Позакласний захід "Античність у свічаді української поезії"

Позакласний захід

«Античність у свічаді української поезії»

 

Вчитель. Антична культура і література відігравали дуже велику роль у розвитку української культури. Античність була однією з суттєвих передумов виникнення і розвитку української літератури також. Вона сприяла активному розвиткові художнього світосприймання українських письменників, виводила на європейські простори, включала її в систему культури світової.

Могутній поштовх розвиткові слов’янської писемності дала перекладна література: перекладена з давньогрецької мови Кирилом, Мефодієм та їх послідовниками Біблія, твори Іоанна Златоуста, Василія Кесарійського, Григорія Богослова, релігійно-історична та апокрифічна література, хроніки Георгія Амартола, Іоанна Мартали та інших, збірники творів, повість про Александра Македонського, поема про Дігеніса Акрита. Особливо популярним в Русі – Україні була антологія мудрих висловів і афоризмів Демокріта, Геродота, Діогена, Арістотеля, Демосфена, Есхіла, Софокла, Евріпіда, Сократа, Платона, Піфагора, Плутарха, античних язичницьких і християнських авторів.

Завдяки тому в Київській державі виникає оригінальна література, яка протягом короткого часу збагачується розгалуженою системою літературних жанрів та стилістичних форм, поетичними засобами, образами, мотивами і сюжетами, піднімається на новий рівень розвитку і набуває неповторної індивідуальності.

У другій половині ХV століття починається новий період літературного розвитку в Україні. Відроджену античну й ренесансну культуру починають плідно використовувати для розвитку власної літератури й культури освічені українці: Ю. Котермак, С. Оріховський, М. Гусовський, Г. Чуй - Русин, І. Туробінський Рутенець, С. Пекалід, Г. Смотрицький та багато інших, тих, що прилучили наш народ до європейських духовних багатств, створюючи власні художні цінності, тим самим поширювали в світі відомості про себе, свій народ, свою землю. Писали вони, як і майже вся Європа, латинською мовою, бо прагнули зробити українську культуру доступною європейській спільноті, не забуваючи при цьому про свою етнічну приналежність, підкреслюючи, що вони – рутенці, русини, українці.

Благотворні впливи античності і нової Європи не припинялися і в наступні століття. У братських школах багатьох міст України вивчалися старогрецька і латинська мови. А в бібліотеках шкіл було багато творів грецьких і латинських авторів. Набуті в школах знання про античність надихали поетів на створення власних творів і в руслі наслідування античних класиків, і в руслі творчого засвоєння і використання традицій античної літератури. Великого впливу античності зазнали Даміан Наливайко, Тарасій Зенка, Касіан Сакович, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Василь Климович, Феофан Прокопович та ін. Античних поетів та риторики вивчають, на їх основі створюються українські теоретичні курси поетик та риторик, які вплинули на формування силабічного, тонічного й силабо-тонічного віршування, різних поетичних, прозових і драматичних жанрів, на збагачення їх поетичними засобами мови.

У  ХVІІІ  ст. починається перехід до нової української літератури. Але впливи античності ще посилюються. Невіддільною від античної  скарбниці є  творчість Григорія Сковороди, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, І. Котляревського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького, П. Куліша, М. Костомарова та інших. Надзвичайно плідно використав античні традиції в своїй творчості Тарас Григорович Шевченко.

Українська література після шевченківського періоду продовжує звертатися до античності, використовуючи її поетичні образи, мотиви, жанрово-стилістичне багатство для художнього і філософського осмислення життя. З античного джерела черпали натхнення й такі корифеї української поезії, як Іван Франко і Леся Українка.

Поезія неокласиків – М. Рильського,  М.Зерова, Юрія Клена, А. Малишка, Л. Костенко, П. Загребельного, Микити Годованця та ін. – своїм духом, своїми пориваннями в античності.

