Фаюмські портрети, що першочергово створювалися як елементи культу мертвих та були однією зі складових поховального ритуалу, стали одним з найкращих прикладів давнього живопису. Створені у I-IV столітті нашої ери вони вражають не лише своєю реалістичною манерою, яку згодом змогли досягти лише у XV столітті. На відміну від портретів королівської знаті XV століття, фаюмські портрети здаються нам значно ріднішими, а люди, зображені 2000 років тому, ближчими. Великі очі, асиметрія обличчя, гармонійно підібрана кольорова гамма – саме ці особливості надають портретам реалістичності. І погляд, що зовсім не боїться смерті, а наче чекає її. Фаюмські портрети, що першочергово створювалися як елементи культу мертвих та були однією зі складових поховального ритуалу, стали одним з найкращих прикладів давнього живопису. Створені у I-IV столітті нашої ери вони вражають не лише своєю реалістичною манерою, яку згодом змогли досягти лише у XV столітті. На відміну від портретів королівської знаті XV століття, фаюмські портрети здаються нам значно ріднішими, а люди, зображені 2000 років тому, ближчими. Великі очі, асиметрія обличчя, гармонійно підібрана кольорова гама – саме ці особливості надають портретам реалістичності. І погляд, що зовсім не боїться смерті, а наче чекає її.
Свою назву отримали за місцем першої великої знахідки в Фаюмській оазі в 1887 році британською експедицією на чолі з Фліндерсом Пітрі. Є елементом видозміненої під грецьким впливом місцевої похоронної традиції: портрет замінює традиційну поховальну маску на мумії. Знаходяться в колекції багатьох музеїв світу, в тому числі Британського музею, Лувру, Музеї Метрополітен, Московський музей імені Пушкіна володіє чудовим зібранням з 23 похоронних фаюмських портретів, виявлених в Єгипті в 70-ті роки XIX століття, що дає можливість простежити розвиток цього жанру протягом чотирьох століть (з I по IV ст.). Нині відомо близько 900 поховальних портретів. Більшість з них були знайдені в некрополі Фаюма. Завдяки сухому єгипетському клімату багато портретів дуже добре збереглися, навіть фарби виглядають у більшості випадків ще свіжими."Файюмські портрети" зазвичай використовують як стилістичний, а не географічний опис.
Портрети закривали обличчя тіл, які муміфікували для поховання. Збережені приклади вказують на те, що вони були вмонтовані в смуги тканини, якими обмотували тіла. Зараз майже всі відокремлені від мумій.[2] Зазвичай вони зображують одну людину, показуючи голову або голову і верхню частину грудної клітини, розглянуті фронтально. З точки зору художньої традиції, образи явно походять більше від Греко-римська художні традиції ніж Єгипетські.[3]
Виникли фаюмські портрети завдяки переплетінню різних стилістичних напрямів та культур. Завойований у IV столітті до нашої ери греками та у I столітті до нашої ери римлянами Єгипет став своєрідним фундаментом для синтезу культур. Поховальні ритуали єгиптян набули змін під впливом греків та римлян: увібравши реалістичну манеру портретів від перших та набувши індивідуальності від других, єгипетський звичай поховальних портретів став не лише елементом ритуальних діянь, але витвором мистецтва.
Грецька манера виражалася в чіткій передачі світлотіні, перспективному зображенні та використанні такої техніки як енкаустика. Саме за цією технікою були створені перші Фаюмські портрети. Портрети створювали на кипарисових або кедрових дощечках, і, завдяки восковим фарбам, майстри мали можливість створювати об’ємні зображення з фактурою, що додавала ще більше реалістичності. Працюючи одночасно і пензлем, і гарячим металевим стрижнем, що допомагало утворювати більш реалістичну фактуру.
Згодом майстри перейшли на темперні фарби, така техніка була значно дешевшою, проте складнішою в роботі. Темпера, фарба на основі яєчного жовтка та води висихає досить швидко, що змушувало майстрів одразу вхоплювати особливості та пропорції обличчя, не маючи можливості вносити зміни в портрет. Техніка темперного живопису повністю витіснила енкаустику і надалі портрети ставали все більш умовними та декоративними. Нерідко майстри використовували сусальне золото, ним прикрашався фон, чи окремі елементи одягу. Чудовим прикладом використання золота є портрет молодика, що датується I століттям нашої ери, зараз знаходиться у музеї ім. Пушкіна в Москві.
Звісно ж єгипетська традиція не відійшла під впливом греко-римських живописних стилів, а стала основою для створення фаюмських портретів. Надзвичайно великі очі, зумовлені єгипетським вірування про те, що душа людини виходить з тіла через рот, а повертається через очі. Тому на портретах, що поміщались на мумію були завжди широко відкриті очі, а замальовування очей на портреті вважалося жахливою помстою померлому.
Майже на всіх портретах зображені молоді люди чи діти. Постають перед нами молодими, гарними, в прикрасах та найкращих одіяннях. І все це не для нащадків чи задля демонстрації свого статусу. Портрети створювалися для богів. На початку досліджень археологи вважали, що це через коротку тривалість життя, проте згодом дійшли висновку, що портрети писалися з живих людей у молодому віці і тривалий час прикрашали атріуми. Тож здебільшого вік на портреті та на момент смерті може значно відрізнятися. Поховальні портрети, здебільшого, мали змогу замовити лише аристократи, а це всього лише кілька відсотків населення. Інші 95-98% мали звичайні посмертні дерев’яні маски. Знайдено також портрети літніх людей, від 40 років і більше, це пояснюється матеріальним становищем, адже не всі мали можливість замовити собі портрет у молодому віці.
Найбільшим дослідником фаюмських портретів вважають Даніеля Марі Фуке, що представив портрети світові у XIX столітті. Портрети виставлялися в усіх великих столицях Європи та експонувались в Нью-Йорку. Новий етап в дослідженні поклав німецький археолог фон Кауфман, який у 1892 році відкрив гробницю Аліни. Найбільшим шедевром фаюмських портретів вважається портрет Аліни, що датується 1-2 століттям нашої ери. Вона була похована разом зі своїми доньками у віці 35 років, згідно з даними дослідників, їх сім’ю спіткала важка хвороба. Такі подробиці ми знаємо завдяки археологам, на жаль, не всі гробниці вдалося дослідити, велику кількість було викуплено чи розграбовано, а таблички з іменами та даними згублені.
Визначити період створення портрету можна також завдяки віянням модних тенденцій у Римі. Жінки орієнтувалися на імператрицю, а чоловіки – на імператора. Кожен новий правитель відрізнявся своїм власним стилем. А імператриця вигадувала нові зачіски, які відправляли у вигляді моделей-голівок у столиці та провінції. Проте, досить часто вони запізнювалися в дорозі, тому фаюмські зачіски відставали від імператорської моди років на 20-30. Прагнучи зобразити не лише фізичну схожість, але й душу померлого, давні майстри вплинули на формування іконописних канонів, погляд крізь душу став використовуватися і в візантійських іконах.
Так синтез різних культур став своєрідним поштовхом для створення шедеврів. На них зображені реальні люди, що жили 2000 років тому, і їх метою була не демонстрація свого статусу для нащадків. Вважалось, що ці портрети не побачить жодна жива душа. Таким чином майстер, не прагнучи самовираження на роботах, створював портрети виключно для божественного споглядання, і лише через тисячоліття портрети стали невід’ємною частиною історії живопису.