Позакласний захід «Літературна вітальня «Поліський самоцвіт»

ЛІТЕРАТУРНА ВІТАЛЬНЯ

«ПОЛІСЬКИЙ САМОЦВІТ»

 

Сценарій вечора – памя’ті

Валентина Миська

 

Сцена святково прибрана.

 

Звучить пісня «Сповідь сивого клена»

(Слова П. Маха, музика Маренича)

 

ВЕДУЧИЙ: Як і з чого народжується поезія? З таїни людської душі, чогось сокровенного, зігрітого любов'ю поета. Вірші проходять до нас, щоб збудити думку, порадувати, пережити разом з автором те, що болить йому, засмучує чи вселяє надію. Завжди з інтересом зустрічали читачі появу на світ нових творів добре знаного і шанованого поета, прозаїка, публіциста - Валентина Миська.

 

ВЕДУЧА: У цю весняну пору, коли відцвітають ожини, гаї одягають срібну сорочку з роси, а невгамовні зозулі кують нам долю важко промовити слова «був, жив, творив», бо ще не усвідомлюється до кінця те, що 24 квітня 2014 року Валентина Вікторовича не стало. Хоч відходять митці у вічність, але їхні думки, творчість, поезія залишаються. Нам, нащадкам, залишив Валентин Вікторович у спадок як продовження роду Миськів, своїх дітей і внуків, і свої діти-квіти – книги поезій та прози.

 

ВЕДУЧИЙ: Свідчення щедрості творчого ужинку нашого краянина тисячі вдячних читачів як серед вбілених сивинами, так і в когорті молодих, їх щира шана та любов. Він, не нарікаючи на долю, володіючи такою рідкісною здатністю прощати і радіти, жив вірою, надією та любов'ю, осягав словом всесвіт душі людської, усупереч печалям і бідам, бачив незгасну зорю України. Тож і розкривають таїни вічність і миттєвість, тиша і пісня. А шлях із безвиході поет пропонує з максималістською відвертістю.

 

ЧИТЕЦЬ:

Живе моя душа в селі,

У батьківській діброві,

У буйному, як хміль, зелі

У щедрім колоскові.

Куди б не їхав чи ішов,

Я душу залишаю

Серед березових дібров,

Серед, як пломінь, гаю.

Чи все в природі зацвіло,

Чи вкрило землю листом:

В моїй душі живе село

З колоссям і любистком.

 

ВЕДУЧИЙ: Оптимістичне чуття Валентина Вікторовича сьогодення і прийдешності - запорука торжества споконвічної народної мрії жити у власній державі, плекати жито і квіти, освідчуватися красі словом і піснею. Втім, витоки світу Валентина Миська - з дитинства, яке стало на все життя надзвичайно суворим іспитом.

 

ЧИТЕЦЬ:

             Моє начало у дитинстві,

             Що полинами заросло,

             Зайчам сховалося у листі,

             Пташам вгорнулося в село,

             Зчорніли згарищем оселі

             Стекло сльозою аж до дна…

             Крутилась вихором війна…

 

ВЕДУЧА: Народився В.В.Мисько 14 липня 1939 року в селі Будилівка Радомишльського району Житомирської області в родині ветеринарного фельдшера .

 

ЧИТЕЦЬ Мій шлях звідсіль почався у життя,

             Від споришу твого і верб розлогих.

             Завдячую тобі за майбуття,

             За будні зоряні, як перелоги.

 

ЧИТЕЦЬ: «Я знаю, що світанок будиш ти, моя неугамовна рідна мати. Без тебе я полів не уявляю, які палким ти сповнюєш диханням. Тут кожен колосок твоїм життям, як радісним теплом, ущерть налитий. Твої невтомні руки шкарубкі найкращі в світі персні носять - мозолі, які лиш трутнів не чіпають і не хвилюють лиш людей байдужих.

Коли б я зміг твою дорогу сам так зірко й до кінця всю охопити, вона би, наче райдуга, людей барвистістю своєю вчарувала. І звуки, і відтінки кольорів єдналися б в мелодію чудову. Вона б тебе прославила навік, велика беззавітна трудівнице. Та хвали не любиш, дорога, бо в скромності злеліяна землею, бо людству ти в майбуть торуєш шлях і не чекаєш на хорали-дяку. Якби про тебе світ заговорив, то, певен, не, спинилася б в дорозі, щоби привітність вислухать оту, що завше вгору всіх творців підносить. Одне б лише вчинила, знаю я: у полі би збудила знов світанок...»