Чи не найкраще сказав про значення античності як невичерпної скарбниці і невмирущого джерела європейської культури Іван Франко: «... З безмірно багатої  греко-римської  літератури лишилися лише нужденні відломки та шматочки», однак «навіть ті мізерні останки мали силу в ХV та ХVІ вв. обновити європейську людність, двигнути її з варварства, попхнути до нового розвою і що вони й досі не перестали запліднювати нашого духу і творять непохитну основу нашої цивілізації».

Тож сьогодні звучатиме поезія, що лунає як відгомін античності на нашій українській землі.

1 учениця.

     Грецький міф   

Дедалі Ікару ладнав до тіла

Крила прекрасні з пір’їн орлиних…

І диво – людина в небо злетіла,

Крилатий юнак у безмежність лине…

Туди, де хмари, боги і гори,

Де світла потоки зливалися в ріки.

Боги шепотіли: «Помреш у горі.

Помреш. Забудуть тебе навіки…»

До сонця він тяг окрилені руки.

Ще… вище… дужі не дозволяли…

І каруселлю над ним кружляли.

Кричали про мудрість божої кари,

Що він істота в небі стороння.

Сідало сонце. Нові Ікари

Здіймались вгору крізь гайвороння.

                       В.Коротич

2 учениця.

       Боги Еллади

Інший світ за вашого правління

Був Еллади світлої боги!

Ви вели блаженні покоління

На казкові щастя береги.

Люди ще були тоді , як діти, -

Радісні, безхитрісні, прості,

У вселенськім храмі Афродіти

Всі вклонялись красоті.

Де тепер, як вірить астроному,

Мертва куля крутиться в імлі,

Там колись у повозі сяйному

Геліос вклонявсь синам землі.

В горах ореади домували,

Дерева були житлом дріад,

Ріки сріблопінні шумували

З  урн одрадісних наяд.

Як двірці, сміялись ваші храми,

На змаганнях сили й моготи,

Колісниці в перегін з вітрами

Вам на честь гриміли до мети.

Ворухливі хороводні сплети

Обвивали гронами олтар,

І несли увінчані атлети

Вам  вінки свої у дар.

Де ж ти дівся, світе мій прекрасний?

Любої природи цвіт і плід?

Тільки в пісні відблиск твій незгасний,

Тільки в казці твій чудовий слід.

       Ф. Шиллер у перекладі М. Лукаша.

3 учениця. 

Плещуть на вогкому березі води, ясні й переливні,

Наче Гомерове море старе, казкове, пурпурове.

Наш Одіссей нам тихенько розказує спомини давні

Про нерухомі полярні краї й про цейлонські діброви.

Чується подих тропічної тьмяної ночі,

Голос гарячих звірів і пахощі квітів звіриних,

Шум океану, луною котрого ця річка воркоче, -

Річка, розлита в зелених, веселих і тихих долинах.

Може, де й справді на світі живуть лотофаги щасливі,

Може, існують ще й досі страшні одноокі циклопи?

Може ці звірі, що ясно одбились в ясному заливі –

Зевсові очі, що дивляться в очі Європи?

                                М. Рильський

4 учениця.

                   Гомер

Безжальний час все зводить нанівець,

І що ви, люди, знаєте про мене?

Хіба лиш те, що я сліпий співець,

Спізнав, як бог, осяяння натхнення.

Де народився я – ніхто не зна,

Сім древніх міст на те претендували,

Та піднялася забуття стіна,

І залягли століття, мов завали.

Моїх річок розлиті береги,

Поховані давно руїни Трої.

Але жили й живуть, немов боги,

Ахілл і Одіссей – мої герої.

Мій епос, як божественний чертог,

Піднісся над минулими віками,

І я живу з античними богами,

Вже й сам напівлегенда, напівбог.

