Херсонське вище училище фізичної культури 

Херсонської обласної ради

Циклова комісія гуманітарної та соціально-економічної підготовки

 

 

 

 

 

 

Карнаух А.О.

 

 

ПОЛІТОЛОГІЯ

 

 

Навчально-методичний посібник

 

Херсон – 2017 

УДК 321.01

ББК 66.01

П 50

 

 

Рекомендовано до друку навчально-методичною радою 

Херсонського вищого училища фізичної культури 

Херсонської обласної ради

(протокол №__ від ________)

 

 

Рецензенти

Галіченко М.В. – кандидат філософських наук, викладач кафедри філософії та соціально-гуманітарних наук Херсонського державного університету. Капарулін Ю.В. – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету. 

 

 

 

 

 

 

 

Карнаух А.О.Політологія: навчально-методичний посібник / А. О. Карнаух –

Херсон, 2017. – 85 с.

           

ЗМІСТ

Опис навчальної дисципліни	4
Структура навчальної дисципліни	5
Навчально-методичне забезпечення дисципліни	6
Плани семінарських занять	73
Завдання для самостійної роботи	77
Питання до заліку	78
Тести для самоперевірки	79
Словник термінів та понять	82
Список рекомендованої літератури	83

             

ОПИС НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Найменування показників	Галузь знань, напрям підготовки, освітньокваліфікаційний рівень	Характеристика навчальної дисципліни
		Денна форма навчання
Кількість кредитів ECTS – 3	Галузь знань:  0102 Фізичне виховання, спорт і здоров’я людини	Нормативна
	Напрям підготовки: 5.01020101 Фізичне виховання
	Кваліфікація:  24769 спортсменінструктор	Рік підготовки:
Загальна кількість годин – 108		І-й
		Семестр:
		ІV-й
Тижневих годин: 2. Аудиторних: 34 години, самостійної роботи студента – 74 годин.	Освітньокваліфікаційний рівень: молодший спеціаліст	Лекції:
		18 год.
		Семінарські заняття:
		16 годин
		Вид контролю:
		залік

 

             

СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Назва тем	Кількість навчальних годин
	Всього	Аудиторні	з них:		Самостійна робота студентів
			Лекції	Практичні, семінарські заняття
1	2	3	4	5	6
Тема 1. Предмет і закономірності політології.	12	4	2	2	8
Тема 2. Становлення політології як науки.	12	4	2	2	8
Тема 3. Українська політична думка у 18-20 ст.	12	4	2	2	8
Тема 4. Демократія: поняття та історичні форми.	12	4	2	2	8
Тема 5. Громадянське суспільство.	12	4	2	2	8
Тема 6.  Теорія еліт та політика.	12	4	2	2	8
Тема 7. Політичний конфлікт: особливості та види.	12	4	2	2	8
Тема 8. Мерітократична модель розвитку суспільства.	12	-	2	-	10
Тема 9. Політика і глобальні проблеми сучасності.	12	4	2	2	8
ВСЬОГО:	108	34	18	16	74

             

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ

 

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І ЗАКОНОМІРНОСТІ ПОЛІТОЛОГІЇ План:

1.      Сутність політики, її походження, структура та функції.

2.      Політологія як наука про політику: об’єкт, предмет, структура, закони та категорії.

3.      Функції політології та її зв'язок з іншими суспільними науками.

 

Література:

1.                Гелей С.Д. Політологія: навчальний посібник: 8-е вид., перероб. та доп. / С.Д. Гелей,

С.М. Рутар. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 348 с.

2.                Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська О.

В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова Н.

В. - Луганськ: Вид-во СНУ Ім. В.Даля, 2011. - 304 с.

3.                Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – 370 с. 4.Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – 192 с.

5.      Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 472 с.

6.      Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2_е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма «ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – 288 с.

 

1. Сутність політики, її походження, структура та функції.

Політологія – це наука про політику. Тому, вважаємо за доцільне розглянути суть поняття «політика».

Термін «політика» - грецького походження (politike), що означає мистецтво управління, державні, суспільні справи. Своїм походженням він завдячує однойменному трактату давньогрецького філософа Аристотеля. 

У Стародавній Греції термін «політика» був тісно пов'язаний з ще одним терміном – «поліс». «Поліс» - місто-держава античної Греції, особлива форма суспільного устрою, де вільні громадяни брали участь у вирішенні життєво важливих питань у формі голосування на загальних зборах. Цей вид діяльності й отримав назву «політика».

Сучасне розуміння сутності політики дуже складно вкласти в одне твердження. Наведемо деякі з них:

1)      Політика – відносини, що включають згоду, підпорядкування, панування, конфлікт і боротьбу між групами, класами, націями, прошарками, стратами і окремими людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика) з приводу завоювання чи досягнення влади, її утримання, організації та використання.

2)      Політика – курс, напрям, на основі якого виробляються і приймаються рішення, заходи щодо формування і виконання різних завдань. Наприклад, «міжнародна політика уряду», але разом з тим «торговельна політика фірми».

3)      Політика – конкретна сфера, де окремі люди і політичні утворення (угруповання) та соціальні групи ведуть боротьбу за завоювання державної влади. У даному випадку кажуть: «займатись політикою», або навіть «триматися подалі від політики».

4)      Політика – більш широке явище, а саме, як мистецтво управління людьми в суспільстві, організація життя громадян, розподіл та перерозподіл ресурсів, підтримання порядку, збереження внутрішнього і зовнішнього миру чи, навпаки, ведення війни, контроль суспільства і людини [2, с. 6].

Політику треба розглядати в двох аспектах:

1.      Діяльнісному:

А) державне, регіональне, муніципальне управління;

Б) партійна діяльність у процесі розподілу влади;

В) діяльність груп тиску, спрямована на відстоювання інтересів соціальних груп на державному рівні;

Г) масова участь у політичних процесах: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях.

2.      Структурно-функціональному: А) сукупність політичних інститутів, які здійснюють владу й управління суспільством [4, с. 10].

Отже, політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання і підтримку державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на державному рівні.

Політика здійснюється на таких рівнях:

І. «Нижчий» рівень – вирішення місцевих проблем (житлові умови, школи, громадський транспорт тощо).

ІІ. «Локальний» або регіональний рівень – районний, міський, обласний. Політична діяльність здійснюється групами та асоціаціями. Проявляється втручання держави.

ІІІ. «Національний» рівень або макрорівень – визначається становищем держави як основного інституту організації життя громадян, розподілу та перерозподілу ресурсів, національна політика.

IV. «Міжнародний» рівень. Основними агентами цього рівня є міжнародні організації – НАТО, ЄС, ООН та національні організації.

Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. Інтерес – це об’єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання соціальних потреб, піднесення престижу тощо [1, с. 6].

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб’єктами політики – це особи і соціуми, а також створені ними установи та організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.

Об’єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя на які спрямована діяльність суб’єктів. 

Політика, як явище соціальне, має свою структуру:

Ø  політичний інтерес є внутрішнім, усвідомленим джерелом політичної поведінки, що спонукає людей до постановки певних політичних цілей та здійснення конкретних дій для їх досягнення;

Ø  політичні відносини, що відбивають стійкий характер взаємозв'язків суспільних груп між собою та з інститутами влади;

Ø  політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів;

Ø  політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів;

Ø  політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб'єктів, дії яких відбивають реалізацію ними своїх політичних статусів [2, с. 8].

Політика в суспільстві виконує наступні функції:

1)           забезпечення інноваційності соціального розвитку суспільства і людини, розширення сфери відносин між народами, між людиною та природою;

2)           управління і керівництво суспільними процесами, раціоналізація виникаючих суперечностей, забезпечення цивілізованого діалогу громадян із державою;

3)           вираження владнозначущих інтересів усіх груп та верств населення;

4)           інтеграція різних верств населення, підтримка цілісності суспільної системи, її стабільності й порядку;

5)           соціалізація особистості, конституювання людини як самостійної соціально активної істоти.    

 

2. Політологія як наука про політику: об’єкт, предмет, структура, закони та категорії

Політологія – наука про політику. У першому питанні ми розкрили сутність поняття політики, а отже, політологія – система знань про політику, політичну владу, політичні відносини та політичні процеси, про організацію політичного життя суспільства [6, с. 11]. Політологія – галузь знань про політику, закони функціонування і розвитку політичного життя держави і суспільства, що відбивають процес включення соціальних груп, особистостей у діяльність з вираження політичних інтересів і політичної влади [2, с. 11].

Як наука політологія має свій об’єкт та предмет дослідження.

Об’єкт політології – політична сфера суспільства, усі явища і процеси, що до неї належать.

Предмет політології – феномен політичної влади, закономірності її функціонування і використання в державно організованому суспільстві. 

Структура по політології як науки: 

1)      теорія політики – філософсько-методологічний аналіз сутнісних засад політики та політичної діяльності, влади та владних відносин. Теорія політики становить зміст політології як навчальної дисципліни.

2)      прикладна (практична) політологія – галузь науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів здійснення політики. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних принципів, методів і засобів дослідження, конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне застосування, досягнення реального політичного результату. Основний зміст прикладної політології становить розробка політичних технологій. 

3)      Порівняльна або компаративна політологія, яка спрямована на порівняльні дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох [5, с. 19].

Будь-яке наукове пізнання спрямоване на вияв зв’язків між елементами того чи іншого об’єкта вивчення. Як наукова і навчальна дисципліна, політологія прагне виявити наявні закономірності у сфері політичних відносин, без яких не можлива не лише політична діяльність, а й свідома участь громадян у політичному житті суспільства. До таких закономірностей відносять: 

1.      Політико-економічні закономірності – відображають співвідношення між економічною базою суспільства та політичною владою. Вперше виділена Карлом Марксом, який вважав, що економіка визначає політику. Сьогодні не всі вчені погоджуються з даним твердженням.

2.      Соціально-політичні закономірності – характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з певною логікою та структурою. Ця група закономірностей зумовлює функціонування політичної влади заради стабілізації суспільства і вимагає врахування інтересів і потреб усіх елементів соціальної структури суспільства.

3.      Політико-психологічні – відображають взаємовідносини між особистістю та владою. До цієї групи входять закономірності процесів соціалізації особистості, формування ціннісних орієнтацій, формування політичних лідерів і завоювання ними влади [6, с. 17-18].

Політологія як наука оперує власними категоріями – загальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв’язки й відносини реальної дійсності й пізнання. 

Базовою категорією політології є політична влада. Засобом здійснення політичної влади є політика. Політика реалізується у просторових межах політичної системи – центральна, інтегративна категорія політології. Інституціональна підсистема політичної системи, в свою чергу, охоплює політичні інститути – державу, політичні партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування тощо, які, в свою чергу, є також категоріями політології. 

Іншими важливими категоріями політичної системи є – політичні відносини, політична система суспільства, політична свідомість, політична ідеологія, політична психологія, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація, політичний процес, політичне явище [5, с. 20-21].

 

Схема 1. Понятійно-категоріальний апарат політології [2, с. 13].

3. Функції політології та її зв'язок з іншими суспільними науками

Статус кожної навчальної дисципліни обумовлений її соціальною роллю, сукупністю своєрідних обов’язків перед суспільством, найважливішими напрямками й колом діяльності. Тобто будь-яка навчальна дисципліна чи наука, виконує певні чітко означені завдання, виконує певні функції. 

Має свої функції й політологія:

1.      Теоретико-пізнавальна: дає можливість розкривати об’єктивні тенденції соціально-політичного розвитку, реально оцінювати політичні ситуації.

2.      Методологічна: розкриваючи загальні закономірності політики, створює базу для окремих політичних теорій та інших суспільних наук. 

3.      Виховна: сприяє політичній соціалізації, формуванню і розвитку політичної культури.

4.      Регулятивна: забезпечує вплив людей і організацій на політичний процес, їх участь у політичних подіях, раціоналізацію політичного життя.

5.      Аналітична: дає можливість зробити аналіз, оцінку результатів діяльності держави, партій, інших елементів політичної організації суспільства.

6.      Прогностична: визначає прогноз розвитку політичних процесів ймовірності подій з метою своєчасного коригування політики.

7.      Світоглядна: сприяє правильному співвідношенню загальнолюдських, державних, класових, національних, групових, особистих інтересів, визначенню власного місця в політичному житті суспільства.

8.      Інноваційна: прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обґрунтованість і максимальну контрольну форму [2, с. 16].

Політологія тісно взаємодіє з багатьма суспільними та гуманітарними науками – економічною теорією, соціологією, філософією, правом, етикою та ін. Її роль в українському суспільстві зростає. Зв'язок політології з іншими науками показано у схемі

2. 

Політологія як наука виокремилася у ХІХ столітті. Як самостійна наукова дисципліна, політологія виникла у США – країні з найбільшим рівнем розвитку демократії. 

Перша кафедра історії та політичної науки була створена у 1857 р. при Колумбійському коледжі США. А у 1903 р. політологи США об’єднались в Американську асоціацію політичних наук. Політологія почала розвиватись як самостійна навчальна дисципліна. Американська політологія і сьогодні значно впливає на розвиток політичних досліджень. Досить сказати, що від половини до 2/3 учасників міжнародних політологічних конгресів – представники США. Суттєве значення для розвитку політичної науки мають дослідження європейських вчених. У 1895 р. в Англії була заснована Лондонська школа економічної політичної науки, а у 1912 р. – кафедра політики в Оксфорді.

На початку ХХ ст. процес виділення політології у самостійну дисципліну в основному був завершений. Ще у 1948 р. Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури прийняла рекомендацію про необхідність викладання політології у вищих навчальних закладах країн, що є її членами. Згідно з цією рекомендацією, у 1949 р. була створена Міжнародна асоціація політичної науки. Практично всі країни Заходу прислухались до цієї рекомендації. Але у республіках СРСР до другої половини 80-х років ХХст. на політологію була накладена ідеологічна заборона. Вона тлумачилася як лженаука та буржуазна наука. Тільки у 1989 р. у нашій країні з’явились перші кафедри політології, а з 1990 р. цей предмет вивчається у вищих навчальних закладах. 

 

 

 

Схема 2. Зв'язок політології з іншими науками [2, с. 17].

ТЕМА 2. СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

План:

1.      Політична думка Стародавнього світу:

1.1.     Стародавній Китай; 1.2.            Стародавня Греція;

                1.3.     Стародавній Рим.

2.      Політико-правові ідеї епохи Середньовіччя.

3.      Політична думка Нового часу.

 

Література:

1.      Гелей С.Д. Політологія: навчальний посібник: 8-е вид., перероб. та доп. / С.Д. Гелей,

С.М. Рутар. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 348 с.

2.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – 406 с.

3.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – 370 с.

4.      Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.:

Центр учбової літератури, 2010. — 472 с.

5.      Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2_е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма «ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – 288 с.

 

1. Політична думка Стародавнього світу

Зародження політичної думки пов’язане з тим періодом розвитку суспільства, коли виникає приватна власність на засоби виробництва, відбувається соціальне розшарування суспільства, утворюється державність. 

1.1.  Стародавній Китай

Раціоналістичний характер владних відносин вперше прослідковується в китайській філософії, яскравим представником якої є Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Політико-філософські погляди Конфуція записані його учнями у праці «Люньюй» («Бесіди і судження»). 

Конфуцій розвивав         патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу

дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності [2, с. 38].

Політична концепція Конфуція включає до свого складу такі ідеї: суворий ієрархічний розподіл обов’язків між членами суспільства, в сім’ї, у державі за принципом «правитель має бути правителем, підданий – підданим»; культ предків, мудрості, знання; досягнення людьми рівня «благородного мужа», який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих; правління меритократії (гідних, талановитих); встановлення ідеальних відносин у сім’ї та державі відповідно до принципу «чого не бажаєш собі, того не робиш іншим» [5, с. 23].

1.2. Стародавня Греція

У Стародавній Греції державність виникла у І тисячолітті до н.е. у формі полісів – окремих міст-держав. Перехід до політичної організації суспільства  супроводжувався поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. В центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління:

üаристократії – влади знаті, привілейованих; ü олігархії – влади небагатьох, багатих; ü демократії – влади народу.

Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Давньогрецькі мислителі здійснили перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.

Вершиною давньогрецької філософської та політичної думки є вчення Сократа, Платона та Аристотеля [4, с. 35].

Сократ (469-399 рр. до н.е.) не залишив по собі письмових джерел. Свої погляди виклав в усних бесідах, записаних його учнями. 

Вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів відданість і підпорядкування законам.

Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, – тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших – плутократією, а правління всіх – демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що

правити мають компетентні особи [2, с. 41].

Платон (427-347 рр. до н.е.) – учень Сократа. Свої політичні думки виклав у працях «Держава», «Політик», «Закони».

Будучи представником ідеалістичного напрямку філософії, Платон описує ідеальну справедливу державу, яку він порівнює з людською душею. 

Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала – дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани – правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один – найдостойніший), або аристократією – владою декількох кращих. 

Через недосконалість людської натури така держава не

може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління – тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу – охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії – багатство, в демократії – свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність – тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія – найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство. У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без  них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони [2, с. 42; 1, с. 16].

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) – політичні погляди викладені у працях «Політика» та «Афінська політія». 

Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша  форма спілкування людей.

Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Форму держави Аристотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Найкращою формою правління, за Аристотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є

тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. 

Аристотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує.

Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Аристотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це – поміркованість, у майні – середній достаток, у правлінні – середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом’якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів [4, с. 37-38].

1.3. Стародавній Рим

Історія давньоримської політичної думки охоплює період до V ст. н.е. та перебувала під впливом давньогрецьких мислителів. Вершиною політичної думки Стародавнього Риму є політичне вчення Цицерона.

Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) – був знаменитим державним діячем, юристом та оратором. Автор праць «Про закони», «Про державу», «Про межі добра і зла». 

Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва – республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. 

Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів – мудрість, у влади народу – свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом

рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян [4, 39-40].

 

2. Політико-правові ідеї епохи Середньовіччя

Після падіння Західної Римської імперії в Європі починається доба Середньовіччя, рабовласницька система змінюється феодальною. Політичні вчення цієї епохи зазнали сильного впливу церкви, яка вела боротьбу із світськими феодалами та монархами. У центрі цієї боротьби стояло питання про те, яка влада – духовна (церква), чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві.

Розглядаючи це питання, ми зосередимо свою увагу на політичних вченнях Аврелія Августина та Фоми Аквінського.

Аврелій Августин (Блажений, 354-430 рр.) – автор праці «Про град Божий», заклав основу світогляду Середньовіччя. 

Він запропонував цілісну картину світу і створив теорію особистості, в центрі якої бачив нову у відношенні до Бога і світу людину. Августин закликав людей до праці в ім’я ідеалу. Через всю його творчість проходить тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога. На думку Августина, тільки віра є єдиним джерелом істини і спасіння, бо гріховне суспільство або не знає вищого закону, або знає та не може його здійснити.

Теорія християнської держави, створена Аврелієм

Августином, знаходиться у безпосередньому зв’язку з його

теорією особистості. Августин вважав, що гріхи людства породжують гріховність державного устрою, і тільки церква є Божою державою. Держава, яка не підпорядкована церкві, нічим не відрізняється від банди розбійників. Реальна держава, за Августином, – це різновид необхідного зла, і єдине, що може виправдати її існування, – це служіння церкві та спрямованість земного світу до світу небесного. Церква, на його думку, може користуватися примусовою владою держави, щоб змусити заблудлих підкоритися і приєднатися до правовірних.

Ідеї Августина справили величезний вплив на розвиток християнської концепції політики і права [5, с. 28-29].

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – автор праць «Сума теології», «Про правління володарів». 

Аквінський слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і правителем якого є Бог. Він дійшов висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім’я людей. Політика, на його думку, означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. У роботі «Сума теології» Ф. Аквінський розглядає чотири види права: вічне право, божественне право, природне право та позитивне право.

Вічне право – мудрість Бога як правителя усього. З нього витікає божественне право – заповіді, які усім відомі. Природне право – належить людям як свідомим моральним і соціальним істотам. Існує один стандарт істини та

справедливості, він природний, і усі його знають. Позитивне право (те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир.

Якщо позитивне право, яке увів суверен, суперечить природному – воно незаконне. Ф. Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у випадках, коли влада виступає проти Бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф. Аквінського, залежить від церкви. Влада йде від Бога, а церква є його виразником. 

Аквінський вважав найкращою формою держави монархію, оскільки одна людина править краще, ніж багато людей. Влада монарха повинна бути об’єднуючим началом і спиратися на мудрість правителя, який має ставитися до управління державою як до мистецтва. Але таку владу необхідно обмежувати законами і рахуватися з волею народу.

Слідом за Августином, Фома Аквінський обґрунтовував верховенство церкви над державою і закликав безжально карати єретиків. Тому гуманістичне по суті вчення Фоми Аквінського стало водночас теоретичною підставою та виправданням інквізиції. 

Завдяки теології політична думка піднялась на новий рівень. Християнство стверджувало, що людині від Бога даний індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність; вчило людину не бачити в підпорядкуванні ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності [5, с. 29-30]. 

 

3. Політична думка Нового часу

Епоха Відродження (XV – XVI ст.) внесла новий імпульс у розвиток політичної думки. На зміну теології, пануванню церкви приходять нові гуманістичні ідеї. Гуманізм – це система поглядів, у центрі яких – людина, її місце в житті суспільства, власні права і свободи У цей період виникає і набуває свого розвитку громадянська концепція політики, а держава розглядається як унікальна незалежна організація, що необхідна для захисту та безпеки людей.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) – автор праць «Государ» («Володар»), «Історія

Флоренції», «Роздуми про першу декаду Тита Лівія», «Про військове мистецтво», «Флорентійські хроніки».

Макіавеллі став творцем нової науки про політику, вивільнивши її з-під релігії.

Основні положення політичної концепції:

ü   політика має розглядатися як самостійне явище;

ü   держава є вищим проявом людського духу, а служіння державі – змістом, метою та щастям людського життя;

ü   найкраща форма правління – республіка, яка

забезпечує свободу людині;

ü   у          громадян        мають бути    розвинуті громадянські чесноти, а якщо їх немає, то створити сильну державу можна за допомогою ідеального монарха;

ü   для досягнення успіху володар може використовувати будь-які засоби;

ü   політика не повинна вивчати уявні ситуації, треба досліджувати ті ситуації, які вже складися.

Неправильно говорити про якусь загальну мораль, стверджував Макіавеллі. Вона підпорядкована певним кінцевим політичним цілям, головною серед яких є збереження і зміцнення держави. Якщо дії правителя спрямовані на досягнення цієї мети, то вони є моральними, незважаючи на будь-які засоби (вбивство, насилля, плітки, зрада, підкупність тощо), які він застосовує при цьому. Такий підхід до політики отримав назву «доктрини моральної доцільності», а образ політичної діяльності, що не гребує ніякими засобами заради досягнення власної мети, стали називати «макіавеллізмом».  

Томас Гоббс (1588-1679 рр.) – автор праць «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської», «Людська природа, або засадничі елементи політики», «Про людину», «Про громадянина», «Про свободу і необхідність».

Держава, на думку Гоббса, має людське, а не божественне походження. Вона виникла на основі суспільного договору із природного додержавного стану, який він описує як «війну всіх проти всіх», в якій панував принцип «людина людині – вовк». Ця війна велась через природу людини, якій притаманні егоїзм, жадібність, честолюбство. Але в той же час людям притаманний принцип самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, що спонукає їх до пошуків шляхів примирення та збереження. За взаємною згодою люди довіряють одній особі владу над собою. Цією особою і є держава. Вона використовує силу й засоби всіх людей, так як вважає за необхідним для підтримання миру та спільного

захисту. 

Гоббс відстоює необмежений принцип влади, який на його думку, може реалізуватися через такі форми правління як монархія, демократія та аристократія. Перевагу він віддає монархії, бо вона краще від інших форм правління відображає та реалізує абсолютний характер державної влади. Поділ влади за Гоббсом є неприпустимим, адже розділені влади знищують одна одну.

 Концепція суспільного договору знаходилася у центрі уваги ще одного мислителя – Джона Локка (1632-1704 рр.). Автор праці – «Два трактати про державне правління». Засновник лібералізму – суспільно-політична течія, яка містить   в          собі     установу        на        забезпечення свободи особистості та ін. громадянських, політичних прав індивіда та обмеження сфери діяльності держави.

На відміну від Гоббса, Джон Локк розмежовує поняття суспільство та держава. Він говорить про те, що суспільство виникає раніше, а держава – внаслідок суспільного договору.  Люди погодилися підкоритися політичній владі тільки для того, щоб зберегти свою власність. Отже, головною причиною виникнення і основою держави є приватна власність. Локк вважав, що держава виникає на основі природного

права – право на життя, право на свободу, право на власність і гарантований захист цих прав. Громадяни зобов’язані підпорядковуватися державі доти, поки вона не починає загрожувати їх основним інтересам. 

