ПОЛЬСЬКО – УКРАЇНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ ТА ЙОГО ВІДЛУННЯ ПІД ЧАС МАСОВИХ ДЕПОРТАЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В 1944-1947 РР.

Про матеріал

На сучасному етапі становлення відносин стратегічного партнерства між Україною і Польщею певною перешкодою залишається недостатньо досліджена історія українсько-польського співжиття минулого століття. Цей період наповнений неоднозначними, суперечливими і складними сторінками у взаєминах між двома народами. Однак серед історичних досліджень останніх років мало публікацій, що розкривають спробу порозуміння поляків і українців, пошуки шляхів співпраці обох народів. В умовах налагодження і розвитку добросусідських стосунків між Україною і Польщею необхідним є неупереджене вивчення даної теми.

Перегляд файлу

ПОЛЬСЬКО – УКРАЇНСЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ ТА ЙОГО ВІДЛУННЯ ПІД ЧАС МАСОВИХ ДЕПОРТАЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В 1944-1947 РР.

ЗМІСТ

Вступ __________________________________________________________ 3 ст.

Розділ І.

Вирішення «Українського питання» і його вплив на долю населення західноукраїнських земель в роки Другої світової війни____________________ 7 ст.

Розділ ІІ.

Операція «Вісла» і доля українців Закерзоння, переселених до північно-західних воєводств Польщі ___________________________________________13 ст.

Ввисновки______________________________________________________19 ст.

Список використаних джерел_____________________________________ 22 ст.

Додатки

ВСТУП

На сучасному етапі становлення відносин стратегічного партнерства між Україною і Польщею певною перешкодою залишається недостатньо досліджена історія українсько-польського співжиття минулого століття. Цей період наповнений неоднозначними, суперечливими і складними сторінками у взаєминах між двома народами. Однак серед історичних досліджень останніх років мало публікацій, що розкривають спробу порозуміння поляків і українців, пошуки шляхів співпраці обох народів. Прикладом співпраці слугують угоди Ю.Пілсудського й С.Петлюри, що свідчать про прагнення до порозуміння. На нашу думку, сьогодні немало важливою є необхідність проведення об’єктивної дискусії на тему історії як з метою протистояння її фальсифікації, так і з метою визнання вини з боку обох народів.

Актуальним, на нашу думку, є прагнення вмістити галицько-польські стосунки періоду, що розглядається, на певному відрізку часу до системи міжнародних відносин в Центрально-Східній Європі. Хочемо наголосити, що тривалий час українці та поляки були позбавлені державності і потерпали від політики пануючих імперій, що тільки розпалювали ворожнечі між підвладними територіями, аби вберегтись від їх об´єднання. Таким чином, суспільно-політична актуальність та недостатнє вивчення проблеми в історіографії зумовили вибір теми. Актуальність даної теми зумовлена не тільки потребами історичної науки, але й геополітичною ситуацією навколо України. В умовах налагодження і розвитку добросусідських стосунків між Україною і Польщею необхідним є неупереджене вивчення даної теми. Ми намагалися розкрити її в контексті застосування нових цивілізаційних підходів до тлумачення польсько-українських відносин, позбуваючись будь-яких стереотипів та вже відомих концепцій. Врахування помилок минулого повинно стати на заваді їх повторення сьогодні!

Із Галичини, Волині, Рівненщини у 1944-46 роках до Польщі переселилось близько мільйон чоловік польської національності. У ці ж роки з Польщі до України переїхало 520 тис. українців. З метою недопущення можливих проявів «буржуазного націоналізму» значна частина українців з Польщі направлялась не до близьких їм західних, а до зрусифікованих південних і східних областей. Польська влада, зі свого боку, вдавалася до жорстоких санкцій проти українців, що залишились на її теренах і не хотіли переселятись до України. Найбільшою була каральна акція «Вісла».

Вибрана тема зараз є актуальною. Нас спонукало до обрання цього питання недостатня його дослідженість, прагнення дізнатися правду про події тих часів. Метою нашої роботи є встановлення історичної справедливості до постраждалих людей.

Але у нас є і особистий інтерес до цієї теми. Ми брали участь в українсько-польському молодіжному проекті «Пізнаємо права та історію національних меншин у Польщі та Україні», учасники якого досліджували цю проблему і вивчали долю українців, переселених під час акції «Вісла». Восени 2014 року ми мали можливість відвідати м. Бартошице Ольштинського воєводства в Польщі, де зустрічалися і брали інтерв’ю в українців-переселенців в ході акції «Вісла».

