Педагогічне есе "Велич слова"

ЕСЕ

Велич слова

Прізвище, ім’я, по батькові автора:

Галуза Наталія Олександрівна

Спеціальність:

учитель географії, основ здоров’я, заступник керівника з навчально-виховної роботи

Славутицькогозакладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області

Дитинство… Русяве дівчатко босоніж бігає по запашному різнотрав’ї. Сяють радісні оченята наповнені дитячим щастям, і усе радіє довкола: розлога шовковиця, стара липа біля льоху, похила зажурена верба, покручене гарбузиння, бджілки-трудівниці носять пахучий нектар до вуликів, колюча малина, шовковиця з гніздами, з яких ллється цвірінькання пташенят…. Вітерець бавиться верхівками дерев, несе малесенький листочок та покірно опускає на землю. Диво! Не встигнеш озирнутися, а навкруги - загадково. Сонечко цілує русяве волосся, а маленькі рученята міцно обіймають найріднішу людину – любу матусю.

Це не переказ твору О.Довженка «Зачарована Десна», це спогад про моє щасливе, казкове дитинство. Для мене материнська пісня, молитва, слово – наскрізна лінія, якою пронизана кожна частинка дорослої душі. Задумуюся: «Що було такого магічного у цих словах, віршах, піснях, казках?». Материнське слово запало в моє маленьке серце і проросло зерном вихованості, людяності, впевненості. Бувало таке - слово ранило, пронизувало, охороняло, давало наснагу та віру у майбутнє. Спонукало на найщиріші, найтонші, найглибші почуття, найдосконаліші судження і наймудріші роздуми. Я відчула сповна велич і силу материнського слова і зрозуміла, що воно є початком всього прекрасного, людського.

Ставши дорослою, самостійною та свідомою людиною, відпливши від берега дитинства, я зрозуміла, що завжди буде поруч величне, могутнє слово, яке зможе і навчити, і захистити, допомогти не збитися з життєвої дороги, стане щитом у тяжку хвилину. Слово людині необхідне для того, щоб кожна особистість змогла відчути себе творцем. Часто задумуюсь: «Слово! Хто ти? Що ти? Ти, може, маєш душу чи серце?». Одразу згадую слова безсмертного сина народу Тараса Шевченка:

Ну що б, здавалися, слова…

Слова та голос - більш нічого.

А серце б’ється ожива.

Як їх почує!

Так і моє серце наповнюється щастям, коли я чую рідну милозвучну українську мову. Тривалий час мене цікавить питання, на яке чомусь не можу знайти відповіді: «Чому у нашому сьогоденні так важко достукатися, проникнути словом у куточки душі сучасної дитини?». Для мене мудре слово - це і захист, і гордість, і розрада під час смутку. А яке воно вагоме під час гніву - гримить і клекоче, як блискавка, а прислухайтеся, як ніжністю пронизує серце, вабить своєю лагідністю і ласкавістю. Треба постійно піклуватися про здоров’я нашого слова, оберігати його коріння, леліяти його цвіт. Згадаймо величні слова Максима Рильського:

Як парость виноградної лози
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.

Виховувати та навчати красою слова – це велика майстерність, кропітка робота, на мою думку, це перепустка у світле майбутнє, це інструмент, який відточує людські душі. Це повинно бути закладено з дитинства і розвиватися протягом життя. Коли мова йде про солов’їну, одразу ж в пам’яті оживають слова із поезії Володимира Сосюри:

О місячне сяйво і спів солов’я,
Півонії, мальви, жоржини!
Моря бриліантів, це – мова моя,
Це - мова моєї Вкраїни.

Яка у ній сила і кличе, й сія,
Яка в ній мелодія лине
В натхнення хвилини! О мова моя,
Душа голосна України!

Пригадую з дитинства, що в моєму рідному селі Рожнівка, Ічнянського району, одним із «побажань», які проривалися у сварках між бабусями – сусідками, було таке: «А щоб ти забула, як тебе звати!». Бігаючи малою, я довго не могла зрозуміти, що у цьому вислові такого страшного, він мені навіть  здавався смішним. А сьогодні, я це розумію…

У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова.
(Д. Павличко)

Матуся часто повторює, що рiдна мова – це скарбниця, в яку потрібно складати плоди: сердечні рухи i мелодiю душi, iсторичні події, слiди пережитого горя i радості. Я вважаю, щоб виховувати словом потрібно створити невидимий, але міцний міст, що з'єднує минулi, теперiшнi i майбутні поколiння.

Наше суспільство - вихор подій, але чому в цьому потоку є час для всього, а не вистачає для найголовнішого - слова. Ми перестали чути, слухати один одного. Адже слово – основа мови милозвучної, солов’їної, співучої. Я намагаюсь робити все можливе, щоб слова Любові Забашти ожили:

Розвивайся, звеселяйся, моя рідна мово,
У барвінки зодягайся, моє щире слово.
Колосися житом в полі, піснею в оселі,
Щоб зростали наші діти мудрі і веселі.
Щоб на все життя з тобою ми запам'ятали,
Як з колиски дорогої мовоньку кохали.

Навчайте і виховуйте словом! У цьому вся велич Людини!