Презентація "Олександр Довженко:таємниці щоденника"

Олександр Довженко:таємниці щоденника Особисті записи Довженка подано в хронологічній послідовності з 1939 по 1956 роки. Щоденник» - це своєрідна стрічка соцмережі двадцятого століття, яка охоплює як щасливі миттєвості життя, так і трагічні сторінки національної історії.

Записні книжки Олександра Довженка - це не щоденник у стандартному розумінні цього слова - це молитва-розпач , це надсадно-тяжкі роздуми Майстра над мистецтвом, роздуми Патріота над долею України, роздуми Громадянина над майбутнім свого народу. Автор фіксує основні події свого особистого і творчого життя, починаючи з періоду Другої світової війни і до завершення роботи над сценарієм «Поеми про море», - аж до 1956 року. Тут знайшли відображення погляди митця на основні історичні події, свідком який йому довелося стати: приєднання Західної України до СРСР, початок Другої світової, відступ армії і окупація України німецькими військами, звільнення нашої землі, післявоєнні роки, смерть Сталіна і подальші зміни в житті країни. Саме сторінкам свого щоденника Олександр Довженко довіряв свої сокровенні творчі задуми, розробки сценаріїв «Україна в огні», «Мічурін», оповідання і незавершений роман «Золоті ворота».

Друга світова: болюча правда Під час війни Олесандр Довженко працював військовим кореспондентом газети «Красная звезда». Він на власні очі бачив усі жахіття, що принесла на своїх чорних крилах Друга світова. Мабуть, саме війна і підштовнула його на ведення «Щоденника». Адже, своє ставлення до неї, до політики уряду та фатальних промахів воєначальників митець міг довірити хіба що паперу: «Подумайте тільки, скільки людей загинуло і ще загине через дурнів, яким доручено історією кидати людей до бою…(запис від 12.06.1942). З самого початку війни Довженко гірко вболівав за долю тих, хто залишився на зайнятій німцями території і кому нічим не міг зарадити. Мирне населення було кинуте радянською армією при відступі напризволяще, але після війни планувалося спитати за все і призначити винних якраз з числа мирного населення. Запис від 27 червня 1942 року: "Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть! Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил. Каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркану».

Записи 1942 року: «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач». «Будуть жінки України ще плакати літ тридцять». «Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших. Не горбатих же й не репаних. Сотні тисяч кращих продовжувачок нашого роду зникне з нашої землі і загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль. Буде лунати українська пісня недолі по всіх горах, по долинах, по всіх суворих і непривітних Українах». «У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців. Ми будемо їх карати за це. Ми не порвемо на собі волосся, не згоримо від сорому, не подумаєм над своїм убозтвом усправах виховання, ми розстріляємо зрадників і безбатченків, яких ми самі наплодили». "Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдатів і забрати в подружжя ворожих жінок... А найстрашніше - що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині - їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії"", "

Геній українського кінематографа болісно сприймає жорстоку критику повісті "Україна в огні", що народилася із болісних страждань митця, народу, гірких втрат. Довженкові пощастило, його не заарештували, не розстріляли, але й жити спокійно не давали. Автор бачить страждання народу, трагедію всієї України. "Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні. Немає другої України. Немає!". Звичайно, такі слова і сама кіноповість не могли сподобатися Сталіну і він заборонив її для друку і постановки. Довженко був розбитий: «Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу…. Я написав оповідання чесно, отак, як воно ї і як бачу життя і страждання мого народу. Я знаю: мене обвинувачуватимуть в націоналізмі і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б’ється на всіх грізних історичних фронтах… У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступивсь за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені , сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею.…» (запис від 28.11.1943).

Запис від 6 вересня 1945 року: "Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю... Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи немало. А народження ввпомилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають ійде в норму хіба лише в 1950 році.

Щоденники Довженка повною мірою зберегли живу, не притрушену пилом часу та історичної брехні душу митця і людини. Довженкознавець Євген Сверстюк писав про митця: «Довженко мав дивовижний дар правдивості. Це кара Божа в епоху брехні». Цей дар правдивості вповні виявився у «Щоденнику». Читаючи ці строки, лють розривала душу, шановний читаче, і ми щиро раділи, що маємо можливість віднайти їх і поділитись із тобою. Бо кожен із нас має знати своє минуле, нехай, і таке жорстоке та знедолене. Але це та ціна, якою українці гартували свою волю до незалежності.