На сьогодні, дані електронного архіву Українського визвольного центру, монографічні публікації українських та польських науковців, котрі базовані на джерела центральних архівів України і Польщі, відтворюють події українсько-польського переселення 1944-1947 рр. Ми будемо досліджувати, в першу чергу, обставини переселень українців. Практично, для всіх українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя процес виселення з рідних земель був справжньою трагедією, а також і для українців, які залишилися в Польщі. Депортацію українського населення з Закерзоння і саму акцію «Вісла» можна віднести до однієї з найбільших трагедій українського народу, це був справді свідомий злочин проти корінного населення, яке з прадавніх часів заселяло українську етнічну територію.

Обєктом дослідження є соціально-політичне становище західноукраїнських земель і його населення у повоєнний період.

Предмет дослідження – доля українців-переселенців в ході операції «Вісла».

Метою роботи є проаналізувати причини польсько-українського протистояння, процес виселення населення у період 1944-46 рр., його передумови та наслідки для нашого краю, об’єктивне і всебічне висвітлення основних елементів операції «Вісла» та з´ясування її історичного значення.

Відповідно до мети, поставлено такі завдання:

Охарактеризувати міждержавну політику яка спричинила процесуальне явище депортацій, проведених на західноукраїнських землях.
Дослідити основні моменти акції «Вісла», як акту етноциду українців у Польщі.
Висвітлити особливості здійснення переселень через характеристику настроїв поляків та українців.

Проблемі формування польсько-українських стереотипів у ході історії присвячені праці Р.Дрозда, І.Ільюшина. Характерною рисою досліджень цих істориків є намагання документально довести дискримінаційну політику польського уряду щодо українців як у довоєнні роки та роки війни, так і в повоєнній Польщі (акція „Вісла”), тим самим відстоюючи «право українців на самозахист», переважно їх праці мають джерельний характер (збірки спогадів, документи). Р.Дрозд не тільки описує виселенську акцію, а також аналізує, що могло спричинити цей процес. І.Ільюшин зробив грунтовний, комплексний аналіз багатої і різноманітної джерельної бази дослідження збройного протистояння поляків і українців в Західній Україні у 1939 – 1945 рр., його дослідження полягало у пошуку спільних підходів до оцінки минулого, у визначенні тих питань, з яких позиції українських і польських фахівців співпадають, а з яких є помітні розходження, що потребують подальших досліджень. Він переконаний у неможливості об'єктивного аналізу сутності і причин українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни без ознайомлення з усім комплексом архівних джерел, передусім польських, а також публікації всіх архівних матеріалів як в Україні, так і за її межами, незалежно від того, подобатиметься комусь їхній зміст чи ні. Слід врахувати також і зауваження І. Ільюшина про необхідність критичної оцінки документів, усвідомлення того, коли, за яких обставин і де вони були підготовлені, проведення порівняльного аналізу інформації з джерел і наукових досліджень, зокрема українського та польського походження. Заслуговує також на увагу думка І. Ільюшина про те, що саме неупереджений аналіз документів дозволить розставити правильні акценти у загальній картині українсько-польського міжнаціонального конфлікту часів Другої світової війни і з'ясувати міру відповідальності за його розв'язання кожної із задіяних в нього сторін. Проблемою подолання стереотипів на сучасному етапі займаються І.Патриляк, Г.Мотика та ін. Ці автори протистояли трактуванню польсько-українських стосунків тільки через призму взаємних розплат, стверджуючи, що крім пролитої крові і сліз, що ділили наші народи в минулому, були і приклади приязні, вони на підставі документальних свідчень намагаються об’єктивно підходити до вивчення українського-польського конфлікту в роки війни. На думку ще одного історика І.Марчука, серед постраждалих у міжетнічному конфлікті польська сторона бачить тільки себе, а її автори не спромоглися чітко виділити причини протистояння, проаналізувати політичну і військову ситуацію протягом Другої світової війни, але сміливо, однозначно і прямолінійно твердять про геноцид польського населення регіону.

Наукова новизна полягає у спробі цілісно дослідити проблему депортації населення в Західній Україні. Ми використали велику джерельну базу з цієї проблеми, врахували здобутки вітчизняної та зарубіжної історіографії. Структура роботи визначається метою і завданням дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

На нашу думку, матеріали нашої роботи можна використовувати на уроках історії, в позакласній роботі, при вивченні краєзнавчого матеріалу.

РОЗДІЛ І. ВИРІШЕННЯ «УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ» І ЙОГО ВПЛИВ НА ДОЛЮ НАСЕЛЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

«Українське питання» - це питання про умови і механізм возз´єднання українських земель та створення власної української державності.
Драматизм ситуації полягав в тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити цю проблему. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Закінчення Першої світової війни і формування Версальсько-Вашингтонської системи договорів привели до кардинальних змін у системі міжнародних відносин, ця система була суперечливою, неспроможною остаточно вирішити жодного європейського питання загалом і України зокрема. Впродовж чотирьох років визвольних змагань Україні не вдалося здобути перемогу і міжнародне визнання. На більшій частині території України було запроваджено радянську владу; Західна Волинь і Східна Галичина опинилися у складі Польщі; Бессарабія й Північна Буковина були захоплені Румунією, а Закарпаття відійшло до Чехословаччини. Сам факт розподілу території засвідчив незавершеність державотворчих процесів і невирішеність «українського питання».

