Посібник "Формування пізнавальної активності учнів шляхом використання легенд, притч, віршів, казок на уроках основ здоров’я"

Про матеріал
Посібник містить матеріали для формування пізнавальної активності учнів шляхом використання легенд, притч, віршів, казок на уроках основ здоров’я та розрахований на вчителів, які викладають даний предмет, а також стане помічником у роботі класного керівника по впровадженню здорового способу життя серед учнів. Зібрані матеріали структуровані за чотирма розділами навчальної програми інтегрованого предмету «Основи здоров’я». Також посібник може бути використаний учнями 5-9 класів як книга для читання.
Перегляд файлу

1

 

  Звенигородська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІ ступенів – спортивний ліцей  Звенигородської районної ради  Черкаської області

 

 

Формування пізнавальної активності учнів  шляхом використання легенд, притч, віршів,

казок на уроках основ здоров’я

 

 

 

Підготувала : Пшенична Л. В.,  учитель  основ здоров’я   Звенигородської загальноосвітньої школи – інтернату І-ІІІ ступенів – спортивного ліцею  Звенигородської  районної    ради                                   

 

 

 

Зміст

Анотація……………………………………………………………………. . 3

Вступ  ………...…………………………………………………………… .  4

1. Матеріали до розділу « Здоровя людини » .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6

2. Матеріали до розділу « Фізична складова здоров’я » . .. . . . . . . . . . . 15

3. Матеріали до розділу « Психічна і духовна складові здоров’я » . .  24

4. Матеріали до розділу « Соціальна складова здоров’я ».. . . . . . . . 41

Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .58

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                       Анотація

 

Посібник  містить матеріали для формування пізнавальної активності  учнів  шляхом використання легенд, притч, віршів, казок на уроках основ здоров’я та розрахований на вчителів, які викладають даний предмет, а також стане помічником у роботі класного керівника по впровадженню здорового способу життя серед учнів. Зібрані матеріали структуровані за чотирма розділами навчальної програми інтегрованого предмету «Основи  здоров’я».

Також посібник може бути використаний учнями 5-9 класів як книга для читання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                  Вступ

Серед головних  завдань, які покликана розв’язувати сучасна школа - створення освітнього середовища, сприятливого для збереження та зміцнення здоров’я учнів, формування в них свідомого ставлення до свого життя, оволодіння життєвими навичками безпечної поведінки.

Система школи – єдина структура, що забезпечує масовість, охоплює всіх дітей віком від 6-18 років.

Школа повинна сприяти вихованню в дітей потреби в здоровому та безпечному способі життя, формування навичок прийняття самостійних рішень стосовно підтримки та зміцнення свого здоров’я, що є невід’ємною ланкою розвитку індивідуальності, високодуховної, творчої особистості. Велике завдання покладено на вчителя, який повинен сформувати в підростаючому віці навики безпечного способу життя.

Активізація пізнавальної діяльності учнів – одна з головних проблем сучасної школи. Найбільш суттєвим фактором, що впливає на формування пізнавальної активності школяра, є мотивація пізнавальної діяльності. Пізнавальні мотиви навчання надзвичайно важливі, оскільки вони визначають інтерес до знань і характеризують цікавість до навчання.

Останнім часом значно погіршився стан здоров’я школярів, їхній фізичний розвиток. Одним із перших місць серед захворювань сучасних школярів посідають функціональні відхилення в роботі серцево-судинної системи. Тому слід пам’ятати, що здоров’я не можна купити, а берегти і зміцнювати його може і повинен кожен.

Діти годинами просиджують біля комп’ютера. Поряд із позитивним, ці досягнення технічної революції чинять і негативний вплив на молодий організм. Діти перестали гратися в рухливі ігри. Тому ефективнішим є урок-тренінг, де за допомогою рольових ігор, руханок, слухання притч, легенд, казок, віршів діти краще сприймають вивчену тему.

Тисячі років усна народна творчість існувала не лише для розваг. Вона слугувала певним засобом, за допомогою якого старше покоління передавало знання і досвід молодшому.  У казках, міфах  і легендах різних народів світу є багато спільного. Вони – поєднання реальності та вигадки. І це не дивно. Коли люди ще не вміли писати, вони інтуїтивно використовували те, що сьогодні називають метафори або мнемонічними прийомами (методами кращого запам’ятовування).

Історії (казкові та реальні) не втратили свого значення і сьогодні. Інформація у формі казки цікавіша, ніж у вигляді сухих фактів чи інструкцій.

З давніх-давен народ складав казки, пісні, загадки, прислів'я... Вони передавалися з вуст в уста, це спільне надбання багатьох поколінь.

      Переходячи від одного оповідача до іншого, тексти казок, притч, легенд зазнавали значних змін, хоч основна думка не змінювалася. Народ і досі продовжує вносити щось нове у добре відомі твори.  Письменники завжди збирали і записували народні казки, прислів'я, пісні, дотепні вислови. Завдяки цьому вони і дійшли до нашого часу.

Доцільно використовувати під час проведення уроків основ здоров’я вірші, легенди, притчі, казки. Вони містять значний освітній та виховний потенціал, сприяють вихованню загальнолюдських якостей. В них поєднується наукова інформація, розуміння сенсу життя та здоров’я, естетична насолода. Така інформація набагато цікавіша і краще сприймається учнями та виховує дбайливе і свідоме ставлення до власного здоров’я.

 

            1.Матеріали до розділу  « Здоровя людини»

                          Казка про здоров’я

    В незліченну давнину, море весен тому, жили на нашій землі сильні і красиві люди. Плем’я їх звалось «слов’янами».

   Чарівними були тамтешні люди: чоловіки – мужні і сильні, жінки – вправні  і прекрасні. Цікаво, де вони брали свої чари? Що робило їх славними?

   Можливо, їли спеціальну їжу? Вітаміни, мікроелементи, біодобавки? Ні, харчувались просто: пили звичайну джерельну воду, їли м'ясо і хліб.

   Чим займались вони, стаючи сильними та сміливими? Невже, просто дихали свіжим повітрям (якого зараз і в горах край мало), раділи сонечку і друзям (замість того, щоб жити в стресі), часто обіймали одне одного (уникаючи заздрощів и лайок)?

   Ні, це не вся правда. Істинна таємниця наших предків в тім, що вони цінили Живу, шанували Здраву та славили Ладу.

Жива вчила слов’ян бути веселими, завзятими і активними. Цінувати таємницю існування, набирати життя в серце – повний келих! - і пити до дна кожен день.

  Здрава дбала, аби плем’я було здоровим і загартованим. І літом, і зимою Здрава слідкувала, щоб кожен член сім’ї – і дорослий, і мацьопа - щодня обливались крижаною водою, купались в річці чи плавали в озері. Дорослих і дітей вчила швидко бігати, цупко триматись в сідлі,вправно лазити по деревах і скелях, володіти мечем, завзято танцювати, азартно боротись, а головне – навантажувати тіло і долати природні негоди із задоволенням. 

Здрава турбувалась, аби її улюблені діти добре спали, смачно їли, з кожним днем здоровіли! Тому було це плем’я непереможним. Якщо хтось приходив гостювати, захоплювався слов’янами, надихався Здравою та Живою, переймав традиції, або лишався жити тут.

    Була ще Лада. Ніжна та лагідна, тиха та тепла. Лада наповнювала кожен дім, жила у кожній сім’ї. Лада співала колискові, зігрівала обіймами, вітала поцілунками, створювала казковий світ любові, турботи, ніжності.

    Що ж сталось з нашими предками? Де поділись непереможні і красиві люди?

    Плинув час. На зміну Живі, Здраві та Ладі пришли інші, чужі боги.

   На нашій землі став царювати Бізнес. Великий бог Бізнес витіснив Живу, бо набрехав усім, що гроші – вельми висока цінність. Буцімто за гроші можна купити життя, здоров’я, любов. Принаймні, спеціальні мікстури та бальзами, пігулки та креми – і бути здоровими і красивими. Розцвіли, мов кропива, аптеки та косметичні заклади – і відтоді здоров’я та краси стало менше. Люди забували серед гармидеру та термінових справ жити, радіти сенсу і неповторності буття, дихати на повні груди, сяяти від усвідомлення, що живуть. Бачать, рухаються, відчувають, люблять. Зовсім Живу занедбали, а згодом і пам'ять про неї стерли.

     І Здраву забули. Натомість з’явилась страшна і непоборна Хвороба. Вона, наймичка Бізнесу, надто полюбляла робити шоу. Швидко набула Хвороба нечуваної популярності. У всіх на устах –тільки вона, думки і чутки – про неї.

Слова – теж у її славу: «Що  робити, щоб не хворіти? Як попередити хворобу?». Люди стали  присвячувати їй купу часу та уваги: «Захворів - то ж сиди вдома!», зосередься на слабості. Не так, як раніше: тільки зима прийшла – ну ж бо в снігу купатись, Здраві служити! Надто бояться сьогодні Хворобу: «Ні, не підемо гуляти. На вулиці мороз. Можемо захворіти!». Ще й Бізнес тут допомагає вустами лікарів: «Треба купити ліків, щоб Хворобу подолати. Але ж  беріть найдорожчі, і для цього заробляйте більше грошей! Тоді я назву вас гарними батьками, турботливими дітьми».

А правду про Здраву спаплюжили! От скажіть, хто зараз, якщо не хворіє, буде, наприклад, робити ранішні розминки – щоб зміцнити тіло і підняти рівень здоров’я? Де там! Люди навіть не розуміють, що в напрямку здоров’я можна зайти так само далеко і надійно, як в бік хвороби. Лінуються і вільний час проводять біля телевізору, за комп’ютером, або просто лежачи на канапі. Зрідка знаходяться люди, що прагнуть наблизитись до здоров’я – але ж все не нашими, чужинськими практиками: йогою, фітнесом, спортом – замість закалювання, прогулянок, гри.

   А що з Ладою? Лише зрідка могла вона знайти вільний куточок у домівці, щоб перепочити. Натомість розвелась ціла  хмара маленьких злих демонів на ім’я Проблеми. Вони кусали людей та інфікціювали їх. І люди робились  скаженими  від тих укусів: з’ясовували стосунки з коханими, ділили оселю з дітьми, знецінювали любов, дратували рідних. І чим завзятіше полювали на тих огидних виродків-Проблем, чим більше присвячували часу хитрим способам їх знищення, чим якісніші зусилля прикладали - тим міцнішими і рясними ті Проблеми ставали. Подивись уважно на людей на вулиці: ходять, немов чужі, сваряться за місце у транспорті, сперечаються – хто розумніший, ображають і ображаються. Діти поза увагою, на самоті з комп’ютерами, з ними не гуляють і не бавляться, а ізолюють  в садочок  чи школу. Тому в друзях у дітей і батьків ходять   Бізнес, Хвороби, Проблеми.

       Як будемо, друже, жити далі? Хворіти, лікуватись, знов хворіти, знов лікуватись, боятись захворіти, боятись лікуватись – і сидіти вдома, кутатись в коц, їсти  ліки, попереджувати проблеми. Шанувати профілактику захворювань - і хворіти, хворіти, хворіти!

