Пошукова робота. Історико-географічна експедиція "Історія міст і сіл Миколаївщини Львівської області"

Зміст

 

 

• Анкета . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2
• Історія виникнення села. . . . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
• Господарське життя населення. . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7
• Річка Зубра. Природний світ. . . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13
• Школа в Демні. Навчання у селі. . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19
• Церква св. Миколая. . . . . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24
• Костел св. Богородиці. . . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27
• Демнянський цвинтар – музей скульптур. . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
• Відомі постаті села. . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .34
• Список використаних джерел та літератури. . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Анкета

 

Повна назва: село Демня

Країна__________________________________________ Україна

Регіон__________________________________________ Львівська область

Район___________________________________________Миколаївський

Рада____________________________________________Демнянська сільська рада

Засноване_______________________________________ 1453р

Населення_______________________________________ 1602 мешканців

Площа__________________________________________ 12,97км ²

Густота населення:________________________________ 539.39осіб/км ²

Географічні координати________________________49 34’05’’пн.ш.23 57’08’’сх.д.

Середня висота над рівнем моря_________________263м

Водойми_____________________________________ р. Зубра

 

Моє село

За горою село, під горою ріка,

Од зорі до зорі соловей не змовка.

Від моєї ріки стільки різних доріг,

Аби я серед них власну вибрати міг.

 

Щедра осінь несе на руках коровай,

Тільки ти не сумуй і очей не ховай,

Вже дитинства літа від кружляли давно,

Тільки ти не печальсь - буде в дітях воно.

 

За горою село у зелених гаях –

То моя сторона, батьківщина моя.

Тут за волю мій дід свою кров проливав,

І у полі косив, і у полі орав.

Приспів: 

Де б я не був,

Як би там не було,

Ти колиска моя,

Біла хата, село.

Історія виникнення села

Над вигином річки Зубри за кілька кілометрів на північ від Миколаєва на висотах 270-275м над рівнем моря розташоване село Демня. У 1950 році радянські чиновники вирішили “ошляхетнити” його назву і перейменували Демню в Димівку. Ця назва проіснувала до початку 1990 років.

 

Сучасна панорама села

При розгляді питання про початки села Демня, треба виходити з того, що Галичина є одним з найраніше заселених регіонів не тільки України, але і Європи. Розкопки в печері Прийма, що біля Миколаєва, ведуть у нас у сиву глибину біля

45 тисяч років назад. Вже в той час тут жили люди. А потім були довгі тисячоліття кам’яного віку, 2 тисячоліття мідного та бронзового віку, і, нарешті, з середини І тисячоліття до нашої ери утвердився на наших теренах залізний вік. Звичайно, треба розуміти, що ці околиці були густо вкриті поселеннями ще до нашої ери. Сюди сягали межі давньоримської держави у 11-111 ст. До цього часу простежуються латинські корені в багатьох топонімах нашої землі. їх принесли сюди даки, що переселилися у Прикарпаття з території сучасної Румунії. Пізніше на цих теренах мешкало плем’я білих хорватів (УІІ-ІХ ст). І є чимало топонімів у придністрянських селах, пояснення яких треба шукати у мові словаків, сербів, хорватів. Туди, в Центральну Європу та на Балканський півострів, пішла частина наших давніх предків.

Демня виникла ще у часи давньоруської держави і свою назву отримала від того, що постійно була задимлена в результаті розвинутого тут залізодобувного виробництва. Не виключено, що й назва села утворена від слова “домниця”, тобто піч для виплавки заліза з болотяної руди. Ще дотепер у селі збереглися дороги, висипані шлаком від металургійного виробництва.

Не відомо, звідки привозили болотяну руду на переробку в Демні. Можливо, що й десь тут її добували. В пізніші часи возили її з Пісочного та з Рудник.

Існують дані, що кафедральний храм галицьких митрополитів у Крилосі був споруджений в княжі часи з демнянського каменю і демнянськими майстрами. Це факт незаперечний, встановлений на підставі хімічного аналізу будівельного матеріалу. Вчені однак й досі не можуть з’ясувати, як цей камінь доставлено з Демні до Галича. Вважають, що мабуть на плотах Зуброю, а відтак Дністром. Треба додати, що розкопки в Крилосі проводилися  влітку 1938 року,а кафедральний собор відноситься до XII ст. Кам’яні блоки справді могли доставляти водним шляхом по Дністру, бо ще у XVIII ст. наш Дністер носив великі плоскодонні судна - шкути, на які вантажили до 100 тонн зерна.

Непрямим підтвердженням Давності Демні є назва церковної сіножаті “під Острівцем”, зазначена у документі 1739 року.Ця назва  свідчить,що тут колись було укріплення з часів Київської Русі. Імовірно, що на початку свого існування Демня належала до князівських (тобто державних) маєтків і після захоплення Галичини Польщею перейшла до королівських володінь.

Про розвиток поселення в часи Київської Русі ми, напевно, вже ніколи не дізнаємося. Монголо-татарське нашестя знищило історичні документи за ті часи. Але... Крихти надії ще жевріють. На засіданні польського товариства  9 лютого 1885 року  якийсь доповідач Бентковський заявив, що в якійсь бібліотеці біля Пекіну мають знаходитися в доброму стані руські літописи з XIV ст, забрані туди монголами. Може колись хтось з українських дослідників добереться до

них і вони, на щастя, виявляться про наші землі.

 

 

Пам’ятний знак при в’їзді в село

 

Свідомо оминаю питання першої доку­ментальної згадки про Демню. Люди люблять до таких дат прив’я­зувати якісь святку­вання, ставити пам’ят­ні знаки. Ці дати мо­жуть збивати людей з пантелику.

Відомо, що велику частину княжих паперів поляки вивезли до Кракова і там їх спалювали у XVI ст, коли не мали місця для зберігання цього “мотлоху”. Частина галицько-волинського архіву була знищена на Вавелі протягом 1548-73 років Яном Замойським. Старі папери були спалені, бо не було де складати нові папери. Більшість існуючих документів веде історію поселень від 1440 року. І тут також треба бути обачним, бо й історики інколи помиляються.

 3 радянського довідкового видання “Історія міст і сіл Львівської області” (1968 р) відомо, що перша письмова згадка про село датується 1464 роком.

Однак з інших джерел відомо, що село під назвою “Демня на Зубрі або Воля” згадувалося ще у 1453 році. Назва Воля свідчить, що тут відбувався процес заселення нових селян і їм на певний період (10-15 років) давалося звільнення від відбування повинностей. Очевидно, перед цим село було спустошене ворогами і понесло великі людські втрати. Хоча є запис, про те, що 20 жовтня 1421 року король Ягайло дозволив Вінцентові Лонці з Чеславич заснувати село “Зубру або Луб’яни на грунтах між Красовом та Щирцем. “Тобто, з цього можна припустити, що назва Зубра відноситься до теперішнього села Луб’яни. З іншого джерела відомо, що у 1466 році брати Лаврентій та Яків Ланки поділили між собою спадкові батьківські маєтки. Яків взяв половину “Зубри або Демні” та половину війтівства у ній, а також пів села Гонятичі.

