П. Я. РУДЧЕНКО — «ПЕРШИЙ СИМФОНІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ» (О. ГОНЧАР). ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОМАН «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?». ІСТОРІЯ ЙО

 НАВЧАЛЬНО  - МЕТОДИЧНА КАРТА ЗАНЯТТЯ

Для І курсу спеціалізації Фармація, промислова фармація

Дисципліна українська література   

Тема заняття: П. Я. РУДЧЕНКО — «ПЕРШИЙ СИМФОНІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ» (О. ГОНЧАР). ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПИСЬМЕННИКА. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ РОМАН «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?». ІСТОРІЯ ЙОГО СТВОРЕННЯ, СПІВАВТОРСТВО З ІВАНОМ БІЛИКОМ

Мета заняття:

навчальна:- дати студентам чітке уявлення про життя, творчість та роль у літературному процесі Панаса Мирного; познайомити зі змістом роману та історією його створення; дати уявлення про соціальтно-психологічний роман.

виховна: прищепити любов до творчості письменника, прищеплювати повагу до минулого українського народу

Тип заняття: вивчення нового матеріалу

Міжпредметні зв’язки:

Забезпечуючі    Історія України

Забезпечувані    Українська мова

Структура заняття і розрахунок часу:

І. Організаційна частина   8хв.

ІІ. Основна частина заняття   65хв.

ІІІ. Заключна частина заняття   7хв.

Навчально – методична література:

1. Білецький О. Панас Мирний // Білецький О. Зібрання праць: У 5 т.— К., 1965.— Т. 2.

2. Горленко В. “Повія”, роман П. Мирного // Історія української літературної критики та літературознавства: Хрестоматія: У 3 кн.— К., 1998.— Кн. 2.

3. Міщук Р. Реалізм Панаса Мирного і проблема художньої розповіді // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ — початку ХХ ст.— К., 1991.

4. Пивоваров М. Майстерність психологічного аналізу (Роман “Повія” Панаса Мирного).— К., 1960.

5. Сиваченко М. Корифей української прози.— К., 1967.

6. Черкаський В. Художній світ Панаса Мирного.— К., 1989.

Забезпечення заняття:

Вислови видатнних людей, словник з теорії літератури, опорні конспекти, тексти творів.

Попередня підготовка заняття:

І. Організаційна частина  

1.1 Привітання студентів    

1.2 Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.    

1.3. Перевірка домашнього завдання

1. Хто з письменників назвав І. С. Нечуя-Левицького «великим артистом зору», «творцем живих типів», «колосальним всеобіймаючим оком України»?

А М. Коцюбинський.

Б М. Рильський.

В С. Васильченко.

Г І. Франко.

 2. Родина Балашів («Кайдашева сім’я») живе...

А На Запоріжжі.

Б Западинцях.

В Семигорах.

Г Зачіплянцях.

3. Стильовою ознакою твору І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» вважається...

А Поєднання гумору й сатири.

Б Використання неологізмів.

В Наявність оповідача.

Г Надмірність у застосуванні пейзажів.

4. Твір І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» є...

А Соціально-психологічним романом.

Б Філософською трагедією.

В Соціальним оповідання.

Г Соціально-побутовою повістю.

5. Мелашка(І. С. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я») зважилася залишитися в Києві, оскільки:

А Місто вразило її своєю красою.

Б Набридли приниження з боку Кайдашихи.

В Посварилася з Лавріном.

Г Виявила бажання жити самотньо.

6. Під час сварки у родині Кайдашів (І. С. Нечуй-Левицький «Кайдашева сім’я»)...

А Кайдашиха вибила око Мотрі.

Б Мотря розбила глек об голову Мелашки.

В Карпо побив дітей Лавріна.

Г Мотря виколола око Кайдашисі.

7. Старий Омелько Кайдаш жалівся, що діти загнали його:

А у річку;

 Б на грушу;

 В на піч;

 Г під лаву;

 Д на горище.

8. Стару Кайдашиху в селі прозвали:

А осавулом;

 Б чорноротою;

 В бояринею;

 Г пані економшею;

 Д патокою.

9. Кого з  персонажів  повісті «Кайдашева сім'я» стосується така портретна характеристика:«... Молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи - все подихало молодою парубочою красою»?

А         Карпа;

Б          Кайдаша;

В         Лавріна;

Г          Балаша;

Д         кума Кайдаша

10. Хто з героїв повісті «...ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались»?

А         Лаврін;

Б          Карпо;

В         Кайдаш;

Г          священик;

Д         Балаш

11. Хто з героїв повісті «...був чоловік гордий,упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові»?

А         Лаврін;

Б          Карпо;

В         Кайдаш;

Г          Балаш;

Д         кум Кайдаша

12. За     стильовими ознаками «Кайдашева сім'я» - яскравий зразок повісті...

А         романтичної;

Б          імпресіоністичної;

В         сентиментальної;

Г          реалістичної;

Д         бурлескно-реалістичної

ІІ. Основна частина заняття

1.   Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття

2.Мотивація навчальної діяльності

Чи випадково молодий чиновник Панас Рудченко вибрав собі псевдонім — Мирний? Що за цим криється? Якою особистістю був цей письменник?

• Постановка проблемного питання

Що можна сказати про людину, дивлячись на її світлину?

Перед вами портрет письменника. Мабуть, таким його запам’ятав і полтавський лікар С. Мороз.

Високого зросту, трохи згорблений старик з похиленою вниз головою, зосереджений, вдумливий, привітний у розмові, добродушний, скромний у повсякденному житті, глибокий гуморист — таким пригадується мені Панас Мирний. Менш усього він говорив про свої прекрасні літературні твори. Складалося враження, що він навіть намагався приховати свій великий письменницький талант.

Глибше зрозуміти життєві принципи та пріоритети письменника допоможе він сам. Ось уривок з листа до свого видавця.

