Презентація "Філософські основи інтеграції в мистецькій освіті"

Філософські основи інтеграції в мистецькій освіті Передумови і сутність інтеграції в шкільній мистецькій освіті Глобальні процеси сучасного цивілізаційного розвитку визнача¬ють необхідність становлення нової парадигми освіти. Одним із мож¬ливих проголошується тип інтегративної освіти. У широкому філософсько-культурологічному розумінні він може стати, на наш погляд, необхідним підґрунтям для створення адекватної запитам реальності світоглядно-виховної моделі мистецької освіти, що стане консоліду¬ючим чинником у процесі зародження і співіснування різноманітних підходів до навчання і виховання школярів засобами мистецтва, спри¬ятиме узгодженню міждисциплінарного змісту освіти з педагогічни¬ми технологіями особистісно-розвиваючого спрямування. Інтеграція як процес створення цілісної і багатовимірної кар¬тини світу сьогодні набуває статусу одного з провідних методоло¬гічних принципів освіти, адже вона ізоморфно відображає тотальну якість постмодерністського інформаційного суспільства. Водночас не можна не визнати релятивізму науково-педагогічних позицій щодо цього явища, що стимулює теоретичні та прикладні розробки, насамперед технологічні, які забезпечуватимуть не лише змістову, а й процесуальну сторону навчання, виховання і розвитку учнів І на засадах інтеграції. В українській науці започатковано дослідження філософії інтегративної освіти (С. Клепко), її дидактичних (С. Гончаренко, І. Козловська, О. Савченко) і психологічних (I. Bex, Т. Яценко) засад. Створено програми, підручники й посібники з різних інтегрованих курсів для і початкової школи (Н. Бібік, В. Ільченко, Т. Пушкарьова, В. Тименко та ін.). У загальній мистецькій освіті інтегративний підхід є недо¬статньо обґрунтованим теоретично і слабо забезпечений технологічно. Інтеграція (від латин, integratio — відновлювання, поповнення, від integer — повний, цілісний) — це стан внутрішньої цілісності, зв'язаності диференційованих частин і функцій системи, а також про¬цес, що веде до такого стану. Інтеграція — утворення або відновлення цілісності, вища форма взаємодії, тому що вона передбачає не лише взаємовплив і взаємозв'язок, а й взаємопроникнення елементів. При¬нцип конструювання цілісності не може зводитися до штучного ме¬ханічного підсумовування елементів, процес інтегрування передба¬чає відродження природних, об'єктивно існуючих зв'язків і перехід у нову якість (згідно з аксіомою Аристотеля: ціле більше суми його частин). Інтеграція в галузі загальної мистецької освіти має об'єктивні філософські, мистецько-культурологічні, психологічні, дидактичні, художньо-педагогічні передумови, які ми коротко розглянемо нижче. Філософські (загальнонаукові) передумови Ядром філософських засад інтеграції є діалектика — метод пізнання світу на основі найзагальніших законів розвитку, який, за виразом О. Лосева, здатний «вхопити» живу дійсність у цілому. Цілісність (холізм) і множинність (плюралізм) наукового знання співіснують нерозривно, ;як дві сторони однієї медалі. Категорія ціліс¬ності є провідною в холістських ученнях (холізм — від грец. — цілий, увесь), що розглядають цілісність світу як наслідок творчої активності «холістського поля» — «нерозщепленості» матеріального і духовного, реального та ідеального, свідомого і несвідомого тощо. Диференціація протилежна інтеграції, це процес змін, пов'язаний із виокремленням, відділенням частин від цілого. Механізми взаємодії інтеграції та диференціації регулюються універсальним законом єдності й боротьби протилежностей, що передбачає наявність бінарних опозицій, тобто аналіз — синтез, абстрагування — конкретизація. Аналогічно в мистецтві: динаміка — статика, горизон¬таль — вертикаль, консонанс — дисонанс та ін. Відповідно