Пам’ятник народного дерев’яного зодчества – церква Вознесіння Господнього м. Путивль

Про матеріал

Значну роль в історії держави, культури, живопису і, навіть побуту відіграли релігійні вірування, оскільки вони відбивають міжпоколінний досвід людей, нерідко відтворюючи їх віковічні прагнення. Вже це зобов’язує нас пильніше придивитися до цього феномена, який відіграв неабияку роль у розвитку духовності українського народу. Звернення до цієї проблеми диктує і нинішня етнонаціональна ситуація в Україні.

Перегляд файлу

«Пам’ятник народного дерев’яного зодчества –

церква Вознесіння Господнього

м. Путивль»

План

Вступ

1. Скарби Путивльщини __________________________________________8-10

2. Останній дерев’янний храм міста Путивль ________________________11-14

3. Церква Вознесіння Господнього - минуле та сьогодення ____________15-20

Висновок

Список використаних джерел і літератури

Додатки

Вступ

Свою Україну любіть.

Любіть її. Во врем’я люте.

В останню тяжкую минуту

За неї Господа молить

Т. Шевченко

Україна!.. Це моя Батьківщина. Це безкраї золоті поля з дозрілими колосками налитої зерном пшениці і голубе бездонне небо з кудлатими хмарками, які хочуть обігнати одна одну; це заквітчані луги польових трав, які милують око; це пишні ліси темно-зелених дерев, які щільно прилягають одні до інших і разом ніби утворюють м’яку ковдру; це і краса зимового ранку, коли на деревах сріблястий іній виблискує на сонці.

Я народилася в Україні. Це - моя Батьківщина, яку я дуже люблю, з якою тісно пов’язане моє життя, життя моїх близьких, друзів. Щиро переживаю за все, що відбувається у нашій державі, і часто замислююсь, що я можу зробити вже сьогодні і коли буду дорослою для процвітання моєї Батьківщини. Для того, щоб зрозуміти сутність того, що відбувається, треба зазирнути в далеке минуле. Саме досліджуючи його, зможемо ми знайти відповідь на питання про те, що нині відбувається з православною церквою, яку роль вона відіграє в житті людей, держави. Для нас, дітей ХХI століття, історія розвитку православної церкви, її вплив на суспільне життя людей і державу, стає все більш актуальною.

Тема християнізації представляє великий інтерес з огляду на те, що зараз, з точки зору дослідників сучасного суспільства, приходить епоха «Другого Хрещення Русі», відродження і процвітання православної церкви.

Історія неодноразово доводила, наскільки правильно була обрана християнська релігія і, може бути, тому вона знайшла гідне місце в серцях людей.

Актуальність дослідження.

На мою думку, процес національного відродження може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями і, навпаки, кожна незаповнена прогалина у системі між- поколінної передачі етнокультурної інформації, і далі призводитиме до збіднення духовності нації, а відтак, і до кризи суспільства. Саме в цьому я і вбачаю практичний бік пізнання народних святинь рідного краю.

Мета дослідження - простежити історію походження, становлення і розвитку Вознесенської церкви, а також на конкретних прикладах показати, яку роль вона відігравала в культурному, соціальному житті народу; привернути увагу педагогів, учнів до осмислення та усвідомлення важливості реалізації заходів щодо посилення морального виховання; зберегти для нащадків факти з духовної культури рідного міста.

Досягнення поставленої мети конкретизується в таких дослідницьких завданнях:

- опрацювати наявну історіографічну базу досліджуваного питання;

- визначити історичні причини необхідності відродження церкви як духовного осередка культури і самосвідомості українського народу;

- проаналізувати причини і наслідки занепаду духовних осередків Путивльщини .

Об`єктом дослідження є дерев’яний храм міста Путивль – Вознесенська церква, збудована у 1771 р., знищена в 1940-х рр..

Предметом дослідження виступають газетні публікації, власні історико-краєзнавчі дослідження, архівні матеріали.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати можуть бути використані учнями - старшокласниками, авторами - краєзнавцями, всіма, кому не байдужа історична доля нашої держави, та тими, хто просто хоче більше знати про духовну спадшину свого рідного краю.

Я думаю, що моє дослідження стане в пригоді вчителям і учням при вивченні відповідних тем із історії рідного краю та української літератури.