«…Коли мої твори що-небудь значать, мають яку-небудь вагу, то задля діла (справжнього діла) — вони одні тільки потрібні, а не моє ймення, котре, якщо наші нащадки признають, що його личить уславити, то знайдуть, як і чим. Самому ж себе уславляти — не приходиться, та й не личить».

Де ж витоки життєвих доріг письменника?

3. Сприймання нового матеріалу

Перегляд відеофільму

Хто ж він, Панас Мирний? Це Панас Якович Рудченко, який народився 1849 року в сім’ї дрібного чиновника у Миргороді, що на Полтавщині. Батько майбутнього письменника, Яків Григорович, пройшов усі нижчі щаблі чиновництва і лише під кінець життя ледь дослужився до повітового казначея. Родина Рудченків була ве­ликою — четверо синів і дочка. Рудченки мали кількох кріпаків: двох дівок та вдову Оришку з малолітім сином. Оришка - Ірина Костянтинівна Батієнко - була нянькою Панасу і пізніше стала прообразом багатьох його героїнь художніх творів. Старший брат Панаса Іван ще школярем писав вірші, а в юності в Полтавських губернских ведомостях опублікував ним зібрані народні пісні про Палія та Мазепу. Батькова платня, на яку в основно­му жила сім’я, здавалася мізерною. Як згадує сам Панас, якби не шматок власної землі, «доводилося б сім’ї й голодувати... Кожного треба обути й одіти та й хоч про невеличку освіту їх потурбувати­ся». Але, хоч матеріальні негаразди були відчутними, батько хотів бачити дітей освіченими, а синів, крім того, чиновниками.

Навчався Панас спершу в Миргородському парафіяльному училищі, а згодом, з переїздом батьків до Гадяча,— в повітовому училищі. У 1862 році закінчив його з похвальним листом. Хло­пець мріяв про гімназію, університет, але на заваді стала відсут­ність коштів.

У 14 років Панас поступає на службу і тягне цю важку чинов­ницьку лямку понад півстоліття! Він пройшов шлях від канце­ляриста, помічника бухгалтера до дійсного статського радника в губернському казначействі, що дорівнювало військовому чинові генерала.

Майбутнього письменника завжди боляче вражала пове­дінка молодих чиновників — пияцтво, моральна розбещеність, безкультур’я, байдужість до громадських справ. Окрім того — пи­хате, зверхнє ставлення до простих людей, хабарництво.

•   Чи змінилися службовці нині?

Зовні життя Панаса Мирного проходило тихо, спокійно, без особливих подій. Удень — служба, увечері — сім’я, а вно­чі — улюблена літературна праця, кипіння пристрастей і думок. Ще в юності він склав для себе план літературної самоосвіти — глибоке знайомство з класикою, сучасною йому літературою, ви­вчення усної народної творчості.

•   Наскільки, на ваш погляд, важливо ще в юності мати чітку життєву мету й програму її здійснення?

Оскільки за часів Панаса Мирного українську мову було забо­ронено, то його твори під псевдонімом виходили тільки за кордо­ном. Оповідання «Лихий попутав», нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого», повість «П’яниця». Це — початок. Панас Мирний глибоко досліджує пореформлену дійсність, характери простих людей, намагається зрозуміти психологію їхніх вчинків. Заду­мує великий роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і починає роботу над ним. Свій твір дає почитати братові Івану Білику. Той радить розширити історичну частину й сам береться її дописати. Так він став співавтором.

1876 року в Петербурзі почали друкувати твір, але в цей час вийшла заборона видання книг українською мовою. Роман поба­чив світ тільки через чотири роки у Женеві за сприяння М. Дра­гоманова.

У 1915 році, на своє 66-ліття, П. Я. Рудченко одержав багато привітань. Його вшановували як талановитого і сумлінного, ви­сокого за рангом чиновника. А в цей час полтавська жандармерія розіслала циркуляр про розшук неблагонадійних осіб, серед яких значився і Панас Мирний.

Цікава історія привселюдного розкриття таємниці про те, хто ховався за псевдонімом Панас Мирний і був знаменитим українським письменником (сам Панас Якович вважав це не­важливим, головне, як його твори прислужаться українському народові).

У 1890 році Полтаву відвідала театральна трупа Садовського. Захоплений грою Марії Заньковецької, Панас Мирний підніс їй рукопис своєї драми «Лимерівна» з присвятою. Подаровану п’єсу Марія Костянтинівна зуміла провести за сприяння свого роди­ча Катеринича через театральну цензуру, а в жовтні 1891 року запросила Панаса Яковича на прем’єру до Курська. Письменник через службу не зміг поїхати, але у квітні 1892 року він таки по­бачив свій твір на сцені, вже в Полтаві. Лимерівну грала Занько- вецька. Вистава пройшла з великим успіхом. Зворушений митець, слухаючи овації, забув про свій припис не розкривати псевдоніма і під вигуки публіки: «Автора! Автора!» — піднявся на сцену. Перед здивованими очима полтавців стояв багатьом відомий по­лисілий, худий, «засмоктаний бомагами», трохи зніяковілий і розчулений колезький радник П. Рудченко. Заньковецька над­ягла на нього вінка (за книгою В. Черкаського «Панас Мирний. Біографія».— К., 1973).

На одній із літературних субот сорокарічний Панас познайо­мився з учителькою музики Полтавського інституту шляхетних дівчат Олександрою Щейдеман. Її обізнаність у літературі, му­зиці разом із молодістю й гарними блакитними очима глибоко вразили його серце. Знаючи, що в Олександри є наречений, він усе-таки наважився добиватися її руки і серця... І переміг! У листі до Панаса Мирного Олександра Михайлівна так поясни­ла своє почуття до нього: «Твоє добре серце в поєднанні з глиби­ною твого геніального розуму справляє на мене приголомшуюче враження... і невже мені, грішниці, випало таке щастя і честь бути твоєю дружиною...». 16 квітня 1889 року Панас Мирний одружився із вродливою дочкою поліцейського чиновника Олександрою Михайлівною Шейдман, німке­нею за національністю. Шлюб виявився довговічним, але не особливо щасливим. Сім'я вимагала забезпечення, росли витрати на лікування дружини, навчання в гімназії та університеті синів, а тому письменник мусив робити кар'єру, всі сили віддавати службі, а не мистецтву.

