Презентація для 11 класу з історії України за темою: "Народний рух України за перебудову"

Народний рух України за Перебудову

Національний рух за років «перебудови» був нерозривно пов’язаний з виникненням і розвитком масової організації, яка так і називалася: Народний рух України за перебудову. У листопаді 1988 р. компартійний комітет Спілки письменників України створив ініціативну групу сприяння перебудові на чолі з І. Драчем. Вона розпочала роботу з формування непартійної масової організації. В. Щербицький зробив усе, щоб перешкодити появі масової громадської організації, альтернативної державній партії. У пресі розгорнулася кампанія дискредитації членів ініціативної групи. Голова Руху Драч Іван Федорович

І-й (установчий) з'їзд Руху відбувся 8-10 вересня 1989 року в Києві у конференц залі Київського політехнічного інституту, під назвою «Народний Рух України за перебудову»

У з’їзді взяли участь 1109 делегатів від 1247 первинних осередків. 85 % делегатів були українцями, п’ята частина мала партійні квитки, семеро з десяти – вищу освіту. Приблизно половину делегатів представляли західні, понад третину – центральні регіони республіки. Кількість членів Руху зі східних і південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у творенні нової організації. Головою НРУ делегати з’їзду обрали поета І. Драча, керівником секретаріату – М. Гориня. Іван Драч, Михайло Горинь і Дмитро Павличко.1989 р.

«Коли ми збиралися на засідання, обговорювали документи – страху не було. Та й у повітрі не висіло, що щось може статися, бо робилося відповідно до тої атмосфери, яка існувала у всьому Радянському Союзі, особливо за підтримки Горбачова. Бо і перша ж назва – для нас було зрозуміло, що ми напишемо «за перебудову», щоб нас не тягали… Ми за перебудову, за те, що Горбачов проголосив!». «Давайте напишемо «за перебудову» – і нас не будуть довбати і не будуть цькувати. А коли напишемо «за незалежність» – ми собі закриємо шлях. І Чорновіл, і Лук’яненко виступали (за незалежність) – це було не просто в повітрі, це було проголошено! Просто в документах це не можна було написати, бо нас би не зареєстрували в Радянському Союзі». – пригадує один з фундаторів Руху Сергій Головатий. Сергій Петрович Головатий – державний і громадський діяч, заслужений юрист України, доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правничих наук України, член Міжнародної асоціації конституційного права, суддя Конституційного суду. Стояв біля витоків заснування  Товариства української мови ім. Шевченка та  Народного руху України. 

При створенні в Русі існувало два крила – одне ідеалістичне і радикальне, яке хотіло «все і одразу», і більш прагматичне, яке закликало враховувати реалії, – а саме, що існував ще СРСР з монополістом-компартією, армією і КДБ. Частина делегатів Установчого з’їзду Народного руху України під час фотографування (загалом було понад 1100 делегатів)

Присутність КГБ рухівці відчули, зокрема, коли колоною після завершення установчого з’їзду пішли від КПІ покласти квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку, а дорогою була приховано розставлена військова бронетехніка. ​ «Звір був поряд, звір нас супроводжував у вигляді танків і військових, що були розфасовані по дворах. Ми це знали, ми це відчували. Ми були готові до того, що дійсно може бути трагедія. Могла бути! Вистачило розуму в центрі (в Москві) цього не робити, – пригадує Головатий. – Все це нас зцементовувало і водночас робило нас відчайдухами».

Мета Руху — незалежність України і будівництво демократичної держави 28 вересня 1989 р. у «Літературній Україні» була оприлюднена програма НРУ, що її ухвалив установчий з’їзд. Вона не містила вимог негайного здобуття незалежності України й орієнтувала на підтримку тих реформаторських сил у КПРС, які розпочали перебудовну політику. Компартійно-радянському керівництву, яке звикло до політичної монополії, було важко боротися з чимдалі більшим впливом на маси з боку конкурентної політичної сили.

Із програми Народного руху України за перебудову: «Головною метою діяльності Рух визначає: – побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, у якому буде досягнуто справжнє народовладдя, добробут народу і умови для гідного життя людини, відродження та всебічний розвиток української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки; – створення суверенної української держави... Стрижневим питанням у ділянці економіки Рух вважає подолання економічного відчуження трудівників від власності на засоби виробництва і продукції, яка виробляється ними. Розв’язання цього питання пов’язано з денаціоналізацією засобів виробництва (певної частини), децентралізацією управління, з демократизацією господарського життя і надання робітникам і селянам права самим розпоряджатись результатами своєї праці».

