Поріс чорнобилем Чорнобиль - бідою нашою поріс

Про матеріал
Урок -реквієм розроблений до річниці Чорнобильської трагедії. Для розробки опрацьовано багато художньої літератури та офіційних документів. Матеріал можна використовувати на виховних годинах.
Перегляд файлу

Поріс чорнобилем Чорнобиль – бідою нашою поріс

Мета : з’ясувати причини аварії на Чорнобильській АЕС, осмислити та усвідомити масштаби трагедії; закріплювати вміння працювати з документами, художньою літературою, виховувати повагу до людей , які зробили внесок у ліквідацію наслідків катастрофи, прищеплювати екологічну культуру та прагнення до гармонійного співіснування людини і природи

Обладнання: карта України, портрети пожежників, фотодокументи, музичний запис співу птахів, газетні статті, літературні твори.

Слово вчителя : Скрадлива чутка поповзла селом,

                                                  Із хати в хату, наче тінь зловісна:

                                                  Біда в Чорнобилі... четвертий блок...

                                                  Рятуймося... завтра може бути пізно...

           Нам поле люте миром перебути,

           Нам поховати зло в бетон і бронь

           І – не забути! – доки світ і люди,

           Синів землі, що відвели вогонь.

Чорнобиль... Минуло 30 років. Тепер це слово знає увесь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам’ять , це наш нестерпний біль. Серед природних і техногенних катастроф, які сталися упродовж історії людства, Чорнобильська займає особливе місце. Вона засвідчила всемогутність і безсилля людини. Про Чорнобильську трагедію пророкувало святе письмо. Епіграф: „І упала зірка з неба...”

Сьогоднішній наш урок пам’яті – про трагічні події. Спираючись на літературний матеріал, ми спробуємо осягнути масштабність катастрофи, передати картину вселюдського болю. Звернення до епіграфа уроку : „Чи знаєш ти світе...” Чорнобиль, чорнобильник – це гірка трава, яка росте в наших краях. Чи не злий жарт об’єднав цю гіркоту з нашим українським містечком – Чорнобиль, чи не стало це чорною билиною для нашого народу?

Поет: Полин, чорнобильник, чорнобиль...

           Гірка трава моя, це ти

          Чомусь подумала що обмаль

          Мені твоєї гіркоти.

Учитель : Була весна. Все потопало в зелені, пуп’янки абрикос, черешень ось-ось розкриються біло-рожевим цвітом. А береги, погорби вкрилися жовтизною кульбаб. Повітря чисте і свіже, а води Прип”яті – прозорі, як кришталь. Ніщо не передвіщувало біди. А вона була поруч. Створена самою людиною.    Назва міста Прип'ять, як відомо, походить від назви річки, на березі якої й було збудовано перше місто енергетиків в Україні.
   Біографія Прип'яті розпочинається 4 лютого 1970 року, коли будівельниками було забито перший кілочок, та було викопано перший ківш землі для будівництва фундаментів будівель. Вибір місця розташування міста був найоптимальнішим, оскільки поруч були залізнична станція, автотраси, вкрай доречним було наявність річки
   Будівництво було оголошено Всесоюзною ударною будовою. На заклик партії сюди прибули посланці комсомолу з усіх куточків країни. Зростало місто, набували досвіду його перші жителі – будівельники.
      Про красу міста можна судити з фотографій буклетів, що демонстрували велич всесоюзного будівництва та прогресивність мислення радянських архітекторів. Представлені матеріали є фрагментами інформаційного буклету про місто, який було видано в 1985 році.
   Творчий підхід архітекторів і будівельників дав змогу зберегти під час будівництва міста кожне дерево, кожний кущ. Не дивно, що в м. Прип'яті та на його околицях було чимало мальовничих куточків для відпочинку. У Прип'яті жили представники близько тринадцяти національностей. В зв'язку з цим перші вулиці дістали назви Ентузіастів і Дружби народів.
   У місті було збудовано Палац культури, Будинок книги, кінотеатр, готель, чотири бібліотеки, школу мистецтв з концертним залом, комплекс медичних установ, упорядковані середні загальноосвітні школи, профтехучилище. Звертаюся до фотографій, ї Хронологічної таблиці.