У Рудченків було четверо синів, яким батько заповідав стати гідними українцями.

Панас Мирний дуже захоплювався музикою, народною піснею.

17 вересня 1915 року прийшла телеграма, що в Рівному загинув син Віктор, найздібніший з дітей, який уже закінчив університет і служив офіцером. Батько, поховавши сина, купив собі місце поряд, щоб після смерті бути з улюбленцем.

А в цей час Панаса Мирного наполегливо розшукувала поліція, розсилаючи по всій Полтавщині оголошення, чи серед службовців не працює Рудган. Чому аж тепер схопилися за Панасом Мирним і чому не могли знайти? Очевидно, під час розрухи, викликаної воєнним станом, якісь листи, адресовані в Львів, потрапили в руки поліції. У цих документах вказувався псевдонім, але підпис, напевно, виявився нерозбірливим. До речі, міфічного Рудгана так і не було знайдено. Чи то поліційний режим уже аж настільки був ненависний всім, чи шанували письменника, але щось таки завадило високопоставленим полтавським начальникам видати митця.

Митця не стало 1920 року. В Полтаві створений літературно- меморіальний музей Панаса Мирного. Твори письменника багато разів перевидавалися, перекладені багатьма мовами світу.

4. Словникова робота

Прообраз (прототип) — особа, життя й діяльність якої насамперед малася на увазі при створенні літературного образу, тип у творі. Літературний образ не є копією прообразу, при його створенні письменник використовує художній домисел, узагальнення.

Національне в літературі — відображення особливостей історичного життя, побуту й природи, звичаїв і культури, рис національного характеру й мови певного народу.

Загальнолюдське — властиве людям, незалежно від їх національної приналежності (розуміння добра і зла, совісті й честі, ставлення до праці, до людей).

Лiричний вiдступ — це такий авторський вiдступ вiд розгортання подiй, картин i образiв, у якому письменник безпосередньо вiд себе висловлює почуття i настроï у зв'язку з долею героïв, виявляє своє ставлення до них тощо.

Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор показує підмічені н им життєві факти, події й людей.

Психологічним романом називається великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому схоплені події долі однієї людини чи кількох людей найчастіше від їхнього народження до смерті або і іротягом досить довгого часу, і висвітлено настрої, почуття, душевний стан і переживання дійових осіб шляхом проникнення в найглибші закутки душ зображуваних. На жаль, у даному творі Панаса Мирного психологізму досить мало, але вже явне намагання автора дошукатися глибинних причин страхітливих вчинків героя.

5. Історична основа  роману «Хіба ревуть воли Історія, як ясла повні?»

Весною 1872 року Панас Мирний перебував у службовому відрядженні. Під час поїздки з Полтави до Гадяча хлопчик-візник розповів Мирному жахливу історію селянина Василя Гнидки, який вирізав сім'ю заможного козака, та що був засуджений до каторжних робіт.

1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.

Панас Мирний, задумуючись над вчинками цієї людини, робить висновок: «На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту,— пригніченого усяким панством...— де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні. Де одно загнива, там починається інше заражатись, і при вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому, гірке воловодіння з цвіллю. І от починає воно боротьбу за своє місце за життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім свою утіху, пораду для свого серця».

 Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником. Рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.

 Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.

Розкриття алегоричного змісту назви роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Воли — символічний образ уярмленого селянства — не ревли, якби було що їсти й пити.

Зображення життя й праці, мрій і сподівань селян — улюблена тема Мирного-прозаїка («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). На відміну від І. Нечуя-Левицького, письменник не обмежився розкриттям соціальних конфліктів і тенденцій, об’ єктом уваги для нього стала насамперед людина з її неповторним сприйняттям світу, зі своїми переживаннями та почуттями. Брати Рудченки вперше в українській літературі досліджують внутрішній світ героя, його психічний стан. Найяскравіше це виявилося в соціально-психологічному романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Жанр твору – соціально-психологічний роман.

Основні риси жанру соціально-психологічного роману:

а) зображення людини в складних формах життєвого процесу;

б) багатоплановість сюжету;

в) охоплення долі ряду дійових осіб;

г) великий обсяг.

У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми, тому за характером він соціальний. Крім того, соціальні процеси зображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман.

Роман, в якому аналіз дійсності поєднується з глибоким психологічним дослідженням внутрішнього світу людини називається соціально-психологічним.

Ця жанрова форма роману — надбання реалістичного мистецтва. Найвидатнішими майстрами роману стали О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер,

Композиція роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

         Роман складається з чотирьох частин і 30 розділів:

1) Дитинство і юність Чіпки.

2) 100-річна історія села Піски.

3) Складна доля селянина-бунтаря.

4) Трагедія Чіпки.

Тема роману - зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні і під час реформи 1861 р.

Головна ідея твору криється в його алегоричній назві: воли - символічний образ уярмленого селянства не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори намагалися показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечило мораль, спричинило трагедію.

Образи

Головні: Чіпка Варениченко, Грицько Чупруненко, Максим Ґудзь, Мотря Жуківна (Чіпчина мати).

Другорядні: Іван Вареник (Чіпчин батько), баба Оришка, Галя, Христя, Явдошка, Василь Порох, пани Польські, Лушня, Матня, Пацюк, Чижик.

Сюжетна лінія роману

Основні сюжетні лінії

1. Рід та життя Чіпки.

2. Рід та життєвий шлях Максима Гудзя.

3. Історія життя Грицька та Христі.

4. Життєпис панів Польських, історія села Піски.

Другорядні сюжетні лінії

1. Мотрі Луківни (матері Чіпки).

2. Івана Вареника (батька Чіпки).

