ПЧ. Твори сучасних українських гумористів

Урок позакласного читання. Твори сучасних українських гумористів

гумор. Наш народ здавна славиться своїм гумором. Народні байки, анекдоти, гуморески, казки, жартівливі пісні свідчать про веселу вдачу українців. На уроках літератури ви вже зверталися до байок, гуморесок, співомовок. Пригадаємо вивчене про гумор і гумористичні твори.

Гумор – це доброзичливо-глузливе ставлення до кого-небудь, до чого-небудь. Гумор – це невід’ємна риса веселої людини. Що таке гумореска?Що таке гумор?Яке призначення гуморесок?Гумореска — невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю.

Народився 12 вересня 1940 року. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював у газетф “Молода гвардія”, журналі “Україна”, нині – в газеті – “Урядовий кур’єр”. Автор близько 10 книг сатири і гумору, а також популярних видань з питань нетрадиційної медицини та народознавства. Лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні та Степана олійника. Євген Колодійчук

БИЛА МЕНЕ МАТИБила мене мати. Ох, і била…За те, що переказ на “п’ять” написав. А як було діло?Через дорогу картоплю колгоспну копали. Мати й каже:- Біжи, принеси, Панасе, прокатайся велосипедом. Візьми з собою мішечок. Набереш, покладеш на раму – і гайда додому.- Та як же, – питаю, – мамо? Це ж не наша…- Дурний ти, – каже. – Колгосп наш?- Наш.- Ну, то й картопля наша. Тільки гляди – бригадир тебе щоб не бачив…А мені що? Шурую велосипедом – аж картоплиння тріщить. Став біля купи, в мішечок накидав, повісив на раму. І – газую назад. Тут основне, щоб однаково по обидва боки картоплі було. Бо інакше хилить в сторону чи мішечок сповзає. Кілька рейсів зробив – насобачився. А на другий день у школі переказ: “Діти – помічники старших”. То я оце все описав. Як я колгоспні картоплі возив…Вчителька мій твір похвалила.“За мову твору, – сказала, – ставлю тобі п’ять, а за зміст – хай мати прийде, то ми з нею поговоримо…”Мати прийшла зі школи, як столовий буряк. І вся трясеться:- То я тебе красти вчу? Я злодюгу виховую?! А як матері щось на грам поміг, то оте на всі п’ять треба було розписати? А на! А на! А на!Так і досі не знаю: чи картоплі мало привіз, чи переказів на “п’ятірки” більш не треба писати…

Анатолій Качан. Життєва і творча дорога Анатолія Качана розпочиналася на півдні України. Народився 16 січня 1942 року в с. Гур’ївці Новоодеського району на Миколаїіщині, дитячі роки минули в сусідньому селі Новопетрівському. Друкуватися почав у студентські роки, під час навчання в Одеському університеті. Вчителював, служив в армії, працював газетярем, на видавничій роботі. Автор багатьох поетичних книжок для дітей, у яких поряд із лірикою широко представлені ігрові та розважальні твори, зокрема безкінечні забавлянки. Лауреат літературних премій ім. Лесі Українки, Міжнародного освітнього фонду ім. Я. Мудрого, ім. Б. Нечерди та ін. Очолює комісію з дитячої літератури та творче об’єднання дитячих письменників Київської організації НСПУ.

Безкінечні забавлянки. Летюча квітка. Загадка. На квітку квітка сіла,Знялась — і полетіла!Я квітку наздогнала,Сачком її спіймала,Як дорогу прикрасу,До плаття притулила. А квітка та знялася —І знову полетіла!Я квітку наздогнала,Сачком її спіймалаІ знову, як прикрасу,До плаття притулила. А квітка та знялася —І знову полетіла!Я квітку наздогнала,Сачком її спіймала…І так далі,доки не надокучить(Розгадка: Метелик)Балакучий язик. Один Язик під час розмов. Дурниць три купи намолов. Надвечір він опам’ятався,По телефону вибачався: Мовляв, пробачте за турботи,Не буду більше я молоти. А вранці знов під час розмов. Нових дурниць він намолов. Та врешті-решт опам’ятавсяІ півгодини вибачався: Мовляв, пробачте за турботи,Не буду більше я молоти. А вранці знов під час розмов. Дурниць ще більших намолов. Та знов Язик опам’ятавсяІ аж годину вибачався…І так далі.

