Петро Франко - першовідкривач української військової авіації (10 клас)

ПЕТРО ФРАНКО – ФУНДАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АВІАЦІЇ

Кузь Віталій Вікторович, студент 2 курсу

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Науковий керівник: к. і. н. заст. декана історії, політології та національної безпеки Рудянин І. П.

Франко Петро Іванович народився 28 червня 1890 року в селі Нагуєвичі і був наймолодшим сином Івана Яковича Франка [7. с. 47]. Після закінчення української академічної гімназії у Львові в 1910 році працював вчителем, паралельно навчаючись на хімічному факультеті Львівської Політехніки. Активний учасник студентського, січового і пластового руху на Галичині.

У 1914 році закінчив Львівську Політехніку, але отримати диплом завадила Перша світова війна.  Склавши присягу 15 червня 1914 року, отримав звання чотаря Легіону Українських січових стрільців, а вже 2 квітня 1915 року одержав від Української бойової управи доручення: "удатися до незанятих у Східній Галичині ворожими військами територій та бути там помічником у всіх справах українського стрілецтва". Особливо відзначився у боях під с. Семиківці на Тернопільщині на початку листопада 1915 року під час наступу російських військ. За свідченням відомого стрілецького командира отамана С. Горука, в майбутньому начальника штабу Начальної команди ГА, до загону якого входила й сотня П. Франка, "вояки під проводом чотаря Франка, незважаючи на шалений вогонь артилерії і скорострілів, живо йшла вперед…" За цей бій він був нагороджений медаллю Хоробрості ІІ класу. Після закінчення у 1916 році летунської школи у Райльовац біля Сараєва був направлений до легіону УСС.

З початком нової, польсько-української війни 1918 – 1919 роках брав активну участь в боротьбі за Львів. Будучи поручником, як командир кулеметної сотні, особливо відзначився при обороні Високого замку, де вперше зустрівся в дії з польською авіацією, для боротьби з якою використав кулемети. Після втрати українцями Львова запропонував командуючому ГА полковнику Г. Стефаніву організувати авіаційний загін. Його ініціативу підтримали державний секретар військових справ ЗУНР полковник Д. Вітовський та Г. Стефанів.

1 грудня 1918 року, згідно наказу Державного секретаріату військових справ  поручника УСС Петра Франка було призначено командиром летунського відділу. Цю дату офіційно прийнято вважати днем заснування авіації ГА, а Петра Франка її організатором.

Обираючи с. Красне для  розташування авіаційних військ, командування зважало не лише на наявність облаштованого військового аеродрому ще з часів Австро-Угорщини, а й на невелику віддаленість як від Львова (45 кілометрів), де проходили бойові дії, так і від Тернополя, де перебував уряд ЗУНР. З того моменту розпочалися польоти для випробування техніки та тренування пілотів.

У складі Летунського відділу поручик Петро Франко почав формувати запасну летунську сотню, до якої зараховувались колишні авіатори австро-угорської армії. Завдяки організаторським здібностям П. Франка, підтримки авіатехнікою та досвідченими авіаторами була сформована  перша авіасотня в складі 14 старшин, 140 підстаршин і стрільців. Вона нараховувала 7 літаків (4 розвідники типів "Альбатрос" і "Бранденбург" і 3 винищувача "Ньюпор", на той час польська львівська залога володіла вже щонайменше 4 власними літаками і, крім того, мала дозвіл розпоряджатися апаратами, які майже щодня прилітали у кур’єрських справах з Кракова, Перемишля та інших міст.

П. Франко, підвищений у званні до сотника, зберіг за собою посаду референта. Станом на 19 лютого 1919 року в авіації ГА налічувалося майже 400 осіб особового складу, але всього 8 справних літаків. Командував авіацією ГА полковник Д. Кануков. Як згадував колишній командувач ГА генерал-поручик М. Омелянович-Павленко: "Не дивлячись на перевагу ворожого літунства, наша авіація починає опановувати повітря…" [ 2. c. 78].

Петро Франко був не тільки фахівцем з авіаційної справи, але й людиною, що мала певні дипломатичні здібності. Зокрема, на межі 1918–1919 ДСВС двічі відряджав його до Проскурова (нині Хмельницький) на переговори з Головним управлінням повітряного флоту УНР, внаслідок яких отримано від командування армії УНР вагон авіабомб та два літаки типу "Ллойд"[ 4. c. 264].

Про інтенсивність та характер застосування авіації Летунського відділу можна дізнатись із журналу польотів 2-ї летунської сотні Никандра Залозного за 21 квітня — 31 травня 1919 р., який зберігся в архівних матеріалах Галицької армії і за даними цього журналу можна зробити два висновки:

• від часу створення до 21 квітня 1919 р. 2-а летунська сотня вже здійснила 110 польотів;
• в її складі було три літаки-винищувачі «Ньюпор», пілотовані льотчиками-наддніпрянцями Залозним, Алєлюхіним та Сєріковим, а також два важких апарати типу «ЛВГ», на яких літали пілоти, загартовані в австро-угорській армії: Найгавзер, Масікевич та Кубш [8. c. 37].