Мислитель одним із перших висунув теорію поділу влади на:

1)      законодавчу – належить загальнонаціональним зборам, приймає закони, але не втручається в їх виконання;

2)      виконавчу – належить королю, який керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів.

3)      федеративну (союзну) – належить королю та кабінету міністрів: відають питаннями війни, миру, зовнішніх відносин.

Джон Локк негативно ставився до абсолютної монархії, у якій монарх зазіхає на свободу та власність людей. Його симпатії схилялися до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після 1688 року.

Ідея поділу влади Дж. Локка була розвинута та модифікована представником французького Просвітництва Шарлем Луї де Монтеск’є (1689-1755 рр.). Автор праці «Про дух законів».

Головне завдання держави – забезпечити політичні та громадянські свободи. Це можливе за умов існування в державі трьох гілок влади:

1)              законодавчої;

2)              виконавчої; 3)           судової.

Монтеск’є вважав, що законодавчу владу потрібно надати парламенту, котрий має дві палати: верхню (аристократичну) і нижню (народну). Він розглядає обидві палати як рівноправні заклади, що повинні стримувати один одного. Виконавча влада зосереджується у короля, вона має право зупиняти дію законів, прийнятих парламентом. У свою чергу парламент має можливість визначити межі діяльності виконавчої влади. Монтеск’є шукав можливі компроміси між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою і дворянською верхівкою. Зосередженість влади в руках однієї особи, на його думку, приводить до загибелі свободи та

зловживань чиновників. Хоча проект Монтеск’є так і не було реалізовано, загальні принципи організації влади на базі внутрішніх стримувань і противаг стали фундаментом побудови влади у сучасних демократичних державах. Ідеї Монтеск’є справили неабиякий вплив на український конституціоналізм XIX – XX ст. [5, с. 34].

Соціальна концепція політики, що прийшла на зміну громадянській, – це реакція на достатню зрілість суверенної держави. У соціальній концепції змінюються акценти: відправною точкою є не індивід, а група (клас, нація, людство); у з’ясуванні характеру держави увага переводиться з закону на історію (держава розглядається з точки зору розвитку) та головна увага приділяється економічним проблемам, до яких держава стає причетною. Найбільш відомим представником радикального, революційнодемократичного напрямку в рамках соціальної концепції політики був Жан-Жак Руссо (1712 – 1778 рр.).

Автор праць «Еміль, або про виховання», «Суспільний договір».

Головне в концепції Руссо – егалітаризм, ідея майнової, соціальної та політичної рівності. Причини нерівності між людьми він бачив у приватній власності, вважаючи, що шлях до ліквідації нерівності, до створення справедливого суспільного устрою – у наділення всіх людей відносно рівною приватною власністю, зрівняння у громадянських і політичних правах всіх громадян. Руссо тлумачив природний стан як найщасливіший період людства. Укладення суспільного договору веде до утворення республіки як асоціації вільних і рівних членів суспільства. Він пропонував таку угоду, за якою індивіди забезпечують собі громадянські права і свободи.

На його думку, найкращий державний устрій – республіка, в якій верховний властитель – народ, а участь в управлінні – громадянський обов’язок кожного. Кожен громадянин володіє часткою суверенітету. Спільна воля висловлюється рішенням більшості громадян шляхом референдуму (плебісциту). Верховна влада – неподільна, бо вона є народною.

Отже, Ж.Ж. Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, сутність якого полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. Суверенітет здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Ідеї Руссо мали винятковий вплив на діячів Великої французької революції, а також його прихильників у Росії та Америці [5, с. 35].

Значні заслуги у розвитку політичних ідей належать німецьким мислителям

Іммануїлу Канту (1724 – 1804 рр.) та Георгу Вільгельму Фрідріху Гегелю (1770 – 1831 рр.).

І. Кант – автор праць «Про основоположення метафізики норовів», «Критика практичного розуму», «Метафізичні засади вчення про доброчесність», «До вічного миру».

Розглядав державу як об’єднання багатьох людей, об’єднаних правовим законам. 

Держава діє трьома способами: видає закони, здійснює виконавчу та розподільчу діяльність та виробляє юрисдикційні акти. На цьому ґрунтується функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову. У теорії Канта робиться спроба поєднання ліберальної, радикально-демократичної та авторитарної лінії розвитку політичної думки. По-перше, він вважав, що центральним інститутом публічного права є прерогатива народу брати участь у встановленні правопорядку шляхом прийняття Конституції. По-друге, замість «рівноваги» влад Кант висуває принцип їх координації та взаємодоповнення,

при якому законодавча влада зберігає певний пріоритет над владою виконавчою. З цієї позиції Кант проводить чітке розмежування деспотичних і республіканських форм правління. Деспотичним правлінням, на його думку, може бути і абсолютна монархія, і демократія, якщо в обох випадках суб’єкти влади (монарх або народ) одночасно створюють закони та самі їх виконують. Республіканським правлінням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої.

Центральне місце в політичному вченні Канта посідає людина, яка виступає з одного боку, як емпірична істота, що підпорядковується причинному закону і не може бути вільною. З іншого боку, – людина, як «річ у собі» цілком вільна і діє згідно з законом свободи – категоричним імперативом.

На думку Канта, головна мета людства – це розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності та справедливості, створення громадянського суспільства, тобто досягнення всезагального правового громадянського стану. Мета громадянського суспільства – це щастя громадян, а мета держави – торжество ідей права [5, с. 36].

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) – автор праць «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії», «Історія філософії» та ін.

Гегель мав власне оригінальне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних відносин. Він вважав, що головна мета історії – це еволюція свободи особистості у громадянському суспільстві і внаслідок цього вона поділяється на декілька етапів. Перший етап історії – давньосхідний, коли народи знали, що свобода належить єдиній людині. Другий етап – давньогрецький і давньоримський, коли народи знали, що свобода належить групі людей. І, зрештою, сучасний етап, коли народ знає, що свобода належить усім.

Гегель досліджував два головних поняття – громадянське суспільство та держава. Громадянське суспільство, на думку Гегеля, – це сукупність формально

рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. Воно складається з вільних індивідів, котрі взаємодіють між собою у процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно у сфері суспільно-економічної діяльності. Громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів окремої особи.

Воно внутрішньо диференційоване за станами: землевласники, фабриканти, торгівці, дворяни, ремісники, селяни, чиновники тощо. Індивід трансформує свій приватний економічний інтерес у політичний лише як член того чи іншого стану.

Політичні аспекти діяльності належать державі. Держава, на думку Гегеля, – вінець розвитку моральності, серцевина сім’ї і громадянського суспільства. Вона забезпечує реалізацію прав і свобод громадян завдяки загальнообов’язковим, об’єктивним і розумним законам та власним інституціям. Держава як ціле складається з трьох влад: законодавчої, урядової і влади монарха. Громадянське суспільство відображає свої інтереси в державі через законодавчі органи (двопалатний парламент). Верхня палата парламенту є спадковою, а нижня палата формується за виборами депутатів від громад, товариств та інших організацій, які направляють свого найдостойнішого делегата, відібраного шляхом внутрішнього відбору. Таким чином, концепція Гегеля є теорією конституційного етатизму, яка побудована на засадах панування держави над особою і суспільством.

Карл Маркс (1818-1883 рр.) – автор праць «Капітал», «До критики гегелівської філософії права», «Маніфест Комуністичної партії», представник соціалістичної, революційно-демократичної політичної думки нового часу.

Марксистська політична концепція містила такі основні положення: держава існувала не завжди, її виникнення пояснюється поступовим розподілом          праці, появою   додаткового   продукту        та привласненням засобів виробництва, що привело до появи соціально антагоністичних класів. Держава стала знаряддям панівного класу, що використовується для пригноблення інших класів. К. Маркс та Ф. Енгельс з класових позицій підходили до сутності політичної влади, визначаючи її так: «політична влада у власному розумінні слова – це організоване насильство одного класу для придушування іншого». Для утримання влади держава      використовує             армію,   поліцію,          бюрократію. Непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби. Рушійна сила революційного процесу – пригноблені народні маси, в ХІХ ст. – пролетаріат. Виборюючи

свободу для себе, він тим самим добивається свободи для всього суспільства. Революційне насильство неминуче, воно є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру – диктатуру пролетаріату. Вона потрібна на перехідному етапі (від капіталізму до соціалізму). Після зникнення антагоністичних класів держава відімре і встановиться самоврядування народу. 

Отже, головним у марксистському аналізі політики як суспільного явища виступає положення про класову боротьбу як боротьбу політичну, спрямовану на завоювання та утримання влади. Раніше буржуазні мислителі та соціалісти-утопісти також знали про існування класової боротьби, але вони не розглядали боротьбу класів як рушійну силу історії. 

Макс Вебер (1864-1920 рр.) – автор праць «Політика як покликання і професія», «Протестантська етика та дух капіталізму», «Три частини легітимної влади».

Вважається основоположником західної соціології і фундатором західної політичної науки. Заслуга М. Вебера як політичного мислителя полягає насамперед у тому, що в своїх творах він ґрунтовно охарактеризував сферу політики і політичних процесів, їх роль у суспільному житті, заклав базові уявлення про такі опорні категорії політичної науки, як влада, політика, держава, бюрократія, демократія, харизма, легітимність тощо.

М. Вебер вважав, що політика – це сфера суспільних

відносин з приводу влади або здійснення впливу на розподіл влади як між державами, так і всередині держави між різними групами людей. 

Найбільш істотною ідеєю веберівської концепції політики є ідея, що політика є особливим видом людської діяльності. З одного боку, вона представляє собою апарат легітимного панування, а з іншого – специфічну професійну діяльність, що включає все суспільне життя.

Веберівський підхід до політики як до суспільного виробництва, тобто певної макроструктури, в якій всім громадянам надається певне місце і роль у всій системі владних відносин, вплинув на формування структурно-функціонального методу аналізу політики.

 

ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА 18-20 СТ. План:

1.      Політико-правові ідеї на українських землях в добу Русі-України.

2.      Українська політична думка періоду козацько-гетьманської доби. «Конституція…» Пилипа Орлика.

3.      Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства. «Книга буття українського народу».

4.      Політичні концепції українських мислителів початку ХХ століття:

4.1.            Михайло Грушевський;

4.2.            Володимир Винниченко; 

4.3.            Дмитро Донцов;

4.4.            В’ячеслав Липинський.

 

Література

1.      Гелей С.Д. Політологія: навчальний посібник: 8-е вид., перероб. та доп. / С.Д. Гелей,

С.М. Рутар. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 348 с.

2.      Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику: підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 870 с.

3.      Давидович С.Н., Сталовєрова А.Л., Ткаченко Г.І. та ін. Політологія: навчальний посібник. – Рівне: НУВГП, 2014. – 2018 с.

4.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – 370 с. 5.Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – 406 с.

6.      Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – 192 с.

7.      Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 472 с.

8.      Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2_е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма «ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – 288 с.

 

1. Політико-правові ідеї на українських землях в добу Русі-України

Українська політична думка виникла та розвивалася в контексті загальноєвропейської. Вона бере свої початки від доби Київської Русі – Русі-України. Основними суспільно-політичними ідеями того часу були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, самостійність та незалежність Русі. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: 1) рівноправність Русі з іншими державами та 2) необхідність об’єднання руських земель перед зовнішньою загрозою.

Видатними пам’ятками давньоруського періоду є:

1.      «Слово про закон і благодать київського митрополита Іларіона» (1049 р.). Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав, що церква повинна служити державі та її володарю, охороняючи загальнодержавний централізм.

2.      «Повість временних літ» (1113) Нестора-літописця. Основна увага твору приділена обґрунтуванню законності та необхідності князівської влади. Подав схему колективного володіння Руссю. Єдність давньоруських земель розглядалася як категорія духовна, яку забезпечувала християнська церква. Князі-правителі повинні слухатися київського князя, як старшого серед рівних.

3.      «Повчання дітям» (1117 р.) Володимира Мономаха. Твір містить ідеалізовану картину державної діяльності, ідеальний образ князя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Друга частина твору містить практичні вказівки щодо керівництва державою.

4.      «Руська правда» (ХІ-ХІІ ст.) – перший писаний кодекс законів на теренах України. «Руська правда» заборонила кровну помсту та не передбачала у вигляді покарання смертну кару. Головним принципом співжиття проголошувалася особиста безпека і невід’ємність власності.

 

2. Українська політична думка періоду козацько-гетьманської доби. «Конституція…» Пилипа Орлика.

Із заснуванням у XVI столітті Запорізької Січі в історії України починається новий період – епоха козаччини, який триватиме до ліквідації Гетьманщини у 1764 році та зруйнуванням Січі у 1775 році.

Видатною пам’яткою права даного періоду є «Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» 1710 рік, автором якої є гетьман в еміграції Пилип Орлик (1672-1742рр.).

«Конституція…» складається з двох частин. У першій частині подано історію українського козацтва та обґрунтовано необхідність її прийняття для запобіганню деспотизму правителів. 

Друга частина складається з 16 статей, у яких йдеться про державний устрій України як козацької держави. Даний документ побудований на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Законодавча влада належала Генеральній Раді, членами якої були полковники, сотники та представники від усіх полків та Запорізької Січі. Вона мала збиратися тричі на рік – на Різдво, Покрову та Великдень. 

Виконавча влада належить гетьману, але обмежуються Генеральною Радою та Старшинською Радою, перед якими він підзвітний. Гетьман затверджував на посадах різних урядовців за принципом вільного вибору, яких рекомендувало населення.

Судова влада належала Генеральному Суду.

Конституція Пилипа Орлика стала величезним здобутком політико-правової думки початку 18 століття та випереджала свій час. І хоча вона не набула чинності, в ній здійснено всебічне обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави [4, с.

78]. 

 

3. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства. «Книга буття українського народу».

  Кирило-Мефодіївське товариство – перша українська політична організація, яка утворилася у 1845 році та проіснувала до березня 1847 року. Воно виникло таємно. Його засновниками були Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь Білозерський, згодом до товариства приєдналися Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олександр Маркович. 

Програмними документами товариства були:

1)                       «Книга буття українського народу»;

2)                       «Статут слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія»;3) «Головні правила».

 Основними завданнями Кирило-Мефодіївського братства були:

ü  ліквідація самодержавства та кріпацтва в Російській імперії;

ü  визволення слов’янських народів та об’єднання їх у федерацію (союз); üпоширення християнського суспільного ладу.

Конкретні плани і прагнення викладені в «Статуті», який містив наступні положення;

ü  слов’яни мусять прагнути до духовного та політичного єднання;

ü  кожен слов’янський народ повинен мати свою самостійність;

ü  кожен народ мусить мати народне правління за умови повної рівності громадян;

ü  спосіб життя у всіх сферах повинен базуватися на християнській релігії;

ü  усі громадяни мають повну рівність у праві обирати та бути обраними в органи влади.

ü  Слов’янський союз мусить складатися з представників усіх народів.

Відповідно до ідей кирило-мефодіївців, першою ціллю кожного слов’янського народу є створення власної незалежної демократичної держави – республіки. Очолювати такі республіки мали б президент та сейм (парламент), які обиралися шляхом всенародних виборів. Домігшись державної самостійності, слов’янські республіки мали б:

1)        встановити однакові основні закони;

2)        ввести однакову грошову одиницю;

3)        спільно вступати в міжнародні відносини;

4)        утримувати невелике військо за умови існування в кожній республіці народної міліції;

5)        мати спільні керівні органи союзу – президента та сейм, які обиратимуться кожні чотири роки.

Досягнути свого ідеалу члени товариства прагнули мирним шляхом, через розвиток науки й освіти, моральне вдосконалення громадян.

                                                                                                              

4. Політичні концепції українських мислителів початку ХХ століття

На початку ХХ століття відбувся перехід національно-визвольного руху від етапу культурного українофільства до політичного етапу. У цей час сформувалися основні його течії: соціалізм, консерватизм, націоналізм та націонал-демократизм. Найяскравішими представниками цього часту стали Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов та В’ячеслав Липинський. 

 

4.1. Михайло Грушевський  

Михайло Грушевський (1896-1934 рр.) – видатний український історик, соціолог, державний та політичний діяч. Втор праць «Хто такі українці та чого вони хочуть», «Історія України-Русі». 

До більшовицького перевороту у жовтні (листопаді) 1917 року сповідував ідеї автономії України у складі демократичної Росії. Сутність автономії Грушевський визначає як «право жити за своїми законами». 

У його статті «Якої автономії і федерації хоче Україна?» визначені такі умови автономії для України: створення

«української території», яка повинна самостійно розв’язувати всі

питання економічного, політичного і культурного розвитку; створення власної армії, свого законодавства, суду, адміністрації. Тільки в деяких справах, спільних з Російською федерацією, Україна зобов’язується виконувати постанови спільного уряду, в якому братимуть участь представники України у пропорційній кількості щодо її населення і населення всієї Росії. Федерацію М. Грушевський розуміє як союзну державу, яка має суверенітет.

В середині 1917 р. після лютневої буржуазно-демократичної революції М. Грушевський повертається до Києва й очолює Центральну Раду. Із розвитком політичних подій його погляди трансформуються. Він, особливо після прийняття IV Універсалу, виступає за незалежність України, її повний державний суверенітет, за встановлення справедливого демократичного ладу. На його думку, влада у державі має належати особам, обраним народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості.

4.2. Володимир Винниченко

Володимир Винниченко (1880-1951 рр.) – письменник, публіцист, політичний діяч. Автор праць «Відродження нації», «Заповіт борцям за визволення». 

Упродовж всього життя залишався соціалістом, однак негативно ставився до соціалізму в радянсько-більшовицькому варіанті. 

Запропонував свій шлях досягнення соціалізму, який назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного та революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом почати перетворення приватної власності на колективну (а не державну, як те зробили більшовики). Колектократизація – організація промислових, сільськогосподарських, торгівельних та фінансових кооперативів – приведе до соціалізму.

У поглядах з українського питання Винниченко еволюціонував від прибічника автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв’язання національного питання він підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів, тобто

звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому готовий був відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму.

Ідеал української демократії Винниченко вбачав у федерації російської республіки й участі у ній України як рівними з іншими державного тіла. 

Перебуваючи у еміграції, докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації». У ній він вказує на нерівність між українською та російською націями. Сформоване століттями притаманне росіянам почуття панівної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Тому необхідно створити сприятливі умови, щоб викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

В.Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді УРСР. У праці «Заповіт борцям за визволення»  писав, що вже не стоїть питання, про створення української держави, а йдеться лише про її визволення, існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали кілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

В.Винниченко негативно ставився до націоналізму Дмитра Донцова, відкидав ідею націоналізму, як ворожу українському народові [7, с.108-109].

 

4.3. Дмитро Донцов

Дмитро Донцов (1883-1973 рр.) – публіцист, громадський діяч, теоретик українського націоналізму. Автор праць «Історія розвитку української національної ідеї», «Підстави нашої політики», «Націоналізм» та «Дух нашої давнини».

Починаючи свою біографію як соціаліст, Донцов згодом зневірився в марксистській теорії й цілком захопився проблемами націй й національних відносин, присвятивши розробці націоналістичної ідеї все своє життя.

Для нього націоналізм – це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити та утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». Це – світоглядний, українотворний, будівничий націоналізм. Він поклав початок новому типові української людини – «людини нового духу», яка не лише знає свою мету, але і хоче та здатна її реалізувати.

Донцов заперечував традиційний український націоналізм ХІХ ст., назвавши його хуторянством, за його

федералістичні та автономістичні мрії.  Натомість він сформулював концепцію нового  - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і своєрідною формою світогляду, покликаного об’єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає його дійовість, а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями,національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення України – бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій – інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минулого українців не дуже сприяють державотворенню, Д.Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. на відміну від В.Липинського, для якого створення держави було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна ґрунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим становищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства – це аристократи духу, для яких земля – передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем. Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати [7, с. 119-120].

 

4.4. В’ячеслав Липинський

 В’ячеслав Липинський (1882-1931 рр.) – український політичний діяч та мислитель. Автор праці «Листи до братівхліборобів. Про ідею та організацію українського монархізму».

Головний її зміст – збереження традиційних форм державного         управління     і            життєдіяльності        суспільства, визнання провідної ролі держави у суспільно-політичному житті та ролі політичної еліти у державотворчому процесі.

У своїх працях В. Липинський сформулював політичну доктрину української    монархічної            державності: 1) політичним ідеалом для України є спадкова монархія на чолі з гетьманом, в якому втілюється українська національна ідея; 2) республіканський парламент, демократія є непридатними для України; 3) найбільш придатним політичним режимом для України є класократія, що являє собою режим влади,

який реалізується активною меншістю – аристократією (найкращі представникивід купецьких, робітничих, селянських, учительських та ін. рад).

В. Липинський двічі за життя змінював свої погляди, один раз у бік демократії (перед першою світовою війною), вдруге, – до конституційної монархії (наприкінці життя). Незмінною, творчою, консолідуючою у концепції В. Липинського є думка: «...ніхто не збудує державу, коли самі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути» [8, с. 52]. 

 

 

ТЕМА 4. ДЕМОКРАТІЯ: ПОНЯТТЯ ТА ІСТОРИЧНІ ФОРМИ План:

1.      Поняття про демократію, її витоки, зміст та основні форми.

2.      Історичні форми демократії.

3.      Сучасні концепції демократії.

4.      Основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації суспільства.

 

Література

1.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – 406 с.

2.      Політологія [Текст]: курс лекцій / [уклад. Ю. Г. Осадчий] ; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – 214 с.

3.      Політологія: лекційний курс і практикум. Навчальний посібник / За ред. Гончарук Т.В. – Тернопіль, 2008. – 370 с.   

4.      Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська О.

В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова Н. В. - Луганськ: Вид-во СНУ Ім. В.Даля, 2011. - 304 с.

 

1. Поняття про демократію, її витоки, зміст та основні форми 

Проблема демократії та її роль в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. В різні часи більшість вчених вважали, що демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Демократія в тій або іншій формі існує стільки ж, скільки й людство. Сутність держави становить демократія, бо виникає вона внаслідок  суспільного договору, неможливого в принципі без демократичної організації суспільства.

Задовго до нової ери в багатьох державах існувала досить розвинена демократія як форма державного правління, але й сьогодні жодна країна світу не досягла ще такого розвитку демократії, який би дозволив її громадянам констатувати справжнє народовладдя. Ось чому такою актуальною в наш час є проблема сутності демократії, критеріїв демократичності та шляхів подальшої демократизації суспільних, у першу чергу – політичних відносин.  

Вперше про демократію заговорили стародавні греки – Геродот, Перикл,

Аристотель. Останній визначав її як «правління всіх». 

Значними подіями, що заклали основи демократичної тенденції, стали Англійська революція (1688 р.), Війна за незалежність Північної Америки (1775-1783 рр.) і Французька революція (1789 р.). У прийнятих в цей період документах: Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Білль про  права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791) – були  висунені демократичні цінності і принципи, які є базовими і в сучасній практиці соціально-політичного життя. 

Але зрілості демократія досягла в середині ХХ ст., коли стали реальністю рівні для усіх шарів суспільства громадянські і політичні права. 

Поняття демократії в сучасній політології використовується в декількох значеннях:

1.                       Демократія – як різновид державного устрою, як народовладдя. Американський президент Авраам Лінкольн казав, що демократія – це «правління народу, обране народом і для народу».

2.                       Демократія – як форма діяльності і функціонування будь-якої організації, в основу якої покладена рівноправна участь її членів в управлінні та прийнятті рішень, виходячи з принципу більшості. У цьому значенні демократія може реалізовуватися всюди, де є організація, влада та управління. У даному аспекті можна говорити про партійну, профспілкову, виробничу демократію.

3.                       Демократія – як політичний режим, спосіб організації владних відносин у суспільстві. Можна сказати, що демократія – це втілена єдність демократичної форми держави і повсякденної політичної практики демократії.

4.                       Демократія – як загальна політико-правова норма і сукупність конституйованих принципів і процедур політичного життя.

5.                       Демократія – як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного устрою та відповідний до цього світогляд. До цих цінностей належать народний суверенітет, свобода, рівність, права людини тощо.

6.                       Демократія – як вираження політико-правової свободи особистості.

7.                       Демократія – як соціальні та політичні рухи за народовладдя, за реалізацію демократичних цілей та ідеалів. Основні принципи демократії:

1.                       Юридичне визначення та інституційне вираження верховної влади народу (народний суверенітет); саме народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство є офіційним джерелом влади.

2.                       Періодична виборність органів влади на певний, обмежений термін з обов’язковою ротацією керівних кадрів.

3.                       Рівність прав громадян в управлінні державою (рівність виборчих прав громадян, свобода утворення об’єднань громадян для вираження своїх інтересів, право на інформацію і участь у конкурентній боротьбі за зайняття посад у державі).

4.                       Прийняття рішень, виходячи з принципу більшості та підпорядкування меншості при їх виконанні.

5.                       Розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову.

