Презентація на тему "Від минулого до сьогодення (Не меркне слава кобзарів).

Від минулого до сьогодення (Не меркне слава кобзарів)Підготувала вихователь Буштинського ліцею. Ливринц Марина

Мета моєї роботи: дослідити, вивчити, знати про кобзарів та бандуристів, що були професійними виконавцями. Розширити свої знання про сучасних кобзарів, дізнатися про їхній творчий шлях. Актуальність теми дослідження: знати минуле нашого народу, зокрема, про мандрівних кобзарів, лірників, бандуристів

Мистецтво кобзарів, бандуристів лірників, яке своїми зачатками сягає періоду Київської Русі, мало в усі часи велике значення для України і завжди було в пошані серед народу. Народні співці – кобзарі, бандуристи й лірники завжди були поруч з борцями за свободу, рівність та незалежність і часто гинули в цій боротьбі.

Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, ходили по селах і містах. Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах, запрошували їх на весілля, хрестини тощо. На ярмарки та храмові свята збиралися цілі гурти лірників і кобзарів. Крім цього, вони ходили поодинці по селах і містах. Співали кобзарі та лірники думи, псальми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-балади, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них вміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні. Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку, навесні та у косовицю й жнива. Найбільше активізувалися вони у періоди календарних свят, на храмові свята і ярмарки, особливо на осінньо-зимовий час, коли відбувалися весілля. Люди платили мандрівним музикантам продуктами й грішми. Причому як самі кобзарі та лірники, так і слухачі таку плату вважали винагородою за роботу, а не милостинею.

Зверталися кобзарі та лірники один до одного на „ви”, а до молодших – на „ти”. Всі вони володіли особливою таємною („лебійською”) мовою, якою говорили, коли боялися, щоб їх не підслухав хтось сторонній. Кобзарі й лірники всюди по Україні об’єднувалися в спілки. Такі кобзарсько-лірницькі об’єднання звалися „братствами”, „цехами” або „гуртами” і об’єднували сліпих співців з певної території. Інколи кобзарі й лірники утворювали об’єднання, спільне з жебраками. Такий спільний „старечий цех”, наприклад, відомий у районі Чуднова на півдні Житомирщини. Проте вище становище в цих „старечих цехах” займали кобзарі й лірники, а не жебраки. Звали учнів кобзарі та лірники „хлопцями”, „челяддю”, інколи – „підмайстрами”. Вчителя учень називав „панотцем”, на частіше „хазяїном”, на Поділлі – „дядьком” або „господином хазяїном”, на Галичині – „ґаздою” або „майстром”. Майстер учив хлопця традиціям кобзарсько-лірницьких братств, етикету сліпих співців, вмінню грати та співати.

Одним із найвідоміших тогочасних кобзарів був Остап Вересай. Остап Микитович Вересай (повуличному — Радчишин) -народився 1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії. У чотирирічному віці Остап втратив зір. Змалку захопився музикою та співом під впливом батька та кобзарів. Хлопчик переймав гри на кобзі у Юхима Андріяшівського. Понад сорок років мандрував містами і селами України. Помер Остап Вересай наприкінці квітня 1890 року. Похований у Сокиринцях

Також відомим бандуристом був Гнат Хоткевич. Хоткевич Гнат Мартинович народився 31 грудня 1877р. в Харкові, де минула більша частина його життя. 1900р. закінчив місцевий технологічний інститут. Ще в студентські роки включився в культурно-освітню діяльність на селі, віртуозно опанувавши гру на бандурі. Гнат Хоткевич — самобутня творча постать: письменник, критик, літературознавець, мистецтвознавець, театральний і музичний діяч, історик і етнограф, автор багатьох новел, оповідань, повістей, романів.

Відомим кобзарем був Михайло Кравченко. Кравченко Михайло Степанович (27.12.1858–22.04.1917) – кобзар Народився в м. Сорочинці. У 15-річному віці осліп. Почав навчатися у миргородського кобзаря Самійла Яшного, потім опановував кобзарське мистецтво у Ф. Холодного. З кобзою обійшов майже всю Лівобережну Україну. У його репертуарі були народні думи – "Три брати самарські", "Втеча трьох братів з города Азова", "Невольники на турецькій каторзі", "Плач невольників", "Бідна вдова і три сини", "Маруся Богуславка", історичні пісні, жартівливі й танцювальні пісні, псалми.

Пройшли ті часи, коли кобзарі ходили од села до села, від церкви до церкви. Зараз існує безліч можливостей заявити про себе. Це і фестивалі, і концертні виступи, учнівські та студентські аудиторії, вернісажі, ярмарки, мітинги – будь-які велелюдні зібрання. Кобзар мусить тонко відчувати, де він зараз знаходиться, і за обставинами відтворювати свій репертуар. Наприклад, у Каневі, на Чернечій горі, у цій святині для кожного українця, навряд чи потрібно співати жартівливих пісень та розказувати веселі бувальщини, для цього потрібно знайти іншу аудиторію. Тут, біля некрополю, краще виконати патріотичний репертуар, твори філософського змісту, пісні на слова Тараса Шевченка. Сучасні кобзарі

Одним із сучасних кобзарів є віктор пашник. Народився Віктор Пашник у селі Кулачківці, що на Івано-Франківщині. Змалку захоплювався музикою, а тому із подальшою долею визначився відразу. У 13 років пішов вчитися до музичного інтернату від Коломийського педучилища, проте його швидко закрили. Й тоді вирушив аж на Київщину й вступив до Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва. Це унікальний заклад, адже аналогів йому в Україні немає.

Образ кобзаря склався у його свідомості ще за часів шкільного навчання. Читаючи того ж Шевченка, уявляв сивочолого сліпого старця із гіркою посмішкою, котрий довгими пальцями вміло перебирав струни давнього народного інструмента – бандури. Та часи змінилися, а разом із тим трансформувався й осучаснився образ улюбленого народом музиканта. Незмінними залишилися тонке чуття музики, пристрасть до мандрів та любов глядача. 2003 року Віктор Пашник у складі тріо представив на "Червоній руті" Чернівці й здобув перемогу. Опісля продовжив навчання вже в Чернівецькому університеті. За роки навчання Віктор освоїв гру на бандурі, гітарі, фортепіано, трубі, сопілці, акордеоні, а також навчився ремонтувати бандури й кобзи. У доробку Віктора близько 30 пісень, автором слів і музики до яких є сам музикант. Поза тим, в репертуарі виконавця чимало народних пісень - не лише українських, а й російських, білоруських, є навіть чувашська пісня.

Ярослав Джусь. Наприкінці 80-х в родині інженерів з Києва народився хлопчик Ярослав. Коли він підріс, батьки віддали його в дитячий садочок при заводі «Арсенал». Першими інструментами, які опанував Джусь, стали акордеон та мамина похідна гітара. У 15 років хлопець закінчив музичну школу за класом фортепіано. Приблизно в той же період він уперше почув, як звучить бандура, і зрозумів, з яким інструментом пов`яже своє майбутнє.

У Стрітівці Джусь подружився з іншими молодими бандуристами — Володимиром Вікарчуком, Юрком Миронцем, Данилом Носко та Сергієм Потієнко. Згодом музиканти об`єднались в гурт «Шпилясті кобзарі» та заявили про себе на всю країну в третьому сезоні телепроекту «Україна має талант». Поворотним моментом у творчій долі Джуся та його однокурсників зі Стрітівської школи стала участь в телешоу «Україна має талант» на телеканалі «СТБ» в 2011-му. Хлопці пригадують, що ідея створити гурт і виступити з ним у рейтинговій передачі з`явилася в них під час посиденьок у вже не існуючому «Макдональдсі» біля станції метро «Печерська». За рік до цього Джусь випробував долю в проекті самотужки і навіть отримав у ньому приз глядацьких симпатій. Сьогодні «Шпилясті кобзарі» роблять все, аби довести, що бандура – такі ж сучасні та актуальні інструменти, як гітара чи синтезатор. Від 2011 року Джусь і музиканти їздять з концертами не лише містами України, а й Францією, Англією, Німеччиною, Білоруссю, Казахстаном, Канадою, Китаєм, Іраном, Ліваном, Данією, Фінляндією та іншими країнами.  Поки Ярослав Джусь концертує зі «Шпилястими» та вирішує долю рідного коледжу, у майстерні Стрітівської школи лежить кобза, яку музикант почав виготовляти власними руками ще за років навчання. Хлопець сподівається, що ще знайде час і можливість її доробити.

Отже, кобзарство унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, приречували на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.

Дякую за увагу!