3. Явдошки.

4. Василя Пороха.

Роман складається з чотирьох великих частин, кожна з яких поділяється на розділи, їх у творі тридцять. Кожна частина і розділ мають свій зміст і композиційну завершеність.

Сюжет роману розгортається у двох напрямках. Перший – зображення картин життя і боротьби головного героя – Чіпки. Другий – змалювання життя Максима, солдатчини, морального занепаду героя.

Центральна проблема – проблема «пропащої сили».

Роман має 4 частини та підрозділи.

План І частини «Польова царівна»:

1.     Зустріч Чіпки з Галею

2.     Батьки Чіпки

3.     Дитячі роки у наймах

4.     Грицько – хазяїн

Це експозиція. Тут ще немає боротьби, загострення конфліктів. Письменник лише знайомить нас з енергійним юнаком, не називаючи його імені. Юнак зустрічає «польову царівну». Потім виявляється, що юнак – Чіпка, а «польова царівна» - Галя. Тут чудові  пейзажі. У наступних розділах – розповідь про батьків та дитячі роки героя. Розділ «Двужон» - про кріпака Івана Вареника, який під чужим прізвищем (Хрущ) з'явився у селі Піски, одружився з бідною дівчиною Мотрею і знову кудись помандрував, залишивши «байстрюка» Чіпку на тяжке бідування. Також змальовані дитячі та юнацькі роки Чіпки та його однолітка Грицька.

У ІІ частині розповідається про історію с.Пісок за півтораста років: як було засноване село, як попало в кріпацьку неволю; знущання панів Польських з народу (Уляна – кошеня на шиї). Згодом Уляна народила сина Івана Вареника («Двужон»). Зображено дитинство, юнацтво Максима Гудзя – батька Галі.

План ІІІ частини:

1. Нема землі!

2. Зміни у житті Чіпки

3. Бунт кріпаків

4. Чіпка мириться з матір'ю.

У ІІІ частині зображено складні конфлікти в житті Чіпки, причини його трагедії. Тут розповідь про реформу 1861р., показано настрій селяе, їхнє ставлення до реформи (розділ «На волі»). Виявилося, що поміщики їх обдурюють. Розповідається про одруження Чіпки з Галею, про обрання його земським «гласним» та про ту боротьбу, яка розгорнулась навколо цоього.

ІУ розділ.  Арешт і заслання Чіпки в Сибір - розв'язка твору.

Отже, композиція відзначається багатоплановістю, тривалістю часу зображуваних подій, багатством матеріалу.

Сюжетні лінії

• Події в романі розгортаються кількома сюжетними лініями:
• життя, боротьба і шукання соціальної справедливості Чіпки;
• життєвий шлях Максима Ґудзя, змалювання його морального занепаду: зображення процесу закріпачення, кріпосницького свавілля, царської реформи і народних рухів проти гноблення на всіх етапах розвитку села Пісок.

Важливими є також менші сюжетні лінії: історія династії панів Польських. життєвий шлях товариша Чіпки Грицька, матері Чіпки Мотрі, дружини Галі.

Образ Чіпки. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» мав ще й інший авторський заголовок — «Пропаща сила». Хоч постав він із цензурних міркувань, але цілком виражав авторську ідею. «У ній ключ до розуміння і художнього заду­му загалом і зокрема центрального персонажа твору, якого письменник змалював у всій суперечливості характеру, у всій складності його бентежної долі. У ній — роздуми художника про нереалізовану, «пропащу силу» людини, яка народжена була для справ, можливо, значних і прекрасних, але яка так і не розкрилася в своїх потенційних якостях і можливос­тях»,— зазначає О. Гончар.

Наскрізним образом роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» є образ Чіпки Вареника. При всій індивідуальній своєрідності, винятковості це один із найтиповіших образів української дожовтневої літератури.

У його створенні найповніше розкрився величезний літе­ратурний талант Панаса Мирного. Кожен епізод життя Чіпки, рисочка характеру, портретний штрих допомагають краще уявити цього сильного, розумного і талановитого чоловіка, який міг би принести стільки користі людям, а силою соціаль­них обставин став розбійником-каторжником.

Починається роман розділом «Польова царівна», де чи­тач уперше знайомиться з головними героями — Чіпкою та Галею. Мальовничі, чарівні пейзажі імпонують душевному станові молодих людей,-гармонують із їх почуттями, допома­гають глибше і виразніше змалювати характери.

Ось Панас Мирний подає портрет Чіпки: «Ішов справді па­рубок.. .• Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-де поп'ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невелич­кий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі та груди високі... Оце й уся врода». З пер­шого погляду ніби звичайний портрет молодого хлопця. Але є в ньому ті риси, які відбивають характер героя: «Одно тільки в нього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискав­ка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою...» Саме ці деталі дають нам змогу побачити в особі Чіпки незвичайний характер.

Різким контрастом до попереднього — стриманого, суворо реалістичного портрета є ліричний портрет Галі: «Дівчина, як перепілка... Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітами, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запе­чених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Ма­ленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася ру­салкою».

В одязі героїв чітко відтінено не так соціальне, як ма­теріальне їх становище. Чіпка у простій селянській свитині, а в Галі «на шиї дорогі королі, золоті дукати». Цим ніби по­ставлено Чіпку і Галю по два боки яруги — між бідністю і багатством, І у читача одразу ж виникає питання: чи змо­жуть, долаючи майнову нерівність, з'єднатися їх серця?

Майстерний психологічний портрет Чіпки в розділі «По­льова царівна» виразно підкреслював, що цей парубок, ма­буть, зазнав чимало горя в житті, що він — людина енергійна, рішуча, а також те, що він здатний і на жорстокі вчинки.

З дитинства доволі зазнав малий Чіпка кривди та неспра­ведливості. Зростав безбатченком. На вулиці діти не прийма­ли Чіпку до гурту, обзивали «байстрюком», і вразлива від природи душа хлопця озлобилася. Тому зростав він замкну­тим, похмурим, відлюдькуватим. А до того ще «біднота неска­зана, злидні невилазні», «що за літо заробить Мотря, то за зиму проживуть». Доводилося малому часто голодувати, траплялося, що в хаті не було й «пилинки борошна».