6.                       Розмежування компетенції центральних і місцевих органів влади.

7.                       Гарантія прав і свобод особистості.

8.                       Гарантія прав опозиції.

9.                       Спосіб організації соціальних взаємодій, який, на противагу авторитарності, характеризується рівністю сторін [2, с. 68].

В залежності від поділу державної влади та способу участі народу в її здійсненні вчені вирізняють безпосередню (пряму) і представницьку (репрезентативну) форми демократії. 

Схема  3. Форми демократії [4, с. 110]

 

2. Історичні форми демократії

І. Первіснообщинна демократія. Її характерними ознаками були:

1.     Основою соціальної організації первіснообщинного суспільства були родова община і союз декількох родів – плем’я.

2.     Вищим органом самоуправління були збори, в яких брали участь усі дорослі члени роду.

3.     Рівність прав общинників на предмет, засоби і результати праці та управління.

4.     Відсутність прошарку людей, заняттям яких була б лише управлінська справа.

5.     Єдність особистих і суспільних інтересів. ІІ. Військова демократія. 

Соціально-політична організація військової демократії відрізняється від первісної зміною структури і функцій інститутів самоуправління при збереженні їх форми:

Ø  право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чоловіками;

Ø  складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатися на народних зборах.

ІІІ. Антична демократія.

Характерні риси античної демократії:

1.                       Афінський поліс не був державою в сучасному розумінні цього слова, оскільки античність не знала відчуження держави (поліса) від людини, тобто автономії особистості.

2.                       Антична політична система становила собою не державну форму правління, а політичні режими, за яких існувала тотальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціальних груп.

3.                       Індивід повністю залежав від тиранії більшості, оскільки був розчинений у суспільстві – полісі.

4.                       Антична демократія – це пряма, безпосередня демократія, але вона мала обмежений характер. Влада належала тільки вільним громадянам, а жінки, іноземці, раби політичних прав не мали (афінський поліс в епоху розквіту налічував кілька сотень тисяч жителів, але вільними громадянами вважалися 20–30 тисяч).

5.                       Стійкість афінської демократії забезпечувалася жеребкуванням, яке проводилося замість виборів посадових осіб (воно спричинило в Афінах появу політичних партій, які могли б зруйнувати полісну систему).

6.                       Стабільність суспільства забезпечувалася ще одним інститутом полісної демократії – остракізмом (вигнання громадян за рішенням народних зборів). Таке відбувалося, коли хто-небудь із впливових громадян виступав проти думки більшості, але не був достатньо переконливим (народні збори виганяли його з Афін на десять років, щоб навколо нього не утворювалася група підтримки, здатна зруйнувати внутрішню єдність поліса).

7.                       Інститути полісної демократії могли успішно функціонувати тільки за умов обмеженої території, кількості населення, слабкої соціальної диференціації та наявності рабства.

IV. Середньовічна демократія.

Саме в цей період з’являються станово-представницькі збори – прообрази майбутніх парламентів. Головна причина їх виникнення – нездатність центральної влади самостійно, без згоди станів організувати управління, збір податків, скликання армії тощо.

Перші парламенти (від лат. parlare – говорити) виникають в Європі в ХІ–ХІІ століттях. Це кортеси в Іспанії, Генеральні штати у Франції, парламент в Англії. Першим європейським парламентом, що запрацював на постійній основі, був парламент Англії (наприкінці 90-х років ХІІІ століття почав діяти регулярно).

Від сучасних представницьких органів середньовічні станово-представницькі збори відрізнялися такими ознаками:

1)              становий характер;

2)              обмеженість прав, які зазвичай не були закріплені законом, у тому числі і права законодавчої ініціативи;

3)              відсутність єдиних правил виборів представників від станів;

4)              рекомендаційний, а не обов’язковий характер прийнятих рішень;

5)              нерегулярність скликання;

6)              обов’язковість виконання наказів виборців (імперативний мандат). V. Ліберальна демократія.

Існуючі в наш час демократичні системи беруть свій початок від форм правління, які виникли наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття в Західній Європі та США під впливом лібералізму.

Лібералізм вперше в історії суспільної думки:

а) відокремив індивіда від суспільства і держави (повна незалежність особистого

життя індивіда від політичної влади);

б) розмежував державу і громадське суспільство;

в) конституційно та інституційно обмежив дії та повноваження держави у

відносинах з особистістю та суспільством;

г) проголосив політичну рівність усіх громадян;

д) зробив особистість головним чинником політичної системи. Характерні риси ліберальної демократії:

1.                       Ототожнення народу як суб’єкта влади з власниками або чоловіками, виключення нижчих верств населення та жінок із тих, хто має виборче право.

2.                       Визнання особистості первинним і головним джерелом влади.

3.                       Формальний характер демократії, основою якої є негативне розуміння свободи.

4.                       Парламентаризм, представницька форма влади.

5.                       Обмеження компетенції і сфери діяльності держави сферою охорони суспільного порядку, забезпеченням безпеки громадян і т.д. Держава виступає в ролі «нічного вартового».

6.                       Розподіл влади, створення системи противаг і стримувань для попередження зловживання владою.

7.                       Обмеженість влади більшості над меншістю. Меншість зобов’язана підпорядковуватися більшості в межах чітко встановлених правил. 

8.                       Меншість вправі мати свій погляд і відстоювати його у рамках закону, незважаючи на прийняті більшістю рішення (гарантія прав опозиції).

Ці та інші риси ліберальної демократії свідчать, що вона стала значним кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гідності.

У той же час доктрина демократії у своєму класичному варіанті вельми далека від ідеалу народовладдя [2, с. 73-76].

 

3. Сучасні концепції демократії

На початку ХХ століття з’являються теорії, які критикують положення класичної теорії демократії. Більш того, починаючи з другої половини ХХ століття під впливом об’єктивних факторів з’являється цілий ряд емпіричних моделей демократії.

Емпіричні теорії демократії відрізняються від нормативних теорій таким чином:

•                 емпіричні моделі демократії описували ту реальність, яку можна було спостерігати;

•                 емпіричні моделі демократії акцентують увагу не на ціннісних характеристиках демократії, а на побудові і функціонуванні демократичних систем (як виникають демократії, які умови переходу до демократії та ін.).

Єдиної емпіричної моделі демократії не існує через об’єктивні причини, а саме – різноманітність сучасних держав. На думку американського вченого Л. Даймонда, сьогодні існує близько 550 підтипів демократії.

Моделі демократії можна поділити на три групи:

•                 колективістські;

•                 плюралістичні; • партиципаторні.

Колективістські моделі демократії. Варіантами можуть бути соціалістична, пролетарська, ідентитарна (виходить з цілісності народу) та ін. Першим, хто обґрунтував найважливіші принципи даного типу демократії, був Ж.-Ж. Руссо. Ідеї Руссо були розвинуті К. Марксом, В. І. Леніним та іншими мислителями. Загальні риси колективістських моделей демократії:

1.              Визнання народу єдиним, неподільним цілим, який має загальний інтерес і волю.

2.              Відсутність протиріч всередині народу як цілого. Звідси погляд на опозицію як патологічне явище.

3.              Колективістське, близьке до античного розуміння свободи, як рівноправної участі громадян у справах всієї держави.

4.              Тоталітарність, абсолютний характер влади, яка насправді здійснюється вождями від народу, повна беззахисність меншості.

5.              Відсутність самої проблеми прав людини, оскільки, згідно з теорією, держава їх гарантує і забезпечує.

6.              Всезагальна політична мобілізація, яка має різноманітний прояв.

7.              Ігнорування системи загальнолюдських цінностей в ім’я класових.

8.              Декларування соціальної демократії.

Плюралістичні моделі демократії. До них відносять:

Ø  консенсусну теорію демократії Арендта Лейпхарта;

Ø  теорію поліархії Роберта Даля;

Ø  елітарну теорію демократії та ряд інших.

Головна ідея плюралістичної теорії була висунута свого часу одним із авторів конституції США Дж. Медісоном: «Чим більше в суспільстві різних груп, тим менше в суспільстві можна хвилюватися за те, що одна з них стане домінуючою за рахунок інших».

Плюралістична теорія розглядає політичний процес не як взаємодію індивідів, а як взаємодію груп і групових інтересів. Прихильники даної теорії вважають, що групи з різними інтересами в політичній боротьбі нейтралізують одна одну. У результаті відбувається дифузія (від лат. diffusion – розсіювання) влади в політичній системі.

Консенсусна модель демократії була створена А. Лейпхартом для плюральних суспільств. Під плюральним суспільством вчений розуміє суспільство, розділене на кілька груп на основі національної, релігійної та мовної приналежності. У першу чергу мова йде про держави, де існує кілька великих етносів, які прагнуть стати основою для формування політичної нації, прагнучи нав’язати іншим свою політику.

А. Лейпхарт виділив чотири принципи, які характеризують консенсусну модель демократії:

1.                       Наявність великої коаліції, в якій працюють лідери всіх сегментів багатоукладного суспільства (функція інтеграції та залучення представників національних спільнот виконується коаліційним урядомабо іншим подібним органом). 

2.                       Право вето (кожна група має можливість блокування рішень, які загрожують її культурним, мовним чи релігійним правам або ставлять її у неоднакове становище порівняно з іншими).

3.                       Пропорційність (кожна група представлена у державних органах чи процесі розподілу державного фінансування залежно від своєї чисельності.

4.                       Автономія, яка надається кожній спільноті в галузі культури, мови та освіти.

Теорія поліархії (множинності центрів влади) була представлена Р. Далем у його праці «Поліархія: Участь і опозиція» (1971 р.). Різниця між демократією і поліархією, на його думку, полягає в такому:

1.                       Демократія – це мета, а не щось уже досягнуте. «Демократія, без сумніву, є утопією, – вважає Р. Даль, – але утопією корисною, оскільки вона вказує напрямки, де можна відшукати альтернативи до існуючої демократії».

2.                       Поліархія, на думку Р. Даля, – це демократія в дії. Поліархію він розглядав як процес наближення до демократії. Р. Даль вважав, що поліархія краща, ніж безмежна влада більшості або влада еліти. Доктрина поліархії виходить із того, що, згідно з вимогами ліберальної демократії, консенсус і політична рівність повинні бути активними і такими, що розвиваються.

Для того, щоб досягти поліархії, всі громадяни повинні:

а) володіти невід’ємним правом формулювати і відкрито демонструвати свої

уподобання тим, кому вони надають перевагу;

б) висловлювати свої побажання співгромадянам і урядовцям;

в) змушувати урядовців розглядати свої вимоги і таким чином контролювати процес

прийняття політичних рішень.

Все це збільшує і гарантує можливість рівності в управлінні суспільством.

Елітарна теорія демократії (Р. Міхельс, Г. Моска, Й. Шумпетер). В її основі лежать положення і установки про ціннісні якості демократії. Прибічники елітарної демократії вважають, що лише керівний прошарок здатен стримати частину властивих масам ірраціоналізму і радикалізму. Відсутність у суспільстві справжньої еліти називають однією із головних причин кризи демократії.

По суті, обмеження участі мас у політичному процесі пояснюється тим, що масам властиві антидемократичні тенденції, вони погано уявляють собі цінності і принципи демократії і, піддавшись впливу демагогів, можуть їх порушити. Елітаристи вважають, що демократія буде ефективнішою, якщо еліта забезпечить буфер між ірраціональністю спільності та державою. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що правляча еліта визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного.

Елітарна демократія передбачає плюралізм еліт. Маси, обираючи між конкуруючими елітами, мають можливості впливати на політику, проявляти свою волю. Елітарна демократія не відкидає ідею народного суверенітету, тільки тут вона звучить по-іншому – управління еліти в ім’я блага, користі, добробуту суспільства.

Отже, до загальних рис плюралістичних моделей демократії можна віднести такі як:

Ø  зацікавлена група – центральний елемент політичної системи суспільства, що гарантує реалізацію прав і свобод громадянина (сам індивід при цьому відступає на другий план);

Ø  загальна воля як результат компромісу різних політичних груп;

Ø  суперництво і баланс групових інтересів – соціальна основа демократії;

Ø  розпорошення влади між різноманітними центрами політичного впливу: державними інститутами, партіями, групами інтересів тощо;

Ø  наявність у суспільстві ціннісного консенсусу, визнання різними групами основних принципів державного устрою;

Ø  демократична організація самих базисних груп як умова адекватного представництва інтересів громадян, що входять до їх складу.

До слабких сторін даної теорії належать:

Ø  ідеалізація, перебільшення групової ідентифікації громадян;

Ø  ігнорування, недостатнє врахування нерівного політичного впливу різних соціальних груп;

Ø  складність прийняття політичних рішень, коли треба враховувати інтереси і потреби великої кількості соціальних груп.

             Партиципаторна     теорія     демократії    (демократія     участі)    виступає     як

альтернатива стосовно елітарної теорії. Під участю (партиципацією) у політології мають на увазі всі види участі громадян у політичному житті з метою впливу на прийняття політичних рішень.

Партиципаторна теорія виходить з того, що людина – істота раціональна, яка розуміє, що являє собою суспільне благо, а тому здатна свідомо приймати розумні рішення. Прихильники демократії участі вважають, що ірраціональність і пасивність людей у політичній сфері – це результат їхньої недостатньої освіти і відсутності рівних можливостей для участі в політиці. Тому суспільству слід створити всі умови для активної політичної соціалізації кожного індивіда. А для цього в першу чергу необхідно забезпечити максимально доступну участь громадян у політичному процесі. 

З позиції партиципаторної демократії не тільки політичні еліти, але і всі громадяни повинні брати участь у розробці політичних рішень. 

Тому потрібна повна і всебічна інформованість суспільства, яке тоді зможе впливати на процес прийняття рішень і здійснювати ефективний контроль за діями правлячої еліти. Чим більше громадян безпосередньо беруть участь у політичному процесі, тим вище інтелектуальний потенціал для прийняття політичних рішень. Головною метою демократії участі є всебічна демократизація суспільства [2, с. 77-81].

 

4. Основні        критерії,        принципи       та       ознаки            демократичної         організації суспільства

Демократію можна розуміти як форму організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів,  періодичної виборності органів державного управління і прийнятті рішень у відповідності з волею більшості. Основними ознаками демократії є:

Ø  наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їхнього формування;

Ø  визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

Ø  поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

Ø  вільна діяльність політичних і громадських організацій; Ø обов´язкова виборність органів влади;

Ø  розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства; Ø економічний та політичний, ідеологічний плюралізм.

Принципи демократії:

1.                       Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він обирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

2.                       Періодична виборність основних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм спадкоємності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не за допомогою військових переворотів і змов. Влада обирається на певний і обмежений термін.

3.                       Загальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори припускають реальну конкуренцію різних кандидатів,  альтернативність вибору. Реалізація принципу «один громадянин – один голос» розкриває сенс політичної рівності.

4.                       Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи стосунків між державою і громадянами та визначаються як  свободи. Свобода – це захищеність особи від свавілля інших людей і влади, захист від убогості і голоду. У преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятій

Генеральною асамблеєю ООН в 1948 р., описано чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.

5.                       Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність усіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

6.                       Політичні права дають громадянинові можливість брати участь в процесі управління і впливати на ухвалення рішень законодавчими і виконавчими органами: право обирати і бути обраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних та громадських організацій.

7.                       Соціальні і економічні права. Реалізація цих прав – необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій громадський статус і добробут мають в розпорядженні великі можливості впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовцями, дружні зв'язки. Реалізація соціальноекономічних прав покликана згладити наявну соціальну нерівність і підвищити тим самим активність пересічних громадян в політичному житті. Нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти   страху злиднів, наприклад, страху перед безробіттям, убогістю. Вони включають право на гідний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь в культурному житті, доступ до охорони здоров'я.

Зміст економічних прав зафіксований в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.). Вони включають право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації в прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статі, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав припускає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм.

Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вони включають гарантії проти прояву дискримінації в будь-якій формі, а також право на збереження самобутності.

Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною громадськістю як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють громадянам критикувати уряд, виражати протест проти порушення індивідуальних і колективних прав, брати участь в дебатах з найважливіших громадських проблем.

8.                       Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову в побудові державного апарату дозволяє уникнути можливості зловживань з боку будь-якої з гілок влади.

9.                       Політичний плюралізм. Дає можливість легально діяти не лише політичним і громадським рухам, що підтримують політику уряду, але й опозиційним партіям та організаціям.

10.                   Принцип більшості припускає ухвалення рішень більшістю голосів при одночасному визнанні права меншості проявляти незгоду. Меншість (опозиція) має право виступати з критикою на адресу правлячої влади і висувати альтернативні програми, створювати свої об'єднання [4, с. 108-110].

 

ТЕМА 5. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

 

План:

1.      Поняття громадянського суспільства, його сутність, структура, фактори становлення та розвитку.

2.      Теорії громадянського суспільства.

 

Література

1.      Побочий І.А., Павлов Д.М.  Політологія: Конспект лекцій – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2013. – 112 с.

2.      Політологія: лекційний курс і практикум. Навчальний посібник / За ред. Гончарук Т.В. – Тернопіль, 2008. – 370 с.   

3.      Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська О.

В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова Н.

В. - Луганськ: Вид-во СНУ Ім. В.Даля, 2011. - 304 с.

4.      Політологія: навчально-методичний посібник для студентів історичного факультету та П50 Навчально-наукового інституту педагогіки денної та заочної форми навчання / Укл. Фаріон О. О. –  Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. – 108 с.

5.      Требін М.П. Сучасний стан громадянського суспільства в Україні: проблеми та перспективи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrsocium.org.ua/Arhiv/Stati/4%202013/161-174.pdf.

6.      Чумаков Д.Д. Проблема розвитку громадянського суспільства в Україні в контексті його взаємодії з інститутом держави [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

file:///C:/Users/User/Downloads/Grani_2014_6_25.pdf  

 

1. Поняття громадянського суспільства, його сутність, структура, фактори становлення та розвитку

Громадянське суспільство – це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і міжособистісних відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів та окремих колективів. Завдяки громадянському суспільству виражаються і реалізуються приватні інтереси і потреби [1, с. 67] Громадянське суспільство є базисом держави, ініціює в ній необхідні зміни. Держава в свою чергу захищає принципи самоврядування всіх недержавних організацій, які формують громадянське суспільство. Але якщо державі властиві різні форми правління

(демократична, диктаторська, монархічна), то громадянське суспільство існує виключно за умов демократії. Високий рівень розвитку громадянського суспільства забезпечує демократичність держави. Нерозвиненість громадянського суспільства є однією з умов існування тоталітарного й авторитарного режимів.

Сутність громадянського суспільства полягає в забезпеченні законних прав людини, коли особистість має гарантію вільного вибору тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, можливість вільно висловлювати і відстоювати свої погляди та інтереси.

Структура громадянського суспільства: сім’я, недержавні підприємства, акціонерні товариства, орендні колективи, кооперативи, асоціації, корпорації; громадські організації та рухи, органи самоврядування, недержавні засоби масової інформації; політичні партії, профспілки [3, с. 84].

 

 

Схема 4. Передумови виникнення громадянського суспільства [4, с. 95].

 

             

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді наступної таблиці.

 

Умови функціонування громадянського суспільства:

1.                       Наявність у суспільстві розвиненої соціальної структури, що відбиває різні інтереси соціальної спільноти.

2.                       Фактичне володіння власністю кожним громадянином, особисте чи колективне право розпоряджатися нею на власний розсуд.

3.                       Достатньо високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку членів суспільства, здатності до повної самодіяльності.

Економічну основу громадянського суспільства мають становити відносини ринкового характеру. Його формуванню передує становлення різноманітних форм власності з перевагою приватного капіталу. Регульована ринкова інфраструктура спричиняє ділову активність, заповзятливість людей, створює передумови плідної роботи. Наявність власності ж стає умовою свободи особистості в громадянському суспільстві. Але слід мати на увазі, що свобода без правових меж здатна зруйнувати саме громадянське суспільство. 

У політичній сфері громадянське суспільство має забезпечувати усім своїм громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Держава  і громадяни, за наявності закону і рівності перед ним, мають певний загальний інтерес і реалізують його. Тобто створюється демократична правова держава, в якій ці інтереси реалізуються на основі міжнародно визнаних норм. У такій державі виключається дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними, статевовіковими ознаками. Забезпечується надійний законодавчий захист особистості й гідності громадянина, тобто: недоторканість його житла і майна, вільний вибір професії, визначення місця проживання, пересування по країні та за її межами, таємниця листування, телефонних розмов та інших видів сучасного спілкування, свобода слова, друку та інформації. Реалізується вільне самовизначення людини в її світоглядних і духовних інтересах, а також всебічний захист громадянських прав з боку судових органів і громадських організацій.

Щодо соціальної та духовної сфер, то в них громадянське суспільство спирається на якнайширшу соціальну структуру, яка постійно змінюється й удосконалюється. У ній встановлюються відносини, пов’язані з індивідуальним вибором, політичними та культурними ціннісними орієнтаціями. Завдяки реалізації різнопланових інтересів забезпечується культурно-політичний плюралізм, важливий для нормального функціонування громадянського суспільства.

Громадянське суспільство набуває вигляду сукупності суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, духовних), формальних, а також неформальних структур, які задовольняють спектр потреб і реалізують інтереси індивідів або їхніх груп, адекватних досягнутому рівню суспільного розвитку.

Чим вищою є організація громадянського суспільства, тим повніше виявляється його єдність, інтегративність, соборність, що упорядковує, підсилює різноманітні індивідуальні, групові, організаційні центри. Не кожну сукупність людей на певній території можна назвати громадянським суспільством, а лише таку, члени якої об’єднані спільними інтересами і між собою, і з деяким цілим, що може бути спільною метою або джерелом життєдіяльності цієї спільноти. Потенційна самоорганізація індивіда народжується в єдності, яка онтологічно передує автономії в соціальному бутті.

Як підкреслював С. Л. Франк, «Громадянське суспільство є своєрідним  молекулярним суспільним зв’язком, що внутрішньо скріплює окремі елементи у вільне та пластичне гнучке ціле».

Отже, громадянському суспільству властиве органічне співіснування різноманітних соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп, об’єднаних загальним потягом до спільного життя. Визнання самоцінності особи, її прав та свобод обумовлює і відповідальність особи перед суспільством.

Чим вищім є рівень розвиненості громадянського суспільства, тим більшою є міра свободи індивідуальності. Тільки за умови існування громадянського суспільства як органічної системи, що забезпечує творче самовираження людини, соціум стає більш відкритим, має змогу до конструктивного саморозвитку. Громадянське суспільство – це своєрідний соціальний простір, в якому відкритість індивідів опосередкована їхньою взаємодією, умовами для самореалізації.

У процесі саморозвитку соціуму громадянське суспільство відіграє ще й своєрідну стабілізуючу роль. За визначенням І. Канта, «Людина прагне гармонії, але природа краще знає, що добре для роду людського: вона хоче дисгармонії». Це значною мірою вірно й для суспільства. Засобом розвитку соціальних сил природа обирає протистояння їх у суспільстві. І саме громадянські структури покликані визначити норми, що здатні блокувати руйнівні потенції боротьби різноманітних сил та направити її в позитивне, творче русло. Хаос у виді нескінченних протиріч ніколи не зміг би еволюціонувати у порядок, таким чином, забезпечуючи саморозвиток системи, якщо б ці протиріччя мали безвихідний та непримиримий характер.

Суспільство, що має громадянську організацію, має самостійно, незалежно від держави, власними засобами примушувати окремого індивіда виконувати загальноприйняті норми [3, с. 184-186].

Основна функція громадянського суспільства – найбільш повне задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб його членів. Різноманітні економічні, етнічні, регіональні, професійні, релігійні об'єднання громадян покликані сприяти всебічній реалізації індивідом його інтересів, устремлінь, цілей і т.д.

У рамках виконання цієї основної функції громадянське суспільство виконує ряд важливих соціальних функцій:

1.                       На основі законності воно забезпечує захист приватних сфер життя людини й громадянина від необґрунтованої жорсткої регламентації держави й інших політичних структур.

2.                       На базі асоціацій громадянського суспільства створюються й розвиваються механізми громадського самоврядування.

3.                       Громадянське суспільство є одним з найважливіших і потужних важелів у системі «стримувань і противаг», прагнення політичної влади до абсолютного панування. Воно захищає громадян й їхні об'єднання від незаконного втручання в їхню діяльність державної влади й тим самим сприяє формуванню й зміцненню демократичних органів держави, всієї його політичної системи. Для виконання цієї функції в нього є чимало засобів: активна участь у виборчих компаніях і референдумах, акціях протесту або підтримки тих або інших вимог, великі можливості у формуванні громадської думки, зокрема, за допомогою незалежних засобів масової інформації й комунікацій.

4.                       Інститути й організації громадянського суспільства покликані забезпечувати реальні гарантії прав і свобод людини, рівний доступ до участі в державних і суспільних справах.

