Позакласна робота "Через віки з любов'ю"

Через  віки  з  любов'ю

 

 

 

Літературно  - музична   композиція

Через  віки  з  любов'ю

 

Ведучий  1

       Коли   в  душі  полярна  зима, і  хтозна, чи  настане  літо, потрібно, щоб

пітьму  перетнула  світла  смуга. Що  може   засяяти  таким   променем?

        Інколи  досить  погляду   чи   посмішки  коханої  людини  -  і  ніби  знову   провели  смичком   по  струнах  забутої  старої  скрипки. Мрії  минуть, мов  у  небі  хмарки, зігріті  першими  променями  сонця. І  думка, ясна, метка  і  легка, знаходить  дивне   вбрання  слів… Так  народжуються  вічні  й  неповторні  історії  кохання. І  кожна  з  них  є  неперевершеною  й  унікальною  в  світовій  літературі, як   унікальним  і  неперевершеним  є  давнє  і  завжди   юне   почуття   любові.

 

Учениця   Кузик   Ірина   виконує   на   скрипці 

 «Канцонату» В. Сокальського

 

Презентація  «Через   віки   з   любов′ю»

 

Ведучий  2

       Видатний  поет, Ф. Петрарка, зумів  зробити  своє  життя  та  почуття  високою  літературою, а  кохану – Лауру – взірцем   жіночої   краси, ідеалом   для   благоговійного  поклоніння

В  його  житті  був  роковий  той  день,

Що  став  причиною  усіх  його  сонетів і  пісень,

Бо  він  зустрів  у  храмі  в  Авіньйоні,

Частиночку  себе, своєї  долі.

        Інший  італійський  поет – Данте  Аліг'єрі – також  увіковічив  свою  кохану  - Беатріче  Портінарі. Виявилось, що  вона  була  заміжньою, мала  двох  дітей   і  померла  в  двадцятип'ятирічному  віці.

 

Читець 

Ф. Петрарка

132

Як  не  любов, то  що  ж  це  бути  може?

А  як  любов, то  що  таке  вона?

Добро? – Таж  в  ній  скорбота  нищівна.

Зло? – Але  ж  муки  ці  солодкі  Боже!

Горіти  хочу? Бідкатись  негоже.

Не   хочу? То  даремна  скарг  луна.

Живлюща  смерте, втіхо  навісна!

Хто  твій  тягар  здолати  допоможе?

Чужій  чи  власній  волі  я  служу?

Неначе  в  просторінь  морську  безкраю

В  човні  хисткому  рушив   без  керма;

Про  мудрість  тут  і  думати  дарма.

Чого  я  хочу  -  й сам  уже  не  знаю:

Палаю  в  стужу, в  спеку -  весь  дрижу.

Ведучий  1

Немає  історії  сумнішої  на світі,

Ніж  про  любов  Ромео  і  Джульєтти

Англійський  поет  і  драматург – Вільям  Шекспір – дарує  світові  знамениту   історію  Ромео  і  Джульєтти  і  сонети, присвячені  таємничій  смаглявій  Леді

 

Інсценізація    «Ромео  і  Джульєтти»

Ромео

Моя  любове! О  моя   дружино!

Смерть   випила  твого  дихання  мед,

Та  не   змогла   твоєї   вроди   взяти.

Ти   не   подолана. Рум’янець  твій

Ще  на   устах,  на  щоках  пломеніє,

Ще   смерті   стяг   блідий   не   тріпотить!

І   ти,  Тібальте,  в   савані  кривавім?

Що  міг   би  я   для   тебе   більш   зробити,

Ніж  те,  щоб   ця   ж  таки   рука,  якою

Завчасно   втято   молодість   твою,

Так    само   знищила   й   твого   убивцю?

Прости   мені,  кузене!  Ох, Джульєтто,

Чому   і   зараз   ти   така   прекрасна?

Подумать   можна,  що   безплотна   смерть

У   тебе   закохалась,  що  якийсь

Кістяк   огидний   тут   тебе   замкнув,

У   темнім   склепі,  для   утіх   любовних!

Боюсь   за   тебе  й   залишусь  тому

З   тобою   тут. Ніколи   я  не  вийду

З   цього   похмурого   палацу   ночі.

Тут,  тут   зостанусь   я   із  робаками,

Служницями   твоїми. О, тепер

Знайду   я  тут   для   себе   вічний   спокій

І   скину   гніт   моїх   зловісних   зір

З   замученої   й   стомленої   плоті!

Милуйтесь,  очі, - це   в  останній   раз!

Ви,  руки,  пригорніть  її   востаннє!

А  ви,  уста   мої,  дихання  брамо,

Скріпіть   навік   священним   поцілунком

Довічну   спілку   зі  скупою   смертю!

Сюди, мій   поводатарю   гіркий!

Лихий   стерничий, одчайдуху   лютий,

Розбий   об   скелі  мій   нещасний   човен!

