КЛАСИЦИЗМ

Тема: Стиль класицизм. Архітектура класицизму. Творчість відомих архітекторів класицизму. Шедеври архітектури класицизму. Стиль ампір в архітектурі та скульптурі за часів Наполеона.  

Мета: ознайомити учнів з поняттями «класицизм», «ампір», «регулярний (французький ) парк». Розглянути визначальні риси класицизму. Надати знання про види архітектури класицизму та її характерні риси. Розглянути приклади стилю ампір в архітектурі та скульптурі мистецтва класицизму. 

Розвивати вміння учнів за ілюстраціями визначати характерні риси ампіру, вміння надавати характеристику художньому образу споруд, здійснювати аналіз основних характерних засобів виразності скульптур класицизму.

Виховувати інтерес до архітектури та скульптури класицизму, ціннісне ставлення до шедеврів мистецтва класицизму.

Класицизм уперше заявив про себе в італійській культурі 16 століття. Найбільшого розвитку досяг вже у 17 ст. у Франції й у декількох країнах зберігав свої позиції аж до першої чверті 19 ст. Зародження цього стилю ґрунтувалося на ідеї повернення до античних

архітектурних форм і ордерів, а його фундаторами стали дослідники, які вважали античну культуру вершиною досконалості, взірцем абсолютної і вічної краси. 

Представники класицизму прагнули втілити уявлення про доцільну закономірність світобудови, про гармонійний устрій природи і суспільства, піднесені героїчні та моральні ідеали, підпорядкування особистих інтересів інтересам громади. Художнім формам цього стилю притаманні строгість і чіткість, логічність і ясність, гармонійність та врівноваженість.  

Архітектура

Одним із засновників архітектурного класицизму вважають венеціанського майстра Андреа

Палладіо, а зразком заміської споруди цього стилю – збудовану ним віллу Ротонда (північ Італії, середина 16 ст.).

Заміський будинок, або вілла, побудована Андреа Палладіо на вершині холму під Віченцем для ватіканського чиновника, який вийшов в  відставку Паоло Альмерико. Після переходу в 1591 р.

у власність братів Капра вілла Альмерико була переіменована в віллу Капра. Іноді її називають вілла Альмерико-Капра.

Вілла Ротонда під охороною ЮНЕСКО як пам’ятка Всесвітньої спадщини, загальновизнана в якості одної із центральних будівель в історії європейської архітектури. Для архітекторів – палладіанців це був найбільш шанований зразок вілли. За його подобою були побудовані тисячі будівель по цілому світу – від американської садиби Монтічелло до Софійського собору в Царському Селі. 

Вілла Капра – один із перших в історії приватних будинків, вирішених в формі античного храму. Йому присутня ідеальна симетрія, основана на дуже прорахованих математичних пропорціях. У вілли 4 фасади з іонічними портиками, до яких веде по балюстраді зі статуями античних богів. 

Вінченцо Скамоцці, який відповідав за добудову і обробку вілли після смерті Палладіо, прикрасив її куполом-ротондою подібною до римського Пантеону. Із круглого отвору зверху

купола, за задумом творців, сонячне світло повинне було попадати в круглу гостинну в центрі споруди. Її стіни покриті штучними фресками-обманками. Всі інші кімнати

спроектовані таким чином, щоб в них на протязі дня теж рівномірно заглядало сонце. 

На відміну від багатьох пам’яток архітектури Відродження, які негласно протиставляють себе навколишньому ландшафту, вілла ідеально вписана в нього. Від парадних воріт до неї веде широка алея для екіпажів. Палладіо і Скамоцці досягли в цьому своєму творі гармонії з природою, невідомою європейському зодчеству з часів античності.

Останнім відомим власником вілли був Марі оді Вальмарана (помер в 2011 році), член італійського роду Вальмарана, професор архітектури Віргінського університету. Цікаво те, що і головний корпус цього університету (так звана Ротонда) був спроектований Томасом

Джефферсоном за зразком вілли Ротонда. Вплив цього Палладієвого шедевру відзначений також в невтіленому проекті президентського палацу в Вашингтоні, який розробив Джефферсон. 

Найбільшого розвитку архітектура класицизму досягла у Франції періоду Наполеона, а згодом цей стиль поширився в Німеччині, Англії, Росії та інших країнах. Рим був одним із головних теоретичних центрів класицизму. 

2 -  Церква Святої Женев’єви    https://youtu.be/6ZfHdyCEc-E   

Початок французького класицизму пов’язаний із будівництвом церков Св. Женев’єви в

Парижі, спрощена форма якого свідчить про виникнення нового естетичного підходу. Вона була спроектована в 1756 році Жаком Жерменом Суффло, але в 1791 р. в період Великої французької революції трансформувалась в «пам’ятник Великої Франції».