Польська сторона розгромила в 1919 р. незалежну Західно-Українську Народну Республіку, а щодо Східної Галичини, заселеної переважно українцями, не виконала ухвали Ради послів 1923 р., що забезпечувала, хоч і формально, Східній Галичині статус автономного краю. Якою була політика Польщі в Східній Галичині – це дві пацифікації українських сіл (тобто застосування принципу колективної відповідальности), поступова ліквідація українських шкіл, недопущення до утворення українського університету, ізоляція і переслідування українського руху на Волині, насильницька латинізація (на практиці — полонізація) і руйнування церков Холмщини, концентраційний табір у Березі Картузькій і т. д. [4; с.103] Висновок єдиний, Польща до 1939 р. не була державою, що визнавала міжнародні зобов’язання, а державна національна політика вела до того, що відносини між поляками та українцями на західноукраїнських землях 1939 р. виявилися загостреними до краю.

Прагнучи відновити Польську державу з кордонами 1939 року, поляки розглядали західну частину України як польську територію, що має знову відійти до Польщі після перемоги союзників над націонал-соціалістською Німеччиною. Більшість поляків за всяку ціну хотіла зберегти українську територію у складі майбутньої Польської держави. Українці ж вважали, що ця територія належить їм і повинна увійти до складу Української держави. Прагнення українців до створення власної незалежної держави суттєво заважало здійсненню польських планів. Добре відомо, що як українці, так і поляки, вважали ці землі своїми рідними, отриманими у спадок від попередніх поколінь. Історичний досвід свідчить, що жодна країна чи народ ще ніколи добровільно не зрікалися територій, які вони з тієї чи іншої причини вважали власними. [7; с.183] Саме в цьому полягав весь драматизм українсько-польськоог територіального конфлікту. Польські провідники підпілля будували свою політику в українському питанні на засадах великодержавності. Український національний рух намагався своїми діями продемонструвати рішучість докорінно змінити становище власного народу. Якими б передбачливими не були політичні керівники обох рухів, треба визнати, що найменших реальних шансів на розумний компроміс між ними тоді не було. Тому й неуникний українсько-польський конфлікт на західноукраїнських землях набув великого розмаху і жорстких форм з обох сторін.

Цей територіальний «гордіїв вузол», враховуючи тодішні обставини, був розв´язаний силою. У зв’язку з цим поляки вирішили ліквідувати українську проблему в Польщі і вживали всіх можливих заходів для зменшення кількості українського населення й збільшення польського. До речі, радянська влада використала цю ситуацію для того, щоб налаштувати поляків проти українських націоналістів, яких вважала найбільшою загрозою для свого панування в Україні. Так розпалювалася ненависть між українцями й поляками.

В роки Другої світової війни нагальною стала проблема врегулювання територіальних питань з Польщею. Це питання розглядалося в 1943 р. на Тегеранській конференції “великої трійки” - визначено східний кордон Польщі по лінії Керзона. В 1945 р. Ялтинська конференція лідерів держав антигітлерівської коаліції теж встановила східний кордон Польщі за лінією Керзона. 9 вересня 1944р. укладено Люблінську угоди між УРСР і Польщею, за якою Холмщина, Лемківщина, Надсяння, частина Підляшшя передавалися Польщі. [9; с.102] Тоді між Польським Комітетом національного відродження та урядом УРСР була укладена угода про переселення українців з Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. [3; с.73] Польські політики не мислили собі майбутньої Польської держави без т. зв. «східних кресів» - Західної України та Західної Білорусі. Виношувалась ідея про переселення українців за Збруч або розселення їх у західних і центральних регіонах Польщі, а натомість планувалося заселити українські землі польськими поселенцями. Угода формально передбачала добровільне переселення. Однак більшість українців не бажала покидати землі своїх предків, тому почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння. Людей зганяли з рідних земель на підставі того, що вони не були поляками. Рішучий опір депортації українців з прикордонних районів чинили підрозділи УПА, але зупинити депортацію українців вона не змогла. [2; с.283]

Таким чином, з 1944 р. новим у політиці Польської держави щодо українців, котрі проживали на її теренах стало те, що цілком свідомо ставилася мета перетворення Польської республіки в мононаціональну державу. Цю позицію підтримало і радянське керівництво. При цьому СРСР переслідував декілька цілей: переселяючи поляків за кордон, він усував небажану опозицію, якою була польська національна меншина, а переселяючи українців з Польщі до УРСР, усував компактно розселену, національно свідому групу українців, котрі проживали поблизу кордонів СРСР. (Додаток 9) Лише на початкових етапах переселення з Лемківщини добровільно виїжджали лише поодинокі сім'ї з тих районів, які були цілковито зруйновані війною або ж ті, хто відчував страх з огляду на дії підпільних польських формувань.