За   тебе   п’ю, моя   любов!

            О   чесний

Аптекарю!  Швидка   твоя   отрута…

Отак   я   з   поцілунком   умираю!..

Джульєтта

Іди,   мій   отче,  сам. Я   не   піду.

Що  любий   мій  в  руці   стискає?  Склянку,

Спорожнену,  я   бачу,  до  останку.

І   смерть   страшна  отрута  завдала…

Який   скупий!  Все  випив!  Не  лишив

І  краплі   благодатної   для   мене,

Що   помогла   б  мені   піти   за   ним!

Я  цілуватиму   твої   вуста…

Ще,  може,  трішки   є   на  них   трутизни.-

В   підкріпленні   цьому   я    смерть  знайду…

Твої   вуста   ще   теплі!..

Хтось   іде!.. Мерщій!  О  щастя:

Тут   рятівний   кинджал!

Ось   твої  піхви!

Зостанься  в   них  і   дай   мені   умерти!..       

 

Читець

Її  очей  до  сонця  не  рівняли,

Корал  ніжніший  за  її  вуста,

Не  білосніжні  пліч  її  овали,

Мов  з  дроту  чорного  коса  густа.

 

Троянд  багато  зустрічав  я  всюди,

Та  на  її  обличчі  не  стрічав.

І  дише  так  вона, як  дишуть  люди,

А  не  конвалії   між  диких  трав.

 

І  голосу  її  рівнять  не  треба.

До  музики  милішої  мені

Не   знаю  про  ходу  богинь  із  неба

Та  кроки  милої  цілком  земні.

 

 І   все  ж  таки    вона  -  найкраща  поміж  тими,

Що  славлені  похвалами  пустими.

 

Ведучий  2

Із   жертовною  історією  кохання  дзвонаря  Квазімодо   до  молодої  Есмеральди  знайомить  нас  Віктор  Гюго  в  романі  «Собор  паризької  Богоматері»

«Знайшли  серед  жахливих  трупів  два  скелети,  з  яких  один  стискав  другий   в  обіймах. Один  скелет  був  жіночий. На  ньому  збереглося  ще  кілька  клаптиків   тканини,  колись  білої, та  намисто  навколо  шиї  із  зерняток  лавра, з  невеличкою  шовковою  ладанкою, прикрашеною  зеленими  намистинками, відкритою  і  порожньою. Ці  предмети, очевидно, мали  таку  незначну  цінність, що   навіть  кат  ними  погребував. Другий   скелет, який  міцно  обнімав  перший, був  скелет  мужчини. Помітили, що  спинний   хребет  його  був  скривлений, голова  глибоко  сиділа   між  лопаток  і  одна  нога  була   коротша  за  другу. Однак  його  шийні  хребці  не  були  пошкоджені,  і  це  свідчило  про  те, що  він  не  був  повішений. Отже, чоловік  цей  прийшов  сюди   сам  і  тут  помер. Коли  цей  скелет  хотіли  відділити  від  того, який  він  обнімав, він  розсипався  на  порох»

 

Відео   Леся  Українка   «Твої   листи…» 

 

Ведучий  1

Олександр  Грін  у  своїй   повісті  «Пурпурові  вітрила»   показав  нам  прекрасну  мрію  Ассоль  про   коханого  Грея. «Не  знаю, скільки  мине  років, тільки  в  Каперні   розцвіте  одна  казка, пам'ятна  надовго. Ти  будеш  дорослою, Ассоль. Якось  уранці  в  морській  далині  під  сонцем  блисне  пурпурове  вітрило. Осяйні  громаддя  пурпурових  вітрил   білого  корабля   попрямує, розтинаючи  хвилі, прямо  до  тебе. Тихо  плистиме   цей   чудесний  корабель, без  вигуків  і  пострілів;  на  березі  багато  збереться   людей, дивуючись  і  ахаючи; і  ти  стоятимеш  там. Корабель  підійде   велично   до  самого  берега  під  звуки  чудової   музики; розкішний, у  килимах, у  золоті  й  квітах,  попливе  від  нього  швидкий  човен.

«Чого  ви  приїхали?  Кого  ви  шукаєте?» - спитають  люди  на  березі. Тоді  ти  побачиш  хороброго   вродливого   принца, він  стоятиме  і  простягатиме  до  тебе  руки. «Здрастуй, Ассоль! -  скаже  він. – Далеко – далеко  звідси   я  побачив  тебе   уві  сні    і  приїхав, щоб  забрати  тебе  назавжди  у  своє  царство. Ти  житимеш  там  зі  мною  в  рожевій  глибокій   долині. У  тебе  буде  все, чого  тільки  ти  забажаєш; жити   з  тобою  ми  будемо  так  дружно  і  весело, що  ніколи  твоя   душа  не  зазнає  сліз  і  смутку».  Він   посадить  тебе  в  човен, привезе  на  корабель, і  ти  поїдеш  назавжди  в  прекрасну  країну, де  сходить   сонце  і  де  зорі  зійдуть   з  неба, щоб  привітати  тебе  з  приїздом»

 

Читець

Генріх   Гейне

Не  знаю, що  стало  зо  мною

Сумує  серце   моє,-

Мені  ні   сну, ні   спокою

Казка   стара  не  дає.

