Презентація "Філософська поезія. Змістовий зв’язок «Легенди про вічне життя» з поезією збірки «Зів’яле листя». Драматизм людських стосунків, роздуми про взаємність кохання.

Філософська поезія. Змістовий зв’язок «Легенди про вічне життя» з поезією збірки «Зів’яле листя». Драматизм людських стосунків, роздуми про взаємність кохання.

Яким людським почуттям пройняті рядки цієї збірки? Вмотивуйте свою думку. Говорячи про любов, ми не можемо не пригадати збірку І. Франка «Зів’яле листя», яка є шедевром інтимної лірики в українській літературі. Чим для письменника, на вашу думку, було кохання –спокусою,благословенням чи тяжким гріхом?Чи щасливим був І. Франко у коханні?

Біблія завжди служила джерелом мудрості щодо покаяння, морального самовдосконалення і пізнання істини. Вона давала той ідеал, духовну підтримку, яких митці не знаходили в реальному житті. Важливу роль відіграла Біблія й у становленні української літератури. Письменники XIX століття зверталися до неї як до джерела своєї творчості. Не винятком стала і творчість І. Франка. Наступною після «Зів’ялого листя» була збірка поезій І. Франка «Мій Ізмарагд», яка вийшла 1898 року. У передмові письменник так пояснює назву збірки: «Ізмарагдом звався в старій Русі збірник статей та притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних із грецьких писань отців церкви, підібраних так, щоби цілість становила неначе повний курс практичноїхристиянської моралі». Тема любові звучить не тільки у поезіях « Зів’ялого листя». Письменник неодноразово звертається у своїх творах до теми взаємного кохання, яке окрилює людину, і не залишається байдужим до драми тих,чиє серце розбилось від нещасного кохання.

Збірка «Мій Ізмарагд» складається із шести циклів: «Поклони», «Паренетікон», «Притчі», «Легенди», «По селах», «До Бразилії». Люди завжди бажали отримати «вічне життя»-кожен по-своєму. Але чи варто про це мріяти, чи хоче людина побачити смерть рідних людей, чи готова жити далі, коли їх поруч нема?Подумайте!

До циклу «Легенди» збірки «Мій Ізмарагд» увійшла філософ­ська «Легенда про вічне життя», у якій І. Франко розмірковує про те, чим є людське життя, про його сенс, цінність. Для поета-борця «життя» — то борня», проте й у цій поезії автор зверта­ється до теми нерозділеного кохання, зради, брехні («любов — то брехня»).

ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ1 Олександер Великий весь світ звоювавІ отсе в Вавілоні мов бог раював. А побожний аскет вік в пустині проживІ молитвою й постом богині служив. Наче сонце, що разом прогонює тьму,Так богиня в опівніч явилась йому. Прихилилась і мовить: “Мій вірний слуго,Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?”А с к е т м о в и т ь:“Хоч яке се життя і трудне, і сумне,Дай, щоб старість і смерть оминули мене”. Б о г и н я м о в и т ь:“Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,На ж тобі сей малий золотистий горіх. Одну нічку не спи, один день промовчиІ, очистивши ум, сей горіх розтовчи. Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,Дасть тобі молодим вічно жити воно”.2 Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,І готовивсь аскет на великую річ. Ось огонь розпалив із пахучих полін,І кадило в огонь щедро кидає він,І закони господні проходить умом,Щоб очистити ум, не схибити притьмом. Та ось сумніви в серці повстали страшні:“Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?Чи вертати у світ, де панує борба?Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!Та безцінний твій дар комусь іншому дам. У нас цар молодий, богорівний наш цар!Богорівним зовсім його зробить твій дар. Міліонам він сонце, життя є нове,Для добра міліонів хай вічно живе”.

3 Олександер Великий весь світ звоював,Та дівчини рабом себе він почував. Персіянки Роксани предивна краса. В його серці горить, мов пожар, не згаса. У обіймах його та красуня горда. Наче тає, на груди його припада;Та хвилина мине, і він чує, що ось. В її серці вороже ворушиться щось,І в очах, ще вогких від любві і жаги,Дикі іскри горять, наче злі вороги. З її уст вилітають бажання страшні —Се бажання пожарів, убійства, різні.Їй опертись король не здоліє й на мить: Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?.. День у день із небес його кидає в ад.4 Олександер Великий богині моливсь:“Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!Або дай, щоб скінчилася мука моя,Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?Чом міняється так, кілько є в дні годин?І чи в серці її я паную один?”В тій хвилині аскет перед ним опинивсьІ покірно царю до землі поклонивсь.“Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги. Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги. Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх”.І він все розповів, відки має сей плід,Що робить, щоб богині сповнить заповіт.“Міліонам ти сонце, добродій єси, —Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси”.