5.                       Громадянське суспільство виконує також функцію соціального контролю стосовно своїх членів. Воно незалежно від держави, має в своєму розпорядженні засоби й санкції, за допомогою яких може змусити індивідів дотримуватися суспільних норм, забезпечити соціалізацію й виховання громадян.

6.                       Громадянське суспільство виконує також комунікативну функцію. У демократичному суспільстві проявляється різноманіття інтересів. Найширший спектр цих інтересів є результатом тих свобод, якими володіє громадянин в умовах демократії. Демократична держава покликана максимально задовольняти інтереси й потреби своїх громадян. Проте в умовах економічного плюралізму ці інтереси настільки чисельні, настільки різноманітні й диференційовані, що державна влада практично не має каналів інформації про всі ці інтереси. Завдання інститутів й організацій громадянського суспільства – інформувати державу про конкретні інтереси громадян, задоволення яких можливо лише силами держави. Класичним прикладом такої інформації є акції «руху зелених». Проблеми захисту навколишнього середовища неможливо вирішити без широкої участі держави, і «зелені» домагаються прийняття конкретних державних програм по захисту навколишнього середовища.

7.                       Громадянське суспільство виконує стабілізуючу функцію через свої інститути й організації. Воно створює міцні структури, на яких тримається все громадське життя. У складні історичні періоди (війни, кризи, депресії), коли держава зазнає труднощів, громадянське суспільство «підставляє своє плече» – свої міцні структури.

 

Схема 5. Ознаки громадянського суспільства [4, с. 95]

2. Теорії громадянського суспільства 

Термін «громадянське суспільство» можна зустріти ще в античних авторів. Вихідні категорії для осмислення цього поняття запозичені з повсякденної дійсності Стародавньої Греції та Риму. Але самого цього явища в античному світі не було і не могло бути, «політія» являла собою злитне існування суспільства та держави. 

Лише в надрах середньовіччя починають визрівати суб’єкти громадянського суспільства: чернецькі ордени; купецькі гільдії; ремісничі корпорації. Перехід від середньовіччя до Нового часу був відзначений формуванням громадянського суспільства та усвідомленням відмінностей між ним та державою. Дж. Локк – засновник лібералізму – вперше поставив особистість вище суспільства та держави, а основою свободи індивіда вважав приватну власність. У період Просвітництва Ш. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо, А. Фергюсон одностайно визнають верховенство громадянського суспільства над державою. 

Особлива роль у розробці концепції громадянського суспільства належить Георгу Вільгельму Фрідріху Гегелю (1770-1831). Він розглядав громадянське суспільство як сукупність індивідів, які задовольняють свої потреби за допомогою праці. 

Основою громадянського суспільства він вважав приватну власність, але рушійною силою історичного прогресу він вважав не громадянське суспільство, а державу. 

Відкидаючи тезу Г. Гегеля про первинність держави по відношенню до громадянського суспільства, Карл Маркс розглядав останнє як фундамент всього людського суспільства. На його думку, сукупність економічних, виробничих відносин індивідів та відповідні їм виробничі сили складають базис суспільства, який обумовлює надбудову: політичні інститути, право, мораль, релігію, мистецтво і т.д. 

Згідно з марксистським вченням, держава – інструмент політичного панування класу, який утримує в своїх руках засоби виробництва. Подолати розрив між громадянським суспільством та державою можливо шляхом створення нового типу суспільства – комуністичного, тобто – без держави, в якому вільний розвиток кожного індивіду є умовою розвитку всього суспільства. 

Своє бачення змісту громадянського суспільства відбила і соціал-демократична традиція, яка заснована на визнанні політики серцевиною громадянського суспільства. За допомогою владних відносин політика пронизує суспільне життя, формує вигляд громадянського суспільства, здійснює стабілізуючий вплив на нього. Держава, на думку Йозефа Алоїза Шумпетера (австро-американського політолога та економіста), повинна брати участь у забезпеченні функціонування громадянських інститутів для гарантування їх демократичного управління та запобігання перетворення якоїсь частини на безмежну силу, та того, щоб ринок не підкорив собі суспільство. 

Тому соціал-демократи вважали обов’язковим державне регулювання економічних, соціальних та інших процесів, запровадження гарантованого прожиткового мінімуму, страхування та ін. 

На сьогодні, при всіх варіаціях в західній політичній науці домінують дві інтерпретації громадянського суспільства: 

Перша розглядає громадянське суспільство як соціальну категорію (універсальну), якою позначають простір міжособових відносин, які протистоять державі в будь-яких проявах; будучи сферою реалізації повсякденних потреб індивідів, воно включає весь комплекс взаємодії приватних осіб одна з одною. 

Друга показує громадянське суспільство як феномен західної культури, як конкретну історичну форму існування західної цивілізації, унікальність якої обумовлена балансом трьох сил: а) інститутів влади; б) громадянського суспільства; в) автономної особистості. Їх збалансована взаємодія була заснована на ідеї прогресу, яка виражена у спрямованості свідомості на постійне удосконалення людини, громадянського суспільства та держави. 

 

 

 

ТЕМА 6. ТЕОРІЯ ЕЛІТ ТА ПОЛІТИКА

 

План:

1.      Поняття «політичної еліти». Підходи до вивчення політичних еліт.

2.      Сучасні теорії еліт.

3.      Ознаки та функції політичної еліти.

4.      Типологія політичних еліт та механізми їх формування.

 

Література

1.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – 406 с.

2.      Політологія [Текст]: курс лекцій / [уклад. Ю. Г. Осадчий] ; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – 214 с.

3.      Політологія: лекційний курс і практикум. Навчальний посібник / За ред. Гончарук Т.В. – Тернопіль, 2008. – 370 с.   

4.      Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська О.

В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова Н.

В. - Луганськ: Вид-во СНУ Ім. В.Даля, 2011. – 304 с.

5.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – 370 с. 6.Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – 192 с.

7. Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 472 с.

 

1. Поняття «політичної еліти». Ціннісний та функціональний підходи до вивчення політичних еліт.

Термін «еліта» походить від латинської eligere, французької elite – найкраще, добірне, вибране. Починаючи від ХVII ст. його почали використовувати, застосовуючи до «обраних людей», перш за все до вищої знаті. У науковий обіг цей термін був введений наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. завдяки працям Вільфредо Парето (1848-1923), Гаетано Моски (1853-1941) і Роберта Міхельса (1876-1936).

Політична еліта – це найвища за соціальним статусом, відносно привілейована автономна група, що становить меншість суспільства, якій притаманні ті чи інші видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередньо бере участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї [2, с. 150].

Вільфредо Парето (1848-1923 рр.).

Автор праць – «Курс політичної економії», «Соціалістичні системи», «Підручник політичної економії», «Трактат із загальної соціології». 

Засновник ціннісного підходу в поясненні феномену виникнення політичних еліт. Пояснює існування політичної еліти наявністю в належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їх переважання над іншими людьми.

Відповідно до цього підходу, формування еліт є наслідком природного відбору суспільством найцінніших представників. Еліта має бути моральним взірцем для інших і викликати до себе повагу. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їхньої добровільної згоди, яка виявляється на вільних виборах [7, с. 362].

Парето сформулював закон циркуляції еліт. Використовуючи термінологію Маккіавеллі, він виокремив два типи еліт, які постійно змінюють один одного при владі: ü «леви» - їм властивий консерватизм та силові методи правління; ü«лиси» - майстри обману, політичних комбінацій.

Кожна з цих еліт має обмежені переваги у владних відносинах і не задовольняє всіх вимог суспільного управління, тому збереження соціальної рівноваги потребує постійної зміни, циркуляції еліт. Процес цієї циркуляції виглядає так:

•  поява еліти;

•  досягнення елітою найвищого суспільного щабля; • деградування еліти – втрата панівного становища.

Циркуляція еліт здійснюється шляхом насилля, переворотів і революцій, які, на погляд Парето, є корисними для суспільства.

Визнаючи ідею класової боротьби, Парето, проте, стверджує, що боротьба точиться не між елітою та масами, а серед еліт, які мають різні інтереси й прагнуть влади. Він відокремлює еліти: політичну, економічну, військову, релігійну [2, с. 151].

             Гаетано     Моска     та     Роберт     Міхельс     –     засновники      функціонального

(організаційного) підходу у трактуванні феномену політичних еліт.

Цей підхід пояснює існування політичної еліти вважливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею, як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їх основні життєві інтереси лежать поза політикою [7, с. 363]. 

Гаетано Моска – автор праці «Правлячий клас».

На думку Моски, поділ суспільства на певну меншість і політично залежну більшість (масу) є загальною умовою існування цивілізації.

Тому в усіх суспільствах існує два класи осіб: клас керуючих та клас керованих. Між ними здійснюється своєрідний розподіл праці:

Ø   нечисленний клас керуючих реалізує всі політичні функції, монополізує владу;

Ø   численний клас керованих постачає керуючим матеріальні засоби підтримки, необхідні для життєдіяльності політичного

організму.

Саме правлячий «політичний клас» об’єднує індивідів, наділених політичною свідомістю. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюються склад, структура «правлячого класу», вимоги до його членів. Але як такий цей клас завжди існує і визначає історичний процес.

Моска також виділив дві тенденції в розвитку еліти:

•  аристократичну, яка виявляється в прагненні політичного класу зробити свої функції спадковими, що приводить до «закриття» класу, до його виродження та

активізації боротьби нових соціальних сил за панівні позиції в суспільстві;

•  демократичну, при домінуванні якої відбувається швидке оновлення правлячого класу, що запобігає дегенерації еліти, примушує її бути здатною до ефективного керівництва. 

Моска віддавав перевагу рівновазі між обома тенденціями, оскільки лише вона забезпечує як наступність і стабільність у керівництві, так і його якісне оновлення [2, с. 150-151].

Роберт Міхельс – автор праці «Соціологія політичної партії в умовах сучасної демократії».

Німецький вчений Роберт Міхельс також відстоював ідею про необхідність для суспільства елітарної влади. Він започаткував так званий «залізний закон олігархії». Суть цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти. Тим самим наголошується на ізоляції еліти від мас. Унаслідок цього демократія неминуче трансформується в олігархію. Отже, демократія стикається з протиріччям, яке не може подолати.

Згідно з Міхельсом будь-яка влада стає врешті-решт владою меншості, яка формується всередині суспільної організації й підпорядковує її своїй волі. Проте всередині цієї «активної

меншості» точиться жорстоке суперництво між її окремими групами, що веде до злиття старого й нового прошарку еліти. У результаті відбувається оновлення політичного класу, що запобігає його перетворенню на замкнуту касту [7, с. 152].

 

2. Сучасні теорії еліт

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або елітарної демократії. Представники цього напрямку намагаються довести сумісність демократії та елітизму.

До цього напрямку належать:

Ø  концепції конкуруючих еліт (Й. Шумпетер);

Ø  концепції відкритості еліт (Г. Лассуел);

Ø  концепції рухливих еліт (Н. Боббіо);

Ø  концепції рівних можливостей (К. Манхейма); Ø вертикальної демократії (Дж.Сарторі).

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950 рр.) запропонував створити більш нову, реалістичну теорію демократії, яка б ґрунтувалася на визнані того, що демократичний метод – «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців». Суть демократії, на його думку, полягає у здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта є необхідною для будь-якого суспільства, у тому числі й демократичного, характерні риси якого – конкуренція еліти за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновлені та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови у переобранні. 

На думку американського політолога Джованні Сарторі (нар. 1924 р.), демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має вертикальний та горизонтальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності й означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визначає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин або поліархію.  

Існують різні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин:

Ø  альтиметричний – контролююча група є такою тому, що розташовується нагорі. За цим критерієм владарює той, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився;

Ø  меритократичний – принцип заслуги. Згідно з ним особа не тому опиняється нагорі, що наділена владою, а наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на це.

Дж. Сарторі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну (засновану на виборності, відборі, підборі) поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг)» [7, с. 364-366].

Ще одну групу концепцій еліт становлять концепції множинності (плюралізму) еліт, які базуються на функціональному підході до аналізу сучасних еліт (О.Штамер, С. Келлер, Д. Річмен).

Ø  еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп (професійних, демографічних, релігійних, регіональних тощо), вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності;

Ø  між масою і елітою складаються відносини представництва, а не панування чи постійного керівництва (це досягається контролем материнських груп за «своїми» елітами);

Ø  відбувається конкуренція еліт, що запобігає монополізації влади з боку однієї з них, формуванню єдиної незмінної пануючої групи при владі;

Ø  розпорошеність влади між різноманітними групами та інститутами служить гарантією проти небажаних політичних рішень;

Ø  умовність відмінностей між елітою і масою в правовій соціальній державі (громадяни вільно реалізують право входження до складу еліти).

Але реальність спростовує постулат функціональних теорій про рівну участь різних соціальних верств у прийнятті політичних рішень: представники фінансово-промислових груп, ВПК і технократії, як і раніше, визначають політичний фон у західних демократіях.   

Протилежною щодо концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Райта Міллса (1916-1962 рр.). Відповідно до цієї концепції еліті властиві специфічні риси:

Ø  керівні посади і командні позиції є головною елітотворчою ознакою, а видатні індивідуальні якості ролі не відіграють;

Ø  визнання єдиної, порівняно згуртованої владної еліти, яка відрізняється різноманітністю складу, структурною постійністю і груповою свідомістю;

Ø  глибока відмінність між елітою і масами; вихідці із соціальних низів можуть увійти до еліти, лише зайнявши високі посади в соціальній ієрархії; гроші, знання, маніпулювання свідомістю, ЗМІ та інші ресурси дозволяють еліті довільно управляти масою;

Ø  еліта формується переважно зі свого середовища, а критерії відбору – це володіння ресурсами впливу, ділові якості і узгоджувальна соціальна позиція;

Ø  забезпечення свого власного панування (всі управлінські завдання підпорядковані цій функції) [2, с. 153-154].

 

3. Ознаки та функції політичної еліти

Політична еліта має певні характерні риси, ознаки, які вирізняють її у суспільстві:

Ø  високий соціальний статус;

Ø  зосередження в її руках високих владних повноважень, тобто можливість впливу на державні органи;

Ø  наявність власної ідеології та права на привілеї, доступ до закритої інформації;

Ø  відносна або повна закритість для проникнення до її середовища інших; Øкорпоративна солідарність; Функції політичної еліти.

Стратегічна	полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної
	еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.
Інтегративна	полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв’язування в разі виникнення. Важливим змістовим елементом цієї функції є досягнення тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил.
Регулятивна	полягає в прийняті політичних рішень, спрямованих на згуртування різних верств населення, гармонізацію їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства.
Мобілізаційна /організаторська	полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.
Представницька	На     інституціональному     рівні     ця     функція      найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому – в політичному лідерстві.
Комунікативна	еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв’язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами.

 

4. Типологія політичних еліт та механізми їх формування

Політична еліта не є соціально однорідним утворенням. Вона внутрішньо диференційована та має власну структуру, яку складають різні типи та види еліт, що є підставою для того, щоб говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види може здійснюватися за різними підставами.

Найбільш загальними з них є місце в політичній системі та обсяг владних повноважень.

Ознака	Тип	Характеристика
За місцем в політичній системі	Правляча	Група осіб, що безпосередньо бере участь у реалізації влади, приймаючи найважливіші політичні рішення.
	Опозиційна (контреліта)	1.                  Особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. 2.                  Політична опозиція, що прагне послабити владу правлячої еліти і взяти на себе всі або частину її повноважень.
За часом і засобами утвердження панування	Традиційна	Спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військова доблесть, релігійні заслуги тощо. Відповідно до цих цінностей виокремлюються такі складові політичної еліти, як родова знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні ієрархи тощо.
	Сучасна	Базується на сучасних цінностях, до яких належать промисловий (особливо фінансовий) капітал, освіченість,

 

		професійні досягнення та ін. До сучасних еліт належать підприємці, освічені політичні лідери, представники науковотехнічної інтелігенції, мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо чи опосередковано займає владні позиції або має можливість істотно впливати на прийняття політичних рішень.
За основою формування	Крові	Формується    еліта    доіндустріального суспільства.
	Власності	Формується    еліта    індустріального суспільства.
	Інтелектуальної продуктивності	Формується    еліта    постіндустріального суспільства.
За обсягом владних повноважень	Вища	Належать ті, хто приймає найбільш  значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники – глава держави, голова парламенту, прем’єрміністр, голова Верховного суду, а також ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє оточення глави держави, голови парламенту, прем’єр-міністра, керівники центральних органів виконавчої влади, провідних політичних партій, політичних фракцій у парламенті).
	Середня	Формується з великої кількості виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить значна диференціація. Об’єднує представників середньої політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не призначуваними особами.
	Адміністративна	Складає вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються.
За способом формування	Закрита	Відтворюються на власній основі. Вони максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору.
	Відкрита	Відтворюються із залученням до свого складу представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж закриті, вміло використовують свіжі сили у своїх цілях, гнучко пристосовуються до політичних змін.

 Таблиця складена на основі [1, с. 259-260].

Якісний стан політичної еліти залежить від особливостей її формування та відтворення. Політична практика виділила дві основні системи рекрутування політичних еліт: систему гільдій та антрепренерську систему.

СИСТЕМА ГІЛЬДІЙ. Їй притаманні такі характерні риси:

Ø  закритість, відбір претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти (шлях вгору – повільний та еволюційний);

Ø  наявність високих вимог до заняття посад (партійність, стаж, вік, освіта, персональна характеристика керівництва);

Ø  закрите коло селекторату (люди, які здійснюють відбір), до якого входять лише члени керівного органу влади (бюро, рада), або питання вирішує один керівник (президент, голова уряду, фірми тощо);

Ø  тенденція відтворення вже існуючого типу еліти: тоталітарного, авторитарного, демократичного;

Ø  відсутність або обмежений характер конкуренції між кандидатами.

Гільдійна система може панувати лише в політизованих суспільствах, де утвердився номенклатурний (від лат. nomenclatura – розпис імен) спосіб посідання керівних постів лише за ознакою належності до правлячої партії. Номенклатура – основа системи «вождізму», вона домінує в усіх тоталітарних режимах, де кар’єрне просування поставлене в залежність від повного політико-ідеологічного конформізму кандидата, особистої відданості новому лідеру, навичок кулуарних «апаратних ігор».

Система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму, кадрового застою, але вона має і свої переваги. До них можна віднести урівноваженість кадрових рішень, передбачуваність можливого політичного курсу внаслідок стабільності кадрів, меншу вірогідність внутрішніх конфліктів. Деякою мірою така система виправдовує себе в країнах, що перебувають на ранніх стадіях утвердження демократії [2, с. 156].

Характерні риси АНТРЕПРЕНЕРСЬКОЇ СИСТЕМИ (від фр. – підприємець, менеджер):

Ø  відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади в політико-управлінських структурах;

Ø  обмежена кількість формальних вимог до претендентів на керівні посади;

Ø  принцип змагальності у процесі відбору та формуванні еліти, що базується на професійних якостях претендентів на посаду;

Ø  пріоритет особистісних характеристик: активність, комунікабельність, ініціативність, організаторські здібності тощо [5, с. 274].

Даний механізм рекрутування еліти більшою мірою відповідає динаміці сучасного життя та застосовується у ліберально-демократичних режимах. Систему ж гільдій можна зустріти за сучасних умов у традиційних суспільствах і в консервативних режимах.

Зрозуміло, що в політиці не існує таких систем, які дозволяють безпомилково визначити оптимальну селекцію політичних еліт. Тому на практиці ні гільдійна, ні антрепренерська системи відбору не спрацьовують у їх «чистому» вигляді. Недоліки однієї системи компенсуються запозиченням переваг іншої, що також не гарантує високої якості такого поєднання.

Найбільш розповсюджений спосіб формування політичної еліти – це вибори шляхом виборчої кампанії чи на з’їздах партій. На ключові посади обираються президенти, губернатори, мери, судді, керівники партій і т.д. У президентських республіках щойно обраний президент сам формує свою «команду», до якої нерідко входять функціонери відповідно до номенклатурних принципів відбору.

Універсальними для всіх країн є канали рекрутування еліти – ті соціальні інститути, входження в які дає людям змогу досягти влади.

До таких відносять:

ü  політичні партії. Особливо велика їх роль у західноєвропейських державах, де претендент на входження в еліту повинен пройти всі ступені партійної

ієрархії;

ü  бюрократичний апарат. Значна частка чиновників простежується в еліті всіх країн;

ü  профспілки. Профспілкові лідери відіграють помітну роль у політичних елітах багатьох країн;

ü економічні інститути, сфера бізнесу;

ü  армія. Вплив цього фактора особливо великий у країнах Латинської Америки, Африки й Азії;

ü  система освіти відіграє суттєву роль у всіх країнах. За відгуками британських політологів, цією країною керують лише люди, які закінчили Оксфорд або Кембридж. Американський істеблішмент, як правило, складається з випускників Гарвардського, Уельського і Принстонського університетів [2, с. 157].

 

ТЕМА 7. ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ: ОСОБЛИВОСТІ ТА ВИДИ

 

План:

1.      Поняття «політичного конфлікту» та основні його характеристики.

2.      Теорії конфлікту.

3.      Типи політичних конфліктів.

4.      Шляхи і методи розв’язання політичних конфліктів.

 

Література

1.      Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику: підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 870 с.

2.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – 406 с.

3.      Політологія [Текст]: курс лекцій / [уклад. Ю. Г. Осадчий] ; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – 214 с.

4.      Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – 192 с.

 

1. Поняття «політичного конфлікту» та основні його характеристики

Конфлікти супроводжують всю історію людства. Де є люди, там є і конфлікти. Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціально-політичної стабільності як всередині країни, так і на міжнародній арені.

Що означає конфлікт?

Конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) – це протиборство суспільних суб’єктів з метою реалізації їх суперечливих інтересів, позицій, цінностей і поглядів.

Політичний конфлікт – це протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.

Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, а саме:

–нерівністю людей, соціальних і національних спільнот;

–несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей;

–невідповідністю між сподіваннями та дійсністю;

–відмінністю у політичній культурі, типах лідерства; – відсутністю достовірної інформації; – прагненням завоювати та утримати владу.

На думку багатьох науковців, узагальнюючим фактором, що спричиняє конфлікти, є соціальний інтерес. У центрі конфліктів найчастіше лежать економічні, соціальні, зовнішньо- та внутрішньополітичні, територіальні, мовні, міжконфесійні, міжетнічні та інші проблеми [2, с. 346].

Люди неоднаково сприймають і оцінюють ті чи інші події, і це досить часто призводить до спірних ситуацій. Якщо остання несе в собі загрозу для досягнення мети навіть одному із учасників взаємодії, то виникає конфлікт. Отже, конфліктна ситуація – це основна умова виникнення конфлікту на підставі порушення балансу інтересів учасників взаємодії. Тому конфлікт справедливо розглядають як наслідок розвитку суперечності.

Суперечність переростає у конфлікт, якщо існують його основні ознаки, а саме:

Ø  необхідною умовою конфлікту є наявність, як мінімум, двох протилежних сторін (це можуть бути індивіди, групи, класи, навіть культури, етноси, конфесії, релігійні секти, партії, партійні фракції тощо);

Ø  конфлікт виникає тільки тоді, коли сторони домагаються вигоди, користі, зиску за рахунок одна одної (успіх однієї сторони означає неуспіх, поразку другої);

Ø  дії конфліктуючих сторін спрямовані на досягнення несумісних і взаємовиключних цілей (цінностей) і, отже, зіштовхуються; 

Ø  одним із важливих аспектів конфліктних відносин є влада (при конфлікті завжди висувається намагання досягнення, зміни або збереження суспільної позиції – спроможності контролювати і направляти поведінку іншої сторони);

Ø  конфліктні відносини являють собою основу суспільних процесів і відіграють важливу соціальну роль;

Ø  конфліктний процес являє собою тимчасову тенденцію до порушення взаємовідносин між сторонами;

Ø  конфліктні відносини не руйнують систему, а скоріше, сприяють змінам соціальних норм і орієнтацій [3, с. 115-116].

Об’єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом – боротьба за володіння нею, устрій державних інституцій, політичний статус соціальних груп, цінності, які є базою політичної влади.

Структура конфлікту:

–       умови його виникнення і характер протікання;

–       учасники, суб’єкти конфлікту;

–       зміст дії учасників конфлікту щодо досягнення своїх цілей;

–       засоби і способи, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації;

–       уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося у її учасників, а також у третьої сторони (нейтральних, незацікавлених суб'єктів);

–       характер і просторово-часові параметри конфлікту: етапи та інтенсивність протікання;

–       наслідки і результати.

