Презентація "Паризька мирна конференція"

Паризька мирна конференція

Паризька мирна конференція 1919—1920 рр. — міжнародна конференція, зібрана державами-переможницями в Першій світовій війні для вироблення умов і підписання договорів із переможеними державами. Для розробки й підписання мирних договорів із переможеними країнами держави-переможниці зібрали в Парижі міжнародну конференцію, що працювала з 18 січня 1919 до 21 січня 1920 р. (із перервами). У її роботі брали участь декілька тисяч делегатів від 27 держав і британських домініонів. Переможені держави вперше в історії дипломатії не були присутні на переговорах. Визначальну роль у виробленні рішень конференції відігравали «Рада чотирьох», у складі якої були голови урядів Великої Британії, Франції, США та Італії, і «Рада десяти» за участю голів урядів і міністрів закордонних справ Великої Британії, Франції, США, Італії та Японії.

«Рада чотирьох»; голови урядів Великої Британії — Девід Ллойд Джордж, Італії — Вітторіо Орландо, Франції — Жорж Клемансо та президент США Вудро Вільсон у Версалі 29 травня 1919 р.

Учасники конференціїпрезидент США Вудро Вільсонпрем’єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джорджпрем’єр-міністр Франції Жорж Клемансо. Паризькою мирною конференцію керувала так звана «велика трійка»

Франція, на території якої велися бойові дії, найбільше постраждала у війні. Ж. Клемансо мав намір реалізувати популярне серед французького населення гасло «Воші за все заплатять» (бошами в роки війни французи називали німців), позбавити Німеччину можливостей для реваншу в майбутньому й посилити вплив Франції у Європі. Для цього він наполягав на поверненні Франції Ельзасу та Лотарингії, отриманні Саарського вугільного басейну й відсуненні кордону з Німеччиною до Рейну. На землях уздовж лівого берега Рейна передбачалося створення буферних держав під німецьким впливом. Французькі політики прагнули економічно ослабити Німеччину величезними репараціями (500 млрд марок золотом) та отримати частину її колоній в Африці. Вимоги Франції викликали заперечення у Великої Британії та США, які виступали за рівновагу між державами-суперницями на континенті й не підтримували як надмірне ослаблення Німеччини, так і посилення Франції.

Велика Британія до початку конференції вже отримала все, заради чого вела війну. Німеччина перестала бути її суперником на морях і конкурентом на світових ринках. Британські домініони захопили німецькі колонії, а сама Велика Британія контролювала значну частину спадщини Османської імперії на Близькому Сході. Британський уряд прагнув лише утримати й закріпити досягнуте, зацікавленості в надмірному ослабленні Німеччини в нього не було. У визначенні кордонів післявоєнної Європи, на думку Д. Ллойд Джорджа, необхідно було дотримуватися принципів національної належності й права народів на самовизначення. Поряд із цим Велика Британія підтримувала повернення Франції Ельзасу та Лотарингії. Для забезпечення миру Велика Британія та США вважали за необхідне здійснити скорочення озброєнь і створити міжнародну організацію — Лігу Націй. Свої міркування щодо післявоєнного облаштування світу британська делегація виклала в документі, що отримав назву «Послання з Камбре». У Великої Британії також існували розбіжності в поглядах зі своїми союзниками. Так, вона виступала проти запропонованої в «14 пунктах» В. Вільсона свободи судноплавства й за підтримки Франції та Японії наполягала на згортанні американських програм будівництва військово-морського флоту. Завдяки цьому британське командування сподівалося зберегти свою перевагу на морі. За роки війни Велика Британія, як і Франція, перетворилася з кредитора на боржника. Обидві держави спробували переконати американський уряд, що їхні борги США необхідно погасити за рахунок репарацій із Німеччини. Однак ця спроба провалилася.

США за підсумками війни суттєво змінили своє становище у світі. Із боржника вони перетворилися на кредитора. США позичили країнам Європи близько 10 млрд доларів. Їхній валовий національний продукт за роки війни збільшився більш ніж у 2 рази. Завдяки економічній могутності лідери США розраховували зробити свою країну гарантом миру в Європі та лідером усього післявоєнного світу. Позиція американської делегації на конференції визначалася «14 пунктами» В. Вільсона. Чимало учасників конференції на словах підтримували ці пропозиції як такі, що мали створити більш справедливий і демократичний порядок у світі, що виключав би можливість повторення нової світової війни. Проте насправді вони сподівалися задовольнити власні інтереси за рахунок переможених країн.

Італія на конференції розраховувала на передачу територій, які їй пообіцяли за участь у війні на боці Антанти, а саме Південного Тиролю, східного узбережжя Адріатичного моря й частини Малої Азії. Однак через незначний внесок Італії у війну «велика трійка» не підтримала ці вимоги. Румунія наполягала на передачі їй Трансильванії, Буковини та Банату з австро-угорської спадщини, обіцяних у 1916 р. До того ж вона окупувала Бессарабію, яка раніше належала Російській імперії. Лише за активну участь у придушенні Угорської революції вимоги Румунії були задоволені. Японія претендувала на колишні німецькі колонії в Тихому океані й півострів Шаньдун у Східному Китаї, що до війни орендувала Німеччина. Усі ці території японці в роки війни захопили. Вимоги Японії підтримувала Велика Британія, сподіваючись, що це допоможе їй ослабити зростання впливу США. А де расея?

Напередодні і впродовж конференції обговорювалася доцільність присутності на ній радянської Роси. Не заперечуючи внеску російської армії в загальну перемогу держав Антанти, було вирішено не запрошувати російських представників на конференцію. Держави Антанти, називали Росію «зрадницею інтересів союзників», оскільки вона підписала сепаратний мир із Німеччиною і вийшла з війни. Унаслідок цього німецьке командування перекинуло більшість військ зі Східного на Західний фронт, намагаючись досягти перелому в ході війни. Врятували ситуацію американські війська. Було заявлено, що на конференції представлені держави-переможниці, а Росія до них не належить. При цьому держави Антанти вважали більшовицький режим тимчасовим явищем, яке не хотіли визнавати. Участь у конференції делегації радянської Росії, на думку держав-переможниць, могла бути сприйнята як легалізація більшовицького режиму. Раша. Goodbay

«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» НА КОНФЕРЕНЦІЇПозиції Делегатів до “Українського Пи. ТАННЯ: Американська делегація виступала за надання українству лише автономії у складі новоутворених держав. Серед учасників американської делегації були громадяни США, що походили з України, тому вони розуміли суть «українського питання». Французька делегація, заперечуючи можливість визнання української державності, планував створити в післявоєнній Європі так званий санітарний кордон із держав, які мали стати союзниками Франції проти Німеччини та перешкодою для поширення більшовизму. Тому він підтримував намагання польської, чехословацької і румунської делегацій включити якомога більше українських земель до складу своїх держав. Британська делегація, категорично заперечував захоплення західноукраїнських земель Польщею. У дискусіях щодо майбутніх кордонів Польщі із Ж. Клемансо він запропонував дотримуватися принципу «непольські території Польщі не віддавати». Щодо прагнення польського уряду отримати Галичину Д. Ллойд Джордж вважав, що «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не бажає бути польським». На конференції була спільна делегація УНР та ЗО УНР. Очолював: Григорій Сидоренко (з 22.8.1919 — Михайло Тишкевич)

8 грудня 1919 р. з ініціативи британської делегації було прийнято «Декларацію Верховної ради союзних і об’єднаних держав із приводу східного кордону Польщі», за якою її кордон на сході визначався за етнічним принципом («лінія Керзона»). Відповідно до нього Польській державі залишалися землі, заселені переважно польським народом, за винятком частини українських територій — Лемківщини, Посяння, Підляшшя й Холмщини. Незважаючи на наявні розбіжності держав Антанти в «українському питанні», їх об’єднувало прагнення створити заслін наступу більшовицьких сил на Європу. Саме із цією метою 25 червня 1919 р. конференція визнала за Польщею право на Галичину та запровадження там своєї адміністрації, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». «Лінія Керзона» — умовна назва східного кордону Польщі, визнаного Антантою 8 грудня 1919 р. після завершення Першої світової війни й розпаду Російської імперії. Назва походить від імені автора пропозиції британського дипломата Дж. Керзона.

В. Вільсон: «Світ скаже, що великі держави спочатку поділили беззахисні частини світу, а потім створили союз народів”(коли питання постало про перезподіл Німецьких колоній)14 лютого 1919 р. Паризька конференція затвердила статут Ліги Націй. Ліга Націй — перша міжнародна міждержавна організація, заснована з метою розвитку співробітництва, досягнення безпеки й миру між народами на Паризькій конференції 1919—1920 рр. Проіснувала до 20 квітня 1946 р. За сприяння Ліги Націй країни-переможниці здійснили перерозподіл колоній (Мандатну систему). Мандати отримали: Велика Британія — на Ірак, Палестину, Німецьку Східну Африку, частину Того і Камеруну;Франція — на Сирію, Ліван, частину Того і Камеруну;Японія — на Каролінські, Маріанські, Маршаллові острови в Тихому океані та права на Шаньдун в Китаї. Під статутом Ліги Нації були підписані мирні договори з переможеними-країнами

Версальський мирний договір підписаний у Версалі 28 червня 1919 рокуміж країнами переможцями та Німеччиною. Складався з 440 статей і одного протоколу.1. Територіальні.• Ельзас і Лотарингія поверталися Франції.• Саарський вугільний басейн передавався Франції під контролем Ліги Націй.• Польщі поверталися частина Верхньої Сілезії (Познань), райони Західної і Східної Пруссії та Померанії.• Місто Гданськ проголошувалося “вільним містом” під управлінням Ліги Націй.• Німеччина позбавлялася своїх колоній, які пізніше були поділені між державами-переможцями.• Частина німецьких територій відходила до Бельгії (Ейпен, Мальмеді), Данії та Литви (північна Морене, частина Шлезвігу).2. Військові.• Німеччині заборонялося мати армію, яка перевищувала б 100 тис. чол. (4 тис. офіцерів).• Німеччині заборонялося мати важку артилерію, танки, військову авіацію, підводний флот, великі надводні кораблі.• Генеральний штаб німецької армії підлягав розпуску.• Рейнська зона — територія, що належала Німеччині на лівому березі Рейну, і смуга завширшки 50 км на його правому березі — оголошувалася демілітаризованою.3. Фінансово-економічні.• Німеччина повинна була передати союзникам золото і коштовності, які вона отримала в ході війни від інших держав (у тому числі від Росії).• Державам-переможцям Німеччина повинна була виплачувати значну суму репарацій. Не вдалося встановити суму репарацій. Лише у 1921 р. на Лондонській конференції була встановлена сума репарацій у 132 млрд золотих марок. Франція мала отримати 52%, Велика Британія — 22%, Італія — 10% загальної суми. Репарації — вид матеріальної відповідальності держави-агресора, що полягав у відшкодуванні за мирним договором збитків, завданих державам, що зазнали нападу.

Підсумки:• Версальський договір не ратифікував сенат США, щоб не зв’язувати себе участю в Лізі Націй;• у серпні 1921 р. США уклали з Німеччиною особливий договір, без статей про Лігу Націй;• Китай не підписав Версальський договір, бо він передбачав передання Японії провінції Шаньдун. Висновки:1. Версальський мир юридично закріпив закінчення Першої світової війни.2. Створені Паризькою конференцією положення стали основою Версальської системи післявоєнних міжнародних відносин.3. Договір зафіксував зміну кордонів Німеччини з Францією, Бельгією, Люксембургом, Швейцарією, Австрією, Чехо-Словаччиною за рахунок німецьких земель.4. Договір закріпив післявоєнний порядок сил у світі, став головним документом післявоєнного мирного врегулювання проблем Західної Європи, а також інтересів провідних держав в Африці й на Близькому Сході.5. Версальський мир не зміг запобігти новим конфліктам на міжнародній арені.6. Умови Версальського договору принижували національну гідність німців.7. Німеччина була поставлена у складне становище, а тому Версальський договір не міг стати основою міцного і тривалого миру.

СЕН-ЖЕРМЕНСЬКИЙ ДОГОВІРпідписаний у Сен-Жермені 10 вересня 1919 рокуміж країнами переможцями та Австрією1. У договорі було зазначено, що Австро-Угорщина припинила своє існування.2. Частина Південного Тіролю передавалася Італії.3. Австрія визнала незалежність Чехо-Словаччини, до складу якої входили її колишні провінції Богемія і Моравія.4. Буковина переходила до Румунії.5. Чисельність австрійської армії обмежувалася 30 тис. чол.6. Територія Австрії становила 30 тис. кв. км, а населення — 6 млн осіб.7. Військову повинність відмінено.8. Флот передавався союзникам.9. Договір забороняв аншлюс, тобто приєднання Австрійської республіки до Німецької держави або іншої країни. НЕЙЇСЬКИЙ ДОГОВІРпідписаний у Неї-сюр-Сен 27 листопада 1919 рокуміж країнами переможцями та Болгарією1. Частина болгарської території передавалася Румунії (Південна Добруджа).2. Частина болгарської території відійшла до Греції (Західна Фракія), що позбавляло Болгарію виходу до Егейського моря.3. Частина Македонії була передана Королівству сербів, хорватів і словенців.4. Армія не повинна була перевищувати 20 тис. чол.5. Суму репарацій — 2,25 млрд золотих франків потрібно було сплатити протягом 37 років.

ТРІАНОНСЬКИЙ ДОГОВІРпідписаний у Тріанському палаці 4 червня 1920 рокуміж країнами переможцями та Угорщиною Територія Угорщини зменшувалася втричі, а населення — в 2,5 рази.2. Словаччина і Закарпаття передавалися Чехо-Словаччині.3. Частина території — Хорватія, західна частина Баната, Воєводина передавалися Королівству сербів, хорватів і словенців (Югославії).4. Армія не повинна була перевищувати 35 тис. чол.5. Заборонялася загальна військова повинність.6. Угорщина позбавлялася права мати авіацію, танки, важку артилерію.7. Румунія отримала Трансільванію і східну частину Баната. СЕВРСЬКИЙ ДОГОВІРпідписаний у Севрі 10 серпня 1920 р.між країнами переможцями та Туреччиною1. Договір зафіксував розподіл Османської імперії.2. Туреччина втратила 80% своєї території (Палестину, Ірак, Сирію, Ліван та ін).3. Над чорноморськими протоками було встановлено міжнародний контроль.4. Частина території Туреччини передавалася Греції.5. Чисельність армії не повинна була перевищувати 50 тис. чол.6. Туреччина втратила свої володіння на Аравійському півострові та в Європі. Внаслідок Кемалістської революції (війна Турецьких націоналістів з Антантою), було підписанно Лозаннський мирний договір (24 липня 1923), між країнами переможцями та новим урядом Туречччини.