16 вересня о 18:00Вебінар: Робота з дітьми, що мають синдром Дауна: цікаво про важливе

Пошукова робота. "Микола Чирський. Поет-пражанин із Кам’янця- Подільського"

Про матеріал
Учні 9-А та 11 класів ЗОШ №12 дослідили життя і творчість одного із представників «Празької школи», українського поета-кам’янчанина Миколи Антоновича Чирського. Пошуковці обрали дану тему, тому що творчість поета, який помер у роки Другої світової війни в рідному Кам’янці-Подільському, мало досліджена. Актуальність роботи полягає у тому, що пошуковці збагатили плеяду поетів-кам’янчан, дослідивши маловідомі факти із життя М. Чирського. Об’єктом дослідження є перебування поета в Угорщині та Польщі, а також останній рік життя М.А. Чирського у Кам’янці-Подільському. Предметом дослідження є маловідомі факти з біографії поета-земляка. Мета роботи – популяризувати творчість, особистість полум’яного патріота, кам’янчанина Миколи Чирського.
Перегляд файлу

 

 

 

 

 

Микола Чирський. Поет-пражанин

із  Камянця- Подільського

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Учні 9-А та 11 класів ЗОШ №12 дослідили життя і творчість одного із  представників «Празької школи», українського поета-кам’янчанина Миколи Антоновича Чирського. Пошуковці обрали дану тему, тому що творчість поета, який помер у роки Другої світової війни в рідному Камянці-Подільському, мало досліджена.

Актуальність роботи полягає у тому, що пошуковці збагатили плеяду поетів-кам’янчан, дослідивши маловідомі факти із життя М. Чирського.

Об’єктом дослідження є перебування поета в Угорщині та Польщі, а також останній рік  життя М.А. Чирського у Кам’янці-Подільському.

Предметом дослідження є маловідомі факти з біографії поета-земляка.

Мета роботи – популяризувати творчість, особистість полум’яного патріота, камянчанина Миколи Чирського.

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури.

Результати дослідження можуть бути використані у роботі вчителя-словесника, на виховних годинах, присвячених памяті поетів-земляків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основна частина

 

 

Початок ХХ ст. прийшов в Україну революційною романтикою, за якою насувався Голодомор 1933 р., масові знищення українських селян, жорсткі репресії щодо інтелігенції. У 30-ті роки закатовано у концтаборах понад 500 письменників. Таким митцям, як Є. Маланюк, О. Лятуринська,

Ю. Клен, Ю. Драган, О. Теліга, О. Степанович, М. Чирський та іншим  судилося жити в пору великих соціальних зрушень і творити за межами своєї батьківщини. Їх твори забороняли, вони були затавровані як „вороги народу” і майже всі загинули в роки масового терору. У жодній демократичній державі не вилучали з літературного процесу письменників за їх політичні переконання.

У 20-х роках минулого століття представники української інтелігенції, які з політичних переконань змушені були покинути Батьківщину, знайшли другу домівку в Чехословаччині, котра гостинно і прихильно їх зустріла. Центром еміграції стали Прага і Подєбради, де функціонують український вільний університет, Українська господарська академія, Вищий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Українська мистецька студія.

 Громадське, культурне, літературне життя українського осередку цього часу досить активне: діють видавництва, на сторінках журналів виступають і письменники-емігранти, й автори з материкової України, відбуваються літературно-мистецькі зустрічі та вечірки. У таких умовах виникає літературне явище, що дістало назву "празької школи" і об'єднало поетів, творчість яких почалася на землі Чехословаччини: Євгена Маланюка, Наталю Лівицьку-Холодну, Олену Телігу, Василя Хмелюка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олега Ольжича, Миколу Чирського та інших.

  Термін "празька школа" умовний, оскільки це літературне угрупування не було оформлене організаційно, не мало статуту, естетичної програми. Євген Маланюк, наприклад, взагалі заперечував існування цього літературного явища так само, як і Наталя Лівицька-Холодна, яка писала, що за її життя в Чехословаччині "жодної літературної групи там не було".

  Важливою рисою творчості поетів “Празької школи” є зв"язок із західноукраїнськими письменниками.  Поети-емігранти друкували вірші в галицькій періодиці, видаючи у Львові свої збірки.

"Пражани" були безпосередніми учасниками боротьби за УНР або ж дітьми її діячів і несли з собою ідею української державності, що споріднювало їх творчість з творами представників стрілецької поезії в Галичині, поезія яких була орієнтована на масове сприйняття і творила своєрідну стрілецьку пісенну епопею. Тому вона була не стільки явищем історії української літератури, скільки фактором пробудження національної свідомості, державницьких змагань народу.Завданням українського мистецтва пражани вважали виховання "сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати заради своєї батьківщини".

Серед поетів Празької школи був наш земляк, уродженець Камянця-Подільського.

Хоч в п'янім сні поплисти!

Діткнутися устами скель...

О, моє місто кам'янисте,

Таке далеке і близьке.

Так із вигнання поет освідчувався у любові до рідного міста віршем "Кам'янцеві на Подолі" (1927). Йому ж, чи не єдиному з митців Празької поетичної школи, вдалося таки повернути додому, щоб померти своєю смертю на рідній землі в батьківській хаті. Проте та смерть була дочасним згоранням тридцятидев'ятилітнього письменника в окупованому нацистами Кам'янці-Подільському. Утім, він здійснив свою заповідну мрію - повернутися додому, побачити матір, яку залишив сімнадцятилітнім, вступивши до війська УНР та з ним покинувши рідну землю.

 Зі спогадів Леоніда Куценка про останні роки життя поета: "Історію з мрією побачити матір мені довелося почути десь у мандрівках світами слідами Євгена МАЛАНЮКА на зустрічах із людьми, які пам'ятали поета. Тоді працював над життєписом Євгена Филимоновича, а в розмовах про нього час від часу зринали імена та долі й інших поетів-пражан. Не пригадаю вже тепер, хто саме розповів мені (може, професор Олександра СІРОПОЛКО з Праги), що десь у середині тридцятих років минулого століття хворому на сухоти Миколі ЧИРСЬКОМУ (а мова в нас саме про нього) лікарі пророкували близьку печальну розв'язку його змагань із туберкульозом. Якимось чином той лікарський вердикт став відомий хворому Чирському, він зібрав друзів і сказав, що не помре, допоки не побачить матір". Згадує про це і Євген Маланюк у статті-спогаді про Миколу Чирського: "Цей палаючий енергією життя й творчості сухітник, розуміється, не робив собі жодних ілюзій зі стану свого організму. Він знав, що він приречений. Але попри всю свою "легковажність" - мав він одну заповідну ідею-мету: вмерти на Батьківщині і то вмерти в родинній хаті, побачити матір, що так міцно її любив. І вдячне життя, якого митцем був Микола, здійснило його мрію цілковито: Микола дочекався 21 червня 1941 року,  подався слідами війни до рідного Кам'янця, зустрів після більш як двадцятилітньої розлуки і обійняв матір, жив коло неї ще пару місяців. І люба многострадальна мати своєю материнською рукою закрила очі синові".

Євген Маланюк трохи помилився з датою відбуття Миколи Чирського до України, тому тут доречним буде вдатися до спогадів Уласа САМЧУКА. Ще у травні 1941 року Самчук, отримавши дозвіл на відвідання України, зайшов до лікарні, щоб попрощатися з Чирським. "З Чирським, якого я застав у відділі безнадійних, у товаристві кістяків, на які тяжко було дивитись, - читаємо у спогадах Уласа Самчука, - відогралася ціла мелодрама:

- Що? То ви вже їдете? На Україну? А мене лишаєте тут? Ніколи! Я також їду!

Було нелегко дивитися на цього полум'яного патріота і жагучого оптиміста в його трагічному безсиллі. Ані я, ані доктор Омельчук не брали його вибуху поважно. Його дні виразно були пораховані. Прощалися з виразом надії, але без віри ще раз побачитися взагалі". Далі письменник згадує своє здивування, коли у Кракові на вокзалі його зустрічав Микола Чирський, який таки зібрався їхати додому "будувати Україну". Щоправда, друзі згодом змусили його лягти в лікарню у польському гірському курорті в Закопане; і тільки підлікувавшись, у листопаді 1941 року з однією з похідних груп він піде до свого Кам'янця-Подільського, "...той справжній козак-невмирака, вічний Мамай - Микола Чирський з його вродженою елегацією, його блискучою діалектикою життя, яке, здавалося, виткане у нього гладдю на чистому шовку з чистого оптимізму, дарма, що це була війні і вічна революція".