Конфлікт може бути стимулятором і рушійною силою соціальних змін. Разом з тим конфлікт може виконувати руйнівну функцію. Серед позитивних і негативних функцій конфліктів політологи виокремлюють такі:

•  сигнальна функція характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства; виникнення конфліктної ситуації сигналізує про розлад у соціальних зв’язках і стосунках; це симптом неблагополуччя, який спонукає до певних перетворень у суспільстві;

•  інформаційна функція межує з сигнальною, хоча і не тотожна їй; появи конфліктної ситуації в її конкретиці містять певну інформацію про причини, що її породжують, а з’ясування цих причин є передумовою та вихідною базою для розв’язання конфліктів;

•  диференційна (від лат. differentis – поділ, розчленування) функція визначає процес розчленування, що виникає під впливом конфлікту, який часто проходить через зміни і руйнування попередніх соціальних структур;

•  динамічна (від грец. dynamikos – силовий, зміна якого-небудь явища під впливом діючих факторів) функція полягає в прискоренні темпу соціальних змін (ця функція свого часу була відмічена засновниками марксизму, які вважали класову боротьбу силою історичного прогресу);

•  інтегруюча (від лат. integration – об’єднання в ціле яких-небудь частин) і дезінтегруюча (від лат. desintegratio – розпад цілого на свої складові частини) функції пов’язані з тим, що політичний конфлікт не тільки створює умови для об’єднання окремих індивідів, груп, партій на основі можливої ідентифікації своєї позиції із загального, але і створює протилежну тенденцію зі свого середовища тих, хто займає особливу позицію;

•  демаскуюча (від франц. demasqner – зірвати маску, виявити) і маскуюча (від франц. мasqner – приховувати справжні наміри) функції існують, коли політичні конфлікти виявляють дотепер скриті проблеми суспільства (люди починають про ці проблеми не тільки думати і говорити, а й намагаються протистояти їх негативному впливові);

•  прогресивна функція є збірною, оскільки в ній синтезовані всі інші (після розв’язання конфлікту досягається конкретна позитивна якість);

•  регресивна функція виражається в соціальних витратах і прямих збитках – людських життях, знищенні ресурсів, занепаді моралі тощо.

Як свідчить історія, війни, революції, страйки і їм подібне, суспільно-політичні конфлікти так чи інакше сприяють досягненню прогресу чи регресивним перетворенням. Очевидно, оцінка результатів того чи іншого конфлікту можлива лише через певний час.

 

2. Теорії конфлікту

Друга половина ХІХ і початок ХХ століття відіграли значущу роль у становленні науки про конфлікти, що було зумовлено такими факторами:

•  накопиченням достатнього обсягу інформації про проблеми конфлікту;

•  насиченістю найсильнішими соціальними потрясіннями (війни, економічні кризи, соціальні революції).

У цей період виникає марксистська (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) теорія конфлікту. Згідно з нею суспільні протиріччя є головною рушійною силою соціальних змін. У соціально-антагоністичних формаціях вони реалізуються у формі класової боротьби.

Польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумпилович свої погляди про природу соціального конфлікту сформулював у вигляді трьох основних тез:

•  конфлікти є сутністю історичного процесу; у них різний характер, але вони є чинниками прогресу;

•  диференціація суспільства на пануючих і підлеглих – явище вічне, як вічним є обумовлений цим конфлікт;

•  конфлікти сприяють єдності суспільства і виникненню більш широких об’єднань.

Німецький соціолог Г. Зіммель першим увів у науковий обіг термін «соціологія конфлікту» і описав закономірності соціальних конфліктів.

У його тлумаченні конфлікт є нормальною і надзвичайно важливою формою соціального життя; він сприяє соціальній інтеграції, визначає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює принципи і норми їх організації.

Починаючи з середини ХХ століття з’являються сучасні теорії конфліктів.

Найбільш відомі серед них:

•  теорія позитивно-функціонального конфлікту (Л. Козер);

•  конфліктна модель суспільства (Р. Дарендорф);

•  загальна теорія конфліктів (К. Боулдінг).

Американський дослідник Л. Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування політичної системи суспільства і сприяють її змінам. Теоретична схема Л. Козера виглядає таким чином:

•  чим більше негараздів у суспільстві, тим вища вірогідність того, що соціальні групи стануть ініціаторами конфліктів; 

•  чим гостріший конфлікт, тим більша вірогідність, що в конфліктних групах складуться централізовані структури прийняття рішень і вищою буде моральна згуртованість її членів;

•  чим менше в учасників конфлікту згоди з приводу його цілей, тим триваліший конфлікт;

•  чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що цілковите досягнення мети обходиться дорожче, ніж перемога, тим коротшим буде конфлікт.

Німецький вчений Р. Дарендорф вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. На його погляд, сам факт відсутності конфлікту є аномалією. Р. Дарендорф виділяє не тільки негативні фактори конфлікту, а й позитивні: конфлікт є джерелом інновацій, соціальних змін, але мають перспективу еволюційні зміни, а не революційні перевороти.

Американський соціолог та економіст К. Боулдінг, автор «загальної теорії конфлікту», стверджує, що всі конфлікти мають загальні елементи і загальні взірці розвитку. Тому знання «загальної теорії конфліктів» дозволить суспільним силам контролювати їх, управляти ними, прогнозувати їх наслідки [3, с. 113-114].

 

3. Типи політичних конфліктів

Як правило, конфлікти виникають за умов, коли відсутні або блокуються можливості послаблення напруження, а причиною їх виникнення можуть бути будь-які вчинки чи прийняті рішення різних сторін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Схема 6. Основні стадії розвитку конфлікту Складною за своєю багатогранністю є типологія політичних конфліктів. З погляду масштабів і рівнів прояву розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти – це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені.

Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами.

Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості. 

Крім того, політичні конфлікти класифікуються за такими критеріями:

•        за причинами, що породили їх (всі вони знаходяться в соціальних підсистемах, з якими пов’язана політична система глобального суспільства);

•        за соціальним складом конфліктуючих сторін (міжособові, міжгрупові, внутрішньогрупові, міжкласові, міжнаціональні);

•        за динамікою розвитку (гострі, такі, що загострюються, згасаючі, хронічні);

•        за часовими характеристиками (довготривалі і короткострокові);

•        за технологіями дій сторін (із застосуванням і без застосування насилля);

•        за причиною мотивації (дійсні, випадкові, приховані, помилкові);

•        за соціальними цілями та їх наслідками – такі, що трансформують соціальну систему, і такі, що її реформують.

Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь радикалізації соціальнополітичних змін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами і потребами великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили.

Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм – на якому політичному полі вони виникають і розгортаються:

•        на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому; 

•        в центрі політичної системи чи на периферії.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що невміння чи небажання вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну. Натомість пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перевести конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.

Політичні конфлікти можуть перерости в політичні кризи.

Політична криза – це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності. 

Внутрішньополітичні кризи можливо вибудувати за ступенем їх безпеки для суспільної стабільності: урядова криза, парламентська і конституційна криза.

Урядова криза часто виникає в тих країнах, де кабінет міністрів формується за участі парламенту на коаліційній основі. Це створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих членів уряду.

Парламентська криза проявляється у формі політичної боротьби різних фракцій, які орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту.

Конституційна криза виникає не випадково Їй передують конституційні конфлікти. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань та ін. У таких випадках удосконаленню конституції слугує тлумачення її статей Конституційним Судом або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційних конфліктів – це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми внаслідок політичного розрахунку або через правову неграмотність. Конфлікт застарілої конституції із новою політичною реальністю може перерости в конституційну кризу. 

Особливою формою політичних криз є революція, контрреволюція, повстання, путч, заколот, війна тощо.

 

4. Шляхи і методи розв’язання політичних конфліктів

Універсальних способів чи шляхів подолання конфліктів немає.

Однак політологія вказує на деякі засоби регулювання конфлікту, а саме:

1)                       компроміс (від лат. compromissum – погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками);

2)                       примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника.

Розв’язання конфлікту – це не просто послаблення його руйнівного потенціалу, але й усунення змісту самого конфлікту, його предмета.

Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.

Інструментами вирішення конфліктів є:

•  переговори (вони дають змогу дійти згоди, відкривають шлях до співробітництва сторін, що конфліктують);

•  використання сили (примусові санкції, закону, в тому числі норм міжнародного права);

• мирне протиборство сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів через посередника (роль посередника можуть виконувати слідчі або погоджувальні комісії);

•  арбітраж (сторони, що конфліктують, добровільно передають свої суперечності для розгляду третій стороні, рішення якої обов’язкове для обох сторін);

•  референдум і вибори (в ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках є самі громадяни).

Важливим арбітром у політичних конфліктах є Конституційний Суд. У більшості країн він вирішує конфлікти, які виникають:

а) між законодавчими і виконавчими органами;

б) між центральними органами і її суб’єктами;

в) між державними органами і політичними партіями, громадськими організаціями

та об’єднаннями.

Правові питання регулювання політичного конфлікту можуть бути предметом розгляду і пленарних засідань законодавчого органу країни.  

Питання управління політичних конфліктів на міжнародному рівні здійснюють міжнародні організації (ООН, особливі її підрозділи, ПАРЕ, НАТО та інші).

Отже, розв’язування конфлікту може відбуватися різними шляхами, залежно від масштабів, складу учасників, глибини його розвитку. 

ТЕМА 8. МЕРИТОКРАТИЧНИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА

 

План:

1.      Поняття «меритократії».

2.      Характеристика меритократії за працею Майкла Янга.

3.      Досвід політичної меритократії в Сінгапурі.

 

Література

1.      Герасимов В.С. Политическая меритократия: восточная альтернатива западным традициям управления обществом в ХХІ веке. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://online-science.ru/userfiles/file/ren2dklavvdnx0rjt6bljjxpscv8dsse.pdf   

2.      Дэниел А. Белл, Чженьянг Ли Сострадательная меритократия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://day.kyiv.ua/ru/article/mirovyediskussii/sostradatelnaya-meritokratiya.

3.      Зайченко Л. Переосмислення ідеї технократії в умовах глобалізацій них змін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgibin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&

S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21

STR=Nchnpu_022_2014_Spets.vip. 24  

4.      Кальней М.С. Идея меритократии: нерушимые чары Платона [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cloudwatcher.ru/analytics/3/view/35/  

5.      Кроль М. Меритократия как царство разум [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cloudwatcher.ru/analytics/3/view/35/  

6.      Кустарев А. Меритократия и демократия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nz/2013/1/m1.html.

7.      Чекарева А.В. Представление о меритократии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cyberleninka.ru/article/n/ideya-meritokratii-nerushimye-chary-platona.

 

1. Поняття «меритократії»

Поняття «меритократії» в 1950-х рр. ввів соціолог Майкл Янг. У праці «Розквіт меритократії 1807-2033», яка була опублікована в 1958 році, Янг розвиває футуристичну «басню», яка претендує на роль соціальної історії Британії, що написана в 2034 році. За Янгом, меритократія – це суспільство рівних, де соціальний статус і положення в суспільстві залежить від таланту та розуму, а соціальні блага розподіляються від більш достойних до менш достойних [7].

Ідея меритократії була описана в суспільно-політичній концепції Платона. Відомо, що, на його думку, в ідеальній державі влада повинна належати філософам. У діалозі «Держава» наводиться міф про печеру, де люди – в’язні, здатні сприймати тільки тіні предметів, тоді як один з них здатен отримати свободу та пізнати істину про навколишній світ. У міфі яскраво виражене протиставлення особи, яка знає істину, більшості, яка приймає за істину викривлене знання (тіні предметів замість них самих). Афінській демократії, заснованій на думці неосвіченої більшості, Платон протиставив владу філософів, яка дана їм в силу того, що вони володіють істинним знанням речей [4].

  Ще одним філософом, який відстоював необхідність знаходження у влади освічених володарів був Конфуцій. Одним із основних принципів вчення Конфуція був принцип «жень», який означав гуманність, людинолюбство, милосердя. Прибічних загальної освіти без дискримінації за соціальним положенням, під освітою він розумів єдність двох процесів: виховання та навчання. При цьому перший визначався як найбільш значимий. Метою освіти Конфуцій вважав духовне зростання особистості, її удосконалення до ідеалу благородної людини («цзюнцзи»), носія вищих моральних якостей [5].

Отже, меритократія (від лат. достойний та грец. влада) – принцип управління, відповідно до якого керівні посади повинні займати найбільш талановиті люди, незалежно від їх соціального становища та фінансового статку.

 

2. Характеристика меритократії за працею Майкла Янга

Праця англійського соціолога Майкла Янга «Розквіт меритократії…» визначила народження нового поняття в суспільно-політичній думці – меритократії. Ця книга написана у вигляді рукопису, нібито складеному у 2033 році, розповідає про трансформацію британського суспільства на зламі ХХ-ХХІ ст. На зміну класичному класовому поділу, в якому визначальне місце в соціальній ієрархії відіграють соціальне походження, достаток, зв’язки тощо, прийшов новий суспільний устрій, де тільки здібності та інтелект визначають соціальне становище людини. Правлячий клас, який формувався не за принципом компетентності, перестав влаштовувати Британію, і в результаті проведення ряду реформ була поступово введена система правління достойних – меритократія. Достоїнство (merit) людини було визначено як поєднання двох елементів: інтелект (IQ) та вкладені зусилля (effort). Таким чином окреслюється т.зв. формула заслуги – «Intelligence and Effort together make up Merit», або Intelligence + Effort = Merit.  До 90-х рр. ХХ ст. повнолітні люди з IQ більше 125 належали до правлячого класу меритократів. Якщо раніше обдаровані здібні люди зустрічалися на різних рівнях соціальної ієрархії та ставали лідерами в рамках свого соціального класу, то тепер була сформована єдина інтелектуальна еліта. Ті, хто опинився внизу, не мали, як раніше, виправдань своїм невдачам в просуванні по соціальній драбині. Вони, як стверджував новий суспільний устрій, заслуговували свого більш низького положення, так само як найбільш здібні люди заслуговували знаходитися нагорі соціальної ієрархії. 

У 2033 році представники нижчих прошарків суспільства при участі деяких представників правлячої еліти повстали, вимагаючи рівності та безкласового суспільства. Права та якість життя людей не повинні визначатися вимірюванням рівня їх інтелекту та освіти, кожна людина повинна мати можливість керувати своїм життям. Результатом повстання став кінець меритократії в британському суспільстві [5]. 

Яку ж мету переслыдував Майкл Янг змальовуючи меритократичне суспільство у своїй роботі? Його мета – застерегти  британське суспільство від загрози обмеженості ціннісних орієнтирів. Автор зумів показати, що суспільство, у своєму прагненні до прогресу, зробивши найвищою цінністю інтелект, втрачає свою людяність, своє гуманістичне начало.  

У центрі поняття меритократичного суспільства знаходиться визначення –

«правління достойних/гідних». Що таке достоїнство? Як зазначає Амартія Сен, це поняття – відносне. Критерії достоїнства визначаються цінностями, які домінують у суспільстві. Називаючи прихід до влади найбільш здібних та освічених людей меритократією, Янг відображає цінності, які домінують в суспільстві і виступає проти їх тотального домінування. 

Поняття меритократії як правління найбільш здібних нерозривно пов’язане з поняттям продуктивності та ефективності. Так, прагнення до забезпечення найбільшої продуктивності та ефективності бере свій початок із раціоналізму Епохи Просвітництва, закладає основу для максимально високої швидкості руху вперед.

Тільки ті, хто здатен досягти найбільшої продуктивності, ефективності, найбільшого росту повинні бути на верхніх щаблях соціальної ієрархії. Тільки найбільш здібні повинні керувати, тому що саме вони здатні тягнути інших в сторону прогресу і саме в цьому полягає легітимність меритократії в сучасному суспільстві. 

Однак Майкл Янг виступає проти визначення розуму та інтелектуальних здібностей людини у якості домінуючої людської цінності, яка витіснила в рамках меритократичної конкуренції всі інші, такі як людинолюбство, співчування, солідарність, рівність.

«Кожен в меритократичному суспільстві отримує те соціальне положення, яке заслужив сам. Меритократія виступає за рівність можливостей на початку гонки, на відміну від егалітаризму, який виступає за рівність результатів на фініші. Саме цьому меритократія є найбільш справедливим суспільним устроєм» - стверджує Деніел Белл – теоретик постіндустріального суспільства. «Кожну людину треба поважати за те добре, що в ньому є» - говорить М.Янг. При цьому розуміння «доброго/хорошого» не повинно обмежуватися інтелектом та здібностями людини. 

«Якби ми оцінювали людей не тільки з точки зору їх розумових здібностей та освіченості, їх діяльності та впливовості, але й у відповідності з їх добротою та справедливістю, уявою та чуттєвістю, здатністю співчувати та щедрістю, то в суспільстві не було б поділу на класи. Хто б у такому випадку міг сказати, що вчений більш достойний, ніж швейцар, який є взірцевим батьком, що держслужбовець краще за водія вантажівки, який гарно вирощує троянди?» - говорить маніфест повстанців проти меритократії в праці Майкла Янга. 

В основі меритократії лежить конкуренція: для того, щоб отримати високий статус в суспільстві і забезпечити собі високу якість життя, людина повинна постійно розвивати свої здібності та переважати в них інших людей. Корні меритократії в індивідуальному, а не в колективному началі. У цьому розумінні меритократія виступає як ідеологія близька капіталізму з його конкуренцією та необхідністю постійного росту для збереження лідируючих позицій. Меритократія мало поєднується з ідеєю солідарності. «На фундаментальному рівні – це антигуманне суспільство. Дуже нелюдяно мати постійну конкуренцію між людьми практично в усіх областях, з постійним сортуванням, оцінкою, рейтингуванням людей в рамках прагнення до все більшої ефективності і до більш продуктивного суспільства… Це суспільство антигуманне тому, що воно руйнує всі основи братства та солідарності. Воно руйнує відчуття приналежності людей до єдиної спільноти» - зазначає канадський філософ Кай Нельсен [5].

Закономірно постає питання: «чи хочемо ми жити в меритократичному суспільстві?» З однієї сторони, таке суспільство уявляється справедливим та заснованим на талантах і здібностях. Але, з іншої сторони, меритократія не зачіпає інші важливі структурні компоненти, такі як матеріальний достаток, статус, отриманий при народженні, удачу, соціальні шанси опинитися в потрібний час в потрібному місці (дану теорію розробив Дж. Голдторп). Очевидно, що меритократія має ряд плюсів і вирішує багато проблем соціальної мобільності. Однак вона не вирішує проблему задоволеності своїм соціальним становищем, впевненості в суспільстві, відчутті захищеності.

Чим більше можливостей залишаються відкритими для людей, тим складніше це для тих, хто не в змозі прийняти результат як законний. Тим менше вірогідність того, що ті, хто досягне чогось, будуть мати більше відчуття вигоди, і тим більше ображених людей стає, коли вони не в змозі повторити успіх своїх колег. Ці проблеми не обов’язково загрожують соціальною кризою та фрагментацією, але вони можуть генерувати розчарування з приводу успіхів та невдач. 

Не дивлячись на певні недоліки меритократії, сучасні суспільства намагаються впровадити її елементи в свою структуру. Яскравим прикладом є Сінгапур.    

 

3. Досвід політичної меритократії в Сінгапурі

При отриманні незалежності Сінгапур страждав від високого рівня корупції. Лі Куан Ю (прем’єр-міністр) так характеризував становище: «Корупція є однією із рис азіатського стилю життя. Люди відкрито приймали винагороду, це було частиною їх життя». Боротьба із корупцією почалася «шляхом спрощення процедур прийняття рішень і видалення двосмисленості в законах в результаті видання простих і зрозумілих правил, аж до відміни дозволів та ліцензування». Також були підняті зарплати суддів, на суддівські посади були залучені найкращі приватні адвокати. Заробітна плата сінгапурського судді досягла декілька сот тисяч доларів на рік (у 1990-х рр. – 1 млн). були жорстко подавлені тріади. Особовий склад поліції був змінений з малайців на китайців.

Держслужбовцям, які займали відповідальні посади, були підняті заробітні плати до рівня топ-менеджерів приватних корпорацій. Створено незалежний орган по боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади (під суд потрапили навіть родичі Лі Куан Ю). У кінцевому рахунку Сінгапур став однією із найменш корумпованих країн світу. Послідовно проводячи політику утвердження правової держави в повному смислі цього слова, Сінгапур істотно переробив законодавство, яке стало більш прозорим та жорстким.

Рівень злочинності в Сінгапурі – один з найнижчих в світі, передбачена та застосовується смертна кара. Прояв міжетнічної ворожнечі та ненависті караються законом (враховуються навіть дискусії в Інтернеті). Деякі злочини караються побиттям палкою. Особливо жорстокі вбивства та торгівля наркотиками караються смертною карою через повішання. 

Однак, не дивлячись на значні успіхи «сінгапурської меритократії» вона не знайшла розповсюдження за межами Сінгапура. Чому? Політична система Сінгапура розроблена таким чином, що вона займається не тільки відбором здібних, гуманних лідерів, які керуються конфуціанськими цінностями. Вона також спирається на такі суперечливі засоби, як жорсткий контроль ЗМІ, обмеження на свободу зібрань, боротьба з представниками політичної опозиції. Таким чином, в очах багатьох зарубіжних спостерігачів, політична система Сінгапура постає як авторитаризм [1].

 

ТЕМА 9. ПОЛІТИКА І ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ

 

План:

1.      Міжнародні відносини і зовнішня політика.

2.      Сучасні теорії міжнародних відносин.

3.      Політичні аспекти глобальних проблем сучасності. Тероризм.

 

Література

1.      Побочий І.А., Павлов Д.М.  Політологія: Конспект лекцій – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2013. – 112 с.

2.      Політологія [Текст]: курс лекцій / [уклад. Ю. Г. Осадчий]; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – 214 с.

3.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К.О. Ващенка, В.О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М.П. Драгоманова, 2011. – 406 с.

4.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – 370 с. 5.Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т.Б., 2014. – 192 с.

6.      Шляхтун П.П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 472 с.

7.      Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2_е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма «ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – 288 с.

 

1. Міжнародні відносини і зовнішня політика держави

Міжнародні відносини та міжнародна політика займають важливе місце у політичному житті людини з глибокої давнини. У сучасній науковій літературі відрізняють поняття «міжнародні відносини» і «міжнародна політика», які схожі за визначенням, але мають власне специфічне смислове навантаження.

Міжнародні відносини – це системна сукупність економічних, політичних, ідеологічних, військових, правових, гуманітарних, дипломатичних та інших зв’язків між головними суб’єктами світового співтовариства, до яких належать народи, держави, суспільні та громадські сили, рухи і організації.

Із виникненням держав міжнародні відносини поділяються на: а) формальні (учасниками яких власне і стають держави);

б) неформальні (учасниками яких стають різні соціальні спільноти, недержавні

інститути, економічні утворення, особи).

На основі геополітичного критерію виділяють різні види міжнародних відносин: Ø глобальні (загальнопланетарні);

Ø  регіональні (європейські, азіатські);

Ø  локальні (східноєвропейські, латиноамериканські).

Основними формами міжнародної взаємодії є:

1)  співпраця;

2)  суперництво;

3)  конфлікт з урахуванням війн.

Постійними супутниками міжнародних відносин є конфлікти. І це зрозуміло, адже в окремих країнах і народів завжди існують свої унікальні, неповторні інтереси, що можуть і не збігатися з інтересами інших країн і народів. До того ж людству завжди був притаманний певний елемент змагальності і суперництва, що не може не відбитися і на стосунках між державами.

За своєю типологією міжнародні конфлікти відрізняються залежно від:

ü  суб’єктності, коли конфліктують держави (міждержавні конфлікти), нації (міжнаціональні, етнічні конфлікти), класи (міжкласові конфлікти), конфесії (міжконфесійні, релігійні конфлікти), раси (міжрасові конфлікти) тощо;

ü  сфер відносин між сторонами, що конфліктують (політичні, воєнні, економічні, торгові, фінансові, митні конфлікти та ін.);

ü  масштабності (міжнародні, регіональні, локальні конфлікти).

Слід зауважити, що локальні зіткнення втягують у конфлікт нових учасників. І це дуже небезпечно, оскільки завжди є загроза переростання якогось локального чи регіонального конфлікту в глобальний.

Більшість дослідників теорії міжнародних відносин дотримуються думки, що міжнародні відносини і міжнародна політика відбуваються під впливом принаймні двох діалектичних закономірностей. Такими закономірностями є:

Ø  інтернаціоналізація економічного, політичного, соціального й взагалі всього суспільного життя;

Ø  створення і зміцнення суверенних держав, які прагнуть до реалізації своїх інтересів поза національно-державними кордонами [2, с. 190-192].

Зовнішня політика – це діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені. Зовнішня політика держави – це продовження її внутрішньої політики. Вона має більш широкий вимір оскільки, характеризує взаємодію двох і більше країн. Її функціонування пов’язане не тільки з конкретною формою влади, що існує в країні, а й з широким спектром міжнародних норм і цінностей, які були утворені людством у ході його тривалого еволюційного розвитку. Специфіка зовнішньої політики обумовлена і тим, що у світі існують різні держави з різними політичними режимами, з не завжди співпадаючими інтересами і цілями розвитку. Все це обумовлює необхідність узгодження інтересів задля збереження миру та безпеки у світі, потребує скоординованих дій держав і корекції їх внутрішньої політики. Отже, зовнішня політика раціоналізує внутрішню політику відповідно до міжнародних реалій [7, с. 250].