Варто зауважити, що початок переселенської акції загострив і без того напружені стосунки між поляками й українцями. З боку поляків почастішали погрози, випадки підпалів українських господарств, а також окремі вбивства українців. Селяни, боячись пограбувань і вбивств, змушені були переховуватися ночами. «В днях 13-14.03.1944р. польські банди спалили 11 українських сіл та розстріляли або замордували до 1500 українців, у тому числі понад 70% дітей і жінок». (Додаток 7)

УПА, яка чинила збройний опір депортації українського населення, вела також широку роз'яснювальну і пропагандистську роботу, особливо серед тих українців, які виявили бажання добровільно виїхати до УРСР. У своїх листівках УПА досить влучно характеризувала майбутню долю переселенців. «В СРСР, - писали в одному зі своїх звернень до українців Лемківщини повстанці (вересень 1945 р.), - замість терору грабіжницьких польських банд зустрінете куди страшніший терор НКВС. Замість чепурної скромної хижі - брудні бараки, голод, холод, стахановщину, норми й злидні». [2; с.265] Крім того, представники українського підпілля зверталися і до польського населення із застереженнями: «Ми визнаємо боротьбу поляків за незалежну Польщу, але на її рідних землях. Тому дораджуємо полякам йти і рятувати польський народ на етнографічних землях, які є знищеними німецькими імперіалістами і там боротися за свої права» (Додаток 8)

Житель м. Соснівки Чипчирук Йосип Леонтійович пригадує про своє переселення: «…перевозили нас на фірі до поїзда де вже ним відправляли на Україну! Можна було брати із собою все що трапиться під рукою, але багато не вміщалось на фіру! Тому ми брали із собою пшеницю, хліб тому, що не знали чи будемо ми мати що їсти! … Це було село, звідки ж навпаки переселяли поляків в Польщу, тому там всі хати були пустими розбитими, ми мали тільки одну худобу - корову! Вікна усюди були розбиті, двері вибиті. Звичайно, ми не одні туди приїхали, були ще люди з нами!» (Додаток 6)

Перший період переселення українців закінчився влітку 1945 р. Надалі добровільний виїзд українців практично припинився. Другий етап переселення розпочався в кінці липня 1945 р., коли депортація набрала виключно насильницького характеру. [6; с.637] Примусове переселення тривало до грудня 1946р. Прийнявши до уваги ці цифри і порівнявши їх із загальною кількістю українців, котрі на початку Другої світової війни проживали на терені Закерзоння, можна припустити, що після двох хвиль масових депортацій у Польщі все ще залишалося приблизно 200 тис. українців. [8; с.46] Такий стан не гармонізував із бажанням польських урядових кіл будувати Польщу без національних меншин, тому у квітні 1947 р. на теренах, заселених українцями, польське військо розпочало операцію «Вісла». Нею був започаткований третій етап переселення.

Таким чином, одним розчерком пера, вдалося зробити те, про що мріяли польські націоналісти роками. Ще йшла війна, ще не були встановлені кордони, а Польща одразу позбулася тисяч українців. Шляхом обіцянок щасливого життя у вільній Україні, свободи національного розвитку, методами залякування і обману, а в багатьох випадках і провокацій, вдалося за короткий термін переселити десятки тисяч українців до УРСР.

Підсумовуючи викладені вище факти, робимо висновки. Переселенські акції 1944-1947 рр. були направлені на реалізацію радикального розв'язання українського питання в Польщі. Мета цієї політики полягала в тому, щоб звести чисельність української національної меншини до мізерного мінімуму, а потім піддати українців національній асиміляції. Поляки теж мали покинути Волинь і Східну Галичину. Від самого початку переселення було порушено умову добровільності. Акція не була результатом вільного волевияву українського чи польського народів, а навпаки - здійснювалася всупереч їх волі й супроводжувалася насиллям. Скажімо, полякам давали чітко зрозуміти, що якщо вони не покинуть Львів «добровільно», то все одно виїдуть, але в шахти на Донбасі. [12; с.113] Принагідно потрібно визнати, що не обійшлося і без української вини. Кожна сторона повинна усвідомити свою вину та визнати її. Це особливо важливо зробити тепер, коли між Україною і Польщею формуються відносини стратегічного партнерства. Істинне ділове партнерство складається там, де сторони морально та юридично звільнилися від тягаря минулого, переоцінили і переосмислили його, перейшли на справедливі взаємовідносини.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що в ситуації депортації українські виселенці потерпали від терору та загально-тяжких умов за якими здійснювався процес переселення. Результатами здійснюваної депортаційної міждержавної політики стали соціально-аграрна криза, переслідування та репресії, цькування непереселенців.

