Питання, які вирішує нормативно-правова база у сфері інформаційної політики

  ПИТАННЯ, ЯКІ ВИРІШУЄ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА У СФЕРІ

                                           ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

В інформаційному суспільстві політика та інформація – це взаємозалежні явища, що впливають одне на одне в процесі соціального управління. Дійсно, якість інформації та її доступність, сучасні інформаційні технології, що радикально збільшують обсяг і швидкість поширення інформації, викликають глибокі зміни в політиці конкретної держави, роблять суттєвий вплив на характер і системи владарювання (точна інформація підвищує ефективність влади, дозволяє вчасно скорегувати обраний напрямок дій, відреагувати на обставини, що знову з'явилися ).

Водночас і політичні структури впливають на інформацію, ступінь її відкритості, процеси доставки, характер передачі споживачу. Одна з найважливіших соціальних функцій влади — дозування інформації та її “пакування”. На цьому засновується механізм маніпулювання громадською думкою. Найвідомішою і простою формою владного контролю над інформаційними процесами виступає цензура, коли держава за допомогою спеціально призначених та відповідальних перед ним чиновників “керує” змістом друкарських та інших інформаційних матеріалів.

Державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головними напрямами у сфері державної інформаційної політики є:

- забезпечення доступу громадян до інформації;

- створення національних систем і мереж інформації;

- зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

- забезпечення ефективного використання інформації;

- сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

- створення загальної системи охорони інформації;

- сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.

В Україні створено низку центральних органів державної виконавчої влади, які покликані здійснювати державну інформаційну політику. Передусім це: Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Державний комітет зв'язку та інформатизації України, Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення. Окрім того слід вказати на важливе значення для формування та здійснення державної інформаційної політики консультативно-дорадчих органів: Ради з питань інформаційної політики при Президентові України та Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики та інформаційної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, а також таких надзвичайно важливих утворень, як Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації і Головне управління інформаційної політики Адміністрації Президента України.

Розвиток інформаційної інфраструктури України багато в чому визначається сучасним рівнем розвитку вітчизняної індустрії інформатизації. Головними завданнями державної політики в галузі індустрії інформатизації є:

- створення вітчизняних сучасних інформаційних технологій і розвиток виробництва засобів для їх реалізації;

- розвиток вітчизняного виробництва сучасних систем і засобів зв'язку, телекомунікаційних мереж;

- сприяння впровадженню інформаційних технологій, що використовуються в заруібжних інформаційних системах національного і транснаціонального масштабу;

- підготовка кваліфікованих кадрів для роботи в сфері інформатизації.

В єдиному інформаційному просторі законодавство повинно бути спрямовано на забезпечення:

- дотримання конституційного права кожного "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію" будь-яким законним способом (ст. 34 Конституції України), зокрема знайомитися з документами і матеріалами, що безпосередньо торкаються його прав і свобод;

- можливостей контролю з боку громадян і громадських організацій за діяльністю органів державної влади;

- захисту авторського права і права майнової власності на інформаційні ресурси, інформаційні технології та засоби їх забезпечення;

- формування і використання інформаційних ресурсів в умовах рівності всіх форм власності шляхом створення інформаційного ринку і конкурентного середовища, проведення державної антимонопольної політики;

- відповідальності суб'єктів єдиного інформаційного простору за правопорушення під час формування інформаційних ресурсів та їх використання, зокрема, персональної відповідальності керівників органів державної влади за якість формування державних інформаційних ресурсів і доступу до них;

- узгодженості рішень і використання єдиного інформаційного простору;

- тісної інформаційної взаємодії з країнами-членами СНД і активного інформаційного обміну в системі міжнародного співробітництва;

- інформаційної безпеки.

