Презентація до Дня вшанування пам'яті дітей, загиблих від збройої агресії Росії

4 червня. День вшанування пам’яті дітей, що загинули внаслідок збройної агресії Росії

Росіяни нищать наші міста, економіку, культуру, вбивають наших людей. Від їхніх рук гинуть діти. З дня повномасштабного вторгнення армıї рф на територıю України внаслıдок збройної агресıї росıї загинуло 550 дıтей. Тıльки за офıцıйними даними Офıсу Генерального прокурора в Українı станом насьогоднı1394 дıтей отримали поранення, понад 2000 зникли безвıсти,19 505 примусово депортованı на територıю держави-агресора. Цı цифри не є остаточними й повними, адже кıлькıсть вбитих, поранених та викрадених росıйськими окупантами дıтей на окупованих територıях України достеменно невıдома. Це діти, які ніколи не стануть дорослими. Це діти різного віку: від ненароджених до майже дорослих, з різних куточків України, з різними мріями на життя, які вже ніколи не здійсняться. Ці діти могли б ще жити……

Всім привіт! Я Артем, мені за кілька місяців мало виповнитись 16 років, я мав стати зовсім дорослим та самостійним, але у березні російська ракета розбомбила наш дім. Моя сім’я – мама, татко, два молодші брати та бабуся – загинула разом зі мною. Напередодні збирались евакуюватися із Сум, вже напоготові стояли валізи, але ми не встигли. Якщо б моє життя описати одним словом, то це – спорт. Не було і шести років, коли почав займатись дзюдо і самбо. Завдяки наполегливості я досяг висот. У 2021 році виграв Чемпіонат України зі самбо, а через рік мав змагатися на Чемпіонаті світу в Нідерландах – отримав місце у збірній України. У бажанні бути найкращим в самбо мене не зупиняло ніщо – я сидів на жорстких дієтах, тренувався по два рази на день. Але ніколи не забував про свої обов’язки у школі та вдома. Вчився добре, додатково займався з репетиторами. Вчителі згадують мене спокійним та усміхненим. Я ріс старшим серед братів і завжди старався турбуватися про свою маму Катю. Намагався їй у всьому допомогти. Разом із родиною ми їздили відпочивати кілька разів на рік. Мені не подобалося годинами лежати на пляжі, я полюбляв активні заняття – типу лиж. Близько року я зустрічався з однокласницею, а на татковій роботі вже заробляв свої перші гроші. Та російська бомба, яка впала на наше подвір’я, зруйнувала все. Я ніколи не відчую, як це бути учасником Чемпіонату світу… Ніколи не вступлю в омріяний виш… Ніколи не стану повнолітнім. Моє майбутнє та майбутнє всієї моєї сім'ї розбомбила Росія. АРТЕМ ПРИЙМЕНКО15 РОКІВМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: СУМИ

Привіт! Мене звати Єгор, мені 10 років і я теж Прийменко. Моя мама дуже хотіла донечку після народження старшого брата Артема, але на світ з’явився я. Усю мою сім’ю вбила російська бомба. Я, старший і молодший брат, мама, тато і бабуся загинули. У родині мене ласкаво називали «пельменчиком», бо я ріс не дуже худеньким. За натурою був впертим і завжди стояв на своєму. Мій «вогняний» характер подарував мені таку саму подругу – Міру. З нею ми просиділи за однією партою чотири роки. Разом сміялись та бешкетували. А вчитись я не сильно любив – батьки змушували займатись та сиділи поряд, поки я робив уроки. Я, як і мій старший брат, теж пішов на самбо. Із задоволенням тренувався, але так, як Артем, цією справою не горів. Восени 2021-го я перехворів на менінгіт, викликаний ковідом. Лікарі ледь врятували мене, а після одужання заборонили займатися спортом. Разом з батьками я багато мандрував, їздив по різних країнах. Дуже любив гуляти зі своїми друзями.7 березня 2022 року не стало всієї моєї родини. Мене знайшли останнім. Друзі батьків та рідні думали, що я можу залишатися живим. Але не судилось. Подружка Міра, коли дізналась, що я загинув, знепритомніла. Ще довго вона не могла згадувати бодай щось про нашу дружбу, бо від цього її боліло серце. ЄГОР ПРИЙМЕНКО10 РОКІВМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: СУМИ