І Чіпка рано усвідомив соціальну несправедливість. По­чуття ненависті до багатих особливо загострилося тоді, коли куркуль Бородай вигнав його зі свого двору, а дід Улас розповів про страшну кріпаччину і про трагічну історію життя його батька. У розмові з матір'ю Чіпка скаже:

«— Ні! Недобре зробив батько,— глухо якось з протя­гом... — Ні... негаразд! Чому він їх не вирізав, не попалив?

• Кого, сину?
• Панів!»

Ще з дитинства у Чіпки закрався сумнів у тому, чи є Бог на небі і чи допомагає він людям. Коли бабуся Оришка втлу­мачувала онукові, що Бог «нас годує», Чіпка питав: «Ачого ж мама хліб заробляє — ось досі з роботи нема... Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?..»

Злидні й Чіпку погнали на роботу. У дванадцять років пішов у найми до куркуля Бородая, якого не слухався і ледь не спалив господарство. Уже тоді він не визнавав ніяких за­борон, був палким, сміливим, а хазяїв та панів вважав своїми ворогами.

Через деякий час повернувся хлопець вже до власної зем­лі, що якимось дивом перепала їм від далекого родича. Заки­піла робота і на своєму полі, і на чужому. Незабаром з'явилася і корова, і конячина на хазяйстві.

Чіпка «рано встає, пізно лягає,— та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався у його... Не тільки в будень — і в свято...»

Там, на цьому полі, він і зустрівся з дівчиною, що видала­ся йому неземним створінням — польовою русалкою; з пер­шого погляду полюбив її Чіпка. Змінився хлопець, став ве­селішим, привітнішим. Хоч надія, яка йому світ звеселяла, увесь час змагається з острахом: багачка!

І раптом все померкло, все зникло: і надії, і сподівання. \ Нема землі! Сільська влада разом із суддями відібрала у Чіпки землю і віддала за хабар іншому. Це жахлива трагедія хлібо­роба. Це — вічні найми. У тяжкому горі й кохання забулося, ;шик чарівний образ Галі. З пекучою ненавистю до хабарни­ці.кого світу законників забрів Чіпка до шинку та там і нулінює своє становище п’яний Чіпка.

І пішло. Увесь нехитрий його статок поплив у шинок. І горілка вигнала й матір із дому. Зі своїми новими товариша­ми, які враз знайшлися,— п'яницями й дрібними злодія­ми, • вдень мерз у нетопленій хаті-пустці, а вночі пропивав останнє. Не міг тільки пропити жита — спротивилася хлібо­робська совість, не віддав шинкареві за безцінок, а подарував  колишньому товаришеві.

Відвідини Грицька, співчуття Христі дещо заронили в наболілу душу Чіпки, але це була іскра, яка скоро згас­ла. Він ще не міг вирватися з тих обставин, у які потрапив. І товариші-злодії видавалися щирими друзями, і горілка — ліками від горя. Як не стало що пропивати, п'яна компанія пограбувала пана, а Чіпка придушив сторожа, який нама­гався стати злодіям на заваді.

Чіпка й далі вів безпутне життя, хоч воно, як і все його товариство, викликало в парубка огиду. Та горілка приходи­ла «на допомогу». Аж тут збунтувалися кріпаки — пішли до пана правити гроші за два роки служби після відміни кріпац­тва. Посередник зі становим не змогли втихомирити піщан, викликали роту солдатів. Почалася розправа різками.

«Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж козаками, метається на всі боки:

— Братця!— кричить:— не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!

Кричав, аж поки його солдати не схопили та не відшмага­ли. Тут він побачив справжню ціну і давньому товаришеві Грицьку, і теперішнім так званим друзям. Найбільше ж пек­ла його кривда і наруга над ним самим і над народом. «Ой!., дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучи­тися, до суду мордуватися!..»

Хто ж це вони? Пани? І вони, і «старші над паном», і попи, і торгівці-шинкарі, і свій брат-багатир... Саме після цієї роз­прави у нього й визріває план помсти: «Станьмо краще таки­ми людьми, як усі,— приймемось за роботу, удень будемо працювати... а ніч-матінка — і научить і скаже, де наше ле­жить...» .

Чіпка мириться з матір'ю, йде до сусіднього пана на за­робітки. Весною разом із матір'ю хату лагодив, обновляв своє господарство, сумлінно працював за сніп, за сіно у жнива та косовицю. Ніби і забув Чіпка про злодійське товариство, зно­ву зійшовся з Грицьком, мати подружилася з Христею.

Та ночами став пропадати, а по селу пішли чутки про роз­бої та крадіжки. На цьому слизькому шляху Чіпка знову зустрічається з Галею, яку щиро кохав. Вона розкриває йому очі на зло, яке він чинить, змушує покинути безпутне життя. Завдяки Галі Чіпка знову зазнає, хоч і на короткий час, щас­тя. Всього себе віддає праці: рано прокидається вранці, пізно лягає спати — весь час за роботою. Чіпка соромився свого давнього безпуття, тієї кривої та кривавої стежини, якою хотів дійти до щастя і справедливості. Односельчани стали вважа­ти його добрим і щирим чоловіком. До хати Чіпки прийшли спокій, достаток, чи не вперше за все життя вільно зітхнула мати. Розквітла Галя.

Чіпку обирають у земські гласні, а потім навіть у члени управи. Отут, думав він, буду добро людям робити, служити громаді. Чіпка радив селянам відстоювати свої інтереси, ро­бити все, аби не потрапили вони знову у панську кабалу.