Французький архітектор Суффло говорив, що був самоучкою. В 1730-1750 роках кілька раз бував в Римі, де вивчав пам’ятки класичної архітектури. В 1738 році він повернувся в Ліон і зайнявся архітектурною практикою. Простота, просторість і археологічно точно

відтворені деталі класичної архітектури в основних його роботах ліонського періоду, таких, як прибудова до Отель-Дьйо та будівля Лож де Шанж, розпочали здвиг французького смаку від архітектури рококо до неокласицизму. 

Він один із перших відвідав доричні храми в Пестумі і спромігся створити характерні готичній архітектури відчуття світла, простору та пропорцій в класичних формах. З цією метою він скористувався планом в вигляді грецького хреста, неф  був оформлений як

система плоских зводів і півциркульних арок, які опирались на ряди колон в інтер’єрі. Об’ємна композиція будівлі розвиває ідею центрально-купольного будівництва, яка має в плані риси

грецького хреста. Купол в центрі піднімається до висоти майже 120 м. Його метою в цьому проекті стало поєднання строгої регулярності і монументальності романських звідних

стель з легкістю стройних стовбів, які їх підтримують і вільно стоячих коринфських колон. Зовнішні поверхності стін майже без прикрас вирішені з використанням класичного контрасту розчленованої та нерозчленованої мас.

Оскільки дизайн церкви засновувався на класичному стилі, після революції , коли релігія була відмінена, було дуже просто перетворити церкву в світський заклад Пантеон – місце

поховання великих людей Франції. Після переробок Пантеон дістав ще більше класичний

характер. До нещастя, бокові вікна в той час були закладені: ефект світлого внутрішнього простору був знищений, велика частина прикрас була забрана, що сильно змінило вигляд

інтер’єру. Пілони були підсилені Ронделем в 1806 році. Все це надало будівлі суворий, строгий вигляд, який відповідав новому призначенню будівлі, в результаті виник тут дещо похмурий пам’ятник архітектури, яким є сьогодні Пантеон

3 - Лувр-один з найбільших художніх музеїв світу.  Візит в Лувр    https://www.youtube.com/watch?v=d5xkervEWXA  

Якщо у Франції класицизм знайшов своє втілення головним чином у проектах громадських будівель , то  в Англії у цьому стилі споруджували переважно приватні садиби та міські будинки. Саме англійські архітектори стають вірними послідовниками Палладіо, величність і простота проектів якого дають змогу дотримуватися класичних архітектурних прототипів. 

Ла Ска́ла (італ. Teatro alla Scala або La Scala) — оперний театр у Мілані (Італія), один з провідних оперних театрів світу. Будинок театру побудований у 1776—78 роках архітектором Джузеппе Пермаріні.

Перша вистава (опера Антоніо Сальєрі «Визнана Європа» / «L'Europa riconosciuta») відбулася 1778 року.

Починаючи від XIX століття Ла Скала стає міжнародним центром оперного мистецтва.

Багато видатних опер виникло з призначенням постановки на цій сцені. Зокрема тут відбулися прем'єри таких опер, як «Пірат» (1827) і «Норма» (1831) Вінченцо Белліні, «Лукреція Борджа» (1833), «Оберто» (1839), «Набукко» (1842), «Отелло»(1887) і «Фальстаф» (1893) Верді, «Мадам Баттерфляй» (1904) і «Турандот» Пуччіні.

  Під час Другої світової війни театр був зруйнований і відновлений у первісному виді інженером Л. Секкі. «Ла Скала» знову відкрили в 1946 році. Остання велика реставрація проводилась в 2001—2004 роках.

4  -  Оперний театр Ла Скала   https://www.youtube.com/watch?v=lu9X_xqmoL4

В театрі Ла Скала співали й видатні українські співачки — Соломія Крушельницька, Євгенія Зарицька, Марія Стефюк, Вікторія Лук’янець, Лев Сибіряков.

5  - Соломія Крушельницька

6  - Євгенія Зарицька

7  - Марія Стеф'юк

8  - Лев Сибіряков

9  - Вікторія Лук'янець

Варшавський великий театр

«Великий театр – Національна опера», також Театр Вельки – оперний театр в Варшаві, побудований на театральній площі в 1825-1833 роках за проектом Антоніо Корацца. Був

святково відкритий 24 лютого 1833 року оперою Джоакіно Россіні «Севільський цирульник». Повністю знищений німцями в період Другої світової війни, востановлений в 1965 році.