Добрий день! Ви читаєте історію 9-річного Микити Левченка. Я спав у своєму ліжку, коли російська ракета прилетіла в наш будинок. Тої жахливої ночі не стало і моїх бабусі та дідуся. Що б вам розказати про себе? Як втиснути ціле життя у ці кілька абзаців? Ми з татом часто їздили на риболовлю. А вперше рибальську вудку до рук я взяв у три роки. Взагалі мене багато всього цікавило і захоплювало – байдарки, коні, гончарне мистецтво, волейбол, плавання, гра на гітарі і, звісно, кулінарія. Я міг приготувати найсмачніший у світі шашлик – родичі пишалися мною та хвалили. За цими всіма справами я встигав вчитись і був відповідальним школярем. Завжди заступався за тих, кого ображали. Ми у родині жили активно. Їздили на екскурсії, на море. З собою запрошували друзів та знайомих, час проводили весело. Іноді татко брав мене на роботу. Він був будівельником. Якось, бігаючи з ним по оселях, тягаючи молотки, дощечки та цвяхи, я сказав, що у майбутньому теж хочу таку професію. Ми вже потроху готувались до мого першого серйозного ювілею – у листопаді 2022-го мені мало виповнитись 10 років. Тато питав, що мені подарувати. Я казав, що хочу телескоп, щоби дивитися на Місяць. А тепер вже я сам серед зірок… У мене залишилися тато і мама. Після моєї загибелі батькам здається, що вони живуть у сні жахіть. Хотіли б прокинутись, але не виходить. МИКИТА ЛЕВЧЕНКО9 РОКІВМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: ЗАПОРІЖЖЯ

Вітаю! Мене звуть Поліна, мені 8 років і все життя я прожила у тому самому Маріуполі, про який говорив цілий світ... Моє дитинство минало у колись світлому місті біля моря, там я і загинула. 13 березня я вмовила мою маму Надю вивести мене ненадовго з будинку на подвір’я, де сусіди готували їжу. Через вікно я побачила, що серед людей гуляє знайома дівчинка. Тільки-но ми ступили перші кроки на вулиці – розпочався обстріл з мінометів. Моя люба матуся загинула на місці, як і моя подружка з своїм татком та інші люди, а мене три дні рятували в лікарні Маріуполя. Але марно. Вчитись мені подобалось не дуже, не вистачало посидючості. Найбільше любила природознавство та малювання, а от від математики хотілось втекти. Я ледь вивчила таблицю множення, і то – завдяки наполегливості батьків. Інша справа – танці та сцена. Тут я відчувала себе на своєму місці, мені так подобалось виступати у гарних сукнях, робити зачіски. Коли на мене всі дивились, я уявляла себе майбутньою зіркою. Я обрала, чим займатимусь, коли виросту – хотіла стати модною блогеркою та знімати ролики про себе і своє життя. Уже почала потроху цим займатись і була впевнена, що у мене все вийде. Бо, як казала моя мама, у мене був батьків характер – бойовий та цілеспрямований. Перед повномасштабним наступом моя родина готувалась переїздити у Харків. Тато вже працював у новому місті, а ми з мамою, старшим братом та собакою ще залишались у Маріуполі. Разом ми полюбляли гуляти, у мене було кілька друзів, з якими весело проводила час – серед них я була найбільш сміливою та рішучою. І навіть, коли поряд з будинком у Маріуполі вибухали величезні бомби, я зовсім не засмучувалась та всім казала, що хоробра, як і мій татко. У день, коли ми потрапили під обстріл, мій брат Герман залишався вдома, а татко збирався їхати до Маріуполя. Але за кілька днів він вже не застав мене живою… Нас із мамою не дала поховати окупаційна влада, рідним довелось розшукувати моє тіло серед сотень загиблих. Завдяки їхнім старанням на моїй могилі нарешті з’явились хрестик і табличка. Татко часто говорить, що найгірше – втратити власну дитину. А він ще залишився без своєї дружини – моєї лагідної матусі Надії. Як і мій брат Герман. Тепер їм доводиться бути хоробрими за нас всіх. ПОЛІНА ТУТУНЖИ8 РОКІВМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: МАРІУПОЛЬ