                                              М. Негода

Вчитель. Ще наші пращури вірили, що великий троянський герой Гектор, оспіваний  Гомером у його безсмертній «Іліаді», похований у Києво-Печерській Лаврі й навіть знаходили докази щодо цього в славетному «Слові о полку Ігоревім»…

Над перекладами «Одіссеї» працювали П.Куліш і О. Потебня, І. Франко переклав і опублікував уривок з «Іліади». Леся Українка переклала третю й початок четвертої пісні «Одіссеї». Перший повний переклад «Одіссеї» віршовим розміром оригіналу здійснив П. Ніщинський, який підписував свої твори псевдонімом Петро Байда.

Незаперечним духовним надбанням української культури ХХ ст.. став новий переклад творів Гомера Борисом Теном, який відповідає всім вимогам сучасного гомерознавства і відзначається високою поетичною майстерністю. Перекладач був удостоєний премії імені М. Рильського.

5 учень.

                            Діти

По довгім плаванні вернувши в отчий дім,

Ти сів між дітками, щоб розказати їм

Про дальні береги та про чудні народи.

Ще й слова не сказав – а вже багряні води

 В очах їм мерехтять. Хвилює корабель,

І  пальми золоті на тлі чужих земель

Кивають вітами і в гості закликають…

Що ж ти розкажеш їм? Хіба вони те знають,

Як у солодкім сні дрімає лотофаг,

Як вабить спів сирен в запінених валах,

Як чорний Поліфем в страшній своїй печері

Хапає мандрівців для дикої вечері?

                     М. Рильський

1 учениця.

Сафо

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,

В лавровім вінку вона cяє,

Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє.

І з піснею тою – у серці

Велика їй туга встає:

В тій пісні згадала і славу

Величну свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ,

Надії і розпач… Дівчина

Зірвала лавровий вінець

І в хвилях шумливого моря

Знайшла своїй пісні кінець.

                   Леся Українка

Вчитель.

 Образ Прометея дуже поширений в українській літературі. Досить згадати Шевченкові рядки, які перегукуються з трагедією Софокла.

2 учениця.

             Кавказ (уривки)

  За горами гори, хмарою повиті;

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий довбе ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові, -

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

              Т. Шевченко

Вчитель.

Прометея уславив великий син українського народу Т. Шевченко в поемі «Кавказ». Для нього Прометей – символ стійкості народу, що бореться і перемагає.

Іван Франко вважав, що справжній поет є носієм прометеїзму, а поезія – «вогонь в одежі слова», який несе людству «правдиві іскри Прометея».

3 учениця.

      Лісова ідилія

Слова – полова,

Але Огонь в одежі слова –

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

                         Іван Франко

Вчитель.

 Дочкою Прометея називають славетну Лесю Українку. У вірші «Fiatnox!» («Хай буде тьма!») вона звертається до своїх однодумців зі словами: «Брати мої, нащадки Прометея!». Поетесу приваблювали образи сильних людей, тих, хто міг себе вважати «нащадками Прометея». У поезії «Ніобея» оспівується горда жінка, в якої вбили всіх дітей, та вона не скорилась: «... Я дочка Прометея – і милосердя для себе не буду… благати». У драматичній поемі «Кассандра» Леся Українка протиставляє Прометея жалюгідному Епіметею, який понад усе цінує власний спокій.

Т. Шевченко, Л.Українка, І. Франко, М. Рильський, Ф. Малишко і багато інших майстрів поетичного слова України увічнили у своїх творах пам'ять про гордого титана Прометея, який дав людям життєдайний вогонь і велику надію, таку необхідну людству на шляху до миру й щастя, добра та злагоди.

4 учениця. 

         Прометей

Прометею, Прометею!

Одлетів твій коршак хижий,

Не допив живої крові,

Плоть живу не доклював.

 

Увірвався ржавий ретязь,

Скеля порохом розпалась,

У  титана під ногою

Переможений Кавказ.

 

Ходить вітер, світить сонце,

Журавлі летять на північ,

Наче крики журавлині,

Голоси дзвенять людські.

Прометею, Прометею!

Чорний коршак не прилине:

Одігнав його навіки

Твій незгашений огонь.

                 М. Рильський

5 учень.

Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.

