Батько майбутнього поета, Григорій Тимофійович, не був схожий на тих дяків, які вчили дітей по селах. Він мав талант педагога. Годинами сидів маленький Павлусь на печі і слухав, як батько розповідає дітям урок. Від нього вперше дізнався хлопчик, що таке поїзд, пароплав; чому сонце велике, а зорі маленькі. Так, сидячи на печі, він читати і навчився. А ще був батько музично обдарованою людиною: мав тонкий слух і чудовий голос.
Початкову освіту хлопчик здобув у сільській школі. Від своїх однокласників він відрізнявся музичними та вокальними здібностями, а любов до музики і художнього слова прищепила Павлусеві його учителька – Серафима Миколаївна Морачевська. Оцінивши чудовий голос і слух хлопця, вона порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова.
Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), у якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який здобув власну назву — «кларнетизм».
У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.