У Кам'янці-Подільському Микола Чирський встиг організувати театр імені Тараса Шевченка, написати цикл публіцистичних статей "Листи до любезних земляків", які оприлюднив на сторінках місцевої української газети "Подолянин", і на початку 1942 року відійшов...

Тим часом нам варто вернутися до першої зустрічі Миколи Чирського з рідним містом. Вона відбулася 8 лютого 1903 року, коли у сім'ї Антона ЧИРСЬКОГО, що мешкав на вулиці Довгій, 91, народився син. Десь там в "обіймах любих Карвасар", скель Нового бульвару та руїн старовинної фортеці минало його дитинство. В одній із біографій він писав: "В 1912 році я вступив до Кам'янецької гімназії, в якій вчився до переходу до 6-ої класи в 1919 році. Пізніше я вступив до Української Армії, з якою й був інтернований в Польщі".

 

Ось діждався нарешті він честі,

Недавній хлопчак, гімназист.

У заставі, а поруч вінчестер,

що в руках задубілих затис, -

так поет згодом осмислював свою участь у війні за незалежність у складі Юнацької старшинської школи. А далі - табори інтернованих вояків УНР у Польщі. Прізвище Миколи Чирського знаходимо серед активних учасників культурно-мистецького товариства "Веселка", що народилося у Каліському таборі з ініціативи Ольги ПЕТЛЮРИ (дружини Головного Отамана), Юрія ДАРАГАНА та інших, а згодом працювало під керівництвом Євгена Маланюка. До речі, саме у таборах він щиро заприятелював із Маланюком.

Микола Чирський з головою поринув у вир культурно-мистецького життя українських таборових республік у Польщі. Друкував поезію і прозу на сторінках альманаху "Веселка", не проминав занять театральної студії (Драматичного товариства ім. Миколи САДОВСЬКОГО), але найбільше його захоплював український танець. Варто зазначити, що діяльність мистецьких колективів у таборах була поставлена якнайкраще. Свідченням того, наприклад, ціле гроно письменників, що виросли разом із "Веселкою". Театральними колективами опікувався Микола САДОВСЬКИЙ, хоровим мистецтвом - Кость КОТКО, а хореографією - Василь АВРАМЕНКО. Для того, щоб читач зміг уявити масштаби мистецьких проектів, скажу, що, наприклад, у колективах Авраменка займалося близько тисячі осіб (у таборах Каліша - Щипьорно було понад 15 тисяч інтернованих), а ще була його ж балетна трупа, що налічувала 120 осіб. Учасники балетної трупи - школи інструкторів - отримували офіційний документ, що давав право фахової праці хореографа. Сталося так, що саме той документ давав Миколі Чирському протягом його короткого життя можливість заробити шматок хліба.

Утім, десь на кінець 1922 р. стало зрозумілим, що ідея повернення воїнів УНР додому зі зброєю в руках, та й повернення загалом, катастрофічно перетворювалася на міф. Потрібно було думати про майбутнє у вигнанні. Польща з неохотою приймала колишніх союзників, тож найоптимальнішим бачився шлях на Прагу й до Подєбрад, який уже випробував своєю втечею з таборів Юрій ДАРАГАН. У Чехословаччині стараннями президента республіки професора Томаша МАСАРИКА було відкрито кілька вищих навчальних закладів і гімназій для політичних емігрантів з України. Микола Чирський з'явився в Подєбрадах у 1923 році, нелегально перейшовши кордон. Він стає слухачем матуральних курсів при академії, аби отримати документ про повну середню освіту. На жаль, ні перша спроба отримати атестат, ні друга (1925) не увінчалися успіхом. А з причини відсутності закінченої середньої освіти Чирському було відмовлено у зарахуванні на економічно-кооперативне відділення Подєбрадської господарської академії. Вочевидь, його енергійна вдача, бажання бурхливої діяльності не могли надовго втримати на шкільній лаві (хоч він у біографії нарікає на відсутність стипендії). Тому й бачимо його то хореографом у театрі Миколи САДОВСЬКОГО, то в театрі Миколи АРКАСА в Закарпатті.