 

В країні древньої Колхіди, де п'ється  радісне вино,

А я ж вважала, що це – міфи. А я ж вважала – це давно!

 

В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.

Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.

О  Прометею! Варто?!

                                           - Варто!-

Так він сказав мені з-за хмар.

                                   Ліна Костенко

1 учениця.

                       Вергілій

 Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий,

 З дитинства ніжного колисаний селом

Звеличив кий і плуг, і мідяний шолом,

І знявся до вершин нечуваної слави.

 

…Той час минув – і Рим, і цезарів діла

Рука історії до трун поволокла,

Де сплять усіх часів ілюзії й корони.

 

Та він живе, і дзвін гучних його поем

  Донині сниться нам риданнями Дідони,

Бряжчанням панцирів і сплесками трирем.

                                     М. Зеров

Вчитель.

 Вергілієві ми завдячуємо становленням нової української літератури. І. Котляревський, якого сам Т. Г. Шевченко називав «батьком», «переодягнув» у козацький одяг Енея, героя головного твору Вергілія. Ось початок  «Енеїди» І. Котляревського.

 

2 учениця.

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П'ятами з Трої накивав…

3 учениця.

Анхізів син, вклонившися богині,

Поглянув їй, окрилений, услід:

Рожева хмарка крізь гірлянди віт

Пішла від нього у простори сині.

 

Це ж нею дихав і сміявся світ,

Це ж їй молились зграї лебедині.

Їй, що вродилась у прибережній піні

І що міцніша за міцний граніт.

 

Еней ще чув гарячої долоні

Безсмертний дотик на своїм чолі,

А в морі хвилі гналися, мов коні,

 

Гойдалися троянські кораблі,

І ряд очей, прихильних і ворожих,

На них дивився із чертогів божих.

                                   М. Рильський

Вчитель.

 Горацій - лірик від доби Відродження мав винятковий успіх в усій Україні.  Твори видатного римського поета вивчалися, на них навчалися поетичній майстерності, їх наслідували. Григорій Сковорода  «претолковал малоросійським діалектом» його оди, мотиви поезій Горація звучать у збірці «Сад божественних пісень».

Горація «українізували» й переробляли П. Гулак – Артемовський та Левко Боровиковський. Поезія давньоримського поета знайшла нове відображення в перекладах І. Франка та В. Щурата. У наш час яскраві переклади здійснили М. Білик, М. Зеров, А. Содомора, Борис Тен.

На створення цього вірша М. Рильського надихнули безсмертні рядки Горація.

4 учениця.

Я пам’ятник собі поставив нетривалий –

Не з міді гордої, не з мармурових брил.

Скупі слова мої, що на папері стали,

               Укриє завтра пил.

 

Ні сили вищої не дарувала доля,

Ні слави славної мені не прирекла,

І час мене змете, як сохле листя з поля.

              Мов крихти зо стола.

 

І я забудуся, і, може, лиш припадком

Хтось, розглядаючи старих книжок сміття,

Незацікавленим напом’яне нащадкам

              Мале моє життя.

 

І скаже: жив, писав; приймав хвали й образи;

А втім, ніколи нам не бракне диваків…

…Та що, коли додасть: зате в житті ні разу

             Неправді не служив!

Вчитель.

Т. Шевченко вважав Овідія «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця Всесвіту». Іван Франко написав велике дослідження про творчість давньоримського поета, де висловив припущення, що мова, якою Овідій писав вірші, була мовою слов’янського племені. Хоча цю версію і спростовують сучасні вчені, вона яскраво свідчить про глибокий інтерес  української інтелігенції до творчості Овідія. Одним із перших познайомив українського читача з творчою спадщиною Овідія Ф. Прокопович. Г. Сковорода дав своє, оригінальне тлумачення міфів про Нарциса, Актеона, Фаетона, переказаних Овідієм у «Метаморфозах». Плідно працювали над українськими перекладами Овідія І. Стешенко, Олена Пчілка, Осип Маковей, А. Содомора та багато інших українських поетів - перекладачів.