Скарби Путивльщини

Путивль – невеличке місто над синьооким Сеймом. Належить до стародавніх міст України. Його тисячолітній історії з багатьма цікавими подіями можуть позаздрити великі й славетні міста. Путивль фігурує в кількох державних переліках історичних міст. У 1987 році, на базі пам’яток культурної спадщини міста і його околиць, створено Державний історико - культурний заповідник, який і зараз відвідує велика кількість туристичних груп з різних регіонів України та з-за кордону. Чим же приваблює Путивль?

Мовчанський монастир - фортеця є найвідомішою пам'яткою Сумської області. [Д.8] Перші згадки про фортецю датуються XVI століттям, хоча, ймовірно, як оборонна споруда вона могла бути побудована на кілька століть раніше.

За свідченнями архівних документів, вже в XVI столітті будівля була побудована з міцного каменю, а не з дерева, як більшість фортець на Русі. Починаючи з 1592 року, територію укріплення стали заселяти ченці, працями яких, всередині шестикутної фортеці, був побудований православний храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Трохи пізніше проживали тут ченці . Свою гучну славу Мовчанський монастир - фортеця набув після періоду «смути», коли по всій державі велися бої за царювання між Борисом Годуновим і названим сином Івана Грозного Лжедмитрієм. Саме він зайняв фортецю в Путивлі під власну резиденцію. До того моменту Мовчанський монастир і селища навколо нього були одними з найзаможніших, сюди з'їжджалися купці з ближніх і далеких городищ. Після XVI століття подібний підйом Путивля не повторювався.

У період революцій ХХ століття руйнування монастирського комплексу досягли неймовірних масштабів, і лише до 1990 року, завдяки реконструкціям, вдалося повернути фортеці її колишній вигляд і пишне оздоблення.

Сьогодні Мовчанський монастир-фортеця є місцем світового паломництва як релігійний центр і пам'ятка культури. [1]

Архітектура жіночого монастиря реконструйована в стилі класичного українського бароко.

У XVI столітті в місті Путивлі звели Святодухівський дівочий монастир. Спочатку він був дерев'яним і поступово занепав, поки цар Петро I указом не наказав звести кам'яний храм. Він ховається за своїми кам'яними стінами і включає в себе Спасо - Преображенський собор і Хрестовоздвиженську церкву-дзвіницю. [Д.8]

Знаменний монастир ще й тим, що в ньому ховали, після придушення стрілецького бунту, царівну Софію, сестру Петра I.

Внутрішнє оздоблення монастиря чудове, як і належить православному храму, а доповнює його багатий іконостас. Монастир сповнений старовинних ікон, а збережені келії нагадують про аскетичне життя черниць. Чернеча обитель поступово набувала сучасних рис і лише на початку ХІХ століття була вперше істотно реконструйована. В сучасності храм був реставрований в 2006 році. [1]

В Путивлі розташована церква Миколи Козацького, побудована 1735-1737 роках на гроші місцевих українських козаків. Архітектурний стиль храму – український бароко з додаванням елементів класицизму, про що свідчить незвичайної форми силует будівлі та наявність двох веж. Здалеку будова храму чимось нагадує величезний корабель. [Д.8]

Церква має ще дві назви: Кам'яний Микола і церква Миколаївська Великорецька. Спочатку церква була одноповерховою і лише в 1770 році до її західної сторони була прибудована багатоярусна дзвіниця. Не так давно в храмі були закінчені масштабні реставраційні роботи.

Церква Миколи Козацького в Путивлі – яскравий приклад монументалізму, стриманості і, разом з тим, величі архітектурного стилю.

Переконатися у величі цих споруд ви можете, відвідавши храми, що є творами професійного зодчества і народних традицій свого часу.

Таким чином, сучасне відродження українського церковного пам'яткознавства потребує розуміння, значення ролі і місця архітектури у розвитку вітчизняної культури, потреб та можливостей держави і суспільства у їх охороні та збереженні. Одне із основних його завдань, на мій погляд, полягає у комплексній розробці теоретичних засад вивчення, збереження, відновлення та використання тієї частини національно - культурної спадщини, яка з'явилась в українських землях під безпосереднім чи опосередкованим впливом релігії і церкви.