Лаврентій взяв другу частину згаданих сіл та село Красів. Плутанина з най­менуваннями дозволяє припустити, що під Зуброю все-таки варто розуміти село Демня, бо село Луб’яни знаходиться далі від ріки Зубри.

XV ст.  можна назвати сумним часом для Львівщини. Львівський історик Д.Зубрицький у своїх дослідженнях зазначив, що татари чинили напади на галицькі землі. Демня також терпіла від тих походів. Без сумнівів, село не раз горіло і не раз відроджувалося. Адже непотрібно  значних зусиль для відбудови хати-ліп’янки. Втрати населення також швидко компенсувалися високою народжуваністю.

В акті люстрації королівських маєтків 1469 року зазначено, що село Демня разом з іншими селами Дроговизького ключа (Розвадовом, Устям, Веринем, Стільськом, Іловом та іншими) було віддане королем в користування Миколі Тарлові за борг 1200 гривень.Село належало до складу королівських (державних) маєтків, які часто змінювали своїх тимчасових власників. Адже королі надавали ці маєтки шляхті за державну службу замість платні з скарбниці.

 

Господарське життя населення

 В селі було достатньо землі. В середньому на одне господарство припадало понад півлану землі, тобто біля 8-9 га. Кожен господар мав свою ріллю, луки, пасовиська . Як правило, третина землі щорічно лежала облогом. Люди сіяли переважно ярину: ячмінь, овес, гречку. Худоби в ті часи люди мали небагато, бо перешкоджали часті татарські напади. Тому не угноєна земля погано родила.

 В Демні також збирали мито з проїжджих купців. Митниця та корчма перебували в руках сільського ляндвійта. Селяни з Демні також ходили відробляти панщину до фільварку в Добрянах (очевидно, що там бракувало робочих рук).

Від кінця 1570-х років дуже зменшилася площа освоєних земель у Демні.

З податкового реєстру 1609 року видно, що в селі був млин з 2 млиновими колесами, водяні ступи для опихання проса. Сільська рудня теж приводилася в рух водою і мала З колеса. При ній працювали 6 ремісників-металургів. В селі було 5 комірників.

Очевидно, що від найдавніших робітників з рудні виводиться демнянська родина Дзиндр. Слово “циндра” в українській мові означає “окалина, що відлітає при куванні заліза. Хоча це слово має ще й інше значення - "надокучлива людина”.

У 1619 році дроговизький економ В.Контський організував напад селян навколишніх сіл на Миколаїв. Селяни били та грабували міщан за те, що ці не хотіли виконувати всіх  його забаганок.

Восени 1620 року Демню спалили татари, забрали в людей худобу. Податки з села опісля зменшилися на третину. У львівському земському суді була складена заява, що “з рудні демнянської жодної користі немає, стадо та коні забрані, пастух вбитий, частину худоби забрано“. Селяни в цей час переховувалися у лісах, рятуючи своє життя. [Для захисту людей від татарських нападів польський коронний гетьман Станіслав Жолкевський за дорученням короля почав споруджувати в Розвадові на березі Дністра укріплення, яке отримало назву Табор. Для цього він мав від короля надзвичайні повноваження. Безпосередньо будівництвом займався дроговизький староста Ян Остророг силами своїх селян з навколишніх сіл. Отже, будували це укріплення і селяни з Демні.

Історик А.Петрушевич у своїй “Сводной летописи...” зазначив, що 1636 та 1637 роки були неврожайними. Вигинули пасіки, худоба, а люди гинули від віспи та кіру. Не кращим був і              1638 рік. Людям доводилося пекти хліб з лободи та іншого листя.

 У 1711 році, село спіткало велике лихо - нашестя сарани, залишала після себе чорну землю.              

Рудня (або гута) приносила прибутки. У рудні виготовляли залізні прути, які складали у “снопи” по 12 штук. Також робили залізні бляхи, які називалися плужним залізом, і листове залізо. Виготовляли тут господарські інструменти, обручі для бочок, шрубстаки (лещата). Пан дозволяв міняти залізо на сіль та продавати  у своїх маєтках. Кожного понеділка рудники мали право робити щось для себе і продавати селянам, але при умові, що не матимуть боргів у корчмі. Але ремісники майже завжди були оплутані боргами.

Горілка була універсальним засобом збагачення для панів. Доходи з корчем становили біля половини всіх панських доходів з маєтку. Горілка теж була універсальним засобом деморалізації селян, тим путом, яке приковувало їхні думки лише до потреб щоденного існування. “Вухо п’яного раба не чує брязкоту кайданів на його ногах”- каже давня мудрість.

Оскільки в селі була винниця (ґуральня), бровар та корчма, то селяни з Демні мали куди дівати свої гроші. Корчмарі радо давали горілку та пиво їм у борг, а потім подавали панові цілі списки боржників. У тих списках було майже все село. У заставу за борги забирали в селян кожухи, спідниці та інші речі.

В ті часи пани примушували селян брати у їхніх корчмах алкогольні напої не менше певної кількості. Це добре описав І.Франко в поемі “Панські жарти”.

“.пан горівку гнав

І кожну гінку розділяв

На кожний нумер у селі:

По стілько гарнців, скілько хата

Душ має - хлопці, чи дівчата,

Чи то старії, чи малі.

І кожному за ту горівку

 Ціну втягав у інвентар:

Сплати чи відроби той дар,

А трунок лий хоч на долівку,

 Лиш нікому продать не смій!

Був в того пана й арендар,

Що з паном тож мав добру спілку, Людей музикою у свій

Шинок заманював: ту люде

Лишали розум, сіряки

І чоботи, дівки - вінки,

Ту війт робив громадські суди,

А жид лиш цмокав залюбки”

 

І Рудня в Демні працювала до початку XIX ст. Влітку 1821 року в селі о.Михайло Боярський мав 1078 вірних (з них 313 дітей віком до 7 років). Звичайно, що кількість дітей не мала стабільних показників. Тоді часто бували епідемії коклюшу, скарлатини, грипу, черевного тифу та віспи, які робили величезні спустошення серед дітей.

3 книг церковних протоколів можна дізнатися, що в 1826 році парохи мали багато праці, бо в краю панували епідемічні хвороби -віспа, дизентерія. Ще в кінці XVIII ст австрійський уряд наказав робити в краю щеплення проти віспи. Люди були забобонні та неписьменні і не розуміли потреби щеплень. Тому окружна влада наказувала парохам розгортати в селах відповідну агітацію за щеплення.

 

Людям оголошувалося, що померлих від віспи парохи будуть ховати без супроводу та рідні, а тіло тільки покроплять свяченою водою. Тим самим померлих від вісп прирівнювали в якійсь мірі до самогубців. Влітку 1826 року в Галичині поширювалася епідемія дизентерії і парохи отримали розпорядження остерігати людей від неї. Оскільки ніхто не знав справжньої причини епідемії, то в детальній інструкції, яку мали виголошувати в церквах парохи, говорилося, що головною причиною хвороби є різка зміна температури тіла людини. Тому людям було наказано добре вдягатися, не стояти на протягах, не лягати на сиру землю, а спітнілими не пити холодної води. Оскільки дизентерія була пов’язана з розладом шлунку,то наказувалося не їсти незрілих фруктів, недовареної картоплі, а особливо остерігатися огірків та грибів.