Театр має два зали – великий на 1841 місце та малий – на 200 місць, в якому теж проходять вистави. В залах театру ставлять опери, балети, проходять концерти, а також урочистості.

В 2011 році в рамках святкування 100-річчя «Російських балетів» Дягілєва в фойє театру була встановлена бронзова скульптура Вацлава і Броніслави Ніжинських в образі фавна і німфи із балету «Післяобідній відпочинок фавна» (скульптор Геннадій Єршов).

                      Ампір 

У мистецтві Франції в період правління Наполеона І Бонапарта виник так званий імперський стиль – ампір. Ампі́р (фр. empire — імперія) — термін, що застосовується

в мистецтвознавстві до західноєвропейського класицизму часів імперії Наполеона І,

переважно в архітектурі, портретному живописі та декоративно-ужитковому мистецтві.

Для ампіру характерним було звернення до мистецьких традицій імператорського Риму з його прагненням до строгої величі та помпезності, холодної елегантності і обов'язкового прагнення звеличити абсолютну владу військових монархій (Перша імперія у Франції, російського царя Олександра І).

В декоративному оформленні архітектурних споруд, меблів та ін. застосовуються військові емблеми, зброя часів Стародавнього Риму, лаврові вінці, крилаті грифони, сфінкси, леви та

ін.

більше зображень   https://g.co/kgs/7qvnS8

Ампір як стиль, короткий за терміном існування і неширокий за обсягом прийнявших його країн, викликав зацікавленість у дослідників. У Франції його існування обмежують 1799 —  1815 рр., тобто кінцем правління Директорії та повним крахом кар'єри Наполеона

Бонапарта. В Європі того часу стиль ампір, тісно пов'язаний з військовими авантюрами

Наполеона, не мав популярності як стиль загарбників, не сприймався мешканцями захоплених державних утворень, залишився лише стилем військової еліти. Ампір практично був прийнятим лише в наполеонівській Франції та в Російській імперії, де мав, однак, дещо

різне політичне навантаження - звеличення влади Наполеона та його військових прибічників

у Франції (його нової військової еліти ), в Росії - звеличення влади царя і уславлення перемоги над арміями загарбників-французів, тріумф переможців. Ампір, як стиль, офіційно підтриманий царатом, утримував власні позиції в Російській імперії значно довше, приблизно до кінця 1830-х років.

Наполеонівський ампір - стиль жорсткий, пафосний і холодний, офіційний, більш символічний. Він помітно відрізнявся від класицизму кінця 18 ст., який вільно обрали і відродили

французькі митці в середині століття. Наполеон, як узурпатор влади, активно жадав

величі і ореолу могутності давньоримських імператорів. Саме тому митцям Франції було наказано брати за взірці мистецтво не республіканського Риму, а в Римі доби

імператорів — офіційному, поміркованому і холодно-величному. Не був ампір і вищим

щаблем розвитку класицизму, бо по відмиранню нав'язаного Наполеоном державі ампіру, класицизм в країні був відновлений і трохи перегодом переродився в академізм 19 ст.

Для французьких дослідників ампір лише черговий етап повернення національного мистецтва до античних, класичних витоків, тому П. Верле називав ампір «затверділим

класицизмом Людовика XVI». Більш точним був російськиймистецтвознавець Ігор Грабар, котрий наполягав, що «блискучий розвиток класицизму Франції був розірваний холодною диктатурою ампіру» .

Паризька тріумфальна арка (фр. arc de triomphe de l’Étoile, досл.: «тріумфальна арка

Зірки») — тріумфальна арка, розташована на площі Шарля де Голля (Place Charles-de-Gaulle) у столиці Франції місті Парижі. Тріумфальна арка є одним з найвідоміших паризьких монументів, одним із міських символів.

      Висота 49,51 м, ширина 44,82 м, висота зведення 29,19 м. Споруджена в 1806—1836 по розпорядженню Наполеона архітектором Жаном Шальгреном. Прикрашена 4-ма скульптурними групами:

·         з боку Єлісейських Полів — «Марсельєза» скульптора Франсуа Рюда (праворуч) і «Тріумф Наполеона » скульптора Корто (ліворуч);

·         з боку авеню де ла Гранд-Арме — «Опір» (праворуч) і «Мир» скульптора Етекса.

На стінах арки вигравійовані назви 128 битв, виграних республіканською і імператорською армією, а також імена 658 французьких воєначальників. Арку оточують 100 гранітних тумб (на честь «ста днів» правління Наполеона), сполучених між собою чавунними ланцюгами.

