Позакласний захід "Літературно – музична композиція "Дитинство Тараса Шевченка"

Літературно – музична композиція «Дитинство Тараса Шевченка»

 

Мета: розширити знання учнів про дитинство та життя Т.Г. Шевченка; розвивати пам'ять, мислення, творчі здібності, активність; формувати інтонаційну виразність мовлення; виховувати пошану і любов до велета України - Т. Г. Шевченка.

Обладнання: прикрашені куліси рушниками, мальвами, хата на задньому плані, тин, реквізити до сценок (лавка, стіл, на столі глечик, глиняні тарілки, ложки, стільці, рядно), аудіозапис пісні «Ой зійди, зійди, зіронько».

 

Ведуча: Доброго дня, усім присутнім в цьому залі. Сьогодні особливий день для всього українського народу – день народження великого Тараса Григоровича Шевченка, тому березень в Україні часто називають Шевченковим. І це не випадково: саме навесні прийшов у світ цей геній людства, « щоб всіх од сну нас розбудить» . 9 –го березня 1814 року, темної ночі, перед світом, у селі Моринцях в хаті Григорія Шевченка, кріпака Пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник, - народилася панові нова кріпацька душа, а Україні – її великий співець – Тарас Шевченко.  Родина була не з бідних : батько знав грамоту, чумакував, стельмахував. Усі день і ніч працювали, щоб і ненависну панщину відробити, і себе прогодувати. Тарас був четвертою дитиною в сім’ї. Усього їх біло шестеро. Коли маленькому Тарасові виповнилося 2 роки, родина Шевченків переїхала до сусіднього села – Кирилівки. Тут, у Кирилівці, в убогій хатині й минуло безрадісне дитинство поета. Він виростав пустотливим, допитливим і мрійливим хлопцем. Пропонуємо вам переглянути літературно – музичну інсценізацію «Дитинство Тараса Шевченка».

 

Сценка 1 «Дитячі розваги Тараса»
(Подвір’я. Тарас лежить на траві біля Катрі, спостерігає за рухом хмар)
Тарас. — Он півник! Півник! Я такого півника вмію малюва­ти! Ой, Катре, дивись: одірвався хвостик, зникла голо­ва. Перетворився півник на кицьку! Хіба таке буває? Був півник, а тепер кицька!
Катерина. — На небі всяке буває.
(Пауза. Хлопчик знову дивиться на небо)
Тарас. — Он, Катре, дивися: ноги, руки, голова, бриль із пір’їнкою, справжнісінький тобі пан. Он сонце! Пан! Пан!
Катерина. — Який пан?! Яке сонце?!
Тарас. — На небі пан ковтнув сонце! Бачила?
Катерина. — Тарасе, пан усе може ковтнути...
(Ще деякий час Тарас лежить. Згодом встає й ховається за тин)
Тарас — Ку-ку, Катре, я де? Де я? Знайди мене. 
Катерина. — Оце, підожди, я тебе знайду, як скінчу нитку ви­шивати.
(Продовжує вишивати)
Тарас. — Ку-ку, ку-ку!
Катерина. — Ти краще сів би біля мене. Я б тобі казку розпо­віла або пісню заспівала. Братику, де ти? Ходи сюди... Ти ж любиш пісні...
(Тарас виходить зі своєї схованки)
Тарас. — Ой, люблю, люблю, сестричко, заспівай... 
(Катерина співає, продовжує вишивати, Тарас дивиться у далечінь. Пісня закінчується, обоє встають, уходять. Виходить дід та мати, сідають на лавці, мати латає сорочку, чути пісню.)

 

Сценка 2 «Пора до школи»
(Подвір’я. Дід сидить на лавці. Мати Тараса коло ньо­го латає сорочку. )
Дід. — Чия то дівчина так гарно співає?
Мати. — Та то наш Тарас. Ще отче нашу добре не знає, а до пісень, як старий. Он як виводить.
Дід. — Добрий голос, дякові б придався.
Мати. — Та вже восьмий рік минув.
Дід. — У школу пора посилати, там співатиме. Тарасику, іди-но сюди, дитинко! (Тарас підбігає до діда) Оце дивлюся на тебе, Тарасе, так ти вже справжній козак! А скажи-но мені, онуку, чи не набридло тобі по бур’янах із хлопцями гасати, а, може, за діло серйозне взятися? Пора тобі вчитися в школі, будеш учити азбу­ку.
Тарас. — Дідуню, а воно трудно?
Дід. — Та ні, онуку, треба лише добре придивлятися, запа­м'ятовувати, то й грамота швидко даватиметься. Я ж читаю, батько твій навчився...
Тарас. — І я навчуся!
Дід. — Так, ріднесенький, навчишся і читати, і писати. (Гладить онука по голівці)
Тарас. — Дідуню, а малювати я навчуся?
Дід. — Ну, малювати навчишся, то не так просто... треба дуже хотіти і старатися. (Пауза) Тарасику, зайди в хату, там на покуті є Псалтир, при­неси його сюди. Оце перевірю твою пам’ять.
(Тарас іде до хати, через кілька хвилин приносить Псалтир, подає дідо­ві. Дід поправляє вуса, цілує святу книгу, хреститься. І поволі читає)

Дід. – "Блажен чоловік, що за порадою безбожників не хо­дить і на путь грішників не ступає.
Бо про путь праведників Господь дбає, а путь же без­божників пропаде".
(Увесь час, поки дід читає, Тарас пильно придивляється до літер)
Тарас. — Дідуню, а як оту букву звуть, що хвостик вгору і хвостик вниз?
Дід. — То — "буки".
Тарас. — Яка вона дивна!
Дід. — А це, Тарасе, Аз! Ну, кажи: Аз! Бачиш, вона неначе дря­пак!
Тарас. — Це — Аз, аз, аз!
Дід. - А це?
Тарас. — Буки!
Дід. — Добре! А тепер дивися: це — Веді. Це — Глагол, а це — Добро. Запам'ятав?
Тарас. — Ну, перевірте мене.
(Дід показує літери, а Тарас називає)
Дід. — А це, яка буква?
Тарас. — Це — дряпак!
Дід. — Та ні ж бо, це ж Аз, аз, аз!
Тарас. — Дідуню, я навчуся читати, писати, а потім — малю­вати. Я буду малярем! А тоді намалюю і Вас, і нашу ха­ту, і Оксаночку.
Дід. — Катре, йди з Тарасом до хати. Приготуй йому на завт­ра чисту сорочку, змий голівку, бо завтра таки неодмін­но відведу онука до школи. А ти, Тарасе, слухайся ма­тері, коли лягатимеш спати — помолися Богу і попроси в нього благословення на свою голівку
Тарас. — Добре, дідусю...(Втікає)
 

Ведуча. І сидить Тарас за граматикою між школярами у дяковій хаті, лобатий, чуб білий, як пшениця, лице смагляве, вилискує, а очі ясні та сині, як роса на льоні. У школі тільки й чути його. Малий Шевченко брався до науки охоче; він відчу­вав, що за дяківською наукою десь далі ховається справж­ня — ясна, радісна. І цей чарівний світ, мов магнітом, тяг­нув до себе крізь убогі брами дяківської школи. Гірким було те навчання, гірким було його дитинство.

І вже відомим поетом він згадував, куди привела його Доля:
 

Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела 
До п'яного дяка в науку.
"Учися, серденько, колись
з нас будуть люде”, — ти сказала.

 

Сценка 3 «Сімейна вечеря»

Ведуча. Невесела вечеря — зморений батько, зажурена мати,  сестричка Катеринка. Входить сусід.

 

Сусід. Слава Ісусу Христу !

Всі. Слава на віки !

Сусід. Це тільки вечеряєте ? Що так пізно ?

Мати. Та у нас клопіт , що й вечеря, не в вечерю: хлопець десь дівся, — зранку як пішов , то й досі немає . Бігали і до ставка , і до греблі , всі бур’яни обшукали,  —  як у воду впав !

Батько. Догляділи !

Сусід. Нічого, знайдеться . Може заснув десь у буряні . Проспиться — прийде .

Мати. Ну й де б їй дітись , вражій дитині? (входить Тарас)

Сестричка. А ось і наш волоцюга з’явився !

Мати. Де це ти був ?

Батько. Де тебе носило досі ?

Мати. Де ти волочився ?

Батько. Де ж ти був оце – питаю? Чому не кажеш ?

Тарас. Був у полі , та й заблудив .

Батько. Бачили таке ?  Хто ж тебе привіз додому?

Тарас. Чумаки.

Всі. Хто?

Тарас. Стрінувся з чумаками, питають:«Куди ідеш – мандруєш». А я кажу :«В Кирилівку, треба назад іти. Сідай , кажуть , з нами , ми довеземо». Та й посадили  мене на віз . І дали мені батіг волів поганяти.

Батько. Бачили такого ? Чумакувати надумав уже ! І як воно згадало, що з Кирилівки ?

Сусід. Я ж казав , що знайдеться . Такий лобатий , не пропаде.

Батько. Ну , почумакував, тепер бери ложку та й сідай вечеряти.

Мати. Ну , чого тебе понесло в поле ?  Чого ? Як мотає ! Наче три дні нічого не їв .

(Тарас швидко їсть і пошепки розповідає братові і сестричці , а вони уважно слухають . Мати підслуховують ).

Мати. Ви послухайте , що цей волоцюга вигадує, старий того не придумає збрехати , як воно. Каже , що ходив він туди , де сонце заходить , бачив залізні стовпи , що підпирають небо, і ті ворота , куди сонце заходить на ніч. Розповідає , ніби справді сам те є бачив. Ой, Тарасе, що з тебе буде?

Сусід. Всі на кутку кажуть , що з вашого Тараса , мабуть, щось добряче вийде!

Батько. Що вийде? Розбишака великий вийде – ось що !

(Всі уходять)

 

Ведуча: Хлопчик ріс мовчазний, завжди чомусь замислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур’янах, за що прозвали його в сім`ї «малим приблудою». Від матері-кріпачки, що, співаючи над колискою сина, свою тугу й надію на кращу долю переливала в свою дитину, взяв Тарас Шевченко доброту і щирість, повагу і любов до знедолених людей та рідної України.

 

Сценка 4 «Благословіння матері»

(мати кладе Тараса в ліжко, вкриває, сідає біля нього на стілець)
Тарас. — Мамо, а чому так багато вночі зірочок на небі?
Мати. — Це коли людина на світ приходить, Бог свічеч­ку запалює. І горить вона, поки людина живе. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?
Тарас. — Бачив! А чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь вид­но?
Мати. — Бо коли людина зла, заздрісна, лиха, скупа, — її свічка ледь-ледь світить, тліє. А коли людина добра, лю­бить усе живе, Богом створене, робить добро, тоді свічеч­ка такої людини світить ясно, і світло це далеко видно.
Тарас. — Мамо, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка сві­тила найясніше!
Мати. — Старайся, мій сину!

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби.

Не маєм радісної днини,

Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово, і нагай

Над головою люто свисне.

І так усюди — з краю в край

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі,

Згорьованій, сльозами злитій.

О любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі!

Ну хто замінить вам мене,

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжально смерть зігне

Мене на довгій панській ниві.

 

Мати:

• Щасти тобі, синку, може, людиною станеш...(цілує Тараса і виходить)

 

Ведуча: Хлопчику було лише 9 років, коли померла його мати. Через два роки не стало й батька. Життя Тараса , його братів і сестер стало нестерпним. Шевченко потрапив до сільської школи , де вчителем був дяк, «носити воду школярам». Він наймитував у дяка й одночасно вчився. Тарас наймитує, у вільній від роботи час читає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче.  Не було нічого у хлопця-сироти, але був великий талант, прагнення вчитися. Він був сином кріпка, а піднявся у своїй геніальності до найвищих вершин народного духу, став гордістю й неоціненним скарбом духовної культури українського народу й оселився в його серці як найрідніший і найдорожчий син.

 

Учень:

І став для нас Шевченко заповітом,

Безсмертним, як саме людське життя.

Ми будем славить перед цілим світом

Живе й святе Шевченківське ім’я!

 

 

Ведуча: Минають віки,стираються написи на камені, тліють книги, руйнуються будівлі, але слово Шевченка – живе і вічне. Вивчаймо його, думаймо над його істиною, виконуймо його заповіти, які посилав він синам свого народу. І серед них – найперший і найголовніший:

 

Учениця:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В останню тяжкую минуту 

За неї Господа моліть.