Таким чином, законодавче забезпечення формування та розвитку єдиного інформаційного простору (інформаційне законодавство) повинно регулювати весь комплекс суспільних відносин, що пов'язані з інформацією, її виробництвом, поширенням і використанням. Цілі, завдання та принципи законодавчого забезпечення формування та розвитку єдиного інформаційного простору повинні бути викладені в концепції правової інформатизації України. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 р. "Про запровадження єдиного державного реєстру нормативних актів та здійснення правової інформатизації України" Міністерству юстиції України було доручено розробити концепцію і програму правової інформатизації України як складову Національної програми інформатизації і проекту Закону України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів".

 Діяльність в галузі інформації регламентує низка законів. До таких Законів можна віднести: “Про інформацію” (1992р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992р.), “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”(1992р.), “Про телебачення та радіомовлення”(1993р.), “Про державну таємницю”(1994р.), “Про інформаційні агентства”(1995р.), “Про національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”(1997р.), “Про національну програму інформатизації”(1998р.) та інші.

 Закон України “Про інформацію” закріплює право громадян України на інформацію, закладає правові основи інформаційної діяльності, визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації.

 На цей час законодавча база України включає такі закони: "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України". Існують також підзаконні нормативні акти державних органів: Постанова Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. "Про створення телерадіоорганизації Суспільного мовлення України", Постанова Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів", Лист Вищого арбітражного суду України від 20 березня 1997 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про телебачення і радіомовлення", Програмна концепція Суспільного телерадіомовлення України.

Правове регулювання в сфері видавничої справи та реклами здійснюється на основі законів України "Про видавничу справу", "Про рекламу", Указу Президента України від 28 лютого 1995 р. "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року", Наказу Державного комітету України у справах захисту прав споживачів від 17 жовтня 1997 р. "Про впровадження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу", Листа Державної податкової адміністрації України від 3 квітня 1998 р. "Щодо оподаткування податком на додану вартість продажу періодичних видань засобів масової інформації вітчизняного виробництва" тощо.

Організаційно-правове, фінансово-економічне забезпечення інформації та соціальний захист журналістів гарантується Законом України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", указами Президента України "Про Міністерство інформації України", "Питання Міністерства інформації України", "Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації", постановами Кабінету Міністрів України "Про тарифи на розповсюдження періодичних друкованих видань", "Про тарифи на розповсюдження вітчизняних друкованих засобів масової інформації", "Про затвердження Статуту та інші питання Державного інформаційного агентства України" та ін. На цей час Указом Президента України від 15 грудня 1999р. “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” функції Міністерства інформації України виконує Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України.

Питання правової інформації відбиті в указах Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності", "Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлетені "Офіційний вісник України", Програмі правової освіти населення України тощо.

 На сьогодні в Україні функціонують:

- три загальнонаціональні телемережі, на яких працюють Національна телекомпанія України (канал УТ-1 – 96% охоплення території України), "Студія "1+1" (канал УТ-2 – 86% охоплення території України), незалежна телекорпорація "Інтер" (канал УТ-3 – 64% охоплення території України);

- три загальнонаціональні радіомережі (УР-1 – 90% охоплення території України, УР-2 – 76% охоплення території України, УР-3 – 62% охоплення території України);

- вісім регіональних телемереж, які транслюють телепрограми більше ніж на дві області України (телерадіокомпанії "ICTV", "Новий канал", "ММЦ-СТБ", "б канал", "Телеодин", "Тоніс-Центр", телекомпанії "ТЕТ", "Тоніс-Юг"), та десять регіональних радіомереж (телерадіокомпанії "5 канал", "НАРТ", "Клас", "Лідер", радіокомпанії "Наше радіо", "Довіра", "Гала", "Радіо Рокс", "Ютар", "Радіо Люкс");

- обласні телемережі – 26 державних обласних телерадіокомпаній та 4 недержавні телерадіокомпанії;

- обласні радіомережі – 25 державних обласних телерадіокомпаній та 2 недержавні радіокомпанії;

- 328 телеканалів, які забезпечують місцеве мовлення, і 193 радіочастоти – місцеве радіомовлення, що становить 21% від загальної кількості каналів та радіочастот, введених в експлуатацію, але всього 6% від загальної потужності ефірних мереж мовлення України.

 Верховна Рада України відзначила, що Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади належною мірою не забезпечують реалізацію державної політики інформатизації, що спрямована на затвердження свободи слова, плюралізму і демократичних принципів інформаційної діяльності, інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України, зміцнення та розвитку її інформаційної інфраструктури. Підтвердженням цього, як вважає Верховна Рада України, є, наприклад, те, що більше року в силу відсутності підзаконних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України фактично не діє Закон України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”.

 Було також відзначено, що Кабінет Міністрів України не забезпечив виконання Указу Президента України від 22 квітня 1998 р. “Про деякі заходи щодо захисту інтересів держави в інформаційній сфері”, зокрема, не вніс на розгляд Верховної Ради України передбачений цим Указом проект закону про здійснення контролю за станом безпеки в комп'ютерних мережах передачі даних України. У зв'язку з відсутністю даного контролю в цій сфері постійній загрозі піддаються автоматизовані банківські системи, викрадається службова інформація, в інформаційному просторі вільно почувають себе так звані “хакери”, поширюються комп'ютерні “віруси” і дезінформація. До цього причетні оператори комп'ютерних станцій, що зосереджені у державних закладах та установах, як це просліджується на прикладі функціонування в Україні комп'ютерної мережі “Fido Net”.

Насамкінець слід зазначити, що на сьогодні в державній інформаційній політиці ще залишаються невирішеними такі питання.

1. Неузгодженість окремих норм законодавства, що регулює інформаційну сферу; розробка законів щодо нових засобів масової інформації та захисту прав особистості при використанні ІКТ.

2. Недостатня інформаційна присутність України за кордоном. Необхідно збільшити обсяги мовлення державної ТРК "Всесвітня служба іномовлення "Україна і світ" до 20–24 годин з охопленням території Євразії, а згодом – Америки та Австралії.

3. Застаріле технологічне обладнання державних телерадіокомпаній, незадовільний матеріально-технічний рівень видавничо-поліграфічного комплексу.

4. Незадовільний стан мережі проводового радіомовлення. Нагальною є потреба у збереженні та відновленні мережі проводового мовлення, яке переважно обслуговує інформаційні потреби найменш соціально захищених верств населення.

5. Запровадження суспільного теле- і радіомовлення.

6. Надолуження у розвитку таких новітніх засобів комунікації, як Інтернет, супутникове мовлення тощо.

7. Забезпечення подальшого розвитку кабельного мовлення, зокрема, подолання монополізму, властивого галузі.

8. Перехід на цифровий формат мовлення.

9. Розробка і реалізація державних програм, які стосуються формування інформаційного суспільства в Україні.

Отже, практична реалізація державної інформаційної політики у всіх її функціональних і тимчасових аспектах потребує розвитку інформаційного законодавства як системи взаємопогоджених правових норм, що базуються на конституційних принципах устрою держави, розподілу влади, повноважень і побудови єдиної системи українського законодавства.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ:

1. Законодавство України про інформацію // Бюлетень законодавства юридичної практики України. 1998. №7.

2. Даніл’ян В. О. Інформаційне суспільство та перспективий його розвитку в Україні (соціально-філософський аналіз): монографія / В. О.  Даніл’ян. – Х.: Право, 2008. – 184 с.

3. Квіт, Сергій. Масові комунікації: Підручник. - K.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - 206 c.

4. Королько В. Г. Основи паблик рілейшз: Посібник. — Київ: Інститут соціології НАН України, 1997. – 184 с.

5. Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії//Сучасна зарубіжна соціальна філософія. - К., 1996. - С. 362-380.

6. Соколов А. В. Общая теория социальной коммуникации: Учеб. пособие. – СПб.: Михайлов, 2002. – 460 с.

7. http://dt.ua/ECONOMICS/pro_ukrayinskiy_internet-22972.html - сайт      

    Економіксу.