Цілі зовнішньополітичної діяльності можуть бути різними залежно від політичного ладу, форми правління, типу політичного режиму, стану економіки, традицій, географічного положення й багатьох інших факторів. Проте серед них можна виділити групу загальних цілей, характерних для абсолютної більшості держав. Це передусім:

ü  зростання авторитету і зміцнення міжнародних позицій держави;

ü  забезпечення національної безпеки країни, її територіальної цілісності і недоторканності (національна безпека – стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб’єктом системи міжнародних відносин);

ü  створення сприятливих зовнішніх умов для успішної організації внутрішньополітичних цілей і завдань;

ü  активне співробітництво і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;

ü  утвердження системи колективної безпеки.

Останнім часом у структурі цілей і завдань міжнародної політики дедалі активніше виходять на перший план такі, як участь у міжнародному поділі праці і пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами і духовними цінностями, а також спільний захист прав людини, об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму і найбільш небезпечних захворювань, розвиток охорони здоров’я.

При реалізації завдань зовнішньої і міжнародної політики держава здійснює певні, притаманні їй функції, передовсім оборонну, регулятивну, інформаційно-представницьку та організаційно-посередницьку [2, с. 193-194].

Функції зовнішньої політики

Назва функції	Характеристика
Оборонна	Пов’язана із захистом прав та інтересів даної країни та її громадян за її межами і в міжнародних справах. Реалізація цієї функції спрямована на запобігання загрози для держави і пошуки шляхів мирного вирішення спірних проблем.
Регулятивна	Виявляється в тому, що міжнародне співтовариство визначає необхідність дотримання певних норм, принципів, традицій міжнародного спілкування і закріпляє їх відповідними міжнародними актами, створюючи таким чином механізм регулювання міжнародних зв’язків.
Інформаційнопредставницька	Реалізується через відповідні органи, які представляють погляди уряду, позицію держави, а також інформують керівні органи держави про діяльність і наміри урядів інших країн.
Організаційнопосередницька	Полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм даної держави.
Інтегративна	Вона виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування міжнародного співтовариства [6, с. 426-427].

 

Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні.

Політичні засоби охоплюють сферу дипломатичних відносин – від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби можуть використовуватися у формі переговорів, зустрічей, участі у міжнародних організаціях.

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики становлять воєнні засоби, основними з яких є війна та воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою міжнародних організацій.

Економічні засоби зовнішньої політики полягають у використанні економічного потенціалу держави для впливу на економіку і політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішньої політики, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним потенціалом займає впливові позиції у світі.

До ідеологічних засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім із метою формування позитивного зовнішнього іміджу і міжнародного престижу певної держави. Із цією метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються виставки, презентації [6, с. 428429; 2, с. 195].

Основним регулятором зовнішньої політики держав є міжнародне право як сукупність норм і принципів, які регулюють усю систему міжнародних відносин. Перший документально зафіксований міжнародний договір був укладений у 1296 р. до н.е. між Єгиптом і Хетською державою.

Сучасне міжнародне право поділяється на таки види:

1)                       міжнародне публічне право як особлива правова система, що регулює відносини між державами і міжнародними організаціями;

2)                       міжнародне приватне право, яке регулює відносини між іншими учасниками міжнародних відносин, що є суб’єктами міжнародного приватного права.

Міжнародне право в сучасній системі міжнародних відносин має характер загальнодемократичної системи правових норм, тобто норм, що визнані всіма державами і обов’язкові для всіх держав.

Головним документом сучасного міжнародного права є Статут ООН, який був схвалений у 1945 р.

У ньому затверджені такі базові міжнародно-правові принципи:

1)      державного суверенітету і суверенної рівності держав;

2)      незастосування сили чи погрози силою;

3)      непорушності кордонів;

4)      територіальної цілісності держав;

5)      мирного врегулювання спорів;

6)      поваги до прав і свобод людини;

7)      самовизначення націй та народів;

8)      сумлінного виконання міжнародних зобов’язань;

9)      співробітництва;

10)  невтручання у внутрішні справи.

Саме з цих принципів випливає й дуже важлива ідея мирного співіснування, яку можна розглядати і як провідний узагальнюючий принцип сучасної міжнародної політики.

Інститутами, в середовищі яких розробляються спільні правові, політичні та моральні норми, є міжнародні організації. Вони створюються на основі спільності інтересів країн-учасниць для реалізації певних завдань.

Перші міжнародні організації з’явилися на початку і в середині ХІХ століття: Центральна комісія з судноплавства по Рейну (1815), а також Міжнародний телеграфний союз (1865) і Всесвітній поштовий союз (1874). Вони були організаціями неполітичного характеру. 

У 1919 р. була створена перша у світі міжнародна організація універсального типу з широкою компетенцією – Ліга Націй. Її основною метою було підтримання міжнародного миру та безпеки. Масове виникнення міжнародних організацій розпочалося після Другої світової війни.

Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об’єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. Вона була створена у червні 1945 р. Постійне місце знаходження штаб-квартири ООН – м. Нью-Йорк. Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Рада з питань опіки, Міжнародний суд, Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секретарем. Найбільш ефективний вплив на зовнішню політику належить Раді Безпеки ООН. До її складу входять США, Велика Британія, Китай, Росія і Франція (постійні члени), які мають право вето на рішення Ради Безпеки.

До глобальних міжнародних організацій відносимо Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світову організацію торгівлі (СОТ), Організацію Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітню організацію охорони здоров’я (ВООЗ). Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовими є Рада Європи та Європейський Союз (ЄС). Структура Ради Європи складається з: Парламентської асамблеї, Комітету міністрів, Конгресу місцевої та регіональної влади, Суду з прав людини у Страсбурзі та дорадчого органу, до якого входять недержавні організації.

Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Північноатлантичного договору (НАТО). До впливових регіональних міжнародних структур належать також: Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) – країн Латинської, Центральної Америки і США; Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), Організація африканської єдності (ОАЄ), Асоціація країн ПівденноСхідної Азії (АСЕАН), до якої входять Індонезія,Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд. До субрегіональних міжнародних організацій у субрегіоні Центральної і Східної Європи відносимо Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ), Вишеградську групу, Чорноморську асоціацію економічного співробітництва (ЧАЕС).

 

2. Сучасні теорії міжнародних відносин

Основні принципи теорії ідеалізму. Критика ідеалізму

Основні принципи теорії ідеалізму були сформовані в період між двома світовими війнами. Як зазначено вище, теоретичними джерелами ідеалізму були ідеї вічного миру, європейської або світової федерації, теорії міжнародного права тощо. Таким чином, політичний ідеалізм вважається напрямом науки про міжнародні відносини, який розглядає міжнародні взаємодії крізь призму морально-етичних ідеалів і правових норм, що стримують національний егоїзм і надають можливість уникати світових воєн внаслідок правового регулювання та демократизації міжнародних відносин.

До базових ідей теорії ідеалізму можна віднести принцип анархічності міжнародних відносин, існування суперництва та конкуренції, що існує між державами. Ідеалісти вважали, що анархія в міжнародних відносинах може бути усунена шляхом спільної волі всіх держав. 

Держави, як актори міжнародних взаємодій, розглядаються аналогічно до сутності окремих індивідів. Держави потенційно мають здатність до раціональних дій на міжнародній арені. Таким чином, в основі ідеалізму лежить антропоморфічний підхід в інтерпретації держави, тобто перенесення ознак індивіда в ліберальній інтерпретації людини на державу. В такому випадку держави можуть трактуватися як погані, злі та добрі, а взаємодія між ними в рамках цієї теорії має базуватись не на силі і їх балансі, а на двох принципах: 1) економічна взаємозалежність і розвиток демократії у внутрішньополітичних відносинах гарантує мир між державами; 2) чим далі держави просуваються на шляху ліберальних ринкових перетворень і демократії, тим стабільнішою стає міжнародна система. 

Ідеалісти декларують рівність всіх держав на міжнародній арені, взаємодії між якими повинні базуватись на засадах економічного лібералізму та права. В рамках цієї парадигми критикується система правління великих держав, які нав’язують свою волю меншим державам. Наголошується на необхідності створити об’єднання націй, з метою надання гарантій політичної незалежності як великим, так і малим державам. 

Особлива роль відводиться економічному співробітництву, адже в умовах взаємозалежності стабільність міжнародних відносин досягається через встановлення економічного ліберального порядку у світовому чи регіональному масштабі, в основі якого лежать норми міжнародного права, принципи моралі, конкретні дії міжнародних інститутів. 

Принцип економічного лібералізму визначається в тому, що ліберальний економічний порядок, який заснований на обміні, посилює взаємозалежність, а отже, взаємну вразливість країн у сфері економіки. Оскільки вищими цілями держави є економічне процвітання та досягнення високого рівня добробуту, то вважається, що високий рівень взаємозалежності послаблює схильність держав до агресії та силового вирішення суперечностей. Наголошується на безпосередньому зв’язку між економічною ефективністю держави та міжнародним співробітництвом. Демократизм внутрішньополітичного устрою держав зменшує ймовірність виникнення війн не лише тому, що демократичні держави не воюють, а тому, що в умовах демократичного режиму народ має більше механізмів впливу на прийняття важливих політичних рішень.

Ідеалісти акцентують на значенні моралі та правових норм у міжнародних взаємодіях. Згідно з цим принципом держави, їхні дії в зовнішньополітичних відносинах повинні оцінюватись відповідно до норм індивідуальної моралі, яка виявляється у сфері прав людини. Наприклад, для В.Вільсона показовим є те, що людство знаходиться на початку епохи, вимогою якої буде те, що нації та їх уряди повинні будуть дотримуватись тих же норм поведінки та відповідальності за зроблену шкоду, яких дотримуються і громадяни багатьох країн. Для Д.Фостер-Даллеса загальні принципи, котрими повинен керуватись політик у міжнародних відносинах, не є чимось туманним й абстрактним, а виростають з тих простих речей, яких вчив Ісус Христос. 

У рамках парадигми ідеалізму пояснюється і необхідність подолання світових воєн і загалом збройних конфліктів. Основною є ідея співробітництва та інтеграції, формування системи колективної безпеки, яка має базуватись на добровільному роззброєнні держав і добровільній відмові від війни як засобу вирішення суперечностей, реалізації інтересів на міжнародній арені. Ідею колективної безпеки можна втілити шляхом створення світового уряду, який би керувався принципами світової конституції. 

Таким чином, крізь основні принципи політичних ідеалістів проходять ідеї нормативності та необхідності, які проявляються у перебільшенні значення універсальних правових і моральних норм, у обґрунтуванні ролі міжнародних організацій та переваг співробітництва. Однак теоретики ідеалізму забігають вперед, заперечуючи роль національних інтересів у поведінці держав на міжнародній арені. 

Як наслідок, напередодні Другої світової війни з'ясувалося, що ідеї ідеалістів суперечать політичній дійсності, а їх нормативні конструкції не відображають реальний стан у міжнародному житті, не пояснюють мотиви багатьох зовнішньополітичних дій держав. Наприклад, А.Шлезінгер стверджував: коли США вступили у Першу світову війну, то основним їх мотивом були саме національні інтереси США, а їх лідери уявляли себе пророками миру, однак перебували поза сферою дії реальної політики. 

Р.Нібур у книзі «Людина з мораллю та суспільство без моралі» порівнював індивідуальну мораль, яка заснована на обов’язку християнської любові та жертовності, з обов’язком держави турбуватися про самозбереження, стверджуючи, що вони суперечать одне одному. Саме тому ним виключалась можливість оцінювати дії держав із позицій суто індивідуальної моралі, адже моральність держави відрізняється від моральності індивіда. 

Критики ідеалізму стверджують неможливість існування всесвітнього права, яке б регулювало поведінку держав, як національне право регулює поведінку своїх громадян. Критикуючи значення міжнародного права для встановлення миру, вони вказували, що міжнародні правила стосуються сфер взаємодії держав, які спрямовані проти деяких особливих актів в їх поведінці. Саме тому міжнародні інститути не здатні лише своїми прагненнями, без використання сили, створити моральний консенсус держав там, де він повністю відсутній. Окрім того далеко не всі міжнародні проблеми піддаються безумовній моральній оцінці, а уряди часто повинні приймати рішення, керуючись інтересами держави, відмінними від індивідуальних. 

Політичний реалізм у теорії міжнародних відносин

У 40-х роках XX століття все більше починає відчуватися криза ідеалістичних концепцій, неспроможність їх забезпечувати потреби зовнішньої політики держав. Отже, на зміну теорії політичного ідеалізму приходить парадигма політичного реалізму, що, за словами К.Грея, є єдиною течією, яка відповідає завданням управління зовнішньополітичними відносинами. Таким чином, політичний реалізм (словосполучення вперше вжите Г. Трейчке) трактується як напрям науки про міжнародні відносини, в основі якого лежить філософія позитивізму та прагматизму, а основною характеристикою є «силовий» підхід до оцінки міжнародних відносин.

Як зазначалось у попередньому підрозділі, теоретичними джерелами ідей реалістів були політичні та філософські концепції Фукідіда, Ж. Бодена, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Г.-В. Гегеля, К. фон Клаузевіца, Р. Нібура тощо.

Передусім політичний реалізм базується на уявленні про злу та гріховну природу людини та держави, яка проявляється у прагненні до влади та домінування. Ця природа має враховуватися дослідниками при теоретичному аналізі міжнародних відносин. 

З точки зору політичних реалістів, міжнародні відносини мають анархічний характер, тобто в них відсутнє загальне регулююче начало, єдиний керівний центр, розпорядження якого мали б обов’язковий характер і виконувалися всіма діючими особами на міжнародній арені. Саме анархічність відрізняє міжнародні відносини від внутрішньополітичних, що будуються на принципах ієрархії, субординації, панування і підкорення, формалізованих правових нормах, головною з яких є монополія держави на легітимне насильство в рамках свого внутрішнього суверенітету. 

У рамках теорії політичного реалізму акцент робиться на територіально обмежених суверенних державах, які трактуються як головні актори на міжнародній арені. Відповідно міжнародні відносини ототожнюються з міждержавними, зокрема з міждержавними конфліктами та війнами. Держави вважаються нерівними за своїми можливостями: серед них є великі і могутні, які є господарями становища у міжнародних відносинах, середні, які найчастіше вступають в союзи між собою та великими державами, малі та мікродержави, які не здатні самостійно захищати свої національні інтереси та цілком залежать від волі, співвідношення сил та інтересів великих держав. 

Реалісти наголошують на неминучій для кожної держави необхідності розраховувати на себе, свої власні можливості у відстоюванні своїх інтересів. Тому марними вважаються надії на реформування міжнародної системи, побудову міжнародного порядку, який би базувався на правових нормах, колективній безпеці та вирішальній ролі наднаціональних організацій. 

На думку реалістів, головною метою будь-якої держави є забезпечення національного інтересу, який інтерпретується в термінах влади як акумулювання влади та могутності. Держава вважається раціональним актором, що захищає власні інтереси, трактуючи інтереси інших держав і стабільність як вторинні. Ніхто, окрім самої держави (в особі її політичного керівництва), не зацікавлений у її безпеці, посилення якої (а значить, і посилення сили держави, її влади як здатності впливати на інші держави) залишається головним елементом її національних інтересів. Підпорядкування будь-яких міжнародних зобов'язань національним інтересам реалісти називають залізним законом міжнародного життя. 

Реалісти вважають, що наука про міжнародні відносини повинна зосереджуватися на дослідженнях міжнародних конфліктів і воєн, а її центральною проблемою є проблема безпеки, яка трактується у її воєнно-силовому, державно-центристському розумінні. Проблему безпеки пов’язують передусім з так званою дилемою безпеки, яка полягає у тому, що чим більшої безпеки прагне для себе одна держава (чи союз держав), тим у меншій безпеці виявляється інша держава (чи у союз держав). Саме тому реалісти стверджують необхідність збільшення воєнного потенціалу держави, адже військова сила вважається головним фактором стримування потенційних суперників. Основним регулятором міжнародних відносин вважається встановлення рівноваги. Наприклад, Р.Арон виділив 3 типи міждержавного миру: 1) імперія (коли одна нація підкорює інші); 2) гегемонія (коли відбувається формування стабільних відносин через потенційне суперництво, а в результаті останнього – домінування однієї або кількох держав); 3) рівновага.

Таким чином, базовими категоріями політичного реалізму є сила, баланс сил і національний інтерес. Щодо розуміння сили, політичні реалісти визначали три основні мети її використання: прагнення до вигоди, страх понести втрати на міжнародній арені, страх виявитися в невигідному становищі. Наприклад, А. Уолферс стверджує, що сила – це здатність суб’єкта змінити поведінку інших суб’єктів шляхом примусу, а вплив – це здатність змінити цю поведінку шляхом переконання. Дослідник зазначає, що відмінності між цими поняттями не є абсолютними, а відповідно існує спільне поле їх трактування. Для Р.Арона могутність є здатністю використати силу в певних умовах та з певною метою. Силу він порівнює з мускулами, а могутність визначає як здатність використати ці мускули. Г. Моргентау виділяє вісім основних елементів могутності: географію, природні ресурси, промислову могутність, військовий потенціал, чисельність населення, національний характер, моральний дух нації та якість дипломатії. Таким чином, йдеться про те, що невиправдано інтерпретувати поняття «могутність» лише фізичними показниками, а слід враховувати, на думку Г. Моргентау, й «людські», фактори нематеріального походження, які часто володіють вирішальним впливом у сфері міжнародної політики. 

Для теорії політичного реалізму базовим у розгляді є чинник балансу сил, що регулює відносини між державами. Г. Моргентау вважав, що у міжнародних відносинах баланс сил може мати такі аспекти: 1) баланс сил – це політика, спрямована на розподіл сили (воєнної); 2) опис будь-якого реального стану співвідношення сил у міжнародних відносинах; 3) відносно рівномірний розподіл сили на міжнародному рівні; 4) будь-який розподіл сили в міжнародних відносинах. 

Таким чином, вважається, що всі держави керуються лише власними інтересами і намагаються їх реалізувати за допомогою сили. Кожна держава прагне до збільшення своєї сили, яка стримується лише силою, що їй протистоїть. Власний егоїстичний інтерес держави не може ігнорувати інтереси інших держав. Отже, силові відносини між державами є визначальними у міжнародних відносинах, а міжнародна політика найчастіше трактується як політика сили. Стабільність може базуватися лише на стримуванні одних центрів іншими, тобто конкуренція між коаліціями і союзами держав гарантує стабільність у міжнародних взаємодіях. 

Водночас наголошується, що міжнародні організації та міжнародне право не можуть ефективно вирішувати конфлікти між державами, тому посилення потенціалу та здатність до самооборони можуть бути сформовані за допомогою сильних союзників, а моральні цінності можуть використовуватися лише як допоміжні засоби для набуття сили. В рамках даної парадигми війна розглядається як прийнятний засіб для вирішення конфліктів, а критерієм оцінки адекватності зовнішньої політики держави є перемога у війні чи конкуренції. 

Найбільш концентроване вираження принципів класичного реалізму подане в праці Г.Моргентау «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу», де визначені 6 принципів реалізму міжнародних відносин:

1.                       Політика, як і суспільство, керується об’єктивними законами, коріння яких знаходиться в людській природі. Підтвердження характеру зовнішньої політики відбувається шляхом вивчення політичних актів та їх результатів, відповідно існує можливість створення раціональної теорії, яка була б відображенням цих законів.

2.                       Наріжним каменем політичного реалізму є поняття інтересу, який виражений у термінах влади та дозволяє розуміти політику як специфічну сферу людської діяльності. Категорія інтересу, що визначена у термінах влади, дає змогу відтворювати минуле, розуміти теперішнє і передбачати майбутнє політичної думки або дій.

3.                       Зміст поняття «інтерес», висловлений в термінах влади, не є незмінним. Це поняття залежить від політичного та культурного контексту, в якому відбувається формування міжнародної політики. 

4.                       Політичний реалізм визнає моральне значення політичних дій. Реалізм усвідомлює неминучу суперечність між моральним імперативом та успішними політичними діями, стверджується, що універсальні моральні принципи не можуть бути використані у державній діяльності в їх абстрактному формулюванні, вони мають відповідати конкретним обставинам місця і часу.

5.                       Політичний реалізм заперечує ототожнення моральних устремлінь певної нації з універсальними нормами, 

6.                       Теорія політичного реалізму виходить із плюралістичної концепції природи людини. В рамках цієї теорії вважається вважливою будь-яка сфера суспільної діяльності, однак вона розглядається крізь призму політики, різноманітних потреб та інтересів у процесі її здійснення. 

Таким чином, погоджуючись з думкою американських політологів Ч.Кеглі та О.Віткопфа, можна визначити такі основні ідеї та принципи теорії політичного реалізму: насамперед, історія вчить, що людство за своєю природою є носієм гріховності та зла, найпоширенішим і найнебезпечнішим різновидом якого є інстинктивне прагнення до влади, до домінування над своїми співгромадянами. За цих умов міжнародна політика означає боротьбу за владу, війну всіх проти всіх. Головною функцією та метою держави, якій мають бути підпорядковані всі інші цілі, визнається забезпечення національного інтересу, тобто одержання влади та забезпечення самозбереження. Головною рисою міжнародної політики вважається недовіра держав одна до одної, до міжнародних організацій та міжнародного права, що зумовлює посилення військового потенціалу для стримування потенційних противників, через залучення союзників. Окрім того реалісти виходять з позиції, що всі держави прагнуть до влади, а цей аргумент відповідно сприяє трактуванню, що мир й стабільність можна забезпечити певним балансом сил, в основі якого лежить система союзів. Водночас у рамках цієї парадигми недооцінюється роль недержавних акторів, які в сучасних умовах все більше змінюють характер міжнародних відносин, потребує більшого аналізу політика малих і середніх держав, вимагає чіткого усвідомлення тенденція зростання ролі інститутів і правових норм і розширення можливостей міжнародного співробітництва. 

Сучасні трактування міжнародних відносин: неореалізм, неолібералізм та неомарксизм

Дослідники трактують появу неореалізму як наслідок переосмислення та адаптації класичного реалізму до тих змін, які відбувались на міжнародній арені під впливом глобалізації, зростаючої ролі міжнародних організацій, посилення економічних чинників у міжнародних відносинах, зменшення значення примусу. Теоретики неореалізму вважають, що реалістичний дискурс завжди актуальний, адже політичний реалізм краще сприяє мобілізації національної громадянської думки на користь власного уряду, його зовнішньої політики. 

Головним наслідком посилення взаємозалежності неореалісти вважали становлення і факт наявності глобальної системи. Системність передбачає, що за зовнішньо хаотичними нагромадженнями подій і неузгодженої політики ховаються певні закономірності та детермінанти, які регулюють ці відносини й управляють взаємодіями. Завданням дослідника в цьому випадку є зосередження на вивченні цих специфічних детермінант і закономірностей.

Теоретики неореалізму, а особливо К. Волтц, не заперечували основних принципів реалізму: прерогативи держави як основного актора міжнародних відносин і національних інтересів, раціональності в діях суб′єктів міжнародних взаємодій, прагнення до зростання сили. Основою аналізу міжнародних відносин для неореалістів є дослідження цілісності світу, яка зумовлює вплив на окремі держави та людей у внутрішній політиці. При аналізі використовується глобальна світова система – більш або менш структурована сукупність держав і створених ними міжурядових організації, покликана регулювати суперечності та ієрархічні відносини. 

Неореалісти вважають міжнародні відносини постійною боротьбою за виживання, але в межах рівного розподілу влади в умовах анархії. Анархія трактується не як стан хаосу, а як відсутність управління з одного чи кількох центрів, як відсутність світового уряду. Водночас окремі представники неореалізму (Б. Бузан) вважають, що природа міжнародних відносин змінюється у бік «зрілої анархії», у рамках якої західні ліберальнодемократичні держави здатні відігравати роль гаранта міжнародної безпеки, а досягнення прогресу стає доступним для всіх, в тому числі й слабких держав та окремих індивідів. 

Часто в рамках неореалізму міжнародні відносини порівнюють з економічними відносинами, а держави ототожнюють з фірмами, які конкурують за вигоду на міжнародній арені. Ця конкуренція може знищити держави з низьким рівнем конкурентоспоможності, в той час як ті держави, що конкуренцію витримують, міжнародна система змушує до дотримання певних правил у зовнішній політиці. 

Важливу роль у рамках теорії неореаліму відіграє структура міжнародної системи, що визначається як сукупність зовнішніх примусів та обмежень, які впливають на міжнародну поведінку держав. Саме тому вважається, що характер відносин у міжнародній сфері обумовлюється не особливостями суб’єктів, а властивостями структури міжнародної системи. Структура міжнародної системи визначається взаємодіями між супердержавами. Кількість великих держав у структурі визначає тип полярності цієї системи. Співробітництво в рамках структури пов’язане з формуванням і функціонуванням міжнародних режимів (валютних, торгових) як певної системи норм, правил і звичаїв, що використовуються державами для одержання вигоди. 