Привіт, ми двійнята Ніколь та Денис Дейнеки. Нам був 1 рік і 1 місяць, коли у наш великий та гарний будинок влучили дві російські бомби. Разом із нами загинули наша мама, бабуся та дядечко, він ще сам був дитиною. Ми жили на Житомирщині, у селі Юрівка. Дому, де минало наше щасливе дитинство, більше немає. Ми були геть маленькі і лише навчалися базових навичок для життя. Моя сестричка Ніколь дуже вправно ходила, я за нею ще не встигав! І розмовляти почала трохи раніше, вже могла гукати маму, бабуню й дідуся. Кажуть, я спокійніший від неї, неквапливий, а вона – спритна сміхотуха. Хоча ми обоє росли грайливими та активними дітьми. Останні пів року ми з мамою жили з її батьками та молодшим братом. Матуся встигала піклуватися про нас та ще й вчитися. Вона мріяла працювати ландшафтною дизайнеркою в Києві. У нашому дворі вона розбила гарний квітник. Ми б охоче погралися коло нього, та коли все цвіло, ми були геть малі. Вечорами нам подобалося проводити час із бабусею. Вона співала для нас, ми разом танцювали. Дуже весело було з дядечком. Хоча він сам ще був підлітком, міг і доглянути нас, і розважити. Інколи приходила прабабуся. Вона нас дуже любила і допомагала мамі, коли та складала іспити. Ми мали багато іграшок. Одну з найулюбленіших – квіточку, яка все за нами повторювала й пісні співала, подарував дідусь. Він часто тішив нас різними іграшками. У нашому домі жив чорний кіт. Мамин улюбленець, Масік. Щоправда, відколи ми навчилися його наздоганяти, він рідко приходив із вулиці. Поїсть, перепочине і гайда назад. Мабуть, наші обійми йому не дуже подобалися. А ось до великої вівчарки, Айдара, нам взагалі було зась. Відколи нас не стало, тваринки живуть у родичів. У день, коли бомби впали на наш будинок, ми всі були вдома, крім дідуся, він був на роботі. Врятувалися тільки тваринки, які тепер живуть у родичів. А дідусь за нами дуже сумує. Тепер він знаходить сенс жити далі в допомозі іншим людям. НІКОЛЬ ТА ДЕНИС ДЕЙНЕКИ1 РІК І 1 МІСЯЦЬМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: С. ЮРІВКА, ЖИТОМИРЩИНА

Привіт. Мене звати Діма. Мені 10 років. Я жив у Чернігові з мамою і татом. Наше місто з перших днів опинилося в облозі, тут постійно вили сирени і лунали вибухи. 16 березня 2022 року був черговий обстріл. Приватні будинки поруч з нашим домом палали. Батьки вирішили сховатися в під'їзді, думали, так безпечніше. Та коли ми йшли, від вибуху вибило вхідні двері, вікна розбилися. На нас летіли уламки. Один з них потрапив мені в голову. Маму оглушило, сильно поранило ногу. Тиждень я провів у лікарні, та мама не могла мене провідати, оскільки потребувала лікування сама. А за тиждень мене не стало…Коли я ріс, найбільше часу проводив з мамою. Вона постійно піклувалася про мене, бо я мав розлад аутичного спектру. Ми чудово проводили час! У мене були улюблені машинки, я любив складати пазли, мав різні іграшки. Я був лагідною дитиною. Обожнював обійматися і перебирати мамине волосся. В останній рік життя почав розмовляти, тож батьки сподівалися, що зовсім скоро я зможу повноцінно спілкуватися. Коли почалася війна, ми з мамою і татом намагалися ховатися в укритті. Але там було страшно й не зручно. Тож ми стали залишатися в коридорі нашої квартири. Там для мене облаштували місце. Можна було і спати, і гратися. Кілька років тому ми вже втратили мого меншого братика Влада, тепер російська атака забрала й моє життя. Тепер у мами з татом два янголи. ДМИТРО УС10 РОКІВМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: ЧЕРНІГІВ

Добрий день! Мене звуть Дарина, я 15 років прожила на Харківщині – у містечку Дергачі. А вбили мене в середині березня. Коли розпочався наступ на Україну, я з мамою, татком та двома молодшими братами постійно мешкали у підвалі. 13 березня ми на кілька годин опинились вдома, бо на вулиці не було обстрілів. Але вночі ворог знову почав гатити – часу вибігати у сховище вже не було. Я лише на мить заскочила у сусідню кімнату, як у наш будинок влучив снаряд… Мене привалило уламками. «У нас більше немає доньки», – сказав татко, коли докопався до моїх рученят. Іншим рідним пощастило – вони залишились живими. Змалечку я розвивалась дуже швидко: рано почала ходити, так само рано почала розмовляти. Мала феноменальну пам’ять, вже у два роки легко запам’ятовувала прочитаний мамою текст. Могла переказати його слово у слово. Це потім допомогло мені виступати на різних садочкових та шкільних заходах – я завжди була в центрі уваги. А коли вже пішла у школу, мені не потрібно було заучувати вірші – разок прочитала і вже готова переповідати. Я росла цілеспрямованою – досягала всіх висот, що ставила перед собою, любила вивчати щось нове, у класі була заводилою та відмінницею. Вже під час повномасштабної війни Росії проти України я вирішила, куди вступатиму після школи. Своє майбутнє мені кортіло пов’язати із Прикордонною службою – стояти на варті своєї країни. Мама дивувалася, чи впевнена у своєму виборі, чи згодна жити у казармах? Але я була певна – знала, що це мені під силу. «Дарино, це тобі прощальний салют» – сказав татко на моєму похороні. Коли мене ховали у Дергачах, над головами рідних та знайомих туди-сюди літали ракети. Невдовзі після похорону батько з мамою та молодшими братами виїхали у Полтаву. Поки вони залишаються там, повертатись додому їм просто нікуди. А ще – дуже страшно. ДАРИНА СИДОРЕНКО15 РОКІВМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: С. ДЕРГАЧІ (ХАРКІВЩИНА)

Всім привіт! Я 9-річна Анна Соколова із Маріуполя. Весь час, поки моє місто обстрілювали росіяни, я разом з мамою Яною ховалась у нашому будинку. Ми намагались виїхати з Маріуполя два рази, але ворог два рази нас спиняв. Після одного з прильотів у нашій квартирі вирвало вікна та двері, тож ми вперше спустились у підвал на ніч. Моя мама рахувала снаряди, які влучали по нашому будинку та поряд – за день їх було не менше 17. Близько четвертої ранку дім не витримав – плити над підвалом обвалились просто на людей, серед яких були ми. Мені затисло ноги, мама намагалась врятувати мене, але марно. Вона вибралась з підвалу та винесла звідси одну живу дівчинку, а я залишилась чекати на допомогу. Та марно, чоловіки, яких покликала мама, не змогли мене витягти. А невдовзі обвалився весь під’їзд. Я та ще п’ять людей так і залишились похованими у тому сховищі. Я росла єдиною донечкою у мами та татка, тому вони вкладали всі сили у своє дитя. У чотири рочки віддали на малювання, бо побачили у мене хист до цього. Я могла годинами сидіти та щось створювати на папері, образи брала з голови. Також я відвідувала секцію з танців, а у першому класі сама записала себе у модельну школу. Мені подобалося працювати з комп’ютером, вдосконалювати свої вміння. Мама пообіцяла, що коли я відсвяткую свої 10 років, запише мене до комп’ютерного класу. Я любила вчитись, школа давалась легко. А у зошиті з математики між завданнями малювала комікси. Може я мала стати видатною художницею?Моє тіло у підвалі розбомбленого будинку пролежало близько двох місяців. Лише потім мене вдалось поховати – і то, не на кладовищі, а на нашій сімейній ділянці… Мама іноді згадує, що мені так не хотілось дорослішати, бо подобалось бути дитиною – я їй про це казала сама. Дорослою мені не судилося стати, у мене вкрали цю можливість. АННА СОКОЛОВА9 РОКІВМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: МАРІУПОЛЬ

Вітаю! Я 15-річний Іван родом з Київщини. Я загинув на початку березня, коли мама Ірина намагалась вивезти з окупованого села мене та мою молодшу сестру Дашу, в той час татко вже воював. Ті миті, коли ми неслись в машині, в салоні літали ворожі кулі, а Даша скрутилась на підлозі – стали останніми в моєму житті. Коли ми вийшли з автівки, щоб далі рушити пішки, виявилось, що одна з куль влучила неподалік серця. Мені здавалося, що моя ліва рука відірвана, тому що я не міг нею керувати. Я намагався слідувати за рідними, намагався йти, але лише падав. Так і залишився на тому полі за кілометр від нашої дачі… Я був єдиним та сильно жаданим сином у татка й мами. Вони вклали у мене всю любов та натхнення, що мали. Коли через кілька років народилась сестричка Даша, я теж взявся за її виховання. Завжди турбувався, щоб у маленької все було. Дитину часто залишали на мене, коли батькам потрібно було поїхати у справах. Мама згадує, що я ріс дуже добрим. Міг все, що мав, віддати своїм товаришам. Розбирався в телефоні та комп’ютері й годинами любив грати в ігри. У мене були золоті руки, як казала мама. У років 10 я змайстрував різну зброю із паперу: гвинтівки, автомат, пістолет. Навчання мене цікавило не надто, я ще навіть не визначився, ким би мені хотілось стати, коли виросту. Виявилось, що цю можливість у мене вкрав ворог, коли розстріляв машину, у якій ми їхали з мамою та сестрою. Просто тоді я розумів, що, як єдиний чоловік в автівці, зобов'язаний захистити своїх рідних, тому я не сховався, а сидів, випроставшись, на задньому сидінні. Після розстрілу моє тіло кілька днів пролежало на полі, поки мама змогла його забрати. Спочатку мене поховали на подвір’ї нашої дачі, де я виріс, – разом із сусідами копали могилу та робили домовину. А коли ворога прогнали з Київщини – перепоховали вже на кладовищі в Бучі. У мене залишаються мама, татко та молодша сестричка. Часто вони думають про те, як би було, якби я, як Даша, скрутився внизу від ворожих куль? Може це б врятувало мене? І тоді 23 січня ми б відсвяткували моє 16-річчя… ІВАН ІВАНОВ15 РОКІВМІСЦЕ ЗАГИБЕЛІ: КИЇВЩИНА (ПОБЛИЗУ СЕЛА МИРОЦЬКЕ)

Не забудемо жодну жертву, не пробачимо ворогові, бережемо світлу пам’ять про кожну дитину!!!