Майстер Молоток. Цок, цок, цок, цок! —Цокав майстер Молоток. Цвяшок цокання злякавсяІ у дошку заховався: Став маленьким, наче крапка,Ледве-ледве видно шляпку. Та із дошки по-ти-хень-ку. Цвяшок витягли обценьки. Цок, цок, цок, цок! —Знов зацокав Молоток. Цвяшок цокання злякавсяІ у дошку заховався: Став маленьким, наче крапка,Ледве-ледве видно шляпку. Та із дошки по-ти-хень-ку. Цвяшок витягли обценьки. Цок, цок, цок, цок! —Знов зацокав Молоток…І так далі,скільки вистачитьтерпіння у майстра

Вечір у степу. У ворота наш баран. Гупав, наче в барабан. Гупав, дзвоником дзвонив:— Пане господарю,Я овечок вам привів,Відчиніть кошару!Вже у полі гасне день,Ходить сон-дрімота. Дзень-дзелень!Дзень-дзелень!Відчиніть ворота!А слідом за бараном. Мекає ягнятко:— А тепер усі гуртом. Почнемо  спочатку: У ворота наш баран. Гупав, наче в барабан. Гупав, дзвоником дзвонив:«Пане господарю,Я овечок вам привів,Відчиніть кошару!Вже у полі гасне день,Ходить сон-дрімота. Дзень-дзелень!Дзень-дзелень!Відчиніть ворота!»Тут прибігло стрімголов. Спритне козенятко:— А  тепер давайте знов. Почнемо спочатку:— У ворота наш баран. Гупав, наче в барабан…І так далі, досхочу.

Петро Павлович Ребро народився 19 травня 1932 року в селі Білоцерківці Куйбишевського району Запорізької області у сім'ї колгоспника. У 1949 році з медаллю закінчив Білоцерківську середню школу, а потім, 1953 року, й Запорізький педагогічний інститут. Після вишу викладав рідну мову й літературу в Малокатеринівській школі (тепер Запорізького району), два роки служив у війську. Демобілізувавшись, Петро Ребро працював у редакціях обласних газет «Червоне Запоріжжя» й «Запорізька правда», старшим інспектором із мистецтва обласного управління культури й старшим редактором місцевого книжково-газетного видавництва.

З середини 80-х років Петро Ребро зосередився в основному на одній темі, а саме – запорізького козацтва. Здається, що саме у цьому знайшов себе. Маючи поетичний хист, Петро Ребро видав гумористичну серію гуморесок «Козацькі жарти» (12 книг)

КОЗАЦЬКА МОЛИТВАДо церкви причвалав старий козак. В поклоні ледь не до землі зігнувся:— Зроби, о Боже милосердний, так,Щоб я сьогодні ж в турка обернувся!Почув слова ці випадково піп,Що і походи знав в житті, і битви:— Ти, батьку, збожеволів?Чи осліп?Що за безглузді просьби і молитви? Хіба не турок напада на Січ?Хіба не він чига на нас край шляху?Козак зітхнув:— Не в тому, отче, річ!Я зроду не молився ще аллаху. Конини навіть в рот я не беру,А навпаки — люблю вминати сало. Я просто хочу, щоб, коли помру,Хоч на одного турка менше стало! 

КОЗАЦЬКІ МРІЇЛежить козак у куреніІ мріє на світанні:- Найбільше до смаку меніВареники в сметані. Люблю я також галушки. Всім уминати миром.Іще смакують пиріжки Із вишнями чи сиром. Не обмину і ковбаси,Щоб на зубах хрумтіла. А сало! Як його їси,Міць прибува до тіла. А пампушки із часником,Коли борщу навариш!- Кінчай молоти язиком! - Спинив його товариш. – Либонь, і сухарів нема,А він терзає душу!В одвіт козак: - Це ти дарма. Статут я не порушу. Що Січ сувора сторона – Людина знає кожна. Але для мене новина. Що мріять тут не можна!

Силач. Похваливсь Тарас: – їй – богу,Це не тріскотня,Щоб я парубком гнідого. Підіймав коня. Хлопці в крик: -який бідовий!Ти бреши, та в лад!Хто не вірить, я готовий. Битись об заклад. Перемога буде чистаІ не на словах– Згода! – хтось із товариства. Вдарив по руках. Хтось метнувся до обори –Тягне жеребця.–Раджу вам, – Тарас говорить,–Слухать до кінця. Бо веду я ось до чого: Справді для забав. Підіймав колись гнідого. Тільки не підняв. 

 КОГО БОЯВСЯ СІРКОСпитало товариство у Сірка, Прославленого в битвах кошового: – Це правда (в людях чутка є така), Що не боїшся, батьку, ти нікого? – Боюся, – кошовий їм відповів І подививсь насмішкувато й строго. – Кого? Ляхів? Османців? Москалів? Сірко перехрестився й мовив: – Бога. ВУСАГармаш, коли скінчився бій, Звернувся до Микити: – Тобі б я радив, друже мій, Ще вуса відпустити. А той: – Нащо вони мені? Мені й без них не скучно. – Бо я чував, що вусані Стріляють дуже влучно!

 НАУКАВ сім’ї хлоп’я, мов із води, росте (А з ним ростуть і батькові тривоги). Питає якось: – Чом, коли йдете, Ви, тату, завше дивитесь під ноги? – А то, щоб не потрапити в біду, І ти на вус це намотай, Івасю. Можливо, грошей я і не знайду, Але ж зате і носа не розквасю! СТРАХКозак Сірка питає: – Ви все життя – в боях. Скажіть, якщо не тайна, Чи вам відомий страх? – Страшусь, але не бою, Не куль, не шабель я. Страшусь, аби ганьбою Не вкрить своє ім’я.