 

ВЕДУЧА Полісся стало тим благословенним краєм, де лягли на папір перші рядки поезії та прози; де душа осяялась коханням, аби відтак променіти в слові.

 

ВЕДУЧИЙ:Середню освіту здобув у Гуто-Потіївській школі (сусіднє село за вісім кілометрів від Будилівки), закінчив Житомирське  технічне училище №2, де отримав фах електромеханіка. А потім була армійська служба на Крайній півночі на Новій землі.

 

ВЕДУЧА: Після звільнення у запас Валентин Вікторович працює електрослюсарем у Житомирі і Дніпропетровську, в геологорозробці на Прикарпатті, Кольському півострові, будівельником у Харкові.

 

ВЕДУЧИЙ: А вдома в поліському селі, залишилась мати ( батько загинув на фронті) як взірець терпіння і всеобіймаючої любові . Вдома у Будилівці, що будила поетове сумління, родила земля, щоб поліщукові мандрувалося від Кольського півострова до Паміру.

 

ВЕДУЧА: Поміркуй, людино, над своєю долею, вернешся «на круги своя», якщо надто далеко штовхнула тебе відцентрована сила крутого руху! І повертається хлопець з індустріального Харкова на зелено шумне Полісся, в село.

             Дух полину, як лезо, гострий,

             І хата розмовля у сні

             В село я повервнусь  не гостем,

             А сином. Тут і жить мені.

 

ВЕДУЧИЙ: Мати, звичайно, раділа поверненню сина, але надовго не могла вона втримати нестримного фантазера і мрійника.

 

ВЕДУЧА: У кожного з нас своя чарівлива, невтомна і невблаганна зозуля часу. Кожному вона кує свої неповторні весни і літа, кожному пророчить свою долю, свою любов.

 

ВЕДУЧИЙ: Дорога в літературу починається для багатьох із газети. Тож і Валентин Мисько не уникнув цієї дороги. Здобувши в Києві вижу освіту, журналіст працює у газетах Слобожанщини і Полісся, довгий час був редактором Володарськ- Волинської районної газети «Прапор», її кореспондентом.

 

ВЕДУЧА: Перші свої вірші Валентин Вікторович почав друкувати в шкільні роки, в десятому класі, в Потіївській районній газеті. Коли був на армійській службі, то публікувався в окружній газеті, пізніше опублікував свої твори в газеті «Прапор юності», журналах «Дніпро», «Прапор» (теперішній «Березіль») «Жовтень» (нинішній «Дзвін»), «Ранок», «Україна»

 

ВЕДУЧИЙ: Перша збірка поезій В.В.Миська «Березовий відсвіт» вийшла в 1988 році, і відразу ж заявила, що в літературу прийшов не початківець, а зрілий поет.

                Батьківські долини і поля

                Величаєм, як зорю високу.

                Ми до вас прошкуєм звідтіля,

                Де нуртують  у березах соки,

                Де трава росте коло води

                І зірчастий вечір небо вишив…

                Ми йдемо в природу назавжди,

               Пам’ятаючи , що з неї вийшли.

 

ВЕДУЧА: Більше 30 років Валентин Вікторович перебував у гущі подій  малої Батьківщини – Володарськ-Волинська, поріднився з її людьми, деякий час працював референтом в об’єднанні «Кварцсамосвіти», слава про яке в свій час линула не тільки по всій Україні, а й по світу. Підсумком такої співпраці стала художньо-документальна розповідь «Поліські самоцвіти» про історію та людей орендного підприємства.

                                 О каменів барвиста магія,

                                  Матерії нетлінний дар!

                                  Вас народила в надрах магма,

                                  Де чаклував огнів стожар.

 

ЧИТЕЦЬ:

Затремтіли і пробігли косо

По вологих пелюстках, листочках...

Їм ще шкода висушити роси,

Їх лякають ранні холодочки,

Їх тепло не гріє ще, а грає,

Хоч вони пробились вже крізь віти,

Хоч вони так ніжно обнімають

Широчінь пробудженого світу.

