Презентація "Єлизавета Милорадович. Меценатка української культури"

Єлизавета Милорадович (1832–1890) Меценатка української культури Косточка В.М., бібліотекар Полтавського професійного ліцею

Ім’я Єлизавети Милорадович, уродженої Скоропадської, згадується переважно в контексті українського меценатства. Активна діячка полтавської «Громади» початку 1860-х років, вона допомагала книжковим видавництвам, жіночій гімназії, українським недільним школам. За власний кошт заснувала школу в селі Рибці біля Полтави; підтримувала львівську «Просвіту» й галицький журнал «Правда»; дала 9 тис. гульденів на заснування Товариства імені Шевченка у Львові. Хто ж вона така, ця полтавка, постать і вчинки якої зацікавили і викликали подив навіть у закордонній пресі?

З роду Скоропадських Єлизавета Скоропадська народилася 14 січня 1832 року на Чернігівщині в селі Качанівка Борзнянського повіту (нині Ічнянського району). Її батько, Іван Скоропадський, представник знатного козацького роду, був освіченою і розумною людиною, шанував старовину та мистецтво, підтримував фінансово школи й гімназії. У Тростянці Іван Михайлович заснував унікальний парк, який і нині за своєю дивовижною красою не має рівних в Україні.  Мати — Єлизавета Петрівна — з роду Тарновських і Маркевичів

Маєток Скоропадських У маєтку гостювало багато людей, і тому вся садиба, всі великі й малі флігелі постійно заселялися приїжджими. Тут місяцями жили письменники, художники, артисти. Постійними гостями Скоропадських були Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Маркевичі. Гостював у Скоропадських і Тарас Григорович Шевченко. На сцені домашнього театру виступали знамениті на той час українські музиканти Заремби.  Стіни маєтку прикрашали портрети козацьких гетьманів, полковників, старшин. Серед них і портрет гетьмана України Івана Мазепи, якому родина симпатизувала. Дитинство і юність Єлизавети Іванівни, майбутньої Милорадович, минуло у справжньому українському середовищі. Її оточували предмети козацької старожитності й українська атмосфера. На цій основі в неї розвинулися національні почуття, які вона намагалася укріпити своєю активною суспільною позицією

Одруження і родинне життя 1849 року в сімнадцятирічному віці (за іншими даними, 1856 році – 24-річному) Єлизавета Скоропадська одружилася з багатим і освіченим полтавцем графом Левом Милорадовичем. Чоловік був старшим за Єлизавету Іванівну на 25 років, і в листах вона називала його «дідом». Милорадовичі – український старшинсько-шляхетський рід. Ці аристократи, відомі з XV ст., вихідці з Сербії, а за іншими даними – з Герцеговини. Замість прізвища «Милорадович» раніше використовувалося «Храбрени». Милорадовичі ведуть своє прізвище від сербських графів Охмукевичів. Родині Милорадовичів належали великі маєтки на Полтавщині, Чернігівщині і Катеринославщині, вона володіла близько 2 тисячами селян

Справжня красуня Єлизавета Іванівна була справжньою красунею. Це визнавали її сучасники і біографи. Композитор М. Мусоргський називав Є. Милорадович «сим- патичною красунею європейкою». Сучасник графині П. Потоцький так характеризував її: «Це була дуже видна, красива, з молодим обличчям при сивому волоссі, але водночас і велична і проста жінка». Марія Башкирцева, знайома з Єлизаветою Іванівною, називала її красунею, і писала, що ця жінка чудова і за розумом, і за зовнішністю

Жінка «емансипе» – без забобонів Крім того, про графиню тоді говорили як про жінку «емансипе» – без забобонів. І спосіб життя вела відповідний: одягалась за останньою французькою модою, красуючись на балах у паризькому вбранні, регулярно їздила за кордон – могла собі це дозволити. Вона вільно говорила французькою мовою з гарним «паризьким діалектом», вільно володіла німецькою. Єлизавета Милорадович самостійно ретельно вивчала англійську мову, маючи на меті зробити переклад «Історії русів», щоб її іноземні друзі могли осягнути ментальність українського народу

Велика душевна трагедія Єлизавети Милорадович У сім’ї народилася донька Олександра. На жаль, вона померла у 1852 році маленькою і була похована на цвинтарі Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. У сімейному житті назрівала криза. Хвороба і смерть дочки стали великою трагедією для Єлизавети. Вона усамітнилася в Тростянці, де тривалий час прожила. У щоденнику жінки зберігся запис, що смерть Олександри розбила всі її надії і підірвала кохання до чоловіка. Синові Григорію, який народився 30 квітня 1855 р., Єлизавета Іванівна віддала усю свою безмежну любов й ніжність

Світське життя родини Милорадовичів На Гожулянській дачі та в міському будинку Єлизавети Милорадович бували корифеї українського театру Марко Кропивницький, Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, а згодом – актори Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Ганна Затиркевич-Карпинська та інші. Гостював батько відомого українського історика Д. Дорошенка Іван Якович. Від графині Єлизавети Іванівни він отримав подарунок — празьке видання «Кобзаря» Т. Шевченка

Волелюбна пані Милорадович Духовним наставником Єлизавети Милорадович був Михайло Павлович Позен (1798–1871) – державний діяч, таємний радник, статс-секретар, один із теоретиків селянської реформи 1861 року, автор програмних праць з цього питання, а, можливо, й закоханий у неї чоловік. Імовірно, що саме під впливом М. Позена так гаряче підтримувала Є. Милорадович ідею щодо звільнення селян. Як тількино було скасоване кріпацтво, вона подарувала кожному своєму колишньому кріпакові по одній десятині землі, окрім того, що припадало згідно з реформою за викуп. Антикріпосницькі погляди Єлизавети Іванівни раз у раз поглиблювалися, підкріплені забороненою літературою

Гетьманша У Полтаві, де жила Єлизавета Милорадович, її називали гетьманшею. Але не тільки тому, що її прадід Іван Скоропадський – гетьман України. Вона сама була особистістю. Опікувалася розвитком національної освіти, науки та культури, клопоталась перед владою про відкриття навчальних закладів. Про українську «самостійницю» писала у 1862 році французька газета «Independent Belge»: «В Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…»

Ідея відновлення українського гетьманства Чи справді Є. Милорадович прагнула відродити гетьманство, залишилось для нащадків таємницею… Можливо Єлизавета Іванівна готувала на гетьмана свого сина Григорія. За літописом роду Милорадовичів, він навчався в Одеській семінарії, мав чин колезького секретаря. Та син не виправдав материних сподівань: він був справжній шибайголова і несусвітній паливода. Париж зі світськими принадами і розвагами був милішим Григорієві Львовичу, ніж мати, Батьківщина, її незалежність. Перебуваючи в Парижі як аташе при Російському посольстві, син протягом кількох років пускав за вітром великі статки Милорадовичів. Телеграма з вимогою 100 тис. франків переповнила чашу материнського терпіння. Від цього Єлизавета Іванівна злягла – душевна криза підірвала здоров’я. Маєток більше, ніж у 50 тис. десятин, пішов на оплату синових боргів.  А мрії «гетьманші» Єлизавети про незалежність України втілив у життя племінник Павло Петрович Скоропадський. Це він у буремному 1918 році став (хоча й ненадовго) гетьманом Української держави