2. Останній дерев’янний храм міста Путивль

Коли ступаєш по рідній землі й знаєш, хто раніше тут жив, бував, що за події пронеслися цим краєм, тоді впевненіші кроки. Саме тому пропонуємо вашій увазі матеріал, який нам пощастило зібрати, подорожуючи стежками рідного краю. Краєзнавчі дослідження дали можливість вивчити матеріал за безпосередніми слідами подій, із застосуванням суміжних дисциплін – історії, географії, етнографії.

У період свого розквіту в самому Путивлі було близько сорока приходських церков і п’ять монастирів. Майже при кожному монастирі була своя слобода. Так називались нові поселення, які виникли ще в часи Київської Русі, в Україні та Московії в ХІ-XVIII ст., жителі яких тимчасово звільнялися від феодальних повинностей і податків. [2]

Найвищих злетів українська дерев’яна архітектура досягла в церковному будівництві. Саме в цій сфері постали справжні її шедеври – великі собори й маленькі каплички, парафіяльні церкви і дзвіниці, огорожі, брами й башти. [3] Одним з таких справжніх шедеврів була Вознесенська церква у Путивлі. [Д.1]

Моє дослідження присвячене останньому дерев’яному храму міста Путивль – Вознесенській церкві (збудована у 1771 р., знищена в 1940-х рр.). На основі архівних даних та нещодавно виявлених документів висвітлюються головні події з історії цієї церкви.

Церква на честь Вознесіння Господнього існувала в нашому місті з глибокої давнини. [3] Найперше зафіксоване літописне згадування Путивля знаходиться в Іпатіївському літописі під 1146 роком. [6] Літописець, розповідаючи про міжусобну війну князів (новгород-сіверських Ольговичів з чернігівськими Давидовичами), особливу увагу приділяє опису багатого начиння княжої Вознесенської церкви. Опис, за словами академіка Б. А. Рибакова, робився «по-бухгалтерськи скрупульозно»: « … и церковь святого Вознесения всю обобрали, сосуды серебряные, и индитии (облачение на престол), платы служебные, а все шито золотом, и кадильницы две, и кацеи

(ручные кадила), и Евангелие в окладе, и книги, и колокола». Більше згадок про

цей храм ми ніде не зустрінемо.

У списку церков Павла Алеппського (1654 р.) Вознесенська церква згадується, проте неясно. Іван Матвійович Рябінін писав, що «церковь Вознесения существует в деревянном виде, перестроенная, как говорят сторожилы, чуть не в третий раз на одном и том же месте; следовательно место это быть может есть то самое, которое было во дни Святослава Ольговича (1146 год). Вероятно, здесь же, недалеко от церкви и был дворец Святослава, разграбленный союзниками Изяслава Мстиславича». [Д. 4]

До 1784 року Путивль мав мальовниче, хаотичне на вигляд, але органічно пов'язане з ландшафтом, радикально - кільцеве планування вулиць. Садиба Вознесенської церкви займала східний край одного з численних кварталів-острівців, утворених Рожнівською (з півдня) і Томілінською (з півночі) вулицями. При переплануванні вулиць, Вознесенська церква стала орієнтиром для нарізки нової однойменної вулиці. [7]

До середини ХІХ століття переважна більшість парафіяльних храмів Путивля були дерев'яними. [3] Як відомо, дерево - матеріал порівняно недовговічний. Протягом тисячолітньої історії міста, зважаючи на різні катаклізми (війни, пожежі, повені) і природні процеси (гниття деревини), церковні будівлі постійно змінювали одна одну. На місці згорілої або розібраної по старості церкви парафіяни будували новий храм, який, практично, крім місця і назви не мав зі своїм попередником нічого спільного. Ми вже ніколи не дізнаємося, як виглядали давно вже неіснуючі храми Путивля, проте останній дерев'яній Вознесенській церкві пощастило: побудована в 1771 році, вона благополучно дожила до початку ХХ століття, була багаторазово сфотографована. Крім цього, храм був обміряний корифеєм українського мистецтвознавства та архітектури - Стефаном Андрійовичем Таранушенко.