Очевидець: Звичайний весняний день 25 квітня 1986 року. О 8 годині ранку починалося звичайне чергування. Всі займалися своїми справами. Правик, як завжди провів політінформацію. Розповів про міжнародне становище. Відповів на запитання.

7 година вечора . Сонце вже височенько. Хлопці ВПЧ – 2 зварили картоплю. Повечеряли. Обмінялися спортивними новинами. О 9 годині вечора ввімкнули телевізор. Дивилися програму „Час”. 23 година. Відбій.

Лягаючи відпочивати, Іван Бутрименко звернув увагу на те, що Володимир Правик з кількома хлопцями сидів біля екрана телевізора. Мабуть була цікава передача. Неквапом спливали хвилини. Зорі у небесній високості падали дедалі яскравіше. Повітря здригнулося...

Учитель: Вибух на чорнобильській АЕС стався 26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилині . Сталося несподіване і не передбачуване. Загорівся четвертий блок, вийшов з-під контролю невміло застосований людиною атом. Смерть невидима розповзла по селах і містах. Чорнобильська катастрофа вразила ввесь світ , приголомшила людей страшним розмахом біди, трагічні наслідки якої буде відчувати ще не одне наступне покоління...

Поет : І сталося це літа Божого

           Тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого

           Було тихо-тихо і погожо

           І сталося це літа Божого,

           Яке запам’ятається кожному

           Українцю навічно та просто-просто

           І сталося це літа Божого

           1986 – го...

Учитель : Трагедія відразу показала своє чорне обличчя. У вогні і боротьбі пожежні намагалися врятувати чергових атомників, які потрапили у смертельну небезпеку. Але... Найпершим у кого зупинилося серце в мить вибуху був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. Він навіки залишився під уламками четвертого блоку. За ним незабаром помер його друг Володимир Шашенок. Його обпаленого і опроміненого винесли на руках пожежні та лікарі. Він встиг ще простогнати : „Там.. Валера”. Втратив свідомість. Більше вона до нього не повернулася.

Поет : Син землі –

           Не думав , що життя його останнє,

           Прагнув жити і творив життя.

           І таким пішов у вічність,

           У світання – у вогонь, у землю –

           В небуття.

Поет: Перший удар на себе,

           Перший вогонь на себе,

           Так одчайдушний Данко

          Людям віддав своє серце.

          Як же тут не згадати

          Поруч з ним не назвати

          Вас, що уміли серцем

          Грізний вогонь зупинити.

Учитель: Першим отримують на себе удар радіації пожежники воєнізованої пожежної частини №2 з начальником Караулу Володимиром Правиком.

Поет:  Коли біда чорнобильська війнула,

            Коли упав наладчик неживим,

            Був першим тут начальник караула,

            Володя Правик з воїнством своїм

Очевидець: О 1 год 23 хв ночі в диспетчерській сиділи чергові. Зненацька на центральному щиту управління спалахнула лампочка, спрацювала пожежна сигналізація. Сергій Легун зняв трубку. Але ніхто не відповідав. Тієї ж митті на щиті загорілася ще одна лампочка. Повітря здригнулося. Пролунав сильний вибух. За ним другий – сильніший. За відчиненим вікном панорама станції. До 4 блоку рукою подати – метрів 400. Саме в тому районі вгору піднявся вогненний гриб і небо освітила заграва. Диспетчер натисну червону кнопку тривоги. Різко загула сирена. Для пожежників відлік ішов не на хвилини , а на секунди.

Поет: Душевні, добрі сильні, вперті -

           Змогли стихію подолать.

           Комусь прийшлось назавтра вмерти,

           Комусь – ще довго помирать.

           Бій без траншей і без окопів...

           Він увійшов у пам’ять літ.

           Спасли чорнобильці Європу.

