіум

Цей середній навчальний  заклад відкритий 1738 в м. Переяславі (тепер м. Переяслав-Хмельницький Київської області). Його основною метою була підготовка духівництва для боротьби проти унії й католицизму на Правобережжі. Навчання в Переяславському  колегіумі проводилось за зразком Києво-Могилянської колегії.

 

Переяславський колегіум

 

При колегіумі була бурса, де жили іногородні учні. Строк навчання тривав шість років. Тут викладали російську, латинську, грецьку та польську мови, поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, співи. В колегіумі навчались діти духівництва, козацької старшини, міщан, селян. У різні часи в закладі працювали відомі діячі: Я. Мемлевич, І. Козлович, І. Леванда, А. Козачковський та ін. В 1753 викладачем поетики був Г. Сковорода.

Вища освіта.

Вищими навчальними закладами були Львівський університет та Києво-Могилянська академія.

 Головним осередком освіти  в Україні   була створена у 1632 р. Києво-Могилянська колегія (з 17О1 р. –   академія).      Засновником навчального  закладу      був  видатний  український  церковний  і культурний діяч  Київський   митрополит  Петро  Могила, котрий так визначив  роль  колегії:  «Аби  молодіж  у  справжній   набожності,  в звичаях добрих і науках вільних навчена була».

Петро Могила

Києво-Могилянська академія – перша вища школа не тільки в Україні, а й в усій Східній Європі. Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія.

Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних  для тих  часів    навчальних  дисциплін,  у  колегії  викладали  історію, географію,  літературу,  астрономію,  архітектуру  тощо.  Важливою особливістю  навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала  різні  тогочасні соціальні верстви. Так, у 1737 р.  у  академії здобувало   освіту: діти:  козацької старшини  – 22, офіцерів російської армії   -  1, ратушних чиновників  – 2, купців – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селян  –39. Всього навчалося  в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн «православного світу».

Києво-Могилянська академія

У  навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них   Інокентій Гізель, автор «Синопсису»  –першого підручника з історії України, відомий письменник –полеміст Мелетій  Смотрицький,  видатний  церковний  і  державний  діяч, письменник,  публіцист  Феофан  Прокопович,    письменник  Лазар Баранович та багато інших.

Викладачі не обмежувалися викладанням загальноприйнятого у тогочасній європейській науці, але й  самостійно розробляли проблеми логіки, філософії, психології тощо. Ряд авторських курсів засвідчує обізнаність професури із передовими ідейними течіями доби Відродження і Просвітництва, прагнення поінформувати студентство про новини тогочасної науки й освіти.

 

                             

     Інокентій Гізель                                           Мелетій Смотрицький

Особливо  велику  роль  вихованці  академії  відіграли  в політичному  й  культурному  розвитку  Росії,  куди  їх  почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Українські вчені й церковні діячі  брали активну участь у поширенні освіти і розбудові московської  культури.

                                

               Феофан Прокопович                                Лазар Баранович

Так,  вихованець  і  діяч  Київської  академії Симеон  Полоцький  став  вихователем  царської  сім’ї,    заснував  у Москві Слов’яно-греко-латинську академію.

Згодом  з 21 ректорів зазначеного  навчального  закладу  18  були  вихованцями  Київської академії.  Феофан Прокопович, колишній   ректор, викладач піїтики й риторики в Київській академії, став помічником Петра  І   у його реформаторській  діяльності.   Данило  Туптало  став  Ростовським митрополитом.   Практично всі вищі церковні посади в Російській імперії у ХVІІІ ст.  обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони  вважалися кращими педагогами.

 

                        

                        Симеон Полоцький                  Данило Туптало

Протягом тривалого часу вона забезпечувала людьми з європейською освітою не лише Україну, а й Росію, Білорусію, південнослов’янські країни.

Випускники КМА засновували школи, семінарії, друкарні, бібліотеки, сприяли розвитку мистецтва, літератури, музики, театру в Україні, майже в усіх великих містах Росії, а також Білорусії та Сербії.