За матеріальної й організаторської допомоги Є. Милорадович у вересні 1861 року і в січні 1862 року в Полтаві діяли недільні школи: одна для дівчаток, інша – змішана (для хлопчиків і дівчаток) була відкрита на околиці міста – на Павленках у будинку волосної управи, і щоденна (вечірня) школа для хлопчиків, організована О. Кониським і С. Томашівським, яку графиня утримувала власним коштом. Вона опікувалася вихованками Полтавського єпархіального жіночого училища. З 1878 року й до смерті очолювала Полтавське благодійне товариство, будучи головою його правління, якому відписала свою садибу з будинком і значний капітал. Надавала матеріальну допомогу першій жіночій гімназії та реальному училищу. Вона подарувала свій будинок Олександрівському реальному училищу, тепер це будинок Полтавського електротехнічного коледжу на вулиці Пушкіна. Єлизавета Іванівна сама ходила по школах і навчала дітей, а також полюбляла після занять співати зі школярами. Коли постало питання про мову викладання, було вирішено провести опитування. Зі 140 опитаних 123 висловились за навчання українською мовою, після чого вчителі О. Стронін, В. Лобода, О. Кониський перейшли на українську мову викладання Добродійництво

У 1863 році після підписання антиукраїнського Валуєвського циркуляра розпочинаються репресії, арешти й заслання. До речі, міністр Валуєв особисто не приховував свого ставлення до української мови, коли заявляв, що «украинского языка не было, нет и быть не может». Чимало неприємностей за українські симпатії довелося зазнати і Єлизаветі Милорадович. Національно свідома інтелігенція з Наддніпрянської України та Галичини вирішила заснувати у Львові літературне товариство. Фінансовою основою для його створення стали пожертвування Єлизавети Милорадович: 20 тисяч австрійських срібних крон — шалені на той час гроші. На ці кошти вдалося у Львові заснувати літературно-наукове Товариство імені Шевченка, завданням якого було «спомагати розвою руської (малоруської) словесності».    В історії товариства імені Шевченка видатна меценатка й донині займає почесне місце Фундаторка Товариства  імені  Тараса Шевченка

Наукове товариство імені Шевченка – перша українська національна академія наук На кошти Єлизавети також придбали друкарню для товариства, що дало змогу побачити світ українським часописам, зокрема «Записки», «Зоря», «Правда», «Діло».    Наукове товариство імені Шевченка проіснувало у Львові неповних сім десятиліть (1873–1940) і стало прикладом ефективної національної наукової інституції академічного типу в умовах бездержавності. На 1939 рік НТШ видало 1173 томи праць, складалося з 20 комісій, що охоплювали 333 членів, з яких близько третини іноземних (Альберт Ейнштейн, Макс Планк, Ян Бодуен де Куртене, Томаш Масарик, Фелікс Кляйн, Альфред Єнсен та ін.), мало власну друкарню, бібліотеку (бл. 200 тис. томів), три музеї

 „Дякуємо, мамо, спасибі на віки! Земля тобі пухом!” Єлизавета Іванівна померла 27 березня 1890 року від хвороби серця. Величавий похорон і процесія, що проводжала покійну до Хресто-Воздвиженського монастиря, засвідчили великий авторитет і шану, якими вона користувалася у населення міста і не тільки. Єлизавета Іванівна була похована поряд з чоловіком. В сумний період жорстокого погрому духовних цінностей. вчиненого комуністичним режимом, могили Милорадовичів були зрівняні з землею, а нагробки зникли. Згодом в приміському селі Новоселівка було випадково знайдено надмогильну дошку з ім’ям Єлизавети Милорадович. Тепер вона знову повернена до монастиря, але встановлена біля входу, бо могилу не знайдено Фрагмент біломармурового надгробка Єлизавети Милорадович Пам’ятний знак знищеному некрополю Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Надмогильна дошка Єлизавети Милорадович друга зліва

Вірність справі до кінця Якби Єлизавета Іванівна заснувала тільки Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, то й тоді її ім’я по праву стояло б у когорті славних дочок українського народу поряд із іменами Анни Ярославни, Марусі Чурай, Лесі Українки, Софії Русової та інших. Можна сказати, що Єлизавета Милорадович з її державницькими устремліннями була одним із останніх представників української козацької аристократії. Однак, на жаль, ім’я цієї щиросердечної меценатки, патріотки і просвітительки залишається мало кому відомим, навіть на Полтавщині