Та вони сміливішають згодом,

Проникають вірою усюди...

Дивляться навстріч їм радо люди

Як до праці з хат своїх виходять.

 

ВЕДУЧА: Про другу збірку «Поезії», видану у 19… році широко заговорили. Погляд поета на світ і на людей став мудрішими, вірші логічно глибшими і проникливішими.

 

ВЕДУЧИЙ: Поет ніби пірнув у народні мрії та уявлення про прийдешність, скристалізував їх з позицій сучасника. Тут є справжня поезія, оземлена і чиста, з якої виринає манлива голуба дорога у далечінь, висаджена міцними кленами-людьми, що супроводять її, захищаючи «від лютого вітровію...», дорога чимдуж помчалася у синяву манливу, але тепер, як пісню, на весь світ співала від душі: «спасибі, клени!»

 

ВЕДУЧА: Його твори хвилюють, бентежать серце, викликають певні почуття і настрої. Кілька світанкових росинок зі збірки, то поезія про красу рідного краю. Здається, що раптово опиняєшся десь на порозі весни, над тобою синьо височіє небо, пробуджується від зимового сну, молодіє природа.

 

ЧИТЕЦЬ.

Легкокрил над широким роздоллям

Розгоміння зелене розніс...

І стоять, наче свахи, тополі

Над дівочим розкіссям беріз.

Ясени-бо, немов музиканти,

Змаху палички – блисавки ждуть...

Вдарять грози, неначе куранти, -

І освятять весну – молоду!

 

ВЕДУЧИЙ: Крізь усю лірику Валентина Миська проходить образ матері, простої жінки, що навчила ліричного героя «одним крилом літати». Коли поет говорить про свою  матір, то ми розуміємо, що то слово і про мою та твою неньку, про всіх матерів світу, бо кожен найщиріші слова хотів би дарувати мамі.

 

ВЕДУЧА: Щемливо завмирає серце, коли читаєш рядки про те, як під небом своєї Вітчизни падало від ворожих куль хлопченя, палало село і котилася по шляху хлібина – символ життя і сонця. Багато ще таких хлопчаків знищили чорні шуліки за полум’яні серця, що билися в їхніх грудях, за непокору, за їх любов до Вітчизни.

 

ЧИТЕЦЬ.

Іванко грався з котиком,

А дід Панас рубав

Цурпалки на подвір’ї

На світанковім тлі.

Та що це? Чужі люди

Зі зброєю біжать...

 

ВЕДУЧИЙ: Минуле і сучасне, любов і ненависть, подвиг і безсмертя, народ і Батьківщина, праця й пісня – таке розмаїття проблем, думок, почуттів та образів знаходимо в поетичних збірках «Посвіт» (1979), «Плеса» (1981), «Крайполе» (1984). Поет розкриває перед читачами свою «позицію і душу в тривогою овіяному світі», ані на мить не забуваючи високого і гордого змісту слів, які кожен з нас виносить у безмежний світ життя з дитинства. Ці слова – Мати, Батьківщина, вірність, Правда, Добро...

 

ЧИТЕЦЬ.

З любові людини виростають...

Коли я в мами зазорів, -

До вікон батько їй привів,

Як диво, далину безкраю.

 

З любові людини виростають...

Коли зробив я перший крок, -

Навік заповіли добро

Провадити життєвим плаєм...

 

З любові люди виростають..

Коли я вийшов за поріг, -

Дерева в нашому дворі

Залебеділи білим маєм.

 

З любові люди виростають...

Я бережу, як в ті роки,

Дитячих споминів хмарки

І синь для сина в отчім краї!

З любові люди виростають..

 

ВЕДУЧА: Картини чарівної природи рідного поліського краю в усій її бентежній красі постають перед нами з рядків поезій. Для поета дорогим над усе і найближчим серцю є наш край, рідне Полісся, де він виріс і змужнів. І де б не перебував митець, він завжди «душею журавліє до Волині». Щира й невимушена оповідь про неповторні волинські краєвиди нерідко поєднуються в творах з картинами історії поліського краю, спогадами про його героїчне минуле.

 

 

ЧИТЕЦЬ:

Чи чули ви, як день іде Поліссям,

Як губить роси у сипких пісках,

Як голубою промениться вістю

В людських очах?

 

ВЕДУЧИЙ: Віра в людину - її благородні невмирущі справи, що роблять наше життя світлішим, кращим і духовно багатшим, торжество правди, добра і справедливості на землі виразно постають перед нами з рядків поезій.

 

ЧИТЕЦЬ:

І стало в світі більше доброти,

Коли ти мій поріг переступила,

З'явилась в серці незбагненна сила,

Коли мене благословила ти...

 

І стало в світі більше доброти,

Коли лишила ти аксесуари

І тіло — скоп'я змученої тари –

В душі вівтар зуміла вознести.

 

І стало в світі більше доброти,

Коли ти чесно із амвону віри

Сказала людям братись до офіри,

Із скринь для бідних лахопудь знести...

 

І стало в світі більше доброти,

Коли любов клякнула на коліна

І Богові рекла, що Україна

Повинна лиш калиново цвісти!

...І стало в світі більше доброти.

 

ВЕДУЧИЙ: Валентин Мисько творить легко, розкуто, прагнучи передати емоційно «різнобарвний» спектр вирішального співпереживання природи, суспільства, світу. Його поезії наповнені особливою образною виразністю індивідуального світобачення, пісенністю стилю і ритму, що стимулює любов до рідної України.

 

ВЕДУЧА:Своїм землякам залишив поет у спадок свої діти-квіти – книги поезій та прози. Пам’ять про Валентина Вікторовича свято берегтиме і його родина: дружина Ганна Олексіївна, діти Віта і Юрій, Руслан і Алла, внуки. Роздумами – спогадами про батька поділиться з нами його дочка Віта Валентинівна.

 

ВЕДУЧА: Нині Валентину Вікторовичу виповнилося б 80. За цей час він написав 25 поетичні і прозові збірки. Добірки віршів В.Миська у перекладах виходили білоруською, російською та польською мовами. Є у нього переклади зі слов’янських мов.

 

ВЕДУЧИЙ: Валентин Мисько жив і творив не в «межах можливого», а на весь розхрист своєї широкої душі, на всю потужність поетичного слова.

 

ЧИТЕЦЬ:

.     . Березовий відсвіт голубить поля

         На трави лягає, де спалах калин…

         Березовий відсвіт – поліська земля,

         І скапує в сонце прозорий бурштин.

         І вже ти лелекою линеш туди,

         Де осінь на вітрі обжинки справля.

         Де ти приголубиш ковточок води, -

         І грає музиками в гаї земля.

         І вруниться жито на вічних полях,

         І день золотиться в промінні заграв…

         Коли я ішов по чукотських снігах

         Березовий відсвіт мене зігрівав.

 

ВЕДУЧА: Для поета властиві пошуки різних форм – від римованого вірша і верлібру до ліричної поеми. Цікавою є збірка 2003 року «Жарини», що складається з влучних чотирирядкових віршів-жарин.

 

           Ти душу не тримай за гратами,

           Однак і га банкетах не втопи…

           Є всьому міра, брате мій.

           А де вона? Тож ліпше потерпи!

 

ВЕДУЧИЙ: Поетове кредо – обожнювання золотої душі свого народу:

           Душа не потребує злота.

           Людині досить і коржа.

           Згниє багаття у болоті,

           Та вічна золота душа.

 

ВЕДУЧА:. Валентин  Мисько до 2000 року був відомий як поет. В 2000 році світ побачила його книга «Дивна зустріч», в якій він заявив себе як прозаїк. В.Мисько працює у жанрі автобіографічного нарису, оповідання, спогаду.

 

ВЕДУЧИЙ: Тематика творів В.Миська надзвичайно широка: одухотвореність природи; селянська заглибленість у життя, філософське осмислення життя людей, кохання, добра і зла, природи і людини, святість матері, роздуми поета про необхідність очищення людських душ; теми української землі, гармонійного поєднання селянської душі і поліської природи; доля багатьох поліських сіл, що насильно вмирають; історично об’єктивне осмислення трагічних сторінок української історії.

 

Звучить пісня „На білих крилах рушників"

(Слова П. Маха, музика Б. Яиівського)

 

ВЕДУЧА:

 

ВЕДУЧИЙ: Ця книга - своєрідний підсумок багатолітньої творчої дороги. І автору не соромно перед читачем за прожиті літа, створене,,написане ним. Адже в усі часи його знали не лише як поета, письменника, а й громадського діяча, котрий стояв біля витоків багатьох добрих справ.

 

ВЕДУЧА: Валентин Вікторович нагороджений Грамотою Національної Спілки письменників України за вагомий вклад в українську літературу, активну участь у громадській діяльності,у відродженні культури і духовності рідного народу.

 

ВЕДУЧИЙ: Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, видатний поет Володимир Коломієць в «Літературній Україні» писав : «Може, й пишеться йому, поетові древлянського краю, з небайдужості, з гарячої перейнятості людськими болями і турботами, з потреби оповісти про заповітне, про материнське – синівське, про українське  наше, уміє він часом бачити поетичним оком своїм свіжо і не підроблено.»

 

ЧИТЕЦЬ:

Я найбагатший на усій землі,

Бо маю ніч зірчасто-неозору,

І дум важких таке безмежне море,

Пориви чесні й знутки чималі...

Не заздріте - не доларів то світ,

Не киньте, а сідайте й ви до столу.

Я маю Україну ясночолу

І Космос волі від козацтва свій.

Я маю ніжність і до праці плин,

Я маю правду, рано посивілу.

Я маю найгарнішу в світі милу

І осідок поезії - Волинь!

 

ВЕДУЧИЙ: Майже п’ятдесят років безперервної літературної праці - з гарячим серцем, з повною віддачею громадянському обов'язку, завжди на передньому краї великих подій у житті рідної країни. Таким ми знаємо Валентина Миська.

 

ЧИТЕЦЬ:

А знаєш, що це значить сорок літ

У муках спільних, у тривозі й болях?

То був нажин не із чужого поля.

Не грошоробного цинізму світ.

 

 

 

ВЕДУЧИЙ: Зустрічаючись з щирим поетичним словом, дивуєшся здатності людини побачити в давно відомому щось нове, незвідане, неповторне. Ці маленькі зернятка подиву, дбайливо кинуті поетом у твою душу, ніби проростають у ній нездоланним бажанням зоряного польоту, жагою прекрасного й вічного. Підкоряючись владі поезії, відчуваєш себе юним, повним молодечої наснаги.

 

ВЕДУЧА: Валентин Грабовський писав: „Він стоїть на край- полі - сивий поет, гордий і стривожений долею України... Слово Валентина Миська виболене і усвідомлене - поет радіє ним і мучиться ним, бо воно, як він сказав, „від матері моєї, від України". І це слово - як веселкове перевесло між учора і завтра, воно живе і житиме, адже „кличе праведний люд на Майдан Соборності, на щиру молитву до Бога".

 

ВЕДУЧИЙ: Ось так у зеленому гіллі життя, над утомою шляху, над суттю й суєтою швидкоплинних днів накувала б зозуля вісімдесят весен.

 

ЧИТЕЦЬ:

Що побажаю я собі на свято?

Стелити стежку згоди між людьми,

Шукати те, чим гордимося ми

І відкидати гидь, що тліну варта;

У вітровії не лякатись поля,

Біля обриву спокій віднайти,

Летіти серцем стрімко до мети

Із вірою, що буде краща доля.

Але найбільше хочу я, повірте,

(Це поклик мого роду дорогий!),

Щоби тебе, наш український світе,

Не нищили ніколи вороги!

 

                          П.Мах «Я найбагатший на усій землі»

 

ВЕДУЧА: ... Лауреат Українського фонду культури імені Лесі Українки, наш земляк, відомий поет Валентин Грабовський у передмові до книги вибраних віршів В Миська «Політ над урвищем» писав: «Поет Валентин Мисько у своїй творчості нікого не наслідує, ні на кого не схожий, це справжній поліський самоцвіт. Адже рідне Полісся завжди було й залишається тим поетичним осердям, навколо якого він снує свої поетичні образи і думи.»

 

ЧИТЕЦЬ:

А по-моєму, людина

Все

Життя

Живе небом.

Кохається в його прозорій чистоті

І синяві…

Коли людина зливається

З живою блакиттю,

Вростає в неї,

Як осокір у височінь,

То полохливо відступає смерть,

Жахаючись земної любові

До вічного неба

 

 Звучить пісня „Моя ти земле калинова"