Підбірка диктантів про природу

     В  садку лежав глибокий сніг. Якимові ноги, узуті в здорові чоботи, глибоко поринали в сніг і лишали за собою цілу низку ямок. Василько то стрибав у ті ямки, то розгортав ногами білий пухкий сніг. Чорні, голі дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гілочками, і, наче мертві, не ворушилися од вітру. Під деревами, на білому, як цукор, снігу, сіткою лягла тінь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком підійшли до ялинки. Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гілочками, наче раділо гостям... Яким підійшов ближче, замахнувся сокирою і вдарив по стовбурові. Ялинка затремтіла від низу до вершечка, наче злякалася несподіваного лиха, і кілька зелених глиць упало на сніг. Яким рубав, а ялинка тремтіла, як у пропасниці. Василькові здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло і, підтяте, впало на сніг... Василько мало не плакав з жалю.

                                                                                   (За М.Коцюбинським)

 

 

     Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив'ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки.

                                                                                       ( За Є. Гуцалом)

 

     Добре дихалося зранку в старому дубовому лісі. Повітря пахло зволоженим листям, воно голубіло між стовбурами, і далина над верхівками дерев була кришталево чиста, кришталево дзвінка. Юрко йшов по стежині, що пролягала між заростями кінського щавлю, що світилася білим піском поміж великими, із тремткими краплинами в жолобках, лопухами, і в його душі було так само ранково й прохолодно, як у літньому лісі. Він радів, що сьогодні таки проснувся вчасно, що не очікував ні на батька, ні на матір, а подався сам до річки, щоб порибалити. Вудочка, як великий промінь, лежала на його плечі, вудочка обіцяла йому такі радощі, що в передчутті їх Юркові хотілося не йти, а бігти, не мовчати, а співати.

                                                                                         ( За Є. Гуцалом)  

 

                                         Осіння рапсодія

   Закінчилося літо. Осіння природа урочиста, барвиста, але вона не радіє. Адже попереду зима, а значить – холоду, хуртовини, хуртовини. Небо – бліде, з таким відтінком, якого не побачиш в літній період. Ягоди вже поховалися, а гриби, якщо і трапляються, то тільки найвитриваліші. Берези і осики красуються в нових нарядах: берізки – в золотих, а осики – у червоних. Для дерев настає особлива пора, поки вони ще хороші, намагаються залучити всіх яскравою палітрою осінніх фарб.

   У лісі, звичайно, красиво, але чогось не вистачає. Бракує виспівують від сходу до заходу сонця птахів. Вони полетіли в теплі краї.

   Сонце не дарує своє спекотне серце, воно лише все висвітлює навколо. Вітер дме без перерви, він скучив по осінньому привілля.

 

                                                                                          (За А.Давидовим)

   Лелече. Так називається наше село. Його єдина вулиця простяглася вздовж узлісся Чорного бору, а з протилежного боку двори упираються в болото. Щоправда, болота як такого вже немає. Висушили його кілька років тому. Тепер на цьому місці овочі вирощують. Час від часу до нас спеціалісти-меліоратори навідуються, нещодавно навіть професор приїздив. Довго полями ходив, м’яв навіщось грунт у руках, заглядав у дренажні труби, придивлявся до води в каналах...

 

          (За А.Давидовим)   

 

                                  Будьте друзями природи!

       Усе живе в лісі потребує у червні особливої уваги і врівноваженості людини.

       У повітрі пурхає безліч синиць, дроздів, стрижів, солов’їв.  Вони винищують шкідників і виховують нове покоління захисників зелених насаджень. 

        Линяють цієї пори гуси, качки, тетеруки, глухарі. Ці великі птахи на якийсь час втрачають здатність літати.

       У лосів, оленів, козуль з’являється  малеча. Зовсім беззахисна лежить вона серед високої трави.

      Не тривожте звірів і птахів! Не галасуйте, не співайте, не включайте приймачів у лісі! Послухайте краще його чарівну музику. Будьте справжніми друзями живої природи!                                                                                                                             

 

                                                       Лелеки  прилетіли

         Лелеки прилетіли, на крилах ключик від сонця принесли.

         Де живе лелека – там щастя живе. Бо лелека – сонячний птах. Він зустрічає  сонце вранці й проводжає його на спочинок увечері. На  зорі  лелеки піднімаються  з  гнізда  й  злітають високо в небо. Там радісно клекочуть – вітають  сонце.

А   ввечері  стоять над гніздом і дивляться  на захід. То вони думають,   скільки  ще   днів   ходитиме     сонце  так  високо  й  коли  почне  опускатися. 

 

                                                      Осінь

   Прийшла осінь. Стоять теплі, золоті дні. Повітря стало чистим, прозорим. Відкрилися степові простори, далекі скіфські кургани в примарнім сіянні ласкавого сонця здаються попелясто-сірими. Край дороги — яскрава квітка ромашка. Ранками на її чистих пелюсточках блищать сріблясті крапельки — це розтав перший приморозок. А квітка живе, не губить своїх пелюсток на землю.