У Подєбрадах Микола Чирський разом із Леонідом МОСЕНДЗОМ, Юрком МАТУШЕВСЬКИМ та Петром ХОЛОДНИМ-молодшим видає сатиричний студентський журнал "Подєбрадка", друкує поезії на сторінках празького журналу "Студентський вісник". А з 1928 року його поезії з'являються на сторінках редагованого Дмитром ДОНЦОВИМ "Літературно-Наукового Вісника" ("Утома", "Ранок", 1928, "Дон-Кіхот", 1929). Із 1930 року поезії Чирського час від часу друкуються на сторінках чернівецької "Самостійної думки", часом потрапляючи до журналу прямо з-під пера, як, наприклад, вірш "Земля яка нахмурена", народжений від'їздом поета 1934 р. на працю до Будапешту і того ж літа оприлюднений у журналі:

Але тепер які ви є,

Онуки, безталанні.

Та ж час веліти Києву

Вже на свойому лані.

А тут лиш світять ребрами

Й голодними очима...

Україно ожебрана,

Загарбана країно!

А щойно у Варшаві народжується літературна група "Танк", а згодом видавництво "Варяг", що видавало літературний часопис "Ми", як Юрій ЛИПА і Євген МАЛАНЮК називають серед співзасновників та "кандидатів" у автори і прізвище Миколи Чирського. Тим часом калейдоскоп міст і географія місць перебування нашого героя змушує знову повернутися до сторінок життєпису митця. Але спершу посутня темі цитата зі статті Євгена Маланюка. Згадуючи згаслих від сухот Юрія ДАРАГАНА, Максима ГРИВУ, Леоніда МОСЕНДЗА, Маланюк зазначав, що "єдиним ліком на ті прокляті сухоти була - у всіх них: творчість, творчість нестримна, гарячкова, що жахалася загубити ніже тую хвилину... І ото єдиний Микола Чирський, хоч залишив по собі збірник поезій і кілька драм, хоч був другом і ровесником Ольжича (теж "ченця й лицаря"), умудрявся свою творчу енергію - у левиній долі присвячувати життю, так-таки життю, як такому, але унятому, як мистецька тема, властиво, як рід мистецтва... природжена людина театру (він знав і любив театр і фільм, і в нім, безперечно, згас великий фільмовий актор для... нездійснених фільмів Олександра ДОВЖЕНКА). Прекрасний танцюрист, дотепний і чарівний співрозмовець, до того ж природний амант в стилю Казанови, він мав замість життя якийсь невпинний барвистий роман, в якім безперервно миготіли найбільш несподівані і треба додати досить короткочасні (але без жодних "драм") героїні . Міг бути в якімсь товаристві найбільш нудотно-погребовий настрій, але вистачило з'явитися Миколі, його великим чорно-жагучим очам і всепокорюючій, якійсь "безпомилковій" усмішці, щоб раптом всі якби пробуджувалися, оживали, розквітали. І помилявся б той, хто пояснював би це легковажністю, "віють вітри", чи чимсь в тім стилю, Микола був зовсім не легкодух, не "баламут", не "покоритель сердець". Просто був носієм творчої радості і творцем її".

Саме невгамовна натура та невгасима любов приведе Миколу Чирського 1928 р. до "Руського театру товариства "Просвіта" в Ужгороді". Там він дебютує як балетмейстер і актор професійного театру, отримає схвальну оцінку критики і глядачів, але жалюгідне фінансове забезпечення змусить його повернутися до Праги, згодом шукати кращої долі у Варшаві і знову повернутися до Ужгорода (1932), коли Микола Аркас спробує вкотре реанімувати місцевий український театр. До речі, цього разу Чирський дебютує в театрі і як драматург, написавши лібрето оперет "Новофавсіада", "Місяць і зорі" та драму "Отаман Пісня", які з успіхом йшли на сцені, комедію "Останній монарх" (перу Миколи Чирського належать також драми "П'яний рейд" та "Андрій Корибут"), проте в наступному сезоні його прізвища вже не знаходимо у складі трупи.

1934 року Микола Чирський відбуде до Будапешту і проведе в Угорщині кілька років, влаштувавшись викладачем танцю в закритому закладі шляхетних дівчат. У 1938 році він знову з'явиться в Карпатській Україні, очоливши уХусті Українську мистецьку громаду "Говерла" та включившись до діяльності "Українського національного театру "Нова сцена" в Хусті".