 Серед студентів були такі згодом визначні постаті, як Григорій Сковорода, Максим Березовський та Артемій Ведель, Лазар Баранович та Стефан Яворський, Самійло Величко та Григорій Грабянка, Микола Бантиш-Каменський та Максим Берлинський.  Освіту в академії здобули також визначні гетьмани України – Петро Дорошенко, Іван Самойлович, Пилип Орлик, Данило Апостол, Павло Полуботок та інші. Тут навчалися такі видатні російські військові і державні діячі, як О.Ромодановський, Б.Шереметьєв, К.Зотов, К.Істомін, П.Зеркальников, болгарин В.Черняєв, серб О.Стойков. У 1733-1734 рр. тут слухав лекції навіть М.В.Ломоносов. Бібліотека академії вважалась однією з найкращих у Східній Європі (на жаль, під час пожежі, було знищено понад 10 тис. книг, загинули унікальні джерела з історії України.

За роллю і значенням  у розвитку української та європейської освіти і науки Києво-Могилянську академію  можна порівняти з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Щодо  Правобережної    України,  Галичини,  Буковини  та Закарпаття, які знаходилися у складі Польщі та  Австрійської імперії, то у цих українських землях умови розвитку освіти українців були значно  гіршими,  ніж  на  Гетьманщині.  Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися заснований у 1661 році Львівський університет.  Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій.

Львівський університет (старе фото)

На чолі університету стояв ректор. Приміщення університету було поблизу Краківської вулиці в центрі Львова. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню.

Університет складався з двох відділів (факультетів) – філософського і богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що  на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів – до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.

 

Група ІІ. Книгодрукування. Розвиток літератури

Значного розвитку набуло книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

Друкувалася різноманітна література, яка поширювалася далеко за межами України. Українська наука розвивалась у взаємозв’язку з європейською і російською наукою. Плідно займалися філософією ректор Київської академії І. Гізель, київський митрополит І. Кроковський, Ф. Прокопович, Я. Козельський, С. Яворський. Видатним філософом був Г. Сковорода, який, мандруючи по Україні, створив свої основні праці — «Діалоги, или Розглагол о древнем міре» і «Наркісс. Разговор о том: узнай себе». Відновлення української державності викликало великий інтерес до історичного минулого. З’явилися перші узагальнюючі твори з вітчизняної історії: «Хроніка» Ф. Софоновича й «Синопсис» невідомого автора, що до ХІХ ст. використовувався в Росії як підручник. На межі XVII–XVIII ст. були створені так звані козацько-старшинські літописи — Самовидця (тобто очевидця, автор невідомий), Г. Грабянки, С. Величка, які донині залишаються основним джерелом з історії України того періоду. У другій половині XVIII ст. були опубліковані «Краткое описание о казацком малороссийском народе» П. Симоновського, «Краткая летопись Малой России» невідомого автора (видав В. Рубан).

Високого рівня досягла на початку ХУІІІ ст. віршована література. Викладанню поетики приділялася значна увага в Києво-Могилянській академії. Унікальною пам’яткою віршованої української літератури цього періоду є збірка поезій Климентія Зіновіїва  «Вірші. Приповісті посполиті». У віршованій формі поет розповів про моральні цінності тогочасного суспільства, життя трударів.

Можемо гордитися Феофаном Прокоповичем не тільки як ученим, а і письменником. Професор, ректор Києво-Могилянської академії, який викладав курс поетики, просвітитель-гуманіст, поет і драматург, теоретик літератури – так можна охарактеризувати цю непересічну постать в українській і російській культурі. 30 тисяч його особистої бібліотеки, викладацька робота, наукова і літературна спадщина свідчать про нього як про освіченого та ерудованого вченого-енциклопедиста.

Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники М. Ханенка (1691 — 1760 рр.) і Я. Марковича (1696—1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, детально змальовували побут української шляхти.

Група ІІІ.

А. Гравюра. Живопис.

Успішно розвивалося в цей час мистецтво гравюри. Виготовляли гравюри на металі або на дереві та друкували на окремих аркушах паперу.

У творчості Г. Левицького-Носа (1697—1769 рр.) — батька відомого портретиста Дмитра Левицького — старе українське граверство досягло своєї вершини, увібравши в себе найкращі досягнення української гравюри за попередні півстоліття.

Часи гетьманування Мазепи, взагалі щасливі для української мистецької творчості, були щасливі зокрема й для української гравюри. Це були часи, коли козацька старшина вже встигла закріпити своє матеріальне й суспільне становище й спішила золотити свої дуже недавні шляхетські герби. Очевидно, мистецтво пишного бароко як  можна краще надавалося для цієї мети; його оцінило українське панство й направило до нього свої вимоги та бажання.               