З часів правління Людовіка XIV пряма дорога сполучала дві королівські резиденції — паризький палац Лувр і Версальський палац. Назва цієї дороги — «Тріумфальна дорога» — не застаріло і сьогодні: на одній осі розташовані тут три арки — Каррузель біля Лувру, Тріумфальна арка на площі Етуаль і Велика арка, побудована вже в нашу епоху в ультрасучасному кварталі

Дефанс. У грудні 1806, відразу після Аустерліцької битви, Наполеон розпорядився спорудити на паризькому пагорбі Шайо тріумфальну арку на честь військових перемог, взятих

Францією під час Революції і в період Першої імперії. Цілих 2 роки пішло на спорудження фундаменту. У 1810, коли новоспечена імператриця Марія-Луїза повинна була урочисто

в'їхати в столицю по полях Елісейських, на кам'яному фундаменті була поспішно зроблена з

дощок і суворого полотна «декорація» майбутньої арки.Наполеон не дожив до закінчення

будівництва Тріумфальної арки: воно завершилося лише в 1836 р., під час правління Луї-

Філіппа. 15 грудня 1840 під аркою проїхав траурний кортеж з прахом Наполеона, доставленим з острова св. Олени. Пізніше за урочисту похоронну церемонію із зупинкою під зведеннями Тріумфальної арки удостоїлися після своєї кончини Гамбета, Віктор Гюго, Лазар Карно, Мак-Магон, генерали Фош і Жофр, генерал Філіп Леклерк.

10 - Тріумфальна арка

Ж.Гондуен. Вандомська колона

Вандомська колона (фр. Colonne Vendôme) на Вандомській площі (фр. Place Vendôme) в 1-му муніципальному окрузі Парижa на честь перемоги Наполеона I під Аустерліцем. Колона, відлита з австрійських і російських гармат за зразком колони Траяна за бажанням

Наполеона в 1807 року, зі статуєю імператора і 76 скульптурними рельєфами роботи художника Давида за ескізами Бержера була встановлена на місці бронзової статуї Людовика XIV роботи скульптора Жирардо, що простояла там рівно сто років з 12 серпня 1692 року по 12 серпня 1792.

     Висота колони 44 м, нагорі знаходиться статуя Наполеона I. Це вже третя статуя, що прикрашає колону. Після взяття союзниками Парижа в 1814 році першу статую Наполеона

було знято й замінено на білий прапор Бурбонів з лілеями. В 1818 році її розплавили й зробили

статую Генріха IV на Новому мосту. В 1833 році Луї-Філіп I наказав зробити нову статую

Наполеона і поставити її на колону. В 1850-і роки Наполеон III, побоюючись, що високохудожня статуя може постраждати від негоди, розпорядився зняти її і виставити в Домі Інвалідів біля гробниці Наполеона I, а для колони зробити копію.

Вандомська колона з відновленою статуєю Наполеона I з одного боку, стала символом поклоніння бонапартисти, з іншого - об'єктом критики противників Наполеона.

Наприклад, Генріх Гейне засуджував цей пам'ятник, як такий, що прославляє мілітаризм.

Знамениті французькі поети Огюст Барб'є і Альфонс Ламартін висловлювали обурення з приводу існування колони. Вимагав зруйнування колони філософ Іммануїл Кант, публіцисти П.

Ланжалле і П. Корьє.

    Але найдраматичніші події чекали на колону в дні Паризької комуни в 1871 році. Відомий художник Гюстав Курбеще з моменту падіння Другої імперії у вересні 1870 року

висловлювався за знесення колони, що створює «враження кривавого струмка у мирному

саду», і за те, щоб перенести цей пам'ятник на еспланаду Дому інвалідів і встановити на малолюдному місці, що відвідується переважно військовиками. Під час Комуни Курбе став комісаром з культури і був близький до здійснення своєї мрії. Але громадська думка Парижа вимагала повного знищення колони.

12 квітня 1871 року Комуна, за пропозицією Ф. Піа, прийняла декрет:

«Паризька Комуна, вважаючи, що імператорська колона на Вандомській площі є пам'ятником варварству, символом грубої сили і хибної слави, утвердженням мілітаризму,

запереченням міжнародного права, постійною образою переможених з боку переможців, безперервним замахом на один із трьох великих принципів Французької республіки - Братерство, постановляє : Стаття перша і єдина. - Колона на Вандомській площі буде зруйнована».

18 травня 1871 року колону було повалено на землю при величезному скупченні народу. Після поразки Комуни новий уряд підняв колону, відновив у черговий раз зняту статую Наполеона I і зобов'язав Курбе через суд оплатити витрати. Майно художника було розпродано, але й після виходу з в'язниці він був зобов'язаний платити 10 000 франків щороку. Через 7 років Курбе помер у бідності.

Автор уроку:  Любов Чиженко