РОЗДІЛ ІІ. ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА» І ДОЛЯ УКРАЇНЦІВ ЗАКЕРЗОННЯ, ПЕРЕСЕЛЕНИХ ДО ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ ВОЄВОДСТВ ПОЛЬЩІ

У квітні 1947 р. на теренах, заселених українцями, польське військо розпочало операцію "Вісла". Нею був започаткований третій етап переселення. Основною метою переселення поселенців була їхня асиміляція у новому польському середовищі. Заборонялося вживати у відношенні до цих поселенців назву «українець». У випадку, коли з поселенцями на Возз'єднані території потрапить інтелігентський елемент, треба таких безумовно розміщувати у віддалі від сільських громад, у яких проживають поселенці із акції «Вісла»». Другою її метою, згідно з офіційними твердженнями, було придушення збройного опору УПА, шляхом депортації всього українського населення у північно-західні райони Польщі, на так звані «повернені землі». Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні — під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. [11; с.716] За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.

Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевского. Проте ще в лютому 1947 р. заступник начальника Генерального штабу Польського війська генерал С. Моссор чітко висловився з цього приводу: «Навесні провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими сім’ями по цілих повернених землях, де швидко асимілюються». Це доказує безпідставність поширення думки, що акція «Вісла» була пов’язана з убивством віце-міністра оборони Польщі генерала К. Свєрчевського. [14; с.5] Це просто прискорило реалізацію цієї акції, бо вже наступного дня Політбюро ЦК ПОРП прийняло постанову: «Швидкими темпами переселити українців та змішані сім’ї на воз’єднані землі, не утворюючи груп і не ближче, ніж за 100 км від кордону» .

За даними Генерального штабу ПВ виселено 140,5 тис. українців та членів змішаних родин, які проживали у 22 повітах трьох воєводств – Ряшівського, Люблинського і Краківського. Розселено їх на території кілька разів більшій - у 71 повіті Возз'єднаних територій, у воєводствах: Ольштинському, Кошалінському, Вроцлавському, Щецінському, Зеленогірському, Гданському, Опольському, Познанському, та на півночі Білостоцького. Через те, що число українців, яких тут офіційно називали «поселенцями «В», виявилося в кілька разів більше від сподіваного, місцями, особливо у Ольштинському воєводстві, виникли досить компактні скупчення.

Усі операції по виселенню українців відбувалися за одним сценарієм. Виселення відбувалося із великою брутальністю, супроводжувалося численними вбивствами. Військо вночі оточувало села, щоб запобігти втечі мешканців, які вранці отримували наказ протягом кількох годин бути готовими до виїзду - із підводами та завантаженим майном. Бздель Данута, переселенка з Бартошиць, пригадує: «Дали таку фіру, мала вона була, з простих дошок, а нас п’ятеро дітей. То так багато було тих фір коло церкви, від нашої хати може було триста метрів... А найбільше пам’ятаю як я взяла плиту така, шо то палиться, то я взяла її, бо я думала як нас вже привезуть, а там не буде на чім варити, і я собі так подумала що то треба забрати на ту фіру. А на неї, як то нас було п’ятеро, не можна було багато взяти, якусь перину Ну ми там стояли хіба зо дві години і пізніше нас везли, десь чотирнадцять кілометрів до такого міста де був потяг. Дали нам одну корову везти, і я її була провадила на шнурку…» Далі виселенці потрапляли до збірних пунктів, у яких збиралося навіть по кілька тисяч людей, які багато днів перебували просто неба. У кожному повіті було по кілька збірних пунктів, куди зганялося населення з навколишніх сіл для реєстрації. Зазвичай, це був шматок громадського пасовища, оточений колючим дротом і під надійною охороною війська. У міру напливу виселених збірні пункти нагадували великі тимчасові табори з кількома тисячами осіб, де вони перебували протягом багатьох днів у тісноті, разом з худобою, під голим небом, майже не захищені від дощу й весняних приморозків. На цих збірних пунктах уважно вивчали списки виселених родин і майна, що перевозилося, здійснювали ґрунтовний відбір серед виселених з метою виявлення «ворожих і непевних елементів». Богдан Манькут, уродженець села Себечева, що на Сокальщині пригадує: «Ми прибігли, дали нам не багато часу, можливо 3-4 години, треба було запакувати все, що можна було. Одні їхали біля бидла, а ми їхали товаровими вагонами з коровою і свинею. Пускалися в дорогу ми через Люблін, пізніше через Варшаву. Їхали ми 3 дні із зупинками, де на полустанках можна було напоїти коней, корів та іншу худобу. Так ми доїхали до Ольштина і з Ольштина нас привезли до Бартошево.» (Додаток 2) Уроженка села Княжичі поблизу Перемишля Дарія Якимець згадує: «Попереднього дня на нашу землю приїхало багато війська з вантажними машинами, з всіма приладдями, це нас сильно налякало. Це було на день скоріше, але ніхто нічого не знав. В ночі всіх побудили, чувся тріск чогось металевого, ніби мала починатися війна, люди не знали про що йдеться. Прийшли до хати жовнєри і сказали: «Прошу себе спакувати, те, що найнеобхідніше і вийти. Через 2 години маєте бути на такому полі.» (Додаток 4) Кожен отримував т. зв. переселенський документ, щоб депортованих на місці нового поселення краще було відрізнити від добровільних переселенців-поляків. Це свідчило також і про ступінь їхньої лояльності до Польської держави. Підозрілі у співпраці з УПА відправлялися до концентраційного табору в Явожно. [18; с.684] Після політичної перевірки транспорт з українським населенням скеровували у північно-західні воєводства Польщі. Усі залізничні транспорти з виселеним українським населенням конвоювалися солдатами. Під час стоянок заборонялося залишати вагони без дозволу начальника конвою. На початку і на кінці ешелонів перебували солдати, озброєні кулеметами. На ніч вагони зачиняли.