         Хочеш так? Чи, можливо… Згадаєм про Здраву! Почнемо поважать здоров’я - і здоровіти: закалюватись, плавати, бігати, подорожувати, дихати, знаходитись у контакті з природою.  І  літом, і зимою – будьмо активні і будьмо здорові!

Відновимо традиції Живи – і радіймо кожному дню, яскравій хвилині, погляду, одне одному, сонцю і дощу, морозному і спекотному часу. Берімо життя, смакуймо його!

Давайте покличемо Ладу в оселю – посміхнемось і поцілуємо дітей, відкриємо серця для турбот і любові.

Знайдемо час бути разом і бути щасливими!

 

Пригоди Кози, що правил дорожнього руху не вчила

                  Казка про правила дорожнього руху

 Над річкою росте лоза

 І трав силенна-сила!

 Сюди якось прийшла Коза —

 Їдальню тут зробила.

 А що? Місцинка хоч куди!

 Є тінь, щоб відпочити!

 І так близенько до води:

 Є їсти що і пити.

 Сусідів враз собі знайшла:

 Дві жабки і Лелека.

 Але сюди Коза прийшла

 Із міста, іздалека.

 Їй по дорозі треба йти,

 А ще й з містка не впасти,

 Аж дві дороги перейти,

 Щоб в цей куток попасти.

 І все б нічого, та Козі

 Потрібно дещо знати.

 У місті — це вам не в лозі

 Й не на лужку гуляти!

 Тут правила дорожні є,

 Їх знати всі повинні:

 І пес, що он водичку п’є.

 Коти і Кози, й Свині.

 А якщо правила не вчить,

 Чекає небезпека.

 Машина вас зіб’є умить,

 Що мчить он там, здалека.

 Звичайно, жителям міським

 Без них не обійтися.

 Ці правила відомі всім,

 Ти з ними подружися!

 Та не така була Коза,

 Вона про них не знала.

 В їдальню, де густа лоза,

 Вона щодуху мчала.

 Ось тротуар, ось правий бік,

 Усі йдуть на роботу.

 І раптом вереск, гам і крик —

 Коза летить навпроти!

 Штовхнула сильно Кошеня,

 Ударила по оці,

 Рогами б’є всіх навмання —

 Біжить по лівім боці!

 Вона — метка, Коза — прудка!

 Біжить і не зважає,

 Що ця її хода швидка

 Всім іншим заважає.

 Та правило це вивчи ти

 І знай на кожнім кроці:

 По тротуару треба йти

 Завжди по правім боці!

 А щоб дорогу перейти —

 Теж є перестороги.

 Не можна, де попало йти

 На інший бік дороги.

 Зелене світло заморга,

 Як спиняться машини...

 А от Коза... Яка ганьба!

 Летить під самі шини!

 І гальма злякано вищать,

 Та все ж спинитись встигли.

 Всі дуже злякані стоять...

 Коза собі — побігла!

 Задерла хвостика біжить,

 Ще й мекає — співає!

 І Правил тих Коза не вчить,

 Тому їх і не знає.

 І знову скаче навмання

 Де вправо, де уліво.

 Та від біди біжить щодня.

 І поки що щасливо.

 От знову йдуть на перехід

 Всі чемно тихим кроком.

 Й Коза біжить за ними вслід

 І, як завжди, галопом!

 Червоно світлофор горить,

 Усіх застерігає.

 Але Коза уже біжить,

 Бо, бачте, не встигає.

 А тут і трапилась біда

 Машина завищала.

 Коза-красуня молода,

 З розгону так і впала!

 Перевернулась разів два,

 Від болю світ чорніє...

 І от лежить, як нежива,

 Піднятися не сміє.

 А світлофор тут засвітив

 Зеленим гарним оком,

 Тому ніхто і не спішив,

 А йшов повільним кроком.

 Козі піднятись помогли,

 Поставили на ноги.

 Її гуртом перевели

 На інший бік дороги.

 Іде вона і шкутильга,

 Скривилась, не стрибає,

 Бо у Кози болить нога...

 Ось так завжди буває,

 Як Правил руху не вивчать,

 Прийде біда, скорбота.

 Ну, а коли вже щось болить,

 Стрибати неохота.

 Іде тихесенько Коза

 В їдальню, що на річці.

 А на очах блищить сльоза

 І сумно так Козичці.

 А от і лози шурхотять,

 Плигають жабки в воду.

 І бризки весело летять

 Від цього хороводу.

 От і Лелека — гарний гість,

 Із добрим днем вітає.

 Коза листки вербові їсть,

 А ще траву щипає.

 Поїла добре, попила

 Й лягла у холодочку.

 І в сон одразу попливла

 У райському куточку.

 Нога вже майже не болить

 І треба йти додому.

 Але Коза сумна стоїть...

 А от чому? Відомо!

 Вона боятись почала

 Іти через дорогу,

 Бо знає добре, що могла

 Собі зламати ногу.

 І стало сумно враз Козі,

 А що робить — не знає.

 Стоїть тихесенько в лозі

 І так собі гадає:

 «Як не піти, лишитись тут —

 Прийде лиха година.

 Вовки голодні розірвуть...

 А там... Зіб’є машина...»

 Дорога стала їй страшна

 І що Козі робити?

 Стоїть і журиться вона,

 Що їй недовго жити.

 Але Бровко дворняжка біг,

 Аж глядь — Коза ридає.

 Допомогти б Козі він міг,

 Бо Правила всі знає.

 Та чи ж погодиться вона,

 Щоб вчив її собака?

 Стоїть зажурена й сумна

 Колишня задавака.

 Вже й правила всі хоче вчить,

 Щоб їх напам’ять знати,

 Щоб у безпеці завжди жить,

 Від болю не страждати.

 Тож з радістю Бровко навчив,

 Йому було приємно.

 Разів десяток повторив

 Терпляче й дуже чемно.

 І щоб не трапилось біди,

 Козу він проводжає.

 Дорогою туди й сюди,

 Всі теми повторяє.

 Тепер дотримується їх

 Коза на кожнім кроці.

 По тротуару йде вона

 Завжди по правім боці.

 Дорогу також перейде

 У визначенім місці.

 І не загрожує ніде

 Нічого нашій Кізці.

 Через дорогу не біжить,

 А краще зачекає.

 Коза здорова хоче жить

 І Правила всі знає.

 Дорожні правила вивчай,

 Їх треба зазубрити!

 Ніколи їх не забувай,

 Щоб у безпеці жити!

                                    

 

 

 

 

                           Притча  «За  вікном»

 В лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих.  Ліжко одного було біля єдиного вікна, а ліжко другого - біля дверей. 
- Що там видно у вікні? - якось спитав той, що лежав біля дверей. 
- Я бачу небо, хмари, що нагадують фантастичних звірів, озеро й ліс вдалині. 
    Щодня той, що був біля вікна, коли він міг сидіти, розповідав своєму сусідові про події за вікном. Він розповідав про озеро, качок та лебедей на ньому, про човен з рибалками, про дітей, що гралися на березі, про закоханих, що трималися за руки й не зводили сяючих очей один з одного... 
    Той, що біля дверей, хоча й не бачив цього, та в його уяві поставали ці картини - так гарно розповідав йому сусід. Та поступово до нього вкралася заздрість . «Це несправедливо, - думав він. - За які заслуги йому дісталося місце біля вікна, а я повинен любуватися лише дверима з облупленою фарбою, тоді як він має такий чудовий вид з вікна."   Спочатку ця думка його засоромили. та поступово його почала душити злість. Він навіть спати перестав - так хотів лежати біля вінка. Лише ця думка контролювала його життя.  Одного разу вночі той, що лежав  біля вікна почав задихатися й сильно кашляти. Він пробував дотягнутися до кнопки, щоб викликати сестру - та не міг. Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки. Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, що викликала б сестру. Десь за п'ять хвилин кашель й хрипи затихли. Разом із диханням cусіда. Запанувала мертва тиша. Вранці його забрали. Після того сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна. 
     Медсестра, природно, допомогла йому. З трудом від піднявся й виглянув у вікно. За вінком була лише глуха цегляна стіна. Він спитав у медсестри:
- Як же так! Це вікно дивиться на глуху сіру стіну! Але той, що помер - розповідав мені про ліс, озеро, хмари, людей...  Як же він міг це бачити з вікна? 
Медсестра сумно посміхнулася: - Він не міг бачити наівть стіни; ваш покійний сусід був сліпим. Він, певно, просто хотів вас трохи підбадьорити.

 Притча « Нічого такого, що було б неправдою»
      Одного разу сліпий чоловік сидів на сходинках однієї будівлі з капелюхом біля ніг і табличкою з написом: «Я сліпий, будь ласка, допоможіть».
       Одна людина проходив повз і зупинився. Він побачив інваліда, у якого було всього лише кілька монет у його капелюсі. Він кинув йому пару монет і без його дозволу написав нові слова на табличці. Він залишив її сліпій людині і пішов.
      До кінця дня він повернувся і побачив, що капелюх сповнений  монет. Сліпий упізнав його по кроках і запитав, чи не він був той чоловік, що переписав табличку. Сліпий також хотів довідатися, що саме він написав. Той відповів:
- Нічого такого, що було б неправдою. Я просто написав її трохи по -іншому.
        Він посміхнувся і пішов. Новий напис на табличці був такий: «Зараз весна, але я не можу її побачити».

           

 

      2. Матеріали до розділу  « Фізична складова здоров’я »

                 Казка «Про   хворобу  немитих   рук»

Жили-були на світі маленькі створіння, які називалися мікроби. Мікроб – означає надзвичайно малий, такий малий, що без мікроскопу і не помітиш. Так-от, жили собі ці створіння і, як люди, були добрими і злими, тільки про них говорили: шкідливі і корисні.

Я розповім вам сьогодні про двох різних мікробів. Одного звали Кефірчик, і працював він на молокозаводі. Він був щирим, привітним, лагідним. А що вже працьовитим, то й не сказати! День і ніч клопочеться: з молока кефіру наробить для дітей, із вершків сметани наготує, йогурти різноманітні робити вміє, сирочки! Та все акуратно робить, примовляючи: „На здоров’я, люди, на здоров’я!”

Другого мікроба звали Дезик, а звали його так тому, що він був рідним братом хвороби дизентерії. Цей був сварливий, завжди сердитий та роздратований, ледачий і нечупара. Завжди бурчить, завжди чимось незадоволений, і все йому хочеться якесь паскудство зробити.

Всі Кефірчика хвалять та в гості запрошують, а Дезика лають та проганяють. Розгнівався Дезик на людей: „Ну я вам влаштую! Я вам покажу який цей Кефірчик корисний.” Та й побіг у молочний магазин, а туди саме й кефір, і сметану, і сирочки солодкі завезли – всього допоміг Кефірчик на молокозаводі наготувати. Сидить Дезик чекає. Коли це жінка з дівчинкою Олею заходить. А дівчинка – чемна та слухняна: поки мама продукти купує, спокійно чекає, бабусі якійсь сумку допомогла потримати. „О ні, - думає Дезик, - надто вона вихована, нічого не вдасться.”