   Увечері небо стає сірувато-рожевим. На тлі оранжево-попелястої зірниці чорні зграї ворон, що летять на ночівлю, розпростерши крила, здаються якимись фантастичними істотами. Ліс стоїть задумливий, тихий, тільки листя тріпоче від тривожного повіву вітру. Поле з кожною хвилиною все більше темніє. Здається, ніби сутінки розтікаються хвилями із балок і ярів, покривають землю, застилають ліс. На сірому небі покотилась, упала зірочка.

                                                    

                                                Зимова ніч

    Спить, дрімає земля під глибоким снігом. Знемігся вітер, утомилося й віхало, затихло. Не сплять тільки зорі в далекому небі та не спить старий дідуган Морозенко. Білим інеєм чіпляється він за дерево, гарненькою кригою вистилає собі слід по снігу, дише в повітрі таким холодом, що аж кипить усе кругом нього.

     Розходився сердитий, немилосердно давить. Колеться від його натовпу чорна земля, тріскається на ній снігова кора, ділиться на шматки товста крига над водою. Глухий бренькіт від нього йде понад землею, розпросторюється в холодному та густому повітрі, а дійшовши до лісу, стукається об кожну деревину. Там, у його темній гущавині, виють вовки-сіроманці.

    Сумно всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє. Тільки сніги виблискують трохи… 

                                                                             ( За Панасом Мирним)

 

                                                          

Дрібні осінні дощики зовсім не схожі на літні грози. Восени дощі йдуть безперестанку. Земля вже не просихає скоро. Вітер дме постійно, далеко розносить стигле насіння дерев і трав.

     Листя на деревах починає зрідка жовтіти ще наприкінці серпня. У вересні ви помічаєте, як на все ще зеленій березі з’являються зовсім жовті, золотисті листочки. Першою розвинулася береза. Вона ж першою починає жовтіти. З кожним днем усе більше й більше стає жовтого листя. Незабаром і тремтлива осика стоїть уся червона, багряна, золотава, але поривчастий осінній вітер зриває і це останнє вбрання. Він крутить у повітрі легким листям, устеляє ним мокру землю, яка збирається на зимовий спочинок.

 

                                                        Зима йде

    Усі дерева вже простягли вгору, до сизого неба, оголені віти. Тільки ялинки й сосни стоять зелені, та дуб не скинув свого вбрання. Листя його лише пожовкло, потемніло. І здалеку здається, що то стоїть могутній воїн, закований у бронзу. Налетить вітер, задзвенить своїм бронзовим листям могутній дуб, але не схилиться і перед бурею…

     Іду лісом, ніби ступаю по золотому килиму.

Ось тихо, мов малесенький прозорий білий метелик, сіла на рукав перша сніжинка. А ось і друга, третя. Химерні вони на вигляд ці снігові зірочки. Здається, їх вирізьбив талановитий майстер. Ось затанцювало їх у повітрі більше, посипалися густіше, засипаючи білим килимом землю, опале листя, гілля дерев.

      Прийшла зима.

                                                                                      (За О. Копиленко)

                               Нарешті настала весна

    Нарешті настала весна. Скільки радості вона принесла людям, тваринам, птахам. Здавна прихід весни зустрічали веселим святом масляниця. На це свято пекли млинці, вони уособлювали сонце. Спалювали опудало, таким чином проганяли зиму. Люди намагалися якомога швидше закликати в свої краї весну.

    І зараз залишилося веселе свято масляниця, проте його вже не так святкують. Але тим не менше люди як і раніше радіють приходу весни. Весна настала і принесла з собою тепло, сонечко. Як набридла холодна зима, так хочеться скинути важкі шуби.

   Весна прийшла. Сніговій королеві довелося поступитися їй, хоча цього так не хотілося робити. Всюди починають весело щебетати горобці. Дзвінко дзюрчать струмки.

  І ось незабаром починають цвісти яблуні, груші, сливи, вишні. Це найкрасивіший час навесні. Яка краса! Дерева обсипані білим цвітом, а який аромат ширяє в повітрі. Не дарма стільки віршів, пісень присвячується цій прекрасній порі року. Дивишся на всю цю красу - і душа радіє.

 

 

 

Без кінця і краю зеленів степ під блакитним небом. Вітер гуляв по соковитій траві, по шовковій тирсі й котив хвилі аж до обрію, де вони зливалися з хвилями Дніпра. Степ цвів, ніби палахкотів від барвистих метеликів, джмелів, бджіл і комах. По зеленому полю ледь видно просувалися козацькі вартові.

Чорним шляхом на цілу милю йшло військо. Воно вигравало полковими стягами, сотенними значками, козацькими жупанами, розшитими попонами, набірними вуздечками, білими султанами, срібними руків’ями шабель. Усе військо було на конях. У козаків блищали очі. Вони випромінювали радість, хоробрість і молодецьку відвагу.

На Запорозьку Січ козаки поверталися з перемогою. Відбили вони охоту бусурманам нападати на українські землі.