Особливо плідною була культурно-просвітницька праця Миколи Чирського як голови "Говерла". З його ініціативи в Хусті та околицях виступали з доповідями Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, Улас САМЧУК, М.КАРБОВИЧ. А з осені 1938 р., з початком виборчої кампанії, при Карпатській Січі ним була створена театралізована агітаційно-пропагандистська бригада "Летюча естрада", яка пролетіла цілим краєм із лекціями, театральними виставами, відозвами. Микола Чирський був не тільки організатором, але й писав сценарії дійств, відозви, виступав сам із палкими промовами. Ніби уособлюючи себе з Дон Кіхотом, героєм кількох своїх поезій кінця двадцятих років:

Назустріч блиск жахливий вістря...

В колючий біль розп'ятих віч,

Як блискавка гнучка і бистра,

Що ріже хмарно-буру ніч...

Сталося так, що Миколі Чирському довелося розділити і драму знищення Карпатської України. Про своє перебування у концтаборі Варюлопош він згодом напише у нарисі "Тюрми й табори".

Як розказує Микола Чирський, “мадяри - це вроджені кати. Катування є їхнім національним талантом. Треба сказати, що “палиця” - це єдино державно-творчий елемент в мадярській ментальності. Це типовий мадярський стиль, який вони називають раз мадярським “законом”, раз мадярською “медициною”, раз мадярською “культурою».Мадярські садисти, крім фізичних страждань, яких вони завдавали в'язням биттям, морячи голодом тощо, вони ще тероризували й мучили в'язнів морально. Вони винаходили для цього все нові й нові способи.

Микола Чирський наводить для прикладу такий факт: “Одного дня прийшов до нас якийсь мадярський підстаршина і почав розповідати про ті муки, що нас чекають у недалекому майбутньому. Він сказав, що всіх нас повезуть незабаром в одно місце, а там уже на нас чекають детективи, що з'їхалися з цілого Закарпаття. “Вони вас будуть мучити, бити” - так казав цей кат, - “аж поки з вас не виб'ють усю правду”. Бо всі ви бандити й убійники, на руках яких кров наших героїв, а це ми вам не даруємо, дарма, що ви усі тепер від того відпекуєтеся та удаєте зі себе невинних овечок”.

Перетримавши в'язнів у Кривій кілька тижнів, їх усіх перевезли в глиб Мадярщини біля Ніредьгази до концентраційного табору у Варюлопош, де в'язні Карпатської України почали нову фазу в мадярській неволі.

Варто згадати тут один пропагандивний засіб мадярського уряду, яким він годував ввесь мадярський народ. Цитую з книжки Пугача: “За цілий час їзди з Кривої до Варюлопош ми не дістали ані їсти, ані пиття. На дорогу нам видали тільки півкілограма хліба. Це мало нам вистарчити на два дні. Вилазимо з поїзду і стаємо в ряди. З недалекої хати виходить жінка. Один з в'язнів просить у неї води. Вона визвірилася на нього і почала кричати: “Що води? За що? За те, що ви на Закарпатті вішали мадярів, вирізували нашим жінкам груди, а дітям вуха і носи обрізували?” Тоді я уперше дізнався, що на Карпатській Україні ми вішали мадярів, їхнім жінкам вирізували груди, а їхнім дітям відрізували носи й вуха. Такою забріханою пропагандою мадярська влада кормила свій нарід. О, Мадярщино, твоя забріханість уб'є тебе”.

Вже з самого ранку починалися нові муки. Микола Чирський описує тортури  православного священика Миколи М. Він пише: “Гицель викликав ім'я Миколи М. Він міряє цілу його худорляву постать зловісним поглядом. Зникають. Цей священик був з нами в тячівській в'язниці. Заарештували його мадяри просто в церкві, не давши скінчити Служби Божої, в ланцюгах вивели з храму. Причиною його арешту було ніби те, що перед вибором до першого сойму Карпатської України він закликав вірних голосувати за українських кандидатів. Вже при списуванні протоколу мадяри тяжко його побили, але їм цього, очевидно, не було досить. Бо незабаром повернувся цей священик “з допиту” ввесь закривавлений, у синцях, з набряклими від биття руками і, стогнучи, ліг на солому”.

Це нове варварство було сигналом для ще лютішого катування інших в'язнів. Наступного дня повторилося те саме. Рідко хто не був битий. Взагалі, мадярам ішлося головне про те, щоб як найбільшу кількість українців зробити каліками, ні до чого не здібними і так позбутися небезпечного елементу. Одна й та сама тактика у всіх наших окупантів - знищити провідну верству українського народу.