 НЕ ТАКІ ВУХАПан Лопух на глузи брав Козака Микиту: – Я б тобі пораду дав Вуха вкоротити. Зняв Микита капелюх: – Це ж чому? – питає. – Бо таких великих вух В людей не буває. Запорожець витер піт, Потилицю чуха.– А вам, – каже, – пане, слід Доточити вуха. Здивувався пан Лопух. – Це ж чому? – питає. – Бо таких маленьких вух В ослів не буває!

Бесіда:-Про що розповідається у цих гуморесках?-Які почуття виникли у вас під час читання?-Яка їх основна думка? У чому вона полягає?-Хто є героями цих гуморесок?-Якими змальовано козаків? - Чим любили ласувати козаки?- Чим вони хизуються? А чого бояться?- Чи сподобалися вам гуморески?Про які риси характеру козаків вони свідчать?

Якими все ж Петро Ребро зображує козаків позитивними чи негативними?Чи всі погоджуються, що козак – позитивний персонаж?

Дмитро Молякевич. Народився 26 червня 1926 р. в с. Єлизаветполі Базалійського району Вінницької (нині Хмельницької) обл. Під час фашистської окупації неповнолітнім вивезений до Німеччини на примусові роботи. Після звільнення повернувся до рідного села. У 1947 р. закінчив Базалійську середню школу і вступив до Львівського університету на українське відділення філфаку. По здобутті вищої освіти працював у львівській обласній газеті «Вільна Україна» (відділ літератури і мистецтва); з 1961 р. — у Києві, в журналі «Перець». Автор 13 книжок сатири і гумору. Член НСПУ, заслужений працівник культури України, лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні.

ЗАГАДКА ПРИРОДИПрирода — мудрий вчитель і творець,Ніщо не зайве у природи-мами —І цар орел, і сірий горобець,Мурашка й лев… І навіть ми із вами!Учені — їй присвячують томи,Поети — пишуть величальні оди… —На всі лади розхвалюємо ми. Безмежну мудрість матінки-природи…З поетами у згоді я давно,І твердо вірю я у слово вчене…Та є в природі все-таки одно,Що не доходить — хоч убий! — до мене…Істота дивна лазить по землі(З творінь природи — виняток єдиний!) Є руки, дві ноги… І взагаліУсі прикмети зовнішні — людини. Та не стривожать їй душі до дна. Ні тихі води, ані ясні зорі: В природі знає лиш одно вона —Хазяйнувать, як злодій у коморі…Вона шанує лиш саму себе,Отож собі на вигоду й догоду. Як тільки може — шарпає, скубе,Калічить, запаскуджує природу…Природо-мамо! Вибач і прости: Ти — мудра, і велика в тебе сила,Чому ж створіння це бездушнети. Сама собі на лихо сотворила?!

Ольга Страшенко. Народилася 10 лютого 1950 року в Києві у родині залізничника. У 1972 р. закінчила з відзнакою бібліотечний факультет Київського державного інституту культури імені Олександра Корнійчука. У 1974 — 2001 рр. — завідувачка київської бібліотеки ім. Юрія Смолича в Корчуватому. Із 2001-го — головний бібліотекар з питань масової роботи при Дарницькій централізованій бібліотечній системі м. Києва. Як письменниця публікується з 1979 р. Автор книг: «Вишивала мати», «Пам’ятник на шарнірах», «Полонянка», «Вітряні Гори» та інші. Член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії імені Василя Симоненка.

ОСВІДЧЕННЯ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ДУСІОй, весняне хвилюванняна дніпровськім бережку!Там дев’ятикласник Льоня —цьом Оксану у щоку!Де слова, щоб описатице найперше почуття?Ні, нема таких граматикі підручників життя. Каже він: «Моя єдина,якби був поетом я,я б — згадай: «О, панно Інно!» —теж святив твоє ім’я!Ти моя віднині доля,я кохання не таю:так любив Назар Стодоля. Галю-Галочку свою. Мати кличе до вечері,а мені вже не до страв!Так колись Микола Джеря. Нимидору покохав.І кохатиму я палко,присягаюся Дніпром,будь же вірна, як Наталка —та Полтавка, що з Петром!Я зірвав би всі тюльпанипо всіх клумбах на землі,бо люблю тебе, кохана,так, як Пушкін Наталі. Ти життя мого окраса! —Тут забракло слів йому:— Як тургенєвський Герасимполюбив свою Муму!..

ЧИТАЙТЕ…. ПОСМІХАЙТЕСЯ…… …І ЗАДУМУЙТЕСЬ! Вчиться дивитися на себе збоку, щоб перевиховати себе і не стати героями гуморесок Петра Ребра.