Таким чином, дослідники теорій міжнародних відносин стверджують, що неореалізм намагався поєднати макроекономічну інтерпретацію міжнародної системи з класичним реалістичним акцентом на силу та національні інтереси, враховує взаємопроникність міждержавних кордонів за рахунок зростання ролі цивілізаційних, культурних, релігійних факторів, самоідентифікації нових акторів міжнародних взаємодій.  

Основою теорії неолібералізму є визнання закономірності зростаючої взаємозалежності світу. Неоліберали (Р.Кохейн, Р.Купер, Дж.Най) не заперечують інтерпретації міжнародних відносин К.Волтца: анархічності, сили та інтересу як основи міжнародних взаємодій, їм близька аналогія міжнародної та економічної систем. Однак ці дослідники стверджують, що основною є віра у здатність ідей змінювати природу міжнародної політики, адже у міжнародних відносинах сила застосовується дедалі менше, вона стає менш примусовою та відчутною, а національний інтерес втрачає своє попереднє значення. Таким чином, сила й інтерес у міжнародній системі є вторинними та похідними від ідей. 

Представники цього напряму вважають, що міжнародна система досі залишається анархічною щодо відносин панування і підкорення, однак анархію розглядають як стан, який створюється самими державами, тобто міжнародна анархія – це продукт віри і волі осіб, що приймають рішення, а не іманентний атрибут системи міждержавних відносин. 

Для неолібералізму характерним є плюралістичний підхід до світової політики та визнання акторами не лише держав, але й інших багаточисельних суб’єктів, які взаємодіють поза державними кордонами (неурядові організації, транснаціональні корпорації та банки, приватні групи, демографічні потоки, кримінальні структури й пересічні індивіди). Результатом взаємозалежності неоліберали вважають вторгнення таких акторів, як багатонаціональні корпорації, мафіозі, національно-визвольні рухи тощо. Наприклад, Б.Баді вважає, що світ «розщеплюється» на три світи, що знаходяться у стані взаємного антагонізму: світ держав із характерними для нього громадською лояльністю індивідів та політичним представництвом, світ транснаціональних підприємців із властивою йому утилітарною лояльністю та функціональним представництвом і світ соціокультурних, конфесійних, етнічних та інших приналежностей, який характеризується примордіальною лояльністю та комунітарним представництвом. 

Деякі дослідники в рамках цієї парадигми розглядають світове співтовариство як павутину взаємодій, що включає в себе все більшу кількість акторів, а роль недержавних акторів може співставлятися в низці випадків із роллю держав. Таким чином, на практиці існує так багато прямих зв’язків і систем, що картина світу, на якій вони могли б бути зображені, виглядала б як клубок павутиння, накладеного одне на одне з окремими вузлами сплетіння ниток і поступовим зниканням кордонів. 

Інші дослідники вважають сучасну світову політику постміжнародною, яка наступає після домінування тільки держав, що поступово витісняються багатоманіттям каналів взаємодій. Таким чином, міжнародні відносини стають все більш транснаціональними та менш керованими. Беручи даний аспект до уваги, М. Ніколсон сформулював так званий парадокс участі: чим меншими є кількість і ступінь різнорідності учасників міжнародних інтеракцій, тим упорядкованішими є міжнародні відносини і тим передбачуванішими дії окремих учасників та їх наслідки.

Аналізуючи виникнення нових акторів і зменшення монополії держави, неоліберали абсолютизують явище взаємопроникнення та взаємовпливу внутрішньої та зовнішньої політики, вважаючи, що принцип суверенітету вже не передбачає повної ізоляції держави. Міжнародна спільнота функціонує за принципами, властивими будь-якому суспільному організму. Непорушні принципи політики, такі, як територіальність, суверенітет, безпека, зазнають значних трансформацій. Кордони стають більш проникними, суверенітет все більш відчужуваним, безпека, більш колективною, якщо не глобальною. Змінюється природа сили, яка стає все менш осягнутою та примусовою. Неоліберали стверджують про ерозію силових відносин, яка пов’язана із збільшенням ваги економічних, організаційних, інформаційних джерел сили, зменшенням воєнних інструментів. Інтереси держави стають більш пов’язані із забезпеченням економічної та соціальної стабільності. Наслідком цих змін є процес зміщення від конфліктності, суперництва до кооперативності, зростання ролі співробітництва. 

Для неолібералів основними регуляторами міжнародних взаємодій поряд з інститутами є універсальні моральні норми, які кодифікуються у міжнародному праві та є основою для функціонування інститутів. Основою даних норм є взаємопроникнення національних норм та ідентичностей держав та інших акторів. Основою міжнародного порядку є норми, структури, процедури позанаціонального і навіть наднаціонального характеру. 

Таким чином, неолібералізм виник із врахуванням тенденції взаємозалежності світу, адаптації ідеалізму до змін, які з’явилися з посиленням взаємозалежності. Йдеться, передусім, про надзвичайно складну природу міжнародних відносин, коли міжнародні взаємодії стають все менш стабільними, передбачуваними та керованими, а тенденції світового розвитку пов’язані із поступовим стиранням меж між зовнішньою та внутрішньою політикою, внутрішньосуспільними та міжнародними відносинами. 

Неомарксизм з′являється після Другої світової війни, даючи характеристику західним країнам та країнам третього світу, виходячи з розуміння суперечностей між центром і периферією. Представники  неомарксизму вважають, що основою аналізу є поняття «світова система», яка є первинною щодо національних держав. Світова система розглядається як динамічна взаємодія економічної, воєнно-політичної і соціокультурної підсистем з поступовим набуттям вирішального значення економічною підсистемою. Світоекономіка має універсальну властивість, що передбачає здатність підтримувати взаємодію в господарській сфері різних країн, регіонів, континентів. Таким чином, світоекономіка є економічно самостійною частиною планети, що може бути самодостатньою, чиї внутрішні зв'язки та обміни надають їй певної органічної цілісності.

Низка дослідників, зокрема І.Валлерстайн, в рамках соціальних систем виділяють міні-системи та світосистеми (світоімперії і світоекономіки). Міні-систему трактують як відносно невелику автономну одиницю з чітким внутрішнім розподілом праці та єдиною культурою. Однак вважають, що ці міні-системи практично зникли. Світосистему визначають як соціальну систему, яка характеризується наявністю структури, соціальної системи, правилами легітимації, межами, самодостатністю. Світоімперії – це певні політичні структури, які забезпечують єдність економіки (але ця економіка не може існувати без адміністративної централізації, певної імперської форми – Рим, Китай). 

Кожна світоекономіка має свій центр (капіталістичне місто, що домінує в певному регіоні, який займає світоекономіка, та є місцем зосередження інформації, капіталів, товарів). Це може бути центр сильної, агресивної, привілейованої, динамічної держави, яка породжувала водночас страх і повагу. Центр може змінюватись, причиною чого може бути перенесення столиці чи інші економічні причини. Можлива наявність двох центрів у світоекономіці, що призводить до боротьби між ними. Центрами європейської світоекономіки були Венеція, Генуя, Антверпен (XV–XVI ст.), Амстердам (XVII – поч. XVIII ст.), Лондон (XIX – поч. XX ст.), Нью–Йорк (поч. XX ст.).

Простір світоекономіки поділяється на кілька взаємозалежних зон, які є ієрархічними: вузький центр (ядро), другорядні, але достатньо економічно розвинуті зони (напівпериферії), великі зовнішні окраїни (периферії). Центр (ядро) об’єднує все передове, прогресивне, різноманітне. Ядро – це зона, яка виграє при нееквівалентному обміні з іншими частинами, характеризується наявністю політичних свобод, сильною державою, розвитком науки. Виділення ядра – обов’язкова умова існування світоекономіки, ядро формується у боротьбі між кількома претендентами на гегемонію. Важливими є відносини між центром і периферією, яка є географічним сектором, що характеризується низьким економічним розвитком, продукція якого є низькоякісною. Ознаками окраїн або ж периферії є пасивність, архаїчність, відсталість, оскільки їх розвиток цілком залежить від центру. При обміні периферія втрачає стільки, скільки отримує центр. Периферія характеризується і політичним занепадом, колоніальною залежністю. Особливої уваги в рамках теорії неомарксизму заслуговує «напівпериферії», яка зосереджує в собі класові суперечності і конфлікти, виступає засобом перерозподілу світової додаткової вартості, слугує джерелом нових форм і способів виробництва. Напівпериферія має та може користуватися частиною переваг центру (часто для позначення цього явища використовують визначення «зона блискучих других»). Окрім того напівпериферію вважають стабілізатором світоекономіки, динамічним чинником, джерелом прогресивних змін. 

У рамках парадигми неомарксизму розвиток отримала і теорія світової гегемонії (Р. Кокс). Остання не тільки визначається як наслідок лише простого економічного або силового домінування, але передусім вимагає етичної легітимності. Гегемонію трактують як структуру цінностей і поглядів на природу порядку, яка охоплює всю систему державних і недержавних утворень. В гегемонному порядку ці цінності і погляди є відносно стабільними, рідко піддаються сумніву, оскільки уявляються природнім порядком. Гегемонія створюється соціальними верствами домінуючої держави тією мірою, якою цей спосіб поведінки приймається домінуючими верствами інших країн. Не кожне владно-силове домінування є гегемонією, а лише те, яке має етичну легітимність. Умовою реалізації гегемонії є створення історичного блоку, який проходить 3 етапи, рівні розвитку: 1) економіко-корпоративний (формування специфічних інтересів окремої групи); 2) етап класової солідарності (коли усвідомлюються інтереси всього класу у сфері економіки); 3) етап гегемонії (інтереси класу–лідера гармонізуються з інтересами підкорених класів, інтереси останніх інкорпоруються в універсально формульовану ідеологію (месіалізм, експансіонізм). 

Світові гегемонії засновувались сильними державами через соціальні та економічні революції, які не лише змінювали структуру цих держав, але й викидали енергію нового класу за національні кордони. Світова гегемонія є зовнішньою експансією внутрішньої національної гегемонії певного класу. Інститути цього класу, культура, технологія стають зразком для інших держав. З різною мірою сприйняття це поширюється по периферійних країнах. Гегемонія на світовому рівні – це порядок світової економіки з домінуючим способом виробництва, який проникає у всі країни і ставить в залежність від себе інші способи виробництва, комплекс міжнародно-соціальних відносин, який об’єднує пануючі соціальні класи різних країн. Світова гегемонія знаходить відображення в інститутах і механізмах, які встановлюють загальні правила поведінки для держав і сил громадянського суспільства. 

У рамках теорії залежності (Р.Пребіш) дослідники звертають увагу на роль транснаціональних корпорацій, вважаючи, що Захід та його корпорації надалі залишаються метрополією, в той час коли найбільш відсталі країни залишаються колоніями. Міжнародні відносини, таким чином, трактуються як боротьба бідних і багатих націй, суперечності між Північчю і Півднем. Дослідники пояснюють необхідність створення нового економічного порядку, який би обмежив диктат країн Заходу та сприяв вирівнюванню суспільного розвитку. 

Отже, неомарксисти виходять з економічної та соціальної нерівності в рамках глобальної капіталістичної світосистеми, трактують світову політику як відображення постійної боротьби між центром і периферією сучасної світової системи як наслідок взаємозалежності держав і народів. На їх думку, вже наприкінці ХІХ століття не залишилося зон поза межами світоекономік. Глобалізація світоекономіки веде до деструктивних змін в інших країнах, сприяє поляризації між бідними і багатими у світовому глобальному масштабі. Існує ймовірність, що в міру розвитку та загострення цих процесів, у наслідок диверсифікації економічних, політичних, соціокультурних структур, пошуку інших шляхів розвитку, зміцнення політичної волі найбільш обездолені групи (периферійні країни та регіони) зможуть скоординувати свої зусилля для пом′якшення наслідків вищезгаданих процесів. Результатом такої координації може стати нове поетапне будівництво суспільства, нових державних форм іншого світопорядку. 

 

3. Політичні аспекти глобальних проблем сучасності. Тероризм.

Глобальні (від лат. qlobus – куля) проблеми сучасності – це проблеми, які є загальносвітовими, такі, що зачіпають інтереси всіх націй і держав, усіх класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних організацій і кожної людини зокрема.

Ці проблеми породжені:

•        сучасними умовами матеріального виробництва;

•        технічним рівнем озброєнь;

•        соціально-політичними протиріччями сучасної цивілізації, які досягли критичної межі.

Ці проблеми становлять зміст сучасної світової цивілізації і для свого вирішення потребують спільних зусиль.

У другій половині ХХ століття сформувалася теорія глобалістики – система наукових знань про походження і сучасний стан глобальних проблем, їх класифікацію і обґрунтування практичних соціально-економічних і політичних шляхів їх розв’язання. Глобалістика – це методологія наддержавного планетарного всесвітнього підходу до вирішення земних проблем.

Виникнення і загострення глобальних проблем сучасності коріняться в конкретних видах діяльності самої людини. На край безодні світ поставили споживацьке ставлення людини до природи, стихійний вплив на останню непродуманої господарської діяльності та накопичення неймовірної кількості зброї масового знищення як результату ідеологічного та політичного протистояння держав різної орієнтації.

Можна навести чимало прикладів такого протистояння та діяльності. Зокрема, у світі нагромаджено ядерних зарядів потужністю 60 тис. мегатонн, що в 10 тис. разів перевищує кількість вибухових речовин, застосованих у роки Другої світової війни. Але ж атомна та термоядерна зброя – не єдиний різновид зброї масового знищення.

Є ще хімічна, лазерна, бактеріологічна зброя тощо. Та навіть якщо застосувати звичайну зброю тільки в Європі, насичену ядерними реакторами (150 – рівних за потужністю Чорнобильській АЕС), хімічними заводами, похованням токсичних, зокрема й радіоактивних, відходів – неважко уявити, що залишиться від ―колиски цивілізації‖ та й усієї планети.

Глобальних масштабів набула екологічна проблема. Кількість населення планети з початку ХХ століття зросла більш як у три рази, а площі, зайняті рослинністю – джерелом виробництва кисню – скоротилися за цей час на одну третину. Ерозія щорічно руйнує у світі 26 млрд. га родючих ґрунтів.

За останні 100 років зміст вуглецю в атмосфері збільшився в 10 разів. І це не дивно, адже за останні 30 років було знищено 50 % тропічних лісів Азії та Латинської Америки, які поглинали вуглець. У результаті кризових екологічних явищ з’явилася реальна загроза парникового кліматичного ефекту.

Внаслідок бурхливого зростання населення планети виникає чимало й інших проблем. Особливо гостро стоїть демографічна проблема в країнах, що розвиваються. Сотні мільйонів людей тут, як і раніше, приречені на голод і злидні, 40 % населення неписьменні. Близько 800 млн. чоловік, які мешкають у цих країнах, постійно недоїдають, а від голоду щороку помирає 30–40 млн. чоловік. Щорічний дохід половини населення тут не перевищує 120 дол. на душу.

Негативною залишається й тенденція співвідношення рівнів розвитку між Північчю і Півднем. Якщо на початку ХХ століття національний дохід на душу населення в розвинутих країнах перевищував відповідний показник у відсталих країнах у 6 разів, то на початку ХХІ століття він став 14-кратним. І це при тому, що сьогодні частка населення країн, що розвиваються, становитиме 4/5 усього населення планети.

Соціально-економічні проблеми породжують і політичну внутрішню та регіональну нестабільність. Країни, що розвиваються, й досі залишаються глобальним осередком напруженості і воєнних конфліктів.

Глобальні проблеми можна поділити на дві великі групи. Перша з них об’єднує ті, що діють у системі “людина – природа”, друга – ті, що діють у системі “людина – людина”. До першої групи належать:

•        проблеми населення Землі та його життєзабезпечення (продовольча, енергетична, сировинна й взагалі проблеми задоволення матеріальних потреб, а також демографічні проблеми);

•        проблеми захисту навколишнього середовища; 

•        проблема освоєння космічного простору і Світового океану, використання їх в інтересах людини;

•        проблема запобігання стихійним лихам і боротьбі з їхніми наслідками. До другої групи належать:

•        проблема ліквідації відсталості (економічної, культурної) країн, що розвиваються;

•        проблема захисту і розвитку ―духовного середовища‖, примноженнядуховної культури;

•        проблема вдосконалення освіти, інформатики;

•        проблема боротьби зі злочинністю, наркоманією та іншими негативними соціальними явищами, зокрема з міжнародним тероризмом;

•        проблема боротьби проти найбільш небезпечних захворювань, особливо тих, що мають соціальне забарвлення (СНІД тощо);

•        одна з найбільш гострих – проблема збереження миру.

Можна виділити такі особливості глобальних проблем:

•        вони мають планетарний, загальносвітовий характер, зачіпають інтереси усіх народів світу;

•        загрожують деградацією й загибеллю усьому людству;

•        потребують невідкладних та ефективних рішень;

•        вимагають колективних зусиль усіх держав, спільних дій усіх народів.

У свій час Володимир Вернадський запропонував вирішувати глобальні проблеми сучасності, використовуючи міждисциплінарніпідходи (поєднання філософських, політичних, природних та техніко-економічних знань до відповідних сфер людської діяльності). Він створив вчення про ноосферу (від грец. noos – розум). Сам термін запропонував у 1927 р. французький учений Едуард Леруа. За Вернадським, ноосфера – сфера свідомої діяльності людини в глобальному масштабі, взаємодії суспільства і природи, в межах якої розумна діяльність людини стає головним, вирішальним фактором розвитку.

Однак для досягнення такого стану необхідно, щоб усі країни відмовилися від політики конфліктності та конфронтації і перейшли до глобального співробітництва на засадах визнання пріоритетів загальноцивілізаційних цінностей.

На початку третього тисячоліття однією з головних проблем людства став міжнародний тероризм. Як політичне явище тероризм сягає своїм корінням у глибоку давнину. За своїм походженням латинський термін ―terroro‖ означає ―страх, жах‖. Страх – це одне із найбільш глибинних почуттів людини, що виникає при зустрічі з незвіданим, незрозумілим і загадковим.

Тероризм вийшов на світову арену як загальнолюдська катастрофа. Завдяки розвитку науки і техніки тероризм стає загрозою вже не окремим особистостям, як було раніше, а набуває значення глобальної проблеми, яка загрожує всьому людству. Виступаючи з промовою на Генеральній Асамблеї ООН у 1986 р., тодішній прем’єрміністр Франції Жак Ширак зазначив, що тероризм став систематично застосованою зброєю безмежної і найчастіше безликої війни. За даними Держдепартаменту США, у світі щорічно здійснюється від 320 до 620 терористичних актів, але аналітичні центри ЦРУ вважають ці цифри значно заниженими.

Географічні зони терористичної активності сьогодні не мають кордонів. 11 вересня 2001 р. два пасажирські літаки, захоплені терористами, врізались у будівлі-близнюки Міжнародного торгового центру в Нью-Йорку. Навіть США, які щорічно витрачали 5 млрд. доларів на заходи боротьби з тероризмом, виявилися беззахисними перед реальною загрозою.

Тероризм – явище багатогранне. У ньому поєднуються ідеологічні, релігійні, етнічні та інші чинники. Крім того, ґенеза даного явища свідчить про його постійну трансформацію: зміну фори і методів діяльності, організаційної побудови та інше. Тероризм має багато спільного з іншими формами соціального протесту:

•  агресією;

•  збройною боротьбою; • військовими конфліктами;

•  диверсіями тощо.

Найбільший інтерес являє собою політичний тероризм. Він виступає як соціальнополітичне явище, засноване на використанні або загрозі використання політичного насильства у формі терористичного акту з метою створення атмосфери жаху в суспільстві для досягнення політичних цілей суб’єктів терористичної діяльності.

Тероризм не є чітким і сталим явищем, а являє собою метод політичної боротьби, до якого вдаються різні соціальні прошарки населення.

Політичний характер терористичної діяльності принципово відрізняється від кримінальної злочинності, хоч між ними є деяка схожість, а саме:

•  кримінальні злочинці та терористи свідомо порушують закони;

•  ряд використовуваних ними засобів збігається;

•  самі терористи нерідко залучають до своїх операцій злочинців.

Однак між політичним та кримінальним тероризмом усе ж більше відмінностей, ніж схожості.

Тероризм, як і будь-яке інше соціальне явище, має багато форм прояву.

За сферами дії тероризм може бути внутрішньодержавним та міжнародним.

Внутрішньодержавний тероризм характерний лише для якої-небудь окремо взятої країни. Він пов’язаний як з діяльністю державних структур по придушенню опозиції шляхом насильства, так і з боротьбою опозиції проти існуючого режиму.

Міжнародний тероризм – це такий, який розповсюджується на громадян і територію більш ніж однієї країни. Такі терористичні організації, як ―Всесвітній ісламський фронт боротьби проти іудеїв і хрестоносців―, ―Аль-Каїда‖, ―Аль-Джихад‖ та інші обплутали мережею своєї терористичної павутини весь світ.

За засобами, які використовують під час терористичних актів, виділяють тероризм із застосуванням засобів ураження (зброя, вибухівка) та тероризм із застосуванням зброї масового знищення (біологічний, хімічний, ядерний тощо).

За середовищем здійснення тероризм буває наземним, повітряним, морським, космічним.

Терористичними актами можуть бути:

•        диверсія;

•        замах на вбивство;

•        викрадення;

•        пограбування (експропріація);

•        захоплення будівель;

•        збройні напади;

•        кібертероризм (напади на комп’ютерні мережі);

•        хайджекінг (захоплення транспортного засобу – літак, залізничний потяг, автомобіль).

Останнім часом проблема тероризму все більше і більше набуває глобального характеру. У зв’язку з цим зросло міжнародне співробітництво в боротьбі з тероризмом. Було прийнято цілий ряд документів, які регламентували діяльність у цій сфері, а саме:

•        Конвенція про злочини і деякі інші акти, які скоюють на борту повітряних суден

(1963);

•        Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970);

•        Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки

цивільної авіації (1971);

•        Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом (1973);

•        Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників (1979);

•        Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980);

•        Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства (1988);

•        Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розміщених на континентальному шельфі (1988);

•        Конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом (1997); 

•        Конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (1999) та інші.

 

 

             

ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

 

Семінарське заняття №1. Предмет і закономірності політології

 

План:

1.      Сутність політики, її походження, структура та функції.

2.      Політологія як наука про політику: об’єкт, предмет, структура, закони та категорії.

3.      Функції політології та її зв'язок з іншими суспільними науками.

 

Література:

1.      Гелей С.Д. Політологія: навчальний посібник: 8-е вид., перероб. та доп. / С.Д. Гелей,

С.М. Рутар. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – С. 5-15.

2.      Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська

О. В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова

Н. В. - Луганськ: Вид-во СНУ Ім. В.Даля, 2011. – С. 5-18.

3.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – С. 3-18.

4.      Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – С. 10-20.

5.      Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 9-31.

6.      Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма

«ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – С. 5-21.

 

 

Семінарське заняття №2. Становлення політології як науки

 

План: 1. Політична думка стародавнього світу:

a)      Стародавній Китай;

b)      Стародавня Греція;

c)      Стародавній Рим.

2.      Політико-правові ідеї епохи Середньовіччя.

3.      Політична думка Нового часу.

4.      Основні течії та школи сучасної зарубіжної політології.

 

Література:

1.      Гелей С.Д. Політологія: навчальний посібник: 8-е вид., перероб. та доп. / С.Д. Гелей,

С.М. Рутар. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – С. 15-28.

2.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – С. 36-53.

3.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – С. 20-68.

4.      Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 31-80.

5.      Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2-е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма

«ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – С. 21-68.

 

 

Семінарське заняття №3. Українська політична думка 18-20 ст.

 

План:

1.      Політико-правові ідеї на українських землях в добу Русі-України.

2.      Українська політична думка періоду козацько-гетьманської доби. «Конституція…» Пилипа Орлика.

3.      Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства. «Книга буття українського народу».

4.      Політичні концепції українських мислителів початку ХХ століття:

a)      Михайло Грушевський «Хто такі українці та чого вони хочуть?»;

b)      Володимир Винниченко «Відродження нації»; 

c)      Дмитро Донцов «Дух нашої давнини»;

d)      В’ячеслав Липинський «Листи до братів хліборобів».  

             

Література:

1.      Гелей С.Д. Політологія: навчальний посібник: 8-е вид., перероб. та доп. / С.Д. Гелей,

С.М. Рутар. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – С. 28-43.

2.      Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику: підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – С. 32-106.

3.      Давидович С.Н., Сталовєрова А.Л., Ткаченко Г.І. та ін. Політологія: навчальний посібник. – Рівне: НУВГП, 2014. – С. 

4.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – С. 68-98. 5.Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – С. 53-77.