Здається, що одним із найбільш тортурованих в'язнів в мадярських тюрмах і концентраційних таборах був поручик С. Сулятицький. Його, як кошового Січі, мадяри били чи не наибільше, вимагаючи від нього зрадити імена старшин - Січовиків. Мадяри не могли нічого довідатися від нього, хоч катували його немилосердно.

“Одного дня, - пише Микола Чирський, - під час обідньої перерви прийшов до нас мадярський генерал, ставши здалека від нас, і питає: “Чи маєте якусь скаргу?” На це раптом устав письменник Василь Гренджа-Донський, зробив кілька кроківдо дверей, а потім почав голосно генералові говорити. Той з незадоволенням слухав його. Запитавши письменника, як він називається і хто він такий, сказав письменникові щось і вийшов. Виявилося, що письменник виступав в обороні катованих. Він сказав мадярові, що дивно йому, як у державі, котра претендує на культурність вЕвропі, можуть діятися подібні речі, як катування невинних людей, що лише виконували директиви свого легального, визнаного всіми державами Европи, уряду, щоб цих людей бити і катувати. Що він письменник і журналіст також незаконно заарештований і триманий у неволі енергійно протестує та просить негайно видати розпорядження, щоб катування було припинено. На це йому мадяр відповів, що добре. Прикажу, щоб таке більше не повторилося.

Ще не вспів мадярський генерал далеко відійти, як прибігли гицлі на залю і забрали письменника. Ми всі чекали, що буде. Смертну тишу тільки перебивали глухі удари і стогін в'язня. Нараз в дверях з'явився письменник. Він ішов сумний, на питання не відповідав, а мовчки сів на своє місце. Незабаром ми довідалися, що гицлі збили його гумами, але так, щоб не було дуже видно, і сказали йому, щоб не пхався до справ, що його не торкаються, бо в іншому випадку і він і другі дістануть ще більше!”

До рук цих злочинців-садистів мадярська влада передала життя кількох тисяч українців. Почуття необмеженої влади над життям і смертю цих людей п'янило вчорашніх різників, голярів, кельнерів... Вони шаліли від насолоди, яку давала їм “влада”. Всі найгірші звірячі інстинкти, що вони мусіли в собі в інших обставинах приборкувати під страхом кари, тепер відверто і без стриму могли вони проявляти назовні. Власне необмежена сваволя і нічого іншого була потрібна мадярам, а не слідство чи відрізнення винних від невинних.

“Я просто дивуюся, - пише Микола Чирський, - як взагалі мадяри можуть мати свою державу і навіть захоплювати чужі землі: пояснити це можна хіба їх нічим незрівняною нахабністю, самопевністю та жорстокістю. Щодо їх організаційних здібностей то вони рівняються зеру. Такої безпомічности, розгардіяшу і хаосуя ще не бачив нігде. Недарма вся їхня адміністрація та взагалі керманичі - це помадярщені німці, слов'яни або жиди, як і недавній їх прем'єр Імреді”.

Одного дня польська делегація, що складалася із польських старшин, відвідала кожний табір у Варюлопош. Мали фотографію Мацейка, атентатчика, що в 1934 році вбив польського міністра Пєрацького. Ось, що пише Пугач про ці відвідини: “Поляки прийшли до нашої залі, поставили нас всіх вряд. Тримаючи в руках якусь фотографію, дивляться то на неї, то на нас. Приступили до мене. Дивляться з-переду і збоку. Вибрали собі десь десять в'язнів. Між ними теж і я. “Він не може бути Мацейком, - запевняє їх комендант, - ми маємо про нього точні дані”. Ще готові забрати мене до Польщі і там зі мною покінчити. Поляки порівнювали фотографію ще до інших в'язнів. Але нарешті мусіли забратися з порожніми руками”.

Ця сама “делегація” відвідала будинок, де були галичани. Вони мали список, на якому було 44 прізвищцих Січовиків, їх мадярські жандарми відвезли на станцію, а звідти  до Польщі. Пізніше стало відомо, що тих Січовиків поляки розстріляли десь в Карпатах.
Після того, як всі в'язні були “переслухані”, прийшов день, коли всі гицлі від'їхали. Це була добра ознака, що в'язнів будуть звільняти. В цім випадку треба згадати, що німецьке військове командування (OKW), домагалося, щоб мадярський уряд звільняв у першу чергу тих, що хотіли їхати до Протекторату й Німеччини. В першій черзі звільнили приблизно 60 осіб, які поїхали через Будапешт до Відня. Почуття волі зовсім оп'янило в'язнів, але щастя звільнених було захмарене свідомістю того, шо інші ще залишилися в неволі.