Розгортаючи роботу в масах, Народний рух апелював передусім до «білих плям» радянської історії. Найпотужнішою та найзначнішою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських народних республік 22 січня 1919 р. У неділю, 21 січня 1990 р., на відзначення річниці Акту Злуки УНР і ЗУНР 1919 р.

Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ – Житомир – Рівне – Тернопіль – Львів – Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за вочевидь применшеними даними МВС УРСР – 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки й утворили «живий ланцюг», який символізував єдність українців Заходу і Сходу. У рамках акції «Українська хвиля» у шести областях відбулося 30 мітингів. Найбагатолюдніші мітинги пройшли у Львові (20 тис. осіб), Тернополі (20 тис.), Києві (16 тис. осіб). Так було вперше відзначено День соборності України.

Акцію «Українська хвиля» організував Народний рух України, його очолював Іван Драч, а головою виконавчого органу – Секретаріату – був колишній політв'язень Михайло Горинь. Підготовка «Живого ланцюга» почалася ще у вересні 1989 року, організатори від різних областей збиралися на наради щомісяця чи й раз на два тижні. Іван Драч згодом у своєму щоденнику зробив запис щодо «Живого ланцюга»: «Ідею подав дисидент Валентин Мороз, назву дав Олесь Гончар, найбільше агітував Дмитро Павличко, організатор – голова Секретаріату Руху Михайло Горинь». А дехто був проти, бо боявся, що на акцію ніхто не прийде. У «ланцюзі» взяли участь, за офіційними даними радянського режиму, близько 450 тисяч осіб. За неофіційними оцінками – від 1 до 5 мільйонів. «Живий ланцюг» простягався на близько 700 кілометрів. Щільність «ланцюга» була неоднорідною – від кількох рядів у центрі Львова до інтервалу в десятки метрів у деяких районах Київщини та Житомирщини. Передбачаючи таку ситуацію, штаб акції скеровував у такі місця автобуси з активістами зі Львова й Івано-Франківщини. Фінансування акції не склало для її організаторів надзвичайних проблем завдяки ентузіазму активістів: пальне для автотранспорту учасники акції забезпечували власним коштом.

Карта «Живого ланцюга» на відрізку траси Львів-Тернопіль: кожен населений пункт мав свій проміжок. Із архіву Богдана Гориня. Ланцюг починався в Івано-Франківську від Центрального народного дому (колишньої резиденції парламенту ЗУНР і місця ухвалення Акту Злуки), йшов через Стрий (звідси йшло його відгалуження на Закарпаття), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Києва. Початок ланцюга в Івано-Франківську зумовлений тим, що саме Івано-Франківськ (тодішній Станіславів) у 1919 році був столицею ЗУНР 

 22 січня 1990 р. між Києвом і Львовом було створено живий ланцюг єднання – “Українська хвиля” – з нагоди 71-ої річниці проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР. Відтоді 22 січня відзначається як День Соборності України.

«Живий ланцюг» у Києві. Ця акція – одна із наймасштабніших такого роду у світовій історії

Представники донецької і харківської делегацій у «Живому ланцюзі» в Києві. На транспаранті напис: «Харків й Донецьк споконвіку українські»  

Під час мітингу на стадіоні «Спартак» у Житомирі у день проведення «Живого ланцюга»

Мітинг у столиці України на Софійському майдані (на той час площі Богдана Хмельницького) після завершення «Живого ланцюга» в рамках відзначення історичного Акту Злуки УНР і ЗУНР в 1919 році. Київ, 21 січня 1990 року

Рух відіграв колосальну роль у здобутті незалежності – і як політична організація, і як безпосередній організатор сотень мітингів, демонстрацій із вимогою виходу України з СРСР. Рухівці піднімали синьо-жовтні прапори на держустановах і проштовхували у Верховній Раді Акт про державну незалежність України 24 серпня 1991 року, а також активно агітували на референдумі про незалежність 1 грудня 1991 року. Натовп людей вітає Акт проголошення державної незалежності України біля Верховної Ради. Київ, 24 серпня 1991 року