Посібник-хрестоматія "Романтизм у поезіях Дж. Байрона й Т. Шевченка"

Посібник-хрестоматія. Романтизм у поезіях  Дж. Байрона й Т. Шевченка.

 

 

Даний посібник-хрестоматію укладено відповідно до чинних програм « Зарубіжна література  5 – 11 кл.» (За редакцією Д.В.Затонського, К.О.Шахової, Є.В.Волощук), «Українська мова та література 5-11 кл.» (За редакцією Н.Новосьолової, Л.Скуратівського, Г.Шелехової).

 

Укладачі посібника: : О.В.Білінська (вчитель світової  літератури), Т.М. Скасків  (вчитель української мови та літератури).

 

У посібнику подано розповідь українською та англійською мовами про життєвий і творчий шлях Дж. Байрона й Т. Шевченка, поетичні твори українською, англійською мовою та переклади їх на українську мову; основні ознаки доби Романтизму, а також необхідні відомості з теорії літератури.

 

 

Зміст

Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4

Романтизм в українській і англійській літературах. . . . . . . . . . . . . . . . . 6

Основні ознаки Романтизму. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7

Основні тези життєвого і творчого шляху Джорджа Байрона. . . . . . . . 9

George Gordon Byron. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15

«Прометей» ХІХ століття (Тарас Григорович Шевченко). . . . . . . . . . . 19

Taras Hryhorovych Shevchenko. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25

Гра «Піймай помилку». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

Як аналізувати ліричний твір (пам’ятка). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .29

«Хотів би жити знов у горах». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .31

«I would I were a careless child…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .34

Аналіз поезії «Хотів би жити знов у горах...». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37

«Тополя». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  . . . . 41

Аналіз поезії «Тополя». . . . . . . . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .47

Літературний коментар. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .50

Глосарій. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53

Самоконтроль. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .54

Гра «Піймай помилку» (відповіді). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .  55

 

 

 

 

 

 

Вступ

Романтизм – нове світовідчуття людини

Література романтизму — 90-ті роки XVІІІ ст. і

60 — 70-і роки XIX ст.

Протягом цього періоду літературний процес, в залежності від суспільно-політичної і економічної ситуації в різних країнах, проходив досить нерівномірно. В Англії, наприклад, романтичний напрямок багато в чому вичерпується до 20-х років XIX століття. Обумовлюється це значною мірою тим. що з життя пішли талановиті представники його прогресивного крила — Дж.Байрон і П.Б.Шеллі. У літературі Сполучених Штатів Америки навпаки — романтичне світосприйняття і стилістика залишаються домінуючими майже до кінця століття. У Німеччині в 30-40 роки XIX ст. тривала гостра полеміка з романтизмом, період розквіту якого (перші 30 років XIX ст.) уже минув. Але відкинутий, здавалося б, назавжди романтизм знову заявляє про себе в другій половині століття в драматургії Р.Вагнера, а також в новелістиці 50-60-их років. Творчий шлях таких відомих романтиків, як Г.Гейне і В.Гюго, закінчився відповідно тільки в 50-і та 80-і роки XIX століття.

Незважаючи на порівняно короткий час свого існування, література романтизму внесла неоціненну художню лепту до скарбниці світового мистецтва. Романтичне світосприйняття, високі почуття і благородні поривання властиві сучасній епосі, духовний розвиток якої багато в чому спирається на ідейно-емоційне і естетичне надбання, що зберігається у книгах письменників-романтиків.

 

 

 

Романтизм в українській і англійській літературах

Однією з головних історичних подій, що дала поштовх до зародження романтизму, була Французька буржуазна революція 1789-1794 рр., яка розпочалася як спроба мирними, парламентськими засобами перебудувати увесь суспільний устрій. Символом зречення старого стало зруйнування королівської в’язниці Бастилії та прийняття «Декларації прав Людини та Громадянина».

Але поступово у Франції розпочалася громадянська війна, яка супроводжувалася голодом і воєнною інтервенцією сусідніх держав.

Була встановлена диктатура якобінців, які вдалися до жорстокого терору, внаслідок чого загинуло багато невинних людей. І замість обіцяних «свободи, рівності й братерства» настала убога й сіра буржуазна повсякденність.

Розвиток романтизму припадає і на добу наполеонівських війн, які розпочалися після революції. Сходження Наполеона на Олімп закінчилося в 1812 р., коли його армія зазнала поразки у Росії. Але у 1830 р., у Франції спалахнула Липнева буржуазна революція, слідом за якою спалахують повстання у Польщі, Англії, Іспанії, а в Італії розгортається національно-визвольний рух.

Романтичний напрям в українській літературі був пов'язаний із боротьбою проти кріпацтва та національного поневолення, за право українського народу на культурний розвиток. Зачинателями нового напряму були П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський. найвищого розвитку український романтизм досяг у ранній творчості Т.Шевченка, а також діячів «Руської трійці» (М.Шашкевича, Я.Головацького, І.Вагилевича), які у 1837 р., видали збірку уснопоетичних і власних творів «Русалка Дністрова».

У 30-ті роки ХІХ ст. все більшої ваги набирають художньо-мистецькі принципи народності, історизму та ідея єднання слов’ян, поступово трансформуючи теоретичні засади раннього українського романтизму. Розвинений український романтизм звертається до джерел народності з тим, щоб успадкувати душу народну. Німецький раціоналізм, англійський сенсуалізм, французький моралізм перестають задовольняти етичні та естетичні  потреби покоління, і воно звертається до власних національних джерел.

Романтизм – це художній напрям у літературі, що сформувався в змаганні з канонами класицизму та просвітницькими ідеалами. Романтики руйнували канони класицизму й створювали художні твори, в яких відчувалися розкутість, дух свободи. Герої романтиків – сильні характери, вони пристрасні, емоційні, мають потяг до прекрасного, але часто зазнають розчарування в житті, в суспільстві. Вони страждають. Самотність стає нестерпною. Вони намагаються втекти подалі від буденності, вирватись з оточення самовдоволених сучасників. Герої романтиків з презирством ставляться до тих, хто вдовольняється існуючим. Вони поринають у світ фантазії, навіть у містику. Твори романтиків відрізняються напруженими сюжетами, яскравими образами. Мова романтиків виразна, емоційна, чимало запозичує з народної мови.

У різних країнах Західної Європи романтизм мав свої особливості. Але всіх романтиків об’єднували інтереси до національної історії, традицій, фольклору, потяг до прекрасного, захоплення героїчними особистостями, оспівування чистого кохання, волелюбності, критика буржуазної реальності, зневага до натовпу, пошуки нових форм у літературі, розкутість поетики.

 

 

 

 

 

 

Основні ознаки Романтизму:

1. національно-історична тематика;
2. суб’єктивна природа творчості;
3. поєднання національного та соціального начал;
4. занурення у світ підсвідомого, таємничого;
5. використання символів;
6. романтичний герой (особистість із сильними почуттями, гострою реакцією на світ, що відхиляє закони, яким підпорядковуються інші);
7. інтерес до всього екзотичного, сильного, піднесеного;
8. використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів;
9. вільна побудова твору;
10.                    емоційність, піднесеність мови;
11.                    винятковий характер та обставини;
12.                    пейзаж незвичайний, часом страшний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основні тези життєвого і творчого шляху Джорджа Байрона

(1788-1824)

Байрон народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але зовсім збіднілій аристократичній родині. Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Його батько, який вів безпутне життя (прізвисько «Mad Jack»), протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й вмер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 році по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. У 1801 році Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 році — до Кембриджського університету.

У грудні 1806 року Байрон видав першу збірку віршів («Fugitive Pieces»), які, за порадою друга, який вважав окремі вірші надто чуттєвими, вилучив з продажу і знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з'явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім'я Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», яка побачила світ у червні 1807 року.

У січні 1808 року на сторінках впливового «Единбурзького огляду» була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись із віршами, вказав на те, що вони: незрілі й наслідувальні. Байрон зробив першу й свою найбільш невдалу спробу створити за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета, поета-аристократа. Образ був сконструйований з використанням новітніх романтичних мотивів: у прихильності до родового замку («Прощання з Ньюстедом») було щось від Вальтер-скоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів — від властивої Вордсворту мрійливої самозаглибленості; в анакреонтичних любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т.Мура. Однак за межами збірника залишилося те краще, що вже було написано й що саме тоді писав Байрон. Байрон віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож та оцінив все пильним поглядом політика. Інші бунтували в уяві, а він спочатку у своїх парламентських виступах і віршах підтримав руйнівників верстатів — лудитів, повсталу Ірландію, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні. Він бачив себе передусім політиком, діячем суспільним, а вже потім — поетом, хоча поезія була його найзначнішим суспільним діянням. Звідси ж і скептичне ставлення до романтизму в цілому. Байрон не прийняв сучасного романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Саути, Мура, В. Скотта мали особистий характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 року він відбув у дворічну подорож по Середземномор'ю. У липні 1811 року Байрон повертається до Англії й визнає, що сатира його була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Байрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного — ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник, не самотній мрійник, а оратор, суспільна особистість.

Лондонський період (1812—1816) — час романтичної слави, роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося.

У 1812—1813 роках Байрон здійснив важливі виступи в палаті лордів, однак йому швидко «набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор» («Щоденник», 14 листопада 1813 року). Було написано ним кілька гострих політичних віршів — відгук на те, що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти нього.
Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр лисичанської поеми, що складно вибудовує відносини між автором і героєм. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди є центральним любовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами, у тому числі й російською: «Гяур» (1813), «Абидоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна» (1816).

У героях східних поем читачі впізнавали самого Байрона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись в біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію «байронізм».

Складність, з якою розрізняли автора й героя, проявлялася в незвичності самої форми — лисичанської поеми, яку створив Байрон. Однак новизна форми була наслідком нової особистості, що безпосередньо позначилася й на ліричних циклах лондонського періоду. Він починається шістьма віршами, об'єднаними під умовно-грецьким жіночим ім'ям «До Тирзи» і присвяченого померлій жінці. У ній іноді намагаються вгадати якесь конкретне обличчя, «безіменну» чи «приховану» любов, але біографічний привід має більш широкий зміст, передає атмосферу й обставини особистого життя Байрона після його повернення до Англії.

Першого серпня 1811 року помирає мати поета, з якою його пов'язували стосунки важкі, але близькі. Потім протягом двох місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу і Кембриджа. Цикл «До Тирзи» — один з перших для Байрона у поемах і драмах образів приреченої любові, що гине.

Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, об'єднаних особистістю Наполеона. Спочатку в зв'язку з його зреченням 6 квітня 1814 року за один день пишеться велика «Ода Наполеону Бонапартові». Роком пізніше він пише також такі твори: «На втечу Наполеона з острова Ельби», «Ода з французького», «Зірка Почесного легіону», «Прощання Наполеона».

Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августи», «Послання до Августи», — однієї з небагатьох, хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії, куди Байрон спочатку вирушив після розриву з дружиною. Місяці — з травня по жовтень 1816 року, — проведені там, були душевно важким часом для Байрона й водночас творчо плідним. Відразу ж з'являється збірник, що об'єднав вірші й нову поему, —  «Шильйонський в'язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми: «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загальної загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», що її розпочав у Швейцарії і, яка чимось подібна до «Фауста» Ґете, хоча, разом з тим, і полемізує з цим твором.

Місяці, що їх Байрон провів 1816 року у Швейцарії, не були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Байрона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні народжується дочка Алегра (померла в 1822році).

У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819 р.). Переслідуваний за свої зв'язки з карбонаріями поліцією, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.

Якщо друга пісня «Паломництва Чайльд - Гарольда» була сповнена спогадів про велике минуле Греції, то четверта, остання пісня, присвячена минулому Давнього Риму та Італії. Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона. У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). У 1818 році була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій: «Марино Фал'єро» (1820), «Сарданапал» (1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до цих п'єс Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей аж до правила трьох єдностей.

Зростаючий інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822—1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття»(1822—1823). Паралельно з ними до самого від'їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817—1823).

Робота ця почалася незабаром після приїзду до Італії. її тон збігався з першою італійською поемою — «Бепо» (1817), що іскриться усіма барвами венеціанського карнавалу, багато гри уяви, пристрастей, але не трагічних, не фатальних, а легких, святкових. Пасує до них у «Бепо» і тон позначений італійським колоритом. У такому ж ігровому, пародійному ключі, але набагато серйозніше за темою писався «Дон Жуан».

Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно дав себе взнаки конфлікт Байрона та обвинувачення його в непатріотизмі, що, зрештою, й змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету — у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш — «Удень, коли мені виповнилося тридцять шість років». Ці вірші написані вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823 року, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування. І там, на древній землі улюбленої ним Еллади, він незабаром помирає навесні 1824 року від лихоманки, не полишивши своєї бойової посади.

Уся Європа була схвильована звісткою про те, що в грецькому місті Місолунги помер лорд Джордж Ноел Гордон Байрон, командир одного з повстанських загонів і найбільш прославлений поет тієї епохи. А через деякий час австрійська поліція знайшла в підвалах будинку Байрона в Генуї склад зброї — поет і воїн продовжував свою боротьбу з деспотизмом і після смерті. Почуття, що охопили увесь європейський світ при звістці про смерть Байрона, дуже зрозумілі; цієї смерті передувало життя настільки бурхливе й барвисте, що, мабуть, йому важко відшукати щось подібне у всій світовій історії.

Байрон назавжди залишиться в художній пам'яті людства як уособлення неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, у якому людина не буде гнітити людину.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

George Gordon Byron

George Gordon Byron, later Noel, 6th Baron Byron FRS (22 January 1788 – 19 April 1824) was a British poet and a leading figure in Romanticism.

Amongst Byron's best-known works are the brief poems She Walks in Beauty, When We Two Parted, and So, we'll go no more a roving, in addition to the narrative poems Childe Harold's Pilgrimage and Don Juan. He is regarded as one of the greatest European poets and remains widely read and influential, both in the English-speaking world and beyond.

Byron's fame rests not only on his writings but also on his life, which featured extravagant living, numerous love affairs, debts, separation, and marital exploits. He was famously described by Lady Caroline Lamb as "mad, bad, and dangerous to know". Byron served as a regional leader of Italy's revolutionary organization, the Carbonari, in its struggle against Austria. He later traveled to fight against the Ottoman Empire in the Greek War of Independence, for which Greeks revere him as a national hero. He died from a fever in Messolonghi in Greece.

 

                

Catherine Gordon, Byron's mother           The mountain Lochnagar is the             subject of oneof Byron's poems,

 in which he reminisces about his childhood

Byron was born in a house on Hollis Street in London, the son of Captain John "Mad Jack" Byron and his second wife, the former Catherine Gordon, heiress of Gight in Aberdeenshire, Scotland. Byron's paternal grandparents were Vice-Admiral John "Foulweather Jack" Byron and Sophia Trevanion. Vice Admiral John Byron had circumnavigated the globe and was the younger brother of the 5th Baron Byron, known as "the Wicked Lord".

He was christened George Gordon at St Marylebone Parish Church, after his maternal grandfather, George Gordon of Gight, a descendant of King James I. This grandfather committed suicide in 1779. Byron's mother Catherine had to sell her land and title to pay her husband's debts. John Byron may have married Catherine for her money and, after squandering it, deserted her. Catherine regularly experienced mood swings and bouts of melancholy.

Catherine moved back to Scotland shortly afterward, where she raised her son in Aberdeen. On 21 May 1798, the death of Byron's great-uncle, the "wicked" Lord Byron, made the 10-year-old the 6th Baron Byron, inheriting the title and estate, Newstead Abbey, in Nottinghamshire, England. His mother proudly took him to England. Byron only lived at his estate infrequently as the Abbey was rented to Lord Grey de Ruthyn, among others, during Byron's adolescence.

In August 1799, Byron entered the school of William Glennie, an Aberdonian in Dulwich. Byron would later say that around this time and beginning when he still lived in Scotland, his governess, May Gray, would come to bed with him at night and "play tricks with his person". According to Byron, this "caused the anticipated melancholy of my thoughts--having anticipated life". Gray was dismissed for allegedly beating Byron when he was 11.

Byron received his early formal education at Aberdeen Grammar School. In 1801 he was sent to Harrow, where he remained until July 1805. He represented Harrow during the very first Eton v Harrow cricket match at Lord's in 1805. After school he went on to Trinity College, Cambridge.

Byron's names changed throughout his life. He was christened "George Gordon Byron" in London. "Gordon" was a baptismal name, not a surname, honouring his maternal grandfather. In order to claim his wife's estate in Scotland, Byron's father took the additional surname "Gordon", becoming "John Byron Gordon", and he was occasionally styled "John Byron Gordon of Gight". Byron himself used this surname for a time and was registered at school in Aberdeen as "George Byron Gordon". At the age of 10, he inherited the English Barony of Byron, becoming "Lord Byron", and eventually dropped the double surname (though after this point his surname was hidden by his peerage in any event).

When Byron's mother-in-law died, her will required that he change his surname to "Noel" in order to inherit half her estate, and so he obtained a Royal Warrant allowing him to "take and use the surname of Noel only". Very unusually, the Royal Warrant also allowed him to "subscribe the said surname of Noel before all titles of honour", and from that point he signed himself "Noel Byron" (the usual signature of a peer being merely the peerage, in this case simply "Byron"). He was also sometimes referred to as "Lord Noel Byron", as if "Noel"

were part of his title, and likewise his wife was sometimes called "Lady Noel Byron". Lady Byron eventually succeeded to the Barony of Wentworth, becoming "Lady Wentworth"; her surname before marriage had been "Milbanke".

While not at school or college, Byron lived with his mother at Burgage Manor in Southwell, Nottinghamshire in some antagonism. While there, he cultivated friendships with Elizabeth Pigot and her brother, John, with whom he staged two plays for the entertainment of the community.

During this time, with the help of Elizabeth Pigot, who copied many of his rough drafts, he was encouraged to write his first volumes of poetry. Fugitive Pieces was the first, printed by Ridge of Newark, which contained poems written when Byron was only 14. However, it was promptly recalled and burned on the advice of his friend, the Reverend Thomas Beecher, on account of its more amorous verses, particularly the poem To Mary. Pieces on Various Occasions, a "miraculously chaste" revision according to Byron, was published after this.

Hours of Idleness, which collected many of the previous poems, along with more recent compositions, was the culminating book. The savage, anonymous criticism this received (now known to be the work of Henry Peter Brougham) in the Edinburgh Review prompted his first major satire, English Bards and Scotch Reviewers (1809). The work so upset some of these critics they challenged Byron to a duel; over time, in subsequent editions, it became a mark of prestige to be the target of Byron's pen. After his return from his travels, the first two cantos of Childe Harold's Pilgrimage were published in 1812, and were received with acclaim. In his own words, "I awoke one morning and found myself famous". He followed up his success with the poem's last two cantos, as well as four equally celebrated Oriental Tales, The Giaour, The Bride of Abydos, The Corsair, and Lara, which established the Byronic hero. About the same time, he began his intimacy with his future biographer, Thomas Moore. Byron had a child, The Hon. Ada Augusta Byron (later Countess of Lovelace), in 1815 with Augusta Ada Byron, Lady Byron (nйe Anne Isabella Milbanke, or "Annabella"), later Lady Wentworth. Ada Lovelace, notable in her own right, collaborated with Charles Babbage on the analytical engine, a predecessor to modern computers. He also had an illegitimate child in 1817, Clara Allegra Noel-Byron, with Claire Clairmont, stepsister of Mary Shelley and stepdaughter of Political Justice and Caleb Williams writer, William Godwin.

On 15 February 1824, he fell ill, and the usual remedy of bleeding weakened him further. He made a partial recovery, but in early April he caught a violent cold which therapeutic bleeding, insisted on by his doctors, aggravated. It is suspected this treatment, carried out with unsterilized medical instrumentation may have caused him to develop sepsis. He developed a violent fever, and died on 19 April. It has been said that had Byron lived, he might have been declared King of Greece.

In 1969, 145 years after Byron's death, a memorial to him was finally placed in Westminster Abbey.

 

«Прометей» ХІХ століття

(Тарас Григорович Шевченко (1814-1861))

Народився майбутній великий поет України 9 березня (25 лютого за ст. ст.) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту на Київщині в родині селян-кріпаків Григорія Івановича та Катерини Якимівні Шевченків. З цього села походила мати поета, кріпачка пана Енгельгардта. Сюди після одруження, за розпорядженням поміщика, переселилися вони з Кирилівки на короткий час. Під час цього переселення у них народився син Тарас. У 1816 році родина Шевченків повертається до рідної Кирилівки. У цьому селі проминуло все дитинство нашого поета, з ним пов’язані всі перші його дитячі спогади і життєві враження. «І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею та чорним димарем, а коло хати на причіпку яблуня з червонобокими яблуками, а круг яблуні квітник — улюбленець моєї незаміжньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А коло воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхів’ям, а за вербою — клуня, омочена стіжками жита, пшениці й різного, всякого збіжжя; а за клунею косогором піде вже сад! Та який сад!.. густий, темний, тихий, одне слово, іншого такого саду немає на цілому світі. А за садом левада, а за левадою долина, а в долині тихий, ледве журкотить, струмок, оброслий вербами й калиною та окутаний широколистими темно-зеленими лопухами; а в цьому струмку під навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик...» До смерті матері (у 1823 р.), живучи під її опікою, здається, що хлопчик і горя не знає. Опісля ж, почалися ті життєві невзгоди, які переслідували Тараса до самої могили. У овдовілого батька на руках лишається п’ятеро дітей, Микита, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип, а згодом у їхню хату ввійшла мачуха зі своїми трьома малолітніми дітьми. З гірким болем згадуватиме пізніше поет цей період свого життя: злидні, сварки, несправедливість, знущання.

У 1825 році помирає батько, висловивши знаменне пророцтво щодо майбутнього сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Після смерті батька, малого Тараса віддали в школу до сільського дяка, де він вчився читати й писати, засвоїв часослов і псалтир. Наука йому давалася легко, але відзначався він непосидючістю й норовливістю, за що часто бував битим. Уже з дитячих років виявляється в ньому надзвичайна допитливість розуму, особлива вразливість натури. Наймилішим же заняттям для нього, що перетворювалося на справжнє свято, були оповіді про минуле

Він міг слухати їх годинами, живо уявляючи ті картини й події. Батько Тараса Григоровича був грамотний і досить обізнаний як для свого середовища, відзначався побожністю. Часто й охоче він переказував житія святих та подвижників благочестя. Інший характер розповідей був у діда Івана — живого свідка Коліївщини. Герої його оповідань були добре відомими людьми, а події ще не стерлися з народної пам’яті. Безсумнівно, це не могло не позначитися на формуванні та творчому розвитку майбутнього поета. Тоді ж проявляється неабиякий його хист до малювання. Вуглиною чи крейдою малював він на стінах, дверях, дошках, де тільки можна було вмістити образ, що поривався на волю з дитячої уяви. Наснажений цією пристрастю і втративши всяке терпіння зносити знущання дяка Богорського, Шевченко робить спроби влаштуватися в науку до малярів у Лисянці, Тарасівці, наймитує згодом в кирилівського священика Кошиця.

З 1828 року Тарас деякий час живе у хлипнівського маляра, той, запримітивши його меткість, залишає при собі у прислуги. Незабаром від’їхав на батьківщину сам поміщик і доля поета була вирішена: він був переведений до пана у кімнатні козачки. Вигадуючи вільні хвилини, хлопець копіює лубочні картини суздальської школи, що прикрашали панські покої. Відомий факт, як заставши одного разу свого козачка за таким заняттям, Енгельгардт наказав влаштувати тому екзекуцію, за те, що насмілився малювати вночі, запаливши свічку. З Вільна Енгельгардти поїхали до Варшави. Там його віддали в науку до якогось покоєвого маляра, який, розгледівши в юнакові великий талант, порадив панові віддати його відомому митцю Францу Лямпі молодшому. У 1830 році у Варшаві вибухнуло повстання, що змусило Енгельгардта покинути її разом із своєю челяддю і виїхати до Петербурга. Вісімнадцятий рік свого життя поет зустрів уже в непривітній, вологій, закутій в граніт і оповитій туманами північній столиці. Спогади про Вільно й Варшаву, про малярські студії видавалися далеким сном. Тараса уже ні на хвилину не полишає бажання навчитися «божественного мистецтва». Він ублагав пана віддати його («законтрактувати») на чотири роки живописцю В.Ширяєву для подальшого навчання, аби мати у майбутньому свого дворового художника.

У 1836 році термін контракту закінчився, але Шевченко залишається в нього вже як найманий робітник-підмайстер. Завантаження приходиться терпіти хлопцеві нещадні. Помалювати для себе, дати відпочинок душі — на це просто немає часу. Але нестримне бажання стати справжнім художником змушувало вишукувати всякі можливості. Коли настав сезон білих ночей, уриваючи години від сну, заходив Тарас у літній сад і змальовував там скульптури. Це був період надзвичайного творчого піднесення митця. Саме в цей час він робить і перші поетичні спроби — з’являється балада «Причинна». Під час таких етюдів відбулася його перша зустріч із своїм земляком — художником І.Сошенком. Вона мала надзвичайно важливе значення для подальшої долі Тараса Григоровича. І.Сошенко знайомить його з Є.Гребінкою, дістає дозвіл відвідувати вечірні класи Товариства заохочення художників, а пізніше зводить з уславленим художником, професором Академії художеств Карлом Брюлловим. Підневільне становище молодого талановитого художника хвилювало його петербурзьких друзів. У перших числах квітня 1837 року К.Брюллов розпочав працю над портретом В.Жуковського. Цю роботу передбачалося розіграти в лотереї і на зібрані кошти викупити художника. У квітні 1838 року було розіграно лотерею, панові Енгельгардту вручена величезна на той час сума — 2500 карбованців, і 22 квітня підписано документ, яким поміщик надавав Шевченкові волю. А з наступного дня він уже відвідував рисувальні класи Академії і скоро став одним з найулюбленіших учнів К.Брюллова. Час навчання в Академії художеств стає періодом остаточного формування його естетичних і суспільних поглядів, становлення його як поета і художника. В Академії художеств Шевченко успішно виконував навчальні завдання і завжди отримував високі оцінки за свої роботи. Рада Академії тричі нагороджувала його срібними медалями другого ступеня.

У квітні 1840 року з’являється друком «Кобзар», що став переломною віхою не тільки в творчому житті поета, але і в житті всього українського народу. Журнали та газети Петербурга одразу ж помістили рецензію на цю книгу. Усі вони одностайно відзначили високий талант, неповторну емоційну інтонацію, образність, народний колорит, щирість і самобутність видання. Цей час стає періодом справжнього розквіту геніального митця. З особливим натхненням він малює, пише вірші, багато подорожує. У травні 1843 року разом з письменником Є.Гребінкою поет відвідує Україну. Качанівка, Київ, Катеринослав, Хортиця, Кирилівка — ось лиш деякі села і міста, де побував Кобзар. Тривалий час живе в Яготині, у маєтку князя Рєпніна. Відвідує він і ряд інших міст. У 1844 році виходять друком поеми «Гамалія», «Чигиринський кобзар», «Гайдамаки», альбом офортів «Живописная Украина». Роком пізніше, тяжко захворівши під час чергової подорожі, пише славетний «Заповіт» в Переяславі. Подорожі, зустрічі, читання надихають поета на все нові й нові задуми. У кінці квітня 1846 року він повертається до Києва, де знайомиться з М.Костомаровим, одним з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, бере участь в його засіданнях. Взимку 1847 року здійснює тривалу подорож на Чернігівщину. У березні цього ж року видається таємне розпорядження про арешт Шевченка. 30 травня йому оголосили вирок про заслання в Окремий Оренбурзький корпус солдатом «под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». З Оренбурга поета відправляють в Орську фортецю. Та попри суворий нагляд і заборону, Шевченко намалював автопортрет і написав ряд поетичних творів для захалявних книжечок. У квітні 1850 року за порушення указу про заборону писати й малювати Шевченка заарештовують і відправляють на півострів Мангишлак. Весною наступного року його зараховують в експедицію для пошуків кам’яного вугілля в горах Каратау. З 1853 року, коли комендантом Новопетровського укріплення став майор І.Усков, що з розумінням і співчуттям ставився до поета, умови його життя трохи пом’якшилися і полегшали.

Через рік Шевченко звертається з клопотанням до віце-президента Академії мистецтв Ф.Толстого з проханням порушити клопотання перед урядом про його звільнення. 1 січня 1857 року він одержує листа від дружини Ф.Толстого, в якому повідомлялося, що його звільнено з заслання. Однак розпорядження надійшло сюди лише через півроку 21 липня. 5 серпня з Астрахані Тарас Григорович вирушає до Нижнього Новгорода, де дізнається про нову заборону — право в’їзду до Москви та Петербурга. Щоправда, менше ніж через рік заборону було знято. На початку березня 1858 року він прибуває до Москви, де відвідує О.Бодянського, С.Аксакова, М.Максимовича, Варвару Рєпніну, якій свого часу присвятив поему «Тризна».

27 березня Шевченко прибув до Петербурга, де його радо вітали представники творчої інтелігенції. У червні він одержує окрему кімнату від Академії мистецтв, починає опрацьовувати ті наробки, що зібралися за довгі роки заслання. Вичитує невільничу поезію, трудиться над офортами, відвідує театри, літературні вечори

зустрічається з друзями. Життя поступово набувало тієї повнокровності й інтенсивності, якої так не вистачало поетові, якою він був насильно обділений у найкращі роки свого життя. Влітку 1859 року поет знову вирушає на батьківщину, зустрічається з друзями, ріднею, подовгу живе у них. 15 липня, поблизу Прохорівки, Шевченка заарештовують і відправляють спочатку до Черкас, потім у Мошни, а 30 липня — в Київ, у розпорядження губернатора І.Васильчикова. Звідти, через Москву, він повертається у Петербург. Ностальгія, туга за рідною землею не полишають великого Кобзаря. Восени він звертається до Варфоломія Шевченка з проханням купити матеріал для будівництва хати і знайти ділянку для неї. Влітку 1860 року знайомиться з Ликерою Полусмаковою і, як йому здається, зустрів ту жінку, яку шукав усе життя. Та побудувати сімейне щастя йому так і не судилося. З осені починає різко занепадати здоров’я поета. Та, навіть, хворим продовжує він малювати, писати вірші, листуватися. 25 лютого поет ще одержав вітальні телеграми з нагоди дня народження, а наступного дня, о 5-ій годині 30 хвилин ранку його вже не стало. 28 лютого відбувся похорон Тарас Григоровича Шевченка на Смоленському кладовищі Петербурга, а 10 травня його було перепоховано у Каневі, на Чернечій горі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Taras Hryhorovych Shevchenko

Taras Hryhorovych Shevchenko (March 9 1814 – March 101861) was a Ukrainian poet, artist and humanist. His literary heritage is regarded to be the foundation of modern Ukrainian literature and, to a large extent, the modern Ukrainian language. Shevchenko also wrote in Russian and left many masterpieces as a painter and an illustrator.