Та не могли пани-земці терпіти в своєму середовищі му­жика, та ще й бунтаря. А Чіпка, в свою чергу, не міг мирити­ся з їхніми махінаціями. Щоб ошельмувати Чіпку, згадали його минуле,— коли він притягався до слідства за пограбу­вання панської комори,— і домоглись свого: за розпоряджен­ням губернатора Чіпку виключають із земства.

А тут і перші постанови земства: велике жалування чле­нам управи, дивний податок із землі: той, хто має землі біль­ше,, платить менше, шляхові роботи — натурою, тобто се­лянськими руками.

Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу тер­піння і вивела Чіпку на шлях сліпого розбою. Він стає отама­ном розбійницької ватаги, знову повертається на криву стеж­ку: грабує, пиячить, дійшло й до вбивства. Банда, очолювана ним, вирізала цілу сім'ю, навіть не зглянувшись на дітей.

Отже, в образі Чіпки змальовано дійсно «силу» — непересічних здібностей селянина, фізично розвинутого, міцного, який любив землю, міг до самозабуття працювати на ній, її крім того, дуже вразливого до всякої кривди. Наругу він не прощав нікому. Мав справжній організаторський талант, його слово багато важило і для селян, і для товаришів-злодіїв, ні його здібностям у тих умовах кричущої несправедливості не було ні шляху, ні простору для нормального розвитку. І він стає стихійним месником, сходиться із злодіями та розбійниками. Хоч помста багатіям здійснювалась Чіпкою і його компанією з різною метою, та з часом і він свою мету втратив, скінчивши життя кривавим убивцею, зарізякою.

Таким чином, можна сказати, що Чіпка глибоко відчував чуже горе і по-своєму сміливо боровся за права трудівників. Проте Панас Мирний не вважав його позитивним героєм, а його шлях — правильним. Головний герой — носій провідної ідеї твору: як кріпосницький, так і буржуазно-поміщицький лад нівечать кращі сили народу. Тільки за інших соціальних умов такі люди, як Чіпка, зможуть знайти своє місце в су­спільстві і своїм природним обдаруванням принести не горе, а велику користь.

Образ Грицька. Чіпка познайомився з Грицьком у підпа­сичах. Хлопці однолітки, однакові у них і достатки. Грицько сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички, вдови, а потім уже дід Улас узяв його до себе.

У підпасичах його життя таке ж, як і Чіпки,— голодне роздолля з сухарями, чорними, як земля, з дитячим бешке­туванням: то він, криючись від діда, на барані їздить, то го­робців дере.

Коли дід Улас повідав хлопцям, що пани знову забирають його до двору, Грицько не журився дідовою долею. Як почув сумну новину, «тієї ж таки весни й покинув діда. Виходили на заробітки піщани,— потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи».

Довгою дорогою — вперше ж вийшов із села — всьому дивувався, та найбільше чужому багатству заздрив: «Ач, як люди живуть!» Шумливе міське життя його відлякувало, мріялась жіночка чепурненька, роботяща, дітки маленькі коло неї.

Така мрія й підганяла його до сумлінної роботи. Грицько давав собі відпочинок тільки тоді, коли вимушений був їсти і спати. Односельці-заробітчани дивувалися його завзяттю, хазяї хвалили. А як став під осінь лічити заробіток — ні з чим повертатися додому. І він іде до Херсона, катає сорокавідерні бочки, носить дошки з барж. Взимку ж Грицько найнявся косити очерети.

Тяжко працював Грицько ще одну весну й літо, а на дру­гу осінь повернувся додому і зразу ж придбав хату й город.

«Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим... зо­всім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Правда, з наміру одружитися з багачкою нічого не вийшло. Грицько закохався в сусідську наймичку та з нею й шлюб узяв. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою...» Старші молодим за приклад їх ставили: аякже, сироти, наймити стали хазяїнами!

«Своя сорочка ближче до тіла» — ось основа Грицькової моралі, яка найвиразніше проявилася під час розправи над кріпаками. На заклик Чіпки заступитися за кріпаків, не дати їх бити Грицько втік. Дома ж він хвалився перед жінкою сво­їм вчинком, у якому не вбачав нічого ганебного; лаяв кріпаків «маштаками», «злодіями», «голотою». Дивно звучать ці сло­ва з вуст учорашнього наймита й голодранця. Це вже говорив хазяїн.

Ставлення до свого товариша дитячих літ, Чіпки, у Гри­цька залежало від становища першого. Повернувшись із за­робітків із грішми, він гордував Чіпкою, не знався з ним і тоді, коли обезземелений Чіпка упав у запій, потрапив до злодій­ського товариства. Коли ж Чіпка поправив господарство і покликав його старостою сватати Галю, Грицько погодився. Він дивувався багатству товариша, навіть заздрив йому. І вже далі знову приятелював з Чіпкою, завжди перед ним скаржив­ся, лукавив, розраховуючи на допомогу. Отже, Грицько повів себе і з товаришем, як з усіма: до багатого горнувся, бідним гордував. Правда, при всьому цьому він не був обділений співчуттям. На останньому побаченні із закованим у кайдани Чіпкою «у його голосі не було ні докору, ні помсти, а вчувся тяжкий жаль — шкода пропащого брата...» Він же взяв до себе його матір догодувати до смерті.

Отже, в образі Грицька змальовано звичайного селянина того часу — працьовитого, полохливого, покірного законам і звичаям.

Образ Максима. Другою постаттю, що відтінює образ Чіп­ки, виступає в романі москаль Максим, його тесть.

Привабливо, із симпатією змальовано Максима в моло­дості: «Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще й меткий, як заєць, співун-реготун..; Хороший з лиця — повновидний, рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним лискучим усом,— він був перший красень на селі». Максим був щедро обдарований природою, відважний, кмітливий, розумний. «Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усім верховодив».