При цьому парохи мали нагадувати людям, що до хворих конче треба викликати лікаря. Та де було цього лікаря взяти, якщо він був може один на ціле місто. Цікаво є те, що інструкція була зосім безпорадною при лікуванні, бо збудники хвороби передавалися від хворого до здорового через недотримання гігієнічних норм.

Весною 1848 року австрійський цісар Фердинанд був змушений зліквідувати панщину в Галичині. Майже у кожному селі на пам’ять про цю подію згодом було поставлено кам’яний

 хрест. Приємно відзначити, що багато з цих хрестів були витесані з демнянського каменю. Якби вони вміли говорити,то  воскресили би в пам’яті демнян цілі династії каменотесів які у XIX ст.. робили ці масивні хрести Свободи, що сягали висот 4 метри.

Мабуть, у Демні теж був хрест Свободи, але 1908 року нагоди 60-річчя скасування панщини громада вирішила збудувати коло церкви гарну кам’яну арку. Водночас вона була збудована в честь 60-річчя панування австрійського цісар Франца-Йосифа. На постаментах встановлені в ряд чотири метрові колони, увінчані аркою.

Сучасний вигляд каменоломів

Село з давніх часів славилося своїми каменоломами і вироби з місцевого каменю (в основному надгробки) розходилися по всій Галичині. Майже половина селян на своїх землях видобувала камінь. Але всі їхні прибутки текли в корчму, де п’яні демняни прозивалися, билися і, навіть, різалися. Між тим хати в селії були занедбані, врослі в землю, так що ледве було видно стіни| з-під старих стріх.

 У 1880 році в селі було 247 хат, 1395 мешканців, працювала однокласна школа, каменоломні,скляна гута, громадська цегельня. В каменоломнях працювали біля 100 осіб. Тесаний камінь розходився по галицьких містах. Його навіть возили до Кракова. На львівському костьолі св.Ельжбєти є кам’яні різьби, виготовлені майстрами з Демні.

Хоча в селі розвивалися й інші ремесла. Є.Дзиндра у своїх спогадах зазначив, що його батько Василь був кравцем, і ще до І світової війни привіз в село першу швейну машину. Батько його матері Іван Дембіцький вмів майстерно плести вироби з лози та соломи. З соломи виплітав великі бочки для зберігання зерна.

Треба ще додати, що надзвичайно холодною в Галичині  була зима 1928/29 року. Як згадує Є.Дзиндра, тоді тиснули такі морози, що в лісі тріскали граби та буки, і ці звуки лунали голосно немов гарматні постріли. Снігу було так багато, що деякі хати замітало аж до стріхи. Щоб вийти з таких хат, треба було пробивати тунелі.

 Варто також додати, що відоме антипольське повстання в Миколаївщині, яке почалося 10 вересня 1939 року, було зроблене з ініціативи члена ОУН Василя Демури з Демні, який протягом року переховувався миколаївських лісах від поліції. Тоді була , роззброєна польська поліція і на кілька днів встановлена українська влада в цих околицях. Повстання було криваво придушене.

Про діяльність сільського осередку ОУН мало що відомо. М.Худаш згадує, що станичним в роки II світової війни був Михайло Верещинський. Він давав молодому М.Худашу бофони для розповсюдження і, навіть, водив його в Луб’яни, показати явочну хату. Це було вже наприкінці німецької окупації. В армії був арештований НКВД і загинув. Член ОУН Михайло Гриців не повернувся з війни,

 В  Демні народився 1911 року Ярослав Дзиндра, філософ-ідеаліст, який був секретарем товариства “Відродження” у Львові, визначна постать ОУН в Німеччині, де й загинув.

Річка Зубра. Природний світ

Село моє в садах вишневих,

У ньому річечка біжить.

Вона біжить кудись від мене,

Наздоганяє ніби мить.

Тут я навчилася любити

Своїх людей, свої поля,

Тут я живу і буду жити,

Бо це моя свята земля.

Річка  Зубра бере свій  початок  в південних передмістях Львова — біля сіл Козельники та Сихова Пустомитівського району на висоті  342 метри, а  ще один  витік у селі  Поляна Миколаївського району. Десь тут проходить центр східноєвропейського вододілу. Протікає  вона  у меридіональному напрямку із  півночі  на  південь, і впадає у  річку  Дністер   в 0,5 км  на  схід   від  села Устя на висоті  251 м. Довжина річки в межах району - 22 км . Протікає  через  села Поляна, Красів, Бродки, Демня,  Дроговиж, Устя. Середній  похил  річки  -  1,96% .

 Долина  річки  неширока, місцями  заболочена, з  добре  вираженими заплавними терасами, на яких є ряд  ставків. Вона  характеризується  горбистим  рельєфом. Поверхня  долини сильно  розчленована ярами та балками.  Абсолютні  висоти -  330 -360 м.

У долині річки, інакша температура й вологість. Долина Зубри напрочуд гарно збереглася. Вона оточена пагорбами, які на верхніх схилах вкриті лісом, а на нижніх з надр виходить вапняк, пісок, крейда – такі породи, на яких ростуть рідкісні види рослин, занесені до Червоної книги. Вони просто не мають іншого місця для життя, бо потребують саме цих хімічних елементів, спеціального зволоження, тому такі схили і заплави річок треба оберігати – не розорювати, не забудовувати.

 Горби мають висоту 60-80 м із крутими та помірно  крутими  схилами,з продовгуватими до річки округлими вершинами, які  витягнуті в здовж зубри. Долина  басейну річки переважно  розорана. Близько 16%  території долини зайнято широколистяними лісами ( дубом, грабом, липою, вільхою, ясеном).

 Русло  річки Зубра  помірно звивисте, в основному розгалужене .

Живлення річки мішане, з переважанням дощового. Річний рівень характеризується високою весняною повінню, з  дощовими паводками в літньо-осінній  період і невисоким підйомом рівня води взимку через  відлиги. Повінь приносить велику шкоду народному господарству, затоплюючи сільськогосподарські угіддя, населені пункти, руйнуються лінії комунікацій та зв’язку.

 Максимальна  температура води у  річці  + 27,6 ⁰ С. Товщина  льоду: середня - 16 см; максимальна  - 54 см.

 У багатоводні роки річка  Зубра  затоплює знижені частини територій сіл Красів, Бродки,  Демня, Дроговиж.

Річка Зубра в с.Демня

 Середня  довготривалість повені 35 днів, а найбільша - 65 днів. Межень встановлюється на  початку  квітня і продовжується до жовтня - листопада. Межень неодноразово порушується інтенсивними дощовими паводками висотою 0,5 - 1,0 м.  Частіше паводки  бувають у червні - липні довго тривалістю 10 - 20  днів .

 Ширина  річки  Зубра 5- 8 м, глибина  -  від 0,3   до  2-х  м, швидкість  течії - 0,1 - 1 см / сек .  Дно  рівне, піщане .

 Гімназисти  вивчали дану  річку, яка  має  круті  береги із  обривами  та  заплавами.  Береги -  це  піщаники, на  цих  обривистих  берегах будували  гнізда стрижі та  берегові  ластівки. Вздовж  берегів ростуть кущі та дерева, з якими переплітається хміль.

