«ПРАВЕДНИКИ НАРОДІВ СВІТУ» НА МИКОЛАЇВЩИНІ

«ПРАВЕДНИКИ НАРОДІВ СВІТУ» НА МИКОЛАЇВЩИНІ

У Миколаєві до початку війни проживало 25 280 євреїв, що складало 15%

кількості міських жителів. Усього ж на Миколаївщині проживало 44 269 євреїв.

Частина єврейського населення евакуювалася разом із суднобудівними заводами в Астрахань, Сталінград, на Кавказ. Але більша частина їх, особливо жителі єврейських сіл, не встигли цього зробити і заздалегідь були приречені на повне знищення.

На півдні України, на відміну від інших регіонів, нацисти не вважали за потрібне створювати гетто як місця концентрації та ізоляції євреїв. Є відомості про існування гетто лише в північних районах Миколаївської області – в с. Криве Озеро, с. Мостове, м. Голта (Первомайськ). Але й вони проіснували недовгий час. Є згадки про існування гетто і в інших місцях, але нема підтверджень щодо існування в них органів єврейського самоврядування (юденратів), тому правильніше буде їх розглядати як табори для тимчасового перебування євреїв.

Сценарій знищення єврейського населення був типовим. Слідом за бойовими частинами німецької армії по щойно окупованій місцевості рухалася оперативна команда СС, і після захоплення кожного населеного пункту впродовж двох тижнів видавався відповідний наказ, згідно з яким організовувалися виявлення і знищення євреїв. «Кожна оперативна команда просувалася слідом за частинами німецької армії, що наступали із захопленням населеного пункту або міста, здійснювала вилучення радянського активу, євреїв та інших осіб, неблагонадійних для німецької армії, і знищувала їх». Так спокійно, буденно і цинічно говорив про ці події колишній начальник поліції безпеки Сандлер у своїх свідченнях під час судового процесу, що розслідував злодіяння фашистських окупантів на Миколаївщині.

    В страшні часи  Голокосту знаходилися люди, які рятували євреїв, ризикуючи своїм життям і життя своїх близьких. Цих людей називають Праведниками Світу. Звання «Праведник Світу» присвоюється людям, які в роки Другої світової війни рятували євреїв від нацистів. Імена кандидатів ретельно розглядаються і перевіряються, це звання можуть отримати лише не євреї, які допомогали в роки війни і ризикуючи своїм життям, рятували громадян єврейської національності. Праведнику Світу -  вручають  медаль з підписом «В благодарність від єврейського народу. Хто рятує одне життя -  рятує весь світ». Більшість тих, хто безпосередньо рятував людей, вже немає в живих, а нагороди отримують їх родичи. Серед Праведників Світу – швед Рауль Валленберг, який врятував десятки тисяч угорських євреїв, німець Оскар Шиндлер, який врятував від депортації в табори смерті приблизно 1,2 тисяч євреїв, поляк Генріх Славик, японець Семпо Сугихара, росіянин Микола Кисельов і інші.

Польський дипломат Генріх Славик назван Праведником Світу недавно (посмертно). Його ім’я довго замовчувалося польським урядом, оскільки до Другої світової війни Славик належав до антикомуністичного крила Польської Соціалістичної партії. В вересні 1939р. він був представником польського уряду по справам біженців в Угорщині. По фальшивим документам, які підтверджували, що вони біженці поляки і католики, Славик організував відправлення євреїв до Франції. Таким чином дипломат врятував 5000 євреїв. Микола Кисельов, командир партизанського загону, вивів за лінію фронту і врятував 218 євреїв – мешканців села Долгіново. На початок 2010р. звання «Праведник Світу» отримали 18 тис. чоловік, в т.ч. в Німеччині – 476, в Нідерландах – 5009, в Польщі – 6195, в Росії – 164, в Франції – 3158.

В 1939р. єврейське населення України складало 1млн. 532,8 тис. чоловік, а на території Східної Польщі, яка приєдналася в ті часи до Україні – 1,270 тис. євреїв. За роки війни Україна втратила 60 % довоєнного єврейського населення – більше 1 млн 400тис. чоловік. В Україні нараховується 2272 Праведника Світу (на 1 січня 2010р.). З 1992р. Єврейська Рада України і Фонд пам’яті жертв фашизма України присвоює громадянам України звання «Праведник України» за порятунок євреїв в роки Великої Вітчизняної війни. На сьогоднішній день таких людей більше 4000.

«Праведники народів світу» звання, яке присвоюється парламентом Ізраїлю людям різних національностей, віросповідання, які в роки Другої світової війни рятували євреїв від нацистських катів, відповідно до Закону про увічнення пам’яті мучеників і героїв (1953). На Україні це звання присвоєно понад 1800 її мешканцям .

Це почесне звання присвоюється в Державі Ізраїль представникам іншим народів, які в період Катастрофи рятували або допомогали рятуванню євреїв. Відповідно статті 9 прийнятого Кнесетом закону «Про увіковічення пам’яті мучеників», одне із завдань  Національного інституту Катастрофи і героїзму Яд-Вашем – увіковічення імен тих  «праведників, які ризикували своїм життям заради спасіння євреїв. Тим самим Держава Ізраїль, в якій пам’ять про мільйони знищенних євреїв являється однією з складових національної і політичної свідомості, заявило, що вважає своїм обов’язком допомогати тим небагатьом, хто приходив на допомогу євреям в тяжких обставинах війни.

Звання «Праведника народів світу» присвоюється (с 1963 р.) суспільною комісією, яка керується в своїй роботі певними критеріями, вивчаючи факти, спогади свідків, оцінюючи героїчні обставини і ризик для спасіння, на основі чого вирішує, відповідає той чи інший випадок необхідним критеріям. До складу комісії входять відомі ізраїльські юристи і представники уцілівших жертв Катастрофи.

З 1963 року по 1 січня 2012 року звання «Праведника народів світу» було присвоєно 24355 громадянам 44 країн, у тому числі по Україні – 2402 людини. Крім того, деяким людям, які активно і безкористно приймали участь у рятуванні євреїв, які не піддавалися безпосередньому смертельному ризику, були вручені від імені Держави Ізраїль Почесних грамот.

Порятунок євреїв в роки Катастрофи в кожному окремому випадку потребувало великої мужності і справжньої самопожертви, так як розцінювалось нацистами як визов всій їхній ідеології і політиці, навіть при відсутності інших форм супротиву або непокори.

Імена багатьох з них, хто здійснив такий подвиг, не завжди вдавалось виявити. Невідомими залишалися багато людей, які загинули від рук нацистів разом з євреями, яким вони намагалися допомогти. Деякі люди, які рятували євреїв, не отримали звання «Праведника народів світу», так як нікому було засвідчити цей подвиг: врятовані ними євреї пізніше загинули, потрапивши до рук нацистів, або померли після війни. Без визнання залишаються також ті, чия допомога не отримує підтвердження з боку врятованих ними євреїв, психіка яких, глибоко травмована жахіттями пережитого, блокуються любі спогади про них.

До початку 1990-х рр. лише в небагатьох випадках вдавалося виявити імена рятівників в соціалістичних країнах, так як представники влади обмежували контакти населення з західними країнами, а також за складностей, які могли виникнути в житті тих, хто за покликом совісті приходив в роки війни на допомогу євреям. На жаль, багато з них, хто рятував життя євреям померли до 90-х рр., коли почалася активна пошукова робота.

На окупованих нацистами територіях Радянського Союзу, де головним чином і здійснювалося тотальне знищення євреїв, люди,які рятували наражали і себе, і членів своїх сімей небезпеці фізичного знищення у разі викриття їх в допомозі євреям ( нацисти оголошували: «Якщо хто-небудь пусте жида переночувати або надасть йому хату, то буде одразу розстрілян не тільки він, але й його родина»). Тим не менше звання «Праведник народів світу» надано 2402 українцям (до проголошення незалежності України було відомо лише близько ста українців), якім вдалося врятувати євреїв.

В складних умовах окупації серед українців були люди, які ризикували своїм життям і життям близьких, допомагаючи євреям. Документи свідчать, що багатьом єврейським сім’ям вдавалося врятуватися від акцій масового знищення лише завдяки місцевому населенню. Зрозуміло, що рятівники керувались тільки власною совістю і робили свій вибір свідомо, перебуваючи під страхом смертної кари внаслідок порушення законів окупантської влади.

Праведники народів світу є і на Миколаївщині. На жаль, не про всіх цих людей (в силу різних обставин) є повна інформація.

В Миколаївській області було знищено майже все єврейське населення. Одна з самих жахливих місць масового розстрілу євреїв – селище Воскресенськ біля Миколаєва. Ось, що розповідають свідки, які були в 1941-1943 рр. дітьми. Згадує Надія Кирилівна Шведова: «Когда немцы расстреливали евреев у нас в п. Воскресенск, я в это время с мамой своей ушла с тачкой на помидоры. И тут вдруг привезли 2 машины людей, евреев, а окопы были раскопаны, расстановили их всех вокруг тех ям и сказали им, что бы они прыгали, и они все падали в эти ямы, после этого они (полицаи) добивали и засыпали их землей. Земля еще рухалась, но до этого когда привезли, им сказали, что на помидоры они сбрехали. Весь народ, который видел, плакал. И мы помидор не нарвали, потому что ужас, невозможно было работать. Я не могу вам описать, какой страх был, такого что никто не видел, последнему ворогу не желаю».

Згадує Віра Кирилівна Антонова, мешканка селища Воскресенськ Жовтневого району: «В поселке Воскресенск родилась, и вот уже мне исполнилось 94 года, и мы, кто знал не забывали такое и не забудем, кто знал это большая трагедия для поселка, вечная память и спасибо, что есть люди которые хотят почтить их память».

26 вересня 2008 р. Президентом України був прийнят Указ про нагородження орденами «За заслуги» ІІ і ІІІ степеней громадян України за мужність і самопожертву, проявлену в роки Великої Вітчизняної війни, за порятунок осіб єврейської національності від фашистського геноцида.

ПО МИКОЛАЇВСЬКІЙ ОБЛАСТІ БУЛО НАЗВАНО П’ЯТЬ ІМЕН:

Анущенко Ніна Іванівна (смт. Доманівка);

Домущей Олексій Іванович (селище Воскресенськ);

Казко Марія Костянтинівна (с. Яструбиново Вознесенського района);

Хоменко Анастасія Павлівна (с. Покровка Веселинівського района);

Чебанок Микола Іванович (селище Вознесенськ);

На сьогодні з цих Праведників Світу, які нагороджені, в живих залишилися тільки двоє: Анущенко Ніна Іванівна і Домущей Олексій Іванович.

Звісно ж, в нашій області було більше людей, які ризикували своїм життям заради інших людей. Деякі не залишили нам своїх імен. Назвімо ще неділька наших земляків: Цибулько Григорій Кондратьєвич (смт. Криве Озеро), Шевчук Христина Васильївна (смт. Криве Озеро), Безверхня Надія Семенівна (м.Миколаїв, Корабельний район), Головатюк Валентина Михайлівна (м.Миколаїв). Ці наші земляки, які допомогали своїм батькам рятувати євреїв, також носять горде ім’я Праведників світу.

Ніна Іванівна Анущенко разом з своєю родиною допомогла декільком єврейським родинам: Штаркман, Зелених, Рєзник, Кисиленко.

Вона згадує, як в кінці жовтня 1941р. через Доманівку гнали євреїв з Одеси і Молдавії. «Каждый день прибывали все новые и новые. Тех, кто еще могли идти, перегоняли через балку, где протекал ручеек, в колхозную овчарню. Кто мог перепрыгнуть, а кто и не смог. Когда одну из обессиленных женщин ударил полицейский в спину, она выпустила ручку ребенка и упала. Ребенок растерялся, бегал туда-сюда, в общем, бежал в обратную сторону. Мы с сестрой,-рассказывает спасительница,-подхватили его и забрали домой. Полицейских внимание было, что бы все перешли ручей. В такой суматохе никто, наверное, не обратил внимание на нас. Мальчик был очень спокойный. Где-то дня через два или три, когда утихли расстрелы, пришла к нам молодая девушка и сказала, что где-то в этом месте кто-то ей сказал, что две девочки вели ребенка. Мама позвала ее в хату. Фима бросился к ней, обрадовался, но не назвал ее мамой, а крикнул «Лиза». Оказалось, что это была сестра его мамы…». Всіх їх ховала у себе родина Анущенко. «Воспоминаний много, но вспоминать не хочется, так как начинает всю трясти», згадує праведниця, в ті часи дівчина дванадцяти років.

Олексій Іванович Домущей розповідає, як його батьки рятували у себе жінку з двома дітьми: «Летом 1943г. еврейская женщина совершенно измученная с двумя маленькими детьми была принята в нашу семью для спасения от немцев.

Мой отец, Иван Григорьевич Домущей поместил их в самодельный подвал между двумя сараями. Вернее это была яма, но незаметная, как щель земли. Пребывание тети Иты было в строгой тайне, никто из детей об этом не знал.

Мне, как старшему, к тому времени было 17 лет, было поручено родителями ночью носить еду. После условного стука я опускал на веревке в подвал сумку с едой. Назад пробирался со стуком в висках, боялся сильно. Мое задание было носить еду, чтобы никто не увидел ни дай бог, потому что дома были меньшие: сестра Мария-14 лет, брат Анатолий-3 года. И о том, что мой отец рискует -  я понимал, но если он так делает, я знал это было правильно, я чувствовал это сердцем.

Много страданий пришлось на долю всех людей во время войны. И судьба распорядилась так, что чужих людей мы спасали, а меня от угона в Германию спасти не смогли.

С октября 1943г. по май 1945г. я находился на принудительных работах в Ганновере на железной дороге в паравозном депо. И пришлось перенести муки ада, лишиться здоровья, нехватку которого всю жизнь ощущаю.

А тогда в 1943г. семья моя помогала, чем могла еврейской семье до угона в Германию, я тоже в этом участвовал, внося свою посильную лепту в спасение людей.

Уже после возращения в Германии я узнал от мамы Домущей Евдокии Романовны дальнейшую судьбу тети Иты, ведь когда меня угоняли в Германию она  еще оставалась в подвале.

Узнал и то, что мой отец после доноса о сокрытии еврейской женщины, выкупал ее, сочинил легенду, что она его сестра Лида, кстати она осталась для нас тетей Лидой и на все послевоенные годы.

Узнал от мамы и то, что мой дядя Домущей Василий Григорьевич и Домущей Денис Григорьевич со своими женами тоже помогали Терлецкой Ите Мееровне скрываться от фашистов».

Всім Домущеям - батьку Івану, матері Євдокії і сину Олексію -  присвоєно звання «Праведник Світу».

А ось розповідь Марії Костянтинівни Казко, вже, нажаль, пішла з життя. «В с. Яструбиново на территории бывшей рисовой опытный станции немцы устроили лагерь по содержанию еврейского населения. Их содержали в бывшем амбаре, в саду, в подвале и в кузне. Они умирали от голода и холода, их катовали, убивали и мертвые тела сбрасывали в подвальное помещение, а потом их грузили на телеги, и полицаи вывозили их в район ставка и сжигали в тоннелях. Днем они (евреи) ухитрялись и уходили из-под стражи и ходили по домам в селе и просили еду и воду. Я помню один случай, как одна женщина пришла к нам домой и попросила еды, моя мама дала ей хлеба и воды, это видели румынские офицеры, и они начали избивать эту женщину и мою маму, а я очень испугалась и сильно плакала. Потом ее увели в амбар, по дороге избивая. Когда советские войска начали наступать, немцы собрали всех евреев и этапом погнали в район ставка, они шли голодные и босые, старики и дети, а полицаи их избивали и даже убивали и сразу их бросали на телеги, дети кричали, женщины плакали, было очень страшно. А когда их согнали к ставку и тоннелям, там у них забирали драгоценности и расстреливали, сбрасывали в тоннели и сжигали, а некоторые люди не дожидались расстрела и бросались живыми в тоннели.