Номер слайду 5
З оселі вийшла мати, глянула.— Це ти?— Це я, мамо, — він підходить до неї, охоплює її загрубілі руки, що відмиваються тільки взимку.— Ой Богданочку, — вона припадає головою до його грудей і починає схлипувати.— Чого ви? — і пригортає матір.— Хіба ж я знаю? — вона витирає очі краєчками хустини, крізь сльози заглядає йому в очі.— Богданчику, ти знаєш, хто ти мені? Ти щастя моє, і надія моя, і все, чим я живу, бо що ж я без тебе?— Я пам’ятатиму це, мамо.— Богданчику, дитино, а ти… не звихнувся тепер?— Як це?.. — злякано поточився назад, не розуміючи її.— Прийшли до мене, сину, чужі листи. Пишуть, що ти звихнувся… запроданцем став. Я вірю тобі! — шелестять її слова, шелестять її сльози.— Вірте, мамо. Хоч би що трапилось зі мною, вірте, бо я ваш син і ніколи не стану безбатченком, ніколи! То тільки страшні жорсткосердці могли таке написати вам. Якби навіть усе золото, усі скарби світу кинули мені під самі ноги, то й тоді я не став би чиїмось послугачем, бо ж своєю землею живу, за це ладен і вмерти. Чуєте, мамо? (За М. Стельмахом).