За спогадами населення, виселення мало характер брутальної пацифікації, супроводжуваної навмисним спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами.

Розміщення депортованих у північно-західних районах Польщі здійснювалося за продуманим планом. Він полягав у тому, щоб українські сім'ї розпорошити на якнайбільшому просторі. «Ми приїхали в ті будинки, ані вікон, ні дверей, оскільки не було в селі місця, тому нас давали по німецьких фільварках»,- згадує Богдан Манькут. (Додаток 2) Отже, можна припустити, що депортація та розпорошення українського населення на заході Польщі була цілеспрямованою акцією, направленою на полонізацію українців. Таким чином, влада прагнула до розірвання парафіяльних та сусідських, навіть родинних зв'язків. Крім цього виселенням були охоплені всі місцевості, в яких проживали українці, навіть у цих околицях, де УПА чи інших підпільних структур ніколи не було. [15; с.337] На місцях примусового поселення українці отримували господарства з понищеними будинками, із яких розкрадено залишене колишніми німецькими власниками майно, адже все краще зайняли вже поляки.

Аналіз акції «Вісла» з перспективи років доводить, що крім знищення УПА вона мала на меті передусім остаточне з’ясування українського питання в Польщі в його дотеперішній етнічній і територіальній формах. Про це свідчить багато фактів: критерії, що застосовувалися при виселенні й поселенні українців; ув’язнення без судових вироків інтелігенції, жінок і дітей, усіх запідозрених у сприянні підпіллю в концентраційному таборі в Явожні, розпорошене поселення з метою якнайшвидшої асиміляції, заборона повернення на рідні терени під загрозою ув’язнення в таборі; заборона покидати місце проживання без згоди органів безпеки; позбавлення можливості користуватися релігійними послугами у власному обряді й навчатися рідної мови – це лише деякі з обмежень, застосованих щодо українського населення. [17; с.5] Депортацію супроводжувало створення спеціальних адміністративно-правових бар’єрів, що передбачало унеможливити українцям повернення в місцевості, звідки їх виселили. Це повинно було не стільки запобігти відродженню УПА, скільки українського національного питання.[4; с.371]

Виселення українського населення з прабатьківських земель завдало величезних матеріальних збитків самій Польщі. Цілком обезлюдніло кількасот сіл, які хіба в рідкісних випадках були заселені наново польськими осадниками. Ніколи не підраховувалися втрати народного господарства від перетворення оброблених ґрунтів на облоги й ліси, нового заселення цих земель, кошти державної допомоги українському населенню на відбудову знищених господарств на західних і північних землях. [10; с.43] А були ще втрати такі втрати як смерть, фізичні й моральні страждання тисяч людей, силою вигнаних із власних домівок, закріплений тенденційною пропагандистською політикою фальшивий образ української громади, що обтяжував наступні покоління, безповоротне знищення багатої, а в певних випадках унікальної, матеріальної та духовної культури.[19; с.591]

Підсумовуючи, можна ствердити, що польські комуністичні органи влади, готуючи акцію «Вісла», не хотіли виявити її основної мети, якою була денаціоналізація українців. Акція «Вісла» була основним знаряддям у прагненні органів влади ліквідувати українське питання в Польщі. Однак відрізання українців від їхніх коренів і батьківщини та наступне розпорошення на чужому для них, у всіх сенсах цього слова, середовищі, не гарантувало їхньої швидкої полонізації. Тому органи влади вдавалися до дій, які, з одного боку, залякали б українське населення, а з другого – вороже налаштували б до нього місцеве населення. [16; с.271] Проте місцеве населення не завжди вороже ставилося до українців. Данута Бздель згадує: «Так не було погано, пам’ятаю тільки двох панів. Вони мали коней то помагали нам: орали землю, то шо нам треба було. Так шо не було вже й так погано зі сторони місцевих людей.» (Додаток 3)

Дії польської влади стосовно українців, мали спричинити побоювання окремих українців перед виявленням своєї національності, що змушувало їх до швидкого злиття з польським оточенням. Органи влади не зважали на те, що обрана дорога доведе до створення величезної прірви між польським і українським населенням. Українці в Польщі до кінця 1980-х років вважалися людьми нижчого ґатунку. Їхнє становище почало поступово виправлятися лише зі зміною політичної системи в країні. [12; с.116]

Однак українці Польщі в неймовірно важких умовах зберегли свої етнічні ознаки і не розпрощалися з надією на вільний розвиток українського національного життя в майбутньому. Пані Пашко Марія-Люба, що була депортована з села Себечева на Сокальщині, розказала, що «постійно відвідує греко-католицьку церкву, що діє в Бартощицях і співає в церковному хорі; що її внуки, правнуки вча.ться в українській школі, дотримуються українських традицій» (Додаток 5) Українці Польщі дбають про свої національні корені. Тут діють українські громадські організації, видається газета «Наше слово», українознавчі факультети у вищих навчальних закладах. В Бартошице на вулиці Лісній, в оточенні зелені та квітів з 1990 року виникла українська школа, вона виникла з потреби часу і на виразне прохання батьків. Сьогодні в школі навчається 120 учнів, яких вчать 20 педагогів . Нaйважливіша відбулася 4 жовтня 1997 року. В цей день школа отримала ім'я видатної української поетеси - Лесі Українки.

І сьогодні українці в Польщі живо цікавляться подіями в Україні, переживають з нами непрості часи. Ось що бажає Україні Данута Бздель: «Україна є краєм дуже багатим на чорноземи, народ дуже добрий. Щоб просто була вільна і нікому не підпорядкована, щоб змогла так свобідно жити. Просто тоді ми б всі раділи. Треба мати надію, бо без неї тяжко жити.» (Додаток 3)

ВИСНОВКИ

Роблячи загальні висновки хочеться наголосити на наступному.

У ХХ ст. етнічні чистки, до яких відноситься і славнозвісна акція «Вісла», були притаманні для тоталітарних режимів з терористичними методами правління. Задумані сталінською тоталітарною системою та польським «народно-демократичним» режимом, акції геноциду мали на меті припинення функціонування небажаного тоталітарному режиму вогнища українського національного руху.

Операція «Вісла» - це складна сторінка польсько-українського конфлікту, що стала продовженням політики «пацифікації» в Польщі. Власне ці заходи стали наслідком підписання договору між СРСР та Польщею про уточнення кордонів між сусідніми державами. Тому така акція стала закономірною зі сторони польського комуністичного режиму проти українського населення, бо політика щодо національних меншин останньої мала шовіністичний характер.

Як зазначає Ґ. Мотика, історик з Польської академії наук: «Цей комуністичний злочин, яким було виселення 1947 р., називається «етновбивство». Метою операції було нібито знищення партизанського руху ОУН та УПА, однак це можна було зробити іншим шляхом. Як справедливо наголосив історик, у Польщі, Литві, Естонії, Україні, а навіть у Малайзії чи на Філіппінах, де також діяли націоналістичні партизанські рухи, їх поборено без насильного виселення, а саме військовим методом. «У 1947 р. вибрано саме метод депортації, бо він ґарантував одне – полонізацію суспільства”, – наголошує Мотика. [20; с.3]

Така ліквідація меншості більшістю, які раніше могли жити разом – відбувалася не тільки в Польщі, але й у інших країнах, наприклад, під час війни на Балканах. Однак це не вирішило проблеми національного протистояння.

Сьогодні в колі істориків є конфлікт на тему того, чи операція «Вісла» була необхідною, чи ні. Також досі не відомо, де зродилася думка про депортації – чи у Варшаві, чи в Москві, а також чи йшлося виключно про полонізацію меншини. Ця операція відрізнялася від вигнання німців із Польщі після війни чи етнічних чисток на Волині, бо це було переселення у рамках однієї держави. Це був злочин стосовно власних громадян.

Сьогодні операція «Вісла» виправдовується таким чином, що тлумачиться як наслідок трагедії на Волині, і саме на такому способі мислення легко будувати політику. Для поляків – це страшна ситуація. Бо раптом виявляється, що жертва, за яку вони вважалися, перероджується в ката. Однак кожен злочин треба називати прямо і не можна застосовувати при цьому штучних виправдань, – підкреслює Мотика.

Складність та багатогранність стосунків між Україною та Польщею з особливою увагою намагаються дослідити вчені саме сьогодні. Обом народам потрібне порозуміння. Полякам час зрозуміти, що українці є окремою нацією, з таким самим правом на незалежність, яке має кожна інша нація, і що, зрештою, поганим є той патріот, що відмовляє сусідові в таких самих патріотичних почуттях, навіть якщо з цим сусідом сотню разів сварився. Натомість українцям було б корисно хоча б частково переглянути свої погляди на давню Річ Посполиту.

Пам´ять про важку історію не має перешкоджати спільній побудові майбутнього. Подальші дослідження не повинні зводитися лише до пошуків вини або відповідальності тої чи іншої сторони за минулі події, а мусять йти у напряму встановлення і пояснення їх справжніх причин, вивчення уроків минулого, щоб не допустити таких дій у майбутньому.

Долі обох народів тісно пов’язані і не буде по-справжньому вільних поляків, чехів та угорців без вільних українців, литовців і росіян. Щоб подолати негативні стереотипів і ворожнечу, потрібно об’єктивно висвітлювати подій минулого, виховувати молоде покоління в дусі толерантності, залучати до процесу примирення не тільки існуючі політичні сили, а й інститути громадянського суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. 3-тє видання, виправлене і доповнене.- К.: Академвидав, 2006, 688с.
Борець Ю. ОУН-УПА. Шляхом лицарів ідеї і чину – Українська Видавнича Спілка, Київ – 2008, 291 с.
Буцько О. Українсько-польське переселення 1944-1946 рр. / О. Буцько // Історичний журнал. – 2005. – № 2. – 94с.
Грицак Ярослав. Нариси з історії України: Формування модерної української нації.- К.:Генеза, 2000.- 351с.
Дерев´яний І.Я. Сила Волі. Євген Коновалець / Центр досліджень визвольного руху.- Львів: Часопис, 2013 – 128с.
Дрозд Р. Польсько-українські відносини на Холмщині, Надсянні та Лемківщині в 1944-1947 рр. // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи спогади/ Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 10/ Інститут українознавства ім. І.Крип´якевича НАН України), 2003 .- 813с.
Ільюшин І. Українсько-польський міжнаціональний конфлікт часів Другої світової війни в суспільній свідомості і колективній пам´яті: стереотипи та історичні факти// Сучасні дискусії про Другу світову війну. Збірник наукових статей та виступів українських і зарубіжних істориків.- Львів: ЗУКЦ, 2012- 224с.
Керниця Г. Депортація українців Закерзоння 1945—1947 рр. та її передумови // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.:— Івано-Франківськ: Плай, 1997. — 178с. .
Козловський І. С. Встановлення українсько - польського кордону.- Львів: Каменяр, 1998. – 222 с.
Кривуцький І. Закерзоння моє спалене // Літопис Червоної Калини. — Львів, 1993. — № 10—11. — 52с.
Марчук С. Цивільне населення Волині і Галичини у розрахунках і діях різних військово-політичних структур років Другої світової війни// Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи спогади/ Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 10/ Інститут українознавства ім. І.Крип´якевича НАН України), 2003 .- 813с.
Мотика Гжегош. Волинська різанина. Антипольська акція ОУН(б) та УПА на Волині та в Східній Галичині 1943-1945 рр.// Сучасні дискусії про Другу світову війну. Збірник наукових статей та виступів українських і зарубіжних істориків.- Львів: ЗУКЦ, 2012- 224с.
Мінчук П. Українська Повстанська Армія 1942-1952.- Львів, 1991, 447с.
Лучко М. Операція Вісла – кому вона була потрібна? / М. Лучко, Б. Лановик // Операція “Вісла” (Польсько-українські взаємини у 1944–1947 рр.). – Тернопіль, 2007 – 15с.
Патриляк І. Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939-1960 рр/ Центр досліджень визвольного руху.- Львів: Часопис, 2012-512 с.
Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України: неупереджений погляд:факти .міфи. коментарі. /В. В. Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко – Х.: Школа, 2007 ‒ 592 с.
Пронь Т. М. Український тижневик «Наше слово» як оригінальне джерело вивчення передумов і перебігу примусового переселення українців Польщі в 1944-1947 рр. / Т. М. Пронь [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua
Сергійчук В. Український здвиг: Закерзоння. 1939-1947. Видання друге, доповнене.- К.: ПП Сергійчук М.І., 2011.- 840с.
Трофимович В. Польське питання в українській політичній думці в роки Дркгої світової війни// Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи спогади/ Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 10/ Інститут українознавства ім. І.Крип´якевича НАН України), 2003 .- 813с.
Чи можна забути про операцію «Вісла»//газета «Наше слово», №22, 30 травня 2010 року, 12с.