 Назва річки промовляє сама за себе: у цій місцевості водилися зубри. Назви інших навколишніх сіл та місцевостей теж вказують на їх «лісове» походження: Лисиничі, Вовків, Сокільники, Козельники, Ведмежа... «Пояснення тут досить просте: від Липник і аж до Дністра тягнуться великі масиви лісів. У давнину вони належали знатним власникам – князям, шляхті, монастирям, і використовувались як мисливські угіддя, а тому досить добре збереглися. Тепер ці ліси входять до зеленої зони міста й мають забезпечувати киснем Львів і навколишню густозаселену місцевість». На жаль, зараз їх почали масово нищити.

Із  розповідей  старожилів ми дізнались, що річка Зубра мала  зовсім  інший  вигляд  у порівнянні із  теперішнім. Колись вона справді була кришталево чистою, вода  в ній блищала, як сльоза. Тут колись було збудовано багато млинів. Пісок  на  дні  річки  відбивав Сонце. Через  річку був  прокладений залізничний міст у  селі  Дроговиж, по якому  ішло залізничне полотно, інших  мостів  не було.  З  одного берега  річки на  другий люди переходили там де були плоскі  береги , глибина у  цих  місцях  сягала  20-30 см., а ширина 18 - 20 м, тут також переїжджали підводи  з  товаром. Були  місця де  глибина  сягала від  1,5 м до 1- 3 м. В цій  річці  купалися  люди.

У річковій долині ростуть унікальні рослини, водяться комахи і птахи, які охороняються як українським, так і міжнародним законодавством.

 Зубра, забруднена у Львові, протікаючи через ці плавні, очищується. Саме на цьому місці закінчується Львівське плато і починається Опілля, яке тягнеться до Дністра.

 Береги  Зубри були  доступні , бо тільки  де-не - де  зустрічалися дерева. Переважала трав’яниста  рослинність . Береги були обкошені. На лівому  березі були  сільськогосподарські угіддя, а на правому - тягнулося  пасовище довжиною 2 км , шириною  3 км. Пастухи гнали  худобу до  водопою, там  і  купалися  у  жарку  погоду. На  пасовищі  росли печериці. Рано - вранці ходили  люди  і  збирали  їх. Рибалки ловили рибу. В цій  річці було багато  риби , а  саме: щуки, в’юни, раки, йоржі, плітки, краснопірки. Дно  річки  було  багате на  водяну  рослинність, адже, вода  була  тепла, тому що на  берегах не росло  багато дерев та кущів. На дні були  молюски: беззубки, котушки та  п’явки. У заплавах  річки росла  тростина, аїр,водяна  лілія, ряска, елодея та інші  рослини.

  Тут  водилися водоплавні  птахи: дикі  качки, гуси, лебеді. Також на  пасовищах між  травами  будували свої гнізда куропатки,  сірі  чаплі, журавлі.

Із  хижих  птахів літали  канюки, сови, та  орли. Із земноводних  були: жаби, кумки,  ропухи. Із комах: оводи, ґедзі, мухи, комарі, метелики,  жуки  - гнойовики;  із ссавців:  кроти, ласки, горностаї, полівки, водяні щурі, куниці, видри, ондатри.  Така флора і фауна  існувала  до  1955 року. А з  1955 року по даний  час екологічний  стан річки і  прибережної смуги  погіршився, тому що почали  виливати  каналізаційні  води . Вода у річці була така забруднена, що все  живе  загинуло. Річка  мала  неприємний  запах. До неї близько ніхто  не  підходив. Прибережна  смуга проросла  чагарниками. Правий берег  Зубри , де  було раніше пасовище,проорали і засіяли сільськогосподарськими  культурами. Ці землі перетворилися на сінокоси. Дана територія землі набуває дикого стану. Флора і фауна змінюється. Рибалки і мисливці жахаються втрати багатьох видів риб  і ссавців .

 Прибережна  смуга  річки  набуває такого вигляду: вздовж  берегів тягнеться  верболоззя,  глід  український, які не дають доступу до  неї. Де-не - де зустрічаються кущі  бузини чорної, вільхи  клейкої, бруслини бородавчатої,  ліщини, вовчих  ягід. Вздовж  берегів ростуть дерева: верба біла, верба козяча,верба  ламка, калина  звичайна. Русло  ріки  заростає вологолюбним різнотрав’ям, аїром  тростинним.  Правий  берег і  прибережна  смуга  зливаються  з  сінокосами. Лівий  берег  -  це орані  землі на яких  ростуть  культурні  рослини, бур’яни.

 У річці  водяться  риби   у невеликій  кількості, а саме: плітка, щука, окунь річковий.

 З рідкісних  видів риб  зустрічається  краснопірка, йорж, білизна, в’юни.

 Земноводні : ропуха  звичайна, кумка жовточерева, жаба прудка. Цей вид жаб появився  три роки тому, це свідчить про те, що екологічний  стан прибережної смуги  річки Зубри  покращується.  Тут ми бачимо  велику кількість цих жаб. Жаба прудка активна з  квітня  по другу половину  жовтня. Розмножується з  середини  квітня у  заплавах річки Зубри.  Пуголовки з’являються у кінці травня та на початку червня. Живляться ці жаби павуками ,кониками - стрибунцями, комарами , які  зустрічаються на даній  території.

 Плазуни :  Ящірка прудка   - живиться  клопами  прямокрилими, жуками.

 Вуж  звичайний -  цей  вид  досить поширився, його  часто  помічають у  жарку погоду. Максимальна  активність у першій половині дня, коли вужі  полюють . Живляться вони жабою прудкою, ропуха , комахами, черв’яками та  іншими безхребетними.

 Із птахів на річку  і прибережну  смугу  прилітають :  одуди, польовий  жайворонок, сільська ластівка, міська ластівка, горлиця  кільчаста, пастушок, лелека білий, чапля  сіра, синиця  довгохвоста, синиця  велика, повзик звичайний, жайворонок  чубатий ( посмітюха), вівсянка  звичайна, горобець     польовий, щиглик звичайний, снігурі, сорока звичайна, галка   західноєвропейська, грак, крук європейський, шпак  звичайний, іволга  європейська, зозуля звичайна, кібчик, яструб малий, луговий.

 Зустрічаються ссавці у великій  кількості: кріт європейський, кріт звичайний, заєць русак, хом’як звичайний, горностай, ласка, куниця кам’яна.

 На прибережній смузі річки оживає  природа. Дана річка та її прибережна  смуга є саморегулюючою екосистемою, що пов’язано  з різноманітними ланцюгами живлення. Слід подбати, щоб людський фактор не порушив  цю  рівновагу у природі. Є надія, що річка знову  стане чистою.