Наступними  звільнили галичан, що теж виїхали до Німеччини, бо вони відмовились повертатися до Польщі. Зворушуючим було прощання галичан із закарпатцями, які залишалися ще в таборі.

Пугач про це пише так: “У дверях нашої залі станув професор Корнило Заклинський, родом з Галичини, який зворушеним голосом промовив до нас: “Мої закарпатські брати! Не можу від'їхати, щоб не попрощатися з вами. Перед двадцяти роками ми, галичани, у боротьбі за волю нашої землі, мусіли покидати свій рідний край. Доля нас занесла на Срібне Закарпаття. Хоч останні місяці в мадярській тюрмі були для нас жахливі, одначе, ми з радістю будемо згадувати наш побут на Закарпатті. Закарпатський народ є народом українським. Це він славно доказав в останніх днях Карпатської України. Нерівною боротьбою ми боронили свою волю. Наша боротьба не закінчена. Український народ ніколи не забуде Закарпаття. Воно є невід'ємною частиною Українських Земель. Як повернете додому, передайте Закарпаттю нашу щиру подяку і любов. Несіть на Закарпаття віру, що прийдуть дні й нашого визволення, коли всі українські землі з'єднаються в одній Соборній Українській Державі. Щасти нам, Боже, у цьому нашому святому подвизі! До побачення у вільній Україні!

Вже всі в'язні були звільнені, залишилися тільки закарпатці. Одного липневого дня комендант табору мав до в'язнів таку промову: “Ми вас висвободили з чеського ярма... у нас вам буде добре, як ніколи. Ви мусите полюбити свою тисячолітню батьківщину... Ми вас випустимо з табору, але будьте добрими громадянами Мадярщини... Нехай вам ані на думку не прийде робити щось проти Мадярщини. Пам'ятайте, що для таких як ви, у мадярських тюрмах місце завжди знайдеться”.

Мадяри, зайнявши Карпатську Україну, намагалися зі своїми прихвостями “русскими” обчорнити українську владу та українських провідників, але нарід не повірив їм. Нарід був свідомий того, що мадяри загарбали Карпатську Україну насильством і неправдою. У багатьох селах нарід з обуренням запитував: “Як посміли мадяри забрати нашу Україну? Ци наші голоси нич не варті? Тадь наше село всі свої голоси віддало за Україну, українську владу й що тут мають глядати мадяри!”.

У боротьбі українського населення Закарпаття з мадярською ордою виріс чудовий міт. Карпатська Україна стала символом свободи, щасливого життя і добробуту. Населення уважало її за чудовий сон, що тривав коротко, але глибоко врізався у серця всіх тих, що хочуть бути господарями на своїй землі, а не рабами.

Випробування, які пройшов М. Чирський у концтаборі Варюлопош, ще більше загартували волю поета у боротьбі за вільну, суверенну Україну.

Творчий шлях "пражан", більшість з яких зі зброєю в руках боролась за українську державу, розпочався за межами України, в таборах інтернованих вояків (Польща), де вони опинились після поразки визвольних змагань.

F:\Микола Чирський\IMG_0015.JPGЗ початком Другої світової війни хворого поета Чирського прихистить Польща. Відлежавшись у лікарні, він з'являвся в українських громадах запальний і нестримний та будував плани повернення в Україну. Ми вже розповіли, що письменник повернувся до рідної землі, аби залишитися в ній назавжди. Складніше із поверненням його творчої спадщини, його імені в Україні вільній і незалежній, якою він марив. Маємо тут борги, які мусимо віддавати. Як писав в одній із поезій Микола Чирський: "День вже зблис... - Пора, пора..."

F:\Микола Чирський\IMG_0017.JPG Ми, учні ЗОШ №12,  спробували встановити будинок, де народився Микола ЧИРСЬКИЙ. Як указує Леонід КУЦЕНКО, це будинок №91 на вулиці Довгій. На жаль, у роки Другої світової війни вулиця Довга значно покоротшала. Тож сьогодні її ліва сторона завершується всього лиш №27. Стару нумерацію деяких будинків Довгої подає Олександр ПРУСЕВИЧ в історичному нарисі польською мовою "Кам'янець-Подільський" (1915). Зокрема, він указує на будинок №93, в якому до 1842 р. мешкали візитки. Як відомо з досліджень Галини ОСЕТРОВОЇ, черницям-візиткам належали сучасні будинки №17 та №19, які на початку ХІХ ст. становили одну садибу. Тож напрошується висновок, що Микола Чирський народився в будинку із сучасним №15. Цей будинок є пам'яткою містобудування та архітектури. Тут свого часу працював обласний архів. Звісно, для підтвердження того, що саме в будинку №15 народився майбутній поет, потрібні додаткові архівні дослідження.

 

Творча спадщина поета невелика, мало досліджена, наукові відкриття ще попереду.Микола Чирський - авторпоетичної збірки «Емаль» (1941), п'єс «П'яний рейд» (1938), «Отаман Пісня» (1936), «Андрій Корибут». Частину творів не було надруковано: «Місяць і зорі», «Неофавстіяда», «Останній король».

 Окремі видання:

Чирський М. Вірші // Координати: Антологія сучасної поезії на Заході. — Мюнхен: Сучасність, 1969. — Т. 1. — С. 123-130.

Чирський М. Емаль: Вірші. — Прага: Б. в., 1941. — 40 с.

Чирський М. Отаман Пісня: П'єса. — Чернівці, 1936. — 50 с.

Чирський М. П'яний рейд. — Львів, 1938. — 33 с.

Микола Чирський: “Мадярські тюрми і табори”, збірник “Карпатська Україна в боротьбі”, Пресова Служба, Відень 1939, стор. 168.

І, нарешті, подаємо один із віршів Миколи Чирського.

ВОДОСПАД

Дзвінко дзюрчить джерело

Пісню свою невсипучу,

Мов розжевріле срібло

Пада з камінної кручі.

 

Скарби веселки вбира

З променів сонячних крапля.

Блиска, струмінить вода,

Мов запорозькая шабля.

 

Злісно клекоче в каміннях

Піна бурхлива, бліда...

Думи мої, мов струміння,

Думи мої, мов вода.

 

Лет їх такий же і співи,

Хід в світле й радісне лоно,

Ті ж і протести бурхливі

Там, де спіткнуть перепони.

1922

                                                Висновки

Дослідження показало, що життя, мистецька діяльність М.А. Чирського відіграли важливу роль у формуванні української української державності, стали одним із факторів пробудження національної свідомості українського народу.

Учні дослідили, що більша частина творчого життя поета пройшла у Польщі, в Чехословаччині, в Угорщині, що не розірвало його зв'язок з батьківщиною, а ще більше укріпило.

М.Чирський за своє коротке життя видав збірки своїх поезій, став автором драматичних творів: драм,лібрето до опер, комедій.

Поет і драматург – активний громадський діяч, учасник українського товариства «Веселка» (Польща), засновник сатиричного журналу  «Подєбрадка» (Угорщина), літературної групи «Танк», видавництва «Варяг» (Варшава), мистецької громади «Говерла» (Закарпаття).

«Юні науковці» встановили, що за декілька місяців перебування поета в рідному місті важкохворому Чирському вдалося відкрити театр імені Т.Шевченка в Кам’янці – Подільському, оприлюднити цикл статей «Листи до любезних  земляків».

Життя М. А. Чирського безперечно можна вважати подвигом в імя незалежної, соборної, суверенної європейської держави – Україна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                            Список  використаної літератури

  1. Л.Куценко. Дон Кіхот із Кам’янця-Подільського. М.Чирський. Літературний портрет.-Київ: ТОВ «Імекс» – ЛТД. 2005
  2. Микола Чирський: “Мадярські тюрми і табори”, збірник “Карпатська Україна в боротьбі”, Пресова Служба, Відень 1939, стор. 168.
  3. Чирський М. Вірші // Координати: Антологія сучасної поезії на Заході. — Мюнхен: Сучасність, 1969. — Т. 1. — С. 123-130.
  4. Празька літературна школа: Ліричні та епічні твори / Упорядування і передмова В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2008. — 280 с.
  5. Микола Чирський // Поети празької школи: Антологія. — К.: Смолоскип, 2009. — С. 539—569.

 

 

 

 

 

 

 

1

 

docx
Додав(-ла)
Пастух Лариса
Додано
25 липня
Переглядів
31
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку