Номер слайду 11
Багато років проминуло від тієї весни, але гіркота від мого вчинку та неправди й досі тягарем лежить на моїм сумлінні. Особливо, коли бачу шрам на татовій натрудженій руці… Чому я так вчинив, чому «не почув», чому не прийшов на поміч такій рідній мені людині? Важко сказати, можливо, надто юний був, а може, й невихований так, як слід було б! Шкребе ще й від того, що і дотепер я так і не набрався сміливості сказати правди батькові, а він так ніколи і не допитувався, як воно було насправді! Звичайно, з висоти мого віку можу сказати, що я зробив не так, як мене вчили, не так, як хотілося, не так, як треба було б учинити в такій ситуації. Хоча спершу намагався сам себе виправдати, мовляв, я ж не знав, чого мене кличе тато, гадав, що знову хочуть мене загнати до двору, аби працювати, а в мене ж канікули, друзі, м’яч…Виправдання занадто слабкі. Скажу чесно, заспокоєння в «таких аргументах» небагато, та назад колесо життя не прокрутиш! Говорити правду, друзі, не так легко і просто! Але треба набиратися сміливості та казати її, а інакше вам своє сумління не заспокоїти. Кігтястою кішкою воно буде вам роздирати душу, не давати спокою та морального затишку! Колись я неодмінно розкажу тобі правду, мій тату, попрошу вибачення за скоєне - і сподіваюся почути теплі твої слова: «Нічого страшного, ти був надто маленьким, в тебе була весна, і…канікули, і..м`яч!»