6.      Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – С. 38-53.

7.      Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 80-128.

8.      Штанько В.І., Чорна Н.В., Авксентьєва Т.Г., Тіхонова Л.А. Політологія: Навчальний посібник. Видання 2_е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма

«ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – С. 41-68.

 

Семінарське заняття №4. Демократія: поняття та історичні форми

 

План:

1.      Поняття про демократію, її витоки, зміст та основні форми.

2.      Історичні форми демократії.

3.      Сучасні концепції демократії.

4.      Основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації суспільства.

5.      Проблеми становлення демократії в Україні.

 

Література:

1.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – С. 324334. 

2.      Політологія [Текст]: курс лекцій / [уклад. Ю. Г. Осадчий]; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – С. 66-87.

3.      Політологія: лекційний курс і практикум. Навчальний посібник / За ред. Гончарук Т.В. – Тернопіль, 2008. – С. 215-242.

4.      Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська

О. В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова Н. В. - Луганськ: Вид-во СНУ Ім. В.Даля, 2011. – С. 104-120.

 

Семінарське заняття №5. Громадянське суспільство

 

План:

1.      Поняття громадянського суспільства, його сутність, структура, фактори становлення та розвитку.

2.      Теорії громадянського суспільства.

3.      Проблеми становлення громадянського суспільства в Україні.

 

Література:

1.      Побочий І.А., Павлов Д.М.  Політологія: Конспект лекцій – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2013. – С. 67-71.

2.      Політологія: лекційний курс і практикум. Навчальний посібник / За ред. Гончарук

Т.В. – Тернопіль, 2008. – С. 243-268.  

3.      Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська

О. В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова

Н. В. - Луганськ: Вид-во СНУ Ім. В.Даля, 2011. – С. 176-190.

4.      Політологія: навчально-методичний посібник для студентів історичного факультету та П50 Навчально-наукового інституту педагогіки денної та заочної форми навчання / Укл. Фаріон О. О. –  Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. – 108 с.

5.      Требін М.П. Сучасний стан громадянського суспільства в Україні: проблеми та перспективи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrsocium.org.ua/Arhiv/Stati/4%202013/161-174.pdf.

6.      Чумаков Д.Д. Проблема розвитку громадянського суспільства в Україні в контексті його взаємодії з інститутом держави [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-

bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20& S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Grani_2014_6_25    

 

Семінарське заняття №6. Теорія еліт та політика

 

План:

1.      Політична еліта: поняття, характерні риси, функції.

2.      Теорії еліт в сучасній політичній науці.

3.      Обґрунтування ролі і значення політичної еліти у політичній думці України.

4.      Проблеми політичної еліти в Україні.

 

Література:

1.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – С. 253264.

2.      Політологія [Текст]: курс лекцій / [уклад. Ю. Г. Осадчий] ; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – С. 150-170.

3.      Політологія: лекційний курс і практикум. Навчальний посібник / За ред. Гончарук Т.В. – Тернопіль, 2008. – С. 158-182.   

4.      Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська

О. В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова

Н. В. - Луганськ: Вид-во СНУ Ім. В.Даля, 2011. – С. 241-255.

5.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – С. 265-287.

6.      Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – С. 122-133.

7.      Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — С. 361-377.

 

Семінарське заняття №7. Політичний конфлікт: особливості та види

 

План:

1.      Поняття та основні характеристики політичного конфлікту.

2.      Теорії конфлікту.

3.      Параметри розвитку та види політичних конфліктів.

4.      Шляхи і методи розв’язання політичних конфліктів.

5.      Соціально-політичні конфлікти в Україні: сутність, природа, шляхи вирішення.

 

Література:

1.      Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику: підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – С. 758-781.

2.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – С. 345368.

3.      Політологія [Текст]: курс лекцій / [уклад. Ю. Г. Осадчий]; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – С. 108-129.

4.      Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – С. 141-149.

 

Семінарське заняття №8. Політика і глобальні проблеми сучасності.

 

План:

4.      Політична глобалістика: предмет, структура, категорії.

5.      Політичні аспекти глобальних проблем сучасності. Тероризм.

6.      Сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин.

7.      Місце України в сучасній геополітичній ситуації в світі.

 

Література:

1.      Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику: підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – С. 684-734.

2.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К. О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М. П. Драгоманова, 2011. – С. 368404.

3.      Політологія [Текст]: курс лекцій / [уклад. Ю. Г. Осадчий]; Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України». – Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2011. – С. 191-212.

4.      Скочиляс Л. Політологія: навч-метод. посібник / Л. Скочиляс, О. Шиманова, Р. Парійчук-Брухаль. – Л.: ПП Сорока Т. Б., 2014. – С. 154-161.

             

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Призначенням самостійної роботи студентів є поглиблення ними знань, одержаних на лекціях, формування вміння знаходити необхідний матеріал для підготовки до семінарських занять, написання рефератів, підготовки доповідей на наукові конференції, подання цього матеріалу в упорядкованому вигляді.  Основні види самостійної роботи, які запропоновані студентам:  

1.         Вивчення лекційного матеріалу. 

2.         Підготовка до семінарських занять. 

3.         Виконання домашніх завдань. 

4.         Опрацювання та вивчення рекомендованої літератури. 

5.         Робота з інформаційними ресурсами. 

6.         Пошукова і дослідницька робота, написання рефератів.

7.         Самоконтроль та самодіагностика засвоєння змісту освіти.  8. Написання наукового реферату.

 

Перелік тем рефератів

1.      Політологічні школи сучасності.

2.      Роль Конституції Пилипа Орлика у розвитку політичної думки в Україні.

3.      Політична  еліта сучасної України.

4.      Політичні погляди Н.Макіавеллі. 

5.      Сучасні теорії еліт.

6.      Духовно-моральні виміри політики у поглядах Г.Сковороди.

7.      Права і свободи людини та їх гарантії в ЄС та Україні.

8.      Проблеми становлення громадянського суспільства в Україні.

9.      Майкл Янг «Піднесення меритократії, 1870-2033».

10.  Римський клуб: діяльність у напрямку розв’язання глобальних проблем.

11.  Діяльність міжнародних організацій з розв’язання глобальних проблем сучасності (на прикладі однієї).

12.  Виникнення та еволюція демократії.

13.  Україна в сучасних міжнародних відносинах.

14.  Політичні відносини України та ЄС.

15.  Принципи сучасної західної демократії.

16.  Політичні ідеї Стародавнього Риму.

17.  Політичні ідеї доби Просвітництва.

18.  Теорія еліт В.Парето.

19.  Політичні ідеї Стародавнього Сходу.

20.  Політичні ідеї М.Вебера.

21.  Політичний конфлікт як форма взаємовідносин між політичними партіями.

22.  Механізми урегулювання політичних конфліктів.

23.  Проблема тероризму в сучасному світі.

24.  Політичні ідеї К.Маркса.

25.  Політичні погляди Томаса Гоббса.

26.  Політичні погляди Джона Локка.

27.  Політичні погляди Ж.-Ж. Руссо.

28.  Політичні погляди епохи Середньовіччя.

29.  Політичні ідеї Деніела Белла («Прийдешнє постіндустріальне суспільство. Досвід соціального прогнозування»).

30.  Монархічно-гетьманська концепція В.Липинського.

31.  Теорії конфлікту.

32.  Соціально-політичні   конфлікти      в          Україні           (2004-2016):   причини         та    шляхи розв’язання.

33.  Теорія еліт Г.Моска.

34.  Теорія еліт Р.Міхельса.

35.  Геополітична ситуація в сучасному світі: проблеми.

36.  Політичне вчення Гегеля.

 

ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ

1.      Сутність політики, її походження, структура та функції.

2.      Політологія як наука про політику: об’єкт, предмет, структура, закони та категорії.

3.      Функції політології та її зв'язок з іншими суспільними науками.

4.      Політична думка Стародавнього Китаю;

5.      Політична думка Стародавньої Греції;

6.      Політична думка Стародавнього Риму.

7.      Політико-правові ідеї епохи Середньовіччя.

8.      Політична думка Нового часу.

9.      Основні течії та школи сучасної зарубіжної політології.

10.  Політико-правові ідеї на українських землях в добу Русі-України.

11.  Українська політична думка періоду козацько-гетьманської доби. «Конституція…» Пилипа Орлика.

12.  Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства. «Книга буття українського народу».

13.  Політичні концепції українських мислителів початку ХХ століття:

14.  Михайло Грушевський «Хто такі українці та чого вони хочуть?»;

15.  Володимир Винниченко «Відродження нації»; 

16.  Дмитро Донцов «Дух нашої давнини»;

17.  В’ячеслав Липинський «Листи до братів хліборобів».  

18.  Поняття про демократію, її витоки, зміст та основні форми.

19.  Історичні форми демократії.

20.  Сучасні концепції демократії.

21.  Основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації суспільства.

22.  Проблеми становлення демократії в Україні.

23.  Поняття          громадянського         суспільства,   його    сутність,         структура,      фактори становлення та розвитку.

24.  Теорії громадянського суспільства.

25.  Проблеми становлення громадянського суспільства в Україні.

26.  Політична еліта: поняття, характерні риси, функції.

27.  Теорії еліт в сучасній політичній науці.

28.  Обґрунтування ролі і значення політичної еліти у політичній думці України.

29.  Проблеми політичної еліти в Україні.

30.  Поняття та основні характеристики політичного конфлікту.

31.  Теорії конфлікту.

32.  Параметри розвитку та види політичних конфліктів.

33.  Шляхи і методи розв’язання політичних конфліктів.

34.  Соціально-політичні конфлікти в Україні: сутність, природа, шляхи вирішення.

35.  Політична глобалістика: предмет, структура, категорії.

36.  Політичні аспекти глобальних проблем сучасності. Тероризм.

37.  Сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин.

38.  Місце України в сучасній геополітичній ситуації в світі.

 

                 

ТЕСТИ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ 

1.      Політика – це …

А) сфера боротьби за державну владу;               В) система відносин у суспільстві;

Б) мотив діяльності окремої людини;                Г) соціальний інститут.

2.      До структурно-функціонального аспекту політики відносять:

А) державне, регіональне, муніципальне В) сукупність політичних інститутів, які управління; здійснюють владу й управління

суспільством;

Б) партійна діяльність у процесі розподілу       Г) масова участь у політичних процесах.

влади;

3.      Особи і соціуми, а також створені ними установи та організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі – це …

А) об’єкти політики;                                            В) суб’єктивна сторона політики;

Б) суб’єкти політики;                                           Г) об’єктивна сторона політики.

4.      Внутрішнє усвідомлене джерело політичної поведінки, що спонукає людей до постановки політичних цілей та здійснення конкретних дій для їх досягнення – це…

А) політична діяльність;                                      В) політичні відносини;

Б) політична свідомість;                                      Г) політичний інтерес.

5.      Об’єктом політології є…

А) феномен політичної влади;                            В) закономірності функціонування політичної влади;

Б) політична сфера суспільства;                          Г) політичні партії.

6.      Структура політології складається з

А) 2 частин;                                                           В) 4 частин;

Б) 3 частин;                                                            Г) 5 частин.

7.      Які      закономірності         у          сфері політичних   відносин        відображають взаємовідносини між особистістю та владою? 

А) політико-психологічні;                                   В) політико-економічні;

Б) соціально-економічні;                                     Г) соціально-політичні.

8.      Базовою категорією політології є

А) політична влада;                                              В) політичні інститути;

Б) політика;                                                           Г) політична система.

9.      Перша кафедра історії та політичної науки була відкрита в Колумбійському коледжі США у

А) 1860 р.;                                                              В) 1857 р.;

Б) 1861 р.;                                                              Г) 1858 р..

10.  Як самостійна навчальна дисципліна політологія оформилася у 

А)1945 р.;                                                               В)1947 р.;

Б)1946 р.;                                                               Г) 1948 р..

11.  У якій праці викладені політичні погляди Конфуція?

А) Бесіди і судження;                                           В) Закони;

Б) Політика;                                                           Г) Роздуми про політику.

12.  Ідеальна держава для Платона – це…

А) правління більшості;                                       В) справедливе, засноване на законах правління кращих;

Б) правління меншості;                                        Г) правління аристократії крові.

13.  Назвіть три правильні форми держави за Аристотелем.

А) монархія, аристократія, політія;                     В) монархія, олігархія, демократія;

Б) тиранія, олігархія, демократія;                       Г) тиранія, аристократія, політія.

14.  Хто є автором праці «Афінська політія»?

А) Платон;                                                             В) Цицерон;

Б) Сократ;                                                              Г) Аристотель.

15.  Найкращою формою правління для Цицерона є

А) царська влада;                                                  В) поєднання елементів царської влади та

влади народу;

Б) влада оптиматів;                                               Г) влада народу.

16.  Політичні вчення якої епохи зазнали сильного впливу церкви?

А) Середньовіччя;    В) нового часу; Б) античності;        Г) новітнього часу.

17.  Хто розглядав державу як частину універсального порядку, творцем якого є Бог?

А) Фома Аквінський;                                            В) Нікколо Макіавеллі;

Б) Марк Тулій Цицерон;                                      Г) Томас Гоббс.

18.  Автором твору «Про град Божий» був

А) Фома Аквінський;           В) Джон Локк; Б) Аврелій Августин;         Г) Жан-Жак Руссо.

19.  Хто вперше заявив про необхідність розглядати політику як самостійне явище? 

А) Джон Локк;                                                       В) Нікколо Макіавеллі;

Б) Шарль Луї де Монтеск’є;                                Г) Томас Гоббс.

20.  Хто стверджував, що держава виникла на основі суспільного договору?

А) Фома Аквінський;                                            В) Нікколо Макіавеллі;

Б) Марк Тулій Цицерон;                                      Г) Томас Гоббс.

21.  Який мислитель одним із перших висунув та обґрунтував теорію поділу влади? 

А) Джон Локк;                                                       В) Нікколо Макіавеллі;

Б) Шарль Луї де Монтеск’є;                                Г) Томас Гоббс.

22.  Засновником концепції народного суверенітету був

А) Жан-Жак Руссо;                                               В) Іммануїл Кант;

Б) Шарль Луї де Монтеск’є;                                Г) Фрідріх Гегель.

23.  «Критика практичного розуму» є працею

А) Карла Маркса;                                                 В) Еміля Дюркгейма;

Б) Макса Вебера;                                                  Г) Іммануїла Канта.

24.  Сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою – це, на думку Гегеля - …

А) держава;                                                            В) громадянське суспільство;

Б) економіка;                                                         Г) політичний інтерес.

25.  Хто розглядав державу як знаряддя панівного класу?

А) Карл Маркс;         В) Макс Вебер; Б) Фрідріх Гегель; Г) Огюст Конт.

26.  Головним у марксистському аналізі політики є:

А) ідея того, що політика є особливим      В) аналіз політичних інститутів; видом суспільної діяльності;

Б) ідея народного суверенітету;                          Г) теорія класової боротьби.

27.  Автором праці «Політика як покликання і професія» є

А) Макс Вебер;                                                     В) Огюст Конт;

Б) Михайло Грушевський;                                   Г) Іммануїл Кант.

28.  Політична думка доби козацтва була виражена в 

А) «Повісті временних літ»;                                В) «Руській Правді»;

Б) «Пактах і Конституції законів та                   Г) «Кризі буття українського народу».

вольностей Війська Запорізького»;

29.  Головним завданням Кирило-Мефодіївського братства було

А) ліквідація кріпацтва та самодержавства в        В) здобуття Україною незалежності; Російській імперії;

Б) перетворення Російської імперії на               Г) розвиток української мови.

федеративну республіку;

30.  Працю «Хто такі українці та чого вони хочуть написав»

А) Дмитро Донцов;                                               В) Михайло Грушевський;

Б) В’ячеслав Липинський;                                   Г) Володимир Винниченко.

31.  Термін «колектократія» належить теорії

А) Дмитра Донцова;                                             В) Михайла Грушевського;

Б) В’ячеслава Липинського;                                Г) Володимира Винниченка.

32.  Теоретиком українського націоналізму називають

А) Дмитра Донцова;                                             В) Михайла Грушевського;

Б) В’ячеслава Липинського;                                Г) Володимира Винниченка.

33.  Доктрину монархічної української державності відстоював

А) Дмитро Донцов;                                               В) Михайло Грушевський;

Б) В’ячеслав Липинський;                                   Г) Володимир Винниченко.

34.  Автором твору «Дух нашої давнини» був

А) Дмитро Донцов;   В) Михайло Грушевський; Б) В’ячеслав Липинський;    Г) Володимир Винниченко.

35.  Чиєму перу належить праця «Відродження нації»?

А) Дмитру Донцову;                                             В) Михайлу Грушевському;

Б) В’ячеславу Липинському;                              Г) Володимиру Винниченку.

36.  Поняття демократії вперше з’являється в епоху

А) Середньовіччя;    В) античності; Б) Нового часу;        Г) Новітнього часу.

37.  Основним проявом представницької демократії є

А) діяльність органів влади;                                В) діяльність органів місцевого самоврядування;

Б) вибори;                                                              Г) плебісцит.

38.  Скільки історичних форм демократії виокремлюють вчені?

А) 2;                                                                        В) 4;

Б) 3;                                                                        Г) 5.

39.  Представником плюралістичної моделі демократії був

А) Карл Маркс;                                                     В) Роберт Міхельс;

Б) Арендт Лейпхард;                                            Г) Гаетано Моска.

40.  Представники якої теорії демократії вважають, що еліта повинна забезпечити буфер між ірраціональністю мас та державою?

А) плюралістичної;   В) поліархії; Б) партиципаторної;   Г) консенсусної.

41.  Найголовніший принцип демократії – це

А) громадянські права;                                        В) вибори;

Б) рівність прав;                                                    Г) суверенітет народу.

42.  У якому суспільстві відбувається найбільш повне задоволення матеріальних, соціальних та духовних потреб його членів?

А) авторитарному;                                                В) громадянському;

Б) соціалістичному;                                              Г) тоталітарному.

43.  Назвіть засновника ціннісного підходу в поясненні феномену виникнення політичних еліт.

А) Вільфредо Паретто;                                         В) Роберт Міхельс;

Б) Гаетано Моска;                                                 Г) Карл Маркс.

44.  Засновником функціонального підходу до трактування феномену еліт був

А) Джованні Сарторі;                                           В) Вільфредо Парето;

Б) Йозеф Шумпетер;                                            Г) Гаетано Моска.

45.  Скільки систем рекрутування політичних еліт існує?

А) 2;                                                                        В) 4;

Б) 3;                                                                        Г) 5.

46.  Що є об’єктом політичного конфлікту?

А) політичні ресурси;                                           В) економічні ресурси;

Б) державна влада;                                               Г) влада.

47.  Автором теорії позитивно-функціонального конфлікту був

А) Л.Козер;                                                            В) К.Боулдінг;

Б) Р. Дарендорф;                                                   Г) К.Маркс.

48.  Автором конфліктної моделі суспільства був

А) Л.Козер;                                                            В) К.Боулдінг;

Б) Р. Дарендорф;                                                   Г) К.Маркс.

49.  Автором загальної теорії конфліктів був

А) Л.Козер;                                                            В) К.Боулдінг;

Б) Р. Дарендорф;                                                   Г) К.Маркс.

50.  Поняття «меритократії» у науковий обіг ввів

А) Деніел Белл;                                                     В) Кай Нельсен;

Б) Лі Куан Ю;                                                        Г) Майкл Янг.

51.  Яка країна на сьогодні є передовою у впровадженні меритократії?

А) Сінгапур;                                                          В) Великобританія;

Б) США;                                                                 Г) Україна.

 

 

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ ТА ПОНЯТЬ 

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ –	це проблеми, які є загальносвітовими, такі, що зачіпають інтереси всіх націй і держав, усіх класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних організацій і кожної людини зокрема.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО –	це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і міжособистісних відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів та окремих колективів.
ДЕМОКРАТІЯ –	форма діяльності і функціонування будь-якої організації, в основу якої покладена рівноправна участь її членів в управлінні та прийнятті рішень, виходячи з принципу більшості;
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА –	це діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.
КАТЕГОРІЇ –	загальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв’язки й відносини реальної дійсності й пізнання.
КОНФЛІКТ –	це протиборство суспільних суб’єктів з метою реалізації їх суперечливих інтересів, позицій, цінностей і поглядів.
МЕРИТОКРАТІЯ –	принцип управління, відповідно до якого керівні посади повинні займати найбільш талановиті люди, незалежно від їх соціального становища та фінансового статку.
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ –	це системна сукупність економічних, політичних, ідеологічних, військових, правових, гуманітарних, дипломатичних та інших зв’язків між головними суб’єктами світового співтовариства, до яких належать
	народи, держави, суспільні та громадські сили, рухи і організації.
НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА –	стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб’єктом системи міжнародних відносин.
ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА –	це найвища за соціальним статусом, відносно привілейована автономна група, що становить меншість суспільства, якій притаманні ті чи інші видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередньо бере участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї.
ПОЛІТИЧНА КРИЗА –	це переломний стан політичної системи суспільства, який виражається у поглибленні і загостренні конфліктів, у різкому посиленні політичного напруження і нестабільності.
ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ –	це протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.
ПОЛІТИКА –	форма суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання і підтримку державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на державному рівні.
ПОЛІТОЛОГІЯ –	галузь знань про політику, закони функціонування і розвитку політичного життя держави і суспільства, що відбивають процес включення соціальних груп, особистостей у діяльність з вираження політичних інтересів і політичної влади.

 

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Базова:

1.      Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с.

2.      Гелей С.Д. Політологія: навчальний посібник: 8 вид. перероб. та доп. / С.Д. Гелей, С.М. Рутар. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 348 с.

3.      Перегуда Є.В. Політологія: навчальний посібник / Є.В. Перегуда, В.Ф. Панібудьласка,

В.Л. Семко, Н.І. Рижко, С.Д. Місержи, В.Л. Стеценко, В.Л. Згурська, В.П. Третяк. –

К.: КНУБА, 2011. – 216 с.

4.      Побочий І.А., Павлов Д.М.  Політологія: Конспект лекцій – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2013. – 112 с.

5.      Політологія для вчителя: навч. посібн. для студ. педагогічних ВНЗ / за заг. ред.: К.О. Ващенка, В. О. Корнієнка. – К.: Вид-во імені М.П. Драгоманова, 2011. – 406 с.

6.      Політологія: навчальний посібник / За заг. ред. проф. А.М. Чернія. – К.: Міленіум, 2009. – 370 с. 

7.      Політологія: Навчальний посібник. Видання 2_е, перероблене та доповнене. – К.: Видавництво «Фірма «ІНКОС», Центр учбової літератури, 2007. – 288 с.

8.      Політологія: Навчальний посібник / Щедрова Г. П., Барановський Ф. В., Карчевська

О.В., Мазур О. Г., Михайловская О. Г., Новакова О. В., Пашина Н. П., Пробийголова

Н. В. - Луганськ: Вид-во СНУІм. В.Даля, 2011. - 304 с.

9.      Політологія: лекційний курс і практикум. Навчальний посібник / За редакцією доктора філософських наук, доцента Гончарук Т. В. – Тернопіль, 2008. – 370 с.

10.  Політологія: навчально-методичний посібник для студентів історичного факультету та Навчально-наукового інституту педагогіки денної та заочної форми навчання / Укл. Фаріон О. О. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І.Франка, 2014. – 108 с.

11.  Політологія: підручник/ М.М. Вегеш та ін.; ред. М.М. Вегеш.– 3-тє вид., перероб. і доповн. – К.: Знання, 2008. – 384 с.

12.  Шляхтун П.П. Політологія: історія та теорія: Підручник / П.П. Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 472 с. Додаткова:

1.      Аристотель Политика. Афинская полития / Аристотель. – М.: Мысль, 1997. – 460 с.

2.      Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Р. Арон. – М.: Текст, 1993. – 494 с.

3.      Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. – М.: Прогресс, 1990. – 230 с.

4.      Гелд Д. Демократія та глобальний устрій / Дейвід Гелд; пер. О. Юдін, О. Межевікіна ; відп. ред. О. Юдін. - К.: Port-Royal, 2005. – 358 с. 

5.      Даль Р. О демократии / Р. Даль; пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 208 с.

6.      Ноттурно М. А. Відкрите суспільство та його вороги: суспільство, влада та бюрократія / М. А. Ноттурно // Політична думка. – 1996. – № 3–4. – С. 3–23.

7.      Перегудов С.П. Гражданское общество как субъект публичной политики // Полис. – 2006. - № 2.

8.      Платон. Государство. В 3-х т. / Платон. – Т. 3. – М.: Наука, 1972. – 112 с.

9.      Політологічний енциклопедичний словник. Упоряд.: В. П. Горбатенко.– К.: Генеза, 2004. – 522 с.

10.  Приходько М.М. Політичні аспекти теорії еліти. – К., 1999.

11.  Соловьев Э.Г. Геополитический анализ международных проблем современности // Полис. – 2001. - № 6.