За твердженням польських дослідників, у небі в районі Львова польські та українські льотчики зустрічалися тільки один раз — 29 квітня 1919 р. Причому, начебто, у цьому зіткненні польський пілот Стефан Стец здобув перемогу над українським авіатором, що летів на літакові типу «Ньюпор». Згадка про цей двобій є й в українських джерелах. Зокрема про це писав ветеран Летунського відділу, льотчик-дозорець Рудольф Земик, спогади якого було опубліковано 1922 р.: «До першого воздушного бою прийшло аж із кінцем квітня. Наші два літаки відлетіли на розвідку лінії Львів-Перемишль, урудував чет. Шепарович і бул. Кліш, а другим, боєвим літаком, що його завданням було ставити охорону першому літакові перед нападом ворожих, кермував пор. Рульфер [6. c. 56]. Коли оба наші літаки заявилися наді Львовом, пустилося за ними навздогін зовсім відважно 8 польських літаків, та заатакували їх цілою силою. Наш боєвий літак кинувся сей час до оборони, щоби тим робом дати змоги розвідувальному літакові відлетіти з району бою. Та вже по першій скорострільній серії зазнав тами…» Інших повітряних боїв між українцями та поляками Р. Земик не згадує [ 9. c. 97].

Петро Франко також залишив спогади про бойові операції окремих пілотів Летунського відділу: «Наші два боєві „Ньюпори" та їх мистецькі пільоти сотник Федір Алєлюхін, який в розмові трохи гикався і четар Микола Сєриків наводили на противника жах своїми бравурними летами. Сотник Євський, лотиш із ясносиніми очима та залізними нервами пописувався над Львовом роблячи мертві петлі довкруги кожної шрапнельної хмаринки, яка вицвітала коло нього…» [1. c. 143].

Разом з великою кар’єрою авіатора він написав цілу низку наукових праць, видав підручник з неорганічної хімії та енциклопедичний словник хімічної термінології, а також був автором 36 винаходів в галузі хімії. Був очевидцем голодомору в Україні 1932–33 і врятував чимало людей. На всі пропозиції прийняти радянське громадянство, що надходили від НКВС, відповідав категоричною відмовою. Тому, як польський підданий, змушений був протягом доби залишити Радянську Україну, надавши розписку про нерозголошення відомостей про події в Україні. Свою велику бібліотеку залишив школі ім. І. Франка. Водночас видає спогади про летунський відділ УГА (перше видання вийшло у 1923) та спогади про батька, що мають велике значення для вивчення фольклорної та етнографічної спадщини Великого Каменяра. Після того, як радянські війська вступили на територію Західної України, Петро Франко, добре обізнаний з сталінським терором та політикою радянської влади, вирішив виїхати до Відня. Але з невідомих причин йому це не вдалося [6. c. 44].

Існує чимало версій щодо місця та обставин загибелі П. Франка. Офіційних версій його загибелі є дві. За однією, він загинув під час бомбардування ешелону німцями, за іншою, – загинув десь у районі Харкова у 1943 році [5. c. 145]. Серед родичів П. Франка та дослідників його біографії також немає одностайності. Відомий франкознавець, колишній директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Р. Горак, спираючись на спогади очевидців тих подій, стверджує, що під час евакуації ешелон, яким везли П. Франка та К. Студинського, бомбардували німці, люди з вагона вийшли і залягли неподалік насипів, і тоді П. Франко та подружжя Студинських були розстріляні кулеметною чергою при спробі втекти. Існує ще декілька правдоподібних версій обставин його загибелі: розстріл після ув’язнення десь під Золочевом та вбивство на етапі десь між Львовом та Києвом. Нещодавно з’явилася ще й третя версія, – спалення живцем в одній із сільських хат на Харківщині перед евакуацією. Але наразі дослідникам не вдалося знайти жодного документа, який би підтверджував або заперечував вищезгадані версії [3. c.124].

Висновок:

Петро Іванович Франко додав безцінний вклад в історію українських військово-повітряних сил. Завдяки його сприянню та організації були створені перші передові авіаполки. Також був відзначений у багатьох боях на землі, зокрема під с. Семиківці на Тернопільщині. У 2008 році указом президента України іменем Петра Франка була названа 7-ма бомбардувальна авіаційна бригада Повітряних сил ЗСУ. Разом з тим, досить визначними є його здобутки у хімії, літературі, педагогічній діяльності, тощо.

ДЖЕРЕЛА:

1. Захарчук О.М. ФРАНКО Петро Іванович Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій. Інститут історії України. – Київ. "Наукова думка". 2013 р. - 688 с.
2. Фостакіовський І. Летунство. В книзі: Українська Галицька армія: матеріали до історії. Вінніпег, 1958. Том 1.
3. Горак Р. Так де ж пропали Петро Франко та Кирило Студинський. В книзі: Ратуша. Л., 1992 р. с. 276
4. Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919. — Львів. 1998 р. — 478 с.
5. Шанковський, Л. Українська Галицька Армія : воєнно-історична студія. – Львів: НТШ, 1999. – 396 с.
6. Янчак Я. З історії авіації УГА. Львів. 2004 р.
7. Гром Г. Франкові Нагуєвичі – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2004. – 279 с.
8. Харук А. Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917-1920 рр. — Київ. Темпора. 2008. — 96 с.: іл.
9. Тинченко Я. Герої Українського неба: науково-популярне видання. — Київ. Темпора. 2010. — 200 с.: іл.