Міністерство освіти і науки України

 

 

 

 

 

                                                                         Матеріали на краєзнавчу експедицію

учнівської та студентської молоді

«Моя Батьківщина – Україна»

 за напрямом «З попелу забуття»

 

Пошукова робота

«Наша Хресна дорога (зі спогадів репресованих битківчан)»

Надвірна

2019 р.

Анкета

Список учасників пошукової групи:

Годзюр Вікторія

Мельник Віра

Зіник Ельвіра

Керівник гуртка: Андрусяк Дмитро Романович.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ

Розділ І. Хресна дорога Анни Русаловської

Розділ ІІ. Історія Люсі (Ольга Зеленчук)

Вірш, присвячений героям України

Висновок

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

      Історію України потрібно знати, а також потрібно знати історію краю, де ми народилися.

      Мета нашої роботи – висвітлити трагічні сторінки історії життя наших репресованих битківчан, які були у горнилі буремного періоду національно-визвольної боротьби 1940-1960 рр.

Завдання пошукової експедиції:

      1. Зібрати матеріал для пошукової роботи: факти, події, цікаві історії.

      2. Установити зв'язок між фактами та подіями, об’єднати матеріал в одну єдину та цікаву роботу.

      3. Зробити висновки на основі обробленої інформації.

    У генетичному коді українців закладена боротьба за свободу. Ми не жаліємо себе, віддаючи останнє, що у нас є, що ми нажили за життя.

     Національно-визвольний повстанських рух 1940-60-х років ХХ століття дав надію мільйонам українців на свободу. Це пояснюється тим, що у національно-визвольній боротьбі брала участь свідома молодь з високими інтелектуальними задатками та сподіваннями.

    Боротьба за волю перевернула життя простого, але й водночас великого нашого українського народу. Події розвивалися дуже стрімко, зі швидкістю світла. Кожен, хто приєднувався до боротьби, мав бути справжнім патріотом. І кожен розумів приреченість цього руху, адже вибороти свою незалежність у той важкий для нашого народу час було неможливо, практично це було «самогубство». Головною ознакою великомасштабного повстанського руху є заклик до наступних поколінь боротися за Україну, заклик до об’єднання всіх українців під синьо-жовтим прапором Української держави. У цьому вони подібні на своїх попередників – козаків, січових стрільців, воїнів Української галицької армії.

    До борців за перемогу можна справедливо буде долучити і те свідоме українське патріотичне населення, котре виявляло прихильність до повстанців, і своєю підтримкою та допомогою зробило великий подвиг в той буремний час, а, крім того, найголовніша підтримка була духовна – молитва.

     Ми висловлюємо подяку Ганні Скрипник, яка допомогла нам зібрати весь матеріал для роботи.

     Матеріал, зібраний у ході краєзнавчої акції, пожвавлює нашу гурткову роботу, робить її цікавою, допомагає нам, гуртківцям, краще засвоїти історію свого краю, своєї країни. Важливу роль у процесі написання нашої роботи відіграла ідеологія патріотизму, що для нас, юних краєзнавців, є великим фундаментом у засвоєнні  вмінь та навичок для написання своїх праць

 

 

 

 

 

 

   

 

 

 

Розділ І. Хресна дорога Анни Русаловської

Із вуст пані Ганни Русаловської.

      Я, Русаловська (Павлюк) Анна Юріївна, 1929 року народження, народилася в селищі Битків, в багатодітній сім’ї (4 дочки та 1 син). Тато помер 1942 року.

       Весною 1944 року битківські хлопці, які на той час були в УПА, а саме Заяць Микола, Заяць Михайло та Заєць Ілько, закликали нас, дівчат (мене, Рабчук Параску, Зеленчук Ольгу, Тацяк Юстину), до хати Рабчука Василя для зустрічі з Надрайонними провідниками УПА. Вони нас ознайомили з метою, що ставить перед собою УПА. А саме: завдання УПА було – здобути незалежну Українську Державу. Домовилися й надалі зустрічатися в хаті Рабчука Василя.

      Тоді ми і вступили у підпілля. Нам присвоїли псевда (моє «Галка»), після чого ми прийняли присягу, де, зокрема, зазначалося «Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за неї». Нашою безпосередньою керівницею стала Букатюк Юстина. Нашим завданням було збирати з населення для потреб партизан продукти, одяг, а також бути зв’язковими між відділами УПА.

     На початку 1945 року моя мама захворіла на тиф, а після одужання, на початку квітня, я привезла її з Надвірнянської лікарні додому. Того дня, 4 квітня, за доносом тодішнього голови Битківської сільської ради, Бабчука Михайла, група солдат із собаками оточили нашу хату. Разом із ними був присутній Бабчук Михайло, який показав на мене, сказавши мамі «стерво, не догледіла шмаркачку, що зв’язалася з бандерами». Коли мене вивели з хати, я побачила Ольгу Зеленчук, яку теж арештували. Разом нас завели до сільської ради, де ми провели ніч в закритій кімнаті. Вранці нас привели в КГБ в місті Надвірна і закрили в боксі 2х2 метри без вікон. В темноті був сильний сморід. Ми почули стогін. На підлозі вже декілька днів в фекаліях лежала жінка. Ми почали стукати в двері і кричати, аби нас випустили. Мене завели у підвал, а Ольгу заставили прибирати бокс. Куди забрали жінку – невідомо.

     У підвалі я зустріла Климковецьку Стефанію з Надвірної і декількох дівчат із Назавизова. Почалися допити, знущання. Ми намагалися не признаватись, але в органах КГБ були всі дані про нашу діяльність. Після допитів і слідства Ольгу Зеленчук і мене звели разом, бо під час слідства нас тримали окремо. Юстина Тацяк, яку арештували разом із нами, під час допитів померла, її закатували. З Надвірної нас вивезли в Станіславську тюрму, де ми перебували до очікування вироку суду. Суд відбувся 05.07.1945 р. Мені присудили 10 років позбавлення волі. Після суду мене як малолітню відправили у Львів до дитячої колонії.

     Після досягнення 16-літнього віку мене завезли на Урал, де ми тяжко працювали на будові залізниці і повалів лісу. В 1948 році нас, групу в’язнів, вивезли в бухту Находку. В Находці протягом 3-х місяців був сформований етап політичних в’язнів для подальшої відправки. Нас повантажили на баржі і Охотським морем відправили на Колиму, по дорозі багато в’язнів вмирало, після чого їх викидали в море. Пливли ми шістнадцять діб.

     У Ногаєві нас розподіли по місцях відбування покарання. Я попала в табір «Магадан – 4» Нам присвоїли номери (мій У-ІІ5). Номери крипіли спереду на спідниці і на плечах. Під час перебування в таборах нас використовували на будівництві і сінокосі. Там я перебувала до кінця свого тюремного терміну – 20.10. 1954 р.

     А тепер про мою сім’ю. В 1947 році арештували маму із трьома малолітніми дітьми. У Надвірній, на прохання родичів, найменшу дівчинку (7 років) вдалося забрати з тюрми. Маму з двома дітьми заслали в Архангельську область, де вона працювала на лісоповалі. В той час там панував голод. Вони рятувалися посилками сухарів, які їм посилала татова сестра Катерина Максим’юк. Через рік мама разом із дітьми втікає із заслання і живе в родичів в селі Молодків. Ще через рік, коли вона була в Надвірній, її зустрів голова с. Битків Бабчук Михайло. Він зразу доповів в органи КГБ і маму зразу ж таки арештували. Діти залишилися з родичами в селі Молодьків, звідки мама була родом. Маму заслали на поселення в Якутію, де вона повинна була щомісяця відмічатися в комендатурі.  Під час нашої відсутності все наше рухоме і нерухоме домашнє майно, за рішенням голови сільради Бабчука Михайла, було конфісковане. Мама була звільнена із заслання у 1956 році.

      Я після звільнення із табору 1954 року одружилася із Русаловським Олексієм. Після одруження ми переїхали до мами в Якутію, де вона в той час ще перебувала на засланні. Після від’їзду мами ми там залишилися жити, там у мене народилася дочка в 1955 році і син – у 1957 році. Ми повернулися з родиною на Батьківщину у 1958 році, а ще у 1962 році народила сина.

       Дякую Богові за те, що, пройшовши таку хресну дорогу і проживши подальше нелегке життя, дожила до свого 90-ліття.     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Історія Люсі (Ольга Зеленчук)

Зі слів родичів Ольги Зеленчук.

       Засуджена як політв’язень, Ольга Іванівна Зеленчук, народилася в селі Битків 28.11.1928 року.

       У лютому 1945 року в шістнадцятирічному віці Ольгу Зеленчук разом із Ганною Русаловською (в дівоцтві Павлюк) та найкращою подругою Юстиною Тацяк було арештовано, їх звинуватили у зв’язках із бандерівцями.

       Дівчат утримували спочатку в Надвірній у приміщенні теперішнього краєзнавчого музею, а потім у Станіславський тюрмі, де і було винесено вирок. Юстина померла від тифу ще в Станіславський тюрмі.

       Ольгу засудили на 10 років ув’язнення, її як бандерівку допитували з використанням різних тортур, вона ні в чому не зізналась. Бо й не було в чому. Що таке могла зробити дівчинка в 16 років?! Так, ходила на збори молоді, вечорниці, де в’язали шкарпетки для хлопців у лісі. Про щось мріяла. Якось стояла на мостику з подружками, самі собі повигадували псевдо Зірка, Галка, Річка. Якихось доручень їй не давали, але під тиском НКВС інші діти називали імена тих, котрі були на зборах, вечорницях, і у першу чергу виловлювали отаких невинних дівчат. Ті, котрі переховувались, могли пізніше самі здатись, і були помилувані. А були і такі, що перебували в лісі, а потім здались, служили в міліції і помагали виловлювати своїх же побратимів.

       Виселення сім’ї та конфіскації майна не було присуджено. Але по волі тодішньої сільської влади маму Ольги, Євдокію Зеленчук, яка на той час уже була вдовою, та дванадцятирічну сестру Ірину в числі перших вивезли з села у Архангельську область. Дев’ятирічний брат Богдан втік, коли вивозили. Брата    Ярослава, якому ще й 4 роки не виповнилось, мама впросила відпустити в обмін на 7 курей. А Катерина Максим’юк, жителька Биткова, винесла хлопчика з тюрми під виглядом замотаної посудини. То був героїчний вчинок, бо за це могла постраждати не лише вона, але й її сім’я.

      Ув’язнення Ольга відбувала в Казахстані. В таборі вижити допомагали добрі люди. Все життя з великою вдячністю Оля згадує лікаря Азіза Аслановича Аслан Заде та хірурга Ніну Олександрівну, які також відбували ув’язнення, і помогли їй вивчитись у тюремних застінках на медсестру. Але були і такі, що били, знущалися, наприклад, за те що молитву читала у камері як ведуча. Перехворіла на тиф та інші хвороби. Годували дуже погано, постійно хотілось їсти. Посилок з продуктами не отримувала, не було кому надсилати, мати померла в засланні від голоду і хвороби у віці 38 років.

       Ольга в тюрмі працювала медсестрою, були важкі зміни, коли помирало 8-10 людей. В Казахстані люті морози, люди не мали відповідного одягу, обморожувались на роботах. Одного разу Ольгу агітували стати донощиком. Відмовилася. Наступного дня відправили працювати на цегляний завод, де вагонеткою зламала руку, після цього повернули на аптекобазу. У 1954-у році у Кенгірі відбулося повстання ув’язнених. Тоді почали звільняти тих, хто був ув’язнений малолітнім. За документами Ольгу звільнили, але не повідомили, і вона ще місяць перебувала за ґратами. Після звільнення в 1954-у році Ольга вийшла заміж за Миколу Місяця, який був також засуджений.

       Реабілітована була ще за радянських часів 15.05.1965р. У 1957-у році робила спробу з чоловіком повернутися у рідні краї, але не вдалося, не прийняли. Представники місцевої влади сказали: «звідки приїхали, туди і повертайтеся». Так і вимушені були зробити. Поїхали у Казахстан. Тут і прожила з сім’єю до 1980 р. У 1980 р. овдовіла і переїхала у місто Марганець Дніпропетровської області, обжитись допомогли друзі по тюрмі.

      Ольга має 2 добрих освічених дітей: дочка Наталка проживає з мамою у Марганці, а син Микола так і залишився жити в Казахстані.

      Замолоду у відпустку Оля завжди намагалася їздити в рідні краї, у Битків, хотіла, щоб діти знали і чули українську мову. Як старша сестра намагалася допомагати молодшим, особливо брату Ярославу.

       Ольга все життя присвятила дітям, онукам та хворим людям, 48 років пропрацювала операційною медсестрою. Зараз, на порозі свого 90-ліття, вже немічна, але понад усе любить свій край, свою Батьківщину, переживає за долю країни, бажає, щоб Україна була завжди незалежною державою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вірш, присвячений героям України

«Вставай, Україно!»

Вставай, Україно! Кровоточать твої рани.

Вставай, народе! Досить бути рабами.

Ніхто не має права забрати нашу свободу.

Ти і я, ми, разом з тобою вільні громадяни.

 

Вставай, Україно! З попелу возродись.

Вставай, народе! З ворогом поборись.

Нехай ще чути, як долиною ревуть гармати,

Нехай ворог знає, як на нас руки піднімати.

 

Вставай, Україно! Серце твоє має битися.

Вставай, народе! За Батьківщину молитися.

Нехай з небес зійде Благословення,

Спільно з Богом, прийде Його смирення.

 

Вставай, Україно! Сонце з за обрію виглядає.

Вставай, народе! Ти все сьогодні здолаєш.

А нас, українців, є на світі мільйони.

Один за одним країну свою відстоїмо.

 

Вставай, Україно! Ти для нас є рідна мати.

Вставай, народе! Свою неньку захищати.

Хто на матінку насмілився руку підняти,

Того грім ударить з неба, осягне прокляття.

 

Вставай, Україно! Ти горда і сильна.

Вставай, народе! Боротися потрібно.

А скільки злого є на цьому світі?!

А скільки ще нам все це терпіти?

 

Вставай, Україно! Повставайте, краяни!

Вставай, народе! На рідній землі ми є панами.

Хай ворогів потоплять Дніпра могутні води.

А в Карпатах буде чутно сурми перемоги.

© Дмитро Андрусяк

 (керівник гуртка «Пізнаємо рідний край»)

 

 

 

 

Висновок

       Глибокий патріотизм битківських жінок, їх жертовність і віра в успіх великої справи зберегли в їхньому житті іскру надії, вогник боротьби за себе, за своїх близьких, за свій край, за свою Вільну Україну!

       Життя не повинно бути порожнім, нещирим, тільки для «галочки». Якщо за словами та вчинками не стоїть робота для душі і справжній патріотизм, то тоді життя перетворюється на формальність, користі від якого ніякої, а от можливість згадати, пом’янути героїв минулого стане для нас втіхою. Люди у всі часи, перед тим як пом’янути героїв у скорботі, молилися. Нас, юних краєзнавців, патріотів, молитва налаштовує на духовний лад, заспокоює, звертає нашу увагу до Бога, якого ми просимо своїм блаженством зігріти душі українських патріотів минулого й сьогодення, які поклали своє життя на вівтар боротьби за свободу рідної серцю України.

      Скільки ще нам прийдеться болю відчути від ворогів, ми не знаємо, але будемо сильні та готові до вічної боротьби за себе, за свою долю, за свою країну.

     Тому ці поважні жінки є для нас не просто односельчанами, вони є прикладом для нашого майбутнього, вони для нас як рідні, як наші матері та бабусі, але, на жаль, колись прийде час, і вони всі відійдуть від нас у вічне життя, туди, де нема горя, у місце світле, у місце радості, у місце вічного спокою, де за їх героїчний подвиг, за їх велику мужність, за їх щире серце Ісус Христос та Діва Марія винагородять вічним життя у Царстві Господнім, бо ж повірте, друзі, і на тому світі є наша оспівана у піснях Україна!                                              

                         Слава Україні!

                                                                    Героям Слава!

 

Додатки

90 літня Анна Русаловська. Надвірна. 18 жовтня 2019 року

Гуртківці в гостях в Анни Русаловської (Павлюк)

Анна Русаловська (Павлюк) 

Посвідчення Русаловської Анни Юріївни, учасника бойових дій ОУН-УПА

Анна Русаловська та Ольга Зеленчук біля пам’ятника Т.Г. Шевченкові в місті Надвірна

 

Довідка зі Служби Безпеки України про реабілітацію пані Русаловської