           А може, цілий світ.

           Біду небачену зуміли

           Від долі людства відвести,

           А на чорнобильських могилах

            Безмовні виросли хрести.

Історик :  26 квітня. 1 год 23 хвилини 40 секунд. Трагічна фатальна мить . Саме в цей час сталася аварія на ЧАЕС. Увірвалася біда в наш спільний дім. 400 метрів від частини до четвертого блоку – скільки їх треба долати? Півхвилини? Хвилину? Часу на роздуми мало. Їдучи на машинах до четвертого блоку, Правик та його товариші не знали ні масштабів ні характеру аварій. Ще з дороги вони побачили багряний відблиск над блоком, язики полум’я на покрівлі машинного залу. Володимир Правик приймає в дорозі єдине правильне рішення: по рації передав виклик №3. Це означало підвищений ступінь небезпеки, коли треба викликати  до місця події інші пожежні частини області. А вогонь уже перекинувся на покрівлю машинного залу. Потрібно гасити вогонь. Через 5 хвилин прибув караул Віктора Кібенка із ВПЧ №6, яка відповідала за пожежну оборону міста.

Поет : Коли зловісна блискавиця

            Сторуко в серце уп’ялась

            І обпалила ваші лиця,

            І в танці димкому зайшлась

            Коли вже й хмари спопеліли

            У знавіснілому вогні,

             Ви смерть приборкати зуміли

             На тім останнім рубежі

             Не віддали їм на поталу

             Світанків наших ніжних щем.

             Ви, як один , супроти стали,

             Пекельним січені дощем.

             У тій жорстокій веремії

             Ви до кінця тримали бій.

             І пронесли свої надії

             Крізь вогнецвіт усіх надій

Очевидець: Горів і тріщав дах, клубочився задушливий дим... Люди знемагали. Від ядучого диму. Від пекучого полум’я. Від болю. І від того невидимого ворога, який дедалі більше загрожував кожному.

Статист: Через деякий час на об’єкт АЕС , що горіла прибуло 50, потім більше 100 пожежних машин з Києва і області.

Учитель : Повсюди палахкотів вогонь, важко було дихати через дим і кіптяву. Але було найстрашніше невловиме – радіація. Вона згубно діє на людину. Надмірна її доза призводить до появи променевої хвороби, після якої наступає смерть. Висота машинного залу більше 30 метрів. Пожежники сходинками дісталися на покрівлю машинного залу. Чоботи грузнули у розплавленому бітумі...

Очевидець: Пожежники невдовзі збагнули – перед ними значно небезпечніший, підступніший ворог, якого не можна побачити і відчути. Він не мав ні кольору ні запаху. Не витримувала сталь, та витримували люди. Їх було 28. Вони діяли на грані людських можливостей, більше того вони зробили неможливе: прийняли на себе хвойний удар – вогонь і радіацію. Дозиметри повідали страшну трагічну правду. Та пожежники не відступали. Пожежники один за одним утрачали свідомість, знесилених  їх забирали машини швидкої допомоги.

Учитель: Звичайний весняний день 26 квітня 1986 року. Небо високе і чисте, із-за горизонту з’являється велика сонячна куля і посилає свої промені на землю. Повітря настояне на пахощах перших весняних квітів, свіжої зелені ніжного листя. Нічого здавалося не змінилося в природі. Все було як завжди: і сонце і прозорі води Прип’яті, і перші перехожі, які поспішали на роботу. Усе було, як завжди. І водночас усе було по-новому... Все змінилося з 26 квітня... Невидимий мирний атом зненацька дістав своє грізне розлючене обличчя, він став дійсно гірким полином для жителів України. Про катастрофу не повідомили.

Поет: ...Радіо мовчить. Газети поніміли.

              По телевізору – концерти та кіно.

              А ми по воду до криниць ходили.

              Дітей поїли теплим молоком

              Город садили, босими ногами

              Збивали роси з ніжної трави,

              Про радіацію на знали і не гадали,

              І страх у душах ще не оселивсь.