Коли це вже інша жінка, з хлопчиком Андрійком заходить. А хлопчик той на всі боки крутиться, в мами то одне, то інше вимагає, голосно кричить, вередує, руками все підряд хапає: то візок із порожніми пляшками покатав, то в контейнери позаглядав. „Ось цьому я і влаштую неприємність,” – зрадів Дезик та стриб Андрійкові на руки. А той і не помітив навіть, так додому мікроба і приніс. А вдома тільки в кімнату зайшов, уже сирок вхопив і обгортку знімає. Мама синочка просить руки вимити, а він і слухати не хоче. Дезику ж тільки цього і треба: із рук немитих на сирок перебрався. А на вечір в Андрія температура піднялася, живіт розболівся, навіть лікаря довелося викликати. Думав Дезик, що лікар приїде та мікроба Кефірчика сварити буде, а він лише прийшов, строго так Андрійка запитує: „А чи ти, Андрію, завжди руки перед їжею миєш?” Засоромився Андрійко, та все ж правду розповів. „Отож-бо й воно! – каже лікар, - десь мікроба шкідливого підчепив. А хвороба твоя називається „хворобою немитих рук”. Цілий тиждень ліками та уколами Дезика проганяли, а що вже Андрійко натерпівся – то й не сказати, а проте для себе вирішив: „Ніколи не їстиму брудними руками. Більше не стану жертвою шкідливого мікроба!”

                                                                           Світлана Шевченко

 

    Казка «Поживні речовини міста Продукти харчування»

   Жили-були троє брати: Жир, Вуглевод і Білок. І хоча в них текла одна поживна харчова кров, але вони кардинально відрізнялися один від одного. Жир був за певних умов або твердого, або м’якого (рідкого) характеру.

   Під час тривалих прогулянок на свіжому повітрі Жир під дією сонячного світла й тепла міг зненацька гірко заплакати,  змінити свій запах і смак, що нерідко відображувалося на настрої та здоров’ї оточуючих. Жир був легший за воду і тому годинами тримався на її поверхні, позираючи на безхмарне небо та насолоджуючись водними процедурами.

Вуглевод не відрізнявся від брата Жира своєю прихильністю до Води, він неначе розчинявся в ній, за що брати ласкаво називали його «глюкозкою». Середній брат був доволі працездатним, він випробовував власні сили, працюючи в фармацевтичній і текстильній промисловості, медицині.

    Найстарший брат Білок був надзвичайним красенем: високий, стрункий, довгі ланцюги білявого во лосся, скручені в спіралі, що певним чином лягали на плечі парубка… Білок працював на будівництві, багато будинків було зведено  

його руками. Найбільше хлопець не любив спеку, яка припиняла його активність. Те ж само відбувалося й під дією сильних Кислот. Від спілкування з концентрованою Нітратною кислотою, Купрум(ІІ) гідроксидом Білок отримував особливе задоволення й на вечірки до них завжди вдягав сорочки яскравого кольору: фіолетові, жовті тощо. 

Характер Білка відрізнявся від характерів молодших братів великою складністю. Але незважаючи ні на що, брати  мали дружні стосунки, адже недарма вони з гордістю носили прізвище Поживні речовини й були почесними

громадянами міста Продукти харчування. Завдяки братам Поживним речовинам можливе життя, без них наш світ був би зовсім іншим, і ми були б іншими.

    Але про це — в іншій казці, а сьогодні на уроці поговоримо про справжні продукти харчування. Про які саме, дізнаєтеся трохи пізніше.

     

Казка про Оха та Аха

Ми розкажемо у віршах

 Про двох хлопців — Ох і Ах.

Ах любив свавільно жити,

Легко, так, щоб не тужити.

Він до школи не ходив

І уроків не робив.

А як у школу попаде,

У клас все рівно не зайде.

Він цигарочку стрільне,

Попід школою курне

І гуляти знов іде.

Ох трудився, як віл,

 І нероб він не любив.

Він ранесенько вставав,

І до школи прибігав.

З радістю до книги брався,

І з науками братався.

Ще в футбол він гарно грав, —

Про здоров'я своє дбав.

Раз зустрілись Ох і Ах, —

Їх розмова в двох словах:

Ох.  Здраствуй, Ах!

Ах. Тримайся, Ох!

Ох. Виглядаєш ти ох-ох!

Ах. Слухай, може викурим на двох!

Сил нема уже тягнуть,

Ну а кину — друзі вб'ють.

І без насолоди я палю,

Бо весь день сиплю й хриплю.

І в очах усе пливе,

І в легенях щось гуде,

Може, з'їв я щось не те.

Ох.  Що порадити? Не знаю,

Тютюну я не вживаю.

Та і їм я все смачненьке,

Корисненьке, здоровеньке.

А тобі, як багатьом,

Ще поможе «Доктор Мом».

Ах.  Ні, мені вже не до «Мома»,

Ноги б дотягнуть додому.

Ох. Ну а, може, до лікарні?

Перевір свої легені.

Ах. У лікарню я ходив

І рентген уже робив.

Але щось не зрозумів,

Те, що лікар говорив.

Ох. Дай мені-но глянуть, Ах!

Поясню я в двох словах.

Не легені це — вуглі.

Справи кепські, брат, твої.

Ось поглянь на знімок мій,

Є різниця — зрозумій.

Ти здоров'я не цінуєш

І життя своє змарнуєш.

Ти курить скоріше кинь,

Бо вже ходиш ти, як тінь.

Повертай скоріш у школу

Та сідай за парту знову,

Треба жити по-новому.

Ти цигарочку кидай,

З цього дня запам'ятай,

Що паління — це не рай.

Що корисніш? Вибирай.

Ах. Як же я оце влетів?

Що ж здоров'я погубив?

Краще я гуляти кину

І в науку весь полину.

Але ж тяжко доганяти,

Поможи, розумний брате!

Я про себе буду дбати,

І здоров'я цінувати.

Ти позич свого сумління.

Жити буду без куріння!

Ох і Ах (разом).

Разом ми попереджаєм,

Що паління заважає:

Жити, вчитися й рости.

Зможеш всього досягти,

Коли будеш здоровий

Спосіб життя вести!

Казка про хлопчика, який не любив стригти нігті

Один хлопчик, його звали Віктор, більше всього на світі не любив стригти нігті. Вірніше, цього не любили Вітіні ноги. Вони любили стрибати, бігати, грати в м'яч, а нігті стригти - ні в яку. З руками ще можна було якось домовитися, а з ногами впоратися було складно. Кожного разу, коли мама брала в руки маленькі ножиці, Вітіні ноги несли хлопчика геть з кімнати і примушували залазити під стіл. А коли мама витягала його з-під столу, Вітя стверджував, що він - черепаха і ховав ноги в панцир. А іноді згортався, як їжачок, клубочком і робив вигляд, що ніг у нього немає, одна спина і голова.

Одного разу мама так розсердилась, що відмовилася стригти Віктору нігті. "Буду, каже, чекати, коли ти виростеш і порозумнішаєш. І ноги стануть тебе слухатися, а не навпаки. А поки ходи як дикун!" Вітя дуже зрадів, що став дикуном, і вирішив постаратися не розумнішати як можна довше.

І ось минає день, другий, третій. Мама слово своє тримає. На руках Віті нігті стриже, а про ноги і не згадує. Дуже добре! Тільки через тиждень Вітя раптом мамі каже: "Мамо, щось мені черевички малі сталі. Потрібно нові купувати". Мама дуже здивувалася: "Як же так? Ми ж їх зовсім недавно з магазину принесли!" Ну, робити нічого, поїхали, купили на розмір більше. Проходить ще кілька днів. Вітя знову каже: "Мама, щось моя ніжка знову в черевичок не влазить". Ще більше здивувалася мама. Стала сама синові взуття натягувати. Дивиться, і справді - не влазить. Зітхнула мама, головою похитала і повезла Вітю в магазин. Ще днів через десять хлопчик знову став скаржитися, що йому черевички малі.

Тут вже мама не витримала: "Це де ж бачено, щоб кожного тижня нову пару взуття купувати! Щось у тебе неправильне з ногами коїться. Можливо, це якась хвороба - рідкісна і небезпечна!" Взяла мама Вітю за руку і відправилася до Лікаря. Лікар дуже здивувався, коли почув, що в дитини дуже швидко ноги ростуть. "Це якийсь унікальний, невідомий науці випадок, - сказав лікар. - Із задоволенням перегляну вашого хлопчика. Роздягайся і показуй свої ніжки", - попросив він Вітю.

Зняв Вітя штанці, зняв шкарпетки. Лікар протер окуляри і нахилився ближче, та як засміється! "Що таке? Що з вами?" - Злякалася Вітіна мама. Вона подумала, що, напевно, лікар сам раптово захворів, а можливо, навіть зійшов з розуму. "Що ж це, ха-ха-ха, хлопчик, ха-ха-ха, у тебе нігті на ніжках, ха-ха-ха, більше, ніж ніжки?" - Ледве-ледве крізь сміх вимовив лікар. Подивилися мама з Вітею - і правда, нігті-то відросли довжелезні! Відразу стало їм ясно, чому черевики Віті так швидко ставали малі.

Але от що дивно! Після цього випадку Вітіні ноги стали раптом дуже слухняними. І коли мама бере в руки маленькі ножиці, спокійно простягають свої пальчики. А Вітя тепер, коли йому нігті стрижуть, увесь час посміхається і навіть сміється, згадуючи, як він з черевичок виростав. А дві пари нових черевиків спокійно лежать в коробці, чекають, коли Вітіні ніжки насправді виростуть.

                           Легенда про картоплю

     Їхали мандрівники дорогою і шукають, де б його встановитись ніччю. Сіли вони в лісу. Нарвали сухого бур'яну, щоб топить, і розклали вогонь. Пішов мандрівник ще вирвати сухого бур'яну. Зустрічає зелень, а на тій зелені ростуть маленькі квіточки. Мандрівник узяв і вирвав. Дивиться, що здорові грудки якоїсь рослини. Кинув мандрівник грудки рослини у вогонь. Настав ранок. Вони взяли ці грудки і почали їсти. їм сподобалось, і пішли й ще вирвали грудки.  Поїхали мандрівники в місто і роздали людям ці грудки, щоб посадили. Через деякий час люди догадались, що ця рослина називається картоплею.

Відомо, що картоплю почали вперше культивувати близько 5 тисяч років тому мешканці басейну озера Тітікака, розташованого на кордоні між Перу та Чилі. У ті часи вона відігравала важливу роль у житті індіанців західних областей Південної Америки. Індіанці обожнювали картоплю і в дарунок їй приносили навіть людські жертви. Так, у південному Еквадорі на святі врожаю щорічно на честь картоплі вбивали до 100 дітей!

