Презентація "Іван Нечуй-Левицький"

Іван Нечуй-Левицький Повість «Кайдашева сім’я»

Біографія письменникаІван Левицький народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві (нині Корсунь-Шевченківський район), що на Черкащині, у родині священика. Хлопець зростав серед чарівної природи Надросся. Поетичнінародні звичаї та обряди, народна пісня — це те середовище,яке посприяло формуванню майбутнього автора «Кайдашевоїсім’ї» — одного з найулюбленіших художніх творів українців. Вихованням і навчанням Івана опікувався батько. Семен. Левицький був людиною начитаною, культурною, національно свідомою, пишався знайомством з П. Кулішем, під впливомякого почав збирати фольклорно-етнографічні матеріали, долучаючи до цієї роботи і свого сина. Мати Івана мала веселу й щиру вдачу, булаговіркою та співучою. Письменник згадує про неї в біографії: «Мати вміла читатицерковнослов’янські книжки, любила читати житія святих і читала їх голосно, ами малими слухали… Мати вмерла, як мені йшов тринадцятий рік. Вона мала двіпари близнят, котрі й зосталися живі з усіх дітей; це підірвало її міцне здоров’я,вона почала після того слабувати та швидко вмерла».

Іван Левицький навчався в Богуславському духовному училищі (1847–1852), у Київській духовній семінарії (1853–1859) і в Київській духовній академії (1861–1865). Про навчання в цих закладах письменник згадує переважнов мінорній тональності: «…то було царство різок і паль… Наука в училищі буласуха, мертва й абстрактна…»Одна з головних причин такого стану — російський казенний дух, якийбрутально нав’язувала тогочасна школа. Дітей, яких виховували вдома в українськомовній стихії, навчали грамоти за букварями, написаними церковнослов’янською мовою, а далі предмети треба було опановувати російською — чужою й незрозумілою. На все життя залишилося в пам’яті письменника гнітючевраження про стиль запровадження російської мови в Богуславському духовному училищі. За кожне сказане українське слово школяреві на шию одягали дощечку, куди вписували українське слово та його російський відповідник. Ученьмав так ходити доти, доки не почує українського слова від іншого школяра та незапише його до нотатника, тоді ту дощечку перевішували на шию іншій дитині. Проте в семінарії були й прогресивні викладачі, які давали вихованцямпередові знання з філософії, естетики й літератури. Саме від них І. Левицькийзбагатився ґрунтовними відомостями про творчість Данте, М. де Сервантеса,В. Скотта, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Пушкіна. Після закінчення академії І. Левицький не став на батькову стезю — вінвибрав шлях учителя російської словесності (української тоді не викладали):

працював у Полтавській духовній семінарії (1865–1866), у гімназіях польських міст Каліша (1866) і Сєдлеця (1867–1873), у Кишинівській гімназії(1873–1885). Саме в цей період під ім’ям Нечуй І. Левицький розпочинає літературну діяльність: друкує перші твори у львівському журналі «Правда» («Двімосковки», «Рибалка Панас Круть», «Причепа»). Найкращі здобутки письменника створені в 70–80-х роках ХІХ ст.: роман «Хмари», повісті «Микола Джеря»,«Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Старосвітські батюшки та матушки». Працюючи в Кишинівській гімназії викладачем російської, старослов’янської та латинської мов, І. Левицький бере активну участь у громадській роботі,багато подорожує. У департаменті поліції він мав репутацію «хохломана», діяльність якого «небезпечна для держави». Тому І. Левицький змушений був ранопіти у відставку. У 1885 р. письменник виходить на пенсію й оселяється в Києві. Тут вінцілковито присвячує себе літературній діяльності. У 80–90-х роках ХІХ ст.з’являються друком оповідання «Афонський пройдисвіт», казка «Скривджені інескривджені», повість «Поміж ворогами». На початку ХХ ст. у творчості І. Левицького переважають статті, рецензії й нариси. Упродовж 1899–1914 рр. письменник надрукував восьмитомне видання своїхтворів. Він також разом з І. Пулюєм завершив задуманий Т. Шевченком і здійснюваний П. Кулішем перший переклад Святого Письма українською мовою. Самотній, у голоді та холоді, І. Нечуй-Левицький помер 1918 р. в будинку длялітніх людей. І. Франко назвав автора «Кайдашевої сім’ї» «колосальним усеобіймаючим оком України». Письменник похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Соціально-побутова сатирично-гумористична повість-хроніка. Тема «Кайдашева сім’я»: зображення реалістичних і трагічних за своєю суттю картин життя та психології українських селян у перші десятиріччя після реформи 1861 р.Ідея «Кайдашева сім’я»: критика окремих вад тогочасного панівного суспільного ладу, які спотворювали людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення; засудження егоїзму, жорстокості і дріб’язковості в стосунках з людьми, висловлення суму за людину, її самоприниження і моральний занепад; мотив національної самокритики, що переходить у мотив сорому й уболівання за український світ. Реалізм. Герої «Кайдашева сім’я»: Родина Кайдашів: Омелько, його дружина Маруся, їхні сини Карпо і Лаврін, їхні невістки Мотря і Мелашка; родини Балашів, Довбишів; баба Палажка.

Проблематика «Кайдашева сім’я»: Добра і зла;Кохання;Сімейних стосунків;Взаємин батьків і дітей;Людської гідності та свободи;Віри в Бога й моралі. Події у повісті розгортаються у такій послідовності: Розмови братів про весілля – одруження Карпа – одруження Лавріна – повернення Мелашки в Семигори – смерть Омелька

Характеристика головних героїв. Омелько Кайдаш. Стельмах,Небагатослівний,Забобонний,Віруючий,«зазнав панщане горе»,Полюбляє перехилити чарку.«Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною». Маруся Кайдашиха«економша»,«терлась коло панів і набралась від них трохи панства»,«від її погляду молоко кисне»,«на словах, як на цимбалах грає»,Сварлива, улесливе,Любляча бабуся.«Вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем».

Лаврін. Лагідний,Жартівливий,Протилежний за характером і зовнішністю своєму брату,Неконфліктний,Романтичний.«Молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір». Карпо. Мовчазний,Жорстокий, громада обирає десяцьким – «добрий сіпака»,Працьовитий.«Широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті». Мелашка Балаш. Вродлива. Добра, лагідна,З бідної сім’ї, тиха.«Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк».

Мотря Довбиш«має серце з перцем»,«робоча та проворна»,«куслива, як муха в Спасівку».«Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите, щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю». Баба Палажка«народне радіо»,Щороку збирає по селу мирян і водить їх до Києва на прощу,«народна цілителька», лікує від пиятики Омелька Кайдаша: радить Кайдашисі втопити в горілці цуценя, три дні квасити в тому зіллі оселедця, а потім напоїти ним… хворого.«Чорна, як сам чорт»

Дякую за увагу!