Born in a serf family in the village of Moryntsi, of Kiev Governorate of the Russian Empire (now in Cherkasy Oblast, Ukraine) Shevchenko was orphaned at the age of eleven. He was taught to read by a village precentor, and loved to draw at every opportunity. Shevchenko went with his Russian aristocrat lord Pavel Engelhardt to Vilna (Vilnius, 1828–31) and then to Saint Petersburg.

Engelhardt noticed Shevchenko's artistic talent and apprenticed him in Vilna to Jan Rustem, then in Saint Petersburg to Vasiliy Shiriaev for four years. There he met the Ukrainian artist Ivan Soshenko, who introduced him to other compatriots such as Yevhen Hrebinka and Vasyl Hryhorovych, and to the Russian painter Alexey Venetsianov. Through these men Shevchenko also met the famous painter and professor Karl Briullov, who donated his portrait of the Russian poet Vasily Zhukovsky as a lottery prize, whose proceeds were used to buy Shevchenko's freedom on May 5, 1838.

In the same year Shevchenko was accepted as a student into the Academy of Arts in the workshop of Karl Briullov. The next year he became a resident student at the Association for the Encouragement of Artists. At the annual examinations at the Imperial Academy of Arts, Shevchenko was given a Silver Medal for a landscape. In 1840 he again received the Silver Medal, this time for his first oil painting, The Beggar Boy Giving Bread to a Dog.

He began writing poetry while he was a serf and in 1840 his first collection of poetry, Kobzar, was published. Ivan Franko, the renowned Ukrainian poet in the generation after Shevchenko, had this to say of the compilation: "[Kobzar] immediately revealed, as it were, a new world of poetry. It burst forth like a spring of clear, cold water, and sparkled with a clarity, breadth and elegance of artistic expression not previously known in Ukrainian writing."

In 1841, the epic poem Haidamaky was released. In September 1841, Shevchenko was awarded his third Silver Medal for The Gypsy Fortune Teller. Shevchenko also wrote plays. In 1842, he released a part of the tragedy Nykyta Hayday and in 1843 he completed the drama Nazar Stodolya.

While residing in Saint Petersburg, Shevchenko made three trips to Ukraine, in 1843, 1845, and 1846. The difficult conditions under which his countrymen lived had a profound impact on the poet-painter. Shevchenko visited his still enserfed siblings and other relatives, met with prominent Ukrainian writers and intellectuals such as: Yevhen Hrebinka, Panteleimon Kulish, and Mykhaylo Maksymovych, and was befriended by the princely Repnin family especially Varvara Repnina.

In 1844, distressed by the condition of Ukraine in the Russian Empire, Shevchenko decided to capture some of his homeland's historical ruins and cultural monuments in an album of etchings, which he called Picturesque Ukraine.

On March 22, 1845, the Council of the Academy of Arts granted Shevchenko the title of an artist. He again travelled to Ukraine where he met the historian, Nikolay Kostomarov and other members of the Brotherhood of Saints Cyril and Methodius, a Pan-Slavist political society dedicated to the political liberalization of the Empire and transforming it into a federation-like polity of Slavic nations. Upon the society's suppression by the authorities, Shevchenko was arrested along with other members on April 5, 1847. Although he probably was not an official member of the Brotherhood, during the search his poem "The Dream" ("Son") was found. This poem criticized imperial rule, personally attacked Emperor Nicholas I and his wife Alexandra Feodorovna, and therefore was considered extremely inflammatory, and of all the members of the dismantled society Shevchenko was punished most severely.

Shevchenko was sent to prison in Saint Petersburg. He was exiled as a private with the Russian military Orenburg garrison at Orsk, near Orenburg, near the Ural Mountains. Tsar Nicholas I, confirming his sentence, added to it, "Under the strictest surveillance, without a right to write or paint."

With the exception of some short periods of his exile, the enforcement of the Tsar's ban on his creative work was lax. The poet produced several drawings and sketches as well as writings while serving and traveling on assignment in the Ural regions and areas on modern Kazakhstan.

But it was not until 1857 that Shevchenko finally returned from exile after receiving a pardon, though he was not permitted to return to St. Petersburg but was ordered to Nizhniy Novgorod. In May 1859, Shevchenko got permission to move to his native Ukraine. He intended to buy a plot of land not far from the village of Pekariv and settle in Ukraine. In July, he was arrested on a charge of blasphemy, but was released and ordered to return to St. Petersburg.

Taras Shevchenko spent the last years of his life working on new poetry, paintings, and engravings, as well as editing his older works. But after his difficult years in exile his final illness proved too much. Shevchenko died in Saint Petersburg on March 10, 1861, the day after his 47th birthday.

He was first buried at the Smolensk Cemetery in Saint Petersburg. However, fulfilling Shevchenko's wish, expressed in his poem "Testament" ("Zapovit"), to be buried in Ukraine, his friends arranged to transfer his remains by train to Moscow and then by horse-drawn wagon to his native land. Shevchenko's remains were buried on May 8 on Chernecha Hill (Monk's Hill; now Taras Hill) by the Dnieper River near Kaniv. A tall mound was erected over his grave, now a memorial part of the Kaniv Museum-Preserve.

Dogged by terrible misfortune in love and life, the poet died seven days before the Emancipation of Serfs was announced. His works and life are revered by Ukrainians and his impact on Ukrainian literature is immense.

 

Гра «Лови помилку»

1. Джордж Гордон Байрон – відомий німецький поет.
2. Народився майбутній великий поет України 9 березня 1841 року в селі Моринці.
3. Найсвітлішим періодом у своєму житті Байрон вважав навчання у коледжі.
4. У перших числах квітня 1837 року К.Брюллов розпочав працю над портретом В.Жуковського.
5. Байрон вражав всіх своєю феноменальною пам’яттю, наполегливістю і жадобою до знань.
6. У квітні 1838 року було розіграно лотерею, панові Енгельгардту вручена величезна на той час сума — 2500 карбованців, і 22 квітня підписано документ, яким поміщик надавав Шевченкові волю.
7. В 1823 р. Байрон покидає Грецію і їде до Італії.
8. В Академії художеств Шевченко успішно виконував навчальні завдання і завжди отримував високі оцінки за свої роботи.
9. Головною рисою Байрона була любов до життя, до людей і близьких.
10. У квітні 1845 року з’являється друком «Кобзар»
11. Байрон прожив довге життя – 57 років.
12. Влітку 1859 року поет знову вирушає на батьківщину, зустрічається з дружиною та ріднею, подовгу живе у них.

 

Як аналізувати ліричний твір (пам’ятка)

1. Загальні питання:

назва твору;

рік написання та видання;

поштовх до створення вірша;

кому присвячений.

2. Теоретичні, літературознавчі питання:

жанр;

тема;

основна думка (ідея);

наявність рими чи її відсутність;

вид рими;

розмір вірша;

художні засоби.

3. Культорологічні питання:

думки митців та критиків;

власна думка про твір.

 

 

«Хотів би жити знов у горах»

Хотів би жити знов у горах
Дитям безжурним, як колись,
Блукать між скель, в морях суворих
Між хвиль розбурханих нестись.
Моя ж душа, мов птах прип'ятий,
Що прагне скель і висоти,
Страждає в Англії пихатій,
В краю лукавства й німоти.

Дай утекти мені, талане,
На лоно урвищ і горбів,
Забудь всі титули й кайдани,
Лакуз вельможних і рабів.
Веди мене на хмурі скелі,
Де стогне грізний океан, —
Верни в дитинства дні веселі,
Дай серцю відпочить од ран.

Я мало жив, та відчуваю:
Чужий я в цьому світі лжі.
Навіщо ж темрява ховає
Той знак останньої межі?
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт, —
То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ.

Кого любив — давно нема вже,
Та й друзі розійшлись, як дим.
Надію втративши назавше,
Вже й серце стало крижаним.
Хай інколи тамує келих
Скорботу й біль, нехай уста
Сміються між питців веселих, —
Я серцем завжди сирота.

Як слухать ляси разуразні
Не друзів і не ворогів,
Кого у тлум строкатий блазнів
Маєтність або сан привів!
Де ж друзів коло? Чом не склалась
Та приязнь вірна і свята?
Набрид мені вертепний галас
I втіх нещирих марнота.

А ти, о Жінко, світоч вроди,
Й тобі розрада і любов,
Та в серці в мене стільки льоду,
Що я й до тебе охолов.
Цей світ лукавства і облуди
Я б промінять на край хотів,
В якому вільно дишуть груди
Між темних урвищ і хребтів.

Туди б, з незлобним серцем, в бурю,
На те безлюддя, до стихій!
Волію пустку дику й хмуру,
Таку ж, як дух похмурий мій.
О, як мені з душного світу,
Мов голуб до свого кубла,
У небо грозове злетіти,
В кочівлю сонця та орла!

 

« I would I were a careless child…»

I would I were a careless child,

Still dwelling in my Highland cave,

Or roaming through the dusky wild,

Or bounding o 'er the dark blue wave.

 The cumbrous pomp of Saxon pride

Accords not with the free-born soul,

Which loves the mountain's craggy side,

And seeks the rocks where billows roll.

 

Fortune! take back these cultured lands,

Take back this name of splendid sound.

I hate the touch of servile hands,

I hate the staves that cringe around.

Place me among the rocks I love,

Which sound to Ocean's wildest roar;

I ask but this — again to rove

Through scenes my youth hath known before.

 

Few are my years, and yet I feel

The world was ne'er designed for me;

Ah! why do darkening shades conceal

The hour when man must cease to be?

Once I beheld a splendid dream,

A visionary scene of bliss!

Truth! — wherefore did thy hates beam

Awake me to a world like this?

 

I loved — but those I loved are gone;

 Had friends — my early friends are fled;

How cheerless feels the heart alone,

When all its former hopes are dead!

Though gay companions o'er the bowl

Dispel awhile the sense of ill;

 Though pleasure stirs the maddening soul,

The heart — the heart — is lonely still.

 

How dull! to hear the voice of those

Whom rank or chance, whom wealth or power,

Have made, though neither friends nor foes,

Associated of the festive hour.

Give me again a faithful few,

In years and feelings still the same,

 

And I will fly the midnight crew,

Where boisterous joy is but a name.

 

And woman, lovely woman! thou,

My hope, my comforter, my all,

How cold must be bosom now,

When e'en thy smiles begin to pall!

Without a sigh would I resign

This busy scene of splendid woe,

To make that calm contentment mine,

Which Virtue knows, or seems to know.

 

Fain would I fly the haunts of men —

I seek to shun, not hate mankind;

My breast requires the sullen glen,

Whose gloom may suit a darkened mind.

Oh! That to me the wings were given

Which bear the turtle to her nest!

Then would I cleave the vault of heaven,

 To flee away, and be at rest.

 

Аналіз поезії « Хотів би жити знов у горах...»

Бунтівного духу сповнена  поезія Байрона  "Хотів би жити знов у горах…” У вірші посилюється тема втечі від дійсності, тема "світової скорботи ". Але крім цієї теми в поезії з’являється ще одна тема – протест Байрона проти загальноприйнятих норм моралі тогочасної Англії, яку поет називає «краєм лукавства і німоти ». Самотність, розчарування відчувається у вірші. Поет був романтиком, тож і вабили його "темні урвища і хребти", "пустка дика й хмура", "небо грозове". Саме дика, незаймана природа, грізна й велична у своїй первозданності, вабить ліричного героя. Він ладен проміняти вищий світ, де людина не може лишатися собою, а вимушена лукавити, брехати, пристосовуватися, на життя наодинці з природою, де виявляються кращі риси людини, відбувається перевірка на міцність

У вірші прекрасні спогади про минуле поєднуються з гіркими роздумами про сучасне. Ліричний герой кохав, але, ті, кого він кохав, померли, він мав друзів, але друзі дитинства пішли від нього. Його «самотнє серце»  відчуває страшний смуток, бо всі його колишні надії мертві.

(How cheerless feels the heart alone.   (Надію втративши назавжди ,

When all its for­mer hopes are dead!)          Вже й серце стало крижаним )

У його душі так "холодно", що навіть усмішки гар­ної жінки набридли і не хвилюють почуттів. Ліричний герой називає світ, до якого він нале­жить, світом "лукавства й облуди ",  краєм "лукавства і німоти ",  (Облудний — брех­ливий, лицемірний.) Він хоче втекти від світу, жити в горах "на лоні урвищ і горбів ", блукати між скель. Світ, у якому живе ліричний герой, "душний" для нього. У тому світі немає щирості, проявів людської відвертості, свободи, він фальшивий, у ньому людина не може вільно дихати. То світ без руху, це замкнений простір.

"Душному світу" протиставлене грозове небо, де немає лицемірства. Небо — це природа, а її не можна підкорити, вона — справжня, не фальшива. Гроза — прояв стихії, свобода дій, у грозовому небі вільно дихається. То розімкнений простір.

Душа прагне скель і висоти. Там, "вільно дишуть груди", він відчуватиме  свободу. Це край, у якому всі вільні, він позбавлений фальші, лицемірства та обману. Там панує природна стихія.

Свою душу ліричний герой порівнює з  прип'ятим птахом, яка мріє поринути

Туди б, з незлобним серцем, в бурю,

На те безлюддя, до стихій!

Волію пустку дику й хмуру

Таку ж як дух похмурий мій.

О, як мені з душного світу,

 Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіли.

В кочівлю сонця і орла!

Великого значення для розкриття ідеї вірша мають образи сонця та орла. В останніх рядках вірша йдеться про те, що ліричний герой хотів би злетіти до сонця та орла. Сонце — це символ світла, а світло — це істина ("світло істини"). Ідеалом для Байрона є орел - символ свободи, волі, він не боїться сонця й літає вище за всіх птахів, але це вільні птахи, у неволі вони погано приживаються. Для поета — це висота духу, необтяженого земними клопотами i наділеного "незлобним серцем".

Фінал вірша є розв'язкою конфлікту. Сила духу ліричного героя здатна пробити небо, щоб досягти іншого світу. Виразні метафори підкреслюють високі прагнення людини: «Тільки б крила були дані мені, Що понесуть голубку до гнізда...»

Ліричний герой Байрона — непересічна особистість. Він мислитель, філософ, здатний не тільки до глибокого аналізу дійсності, але й до самоаналізу. Він заглиблюється у свій внутрішній світ і свої ідеали, де знаходить «крила» для «голубки-душі». Сили протистояти ницому суспільству йому його Дух.

У вірші простежується психологічна еволюція ліричного героя: від розчарування й відчуженості, моральних втрат і сумнівів його душа здатна, здолавши «морок розуму», піднятися до світлого й чистого неба. Композиція твору відображає етапи його духовних пошуків, розвиток основної ідеї. Вірш складається із 7 строф, перші три з яких відображають конфлікт «я — світ», наступні три — «я — людство», а остання, сьома, строфа вирішує конфлікти, що переводяться із зовнішнього плану у план внутрішній

Для увиразнення тексту автор використовує такі художні засоби:

 епітети: душний ( світ ), грозове ( небо ), темні ( урвища та хребти ), дика й похмура ( пустка), «з незлобним серцем », ( похмурий дух )

 порівняння : «мов голуб до свого кубла», «… пустку дику й хмуру , Таку ж, як дух похмурий мій»

 метафори: «тільки б крила були дані мені, що понесуть голубку до її  гнізда ….»

Байрон за допомогою епітетів і порівнянь зображає душевний стан ліричного героя, його ставлення до того світу, в якому він живе, і до того краю, де він хотів би опинитись. Епітет і порівняння, вжиті разом, підси­люють одне одного, допомагають з більшою виразністю підкреслити певну рису зображеного ("дух похмурий").

Вірш Байрона «Хотів би жити знов у горах...» завжди актуальний, оскільки в ньому показані складні духовні шукання особистості, осмислюється місце людини у світі й утверджуються волелюбні ідеї. Автор протестує проти ницого, бездуховного суспільства, прагнучи у світ мрії, свободи, високих ідеалів.

Композиційна побудова, символіка твору, характер ліричного героя сприяють розкриттю драматичного конфлікту особистості з недосконалою дійсністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Тополя»

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Нащо зеленіє.
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини.
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу.
Слухайте ж, дівчата.

Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила — не спинила:
Пішов — та й загинув...
Якби знала, що покине, —
Була б не любила;
Якби знала, що загине, —
Була б не пустила;
Якби знала, не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою;
Якби знала!..
І то лихо —
Попереду знати,
Що нам в світі зустрінеться.
Не знайте, дівчата!
Не питайте свою долю!..
Само серце знає,
Кого любить... Нехай в'яне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобриві,
Карі оченята;
Біле личко червоніє
Не довго, дівчата!
До полудня, та й зав'яне,
Брови полиняють...
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.

Защебече соловейко
В лузі на калині, —
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки вийде
Чорнобрива з хати;
А він її запитає:
— Чи не била мати? —
Стануть собі, обіймуться, —
Співа соловейко:
Послухають, розійдуться,
Обоє раденькі.
Ніхто того не побачить.
Ніхто не спитає:
— До ти була, що робила? —
Само собі знає…
Любилася, кохалася,
А серденько мліло:
Воно чуло недоленьку,
Сказати не вміло.
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує...

Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою;
Не співає — як сирота,
Білим світом нудить:
Без милого батько, мати —
Як чужії люде;
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється;
Без милого скрізь могила...
А серденько б'ється!

Минув і рік, минув другий —
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка;
Ніхто не питає:
— Чого в'янеш, моя доню? —
Мати не спитала,
За сивого, багатого
Нищечком єднала.
— Іди, доню,— каже мати,—
Не вік дівувати.
Він багатий, одинокий —
Будеш панувати.
— Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки поплачуть:
Легше мені в труні лежать,
Ніж його побачить.

Не слухала стара мати.
Робила, що знала,—
Все бачила чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити —
Чи довго їй на сім світі
Без милого жити?..
— Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько!
Скажи мені щиру правду —
Де милий-серденько?
Чи жив-здоров, чи він любить?
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину !
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли знаєш...
Бо видає мене мати
За старого заміж.
 

Любить його, моя сиза,
Серце не навчити!
Пішла б же я утопилась —
Жаль душу згубити...
Коли не жив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб додому не вернулась…
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами…
Скажи ж мою долю,
— Добре, доню! Спочинь трошки…
Чини ж мою волю.
Сама колись дівувала,
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася,
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала.
Пішла стара, мов каламар
Достала з полиці.
— Ось на тобі сього дива.
Піди до криниці;
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сього зілля —
Все лихо загоїть.
Вип'єш — біжи якомога;
Що б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде...
А за третій... моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чуєш, не хрестися,
Бо все піде в воду...
Тепер же йди подивися
На торішню вроду.

Взяла зілля, поклонилась:
— Спасибі, бабусю! —
Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні?..
Ні, вже не вернуся!»
Пішла... Вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
Вдруге, втретє, та, мов сонна,
В степу заспівала:
«Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока,
До самої хмари,
Спитай бога, чи діжду я.
Чи не діжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тім боці — моя доля.
По сім боці — горе.
Там десь милий, чорнобривий
По полю гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце,
Що сміються люде;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде!
Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає.
На старість поможе?
Мамо моя!.. Доле моя!..
Боже милий, Боже!..

Подивися, тополенько,
Як нема — заплачеш
До схід сонця ранісінько,
Щоб ніхто не бачив...
Рости ж, серце-тополенька,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю!»

Таку пісню чорнобрива
В степу заспівала...
Зілля дива наробило —
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждала пари;
Тонка-тонка та висока —
До самої хмари.

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Аналіз поезії « Тополя»

У ранніх творах (інколи і в пізніших) Шевченко переважно схилявся до романтики: в них бачимо його інтерес до незвичайного, яскравого і навіть таємничого, фантастичного, піднесений стиль мови, деяку розчуленість, навіть сентиментальність, захоплення історичним минулим, а це якраз основні риси романтизму. Поступово посилюються реалістичні мотиви в романтизмі Шевченка, він вносить у нього елементи соціальної сатири. Основа естетичної платформи Шевченка – правдиве зображення дійсності та висока художність, сміливе викриття антинародного ладу, активний гуманізм, впевненість у кращому майбутньому, заклик до визволення і побудови демократичної держави.

«Тополя» – типова балада у контексті ранніх романтичних творів Тараса Григоровича. Твір починається чарівною картиною степу: синіє безкрає поле, гуляє вітер, нагинає одиноку тополю:

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Ці рядки є своєрідним обрамленням балади. У мальовничому образі тополі вгадується дівчина. Настрій тривоги охоплює душу, бо тополя «марне зеленіє», «одна як сирота», «кругом ні билини», тільки степ та могили. Символіка самотності розкривається через сприйняття тополі постійними мандрівниками степу – чумаком та чабаном, їх роздумами про дерево-сироту серед безкрайого степу.

Сюжет балади традиційний для українського фольклору: дівчина покохала козака, якийсь час з ним зустрічалася. Далі він її залишив, обіцяв повернутися. Минуло кілька років, а дівчина все чекає. Мати збирається її видавати за іншого. Дівчина йде до ворожки, та дає їй зілля. Дівча випиває його і обертається на тополю.

Вона зустрічається з козаченьком. Ось як це показує Шевченко:

Стануть собі, обіймуться –

Співа соловейко;

Послухають, розійдуться, –

Обоє раденькі...

 Для дівчини це перші почуття, перший досвід у коханні. Тому вона віддає коханому усе серце, усю довіру, для неї її милий – ідеал. Дівчина ще не знає (на власному досвіді), що кохання буває гірким, що бувають зради та розчарування.

Минає час радощів і приходить час смутку. Коханий поїхав геть. В героїні балади життя втрачає сенс. Навіть батьки не відіграють в її житті таку роль, як раніше. ("Без милого батько, мати – / Як чужії люди").

Далі – гірше:

Минув і рік, минув другий –

Козака немає;

Сохне вона як квіточка...

Для дівчини життя без милого стає тягарем. Проте вона ладна чекати на нього все життя. Але тут втручається мати. Вона хоче віддати доньку за заможного літнього чоловіка. І тоді дівчина зважується на ризик. Соціально-побутовий конфлікт, покладений в основу балади, загострюється. Вона йде до ворожки, розповідає про свою недолю, плаче, говорить, що накладе на себе руки. За цих обставин ворожка дає зілля, яке може допомогти в нелегкій справі. Якщо козак живий, то він неодмінно повернеться, якщо ні – то краще не знати, що буде. Закохана має останній шанс побачити свого милого і зважується прийняти зілля. Але козак не повернувся – і дівчина стала тополею. Одразу виникає питання: чому саме тополя? Відповідь можна знайти у зовнішній схожості дівчини з цим деревом: висока, тоненька, струнка. Тополя саме цим вирізняється серед інших дерев. Так само ці характеристики вважаються ознаками дівочої краси.

Якщо шукати причини трагічної долі головної героїні, то їх принаймні дві. Перша –  це тогочасні традиції: дівчина має любити у своєму житті лише одного чоловіка; батьки можуть втручатися у життя дітей, вибираючи за них наречену чи нареченого. Друга причина – це кохання. Наскільки воно справжнє, ми не можемо напевно сказати, адже це вигадана героїня. Але я вважаю, що тут є одна ознака справжності і щирості кохання - це момент перетворення дівчини у тополю.

Для увиразнення тексту автор використовує такі художні засоби:

 епітети: високий (стан), широкий (лист), гнучка (тополя), карі (оченята), біле (личко),

порівняння : «кругом поле, як те море», «пішла стара, мов каламар», «як квіточка»

метафори: «а серденько мліло», «випий трошки сього зілля – все лихо загоїть»

Уявіть, десь в полі стоїть самотня тополя. Минають роки, а вона все стоїть. Ми знаємо, що це дівчина чекає на свого коханого. Вже минуло багато часу, а вона все ще чекає. Головною ознакою справжнього кохання є довготривалість почуття. У баладі саме так і сталося. Ця тополя, як символ кохання, буде стояти біля дороги вічно і нагадувати людям про романтичну і трагічну історію і про те, яким має бути справжнє кохання.

 

 

 

 

 

 

Літературний коментар

Дмитро Хомич Паламарчук

Дмитро́ Хоми́ч Паламарчу́к ( 16 серпня 1914, Івангород, нині Христинівського району Черкаської області — †15 листопада 1998) — український перекладач, поет. Член Національної спілки письменників України (від 1966).

Народився в селянській сім'ї. Батько Хома Паламарчук самотужки вивчився на агронома, зібрав хорошу бібліотеку. Але 1937 батька розстріляли в Уманській тюрмі як «ворога народу».

1931 закінчив Краснопільську семирічку, після чого рік працював у колгоспі. Далі навчався в Одесі в художньому технікумі. 1939 закінчив літературний факультет Одеського педагогічного інституту.

Коли розпочалася німецько-радянська війна, Паламарчук служив у танковій частині. Незабаром потрапив у оточення і полон, але йому вдалося втекти. Далі боровся за незалежну Україну в лавах ОУН – УПА. Довелося посидіти і в румунській, і в німецькій тюрмах. З першої його викупили оунівці, а з другої допоміг вирватися німець Еммануїл Гельфріх, з яким Дмитро навчався в Одесі перед війною.

1944 Дмитра Паламарчука схопили радянські солдати. Це була звичайна військова частина, а не емгебісти, які могли розстріляти на місці. Оскільки по справі проходив один, а війна наближалася до кінця – і режимові були потрібні робочі руки, то Дмитро Паламарчук отримав відносно м'який вирок – 10 років. 1948 його привезли в концтабір в Інту. В таборі перебував до 1954. Працював на шахті. Спочатку в вибої, а потім колектором: досліджував якість вугілля, брав проби, засікав пласти.

В таборі Паламарчук познайомився з Григорієм Кочуром, поетом і перекладачем, людиною енциклопедичних знань, а також з багатьма високоосвіченими людьми. У таборі Паламарчук взявся за перекладами. Французької мови він вчився в колишнього німецького посла в Італії, англійської – в онука Миколи Терещенка, цукрозаводчика і мецената. Уночі в бараці в'язні, заморені тяжкою роботою, спали, а Паламарчук перекладав сонети Шекспіра.

Повернувшись в Україну, Паламарчук спочатку жив у Богуславі, в жінчиних батьків, а потім, завдяки допомозі Максима Рильського, оселився в Ірпені, неподалік від свого табірного побратима Григорія Кочура, і продовжував перекладацьку справу.

Паламарчук також захоплювався живописом, був непоганим художником.

Напружено працюючи над перекладами, Паламарчук власних віршів майже не писав. Лише, коли Україна проголосила незалежність, знову звернувся до поезії. В його віршах і біль за Україну, за рідний народ, і викриття шовіністів, які зазіхають на Україну, і тих співвітчизників, які хочуть затягти нас в імперське ярмо, і спогади дитинства. Поет відгукувався на найзлободенніші теми.

Від 1958 виступає в царині поетичного й прозового перекладу. Переклав українською мовою:

• усі сонети Вільяма Шекспіра (видано 1966);
• поезії Валерія Брюсова, Максима Танка, Глєбки, Адама Міцкевича, Тувіма, Прешерна, Гейне, Ередіа, Петрарки, Байрона;
• романи Герберта Джорджа Уеллса («Війна світів», «Острів доктора Моро»), Гюстава Флобера («Саламбо»), Анатоля Франса, Моріака, Стендаля.

Брав участь у роботі над виданнями: «Антологія чеської і словацької поезії» (1964), «Антологія білоруської поезії» (1971).

1990 — премія імені Максима Рильського (за кращий художній переклад творів світової літератури).

Вулицю в Ірпені, на якій жив перекладач і поет Дмитро Паламарчук, названо його іменем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глосарій

Алегорія – художній засіб, за допомогою якого абстрактне поняття яскраво передається через конкретний образ.

Балада – це невеликий за розміром ліро-епічний твір фольклорного походження на легендарну тему, з драматичним напруженим сюжетом.

Рима – співзвучність закінчень слів у віршованих рядках, яка охоплює останній наголошений і наступні за ним звуки.

Ритм – повторюваність через рівні проміжки часу певних одиниць (рухів, звуків та ін.).

Римування – характер розміщення рим у вірші.

Строфа – повторюване у вірші поєднання кількох віршованих рядків спільним римуванням, інтонацією.

Епітет – художнє означення предмета або явища, яке підсилює емоційність художньої мови.

Метаморфоза – перетворення, зміна чого-небудь.

Метафора – переносне значення слова, яке ґрунтується на подібності або контрасті предметів, явищ дійсності.

Гіпербола – засіб художньої виразності, який ґрунтується на перебільшенні.

Порівняння – засіб художньої виразності, який ґрунтується на співставленні різних предметів або явищ за принципом подібності.

Уособлення – зображення неживого предмета або явища природи у вигляді живого.

 

 

 

 

Самоконтроль

І. Продовж думку:

1. Романтизм – це …
2. Для Романтизму характерні такі ознаки:

…

…

…

…

3. Творчість Байрона і Шевченка була пов’язана із добою…

ІІ. Подумай!

1. У чому своєрідність Романтизму?
2. Чи вдалося перекладачу Д.Паламарчуку передати основний зміст вірша «Хотів би жити знов у горах» та його ідейний пафос?
3. Чи можна вважати баладу «Тополя» застереженням для дівчат?

ІІІ. Напиши!

Твір-мініатюру «Вічно жива весна поезій Шевченка і Байрона»

 

 

Гра «Піймай помилку» (відповіді)

1. Ні.
2. Ні.
3. Так.
4. Так.
5. Так.
6. Так.
7. Ні.
8. Так.
9. Так.
10.     Ні.
11.     Ні.
12.     Ні.