Іспанські завойовники, які прибули 1547 року до Південної Америки, спостерігали, як замість дітей індіанці приносили в жертву ягня, кров'ю якого окропляли картоплю. Святково вбрані діти носили кошики з картоплею. У середині XVI ст. іспанці привезли бульби картоплі в Європу, де вона пройшла довгий шлях невизнання і несправедливого осуду. Наприклад, у Франції в кінці XVIII ст. картопляні квіти носили у волоссі, робили з них букети. У Німеччині ви­рощували картоплю на клумбах перед палацами. Лікарі вважали картоплю переносником прокази і причиною помрячіння розуму.

За часів Петра І перший лантух картоплі було завезено до Росії. Однак побутувало повір'я, що картопля родиться з головою та очима, як людина, і тому їсти її - їсти людські душі. Багато священиків називали картоплю «чортовими яблуками», якими нібито було спокушено Адама і Єву, і той, хто споживає їх, не побачить царства небесного.

Під кінець XVIII ст. корисні властивості картоплі стали широко відомі, але селяни навідріз відмовлялися саджати цю рослину. Прусський король Фрідріх Вільгельм видав спеціальний наказ - відрубувати носи й вуха тим, хто відмовиться саджати картоплю. Англійських селян спонукали розводити картоплю обіцянками видавати золоті медалі. У Франції хитромудрий підприємець Тюрго розіслав усім перекупникам, постачальникам та іншим підлеглим особам бульби для садіння, суворо заборонивши давати їх селянам. Таємно було попереджено: якщо селяни, позаздривши, почнуть красти картоплю для розведення, вдавайте, що не помічаєте. За кілька років значна частина Франції була засаджена картоплею.

У Франції на той час прихильником і пропагандистом картоплі був аптекар Антуан Огюст Пармантьє. У 1755 році, під час війни, він потрапив у полон до німців і там скуштував картоплі. Повернення Пармантьє з полону збіглося з на­станням голоду в його рідній країні. Паризька академія оголосила конкурс, пообіцявши видати премію тому, хто запропонує нові продукти харчування. На цей конкурс відгукнувся Пармантьє. Він сам написав твір про картоплю, за який його удостоїли премії. У 1771 році Пармантьє писав: «Серед незліченної кількості рослин, які вкривають поверхню суходолу і водну поверхню земної кулі, немає, можливо, жодної, яка з більшим правом заслуговувала б на увагу добропорядних громадян, ніж картопля». Коли російські солдати пройшли Польську Пруссію під час Семирічної війни 1756-1763 років, побачили картоплю, яка там вирощувалася, покуштували й оцінили її, то взяли з собою в рідні краї.

При Катерині II у 1765 році російський уряд видав спеціальний указ і випустив «Настанову про розведення та вживання земляних яблук». З Ірландії в Петербург восени було закуплено і доставлено 464 пуди 33 фунти картоплі. її склали в бочки, старанно обкутали соломою і в кінці грудня санним шляхом відправили в Москву. Стояли сильні морози і виявилося, що в дорозі картопля майже повністю померзла, а придатної до садіння залишилося тільки п'ять четвериків (близько 15 кг). Наступного року бульби посадили на московському аптекарському городі і одержаний урожай розіслали по губерніях.

Однак картопля важко просувалася на поля. На селянський стіл, як і раніше, потрапляли ріпа та редька. 1840 року стався неврожай зернових культур. Уряд вжив заходів щодо поширення і вирощування картоплі. Країною прокотилася хвиля картопляних бунтів. Проти селян посилалися війська, які приборкували народні заворушення. З другої половини XIX ст. почалося масове вирощування картоплі по Російській імперії. Картопля завоювала собі поважне місце на обідньому столі. З неї готують сотні страв, її їдять вранці, на обід і увечері.

Казка про дівчинку Марійку та бабусю Гігієну

Десь-колись у якомусь царстві жили-були тато, мама, дівчинка Марійка та бабуся Гігієна. Тато і мама працювали в полі, а Марійка залишалася вдома з бабусею.  Вранці, коли Марійка прокидалася, бабуся говорила:

 – Марійко, прибери свою постіль, зроби зарядку, вмийся холодною водою і сідай снідати.

 Коли Марійка відмовлялася від манної каші або молока, хапала зі столу печиво і збиралася без сніданку бігти на вулицю, де на дівчинку вже чекали подружки, бабуся зупиняла її:

 – Спочатку поїж, а потім підеш гратися, – говорила вона. – Щоб рости, необхідно їсти.

 Завжди перед їдою бабуся примушувала Марійку мити руки, їжу подавала в чистому і гарному посуді. А коли Марійка поспішала, бабуся говорила:

 – За столом не поспішай, від їжі, яку ковтають поспіхом, мало користі.

 Марійка побоювалася бабусі і тому слухалася. Та якось під час вечері, коли Марійка розкрила цікаву книгу, бабуся заперечила:

 – Марійко, не читай за столом: погано засвоюватиметься їжа.

 Дівчинка кинула книгу і зіскочила зі стільця:

 – Не хочу, не буду! Набридло! Житиму, як хочу! – кричала Марійка. Налила в брудну склянку молока, з’їла немите яблуко і пішла до своєї кімнати.  Вночі Марійка почула голосні крики і вереск. У спальні стрибали комашки, таргани, бактерії та віруси. Марійка злякано спитала:

 – Хто ви?

 До неї підійшов один із них і відповів:

 – Я великий король Вірус Дванадцятий!

 Але він був не схожий на короля. Його обплутало павутиння, він весь був у сажі. З його бороди звисали макарони. А червона сорочка була заплямована варенням.

 – Це добре, що ти врешті-решт позбулася прискіпливої бабусі Гігієни. Тепер твоїми друзями будемо ми – бактерії та віруси.

Марійка відчула гострий біль у животі. Голова її пашіла і була дуже важкою.

– Бабусю, – тихо покликала Марійка. Але ніхто не відгукнувся. Тільки з темних куточків на неї повзли бактерії та віруси, а попереду був король – Вірус Дванадцятий…

 Марійка занедужала. Вночі викликали «швидку допомогу». Наступного ранку дівчинка не пішла гуляти.

 Вона хворіла. Лікарі за допомогою ліків боролися з бактеріями та вірусами. І коли ліки перемогли, дівчинка змогла виходити на подвір’я.

 Після хвороби Марійка стала слухатися бабусю Гігієну: прибирала постіль, підтримувала чистоту в кімнаті, робила зарядку, вмивалася холодною водою, мила перед їдою руки, виконували її поради і більше не хворіла.
                                                                               Л. Коротевич, В. Шахтенко

 

              Казкова історія про йод

У якомусь тридесятому царстві жили-були веселі й роботящі люди. Вони

працювали з ранку до вечора і земля щедро нагороджувала їх за старанність. Якось восени, коли польові роботи вже було закінчено, люди вирішили зробити свято врожаю.

А яке свято в казковій країні обходиться без фей? І кожній феї надіслали запрошення, на які вони з радістю відгукнулись. Не відповіла лише одна, стара-престара. Та всі вирішили, що вона заснула міцним сном на найближчі 100 років. Проте її просто забули запросити.

Яке це було свято! І раптом у самий розпал балу з’явилася стара фея. Вона не хотіла слухати ніяких пояснень й оголосила, що назавжди залишає цю країну і забирає із собою хімічний елемент – той, що вони віддадуть самі. Вередлива стара дуже всім набридла, і мешканці казкової країни погодилися з її вимогою. Почався вибір. Згадали, що без Нітрогену не буде врожаю, за відсутності Кальцію будуть слабкі кістки, від Фосфору залежить здоров’я зубів і живлення мозку, без Натрію не працюють клітини, Ферум входить до складу гемоглобіну тощо. І ось дійшли до Йоду.

Ніхто з мешканців країни не міг пригадати, навіщо він потрібний, і вирішили саме його віддати старій. Даремно одна з учениць фей умовляла не робити цього, але ніхто не звернув на неї уваги.

Стара фея сплеснула долонями й зникла, але разом із нею по всій країні з води, повітря, ґрунту, продуктів харчування зник і Йод. Свято тривало. Але що це? На шиях людей стали рости гулі, що утруднювали дихання, серце скорочувалося вдвічі швидше. Різка втома охопила людей, вони постійно відчували, що мерзнуть. Пальці рук так тремтіли, що з них усе падало. Люди стали дратівливими і злими. Місцеві лікарі нічого не розуміли й покликали колег з інших країн. Висновок був однозначним – нестача Йоду в організмі. І лише після цього всі загадали ученицю фей, яка просила людей не віддавати Йод злій чаклунці. Саме відсутність йоду призвела до дивних хвороб.

Ліків у ті давні часи не було – зцілялися лише дарунками природи. І ось із леких країн почали привозити продукти харчування, що містять Йод. Але ці продукти були дуже дорогими й не для всіх доступними.

  3. Матеріали до розділу « Психічна і духовна складові здоров’я»

                 А серце тобі нічого не наказало?

   Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.

- А тата відвезли в лікарню, - каже мати. - Занедужав батько.

Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.

 Мати великими очима дивилась на Андрійка.

- А нам завтра до лісу йти, - каже Андрійко. - Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

- То куди ж ти підеш завтра? - запитала мати.

- До лісу... Як наказала вчителька.

- А серце тобі нічого не наказало? - спитала мати й заплакала.

                                                                                  В. Сухомлинський

 

                                 Бо  я – людина

   Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.

         Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви також спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чому ж ви прибрали камінь?

— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

                                                                      В. Сухомлинський

                            Він зненавидів красу

   У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.

Побачив син троянду за вікном, питає:

— Що це таке?

— Квітка троянди, — відповідає мати.

— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.

Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.

Побачив син на паркані горобця, питає:

— Хто це такий?

— Горобець, — відповідає мати.

— Хочу горобця, — вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:

— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.

Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.

Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:

— Що це таке?

— Це пастух грає пісню на сопілці.

— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.

Пішла мати до пастуха, просить:

— Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.

— Ні, — відповідає пастух. — Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.

Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.

                                                                   В. Сухомлинський

                          Добре слово

 В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".

Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало - дівчинка вже ледве вставала з ліжка.

Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:

- Чогось їй не вистачає. А чого - і сам не можу зрозуміти.

Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі - столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.

Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:

- Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці - щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.

Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.

- Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.

                                                                                В. Сухомлинський

                          Образливе слово

 

 Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив Матір.

Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:

— Простіть мені, Мамо, за образливе слово.

— Прощаю, — сказала Мати й зітхнула.

— Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.

Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:

— Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.

                                                                                 В. Сухомлинський

 

 

 

 

                                 Притча про терпіння

 Жив-був юнак з поганим характером. Батько дав йому повний мішок цвяхів і сказав забивати один цвях у ворота саду кожен раз, коли той втратить терпіння або посвариться з кимось.

 Першого дня він забив 37 цвяхів у ворота саду. Наступного дня навчився контролювати кількість забитих цвяхів, зменшуючи її з дня в день.

 Зрозумів, що простіше контролювати себе, ніж забивати цвяхи.

  Нарешті, наступив той день, коли юнак не забив ні одного цвяха у ворота саду.

   Прийшов він до батька і сказав йому цю новину. Тоді батько сказав юнаку, виймати один цвях з воріт, кожен раз, коли він не втратить терпіння. Настав той день, коли юнак зміг сказати батькові, що витягнув всі цвяхи.

   Батько підвів сина до садових воріт, і сказав: «Сину, ти чудово себе вів, але подивись, скільки дірок залишилось у воротах». Ніколи вони вже не будуть такими як раніше. Коли ти з кимось сваришся, і говориш йому неприємні речі, то залишаєш йому рани як у тих воротах. Можеш встромити в людину ніж, і потім витягнути його, але завжди залишиться рана. І буде неважливо, скільки разів ти попросиш пробачення. Рана залишиться.

  Рана, нанесена словами, спричиняє таку ж біль, як і фізична.

 

 

             Поспішай не поспішаючи і скрізь встигнеш

«Немає більшої мудрості, ніж своєчасність». Френсіс Бекон

Жив на світі один мудрець. Він був дуже відомий серед учнів тим, що у нього все завжди виходило. Оточуючі були в подиві, як йому вдається завжди бути спокійним і щасливим. Одного разу кілька учнів підійшли до нього і запитали:

- У тебе дуже багато роботи. Як тобі вдається бути завжди спокійним, зібраним, життєрадісним. Ми ніколи не бачили тебе в поганому настрої.

Мудрець відповів:

- Якщо я стою, то стою. Якщо я йду, то йду. Якщо біжу, то біжу.

Учні заперечували:

- Не в цьому ж твій секрет! Ми теж так робимо. У нас не завжди все складається так, як би хотілося. Хоча в порівнянні з тобою у нас набагато менше роботи.

Мудрець відповів:

- Можливо, причина в тому, що коли ви стоїте, ви вже йдете …

 

                      Притча про образу

Одного разу розлючена змія погналася за метеликом. Вона переслідувала бідолаху день і ніч. Страх надавав метелику сил, він бив крилами та летів усе далі й далі. А змія не втомлювалася повзти слідом. На третій день знесилений метелик відчув, що не може більше летіти. Він присів на квітку й запитав свою переслідувачку:

 - До того, як ти мене вб'єш, можна задати тобі три питання?

 - Не в моїх правилах надавати такі можливості жертвам. Але гаразд. Вважатимемо це твоїми передсмертними бажаннями. Запитуй.

 - Ти харчуєшся метеликами?

 - Ні ...

 - Я зробив тобі щось погане?

 - Ні.

 - Тоді чому ти хочеш убити мене?

- Ненавиджу дивитися, як ти пурхаєш!

 Дуже часто ми ображаємося, ненавидимо один на одного, бажаємо зла ближньому і навіть не замислюємося про це. Але ж причина найчастіше в нас самих. Тільки треба глибше заглянути у своє серце, і тоді зможеш розгледіти цього змія - змія заздрості, який є однією з головних причин людської ненависті.              

 

                    Притча про мудрість

Якось учень запитав учителя:

 – Ти такий мудрий. Завжди в гарному настрої, ніколи не злишся. Допоможи й мені бути таким.

 Учитель погодився і попросив учня принести картоплю та торбу.

 – Якщо ти на кого-небудь розсердишся і приховаєш образу, – сказав учитель, – візьми цю картоплю. З одного боку напиши своє ім'я, а з іншого – ім'я людини, з якою стався конфлікт. І поклади цю картоплю в торбину.

 – І це все? – здивовано запитав учень.

 – Ні, – відповів учитель. – Ти повинен завжди цей мішок носити із собою. І кожен раз, коли на кого-небудь образишся, додавати в нього картоплю.

 Учень погодився.Минув якийсь час. Торба учня поповнилася ще кількома картоплинами й стала вже надто важкою. Її дуже незручно було носити із собою. До того ж картопля вже почала псуватися, гнити, покрилася слиззю й мала неприємний запах. Тоді учень пішов до вчителя:

 – Це вже неможливо носити. По-перше, торба занадто важка, а по-друге, картопля зіпсувалася. Запропонуй щось інше.

 Та вчитель на це відповів:

 – Те ж саме відбувається і у твоїй душі. Коли ти на кого-небудь злишся, ображаєшся, то на серці з'являється важкий камінь. Просто ти не відразу це помічаєш. Потім каменів стає ще більше. Вчинки перетворюються на звички, звички – на характер, який народжує смердючі пороки. Однак про цей вантаж дуже легко забути, адже він надто важкий, щоб носити його постійно із собою. Я дав тобі можливість поспостерігати весь цей процес збоку. Тож щоразу, коли вирішиш образитися або, навпаки, образити когось, подумай, чи потрібен тобі цей камінь.

    

              Притча про сенс життя

Одного разу учень запитав Учителя:

— Учителю, в чому сенс життя?

— Чийого? — Здивувався Вчитель.

Учень, трохи подумавши, відповів:

— Узагалі. Людського життя.

Учитель глибоко зітхнув, а тоді загадав учням:

— Спробуйте відповісти.

Один учень сказав:

 — Можливо, в любові?

— Непогано, — промовив Учитель, — але невже однієї любові достатньо, щоб на схилі літ сказати: «Я жив недарма»?

Тоді інший учень проказав:

— По-моєму, сенс життя в тому, щоб залишити після себе щось на віки. Як, наприклад, ти, Вчителю!

— Ого, — усміхнувся Вчитель, — якби я знав тебе гірше, міг би подумати, що це лестощі. Ти хочеш сказати, що більшість людей живе даремно?

Третій учень невпевнено вимовив:

— А можливо, його і не треба шукати, цей самий сенс?

— Нуж бо поясни, — зацікавився Учитель, — чому ти так думаєш?

— Мені здається, — сказав учень, — що коли ставити собі це запитання, то, по-перше, точної й остаточної відповіді все одно не знайдеш, постійно сумніватимешся, а, по-друге, хоч яку б ти відповідь мав, все одно завжди знайдеться хтось, хто буде з цим сперечатися. Так усе життя пройде в пошуках його сенсу.

— Тобто, — усміхнувся Вчитель, — сенс життя в тому, щоб…

— Жити, — сказав учень.

— Я думаю, це і є відповідь! — І Вчитель жестом показав, що сьогодні заняття закінчилося.    

         

                   Притча про самотність

Коли довго мовчить телефон - це не самотність. Це - погані друзі. Коли ти чуєш, як цокає годинник - це не самотність. Це - багато вільного часу. Коли нема кого чекати - це не самотність. Це - песимізм. Коли крадеш шматочки чужого життя, щоб наповнити своє - це не самотність. Це - невпевненість в собі. Коли тобі ні з ким поговорити і ти починаєш розмовляти з собою - це не самотність. Це - хвороба. Коли ти плачеш цілими днями у порожній квартирі - це не самотність. Це - депресія. Коли ти думаєш, що ніхто тебе не розуміє - це не самотність. Це - егоїзм. Коли хочеться кричати від безвиході - це не самотність. Це - біль. Коли ти нікому не потрібен - це не самотність. Це - самообман. Самотність - це те, що ми самі придумуємо, коли нам ніхто не говорить три простих слова : «Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ» ... 

           

             Притча про Любов і Кохання
   В одній звичайні людській душі жили Любов і Кохання. Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стопроцентний зір. Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи. Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем. Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду. Коли кохання кричало „Я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу. Коли кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи. Коли кохання, дивлячись в постаріле зів'яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи.
-   Я тут безсила, - сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням.
-      Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.
-      Все просто, - відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.
- Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. А посміхається він, повірте, не так часто.

                                          

                  Чемна казка 
- Мамо, читай, кажу, швидко, швидко читай оцю казку!
- Любий, де слово чарівне?!
- Слово – чарівне?..
- Будь ласка!
- Мамо, кажу тобі вкотре – швидко читай оцю казку!

- …Невеличка чемна казка про загублене БУДЬ ЛАСКА:

Слово «Будь Ласка» сиділо самотньо,
край жабеняток – в рясці й болоті,
мало замурзані носик і щічки,
плакало часто – одне біля річки.
Дуже незручно себе почувало,
рідних не мало, та й друзів не мало.

Якось воно пожалілося білці:
«Тут я живу, мов не в своїй тарілці!!!»
Білка, як завжди, кудись поспішала
хвостом метельнула і швидко додала:
«Самотнє ти слово, самотнє – безсиле!
Чи знаєш? Дівчатко тебе загубило…
Нечемне дівчатко край річки гуляло
кричало, сварилося, щось вимагало.
І загубило, отут - у болоті
з тої хвилини ти, бачиш, самотнє!
Йди до людей! Не сиди тут даремно!
Дівча пожалій, бо ж до болю нечемне:
все вередує, дає всім накази,
де там прохання – суцільні образи!
Йди поспішай, ну ж, будь ласка, будь ласка,
Нечемні Оленка, Василько, Тарасик …
Тобі не повинно бути байдуже –
ти слово чарівне – чарівне ще й дуже!»

Наше БУДЬ ЛАСКА дуже зраділо
щічки умило, взялося за діло.
Шлях до дітей пані білка вказала,
хвостом метельнула та й геть поскакала.
Ну а БУДЬ ЛАСКА пішло до Іванка,
Сергійка, Назара, Олесі, Тетянки…

Ну що ж, любий сину, проси і ще казку!
Проте, не забудь про чарівне БУДЬ ЛАСКА!
І ще пам’ятай, що дуже приємно
Слухати того, хто, хлопчику, чемний!

- Мамо, читай – ну, читай мені казку,
будь ласка, будь ласка, прошу, будь ласка!           

                                                           Оксана Лущевська

                          

                                Ти ж знав, що ризикуєш!

В одному індіанському племені юнаків на зрілість випробовували самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що готові стати справжніми воїнами.
         Під час випробовування один із цих юнаків опинився посеред гарної квітучої долини. Оглядаючи гори, що оточували цю долину, юнак побачив стрімку вершину, вкриту сліпучо-білим снігом.
        - Поміряюся з тією вершиною - сказав сам до себе юнак.
Він одягнув сорочку зі шкіри зубра, накинув на плече плащ та почав спинатися на гору.
         Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ: чудові краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося гордістю. Раптом біля своїх ніг він почув дивне шелестіння. Придивився і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заговорила до нього:
       - Помираю! Тут надто холодно для мене і я не маю поживи... Візьми мене під свою сорочку та знеси в долину.
        - Ні! - сказав у відповідь юнак. - Знаю я вашу породу. Ти - гримуча змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене і я помру.
           - О, ні! Навіть не думай так. - відповіла змія. - З тобою не буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, тоді не вчиню тобі ніякого зла.
           Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переконувати. Врешті він взяв її під свою сорочку та поніс зі собою в долину. Коли вони вже спустилися, юнак обережно поклав її на землю. Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця та вкусила його в ногу.
- Ти ж мені обіцяла! - закричав він.
- Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою, - сказала змія та поповзла собі геть.
Ця історія присвячується кожному, хто піддається таким спокусам як алкоголь, наркотики тощо.Ти знаєш, що ризикуєш, коли береш мене зі собою.
Що посієш, те й пожнеш.

                            

 

                              ЛЬОДОВІ   БРИЛИ 
        Були собі колись дві льодові брили. Вони виросли за час довгої зими у ґроті, який посеред лісу на схилі гори утворили пеньки, каміняччя та кущі.
Лежали брили одна навпроти одної, демонструючи взаємну байдужість. У їх стосунках панував холод. Інколи «добридень» або «добривечір». Не більше. Не вдавалося їм «розтопити кригу». Думали одна про одну: «Могла б зробити бодай один крок назустріч». Проте льодовики не можуть мандрувати. І тому нічого не відбувалося, а кожна із брил щораз більше замикалася у собі.
         У  ґроті мешкав борсук. Якось він сказав: «Шкода, що ви нікуди не виходите. Прецінь така чудова сонячна днина!»
Брили лише похмуро затріскотіли у відповідь. Вони-бо від народження відали, що сонце для них – найбільша загроза. Але враз сталося диво, бо одна із брил спитала: «А як виглядає сонце?»
«Воно дивовижне… Воно – життя…» – відповів борсук, трішки зніяковівши.
«Чи можеш зробити шпаринку у склепінні цієї нори? Я хочу побачити сонце…» – попрохала брила. Борсукові не треба було повторювати двічі. Він зробив дірку у склепінні корінняччя – і до ґроту проник теплий золотистий промінчик.
     Минуло кілька місяців. Якось у полудень, коли сонечко розігріло повітря, одна із брил відчула, що трохи розтопилася. З неї побігла прозора цівочка. Брила почувалася якось інакше, вона вже була не така, як раніше. Друга брила зробила таке саме відкриття. День за днем із льодових брил до виходу із ґроту жваво струменіли два потічки. За ґротом вони злилися докупи, утворивши чисте мов сльоза озерце, у якому відбивалося небо.
       Льодові брили ще відчували холод, але відкрили, що їм притаманна крихкість, самотність, туга і сумнів. Вони також здали собі справу, що у них подібна будова і … що потребують одна одної.
         Прилетіли два щиглики і жайворонок, напитися водички. Над озерцем дзижчали бомки, а білочка з пишним хвостиком викупалася у ньому.
У водній гладіні відбилися дві льодові брили, кожна з яких відкрила, що має серце.

Часом досить одного сонячного промінчика. Одного лагідного слова. Одного вітання. Однієї ласки. Так мало треба, аби зробити щасливими тих, які перебувають поруч із нами. То чому ми цього не зробимо?

 

              Притча  про  материнську  любов

Якось під вечір, коли мама поралася на кухні, до неї підійшов одинадцятилітній син з аркушем паперу в руках. Прибравши вигляду офіційної особи, хлопчик подав списаний лист мамі. Витерши руки до фартушка, мама почала читати: 
РАХУНОК ЗА МОЮ ПРАЦЮ: 
За замітання подвір'я - 5 грн. 
За порядок у моїй кімнаті -10 грн. 
За купівлю молока - 1 грн. 
Догляд за сестричкою (три полудні) -15 грн. 
За дворазове отримання найвищої оцінки- 10 грн. 
За винесення сміття щовечора - 7 грн. 
Разом - 48 грн. 
Закінчивши читати, мама лагідно глянула на сина, її вираз заполонили спогади. Вона взяла ручку і на зворотньому боці аркуша написала: 
За те, що носила тебе у своєму лоні 9 місяців — 0 грн. 
За всі ночі, які провела коло твого ліжечка, коли ти був хворий - 0 грн. 
За ті всі хвилини, коли заспокоювала і втішала тебе, аби не сумував - 0 грн. 
За всі сльози, що витирала з твоїх очей - 0 грн. 
За все, чого тебе вчила кожного дня - 0 грн. 
За всі сніданки, обіди, підвечірки і вечері та канапки до школи - 0 грн. 
За життя, котре присвячую тобі кожного дня - 0 грн. 
Разом - 0 грн. 
     Закінчивши писати, мама, ніжно посміхаючись, подала листок синові. 
Хлопчик уважно прочитав написане, і дві великі сльози покотилися по його щоках. Він перегорнув листок і на своєму рахунку написав: "Заплачено", потім обхопив маму за шию і притулився, ховаючи обличчя. 
Коли в особистих і родинних стосунках починають з'являтися розрахунки, все закінчується недобре. Любов — безрозрахункова, інакше її не існує.

 

                           Притча про монету
          Великий японський воїн Нобунага вирішив одного разу атакувати ворога, який десятиразово перевершував числом його солдатів. Він знав, що переможе, але солдати його впевнені не були. В дорозі він зупинився у синтоїстському храмі і сказав: 
- Коли я вийду з храму, то кину монету. Випаде герб – ми переможемо, випаде цифра – програємо битву. 
Нобунага ввійшов до храму і почав безмовно молитися. Потім, вийшовши з храму, кинув монету. Випав герб. Солдати так несамовито кинулися в бій, що легко здолали ворога. 
- Нічого не змінити, коли діє рука долі, - сказав йому ад'ютант після битви. 
- Вірно, не змінити, - підтвердив Нобунага, показуючи йому підроблену монету з гербами на обох ...

 

 

 

 

                    БЛАКИТНЕ   КАМІННЯ
       Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.
      Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носика до вітрини.
її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із виставлених предметів.
Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрасне намисто із блакитної бірюзи.
– Можете його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.
Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:
– Скільки в тебе грошей?
   Дівчинка зовсім не знітилась, зіп'явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й перевернула її. Звідти висипались кілька монет, квиточок, декілька мушлів і ще якихось фігурок.
– Вистачить? – запитала гордовито. – Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої матінки, сестра замінила її мені. Не має для себе жодної вільної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як і її очі.
    Ювелір пішов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку.
– Прошу, – простягнув її дівчинці. – Неси обережно.
     Дівчинка рушила, гордо несучи в руці пакуночок, неначе трофей.
     Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дівчина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок шкатулку, яку ювелір так і старанно запакував, і запитала:
– Це намисто куплене тут?
– Так, панночко.
– І яка його ціна?
– Ціни у моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.
– Але в моєї сестри було лише кілька дрібних монет. Вона ніколи не могла б заплатити за таке намисто!
   Ювелір узяв шкатулку, зачинив разом з її вмістом, знову старанно запакував і віддав дівчині.
   Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь хто инший: вона віддала все, що мала.

 

 

4.Матеріали до розділу  «Соціальна складова здоров’я»

Притча «Життя людини - це найвища цінність»
   В одного батька було двоє синів. І ось настав час, коли кожен з них мав піти власною дорогою. Покликав їх батько до себе і каже: «Віддаю я вам усе своє багатство. Кожному даю коштовності, землі та все, що є на цих землях. Розпоряджайтеся ними, примножуйте та пам'ятайте мою настанову: найвища цінність - це життя людини. Обіцяйте мені, що будете берегти життя, як найдорожчий скарб». Сини пообіцяли та й розійшлися своїми дорогами. 
Старший син, прийшовши у свої землі, одразу найняв собі найкращу охорону та велику кількість прислуги. Звелів побудувати найміцніший палац і не зводити з нього очей ні вдень, ні вночі, щоб його дорогоцінному життю нічого не загрожувало. Слуги приносили йому найкращу їжу та напої, виконували всі його забаганки. Відокремився він від усього світу, щоб ніяка хвороба чи тривожна звістка не турбували його життя - батькові ж обіцяв. 
Молодший син часом обходив свої землі. Однак невдовзі побачив велике скупчення людей, що збиралися воювати між собою. Він запитав у них: «Навіщо ви вирішуєте свої проблеми насиллям? Ви ж маєте змогу все обговорити та домовитись». «А ми про це ніколи не думали. Бійкою все вирішували наші батьки, діди і прадіди, тому й ми так робимо. А й справді, чому не домовитись». Війна скінчилась, навіть не розпочавшись, а вдячні матері та жінки кинулись до ніг молодшого сина, дякуючи за збережене життя їхніх синів і чоловіків.    Попрямував він далі. Незабаром його очам відкрилася жахлива картинка. Змарнілі, обідрані люди жебракували на дорозі, ведучи за собою малих, немічних, голодних дітей. «Що змусило вас так жити?», - запитав їх. І люди розповіли, як жили вони колись у прекрасному місті, поряд з яким була повновода ріка, зеленів чудовий ліс, повний різноманітної живності. Та сталось так, що для своїх потреб люди вирубали всі дерева. Кудись зникла вся живність, мисливці вже нічого не приносили з полювання. Згодом пересохла й річка, що витікала десь із лісу. На місто весь час обрушувався буревій, родючі землі перетворились на пустирі. Не стало ні їжі, ні води.       

Прекрасне місто почало перетворюватись на пустелю, в якій люди не змогли б жити.

- «Спробуймо всі разом відродити ліс і річку, та і все місто!» - вигукнув молодший син. За його прикладом люди почали насаджувати дерева, пізніше туди повернулися тварини і птахи. Десь у глибині лісу задзюрчав струмок, поступово перетворюючись у річку, переповнену рибою. Ожила природа навколо міста, щедро обдаровуючи всіх своїми плодами. Повернулось до людей життя, не боялись вони вже за майбутнє своїх дітей. 
           З того часу в цих землях усі живуть у мирі, любові, достатку, бо молодший син й інших навчив батьківської мудрості. 
        Докотилася звістка про долю синів до самого батька. «Лише один з моїх синочків правильно зрозумів мою настанову», - із жалем промовив він. 
А люди й досі в тих землях пам'ятають про життя одного із синів, ще й своїм дітям переказують, а про життя іншого й згадки не лишилося.

 

 

Як чоловік сповіщав про пожежу (японська народна казка)

Жив собі колись чоловік. Одного разу прокидається він уночі, виглядає у вікно — надворі щось світиться.

«Ой, що це таке?» — подумав чоловік і відчинив вікно. І як же він здивувався коли побачив, що горить сусідський будинок.

«Треба якнайшвидше сповістити про це старосту,— вирішив він, але тут же зупинився.— Стривай! У таку хвилину потрібна розважливість».

Чоловік розпалив вогонь, нагрів води, помивсь і поголився. Потім убрався в святковий одяг, взув дорогі сандарії, а в руку взяв віяло. Бо хіба можна з'являтися перед такою високоповажною людиною, як староста, в неохайному вигляді?

Перед будинком старости чоловік зупинився, кашлянув і тихо сказав:

— Пане старосто, пожежа.

Але серед ночі всі міцно спали.

— Пане старосто, пожежа...— боязко повторював чоловік.

Через якої півгодини нарешті пробудилася старостиха. Прислухалася, чує — хтось каже, що горить. Старостиха розбуркала старосту.

— Що, пожежа? — захвилювався той.

Зірвався з постелі й побіг до місця пожежі. Але було вже запізно: будинок згорів.

— От дурень! Та хіба так будять? Ти б постукав у двері та вікна й голосно закричав: «Пожежа! Пожежа!» —дорікав чоловікові розгніваний староста.

Наступної ночі чоловік прокинувся, схопив здоровенного кілка й помчав до старости, а тоді почав гамселити по вікнах і дверях, вигукуючи: «Пожежа! Пожежа!» Староста не на жарт перелякався. Вискочив надвір блідий, у спідній білизні.

— Чую, чую! Перестань гупати! А де горить? — запитав він.

— Пане старосто, це я хотів дізнатися, як треба вас будити, коли горітиме,— спокійнісінько відповів чоловік.

Кажуть, при цих словах старості відібрало мову.

                       Притча про склянку

Одного разу один мудрий професор почав заняття, піднявши склянку з водою. Він тримав її на витягнутій руці так, щоб було видно усій аудиторії.

Вага склянки була не більше 50 грам. Професор запитав, що станеться, якщо він протримає ось так склянку протягом години. Студенти відповіли, що нічого особливого. Хіба що заболить рука. “А якщо я триматиму склянку ось так протягом усього дня, що тоді трапиться?” – запитав професор.

- У Вас заніміє рука, може бути судома. Вас може паралізувати, прийдеться їхати в лікарню, – зауважили студенти.

- Дуже добре, але чи зміниться вага склянки за цей час? - запитав професор.

- Звичайно, що ні!

І тут раптом один з студентів сказав: “Опустіть склянку”.

- Правильно! - сказав професор. - Із проблемами в житті треба чинити так само. Поки ви думаєте про них кілька хвилин - нічого не відбувається, усе в порядку.

Якщо думаєте про них довго - це перетворюється у хворобу. Думаєте ще довше - вони паралізовують вас. І тоді ви не зможете нічого зробити.

Важливо думати про проблеми в житті, але набагато важливіше буде, якщо ви "опустите їх" і будете робити це щодня перед сном. У вас не буде стресу, ви будете прокидатися щодня свіжими і повними сил. І зможете впоратися з будь-якою проблемою, з будь-яким викликом, що вам кинуть!

Тож не забудьте "опустити склянку" вже сьогодні!

 

 

                 Притча про дружбу №1
      У якийсь момент друзі посперечалися, і один з них дав ляпаса іншому. Останній, відчуваючи біль, але нічого не кажучи, написав на піску: "Сьогодні мій найкращий друг дав мені ляпаса".
Вони продовжували йти, і знайшли оазис, в якому вони вирішили скупатися.         Той, який отримав ляпас, ледь не потонув, але його друг врятував. Коли він прийшов до тями, він написав на камені: "Сьогодні мій найкращий друг врятував мені життя".
      Той, який дав йому ляпас, а потім врятував життя, запитав:
- Коли я тебе образив, ти написав на піску, а тепер ти пишеш на камені. Чому?
Друг відповів:
- Коли хтось нас кривдить, ми повинні написати це на піску, щоб вітри могли стерти це.
Навчись писати образи на піску і гравірувати радості на камені.

               

 

                  Притча про дружбу №2
     За довгою, дикою, стомлюючою дорогою йшла людина з собакою. Ішов собі мандрівник, втомився, собака теж втомилася. Раптом перед ним - оазис! Прекрасні ворота, за огорожею - музика, квіти, дзюрчання струмка, словом, відпочинок.
- Що це таке? - Запитав мандрівник у воротаря.
- Це рай, ти вже помер, і тепер можеш ввійти і відпочити по-справжньому.
- А є там вода?
- Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни ...
- А поїсти дадуть?
- Все, що захочеш.
- Але зі мною собака.
- Шкодую сер, з собаками не можна. Її доведеться залишити тут.
І мандрівник пішов повз ... Через деякий час дорога привела його на ферму. Біля воріт теж сидів охоронець.
- Я хочу пити - попросив мандрівник.
- Заходь, у дворі є колодязь.
- А мій собака?
- Біля колодязя побачиш поїлки.
- А поїсти?
- Можу почастувати тебе вечерею.
- А собаці?
- Знайдеться кісточка.
- А що це за місце?
- Це рай.
- Як так? Воротар біля палацу неподалік сказав мені, що рай - там.
- Бреше він усе. Там пекло.
- Як же ви, у раю, це терпите?
- Це нам дуже корисно. До раю доходять тільки ті, хто не кидає своїх друзів.

                 

                    Притча про дружбу №3
      Один молодий хлопець запитав дуже багатої людини, в чому секрет його успіху. Як йому вдалося з жебрака хлопчаки перетворитися на успішного бізнесмена?
Відповідь була проста: «Я навчився правильно вибирати друзів!»
- Чув, вираз «друг пізнається у біді»? - Запитав його бізнесмен.
- Так! Я керуюся цим правилом, - чесно зізнався хлопець.
- Забудь його, воно в корені не вірно. Друг пізнається в радості!
    Юнак зніяковів і дуже цьому здивувався.
- Дивись, - продовжував учитель, - коли в тебе проблема, тобі погано, ти біжиш і ділишся нею зі своїм другом. Тепер проблема у вас обох. Ви обоє сумні, обидва спантеличений. Правильно?
- Так! - Відповів юнак, - і мій друг допомагає мені її вирішити!
- Першу проблему, може, і допоможе вирішити, але всі наступні точно немає. Він буде просто сидіти і жаліти тебе.
- Це теж добре, він мене підтримує! - Наполягав на своєму юнак.
- Це жахливо! Адже ти теж починаєш жаліти себе, замість того, щоб вирішувати своє завдання. Мені пощастило, - продовжував учитель, - в моєму житті були друзі, які не шкодували мене і вже тим більше не вирішували мої проблеми. Вони тільки раділи зі мною моїм успіхам! Насправді, якщо в тебе проблема, виріши її самостійно, а вже потім йди до Друга і разом відсвяткуйте твою перемогу. Жаліти іншу людину дуже легко. А ось щиро радіти чужим успіхам - цьому потрібно вчитися. Ось це і є справжня дружба, та, яка допомогла мені стати успішним!                      

                   Притча про пальму і камінь

Жив колись один гуру, мудра і свята людина. Він завжди збирав своїх учнів під пальмою на березі океану. На березі це була єдина пальма. Щовечора він приходив сюди і учив людей, які хотіли його слухати. Він учив їх, як потрібно жити в цьому світі, як потрібно приймати перешкоди й лиха, як потрібно приймати радості і смуток, і що людина повинна робити при цьому.

Цей старий учитель щовечора збирав своїх учнів і щось розповідав їм під пальмою, коли одного чудового дня один з його учнів не задер догори голову і не побачив, що на вершині цієї пальми міститься величезний камінь. Його це дуже здивувало і зацікавило.

Він захотів довідатися, хто міг здертися на самий верх і помістити туди цей величезний камінь, і запитав у свого гуру:

- Учитель! Чому на цій пальмі камінь?

Коли він задав це питання, гуру заплакав. Сльози струмками потекли в нього з очей. Потім він сказав:

- Цей камінь і ця пальма змінили моє життя.

Він став розповідати:

“Коли я був юнаком, то, як і будь-який юнак, я був честолюбним. Я думав про те, чого я досягну у своєму житті, яких великих звершень. При цьому честолюбство завжди супроводжується заздрістю. Я заздрив іншим, які чогось досягали у своєму житті. Я заздрив усьому, що було навколо мене. Всім, хто ріс разом із мною й намагався чогось досягти. Я збирав у серце чорну заздрість. У той час на цьому березі був цілий ліс пальмових дерев; я часто приходив сюди. І тоді я побачив цю пальму, що у той час була зовсім юною, як я. Пальма дуже стрімко росла вгору, і щодня я, приходячи на берег, бачив, як вона розправляє свої груди, свої плечі. І одного разу я подумав: Чого це вона росте? Що вона собі надумала?

Я вирішив зашкодити їй. Я знайшов величезний камінь і поклав його зверху, щоб вона більше не росла, щоб вона не вдавала з себе Бозна-що.

Ішли роки. Я виїхав у місто. У місті я зустрівся з багатьма людьми. У місті я зустрівся з багатьма нещастями. У місті я намагався всім довести, що я найрозумніший, найкращий, найкрасивіший. Ніхто в це не вірив. Мене били з усіх сторін, я давав здачі. Побитий, через багато років, я повернувся у своє село. Побитий, але так і не ставши мудрішим.

 

 

                              

  КАЗКА  ПРО  СВІТЛЯЧКА  ЗАДАВАКУ

Мабуть, не всі бачили світлячків, бо вдень вони намагаються десь заховатися. Тільки з настанням темноти виходять зі своєї схованки і світяться, немов маленькі ліхтарики. Та одному з них не хотілося ховатися. Адже був цей жучок дуже хвалькуватим. Якось перед обідом виповз він з-під листочка і вирішив прогулятися узліссям. Гуляка повільно походжав серед комашок, гордовито задирав носика і сяяв усім тілом. Не бачив нещасний, що з вершечка дерева за ним спостерігає ще хтось Адже променистий кожушок видно було здалеку.

Спам‘ятався Світлячок у великому чорному дзьобі, що міцно стискав і не давав поворухнутися. Потвора змахнула крилами і знялася високо в небо.

Сорока (а була це саме вона) поспішала до свого гнізда. Адже сьогодні у пташки був день народження, тому треба було якось святкувати. Тільки но спійманий яскравий жучок планувався на десерт. Ось і гніздо. Сорока кинула Світлячка на самісіньке дно і притисла лапою.

 Прийшов мій кінець, – думав неборак, спостерігаючи за дзьобом іменинниці.

 Вітаю Вас з днем народження, шановна пані! – тремтячим голоском пропищав десерт.

 Та, дякую, дякую… – нетерпляче кивнула Сорока і нахилилася над переляканим жучком.

 Ви, мабуть, не знаєте, як їсти такий вишуканий десерт, як я! – продовжував Світлячок, щоб хоч трохи відтягнути час.

 Про що ти?! – недовірливо витріщилася пташка.

 Хіба не бачите, що я вогняний? Спочатку мене треба загасити водою, бо попечете все в животі!

 Біда з цим десертом! – з досадою застрекотала Сорока і метнулася до найближчої калюжі.

Коли ж прилетіла з повним дзьобом, гасити вже не було чого.

З тих пір Сорока не святкує дня народження. А як знайде яку здобич, з‘їдає зразу, щоб не втекла. Свій же колишній недоїдений десерт мріє таки спіймати, щоб помститися за брехню. Тому ще й досі тягне до гнізда все, що виблискує. Та не знайде вона Світлячка. Адже задавака так перелякався на іменинах, що став непоказним скромним жучком. Світиться тільки темної ночі, коли Сорока спить.

 

 

 

 

                       Притча «Врятувати одну зірку»

Людина йшла берегом і раптом побачив хлопчика, який піднімав щось з піску і кидав в море. Чоловік підійшов ближче і побачив, що хлопчик піднімає з піску морські зірки. Вони оточували його з усіх сторін. Здавалося, на піску – мільйони морських зірок, берег був буквально усіяний ними на багато кілометрів.
- Навіщо ти кидаєш ці морські зірки у воду? – Запитав чоловік, підходячи ближче.
- Якщо вони залишаться на березі до завтрашнього ранку, коли почнеться відлив, то загинуть, – відповів хлопчик, не припиняючи свого заняття.
- Але це просто нерозумно! – закричав чоловік. – Озирнись! Тут мільйони морських зірок, берег просто всіяний ними. Твої спроби нічого не змінять!
Хлопчик підняв наступну морську зірку, на мить задумався, кинув її в море і сказав:
- Ні, мої спроби змінять дуже багато … для цієї зірки.

Той, хто чекає можливості зробити відразу багато хорошого, ніколи нічого не зробить. Життя складається з дрібниць. Дуже рідко з’являється можливість зробити відразу дуже багато чого.Істинна велич полягає в тому, щоб бути великим у дрібницях.
(Семюель Джонсон, 1709-1784, англійський письменник і мислитель)

 

  Філософська притча «Які люди живуть в містечку?»

Одного разу чоловік сидів в оазисі, біля входу в одне близькосхідне місто. До нього підійшов юнак і запитав:

- Я жодного разу тут не був. Які люди живуть у цьому місті?

Старий відповів йому питанням:

- А які люди були в тому місті, з якого ти пішов?

- Це були егоїстичні і злі люди. Втім, саме тому я з радістю поїхав звідти!

- Тут ти зустрінеш таких самих, – відповів йому старий. Трохи згодом, інша людина  наблизився до цього місця і задав те ж питання:

- Я щойно приїхав. Скажи, старий, які люди живуть у цьому місті?

Старий відповів тим же:

- А скажи, синку, як вели себе люди в тому місті, звідки ти прийшов?

- О, це були добрі, гостинні і благородні душі. У мене там залишилося багато друзів, і мені нелегко було з ними розлучатися.

- Ти знайдеш таких само і тут, – відповів старий.

Купець, який неподалік поїв своїх верблюдів, чув обидва діалогу. І як тільки друга людина  відійшов, він звернувся до старого з докором:

- Як ти можеш двом людям дати два абсолютно різних відповіді на один і той же питання?

- Сину мій, кожен носить свій світ у своєму серці. Той, хто в минулому не знайшов нічого хорошого в тих краях, звідки він прийшов, тут і тим більше не знайде нічого. Навпаки ж, той, у кого були друзі  в іншому місті, і тут теж знайде вірних і відданих друзів. Бо, бач, що оточують нас люди стають тим, що ми знаходимо в них.

                   Притча «Білий аркуш та чорна точка»

Якось вчитель покликав своїх учнів і показав їм чистий аркуш паперу.

- Що ви тут бачите? – спитав він їх.

- Точку, – відповів один учень.

Інші учні погодились і підтримали його, бо також бачили на білому аркуші точку.

- Придивіться уважніше, – сказав учитель.

- Тут чорна точка, – доповнив відповідь другий учень.

- Ні! – заперечив третій учень, – тут маленька чорна точка. Вірно?

Всі інші учні закивали у знак згоди. Всі в очікуванні дивились на учителя.

- З одного боку, жаль, що всі мої учні побачили тільки маленьку чорну точку і ніхто не помітив чистого білого аркуша…

І посміхаючись, добавив після довгої паузи:

- А з іншого, мені ще є чому вас навчати.

 

                         Притча «Кома»
           Була собі колись кома, яка страшенно обурювалася через те, що всі її легковажать. Навіть діти з початкових класів не надто звертали на неї увагу.
Бо яке значення має нині кома? Прецінь у газетах її майже не вживають, а якщо і ставлять, то, радше, випадково.
         Та якогось дня кома збунтувалася.  Один із президентів після тривалих перемовин із провідником супротивної сторони написав суху нотатку: «Роззброєння, неможливе застосування зброї», - і відразу передав її генералові.
      І тут кома спересердя вирішила здійснити свій план помсти і - перестрибнула через одне слово.
Генерал відкрив листа і прочитав: «Роззброєння неможливе, застосування зброї».    І вибухнула війна.
У пущі в Колорадо туристи захоплювалися рештками велетенського дерева, яке мало близько niвтисячі літ. Коли Христофор Колумб дістався до Америки, на тому місці росло молоденьке деревце. Воно перетривало бурі, землетруси, тисячі атмосферних катаклізмів, снігові лавини. Щоб обняти його стовбур, треба було узятися за руки двадцятьом людям.
Та якось малесенький, майже невидимий шкідник відклав на корі невелику кількість мікроскопічних яєчок. З них вилупилися невеличкі личинки з невгамовним апетитом. І за кілька місяців дерево-велетень, що пережило бурі, було знищене.
              З дрібниць народжуються великі  речі.

                   Притча  «Насолоджуйтеся своєю кавою»
    Група випускників, успішних, таких, що зробили чудову кар'єру, прийшли в гості до свого старого професора. Звичайно ж, незабаром розмова зайшла про роботу - випускники скаржилися на численні труднощі і життєві проблеми... Запропонувавши своїм гостям кави, професор пішов на кухню і повернувся з кавою і підносом, на якому стояли самі різноманітні чашки, - фарфорові, скляні, пластикові, кришталеві і прості, і дорогі, і вишукані.
      Коли випускники розібрали чашки, професор сказав:
- Якщо ви зауважили, всі дорогі чашки розібрані. Ніхто не вибрав чашки прості і дешеві. Бажання мати для себе тільки краще і є джерело ваших проблем.
       Зрозумійте, що чашка сама по собі не зробить каву кращою. Інколи вона просто дорожча, а інколи навіть приховує те, що ми п'ємо. Те, що ви дійсно хотіли, було - кава, а не чашка. Але ви свідомо вибрали кращі чашки. А потім роздивлялися, кому яка чашка дісталася. А зараз подумайте: життя - це кава, а робота, гроші, положення, суспільство - це чашки.

         Це всього лише інструменти для "зберігання" Життя.
        То, яку чашку ми маємо, не визначає і не міняє якості нашого Життя. Інколи, концентруючись тільки на чашці, ми забуваємо насолодитися смаком самої кави. Насолоджуйтеся своєю кавою! Воно набагато важливіше і приємніше за чашку

 

 

                         Притча   про батьків

 Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по столах, по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися, електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти і піци... 
      Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавщиця. 
– Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома. 
– Дівчинку, що мало усміхається, – продовжував чоловік. 
– Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, – говорила далі жінка, – навіть, коли нас нема... Щось, що б її забавило, розрадило, коли вона сама. 
– Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо батьків.

 

 

                    КОЛЬОРОВІ КРЕЙДОЧКИ 
     Ніхто не пам'ятав, коли той чоловік з'явився у місті. Здавалося, що був там завжди — на хіднику вельми залюдненої вулиці, де розмістилося багацько крамниць, ресторанів, кінотеатрів, де увечері любили прогулюватися міщани, де призначали побачення закохані. 
     Він сидів на колінах на хіднику і кольоровими крейдочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, по вінця залиті сонцем, усміхнених дітей, розквітлі квіти і — мрії про свободу. 
       З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним.Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання, про дітей — як найменших, котрі ще хочуть спати з батьками, так і найстарших, які не знають, куди податися вчитися, бо важко передбачити майбутнє... 
    Чоловік слухав. Він уважно все вислуховував, але говорив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти. Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і чекали. 

-«Залиш нам щось на пам'ять». 
Чоловік показав їм порожні руки. Що міг би зоставити? Та люди оточили його і чекали. Тоді чоловік витягнув зі своєї торби кольорові крейдочки. Ті самі, якими малював ангелів, квіти і сни. Він розділив ті крейди поміж людьми — шматок кольорового стержня для кожного. А потому, не сказавши і слова, пішов. 
       Що люди зробили з тими кольоровими крейдочками? 
Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучасного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забула. 
    Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розмалювати світ. Що ти зробив зі своїми кольоровими крейдочками?

 

 

                        Притча  «Яйце»
        Бідна жінка знайшла одне яйце. Дуже зрадівши, вона покликала свого чоловіка і дітей та сказала:
— Наші турботи і бідування скінчилися! Дивіться! Я знайшла оце яйце. Ми його не їстимемо, а занесемо до сусіда, щоб його квочка висиділа нам курчатко, яке стане куркою. Очевидно, і курку не будемо їсти, а розведемо багато курей, щоб мати багато яєць. Але не будемо їсти ні курей, ні яєць, а продамо їх і купимо телицю. Телиця виросте, народить телят і так будемо мати велике стадо. Продамо це стадо і купимо собі поле, потім продамо… купимо.., продамо… і купимо…
          Захоплено показуючи руками, які великі поля можна було б купити, вона ненароком випустила яйце, і воно розбилося.
           Наші постанови часто є подібні до балачок цієї жінки: “Зроблю… Налагоджу… Буду…” Минають дні й роки, а ми не робимо нічого.

 

                        Про пам’ять 

Каже мама сину Вові, що іде гуляти:
Ти ж дивись, усі калюжі не забудь минати!
Повернувся син „зразковий” в мокрих черевиках.
І говорить: ”Про калюжі я забув на лихо!”

А матуся в тон синочку: „Це у нас сімейне,
Бо у пам’яті провали бувають і у мене.
Ти забувся про калюжі, а я – торт купити!
Тож сьогодні чай лиш з хлібом будем, синку, пити!

                                                                              Світлана Шевченко

 

 

 

 

                   Список використаних джерел

 

1.Ворник Б.М., Оржеховська В.М., Голоцван О.А. Модуль «Прояви турботу та обачливість».– К. 2001.

2. Павлюк Н.Г. Авторські казки // Початкове навчання та виховання.- 2005.- №6.- с.2

3.  Стішенок І.В. Казка у тренінгу: корекція, розвиток, особистісний ріст. - СПб.: Мова, 2005.

 

Інтернет-ресурси:

http://legendsukraine.at.ua/publ/istoriji/legenda_pro_kartoplju/64-1-0-70

http://zastupnik.at.ua/publ/metod_ob39ednannja_klasnikh_kerivnikiv/zhittja_ljudini_ce_najvishha_cinnistpritcha/5-1-0-124

http://briz.if.ua/blogs/17.htm

http://ua.convdocs.org/docs/index-8730.html?page=12

http://www.krylati.org/krylati/chytalnya_kazky.asp

http://inoskaz.com/tag/pritcha-ukra%D1%97nskoyu-movoyu/    

http://ukrainian-quotes.blogspot.com

http://traditions.org.ua/usna-narodna-tvorchist/baiky

http://velikden.ks.ua/chitanka/opovidannja/suchomlinskij.html

 

Завантаження...
Середня оцінка розробки
Структурованість
5.0
Оригінальність викладу
5.0
Відповідність темі
5.0
Загальна:
5.0
Всього відгуків: 1
Оцінки та відгуки
  1. Литко Ольга Борисівна
    Дуже класний матеріал! Стане в пригоді у роботі!
    Загальна:
    5.0
    Структурованість
    5.0
    Оригінальність викладу
    5.0
    Відповідність темі
    5.0
docx
Додано
3 лютого 2020
Переглядів
1716
Оцінка розробки
5.0 (1 відгук)
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку