Презентація на тему: "Цікаве про життя легендарної доньки українського народу"

Люди, як зорі, полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди талановиті. Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ поетеси, образ ніжний і чистий.

25 лютого 1871 року народилася славетна донька нашого народу – Леся Українка (Лариса Косач-Драгоманова).

Лариса була дуже обдарованою дитиною. Вона знала більше 10 мов, серед яких латина та давньогрецька.

Здавалося б Лесина доля має бути щасливою. Але її життєвий шлях був сповнений фізичного болю і душевних мук.

Лариса Петрівна Косач-Квітка народилася 25 лютого 1871 року в м. Новограді-Волинському і була другою дитиною в сім’ї повітного службовця-юриста Петра Антоновича Косача і Олени Петрівни Косач (відомої української письменниці та громадської діячки Олени Пчілки).

Велика родина Лесі Українки

Деякі факти з дитинства Лесі Українки

Деякі факти з дитинства Лесі Українки. Лариса була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. Поетеса знала кільки мов: українську, французьку, німецьку, англійську, польську, російську, італійську та ще кілька. До того ж говорили, що французькою спілкувалася краще, ніж російською. Погодьтеся, що все це – ознака геніальності, адже не кожній людині таке дано.

Життя Українки не було безхмарним та щасливим. Вона тривалий час страждала від хвороби, яку виявили ще у юному віці. Постійне лікування і піклування близьких давало свої результати: були роки, що вона не відчувала фізичних страждань і могла вести життя здорової людини. Та в останні роки життя Леся була змушена жити далеко від Батьківщини. У неї розпочався туберкульозний процес у нирках. Цю хворобу тоді ще не вміли лікувати. Лікарі стверджували, що може допомогти перебування в Єгипті з його жарким і сухим кліматом. Леся тричі їздила на зиму у Єгипет. Перша поїздка справді трохи допомогла їй. Наступна поїздка не принесла сподіваного полегшення, а під час останньої взимку 1912—1913 років Лесі стало ще гірше. Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві. Поховання відбувалося 7 серпня.

Леся Українка глибоко і щиро любила рідний край. Природа України викликає щире захоплення поетеси, сповнює серце радістю і натхненням. Красу рідного Подолля оспівує вона в поезії "Красо України, Подолля!". Леся Українка органічно вплітає в канву твору фольклорний образ тополь, що "розмовляють з вітром в полі". Золоті безкраї лани та величезні густі бори, що "провадять таємну розмову", справляють враження величної, спокійної краси. І настільки все гарно і любо серцю навкруги, що здається, що зроду недолі, горя не знав цей край. Щира любов Л. Українки до рідного краю звучить у кожному рядку, кожному слові поезії. Так сприймати красу своєї землі, помічати всі деталі пейзажу, відтінки кольорів може лише справжній патріот!

Надія. Ні долі, ні волі у мене нема,Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну,Поглянути ще раз на рідну країну,Поглянути ще раз на синій Дніпро, –Там жити чи вмерти, мені все одно;Поглянути ще раз на степ, могилки,Востаннє згадати палкії гадки…Ні долі, ні волі у мене нема,Зосталася тільки надія одна. 

Як дитиною, бувало…Як дитиною, бувало,Упаду собі на лихо,То хоч в серце біль доходив,Я собі вставала тихо.«Що, болить?» – мене питали,Але я не признавалась –Я була малою горда, –  Щоб не плакать, я сміялась.

Хотіла б я піснею стати…Хотіла б я піснею стати. У сюю хвилину ясну,Щоб вільно по світі літати,Щоб вітер розносив луну. Щоб геть аж під яснії зоріПолинути співом дзвінким,Упасти на хвилі прозорі,Буяти над морем хибким. Лунали б тоді мої мріїІ щастя моє таємне,Ясніші, ніж зорі яснії,Гучніші, ніж море гучне.

Лісова пісня. Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: “Засни, засни…”І снилися мені все білі сни: На сріблі сяли ясні самоцвіти,Стелилися незнані трави, квіти,блискучі, білі… Тихі, ніжні зоріспадали з неба — білі, непрозорі —і клалися в намети… Біло, чистопопід наметами. Ясне намистоз кришталю грає і ряхтить усюди…Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадкилегенькі гаптували мережки,і мрії ткались золото-блакитні,спокійні, тихі, не такі, як літні…

Contra spem spero! Без надії сподіваюсь!Гетьте, думи, ви хмари осінні!То ж тепера весна золота!Чи то так у жалю, в голосінніПроминуть молодії літа?Ні, я хочу крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Жити хочу! Геть, думи сумні!Я на вбогім сумнім перелозіБуду сіять барвисті квітки,Буду сіять квітки на морозі,Буду лить на них сльози гіркі.І від сліз тих гарячих розтане. Та кора льодовая, міцна,Може, квіти зійдуть — і настане. Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную. Буду камінь важкий підійматьІ, несучи вагу ту страшную,Буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну. Не стулю ні на хвильку очей —Все шукатиму зірку провідну,Ясну владарку темних ночей. Так! я буду крізь сльози сміятись,Серед лиха співати пісні,Без надії таки сподіватись,Буду жити! Геть, думи сумні!

Дякую за увагу!