Мандруючи розлогою долиною річки Зубри, зарослої вербовою гущавиною і мережаної літніми барвами, не раз упадали ми у глибоку задуму. Стоячи над нею, дивилися з мостика, якого перекинула дбайлива рука господаря, і в її глибинному дзеркалі бачили своє відображення. Вона ніби промовляла до нас срібним голосочком, намагаючись завести розмову, довгу, важливу, про свою подорож, про щастя, про біду. Водночас сумували разом із нею, а згодом раділи, поринали і собі у мінливі роздуми про плин людського життя, яке, як та річечка, тече своїм руслом…

Школа в Демні. Навчання у селі

Роль освіти в житті селян важко переоцінити. Саме школі давала селянським дітям можливість здобути собі кращі умові життя, вийти “в люди” і відкрити для себе світ. Освічена МОЛОДІ людина могла значно більше зробити для свого народу, ніж її неосвічені батьки. Ця думка є актуальною і в теперішній момент, коли школа переживає глибоку кризу.

Шкільна освіта була тим містком, який відкривав українським селянським дітям дорогу в світ до кращого життя. Тому історія розвитку української школи - це історія боротьби українців за свою кращу долю.

Значення освіти для українців чудово розуміли поляки. Тому в ”Проекті  на знищення Руси 1717 року” зазначено таку пораду. ” Є найбільш впертими і других в упертості держать ті русини з простих хлопів, що вміють читати своє письмо; отже треба усунути причину впертості, а тоді впертість сама зникне.

І тім ми, поляки, легко собі порадимо, коли заборонимо хлопським синам вчитися в школах, що є при церквах; з того будемо мати не тільки ту користь, про яку вже сказано, але таким способом охоронимо себе від шкоди, яку нам часто піддані заподівають - бо так вивчений хлопчина в простій сільській школі, втікає кількадесят миль від свого пана і шукає

 волі. ”

Отже, економи й управителі дібр повинні мати накази, аби пильно дбали, щоби хлопські діти до плуга, сохи, рала, ціпа привикали, а не до книжки.

 В найдавніші часи освіта починалася від науки в дяка, в якого діти навчалися рахувати, молитися, а також читати церковні книги. Ті школи були нерегулярними. Відомо, що  у 1764 році засновували в селах  школи-дяківки, в яких мали жити дяки. Школи мали бути недалеко від церкви і перебувати під опікою парохів.

В ті давніші часи, діти ходили на навчання до дяків після завершення господарської праці. Я.Ф.Головацький писав у статті "Поділ часу у русинів” (сер.ХІХ ст.), що це могло бути

після 1 грудня. Мотивував тим, що в селах є приказка “На Наума

діти заправляти до ума” (св.Наума було 1 грудня ).

1788 року львівська консисторія скерувала до парафії директивного листа, яким наказувала парохам заохочувати селян до посилання дітей у школи, показуючи їм користь від навчання. 1789 році львівський єпископ Петро Білянський наказував, щоб парохи всюди намагалися засновувати школи при церквах і найпильніше ними опікувалися. Якби у цій справі мали якісь перешкоди, то описавши все, через деканів мали звертатися до консисторії.   1791 році єпископ повторив свій наказ священикам всіма силами схиляти дітей до навчання, підшукувати вчителів з числа здібних учнів, а навіть самим вчити дітей читати.

Відомо, що вже наприкінці 1815 року парохи Львівщини отримали розпорядження консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях, де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади  до збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до вчительської праці. Губерніальна влада також наказувала, щоб було організоване повторювальне навчання дітей, які закінчили школи, у святкові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували вивченого в школі матеріалу.  Влітку 1820 року крайова влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час жнив.  Восени того року губерніальна влада наказала деканам перевіряти національні школи не раз в рік, як було до того, а раз в півріччя.  З листопада вчителям було дозволено мати індивідуальні заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома директора.  У травні 1821 губерніальна влада вимагала від священиків, як опікунів шкіл, подати річні звіти в яких чітко зазначити, скільки дітей в селі мали ходити до школи і скільки реально ходили, скільки вміє добре читати.  Дяківка мала бути недалеко церкви, бо така була у ті часи традиція: будувати школи коло церкви. Зрештою, корчми теж стояли коло церкви. А в людей з цього приводу склалася приказка: “Де Бог церкву, там дідько корчму”. Корчми, звичайно будували пани, щоб більше людей з церкви заходили туди на балачки.

Відомо,що 1827року в  Перемишльській духовній семінарії

навчався з відмінними оцінками Михайло Огоновський, син селянина з Демні.  Він був висвячений 1832 року. Троє його синів (Омелян,  Олександр,  Петро ) стали відомим діячами української культури. Омелян  закінчив Львівський та Віденський університети, був відомим філологом. Написав драми “Федько Острозький”, “Настасія”, “Гальшка Острозька”, переклав на українську мову “Слово о полку Ігоревім”, написав біографію Т.Шевченка. Найбільшою його працею була 6-томна “Історія української літератури”.

О.Огоновський був одним із засновників “Просвіти” та Наукового товариства ім.Т.Шевченка. У 1877-94 роках був головою “Просвіти". Помер 28 жовтня 1894 року.

Петро Огоновський (1917 року) писав підручники з фізики та математики українською мовою. Олександр Огоновський (1891 року) був деканом юридичного факультету Львівського університету, написав багато праць з цивільного права, активний громадський діяч. Його дуже любили студенти, бо він просив їх здобувати освіту для поліпшення життя рідного народу.             

 

Школи-дяківки мали той недолік, що дяки часто відривалися від навчання дітей. Про це свідчить лист Головної руської ради зі Львова 7 серпня 1848 року, підписаний оо.М.Куземським та Леонтовичем, до місцевої руської ради Рогатинського деканату. В ньому є такі рядки: “..оскільки в нас різні папери священики звикли носити через дяків, то на тому терпить наука в школах, і порядні люди за дяків не хочуть іти”.

 Тогочасні школи переважно були малоефективними. Хтось з учнівського деканату писав про них: “Посади вчительські зайняті у нас вислуженими економами, писарями, дяками, військовими або людьми, які найменше розуміють, як ефективно навчати нашу молодь. Народ оплачує таких вчителів

і нарікає - з шкіл нема користі. Треба готувати вчителів у семінарії”.  А про заснування вчительських семінарій тоді тільки велася мова.

Навчання в однокласних школах було розтягнуте на 6 років у 4 відділеннях. В двох перших діти навчалися по рокові, а в двох наступних - по 2 роки. Але більшість ходили до школи тільки рік-два. Навчання тривало з 6-річного віку. Згідно шкільного закону діти, яким виповнилося 12 років, повинні були ще протягом трьох років відвідувати так зване повторювальне навчання в недільні та святкові дні, щоб не забути вивченого в попередні роки. А вчили небагато-читати, писати та рахувати. Від цих трьох головних наук школи називали тривіальними (від латинського “трівіум” - три).

Щоб справитися з масою дітей, вчитель повинен був підтримувати в класі залізну дисципліну. Тому не дивно, що різка і лінійка часто були у вчителя під рукою як засіб для заспокоєння надто пустотливих дітей.

Нелегкою була вчительська праця. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно недоїдали,працюючи в переповнених класах, з дітьми, що часто вже з дитинства були вражені туберкульозом, вчителі й самі схоплювали цю страшну хворобу. “Учителі старші - се тіні, кістяки обтягнені жовтою шкірою, без каплини животворної крові, з посивілим перед часом волоссям. Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в многих случаях се не віддих - а свист і храпінє, перериване напрасними нападами кашлю. Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кождий має задуху (астму), чахотку, або бодай  початки її"  11 квітня 1892 року в Демні з ініціативи шкільної повітової влади відбулася нарада, на якій було прийняте рішення про перетворення місцевої школи у 2-класну. Підставою до цього послужила велика кількість дітей у селі.

Доходи вчителів були меншими, ніж доходи багатьох панських слуг.

 Німецький канцлер Отто Бісмарк казав: “Який  вчитель-така школа, яка школа-такий народ”.   На початку XX ст більшою популярністю  користувалися корчми, ніж школи.

У 1914 році школа мала статус 4-класної і навчалося у ній  304 учні.

 Після загарбання Галичини Польщею стали відбуватися зміни в системі початкової освіти. Вона цілеспрямовано і енергійно полонізувалася.і. Після того у селі навчання стало двомовним.

Місцевим полякам не потрібно було двомовного навчання, бо їхні діти й так мали у школі окремий польський клас.

В інших документах зазначено, що з 1 вересня 1926 року школа фактично стала польськомовною. Катехизм та українська мова (“єнзик рускі”) учням викладали українською мовою, інші предмети польською. І це називалося двомовність.

У 1930-х роках в школі було 5 вчителів. Серед них було 4 поляки та один “пожондни русін” (тобто аполітичний українець). Вчителі не знали української мови і їхнім учням легше було поставити підпис польською мовою, ніж рідною.

 Сучасні діти навчаються у новій школі на 320 місць.

 

Церква Святого Миколая (1857 р)

3 прадавніх часів церква була консолідуючим та стабілізуючим фактором духовного життя села. В умовах бездержавного існування української нації протягом багатьох  століть вона згуртовувала людей до громадського та політичного життя. Одночасно вона була важливим контрольним та виховним фактором в житті селян. Парохи тривалий час були чи не єдиною інтелігентною силою в селі. Отже, немислимо вивчати історію села без вивчення історії  церковного життя у ньому. На жаль, найдавніших документів і про місцеву церкву мабуть немає, бо скільки разів горіли наші церкви та села... Ті архівні документи, які збереглися, походять з досить пізніх часів. За давніми переказами село колись знаходилося на горбі, 2 км на південь від теперішнього села. Після серії татарських знищень др.пол.Х\/ІІ ст воно більше не відновлювалося на старому місці. На місці давньої церкви стоїть могила з хрестом, встановленим у 1688 році. Існує інша думка з цього  приводу, що хрест біля дороги при в’їзді до Демні був встановлений 1786 року, коли вперше Австрія зліквідувала панщину в Галичині. У 1960- х роках, коли в Галичині тривала кампанія боротьби з хрестами, в Демні було скинуто 23 хрести. Цей  був врятований.

Найдавніші згадки про церкву в Демні походять з досить пізніх часів. Відомо, що у ній було напрестольне євангеліє, надруковане у Львові 1609року.

Старовинний хрест при дорозі до села

 

В церкві серед 5 “Євангелій”, є одне, друковане 1605 року (похоронне).

Теж в церкві зберігається “Тріодь цвітна”, видрукувана

1642 року за благословенням митрополита київського Петра Могили. Вона має багато гарних ілюстрацій і віддрукована в дві фарби.

Ці книги є раритетами церкви і громада мала би подбати про їхнє збереження. Найкраще було би їх подарувати до Національного музею у Львові.

1739 року зазначено, що того року тут почала будуватися нова дерев’яна церква св.Николая. Ця церква була збудована на горбі над ставом і мала 3 куполи. Біля неї стояла дзвіниця з 5 дзвонами. 

Очевидно, що церква мала вигляд “корабля”, як зараз прийнято казати. Такого типу дерев'яні церкви ще є на Бойківщині. У1862 році церква вже не задовольняла потреб людей, бо була старою і чорною всередині.В 1878 році село збудувало нову кам`яну церкву. Вона мала один купол, а підлога була викладена білими кам`яними плитами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У1913 році церква отримала п’яте євангеліє, видане 1896 року. Його придбав Лев Ставровецький.

Влітку 1914 року о.Фільварків був ув’язнений в концтаборі Талергоф, а окупаційна російська влада, очевидно, надала в село православного священика. Думаю так, бо в листі до консисторії з 1928 року о.Фільварків писав, що в 1915 році церква була пограбована. Було забрано три облігації, три чаші на напрестольне євангеліє. Після повернення з концтабору він довго шукав ці речі і знайшов у 1929 році облігації і чаші в Здолбунові, а євангеліє в Ульбарові біля Дубна. Нові власники віддавати цих речей не хотіли, і тоді він вдався за допомогою до поліції. Четверо поліцаїв з Дубна речі відібрали, а він привіз їх до Демні.

На дзвіниці є дзвін, який теж нагадує про війну. На ньому є напис “Слиян в Белой. Галичина”. ( місто Бяла тепер  Польща)

Костел св.Богородиці (1913 р.)

Мурований костел з блоків пісковику, орієнтований вівтарем на північ, розташований у центрі села.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Під кін.ХІХ і на поч.ХХ ст маєток був власністю Фундації гр.Станіслава Скарбка, посталої 1843 року. Місцеві римо-католики раніше належали до римо-католицької парафії в Миколаєві. Перед І світовою війною були розпочаті старання про утворення в Демні окремої парафії. Після завершення війни постала парафіяльна експозитура, а в 1935 році окрема парафія, що належала до Стрийського деканату. До неї належали села Черкаси, Дроговиж, Глуховець, Гонятичі, Кагуїв і Луб’яни, відокремлені з миколаївської парафії, а також Горбачі з щирецької парафії. Завдяки старанням миколаївського пароха кс.Войцеха Войновського, 11.03.1911 року львівська консисторія погодилася на спорудження каплиці (з часом філіального костьолу, нарешті парафіяльного) в Демні. Працю фінансували з пожертв парафіян. Вже наступного року стали мури костьолу св.Бого­родиці Ченстоховської, але забракло фондів. У 1913 році отримали допомогу від консисторії і намісництва у Львові для завершення будівництва, яке було завершене в серпні 1913 року склепінням. Зміна пароха в Миколаєві на короткий час припинила працю. Каплиця стояла без даху, без хорів та підлоги. Новий парох з Миколаєва кс.Антон Баре скаржився на нестачу коштів і               проекту, який пропав у мулярів. У травні 1914 року після отримання чергової дотації від консисторії, була відновлена праця. Перед самим вибухом війни каплиця була закінчена і розпочато відправи. Під кінець 1914 року святиня була пошкоджена російським військом. У 1916-1917 роках в Демні квартирувало австрійське військо, і вояки відремонтували каплицю, а якийсь вояк-артист помалював її всередині. У1918-1920 роках в Демні було збудовано плебанію (обійстя для ксьондза).

Костел був закритий біля 1945 року. У 1960-х роках у ньому містився колгоспний склад, а в 1984 році - шкільний гім­настичний зал, а школа містилася в будинку  плебанії. У 1989 році відремонтовано дах, а в 1990 році зліквідовано гімнастичний зал. Тепер будівля пустує.

Дoдaмо, що вікна в будинку повибивані, а хрест звалився від старості зразу на другий чи третій день Великодніх свят 2007 року. А жаль, що так, бо в костьолі після ремонту та засклення вікон міг би бути розміщений прекрасний музей села.

Демнянський цвинтар – музей скульптур

Кілька століть тому демнянські майстри у „димарці” виготовляли вироби із заліза: обручі для бочок, лемеші для плугів, серпи та коси, цвяхи та чавунні пічки, - сировиною для яких слугувала болотна руда. А ливарні форми робили з каменю, на який була багата тутешня місцевість. За рік „димарка» давала близько 2500 цен­тнерів залізних виробів. Та на початку XIX століття „димарка” у Демні припи­нила існування, а майстри почали засто­совувати навички в обробці каменю у виготовленні кам’яних надгробків. З ро­ками промисел став спадковим, чи не в кожній хаті був свій умілець, із праці якого годувалася сім’я. 126 майстрів нарахував у своїй книзі про Демню у 1911 о.Філь­варків. Найбільш відомі і до сьогодні родини - Верещинських, Янівих, Дзиндрів. З останньої, до речі, вийшов всесвітньо відомий скульптор Євген Дзиндра (1913-1983

Так виникла демнянська школа  кам’яної скульптури із притаманними їй орнаментами, яку можна було впізнатище до середини XX століття. А цвинтар у селі перетворився на музей скульптур, куди приходили подивитися перед тим, як за­мовити якусь роботу.

Створені демнянцями надгробки потра­пили на цвинтарі Городоцького, Перемишлянського, Дрогобицького, Стрийського, Миколаївського районів, на Личаків у Львові. А найдавнішу збережену роботу хрест на місці старої Демні, який датується другою половиною 17 століття. - можна побачити при в’їзді до села. Серед них є і роботи достойні музеїв. Хрести в честь 1848 р., піраміди і постаменти в честь сторіччя Шевченка. Один з таких пам’ятників з іменем автора Федя Дзиндри стоїть в с.Завидовичах Городоцького району. Ці традиції живуть і нині.

Сучасні сільські скульптори працюють на більш високому рівні. І хоча вони посту­пово відходять від традицій школи, втра­чають притаманну їй своєрідність, але ор­наменти винограду, погруддя ангела, Ма­тері Страждальниці збереглися. Останнім часом, крім місцевого каменю, викорис­товують полянський, що дозволяє робити більш масивніші скульптури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Відомі постаті села

Янів Трифон

(5 лютого 1888, с. Демня — † червень 1920, м. Бірзула,  Одеська область) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у с. Демні на Львівщині, а працював робітником у м. Бориславі на нафтопромислах. Навчався в гімназії. У серпні 1914 року пішов добровольцем в Легіон українських січових стрільців, був старшим десятником булавного відділу І полку Легіону.

Брав участь у боях у Карпатах, на Стрипі, Лисоні. У листопаді 1916 року потрапив у російський полон. Під час Лютневої революції 1917 року перебував в Одесі. Брав активну участь у діяльності Української військової ради.

З кінця 1917 року — командир військових загонів, один з організаторів антигетьманських повстанських частин на півдні України.

У січні 1919 року командував Окремою групою у складі військ Південного фронту генерала Олександра Греківа. Частина Яніва відзначилась у боях з Добровольчою армією під Роздільною. За бойові заслуги урядом УНР призначений командиром дивізії і підвищений у ранзі до отамана (генерал-хорунжого), став наймолодшим генералом в історії Армії УНР.

Взимку 1920 року потрапив у більшовицький полон і був розстріляний.

о.Теодор Серант

Народився 1896 р. у с.Демня. Помер 1975 р. і похований па цвинтарі у Щирці «на горі».

Народну школу закінчив у Демні, а середню освіту і вищі студії — у Львові. Висвячений 1926 р. Від 1929 р. активний і ревний парох церкви Покрови Пречистої Богородиці у с.Велика Воля , 4 км па півн. схід від Миколаєва. Під його духовною опікою була також дочірня церква-каплиця у Тростянці. Засновник Братства Молитви, провідний член читальні «Просвіти» і гуртка «Сільський господар». У 1945 р. був засуджений на 2 роки примусових робіт у Сибірі за відправу панахиди за упокій 11 національних діячів Миколаївщини, замордованих у червні 1941 р. у Закладському лісі біля с. Демні. По відбутті кари повернувся на Миколаївщину і був парохом у  с.Велика Горожанна.

о.Юрій-Григорій Мельничин

Народився 4.06.1910 р. у с.Демня. Помер 23.11.1988 р. і похований в Аргентині на цвинтарі отців василіян.

Закінчив Стрийську гімназію. 14.01.1932 р. вступив до Крехівського монастиря ЧСВВ. Урочисту  обітницю склав 3.05.1937 р., а ієрейські свячення прийняв з рук єпископа Пала Гойдича 14.04.1940 р. По висвяченню душпастирював па Холмщині, а рівночасно  був гімназійним учителем в Холмі. Після війни па доручення Генерального  Заряду ЧСВВ у 1947 р. виїхав до Аргентини. Спершу був  душпастирем  у Беріссо та Буенос-Айресі. Пізніше переїхав до провінції Місіонес. Його заходами збудовано новий гарний новіціят в Апостолес, що його освятив у 1949 р. кир Йосиф Мартинець з Бразилії. Був протоігуменом ЧСВВ в Аргентині, консультором, секретарем, бібліотекарем, філателістом, організатором різних культурно-релігійних вистав. Від молодих років член «Пласту» уладу «Червоної Калини».

 

Ярослав Дзиндра

Народився у 1911 р. в с.Демня в родині традиційних каменярів. Загинув передчасно і трагічно у 1954 р. у Мюнхені, де і похований на цвинтарі «Вестфрідгоф»

Закінчив Львівську Академічну гімназію і студіював на філософському факультеті Львівського університету. Секретар Головної управи “Відродження” протиалкогольного і протинікотинного товариства, заснованого  у 1909 р. у Львові. На процесі у Станіславові у червні 1937року засуджений на 4 роки тюрми за те, що, мовляв, з доручення ОУН, як секретар Проводу «Відродження» провадив акцію на шкоду польської держави. У часи першої більшовицької окупації Західної України перебував на Лемківщині. Був вчителем народної школи у с.Лабова Новосандецького повіту. Активний і провідний член ОУН. На другий день після вибуху фашистсько-совєтської війни, 23.06,1941 р. вирушив в складі Південної Похідної Групи ОУН на Україну. Згідно з призначенням, з великими пригодами, добився аж до Одеси над Чорним морем. Там був співорганізатор і обласного правління і засновником підпільних мереж. Як ройовий групи провадив записник і на його основі написав цінну книжку під псевдонімом Мстислав З. Чубай під назваю «Рейд організаторів ОУН від Попраду по Чорне море», видану накладом видавництва «Наша книгозбірня» ч.ІІ у 1952 р. Арештований румунами, був відставлений «шунасом» у Галичину. За німецької окупації працював керівником бюро УДК в Миколаєві, де одружився з Марією Козинською. Дружина померла при народженні дитини. Вихованням дитини займалася сестра. З 1945 р., опинившись на еміграції у Мюнхені, приймав активну участь в українському громадсько-політичному житті. Був секретарем Управи Центрального Представництва Української Еміграції в Німеччині (ЦПУЕН) і четвертим з черги тереновим провідником 3Ч ОУН. В Українському Вільному Університеті у Мюнхені здобув ступінь магістра філософії.