5“Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!”І великим, безсмертним почув себе цар.“Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?З нею жить! Або радше ти сам умирай!”Вже й не думає цар, до Роксани біжить:“Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!”І сказав їй усе, відки має сей плід,Що робить, щоб богині сповнить заповіт.“Коли любиш мене, моє сонце ясне,Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне. А не любиш… — урвав. — Кого хочеш люби!Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!”Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —Олександер не ждав її слова — пішов.6 Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?Не про те! Інший жар в її серці горить!Інший бог там живе! Інший цар там царить. Він мета її мрій, осолода очей,Над усіх милий їй генерал Птолемей. Хоч не любить її і холодний, як лід,Вона рада свій вік дать за сам його вид.“Вічно жить молодій, а без нього? О ні!Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!А як ні, то мені краще в світі не буть”. Птолемея знайшла, і дала йому плід,І сказала, який в нім лежить заповіт. А як ніч надійшла, вона тихо пішла,Олександру в вино трути-зілля влила.

7 Занедужав король, важко стогне, кричить,А Роксана при нім не ридає, мовчить. Головами хитають старі лікарі,І тривога, як ніч, залягла у дворі. По всім краю йде вість, наче змора та сон,І сумує весь край, і рида Вавілон. Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,В Олександрів покій куртизана ввійшла.“Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!Ось від мене тобі чудодійний горіх!Се богині є дар. Як з’їси те зерно,Вічно жить тобі дасть вічно юним воно”. Спалахнув Олександер: “Нещасна, дрижи!Від кого маєш плід сей? По правді скажи!”Та дівча не дрижить, не спускає очей:“Мені дав його твій генерал Птолемей”.8 Олександер у болях жорстоких лежавІ в руці своїй плід чудодійний держав.“Вічно жить і любить! День за днем! День від дня. А життя — то борня! А любов — то брехня!Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!Не для нас, о богине, твій божеський дар!Хоч над світом я цар, та над серцем не цар. Міліони людей можу вбить, погубить,Та чи змушу кого мене вірно любить?Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?А без щастя, без віри й любові внутріВічно жить — се горіть вік у вік на кострі!Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!”

9 Серед болю в постелі підводиться цар,І побожно цілує чудовний той дар,І в тріскучий огонь із пахучих полін. Чудодійний горіх бистро кидає він.І здалось, що вже біль не так люто палив,Мовби в збурену кров охолоди налив. Прояснів його ум, серце збулось химер,А в опівніч саму Олександер умер.

Олександр Македонський (кінець липня 356р. до н.е. – 10 червня 323р. до н.е.) – дев’ятнадцятий цар Македонії, син царя Філіпа ІІ Македонського та Олімпіади, царівни Епіру. Птолемей – правитель і цар Єгипту, воєначальник Олександра Македонського. У Вавілоні, де він жив, зайнятий державними справами і планами нових завойовницьких походів, після одного з банкетів, цар раптово занедужав і через кілька днів помер на 33-ому році життя. Вмираючи, він не встиг призначити свого спадкоємця. Один з найближчих соратників - Птоломей перевіз тіло володаря у золотій труні в Олександрію і поховав там. Напис на надгробному камені могили Македонського свідчить: «Цього клаптика землі виявилося досить для того, кому не вистачило Всесвіту».