Дід Максима — Мирін Ґудзь — захожий січовик, з'явився в Пісках, коли ще й селом це поселення не звалося: так, роз­кидані хутірці по балці. І не в хатах — українських мазан­ках — жили люди, а здебільшого в землянках. З'явився Ґудзь немолодим, з чималим життєвим досвідом, уже добре повою­вавши з шляхтою й татарами. І головним його заняттям на цій ще не обжитій землі було полювання. Одружившись із місцевою дівчиною, став хліборобом. У запорізькому дусі хотів і сина Івана виховувати, та, одне, мати не давала і при­вчала того до хліборобства, а головне — козацтва не стало. Із старшини поставали пани, а прості козаки до землі прихили­лися. Саме життя, побут сказали своє — і виріс із Івана справ­ний хлібороб-селянин.

Не знаходив Мирін спільної мови з сином, ближчим став онук Максим. Йому він розповідав про давні походи, бої з во­рогами.

Під час закріпачення старий Мирін зумів відстояти своє козацьке звання, отож ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі. Жили порівняно в достатку, у щоденних нелегких господарських клопотах. Діти змалку привчалися до важкої хліборобської праці.

Максим ріс рвучким і неспокійним: до всього кидався із запалом, швидко схоплював та швидко й охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найулюбленішою забавою для малого була гра в бої з татарами.

Максим верховодив парубками. Красивий, кремезний, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик, він подобався усім ровесникам. Витівки ж його ставали все дошкульніші і зліші, образливі і збиткові для піщан: то він заніс чужі во­рота на самий верх столітнього дуба, то вдові вимазав дьогтем ворота, то звів молоду дівчину, то пустив славу про іншу. Хоті­ли батьки одруженням утихомирити сина — нічого не вий­шло. Далі ще гіршим став: полюбив горілку, шинок. А там — шинкареві допікає, з кріпаків насміхається, під'юджує їх тікати від панів. Це вже Сибіром для Максима запахло. Бать­ки нічого не могли вдіяти з сином і — віддали в солдати.

Солдатчина. Тяжка муштра. Як і всім, нелегко було й Мак­симові. Та він не вдавався до туги, все переливав у сміх, у жарт. Нехитрою солдатською наукою оволодів швидко, чим показав неабиякі свої природні здібності. Правда, тупа муш­тра скоро йому набридла. І він знову знаходить відраду у горіл­ці. Товариський, щедрий, Максим умів і за себе постояти, і товариша не видати, навіть у скрутну хвилину взяти чужу провину на себе. За це його поважало нове товариство.

Дуже бідний, просто злиденний солдатський пайок виді­ляла казна. Та ще й старші — фельдфебелі, ротні — обкра­дали. І увійшло у звичай «прокормлєніє»: виряджала рота кількох солдатів, щоб ті збирали в околишніх селах, містеч­ках милостиню від населення. І вони збирали: де випросять, де налякають, де силою відберуть, а де просто вкрадуть. Мак­симові прийшлась до смаку така «робота» — все-таки не що­денна муштра. І він збирав щедру данину, за що його ще більше поважали товариші, цінувало начальство.

Незабаром Максим став унтер-офіцером. Він віддалився від простих солдат, почав ганяти їх ще дужче, ніж його самого колись ганяли. Самотужки оволодів грамотою, яка йому стала у пригоді в одному — обрізувати та обкраювати підлеглих.

У 1848 році Максим разом із батьком Чіпки брав участь у придушенні революції в Австро-Угорщині. За хоробрість заслужив орден Георгія, став фельдфебелем.

Після закінчення війни повернувшись додому, Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Народилася у них дочка Галя. І вже батьківські клопоти, щоб виростити у ба­гатстві та розкошах свою дитину, знову штовхали Максима до наживи. Максим збирав данину з «прокормлєнія», а Явдоха перепродавала крадене.

Під час Кримської війни 1855 року Максим, скористав­шись пораненням, вийшов у відставку і повернувся на бать­ківщину. Став він по ярмарках їздити, жінка вдома торгувала.

Знався з багатими, начальством, бідними гордував. Та скоро вибрався з Пісок на хутір. Відгородився височенною лісою від людей, чим жив і як,— ніхто не знав. На його хуторі запива­ли розбійницьку удачу, ділилися награбованим. Тут вся роз­гадка і хутірського життя, і Максимової відлюдкуватості, і його багатства.

Всі оті ярмарки були тільки прикриттям справжнього джерела збагачення — відкритого розбою.

До Чіпки Максим ставився як до товариша, не дуже зва­жав на його бідність. Сила, спритність — ось що цінувалося в розбійництві, а це в Чіпки було.

Максима-розбійника породив інший час та інші умови. Здібного, кмітливого і фізично дужого хлопця морально зні­вечила й спустошила служба в миколаївській армії, там він навчився промишляти розбоєм і грабувати свого ж брата — простого солдата. До соціального протесту, до помсти експлу­ататорам він ніколи не піднімався. Його падіння — теж наслі­док суспільних умов, які калічили людину морально.

Лушня, Матня і Пацюк. Відтіняється образ Чіпки й не­привабливими постатями його розбійницького товариства, насамперед Лушнею, Матнею і Пацюком, з якими головно­го героя звела чарка. їй вони поклоняються і служать. Всі троє — вихідці з дворової челяді. Там, у панському дворі, вони перейнялися зневагою до праці, розбестилися, звикли обдурювати і красти. Це типові люмпени, соціальне дно села. «Крім крадіжок, уміння брати те, що погано лежить, вони більше ні на що не здатні. Задовольнити почуття голоду, дати роботу шлунку — ось весь зміст існування цих пропа­щих людей».

Жіночі образи. Любовно і дбайливо виписано в романі жіночі образи. Баба Оришка, Мотря, Галя, Христя — всі вони різні за характерами, життям, долею. Але в їхніх образах втілено кращі якості народної моралі.

Баба Оришка. Перші уроки добра, чуйності, любові Чіпка дістав від своєї баби.

Прообразом баби Оришки була няня Івана Білика та Па­наса Мирного — кріпачка Ірина Костянтинівна Батієнко, яка й після звільнення від кріпацтва залишилася у Рудченків, доглядала їхнє миргородське дворище. її характер, світогляд, знання звичаїв і народної творчості, вплив на дітей, навіть в якійсь мірі і зовнішність — все це «списано» з дорогої авто­рам няні і вкладено в образ баби головного героя, звичайно, з певними корективами до її долі, життєвого шляху.

Це чи не єдиний персонаж першого плану, де автори не дають цілісної біографії. Ясно, що це збідніла вдова з козаць­кого стану, збідніла настільки, що все життя поневірялася в наймах, не мала ні поля, ні городу, ні своєї хати.

Бита горем, невилазними злиднями, завжди рада шматку хліба, баба Оришка зберегла в собі море людяності, доброзичли­вості й теплоти. І все це вона прагнула передати єдиному ону­кові, якого любила понад усе на світі. Оришка — втілення на­родного світогляду і моралі; вона розважлива, житейськи мудра, знає багато казок, легенд, переказів. її народний погляд на людське призначення: «Чоловік нате й уродився, щоб робити, а не лежати»,— лишився в основі Чіпчиної працьовитості.

До Чіпки баба Оришка завжди була лагідною, ніколи не вдавалася до бійки. її тихе, ласкаве слово куди більше важи­ло для хлоп'яти, ніж материні стусани. Саме від баби він пе­рейняв чулість до чужого горя. Хлоп'я платило за бабину любов до нього щирою взаємністю. І першим страшним уда­ром у житті Чіпки стала смерть баби.

Мотря. Тяжка доля матері Чіпки. «Не судилося Мотрі ща­стя. Не знала вона його змалку, не бачила дівкою, жінкою»,— говориться про неї в романі. Вона завжди в тяжких трудах, у злиднях. Не з любові, а задля притулку вийшла заміж за незнайомого чоловіка. Ще не народивши сина, стала заміж­ньою вдовою. А звідси — дикі наговори, чутки про неї у селі, що ускладнювали й без того тяжке життя Мотрі. Навіть на роботу найматися мусила в сусідньому селі — у своєму не бра­ли. Невилазні злидні, постійна перевтома робили її жорстокою: за найменшу провину обсипала Чіпку прокльонами, частувала духопеликами, а на ласку ні сил, ні часу не мала. Проте, не зважаючи на це, Мотря любила сина.

її материнська любов невіддільна від честі. Втративши землю, безсила у своєму горі, вона намагається не допустити сина до слизької дороги, заспокоює його, що й без землі люди живуть, мовляв, заробляти можна. Погана слава про сина тільки збільшувала материнський біль. її думки не про ба­гатство: вона хоче, щоб син залишився чесною людиною:

«Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком!» Справедливість, чесність перевищують мате­ринську любов — Мотря сама заявляє на свого сина-вбивцю.

В образі Мотрі Мирний показав жінку, прибиту горем, але сильну духом. Лиха доля не вбила в ній доброти і чулості, високої моралі.

Христя. Христя малою зосталася без батька й матері, все, що в них було, рознесли родичі. Поле дядько забрав та й її визискував, як дармову робітницю, доки не найнялася до чу­жих людей: там хоч плата якась за працю була.

Молоду, веселу, працьовиту наймичку покохав Грицько і одружився з нею. Жили вони добре, не сварилися, поважали один одного.

Спокійно було Христі, доки не зустрілася з волоцюгою Чіпкою, не почула його гірких слів про те, як землю у нього відібрали, про неправду між людьми. Серцем, жіночою чуй­ністю Христя зрозуміла високі поривання Чіпки і всю при­земленість Грицька. Таємно, сама собі не признаючись, поко­хала Чіпку, переживала за нього, близько зійшлася з його матір'ю, а потім і з дружиною. Прагнення поріднитися хоч через кумівство, приязнь до Галі викликалися саме цим по­чуттям. Заливаючись слізьми, провела Христя Чіпку в його останню кайданну путь до Сибіру.

Галя — це уособлення дівочої краси, подружньої вірності, чесності, моральної чистоти. В житті Чіпки саме Галя продов­жує лінію баби Оришки — є носієм доброти, людяності, стри­муючою силою в його розбійницьких замірах. У стосунках з Галею найповніше розкривається багатий внутрішній світ головного героя, його кращі людські риси, роздуми, пережи­вання. На відміну від інших жіночих персонажів зовнішність Галі виписана до найдрібніших деталей, не раз підкреслюють­ся риси її вродливого обличчя. Виросла вона в багатій сім'ї, з дитинства купалася в розкоші. Очевидно, про джерела зба­гачення дізналася вже дорослою і всім єством, своєю чистою совістю осудила злодійство і розбій. Головною умовою для одруження вона поставила перед Чіпкою кинути розбійниц­тво. Награбований багатий одяг, прикраси просто душать її. Галя мріяла тільки про чесне трудове життя, у своїй господі все робила з радістю сама. Вона з великою повагою ставилися до свекрухи — бідної вічної трудівниці Мотрі, співчувала її тяжкій долі.

Галя щиро вірила, що своїм коханням відверне Чіпку від злодійства, направить на шлях трудового життя: всіляко під­тримувала його в господарюванні, у добрих намірах послужи­ти людям у земській управі. Крах своїх надій, своє безсилля виправити становище вона виливала палючими слізьми; ос­танній злочин Чіпки не знесла, втратила розум і покінчила життя самогубством.

Слід зауважити, що на мораль Галі, мораль трудової лю­дини в її найвищих виявах, здається, зовсім не вплинули її батьки-злочинці. Письменники нічим не мотивують цього феномену, залишають його розгадування читачеві. Читач може зробити висновок, що формування дівчини відбулося всупереч впливу батьків.

Проблематика роману:

- народна мораль;

- батьки і діти;

- добро і зло;

- земля і достаток;

- кріпацька неволя;

- «пропаща сила»;

- становище жінки в сім`ї;

- любов і сімейне щастя.

ІІІ. Домашнє завдання

Прочитати роман П. Мирного та І. Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні? " Повторити вивчене про прототип. Знати історію написання твору.