 

Іван Сєрант

Народився 20.11.1912 р. у с.Демня. Початкову освіту отримав у родинному селі та в м.Миколаєві. Середню освіту здобув на головній Українській Академічній Гімназії у Львові (1933), а універси­тетські студії завершив у 1939 р. дипломом магістра прав і політичних наук у Львівському університеті. Дальші студії продовжував на Українсь­кому Вільному Університеті у Празі, де у 1942 р. пробувався на доктора права та політичних наук. В часі «Великого ісходу» опинився на скитальщині в Німеччині, звідкіля 1948 р. прибув до США і замешкав у Нью- Йорку. На новому місці поселення відразу ж включився у громадську працю, зокрема у спортовому секторі та при церкві св.Юра. Будучи працівником одного з найбільш престижних банків — Чейз Мангаттам, студіював вечорами у Нью-Йоркському університеті банківництво та інвестиційні програми. Закінчив студії 1958 р. дипломом магістра бізнесової адміністрації. У Чейз Мангаттам Банку працював ЗО років. По відході на пенсію був управителем та фінансовим діловодом місцевої кредитної спілки «Самопоміч», яка стала передовою серед усіх україн­ських кредитових кооператив Америки та Канади. Незважаючи на велику навалу праці, є співзасновником і довголітнім головою Управи Українсь­кого Спортового Клубу в Нью-Йорку, фінансовим діловодом НТШ і парафії св.Юра.

За свою громадську працю має багато почесних відзнак, зокрема папський Орден св.Григорія Великого. В церемонії вручення ордену взяли участь представник України при ООН Анатолій Зленко з дружи­ною Людмилою і генеральний консул Юрій Крижанівський.

Одружений з Стефанією Тапчук, родом з с.Рай на Бережанщині. Мають сина Юрія — юриста, який працює у Вашінгтоні у Крайовій Адміністрації Цінних паперів. Дружила сина Тетяна також працює у банківництві.

Євген Дзиндра

Народився 12.08.1913 р. у с.Демня поблизу Миколаєва. Помер 2.09.1983 р. у Львові. Похований па цвинтарі рідного села. Скульптор. Походив з відомої дем'янської родини, яка займається кам'яною скульп­турою з XVII ст.

Навчався у майстерні скульптора Андрія Коверка (1930 — 1933). Закінчив відділ декоративно-прикладної скульптури Львівської худож­ньої промислової школи (1933 — 1938). Його вчителями були відомі скульп­тори і педагоги Мар'ян Внук та Йосип Стожинський. З 1939 р. — викладач скульптури Львівського художньо-промислового училища. З 1940 р. — член Спілки художників України.

Виставлятися почав ще на початку 40-х років. Один з кращих львівських скульпторів середини XX ст. В числі його робіт: скульптури па «Пагорбі Слави» у Львові, фігури левів біля Ратуші, погруддя композитора Л. ван Бетховена, львівського композитора Євгена Козака, надгробок визначного діяча української культури проф. Іларіона Свєнціцького,надгробок Соломії Крушельницької з фігурою Орфея, композиція ”Каменярі”та ін. Кращі роботи-погруддя закарпатського художника ФедораМанайла(1978), скульптура”Мати”(1982)та погруддя відомого львівського композитора Станіслава Людкевича(1983).У1973р. поставив кам`яний надгробок на могилі славного земляка Корнила Устияновича, який  було вирішено у формі нахиленої жіночої голови, сповненої суму, у пов'язці часів Київської Русі. Стела має вигляд театральної завіси-цей образ символізує вічну журбу за Майстром.

 

Михайло Дзиндра

Народився 8.11.1921 р. у Демні.  Скульптор.

У 1944 р. закінчив відділення скульптури Львівської художньо - промислової школи. Того ж року виїхав до Братіслави, де викладав декоративну різьбу по дереву. Потім емігрував до Німеччини, де брав активну участь у мистецьких виставках, показавши 68 робіт. У 1951 р.

переїхав у СІІІА, де живе до нині. Через параліч дружини майже 18 років не займався активною творчою діяльністю. З 1969 р. повернувся до творчості і став регулярно виставлятися у Нью-Йорку. Виконав сотні модерних скульптур, плоскорізьб, горельєфів, архітектурно-конструктор­ських скульптур. Працює також над криштально-конструкторськими скульптурами. Тяжіє до філософського абстракціонізму.

У 1991 р. у Львові в Національному музеї експонувалася виставка кращих творів Михайла Дзиндри. На жаль, більшість з них, зокрема роботи «Поцілунок», «Мати і доля», «Японка», були представлені кольо­ровими фотографіями.

 

Миха́йло Луки́ч Худа́ш

(* 20 грудня 1925, село Демня)- український мовознавець, доктор філологічних наук (1980).

1950 року закінчив Львівський педагогічний інститут.

Старший науковий співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові.

Дослідник українських пам'яток 16—17 століть, зокрема актів Львівського Ставропігійського Братства (монографія: «Лексика українських ділових документів кінця XVI — початку XVII ст.», 1961). Зокрема зацікавився антропонімією 16 століття. Ці питання стали ядром його праці про українську антропонімічну  систему взагалі («З історії української антропонімії», 1977).

Худаш досліджував також мову Павми Беринди і давньоукраїнську етнонімію (дреговичі, уличі, 1981).

Монографії

•                Худаш М. З історії української антропонімії. Київ, 1977
•                Худаш М., Демчук. М. Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення). Київ, 1991
•                Худаш М. Українські карпатські і прикарпатськ назви населених пунктів.(утворення від слов'янських автохтонних відкомпозитних скорочених особових власних імен). Київ, 1995.
•                Худаш М. Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від відапелятивних антропонімів). Львів, 2004.

 

Список використаних джерел та літератури

1.    Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1936 рік. - Львів, 1935.
2. Мірчук П. Нарис історії ОУН. Т.1. 1920-1939. - Мюнхен, 1968.
3. Народні пісні в записах І.Франка. - Київ, 1981.
4. Українські Січові Стрільці. 1914-1920. - Львів, 1991.
5. Фільварків М. Село Демня над Зуброю. - Коломия, 1912.
6. Франко І. Молода Україна. Ч.І. Провідні ідеї й епізоди. - Львів, 1910.
7. Франко І. Панські жарти. - В зб.: З вершин і низин. - Київ, 1992.
8. Шрамко М. Миколаїв над Дністром. - Львів, 1973
9.   Блажейовський Д. Історичний тематизм Львівської архиєпархії (1832-1944). Т.1, Т.2. - Київ, 2004.
10. Газета “Громада” (Миколаїв).
11. Довідник з історії України. - Київ, 2001.
12. Енциклопедія українознавства.
13. Митці України. Енциклопедичний довідник. За ред.Кудрицького А.В. - Київ, 1992.