Наприкінці XVII — початку XVIII ст. у київській і чернігівській друкарнях працював у техніці гравюри на міді й офорті чималий колектив обдарованих художників, які своєю творчістю підняли українську різцеву гравюру на вищий щабель. Серед них, зокрема, були такі майстри різця, як Олександр і Леонтій Тарасевичі, які пройшли вишкіл у західноєвропейських майстрів, були добре обізнані з кращими досягненнями світової гравюри.

 До приїзду в Київ О. Тарасевич навчався в Аугсбурзі, жив деякий час у білоруському містечку Вільно, де виконував ілюстрації до різних видань, що друкувалися у Кракові, Вільно, Замості. Працював також над портретними гравюрами, серед яких відомі портрет польського короля Яна Собеського, хорунжого Казимира Клоцького та митрополита Кипріяна Жоховського.

Портрет Яна Собеського роботи О.Тарасевича

Ставши ченцем Києво-Печерської лаври, О. Тарасевич очолив лаврську друкарню, де працював над гравюрами переважно релігійного змісту, гравірував також портрети сучасників, у яких прагнув до реалістичного відтворення моделі, виявлення її психологічного стану. Відомі його портрети Лазаря Барановича і особливо майстерно виконаний портрет князя Василя Голіцина. Велика майстерність у володінні світлотіньовим моделюванням у виявленні об’єму, досконала вправність різця О.Тарасевича мали великий вплив на творчість його сучасників і граверів пізнішого часу.

Талановитим художником і обдарованим майстром книжкової ілюстрації та  гравюри був Леонтій Тарасевич. Він також навчався в Аугсбурзі у відомих тоді граверів — братів Кіліанів. Працював у Вільно, Москві, Чернігові та Києві. Серед його книжкових ілюстрацій високою художністю відзначаються гравюри до “Патерика Печерського” (1702) та “Нового заповіту ” (1703). Вони далекі від канонів, у них багато реального життя.

 У чудових пейзажних фрагментах відтворено красу краєвидів Києва, Дніпра. Всі ці твори мають вправний рисунок, майстерно змодельовану світлотінь, досконалу техніку різця.

Іван (в чернецтві — Інокентій) Щирський працював головним чином у Чернігові або коло Чернігова під протекцією Лазаря Барановича і не раз виконував  гравюри на честь останнього. Але своїми творами Щирський сягав далі до Москви й виготовлював величезні гравюри на честь царів та «правительниці» Софії.

Гравюра І.Щирського

У першій половині XVIII ст. графіка видань друкарні Києво-Печерської лаври була збагачена високохудожніми гравюрами на міді Аверкія Козачківського. Цей художник працював у стилі бароко, хоч у деяких його творах помітні передумови класицизму. Гравюри Козачківського мають складну композицію, вони сповнені експресії та динаміки рухів. Рисунок у нього сміливий, штрих упевнений, володіння світлотінню у виявленні форм упевнене.

Живопис поступово звільняється від релігійних впливів. Усталені образи втрачають непорушну величавість і зверхність, стають більш земними, реальними. Збагачуються й художні засоби митців – посилюється перспективність зображень, світлові та колористичні ефекти.

На початку означеного періоду  в  малярстві  переважають   ікони,    які    дедалі  більше відповідають  естетиці  українського  бароко.  Одним  з  найкращих зразків іконописного живопису   є Богородчанський іконостас, який виконано  Іовом  Кондзелевичем  на  початку  ХVІІІ  ст.    Важливою особливістю  творів видатного майстра було  зображення святих і біблейських героїв як своїх сучасників на фоні українських краєвидів.

Частина Богородчанського іконостасу на реставрації

                               Ілюстрації з   робіт Йова Кондзелевича

                              

                         Святий Георгій                Спас Вседержитель

 

              Ілюстрація Жовківського  іконостасу (автор Руткович)

 

Символом минаючої епохи стала народна картина «Козак Мамай». Козак-бандурист сидить один серед широкого степу, у глибокому роздумі згадуючи славне минуле козацтва, журиться його сумною долею.

                                              

Тривалий час  з монументальним стінописом та іконописом був пов’язаний  портретний  живопис,  який  поступово    виділяється  в окремий жанр     світський живопис. Видатними пам'ятками живопису є портрети Петра Могили та Богдана Хмельницького, що знаходяться в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври.  