Повітря  свіже -  смеркає,

Привільний  Рейн   затих;

Вечірній  промінь  грає

Ген  на   шпилях  гірських.

Незнана   красуня  на   кручі

Сидить  у  самоті,

Упали   на  шати   блискучі

Коси  її   золоті.

Із   золота   гребінь  має,

І  косу   розчісує   ним,

І   дикої   пісні   співає,

Не  співаної  ніким.

В  човні   рибалку  в   цю  пору

Поймає  нестерпний   біль,

Він   дивиться   тільки   вгору-

Не   бачить   ні   скель,  ні  хвиль.

Зникають   в   потоці   бурхливім  

І   човен,  і   хлопець    з   очей,

І   все   це   своїм   співом

Зробила   Лорелей.

     Читець

Старий  цей  світ.

А  все   -  як  на  початку.

Лебідка  й  лебідь,

Хлопчик  і  дівчатко,

Юнак  і  дівчина…

Є  в  цьому  якісь  чари,

Де  двоє –

Вже  не  просто  двоє –

Пара.

Весна.

Бринять  листки –

Такі  зелені…

Юнак  і  дівчина

Щасливі  наречені.

 

Читець

В. Сосюра

Я  люблю  тебе, друже, за  те,

Що  в  очах  твоїх   море  синіє,

Що  в  очах  твоїх  сонце  цвіте,

Мою  душу  голубить  і  гріє.

 

За  волосся  твоє  золоте,

За  чоло  молоде  і  відкрите.

Я  люблю  тебе, друже, за  те,

Що  не  можу  тебе  не  любити.

 

Ведучий 2

       Ми  схиляємося  перед  силою  кохання  визначних  людей  і  героїв  їхніх  творів. Але   необхідно  пам'ятати: в  любові  кожен  може  стати  великим, адже   найголовніша  і  найшляхетніша   людська  потреба  -  віддати  себе  всього  іншій  людині, розчинитися, зникнути  в  ній, але  тим  самим   знову   знайти  себе  у  новому, вищому  житті, в  єднанні  з   коханою  людиною, і  з  усім   людством.

       Безперечно, необхідна  певна  душевна  зрілість, щоб  відчувати   безмежну, непоясненну   потребу  в  іншому. І  ви  обов'язково  досягнете   цієї   зрілості  і  неодмінно  у  вашому  житті   буде  і  те  несказане, «що  бояться   вимовить  вуста», і  омріяні  листи   ніжності, вдячності, любові…

ПІСНЯ   «Мій   рідний   край»

Вдалині   за  річкою   срібний   зорепад

І  вином   порічковим   всіх    частує   сад,

Літньою   долиною   йду   не   поспіша  

Вишнею   й   калиною   втішена   душа.

        Приспів

Це   край,  де   я   родилась   і  живу,

Де  все   для   мене   рідне  -  не  байдуже,

Де   зірка   з  неба   впала   у   траву,

Щоб   ти   мене  побачив,  милий   друже,

Це   край  моєї   втіхи   і  сльози,

Із  рідним  словом,  з  рідними   піснями

Тулюся    до   вкраїнської   краси,

Бо  це   взяла   від   батька   і  від   мами.

 

Пахнуть   луки  травами,  пахнуть   до   знемог

Грішне   разом  з   праведним   в  силуетах   двох,

Музика   над   тишею, хоч   на   струнах   грай

І   душа    утішена  - це   мій   рідний   край!

 

Читець

 І  день  мине, і  два, і  вік –

Чий   сон  я  розбудила?

Хто  був  той  дивний  чоловік,

Якого  ти  любила?

А  голос  осені  ламкий!

А  тиша  світанкова!

Він  просто  був  один  такий,

Не   схожий  ні  на  кого.

О, дивний  погляд  -  наче  дим!

Чия  душа  озвалась?

Він  просто  був  такий  один,

Кому  я  здивувалась.

Ти  теж   була  йому  одна.

У  щасті, у  стражданні,

Була  любов  така  чудна,

Як  міфи  стародавні.

Так  хто  ж  він  був  -  поет,  чаклун,

Що  вам  таке   зробилось?

Його  ім'я  на  сотні  лун

У  просторі  розбилось

А  на  якому  віражі

Зустрілось  дві  дороги?

Це  була  магія  душі,

Тайнопис  Бога.

 

ПІСНЯ  «А   ми   бажаєм   вам  добра»