Стара Вознесенська церква була видатним пам'ятником народного дерев'яного зодчества. За словами Георгія Логвіна, це була «тричастинна в

плані церква, з квадратним в бабинцем - притвором і гранованою апсидою, з трьома куполами («банями»), західна баня була в той же час дзвіницею... Церква Вознесіння в Путивлі належала до кращих зразків української дерев'яної архітектури. Прекрасні пропорції, гармонійне поєднання низьких бічних верхів і дуже високого середнього, витончений малюнок барокових покрівель, аркада-галерея, надавали храму національної своєрідності. Церква мала два престоли - Центральний Вознесенський і в «над Трапезному» приділі - на честь Успіння Пресвятої Богородиці. [3]

Благочинний міських церквей, протоієрей Андрій Петров, який становив в 1910 році опис храму, писав: «Вознесенська церква - дерев'яна, зовні обшита тесом, покрита залізом, пофарбована зеленою олійною фарбою. Іконостас семиярусний довжиною 3 саж., висотою в 6 саж. Дзвіниця в 2 яруси, загальною висотою до верху карниза 5 саж. Найближча чужа споруда - житловий будинок дворянки Масалітінової (на місці його - житловий двоповерховий будинок, вул. Першотравнева, № 68) - знаходиться зі східного боку на відстані 10 саж. Церква побудована в 1771 році, будова вкрай стара ».

Враження про «крайню старість» церкви було дещо оманливим. Це пояснюється тим, що починаючи з 1902 року, всі сили і кошти прихожан були спрямовані на будівництво нової кам'яної церкви. Зважаючи на це, старий храм просто підтримували в придатному для богослужіння стані, ніяких серйозних ремонтів не проводилося вже кілька десятиліть. До кінця ХІХ століття, незважаючи на архітектурні якості, стара Вознесенська церква перестала

відповідати вимогам парафіян, кількість яких на той момент значно збільшилася. Храм став дуже тісним, до того ж не мав опалення, що також не подобалося молящимся під час зимових холодів. Потрібно додати і психологічний момент. Переглядаючи архівні документи та видання, не може не кинутися в очі те, що в кожному місті, де було кілька храмів, парафіяни влаштовували негласні змагання в тому, хто краще прикрасить свій храм. Хтось жертвував нові дзвони або срібні ризи на шановані ікони, а хтось влаштовував

новий приділ або навіть будував нову церковну будівлю. Приписані до Вознесенської церкви парафіяни, ймовірно, відчували докори сумління через те, що тільки вони одні в Путивлі не змогли побудувати собі новий кам'яний храм, який би відповідав усім сучасним ( на той момент) вимогам.

Можна зробити висновок, що в умовах розбудови української державності, творення незалежних церковних структур, важливе значення має вивчення національних особливостей культової спадщини, виявлення закономірностей її становлення і розвитку.

Я гадаю, що навряд чи знайдеться людина, яку не цікавить світ, в якому вона живе. Адже тут приховано багато таємниць, насамперед історичного минулого, а також величезний інтерес представляє колосальна кількість пам'ятників архітектури. Ми є спадкоємцями всього цього!

Церква Вознесіння Господнього - минуле та сьогодення

Йдучи вулицями рідного міста, я часто думаю про те, що будинки дуже схожі на людей. У них своє життя, своя історія, своя доля. Скільки всього вони «побачили» на своєму віку! Мені іноді здається, що вони «дивляться» на нас із докором, а ми все кудись поспішаємо, боїмося не встигнути...

Кам'яний Вознесенський храм з'явився в Путивлі завдяки старанням священика Іоанна Беренського, який понад двадцять років виконував посаду настоятеля. [Д.9]

Автором проекту був курський єпархіальний архітектор Микола Грушецький (1863-1911). У Курській області збереглося два храми - аналога, повністю ідентичні нашій втраченій святині. Це церква Параскеви П'ятниці в селі Погорільцеве Желєзногорського району та Михайлівська церква в селі Глібівщина Фатежського району. [Д. 2,3]

Вже влітку 1902 р. єпископ Курський Лаврентій (Нєкрасов) освятив місце під будівництво кам’яної церкви, в безпосередній близькості від давнього храму, на південь від нього. [Д.5] Будівництво тривало більше десятиліття й завершилося в 1914 р. з освяченням престолу.

А що ж стара дерев’яна церква? В краєзнавчій літературі набула поширення думка, що старий храм припинив своє існування або відразу після освячення нової церкви, або в 30-ті роки ХХ ст. Проте, з виявленням нових історичних джерел, можемо впевнено казати, що обидва припущення не відповідають дійсності. Всупереч всім висновкам, стара Вознесенська церква продовжувала стояти поруч з новобудовою. Наразі достеменно невідомо, яка саме причина спонукала парафіян не поспішати з її розбиранням, але майже десять років обидві церкви височили одна біля одної. Новий кам’яний храм було побудовано на огородженій церковній садибі, що була затиснута з півдня Миколаївською вулицею, а зі сходу – Вознесенською; з заходу і півночі впритул підходили обивательські двори та городи. Із закінченням будівельних робіт від церковного подвір’я майже нічого не залишилося.

Більше того, як повідомляв у своїй доповіді, адресованій на ім’я єпископа Білгородського Никона (Пурлевського) в 1921 р. місцевий благочинний протоієрей Андрій Петров, через недогляд «бывшей в то время комиссии и архитектора, новый храм помещен так близко к старому деревянному, что луч солнца почти никогда не проникает в узкое пространство и они гноят друг друга». [7] Ця обставина турбувала не тільки парафіян; оскільки Вознесенська церква була єдиною збереженою дерев’яною церквою у Путивлі, а також беручи до уваги її поважний вік, нею почав опікуватися музейний підвідділ (головою його на той момент був Петро Максимович Корєнєв). Було прийняте рішення, що задля збереження церкви її необхідно перенести на інше місце. [3] Тут перед підвідділом постала велика проблема, адже вирішити, куди саме перенести церкву і де взяти чималі гроші для цього, було дуже і дуже складно. Несподівано на допомогу прийшли мешканці села Зінове, що знаходиться неподалік від Путивля. 31 березня 1921 р. священик путивльської Воскресенської церкви, отець Леонід Дранніков, повідомляв, що «общество деревни Зиновой, входящей в состав Воскресенской церкви города Путивля, в 10 верстах от города Путивля, приняло на себя труд и все расходы по перенесению старой деревянной церкви из города Путивля в свою деревню – Зинову, с тем, чтобы она обслуживала православно - христианские нужды их и окрестных хуторов». [1] Хоча на момент перенесення Вознесенська церква вже простояла рівно 150 років, її фізичний стан залишався цілковито задовільним. Більш того, дубовий брус, з якого вона була побудована, не спорохнявив, а навпаки «перетворився на залізо». [5] Церкву почали демонтувати в перших числах квітня. Скільки часу зайняв демонтаж, перевезення і збирання церкви «в Зиновому», поки що невідомо. Питання про те, коли і на честь кого було посвячено церкву на новому місці, довгий час було відкритим. Зі спогадів мешканки села Руднєве (Берюх) Бабаєвої Антоніни Михайлівни, яка передала

до краєзнавчого музею унікальний документ – розпорядження путивльського благочинного, вже згадуваного вище протоієрея Андрія Петрова, цей клаптик

паперу зберігався у сімейному архіві дарительки разом зі світлинами монахині Пелагеї Сухих (уродженка Берюха, репресована на початку 30-х років; після завершення терміну покарання повернулась з Сибіру на батьківщину, де й померла). Вважаємо за доцільне привести тут текст цього документу (з деякими скороченнями; дати вказані за новим стилем).

«Священно-церковно-служителям градских церквей по распоряжению Преосвященнейшего Павлина, Епископа Рыльского, 20 декабря с/г будет совершено освящение нового храма, в сельце Зиновой, во имя Святой Троицы. Предлагаю в этот день – воскресенье – совершить во всех церквах Путивля одну Литургию и прошу всех свободных священников, диаконов и псаломщиков принять участие в торжестве освящения храма. … Ризы из парчи золотой, должен каждый запастись своей. Всенощное Бдение в 5 ч. вечера, освящение престола в 8 ч. утра и литургия в 9 ч. Прошу усердно отцов протоиереев, иереев, диаконов и псаломщиков отнестись к этому важному событию наших дней с полным вниманием, усердием и объявить во всех церквах, в день Святителя Божия Николая, … об освящении храма в с. Зиновой 20 числа, в воскресенье. 1925 г., декабря 17 день. Благочинный, Протоиерей Андрей Петров». [3]

Освячення храму відбулося 20 грудня 1925 року, причому посвята церкви була змінена - замість Вознесенської її освятили як Троїцьку. Відомі імена двох священников – Феодор Новомирський і ієромонах Іоакім (Кречетов). На початку 30-х років ХХ ст. церкву закрили, отець Іоакім був репресований.

Попри усі позитивні якості, дерев’яні церкви мають один величезний недолік – вони дуже вразливі до природних катаклізмів, людської байдужості і необережності. Фінал старовинного храму був трагічним. В Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського зберігається архів нашого земляка, члена - кореспондента Академії наук УРСР Павла Миколайовича Попова (1890-1971). В цьому архіві, серед багатьох інших

безцінних документів, є світлина з виглядом Вознесенської церкви. На звороті, рукою Павла Миколайовича, зазначено: «Вознесенская деревянная в украинском стиле церковь XVII-XVIII в., на Вознесенской улице Путивля, недалеко от дома дедушки [протоиерея Михаила Васильевича Попова]. Мы, дети, называли её «Бабушкиной», т.к. бабушка ходила в неё чаще, чем в другие церкви. Перевезена была в д. Зиново, где её сожгли фашисты. … Вознесенская [церковь] вошла в научную литературу как шедевр украинской архитектуры». [4]

Не кращим чином склалася доля нової кам'яної церкви . На початку 1930 - х її закрили і пристосували для культурних потреб, при цьому були розібрані куполи і дзвіниця, настінний живопис забілений. Коли в клубі збиралося багато народу, внаслідок чого підвищувалася вологість, розпис починав проступати крізь побілку, після чого його знову зафарбовували. Про подальшу долю Вознесенської церкви свідчить документ, що зберігається в Державному архіві Сумської області ( у відділі будівництва та архітектури). Наводимо його зміст цілком:

«АКТ. Гор. Путивль, 14 июля 1956 год. Старший инженер - инспектор по охране памятников архитектури государственного комитета Совета Министров УССР по делам строительства и архитектуры Волков В.П., старший инженер Сумского обласного отдела по делам строительства и архитектуры Ткачев М.Т. и заведующий Путивльского горкоммунхоза Приходько А.А. составили настоящий акт в том, что бывшая Вознесенская церковь расположена по улице 1 Мая № 48 ( ул. Свердлова 28) была построена в 1902-1914 гг., в 1930-х годах верхние части разобраны и здание приспособлено под театр. Во время войны 1941-1945 здание пострадало от разрыва упавшей вблизи бомбы и сейчас сохранившиеся стены включаются в объем строящегося здания кинотеатра на 500 мест. Вознесенская церковь не предсталяет собой исторической и художественной ценности и в список памятников архитектуры не включена. Проект кинотеатра разработан начальником отдела по строительству колхозов

Путивльского Райисполкома тов. Ососковым М.Н. и, несмотря на то, что уже ведутся строительные работы, до сего времени не представлялся на рассмотрение Сумского обласного отдела по делам строительства и архитектуры. Подписи: Волков В.П., Ткачев М.Т., Приходько А.А.» [Д.4]

Зараз це районний Будинок культури. У листопаді 2007 року районна

влада збиралася святкувати 50-річчя Будинку культури, але за тиждень до урочистостей районний Будинок культури згорів. Після пожежі оголилися церковні стіни, стала добре видно стара кладка. Полум'я вирувало в актовому залі - якраз на тому місці, де знаходився святий вівтар.

Влітку 2012 року в районному будинку культури почалися ремонтно-відновлювальні роботи. [Д.7]

У фондах Державного історико - культурного заповідника зберігається фото одного з суботників з розбирання храму, зняте в серпні 1956 року. Дивлячись на фотографії Вознесенської церкви, серце починає щемити від того, якої краси нас позбавили! З якою легкістю було прийнято рішення, що храм нібито «не уявляв історичної та художньої цінності !» [Д.6]

Біля Вознесенської церкви знаходилася сторожка (вул. Свердлова), яка після знесення храму була перероблена в звичайний садибний будинок, який пізніше згорів. Цю ділянку в 2016 році викупив мешканець Путивля Єськов Сергій і при будівництві приватного будинку були знайдені людські кістки, які перебували в анатомічному безладі. Щоб дотримати правду Божу, він вирішив побудувати каплицю на честь церкви Вознесіння Господнього, куди були перепоховані останки людей. У 2019 році буде відкриття меморіальної каплиці, де можна буде здійснити молитви за покійних. [Д.9]

Як бачимо, історія Вознесенської церкви склалася трагічною. Проте, в поверненні споконвічної назви Вознесенській вулиці бачиться хоч і невелике, але все ж, торжество справедливості.

Таким чином, наявність у духовній спадщині українського народу значної долі цінних здобутків церковної культури і мистецтва, незважаючи на наявність

серйозних теоретичних і практичних проблем у їх дослідженні, збереженні та освоєнні, дає можливість глибше проникати у витоки і сутність національно-культурних та релігійних процесів в Україні. В міру вирішення цих проблем, духовна культура українського народу буде збагачуватись і розвиватись, засвідчуючи про цивілізованість нашого суспільства.

Висновок

Релігія, віра, церква… Раніше ці слова вимовлялися майже пошепки, з великою повагою. Потім, під час панування радянської влади, настав час загального атеїзму. Не всі, звичайно, добровільно відреклися від церкви: вилучалися ікони, храми переобладнували у склади, заборонялися церковні служби… І люди звикли! Звикли жити без Бога, що триває і в наш час.

На сьогоднішній день роль віри та релігії у житті людини на можна вважати провідною. Звичайно, є люди, які ходять до церкви на свята та по неділям. Відроджуються звичаї хрестити дітей, вінчатися, сповідатися… Та, на жаль, багато хто робить це зовсім не тому, що вірить у Бога – зараз це деякою мірою стало даниною моді.

Річ у тім, що релігійні поняття, власне зміна релігійних поглядів, сприймається найважче. Причина у тому, що довготривала – тисячолітня! – церковна експансія докорінно змінила традицію віросповідання. Але у поєднанні з патріотичними мотивами історичної величі українського народу та з відродженням культурних цінностей, створених українською нацією впродовж тисячоліть, у поєднанні з усвідомленням витоків національних звичаїв і обрядів, – релігія предків наших сприйматиметься як невід'ємна частина нашої національної духовної спадщини. Без поєднання її складових частин, без узгодженої різнобічної роботи у цьому напрямку, власне відродження дохристиянської релігії приречене на довготривалий процес, якщо взагалі не захлинеться у християнській повені, де спотворення нашої минувшини підпорядковане іудейсько - біблійним догмам.

Вважаю, що саме процес національного відродження може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями.

Я гадаю, що потрібно об'єднати усі джерела нашої духовної спадщини, підпорядкувати спільній меті різноманітні погляди та різні засоби утвердження нашої старожитності для надання можливості співвітчизникам реалізувати свої здібності на благо Батьківщини.

Додатки

Додаток 1

Дерев’яний храм міста Путивль – Вознесенська церква ( 1771 р.)

Додаток 2

Погорельцево. Церква Параскеви П'ятниці

Курська область. Желєзногорський район. (1910 р.)

Погорельцево. Церква Параскеви П'ятниці .Курська область. Желєзногорський район. (2017р.)

Додаток 3

Глебовщина. Церква Михайла Архангела.

Курська область.Фатежський район. (1941 р.)

Глебовщина. Церква Михайла Архангела.

Курська область.Фатежський район. (2015 р.

Додаток 4

$F:\фото соборність\IMG_6691.JPG$

Книга І.М. Рябініна «История о Путивле уездном городе Курской губернии»

$C:\Users\USER\Desktop\Оксана\Рябинин И.М..jpg$

І. М. Рябінін

Додаток 5

Вид з Миколаївської вулиці. На передньому плані будівництво нової кам'яної Вознесенської церкви

Кам'яна церква Вознесіння Господнього

Додаток 6

Мешканки Путивля на суботнику з розбирання Вознесенської церкви, серпень 1956 р.

Будівництво Будинку культури

Додаток 7

Церковні стіни після пожежі ( 2007 р.)

м. Путивль. Будинок культури. 2018 р.

(перехрестя вулиць Миколаївська і Вознесенська)

Додаток 8

Мовчанський монастир Святодухівський монастир

Церква Миколи Козацького

Додаток 9

$C:\Users\Саша\Desktop\сахненко\20181207_131730.jpg$

Протоієрей О. Чурочкін

$C:\Users\Саша\Desktop\IMG_20181216_143643.jpg$

На фото зправа наліво п’ятий стоїть Іоанн Беренский

Список використаних джерел і літератури

1. Вечерський В. В. Монастирі та храми Путивльщини.- К.: Техніка, 2007. - 168 с.: іл.- (Нац. святині України).- Бібліогр.: с. 163 - 165.

2. Вечерський В.В. Пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України. – К., 2005. – 586 с

3. Вечерський В.В. Українські дерев’яні храми. К.,2007. – 271 с.

4. Левитский И., свящ. Город Путивль. – М., 1905. – 54 с.

5. Логвин Г.Н. Чернигов. Новгород-Северский. Глухов. Путивль. – М., 1980. – 252 с.

6. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — XVI с. — 938 стлб. — 87 с.

7. Рябинин И.М. История о Путивле, уездном городе Курской губернии. – Путивль, 1911 – 168 с.

Інтернет сайти

Список додатків

1. Дерев’яний храм міста Путивль – Вознесенська церква ( 1771 р.)

2. Погорельцево. Церква Параскеви П'ятниці. Курська область. Желєзногорський район.

3. Глебовщина. Церква Михайла Архангела. Курська область.Фатежський район.

4. Книга І.М. Рябініна «История о Путивле уездном городе Курской губернии».

5. Кам'яна церква Вознесіння Господнього.

6. Розбирання Вознесенської церкви, мешканцями Путивля. Будівництво Будинку культури.

7. Будинок культури. 2018 р.

8. Скарби Путивльщини.

9. Протоієрей О. Чурочкін. Іоанн Беренський.

10. Відеозапис 1. Протоієрей О. Чурочкін «Історія церкви Вознесіння Господнього».

11. Відеозапис 2. Сергій Єськов «Капличка Вознесіння Господнього»

Тези-анотації

Мета дослідження - простежити історію походження, становлення і розвитку Вознесенської церкви. А також на конкретних прикладах показати, яку роль вона відігравала в культурному, соціальному житті народу. Привернути увагу педагогів, учнів до осмислення та усвідомлення важливості реалізації заходів щодо посилення морального виховання; зберегти для нащадків факти з духовної культури рідного міста.

Предметом дослідження виступають газетні публікації, власні історико -краєзнавчі дослідження, архівні матеріали.

Церква на честь Вознесіння Господнього існувала в нашому місті з глибокої давнини. Найперше зафіксоване літописне згадування Путивля знаходиться в Іпатіївському літописі під 1146 роком.

Вознесенській церкві пощастило: побудована в 1771 році, вона благополучно дожила до початку ХХ століття, була багаторазово сфотографована. Крім цього, храм був обміряний корифеєм українського мистецтвознавства та архітектури - Стефаном Андрійовичем Таранушенко.

Кам'яний Вознесенський храм з'явився в Путивлі завдяки старанням священика Іоанна Беренського, який понад двадцять років виконував посаду настоятеля. Автором проекту був курський єпархіальний архітектор Микола Грушецький (1863-1911). У Курській області збереглося два храми - аналога, повністю ідентичні нашій втраченій святині. Це церква Параскеви П'ятниці в селі Погорільцеве Желєзногорського району та Михайлівська церква в селі Глібівщина Фатежського району.

Вознесенська церква була єдиною збереженою дерев’яною церквою у Путивлі, а також, беручи до уваги її поважний вік, нею почав опікуватися музейний підвідділ (головою його на той момент був Петро Максимович Корєнєв). Було прийняте рішення, що задля збереження церкви, її необхідно перенести на інше місце.

Як бачимо, історія Вознесенської церкви склалася трагічно. Проте, в поверненні споконвічної назви Вознесенській вулиці бачиться хоч і невелике, але все ж, торжество справедливості.

Таким чином, наявність у духовній спадщині українського народу значної долі цінних здобутків церковної культури і мистецтва, незважаючи на наявність серйозних теоретичних і практичних проблем у їх дослідженні, збереженні та освоєнні, дає можливість глибше проникати у витоки і сутність національно-культурних та релігійних процесів в Україні. В міру вирішення цих проблем, матеріальна і духовна культура українського народу буде збагачуватись і розвиватись, засвідчуючи про цивілізованість нашого суспільства.

docx

Завантажити

Зберегти на потім

Додав(-ла)

Сахненко Оксана Петрівна

Пов’язані теми

Історія України, 9 клас, Інші матеріали

Додано

31 березня 2020

Переглядів

734

Оцінка розробки

Відгуки відсутні