Презентація "М. Стельмах "Гуси-лебеді летять" Єдність світу природи і світу дитячої душі. Образ гусей-лебедів."

Єдність світу природи і світу дитячої душі. Символіка образу гусей-лебедів. В дитинство хочу, там усе моє… Л. Костенко. Краю мій зелений, вічная дорога. Та безсмертник в полі, в небесах гроза –Припаду я серцем до твого порога,Як твоя кровинка,як твоя сльоза. Михайло Стельмах

Емоційне налаштування. Поділіться своїми враженнями про повість. Яким ви уявили головного героя Михайлика?У чому повість здалася вам незвичною, не схожою на твори, які ми читали?У чому видається незвичним початок твору?Повість «Гуси-лебеді летять…» здається чарівною казкою дитинства, яка народилася з народних оповідань, повних дива і чаклунства. В образі Михайлика письменник втілив свої особисті дитячі враження, а описуючи його дитинство,він яскраво виписав звичаї та традиції українського народу. У творі дуже виразно звучить мотив шанування природи. Людина, як добрий і мудрий господар, повинна любити, оберігати й цінувати її красу.

Діалог з текстом. Прочитаймо пейзажні замальовки із повісті. Визначмо головну думку кожної.  Який вплив справляє природа на внутрішній світ Михайлика?

Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своїм снуванням. ... А віща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна вистругував шпицi.— Життя? — дивуюсь я.— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.

Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє. А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий сiк накрапає iз жолобка, вiн так гарно вистукує: "тьоп-тьоп", що неодмiнно завернеш до нього i присядеш навпочiпки. ... I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.

На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло лiто....я дивлюсь на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи, прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.— Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? — дивується мати.— Нi, — кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене зразу вiдлiтає сон.... Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi припильнувати його?

За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краї неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на свої крила бабине лiто i час... Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi. Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба...

Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаїтися, що не кожний, навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже орудувати кiскою.— Добрий день, хлопцi-красноголовцi! — кажу я до них, а вони мовчать. Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче i посмiхається крiзь сльози осiнь i натрушує журбу на мою наболiлу душу. 

Тут срiбно жебонить синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спiв i прислухаюсь до шелесту отави. Я дуже люблю, як спiває вода, — весною вона з ревiнням нуртує по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку — ледь-ледь награє у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як в'юн, i знову спить. А ви чули, де i як вона прокидається? От пiдiть напровеснi до яружанських трьох ставкiв, ...i ви побачите сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почуєте зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос жайворонка. Ото вже й знайте — прокинулась вода i дмухає в торiшню розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, i чогось схлипує собi.

Усі ці образи природи Михайлик сприймає як щось казкове, фантастичне. Тільки та людина, яка любить природу може так відчувати навколишній світ. Саме ці пейзажні замальовки найяскравіше передають взаємозв’язок між світом природи і світом дитячої душі. Дідусь, бабуня, мама вкладають у Михайлика свою душу, вчать хлопчика не тільки спостерігати за природою, а ще й розуміти її. Краса навколишнього світу ніби зливається воєдино з Михайликом і робить його добрим, гуманним, ніжним і лагідним. Йому хочеться жити повним життям, радіти вранішньому сонечку, насолоджуватися світанками, які сповіщають про народження дня і дарують нові враження. Підсумуємо

Інформаційне гронорічкакачкащукаліслебедісонце. Михайликчерешні А які образи природи мають особливий вплив на вас?«Світ природи, який впливає на Михайлика і формує його як людину»гриби

Символіка бразу гусей-лебедів. Як ви думаєте, чому повість починається і закінчується описом лебедів над селом? Що ми знаємо про символ?СИМВОЛ – це умовне позначення якогось предмета, поняття, явища, процесу; художній образ, який відтворює певну думку, ідею, почуття.

Символом чого є лебеді у народній уяві, у фольклорі?ніжністьтурботарадістьвірністьприхід весни. Прийом «Асоціативний кущ»

Що символізують лебеді у повісті?Поміркуймошвидкоплинність життящасливе дитинствочистота та чуливість душі Михєайликавідродження життякраса та гармонія природиказково-фантастичне сприйняття світу

Рефлексія. Прийом «Моделювання художньої дійсності»Якби Михайлик був деревом, то яким? Кольором, то яким? Квіткою, то якою?

Домашнє завдання. Дібрати цитатний матеріал до теми «Звичаї та традиції українців в повісті»