Презентація до конкурсу читців "Безсмертне слово Кобзаря"

“БЕЗСМЕРТНЕ СЛОВО КОБЗАРЯ” Конкурс читців

Ти чув: співала мати при вікні Слова Шевченка світлі і сумні. - Чому, мамуню, серцю в грудях тісно? - То пісня, українська наша пісня... Ти вперше прочитав із "Букваря" Вогненні, вічні вірші Кобзаря. - Чом жаром обпікає кожне слово? - То мова, українська наша мова... Із книг тобі відкрилось до кінця Життя коротке гнаного співця, Діла і думи сина Батьківщини. - Що то дзвенить, відлунює в серцях? - То слава, горда слава України! Юрій Герасименко

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р. в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині Черкаська область) у кріпацькій родині.

Садок вишневий коло хати Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть. Сім'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тільки дівчата Та соловейко не затих. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З Богом заговорить... А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу, Й не знаєш, де дітись, І ждеш його, того світу, Мов матері діти. За сонцем хмаронька пливе,

Тарас Григорович - портретист Портрет Ганни Закревської Молитва за вмерших Портрет Іллі Лизогуба Портрет Платона Закревського Портрет Михайла Щепкіна

Тарас Григорович – пейзажист Воздвиженський монастир в Полтаві Олександрівський костьол в Києві Шхуни біля форта Кос-Арал Почаївська лавра з заходу Катерина

Як маю я журитися, Докучати людям, Піду собі світ-за-очі — Що буде, те й буде. Найду долю, одружуся, Не найду, втоплюся, Та не продамся нікому, В найми не наймуся. Пішов же я світ-за-очі, Доля заховалась; А воленьку люде добрі І не торговали, А без торгу закинули В далеку неволю... Щоб не росло таке зілля На нашому полю. Як маю я журитися…

Тарас Григорович Шевченко - Кобзар українського народу

Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів. В таку добу під горою, Біля того гаю, Що чорніє над водою, Щось біле блукає. Може, вийшла русалонька Матері шукати, А може, жде козаченька, Щоб залоскотати. Не русалонька блукає: То дівчина ходить, Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить. Так ворожка поробила, Щоб менше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала… Причинна (уривок)

Причинна (уривок) Така її доля... О Боже мій милий! За що ж ти караєш ЇЇ, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?.. Прости сироту! Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю. Пошли ж ти їй долю — вона молоденька, Бо люде чужії її засміють. Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума — заблудив. Щаслива голубка: високо літає, Полине до Бога — милого питать. Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напова, Чи, може, з другою, другую кохає, Її, чорнобриву, уже забува?

Перші з творів Тараса Григоровича, що дійшли до нас, - балада "Зіпсована", вірші "Думка" ("Тече вода в синє море"), "Вічній пам'яті Котляревського" і поема "Катерина" - датуються 1837-1838 роками. Шевченко у багатьох своїх творах закликав пригноблений український народ до революційної боротьби за своє звільнення. Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар». До неї ввійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844).

На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає; Кругом хлопці та дівчата — Як мак процвітає. Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками; Як збиралась громадонька В неділеньку вранці; Як ховали козаченька В зеленім байраці. Грає кобзар, виспівує — Аж лихо сміється... «Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись — панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем! ТАРАСОВА НІЧ (уривок)

Думка Тече вода в синє море, Та не витікає; Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грав серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люди, Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати» Ні поговорити». Сидить козак на тім боці, — Грає синє море. Думав, доля зустрінеться, — Спіткалося горе. А журавлі летять собі Додому ключами. Плаче козак — шляхи биті Заросли тернами.  

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі, дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в’яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде — як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люде не спитають — Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! ДУМКА

Маленькій Мар'яні Рости, рости, моя пташко. Мій маковий цвіте, Розвивайся, поки твоє Серце не розбите, Поки люди не дознали Тихої долини. Дознаються — пограються, Засушать та й кинуть. Ані літа молодії, Повиті красою, Ні карії оченята, Умиті сльозою, Ані серце твоє тихе, Добреє дівоче Не заступить, не закриє Неситії очі. Найдуть злії та й окрадуть... І тебе, убогу, Кинуть в пекло... замучишся І прокленеш Бога. Не цвіти ж, мій цвіте новий, Нерозвитий цвіте, Зов'янь тихо, поки твоє Серце не розбите.

Ой гляну я, подивлюся На той степ, на поле; Чи не дасть бог милосердий Хоть на старість волі. Пішов би я в Україну, Пішов би додому, Там би мене привітали, Зраділи б старому, Там би я спочив хоч мало, Молившися богу, Там би я… Та шкода й гадки, Не буде нічого. Як же його у неволі Жити без надії? Навчіть мене, люде добрі, А то одурію. Ой гляну я, подивлюся…

Чернечу гору зеленить трава, І оживає Канівська могила... Безсила смерть, коли живуть слова, І вічно житиме його поезій сила. Шануйте коми кожної пір'їну В розкриллях білих ста його томів. Що зносили до сонця Україну. Яку лиш він до слова розумів. Він був поетом волі в час неволі. Поетом доброти в засиллі зла. Була у нього незвичайна доля. Та доля Україною була.

Любімо мову українську, Як солов'їний красний спів! Й спілкуймось нею в повсякденні, Щоб зрозуміти сутність слів!