Статист: 26 квітня на 12 годину дня було госпіталізовано 105 осіб, з них 16 – з особливого складу пожежної частини.

Посол з Німеччини: Міністерство закордонних справ Німеччини стривожено тим, що у країні підвищився рівень радіації. Що трапилося? Чому такий фон? Оскільки останні вітер дув зі сходу вони звернулися до міністерства закордонних справ СРСР за поясненням. Проте у відповідь почули, що в них все нормально і чому високий рівень радіації у Німеччині їм не відомо.

Історик: Тривогу про підвищений рівень радіації підняли у Норвегії, Франції, Польщі, Румунії та інших країнах Європи. А в Києві 1 травня відбулося. Демонстрація з нагоди Дня солідарності трудящих. Люди йшли цілими сім’ями, з дітьми, а наступного дня працювали в городах, дачних ділянках.

Учитель: Чорнобильська трагедія не тільки губила природу, а й людей. У радіусі 30 км від ЧАЕС почалася евакуація людей... Евакуація у мирні дні.  Гнала з рідної землі смертельна небезпека.

Статист: На середину травня було вивезено більше 90 тисяч жителів, утрачено 48 га земельних угідь. Виведено з ладу 14 промислових підприємств, 15 будівельних організацій, втрачено 900 тис м2 житла . Пізніше кількість евакуйованих склала 135 тис осіб.

Поет :  Не стало села. Є хати і хлівці,

             І сива, пекуча сльоза на щоці,

             І розпач, що гостро торкнувся грудей,-

             Село ще стоїть, та немає людей.

             Болючу дорогу обрали вони,

             Ростуть на городах густі бур’яни.

             Блукають собаки безлюдним селом,

             Та пустка і тиша безлюдним крилом

             Зриває останню помітку житла...

             На карті Вкраїни не стало села.

Фотографії сіл , які викреслені на карті.

Зачитую ...

Історія життя однієї людини

Спогади щовесни повертають мене до колись рідного і такого далекого краю. Спробую розповісти історію. Сумну. 

Житомирська область, Овруцький район. Багато сіл було там ще 20 років тому. Жили собі люди, гриби збирали, ягоди в тих казкових поліських лісах. Та так сталось, що довелось одного дня все кинути і виїхати з тих нажитих місць. 

Було там колись і село Жолудівка. Яка чарівна назва. Просто пам'ятаю - на окраїні цього села ріс величезний дуб. В дитинстві все здається величезним, навіть стільці. Та то було дійсно велике дерево.  Мені завше здавалось, що саме він і дав назву селу. 

А поряд з цим дубом була хатина бабусі й дідуся. Часто приїздили ми до них в гості. Пам'ятаю ту природу, такої краси я не бачила ніде. І торік, після довгої розлуки з цією місцевістю, мені знову пощастило там побувати.

Проводи. Просто в нас нарешті вистачило мужності і сили знову приїхати туди. Сказати, що це був поклик душі, і що рани від розлуки в нас майже загоїлись, а там знову почали кровоточити тією клятою радіацією, це майже нічого не сказати. 

Село Жолудівку виселили в 90 роках. Вcіх його мешканців активно перевезли, сяк-так упакувавши їх речі, в нові села в тій же області, але в іншому районі. Та людей порозкидало по всій Україні. А як їм не хотілось кидати рідних будинків, як же вони тепер без лисичок, чорниці, без лісу, без...

А так.  Довелось кинути все і їхати світ за очі.

Та залишилось кладовище. І святий обов'язок кожної дитини, брата, сестри, батька, хоч раз на рік відвідувати і поминати рідних. А ми... Минуло кільканадцять років, і ми повернулись. Я пам'ятаю, як ховали на цьому кладовищі мого дідуся. Ще довгий час після  смерті він  ввижався мені наяву, наче живий. Мов хотів щось сказати, але просто мовчки дивився.

Дерев'яний хрест. Високий дерев'яний хрест.І просто ножем викарбуване прізвище на ньому.  Рік народження та смерті. Чорний. Потріпаний вітром, промоклий наскрізь дощем, обтрушений снігами, обсипаний яглицею. Хрест. Ні разу не пофарбований за ці майже 20 років.

А навколо кладовища - ліс. Фантастичний, сосновий, з чорницею, яка саме цвіте. З мохом, в якому просто тонуть ноги, і хочеться в цьому лісі бродити цілу вічність. І співати (Олеся, Олеся, Олеся...).  Але ліс - зона, в якій дійсно можна залишитись навічно.

До кладовища й дороги вже як такої майже не було.  Та хіба це перешкода, коли маєш зробити святе діло.

А як ці люди хотіли побачити своє рідне село! Як дорогою вони з посмішкою на вустах, та зі сльозами у душі згадували:

- Ось дорога, якою ми йшли до школи - 5 кілометрів, аж в іншому далекому селі. А ось та сама Лиса гора - тут росте сон-трава! І здавалось вони її бачили, так пильно туди дивились. Та машина проїждала далі. 

Шофера таки вмовили і він спробував проїхати поближче до Жолудівки. Де ваше село? Нема ж! А вони вірять. Є! Душа не хоче сприймати розуміння того, щойого вже нема, навіть на карті.

Проїхавши трохи по колись широкій, а вже зарослій чагарником і берізками дорозі, машина зупинилась. А люди? Хто просто мовчки сидів, забороняючи вже собі сльози. А інші... Мов крила в них повиростали, вибігли і кинулись туди, далі   де стоїть їхня хата, якої вже давно нема. Шифер вони вивезли самі, а що залишилось? Пусті зяючі вікна і ліс. Нема городу,  ставка, колодязя з височенним журавлем. Нема і дитячго сміху біля дикої груші, що росла понад забором і щедро родила щороку. Є лише спогади, які знову ожили в їх уяві. Але для них це життя, щасливе. Життя до і після.  І життя після в багатьох наперекосяк. Вони всі ці роки живуть тим іншим, справжнім... життям до.

Великих зусиль коштувало нам повернути їх, адже нема там на що дивитись. Нема вже села. Нема. 

Шкодую лише про те, що не було в мене стоячого фотоапарата на той момент, і я так мало зробила фото на камеру  мобільного. Адже хто-зна чи подарує мені доля ще один шанс - повернутись туди...

Пісня „Чорнобиль” або «Попеляста перепілко»

Учитель: На початку травня в Москві від променевої хвороби вмирали пожежники, медицина була безсила... А вони вірили, що виживуть. Що здолають смерть.

Поет: Безумство хоробрих -

           Вогонь на вогонь.

           І полум’я серця, і вітер долонь.

           Де подих і подвиг

           В єдине злились,

           Як рідна земля

           І розбурхана вись.

           Безумство хоробрих –

           Життя за життя.

           Щоб тільки лишилися

           Мати й дитя.

           Не всі виживають,

           Та житиме світ,

           І спів материнства,

           І день-первоцвіт.

Історик : Я хочу вам зачитати лист Володимира Правика з Москви до своєї коханої, а згодом дружини. Його сімейне життя продовжувалося 4 роки і 4 місяці. Надя, його дружина в 16 років стала нареченою, а в 20 вдовою – з немовлям на руках.

Читає письмо.

Учитель: Вони вмирали... Вмирали такими молодими. 10 травня помер Володимир Тимура, 11- протягом однієї години Віктор Кібенюк і Володимир Правик, 13 – Василь Ігнатенко, 14 – Микола Ващук, а через кілька днів – Микола Титенок. Ось перед вами їх портрети. Це вони своїми відважними серцями захистили нас, вирвали своє молоде життя і подарували його майбутнім поколінням. Що було б з нами? З державою, якби не вони? . Страшно навіть у думках уявити. Митищинський цвинтар лежить на околиці Москви. Неподалік від головного входу над могилами стоять два ряди надгробників. Це могили перших жертв Чорнобильської катастрофи. Ще чотири могили знаходяться на Байковому кладовищі в Києві.

Історик: А потім було повідомлення телеграфного агентства Радянського Союзу: „ Президія Верховної Ради СРСР Указом від 25 вересня 1986 року за мужність, героїзм і самовіддані дії , виявлені при ліквідації на Чорнобильській АЕС присвоює Правику Володимиру, Кібенюку Віктору звання Героя Радянського Союзу ( посмертно).

Поет : Ти пам’ятай , дорого , їх сліди.

            За ними – чистота, така пресвітла,

            Що можна бігти всій малечі світу

            Босоніж, не питаючи води.

            Ти пам’ятай , дорого , їх сліди.

            По них з окіл на літописну Прип’ять

            Чорнобильці у гнізда свої прийдуть

            І вернуться лелеки назавжди.

             ... Ти поцілуй , дорого, їх сліди.

Учитель : Давайте ще раз згадаємо тих хлопців-пожежників, які віддали своє молоде життя.

Учень називає всіх.

Наш земний уклін, наша довічна вдячність тим, хто, ризикуючи своїм життям і здоров’ям брав участь у ліквідації наслідків аварії. Пом’янемо їх хвилиною мовчання.

Хвилина мовчання.

Поет: А душа людська

           Пам’ятатиме вас

          А пам’ять людська

         Повертатиме вас.

         Безумство хоробрих –

         Де вічність і мить

         Де згасли для вас і життя і блакить

         Де зір наш потьмарить

         Скорбота земна.

         Де нам, як набат,

         Імена... Імена...

Учитель : Давайте з’ясуємо , які наслідки катастрофи?

  1. Складна екологічна ситуація :забруднення ґрунтів, вод, лісових посаджень, повітря.
  2. Погіршення стану здоров’я людей, що виявляється у зростанні онкологічних захворювань, народженні неповноцінних дітей.
  3. Збільшення смертності, зменшення середньої тривалості життя людини.
  4. Душевний біль і страждання за загиблими і померлими.

Учитель: Чи знаєте односельців ліквідаторів?

Учні називають односельців-ліквідаторів.

Поет: Сльози загуслі на вітрі не сушаться –

           З болем зрослися вони.

           Ми перед мертвими, ми перед сущими

           Носимо камінь вини.

           Дивляться в очі, як вогники в темряві,

           Душу тривожать завжди.

           Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля,

           Діти людської біди.

           Дати трагедії спускаються сходами

           Вниз до скорботних могил.

           Хто нам пробачить за те, що виводили

           Діток на атомний пил?

           Хай же болять тобі, хай же болять мені,

           Вічні лишивши сліди,

           Діти Чорнобиля, діти Чорнобиля,

           Діти людської біди.

ПІДСУМКИ

Учитель : До чорнобильської теми звертається багато відомих і маловідомих письменників і поетів . Це Іван Драч, Ліна Костенко, Володимир Яворівський та інші. Звернення до виставки книг. Завдяки спільним зусиллям 25 квітня 1992 року відкрито музей  „Чорнобиль”. Над входом до нього читаємо : Є межа печалі, тривога не має меж”. Минають десятиліття, а Чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилюватиме людей : і тих , кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився від покривдженої землі. Кажуть, що час лікує, затягує рани. Неправда. Нічого він не лікує. Просто біль відходить кудись глибоко в серце, приживається там, освоюється, і нікуди від цього не дінешся.

Якщо ти віриш у майбутнє,

В його прийдешність у життя,

Дзвони у дзвони, кричи людям,

Бо більш не буде вороття.

Віддай забуту свіжість травам,

Відмий від бруду всі хмарки,

Від реставруй нам синє небо

І дощ крізь сито проціди.

Хай ожива вода Дніпрова,

Правічні височать дуби,

І хай полин, трава-чорнобиль

Не стане іменем біди.

 

docx
Пов’язані теми
Фізика, Позакласні заходи
Додано
29 вересня 2019
Переглядів
86
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку