Іван1. «Високий сивогривий чоловік… Чоловік був задуманий, і, давалося, не він вів тих кіз, а вони його.»2. «…ось уже чотирнадцять років її чоловік тільки й робив, що пас кози. За всі сорок років він ніколи не поцікавився їхнім сімейним бюджетом. Їв просту їжу і не загадував лагоминок.»3. «Старий підіймався разом зі своїми козами під гору… Слухав жайворона, який вливав до складного світу довколишніх звуків і свій спів, і мав від того задоволення.»4. «Стояв босоніж серед саду в розхристаній сорочці і зарошених штанях, звів обличчя, і великі сльози покотилися йому з очей. Велика всезаймаюча гармонія захоплювала його… Здавалося, входив сам у себе, і тільки краєчком вільного мозку розумів і передчував, що світло це особливе, а радість вогнелитна.»5. «Зрештою, цього разу Іван горів по-особливому: висидівши якийсь час за столом на веранді, він наче пригасав і ніяковів.»
Марія1. «…кругла, сива й напрочуд ласкава бабуся. Спиралася на ціпок, а на ногах у неї були червоні туфлі. Дивилася лагідно й тепло, бо той чоловік, що підіймався кам'яною стежкою, був у цьому вечірньому світлі як король із забутих казок.»2. «…Коли заспокоїлася, важко зітхнула. Не могла хворіти, поки живе він, і не мала права вмирати.»3. «Марія відчула від того поцілунку, що в неї розширилося серце, що вся вона наче налита голубим вітром і що хоче брести отак по цій дорозі із ним.»4. «…нагадувала (Володимиру) йому першу його вчительку, і він подумав, що стає підлеглим ще й цієї жінки. Стало зовсім добре від таких думок…»5. «Марія любить часом, впоравшись із обідом, вийти в сад, сісти на ту ж таки садову лавочку і пуститись у такі солодкі й далекі мандри… Останнім часом це для неї по-особливому жадана розривка, і Марія Яківна не відмовляє собі в тому задоволенні.»6. «Сум заволодів нею… хоч друга половина її єства мимовільно вже засівалася тим світлом, що лилося і від саду, і від чоловіка.»
Галя1. «Була така гарна й молода під тим сонцем! Зрадів, що мати така невимірне гарна, а ще більше, що покарання вдасться уникнути.»2. «Часом на Галю находило: хотілось убратись у найкращу одежу, взяти сина за руку й податись у кіно чи просто пройтися по вулицях; накидала гачок на двері й годину крутилася біля дзеркала, видивляючись на себе… Хотілося муркотіти й крутитися, хотілося, щоб синьо світилося від доброї погоди вікно і щоб падало в її кімнату сонце.»3. «…побачила перед собою бліде, розколошкане дівча з перестрашено розширеними очима, із покусаними вустами і в подертій біля грудей сукні.»4. «Була складена з голубих площин, а вдягнена в сонячне проміння, входила в неї через очі, тоді й очі її голубіли ; вони зливалися в одне й жили отак : богиня й вона — їй аж подих забивало від такої зухвалості.»5. «Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою чудовою музикою.»6. «Впливало те в неї через очі, і очі її заголубіли. …Галя раптом сама перелякалася краси, що плюснула на неї від тієї незнайомої жінки в дзеркалі.»
Олександра Панасівна1.«…молодиця з порожніми відрами, і він не зміг не задивитися і на цю молодицю: мала темні й величезні очі.»2.«Голос був різкий, трохи гортанний, і називав він одне, друге й п'яте ймення… високу й худу постать»3. «Великі, добрі й теплі очі привітали його, і він раптом почав пригадувати, що десь їх бачив.»4. «…гарна — висока й чорнява, на позір сухувата і строга, була вона не так учасником забави, як її свідком.»5. «Танцюватиме з ними й вона, доки виступить їй на оці блискучий кришталик сльози, — згадає вона тоді невисокого, широкоплечого чоловіка, тиха туга обвіє її.»6. «Влюбилася! - шепнула Олександра, і їй стало так млосно, що захотілося покинути цю веселу компанію й повернутися додому, де так приємно й тепло пахне свіжою сосною»
Микола1.«Світло його душі, подумав він, вже прагне туди, але він ще повинен перейти цю дорогу і має ще не раз озирнутися. Тож ступав приповільнено, й озирався, й бачив дім із прозорими стінами, за якими святкують сімейне свято істоти, в яких залишив своє тіло. Вони майже відчужилися від нього, але не може дивитися на них байдужно. Ішов він і йшов. Озирався й тамував біль.»2. «Широкоплечий хлопець із зачесаним набік чубом і з плямкою вусиків під носом, широкогубий і широколиций, дивився на неї й дивився… Але були вони таки сині, цвіли, як дві волошки, і їй незвідь від чого запаморочливо стислося серце.»3. «Сам Микола Ващук непокоївся також… Вогонь, який відходив від нього, здавалося, гас, і він сірів так само, як горби, скелі, дерева й небо, — весь світ сірів тоді від його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понікуди; заходив до пивниці й випивав, щоб заспокоїтися.»4. «…але тік від його важкуватого, майже чотирикутного тіла незбагненний струм… такі залізні й пекучі долоні, не давало їй втратити тямку.»5. «і коли прошиє його, перерізавши навпіл, кулеметна черга. Тоді він ще довго стоятиме на місці, могутній його організм не хотітиме здатися, і він тільки й думатиме про це поле, і матиме таке ж відчуття порожнечі й пустелі...)»
Стара1. «…сиділа, скоцюрбившись, баба — дивилася майже безтямним поглядом і ворушила вустами. Помічала онуку серед двору, й поступово лагіднів та осмислювався її погляд»2. «Стара мовчала. Була темна й важка, сіра й нерушна. Лице її закам'яніло, а очі погасли. Дивилася морочно, як плететься над рікою сіра пелена смерку, і не бачила, здається, ні смерку того, ні річки.»3. «…побачила в її очах непроглядну темінь і відчула подих чорнезного вітру...»4. «…оця стара, яка сидить так велично й поважно на порозі, й справді гідна королівської корони.»5. «…та стара із німбом сивого волосся над чолом нагадувала королеву. Сиділа нерухома, начебто спала чи ввійшла в задуму, повіки їй приплющилися, а все обличчя повилося смутком.»
Джиґун 1. «…з'явився джиґун у лакованих туфлях, сірому костюмі і в легкому солом'яному капелюсі. Звідкіля він узявся, не помітив ніхто…»2. «Були в джиґуна маленькі чорні вусики, блискучі, аж світилися, зуби, а коли знімав капелюха, щоб привітати мимохідь трохи цибату і не до кінця ще сформовану дівчину, то на тій голові виявилося ідеально зачесане на проділ волосся, так ретельно напомаджене і загладжене, що здавалося — це не волосся було, а перука.»3. «Джиґун здимів з гори, наче не був живим чоловіком, а тільки духом, що спустився сюди на крилах, а потім розчинився, наче дим…»