         Дедалі частіше чимало здібних у малярстві  українських  хлопчиків віддавалися у художню науку до Росії та інші країни. Отже, в означений період  Україна дала світові чимало видатних майстрів  у  різних  царинах  культури.  Частина  з  них  залишилася працювати на  батьківщині, щоб нести  своїм співвітчизникам знання, оздоблювати  палаци,  будинки,  храми,  доставляти  радість  від спілкування з високим мистецтвом. Дехто змушений був переїхати до Росії, здобували там визнання й славу як видатні діячі російської культури. Здається несправедливим  викреслювати й їх імена   з вітчизняної культури.

Портрет Богдана Хмельницького роботи Гондіуса

 Б. Музика.Театр.

Даний історичний період позначений вагомими здобутками вітчизняної музичної культури. Улюбленцями українського народу, як і раніше, залишалися козаки-бандуристи.

Суттєві зміни відбулися в українській інструментальній музиці. На Запорозькій Січі музиканти грали під час походів та святкування перемог, їх скликали на козацькі ради. Після ліквідації Січі запорозьких музик перевели до спеціальних підрозділів при міських магістратах. Прикметною рисою розвитку тогочасної української музики було посилення її зв'язків із західноєвропейською музичною культурою. Останній гетьман К. Розумовський утримував у Глухові власний оркестр і театр, де ставили італійські опери. Зібрана ним нотна бібліотека є однією з найдавніших у Східній Європі.

Професійне музичне мистецтво даного періоду не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів української хорової музики: Максима Березовського, та Артемія  Веделя.

Доля цих  музикантів була різною. М. Березовський   виявив неабиякі музичні здібності ще в дитячі роки. Із Глухівської співацької школи, де відбирали найкращих співаків для імператорського двору, його відправили до придворної хорової капели в Петербурзі.

Через деякий час обдарованого юнака за державний кошт направили навчатися до Італії. М. Березовський навчався в Болонській філармонічній академії. Навчання юнака було дуже успішним. Написані ним опери з великим успіхом ішли на італійській сцені.

Максим Березовський

Цікаво, що М. Березовський навчався в того ж учителя, що і славнозвісний Моцарт. За традиціями академії ім'я найздібнішого серед учнів заносили на почесну «золоту дошку». М. Березовський, на думку більшості, був визнаний талановитішим за Моцарта, і його ім'я було викарбуване на «золотій дошці» Болонської академії.  

                                                   

                                 Пам’ятник Максиму Березовському в Болоньї

 

М. Березовський є автором 20 хорових церковних концертів. Його музика відзначається ліричністю, проникненням у внутрішній світ людини.

Артемій Ведель - талановитий киянин, навчався в Києво-Могилянській академії, де був співаком-солістом, пізніше — диригентом хору.

Меморіальна дошка на честь Артемія Веделя

 Звідси він потрапив до Москви. Однак через три роки музикант повернувся в Україну.  А. Ведель створив 29 хорових церковних концертів, які позначені високою фаховою майстерністю і глибоким драматизмом образів.

Спільною рисою, яка єднає творчу спадщину цих видатних українських композиторів, є відчутні впливи української народної пісенності.

Подальшого розвитку набувають жанри інтермедії та вертепної драми. Верте́п (зі старослов'янської — печера) — мандрівний театр маріонеток, поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття). Мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника. До сьогодні зберігся переважно на західноукраїнських землях у вигляді різдвяних вистав на релігійну тематику.

Вертеп-ляльковий театр

В. Архітектура і скульптура.

Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові.

 В українській архітектурі даного історичного періоду співіснували різні стилі. В оригінальних формах українського бароко зводив будівлі С. Ковнір (1695—1786). За його участю споруджено ковнірський (житловий) корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловський палац у Києві, церкву Антонія і Феодосія у Василькові.

 

Пам’ятна дошка Степану Ковніру на фасаді собору Антонія і Феодосія у Василькові

Кловський палац у Києві

 

 

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське бароко 17 ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку — європейського бароко, з другого — народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

    У  стилі  козацького  бароко  були  побудовані  Миколаївська церква в Ніжині, Покровська   і Воскресенська церква в Сумах, Спасо-Преображенська  церква  у  Великих  Сорочинцях,  Катерининська церква в Чернігові,  Покровський собор у Харкові, а також чимало палаців  української  знаті. 

Миколаївська церква у Ніжині

     

У  цьому  ж  стилі  були  відновлені давньоруські святині     київський  Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий  собор,  Успенський  собор  Печерського  монастиря, Кирилівська церква у Києві. У них було добудовано верхи, іншими стали  куполи,  з’явилися  архітектурні  додатки,  фасади  були

прикрашені барвистим декором, фасади подекуди були прикрашені скульптурами.  У  інтер’єрах  храмів    і  палаців  української  знаті   широко  вживалася,  позолота,  ліпнина,    різьблення,  мальовничі плафони.  

Михайлівський золотоверхий собор

 

Софія Київська

Успенський собор Києво-Печерської Лаври

 

Завдяки  своїй  дивовижній    красі  козацьке  бароко поширилося    й  у  Росії,  щоправда,  отримавши  там  нову  назву    Наришкінський стиль.  

Наприкінці XVII — на початку XVIII століть у зв'язку із реформами Петра I в Росії на вищих церковних посадах опинилась значна кількість церковних ієрархів — вихідців з тогочасної України. Вони внесли деякий вклад і в архітектурні смаки тогочасної Росії. На багатьох спорудах означились впливи українського мистецтва, а деякі збудовані безпосередньо в стилі козацького (українського) бароко. До найкращих зразків українського мистецтва на теренах Росії належать комплекс Троїцького монастиря в Тюмені та Воскресенський собор в Старочеркаську.

 

 

                                      

Військовий Воскресенський собор (1706 - 1719 рр.) — колишній головний храм донських козаків.

 

Казанська церква у Вузькому (Москва, 1697 - 1698 рр.) має виразні риси українського бароко.

 

 

Комплекс Троїцького монастиря в Тюмені, 1710-і — 1750-і рр. Закладений митрополитом Філофеєм (Лещинським) — українцем за походженням.

 

Бернард Меретин – видатний  архітектор епохи пізнього бароко, що працював в західних районах України, які входили тоді до складу Речі Посполитої. Походження невизначене (версії: італієць, австрієць, німець).

Меретин приїхав до Львова у1738 р. Видатний майстер пізнього бароко, він залишив після себе безліч прекрасних споруд. До його творінь належать палац Любомирських і костьол кармеліток у Львові, ратуша в Бучачі, храми в Городенці, Лопатині, Буську, Годовицях, Коломиї та ін.

 

 

Костьол кармеліток у Львові

Ратуша в Бучачі

  Шедевром  світової архітектури  є також собор св. Юра у Львові,  автором якого був Б.Меретин.

Собор Святого  Юра

Собор вражає своєю життєрадісністю і  композиційною оригінальністю,  в основі якої  поєднання пишного барочного  убору,  фігурних  ввігнутих  і  вигнутих    конструкцій    з суровою  архітектурно-конструктивною  логікою.  Над  верхівкою фасаду собору встановлена кінна статуя Юрія (Георгія) Змієборця, яку виконав  відомий  скульптор  І.Пінзель.  Динамічна  і  витончена скульптура  органічно вплітається в архітектурний образ споруди. 

Особливістю цього ансамблю, характерною для епохи бароко, є те, що розкривається він перед глядачем не відразу, а поступово. Дорога догори веде через прекрасні парадні ворота, увінчані барочним фронтоном і декоративними вазами. Щоб потрапити на площу перед собором, треба пройти через другі ворота, прикрашені статуями, які символізують церкву Римську (латинську) і церкву Грецьку (візантійську).

Архітектура собору Святого Юра не залишає байдужим нікого. Тут вражає все: цілісність архітектурного образу, велика кількість декору, вишуканість деталей, майстерність виконання. На рідкість мальовничий і виразний, собор є справжнім сплавом архітектури і скульптури. Фасади оформлені пілястрами іонічного ордера, головний вхід фланкують два сполучені аркою високі пілони, на одному з яких стоїть величезна статуя Святого Афанасія, а на другом — Святого Лева.                                  

                     

 

 Скульптура.

Іван Георгій Пінзель (Іоанн Георг Пінзель, Майстер Пінзель, 1707—1761, м. Бучач, тепер Тернопільської обл.) — скульптор серед. ХVIII ст., представник пізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів.

Біографічні відомості про майстра майже відсутні. Його етнічне походження, місце і час народження, а також обставини появи в Галичині та обставини смерті наразі невідомі. В середині 1740-х рр., уже цілком сформованим і досвідченим митцем він з’явився при дворі магната Миколи-Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном. 13 травня 1751 р. одружився у Бучачі із вдовою Маріанною-Єлизаветою Кейтовою з родини Маєвських. Від цього шлюбу мав двох синів — Бернарда і Антона.