до цього за¬кону у філософії освіти парні категорії «інтеграція — диференціація розглядаються як двоєдиний процес, вони водночас і відносно самостійні, і тісно пов'язані, мовби переходять одна в іншу. Диференціація створює умови для динамічного розгортання інтеграції. У свою чергу, інтеграція забезпечує основу для поглиблення диференціації. Влучно визначила різницю між цими поняттями Н. Ставська, відзна¬чивши, що диференціація пов'язана з вивченням елементів системи, а інтеграція — системи елементів. Отже, складові цієї діалектичної пари утворюють своєрідний закон симетрії з парадоксальною залежністю полярних начал: швидкість і напрями інтеграційних процесів І прямо пропорційно залежать від сили протидіючих дезінтеграційних| причин (Г. Павельциг). Взаємодія, взаємовплив, взаємозв'язок, взаємопроникнення — інтегруючі чинники, за допомогою яких відбувається об'єднання час¬тин у певний тип цілісності, основними з яких є: • комплекс — багатогранна цілісність, яка складається з різних відносно самостійних елементів, що взаємодіють (комплекс передба¬чає одночасну диференціацію та інтеграцію); • синтез — однорідна органічна цілісність із повним злиттям взаємодіючих елементів (синтез по суті заперечує диференціацію). Продуктивною для розуміння проблеми інтеграції є філософська ідея планетарної всеєдності у вченні академіка В. Вернадського про ноо¬сферу (буквально — «сферу розуму») — духовну оболонку Землі. Він підкреслював невіддільність часопростору в ноосфері, обґрунтував низ¬ку положень, які вплинули на становлення антропокосмічної культур¬ної парадигми сучасності, передбачив появу нових міждисциплінарних відкриттів, що виникнуть за межами певної галузі знань, на перетині різних наук — природничих і гуманітарних. Спадщина видатного вче¬ного спонукає дивитися навколо «широким поглядом», а не «поглядом спеціаліста», який не бачить нічого за межами свого фаху. У гумані¬тарних дослідженнях його сина — історика, філософа і культуролога Г. Вернадського, набуло подальшого розвитку положення про «простір-час» як нероздільне явище не лише в природі, а й у людській діяльності. Учений сформулював закон співвідношення історичного часу і просто¬ру (хронотопу), віднайшов закономірність — «циклічну ритмічність іс¬торії», що мала важливе значення для суспільних наук. Б. Успенський, продовжуючи дослідження цілісного феномену « простір-час », підкреслював універсальне значення руху — ланцюж¬ка, що поєднує простір і час. Гіпотези В. Вернадського підтверджуються сьогодні руйнуванням існуючих столітніх мурів між науковими галузями і створенням наук на стику різних галузей (біохімія, етнопсихологія тощо), а та¬кож виникненням нових, інтегральних за своєю генетичною приро¬дою наук — культурології, синергетики та ін. Синергетика (від грец. «діючий разом») є загальнонаукопою методологією, обґрунтуванням нелінійного синтезу. Вона виникла в надрах природничих наук (І. Пригожин та ін.) і поступово пошири¬лася на сферу гуманітарного знання (В. Аршинов, О. Князев та ін.). Провідне положення синергетики полягає в тому, що неупорядкованість (строкатість, безладдя) є не тимчасовим явищем, яке треба подолати як недолік, а нормальним станом природних, соціальних і психічних явищ і процесів, які гнучко інтегруються. У теорії синергетики фундаментальною рисою еволюції стає нестабільність. Синергетичний процес можна умовно відобразити схемою: ... хаос — якісний стрибок — еволюційний відбір — самоорганізація — порядок — роз¬виток — хаос... (далі — аналогічно). При цьому суперечності в синер¬гетиці розглядаються не лише як негативні, а і як позитивні (конструктивні) чинники — імпульси для подальшого руху* саморозвитку, так само, як і хаос (не в значенні безладдя, а в значенні принципової нестійкості, невизначеності) трактується як об'єктивний стан, що пробуджує внутрішні енергетичні сили. Феномен інтегративної освіти як механізму особистісної самоор¬ганізації хаосу знань (і як самоорганізації системи освіти також) на¬лежить до інноваційного поля розуміння і тлумачення освіти загалом і мистецької освіти зокрема. Освіта, що інтегрує різноманітні знання, уявлення, цінності, має допомогти учневі «організувати хаос у собі». Так, маленька дитина починає малювати з «каракулів» — неорганізо¬ваних ліній і штрихів (своєрідна стенограма хаосу), потім з'являються знамениті «макарони» і «головоноги» (поступове приборкання ха¬осу), пізніше олівець у руці Дитини набуває властивостей «чарівної палички», що відображає довкілля, а радше — виражає власний світ яскраво й самобутньо (і це, підкреслимо, відбувається без навчання, у дошкільному віці). Роль учителя не в тому, щоб навчити дитину все робити «правильно», а швидше в тому, щоб допомогти торкати¬ся «чарівною паличкою» до площини так, щоб вона стала простором і була здатна виражати все те, що дитина хоче (упорядкувати хаос). Але кожний учень буде робити це сам, і головне — по-своєму, тобто інтегрувати нові уявлення, факти, вміння з попереднім особистісним життєвим і естетичним досвідом. Художнє мислення — це передовсім мислення символічне (і тво¬рення, і сприйняття), адже мистецтво нічого не дає, не нав'язує, воно пропонує самостійно знайти. У феноменологічній діалектиці О. Лосе¬ва утверджується положення про цілісність і символічність худож¬ньої форми: мистецтво прагне не того, щоб його знали, а того, аби його розуміли. Знання можна передавати, а розуміння — процес ін¬дивідуального пошуку особистісно значущих смислів, і він нескін¬ченний, особливо коли мова йде про художні твори. У праці «Логіка символу» філософ підкреслює думку, що в мистецтві ми маємо вихо¬дити не просто з чуттєвого уявлення, в якому немає нічого узагаль¬неного, але саме з таких образів, яким притаманна потужна узагаль-нююча сила... Ось чому художній образ, позбавлений узагальнюючої сили і могутньої символічної картини життя, завжди — тільки без¬сила копія цього життя. У сучасному світі, у науці, мистецтві та інших духовних і матеріаль¬них сферах спостерігається активне наростання плюральності, рух від «моно» до «полі» (полікультурність, «мозаїчність» світу), що породжує прагнення інтеграції в соціально-культурному розвитку. Тому так активно відроджується філософія універсалізму, спрямована на між¬дисциплінарну інтеграцію; У гуманітарному мисленні, яке становить собою альтернативу суто раціоналістичному мисленню минулого, син¬тезуючу роль починає відігравати естетика (Л. Левчук, В. Личковах), Новітні соціокультурні тенденції спричиняють зародження «нової архітектури освіти, педагогічного простору», де, на думку філософа С. Клепка, зникне однопредметність уроку і сучасна асиметрія педа¬гогічної комунікації (педагог — учень). Не можна не погодитися з віт¬чизняним ученим, що плюралізм знань має стверджуватися ще з по¬чаткової школи, бо в університеті це робити вже пізно. Визначені вище положення відбивають загальнонауковий імовір¬нісний стиль мислення сучасності (В. Храмова), який орієнтує на ви¬вчення неоднозначних і принципово невизначених інтегральних сис¬тем в умовах багатофакторного детермінування. Замість резюме варто ще раз наголосити на фундаментальному значенні для інтеграції в галузі,мистецької освіти ідеї нероздільності діалектичної пари «простір—час». Її смисл полягає в тому, що досвід сприймання людиною часу і досвід сприймання простору (а отже, й просторових і часових мистецтв) не просто взаємопов'язані, а взає¬модіють, взаємно проникають, інтегруються, але-водночас як різно¬якісні складові, не розчиняються одне в одному, зберігаючи внутріш¬ню диференційованість.