Роксана – бактрійська княжна, дружина Олександра Македонського. Народилася я в Бактрії. Її батько - місцевий вельможа. Оксіорта (Ваксувадарва). При наближенні Олександра Великого він відправив дружину і дітей у неприступну фортецю, іменовану Скелею Согдіани. Проте під натиском македонян фортеця здалася в 327р. до н.е. і всі її мешканці, включаючи дружин і дітей Оксіарта, виявилися бранцями Олександра. Грецький письменник Арріан так розповідає: «Одну з цих дочок звали Роксана. Вона була дівчиною на виданні, і ті, хто брав участь у поході, повторювали, що вона була найвродливішою із жінок, яких вони бачили в Азії, виключаючи одну тільки дружину Дарія. Олександр закохався в неї з першого погляду, але, хоча вона й була полонянкою, відмовився через пристрасний потяг до неї взяти її силою, і опустився до одруження на ній.» Вона супроводжувала Олександра в його поході в Індію і під час повернення у Вавілон (326-324 до н.е.). Під час індійського походу помер новонароджений син. Після повернення з походу романтичні почуття Олександра ослабли, і він одружився зі Статірою, дочкою перського царя Дарія ІІІ, іще однією персіянкою царської крові.

«Побожний аскет», проживши весь вік у пустелі та заслу­живши молитвами та постом прихильність богині, здобув свя­щенний дар — золотистий горіх, що дарував вічне життя. Але античний мудрець відмовляється від подарунка. Він віддає його Олександру Македонському (356-323 рр. до н. е.), прозваному за життя Великим. Закоханий у персіянку Роксану, цар віддає священний горіх дівчині. Та вона кохає іншого — генерала Птоломея. Проте й цей геніальний полководець не уявляє свого без­смертя з вродливою Роксаною, зате готовий ділити його з кур­тизанкою. Куртизанка ж приносить горіх безсмертя отруєному Роксаною Олександру, адже кохає царя, але він знову відмовля­ється від вічного життя й кидає горіх у вогонь.

Ключовий образ. ГОРІХ – символ багатства для когось, а не для себе. Він – багате дерево, яке бідне саме по собі: дає поживний і багатий урожай своїх плодів, але це не збагачує його власних сил і не зміцнює його стійкості. Дерево часто ламають вітри і дуже вражають морози. Тож він уособлює характер тих людей, які можуть багато зробити для інших, але не в силі ні забезпечити, ні захистити себе самих….

Що подарувала богиня «побожному аскету»?Як аскет заслужив у богині чудодійний горіх?(Молитвою і постом)Якою магічною силою був наділений золотистий горіх?( Зачитати слова богині)Чому аскет передав горіх цареві,адже це був дар про який він мріяв?Чи скористався подарунком Олександр Македонський?Чому він це зробив ?Чому цар передав горіх коханій ?Чому,на вашу думку, дівчина взяла від царя горішок, хоч і не кохає його?Якою автор зображує Роксану?Чи імпонує вам її поведінка?Чого вона прагне, чи є для неї любов найважливішою цінністю?На вашу думку чи варто довіряти таким людям?Яким ми бачимо Птоломея?Яку оцінку його діям ви можете дати?Хто хотів врятувати життя царю?(Зачитати слова куртизанки). Як ви оцінюєте вчинок куртизанки? Чому і вона не скористалася подарунком долі?Що сталося з подарунком богині?Чому Македонський спалив чудодійний горіх, що приносив безсмертя людям?А що б ви зробили з горішком безсмертя? Експрес-опитування

Тема: поетичний роздум поета про сенс буття людини (для чого живе, що є для неї найцінніше).Ідея: автор розкриває трагізм людського існування у світі облуди і фальші. Неможливість людського щастя без взаємного кохання (ніяка сила не спроможна змусити любити). Основна думка:«А без щастя, без віри й любові внутріВічно жить – се горіть вік у вік на кострі!»

Сюжетні елементи композиції: Олександер Великий весь світ звоювавІ отсе в Вавілоні, мов бог раював. А побожний аскет вік в пустині прожив. На ж тобі сей малий золотистий горіх. А без щастя, без віри й любові внутріВічно жить — се горіть вік у вік на кострі!Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!Прояснів його ум, серце збулось химер,А в опівніч саму Олександер умер. Експозиція: Зав’язка: Розвиток дії і кульмінація: Розв’язка:

Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важ­ливу філософську проблему про життя і смерть та дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено, дано.«Легенда про вічне життя» І. Франка — це поетичний роздум про смисл буття людини — для чого вона живе, що є для неї най­цінніше. Чарівний горішок безсмертя отримували по черзі аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. І кожен із них не на­важився скористатися ним, адже життя — це вічна боротьба.