 Протягом 1750 ─1760-х рр. (переважно спільно з архітектором Бернардом Меретином) працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська обл.), Городенці (тепер Івано-Франківська область), Монастириську та Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська обл.). Для творів Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис. Найважливіші його роботи, які збереглись до наших днів: три монументальні кам’яні скульптури на фасаді собору Св. Юра у Львові (Юрія, Лева і Анастасія), шість дерев’яних фігур у бокових вівтарях у Монастириську. Він ─ автор кам’яної статуї на фасаді ратуші і фігур на барельєфах церкви Св. Покрови в Бучачі, а також обрамлення костела і церкви в м. Городенка.

 

 

Висновки. Вчитель допомагає учням підсумувати вивчення теми, особливо звернути увагу на дотримання принципу полікультурності, міжкультурної взаємодії та діалогу культур в даному історичному періоді, що і є особливостями розвитку української культури даного історичного періоду.

Особливості розвитку української культури кінця ХУІІ – І половини ХУІІІ століття

1. Неперервний діалог української та західноєвропейської культур позначився на оновленні змістового компонента навчальних закладів вищого та підвищеного типу (Києво-Могилянська академія, Чернігівський, Переяславський і Харківський колегіуми, Полтавська слов'янська семінарія). Так, крім класичних (грецької та латини) і «сакральних» мов (церковно-слов'янської та староєврейської) вводилися французька і німецька.

2. Теорія і практика українського шкільництва вперше стали джерелом масштабних реформ і перетворень у православних слов'янських країнах у добу бароко, що насамперед пов'язано з ідейним впливом Києво-Могилянської академії та її  діячів. На думку відомого вченого, професора Римського університету Санте Грачотті, XVII ст. стало рубіжним для української культури («зустріч грецького світу з латинським»), коли вона набуває панєвропейського характеру і виступає посередником у проникненні західноєвропейських ідей на московський грунт.

3. Сміливістю смаків відрізняються і тогочасні українські меценати з середовища духовенства чи світські.

Митрополит Петро Могила (православний ієрарх) запросив для реставрації і зміцнення мурів Софії Київської - італійського архітектора католика Октавіана Манчіні.

Іван Мазепа стає фундатором низки кам'яних церков і замовляє срібні Царські врата для собору Бориса й Гліба ( в Чернігові ) ювелірам протестантської Німеччини.

Голландський гравер протестант В.Гондіус робить портрет Богдана Хмельницького.

У Жовкві недовгий час працює німецький архітектор і скульптор Андреас Шлютер.

Микола Василій Потоцький, український магнат і русин за походженням, роками працює з іноземцями архітекторами, художниками і скульпторами, серед яких - Бернард Меретин, Іван Георгій Пінзель, Готфрід Гофман, що посилює виразність українського бароко на західних землях і наближає їх форми і технології до західноєвропейських.

  1. Українці обіймали високі посади в Російській імперії: від вищих державних адміністраторів і церковних ієрархів до ректорів вищих навчальних закладів і вихователів царської родини.
  2. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

6. На українській території збиралися, синтезувалися, переосмислювалися і поширювалися на інші слов'янські землі суспільно-політичні, культурні та наукові ідеї Західної Європи. Перебуваючи в орбіті духовного життя західноєвропейських країн, Україна (хоч і знаходилася у складі різних держав) зуміла розвинути і зберегти свій культурний потенціал  виступала оплотом європейської цивілізації на Сході.

На наступному уроці ми переходимо до вивчення історії українських земель у ІІ половині ХУІІІ століття. Пропоную вам прослідкувати, в якому напрямку розвивалась українська культура в наступному періоді на засадах полікультурності.

V. Етап контрольно-оцінювальний.

Художня рада оцінює роботу дослідницьких груп.

Учитель висловлює свої враження від результатів роботи, виставляє та мотивує оцінки.

Рефлексія. Поділіться думками з приводу такої форми роботи. Чи легко вам було працювати в групах? Які труднощі виникли під час роботи? Які пропозиції бажаєте озвучити з приводу вивченої теми чи форми навчальної діяльності?

Домашнє завдання.  Кожній групі пропонується придумати тестові завдання для інших груп за темою, яку досліджували. Кожному учневі пропонується обрати одну з пам’яток культури, яка найбільше вразила і  описати її.

1

 

doc
Додано
23 січня 2018
Переглядів
4526
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку